Об'єкти дослідження соціальної психології
Дослідженняконкретних об'єктів і явищ, що зложилися в рамках парадигми розуміння, являютьсобою складний результат рішення чотирьох важливих завдань, що виникли передзахідноєвропейськими новаторами. Перша з них — прагнення до нових постановокпроблем, пошуку нетрадиційних об'єктів. Друга — спроба довести реалістичністьзроблених заявок на створення альтернативи пануючої парадигми пояснення,емпірично обґрунтувати інші методологічні постулати. Третя — необхідністьзбереження певної наступності соціально-психологічного знання, інтеграції внові теоретичні схеми емпіричних даних, переконливо пояснені парадигмоюпояснення. Нарешті, четверта, більше інституціональна, ніж властиво науці — твердженняпропонованої парадигми в системі соціальних інститутів науки: визнання з бокупредставників магістрального напряму, можливостей публікації в авторитетнихвиданнях, кваліфікаційній сертифікації вчених ступенів і звань і т.п.
У цей час, позакінченні більше чверті століття з моменту появи західноєвропейської опозиції,можна затверджувати, що більшість цих завдань були вирішені, хоча й з різнимступенем успішності.
Необхідновідзначити при цьому наступні загальні підсумки. Набагато більше ідей і гіпотезбуло висловлено, чим емпірично перевірене й доведено. У ході конкретноїдослідницької практики центральною проблемою стала проблема методу, щовідповідає теоретико-методологічним постулатам.
Найбільш значиміемпіричні результати парадигми пояснення, отримані, наприклад, у дослідженняхсоціальної установки, когнітивних процесів, знайшли своє місце в новихтеоретичних схемах.
Західноєвропейськапарадигма успішно затвердилася у світовій соціальній психології: вона має своїжурнали серії періодичних тематичних видань, її провідні представники входятьдо числа визнаних метрів сучасної соціальної психології, їх запрошують читатилекції в оплот парадигми пояснення — американські університети. Таким чином,загальний позитивний підсумок у наявності.
Разом з тим, неможна не помітити, що це коштувало реформаторам помітного ослаблення первісногорадикального імпульсу. Деякі дослідження, якщо їх розглядати ізольовано, малочим відрізняються від традиційних. По ряду параметрів західноєвропейськапарадигма співвідноситься з парадигмою пояснення. Такий виявилася об'єктивнаціна її інтеграції не тільки в соціально психологічне знання, але й усоціально-психологічний істеблішмент.
Подібна критичнаоцінка означає всього лише констатацію реального положення речей і аж ніяк немає на увазі хоч скільки-небудь знизити значимість внеску представниківпарадигми розуміння. Більше того, надалі будуть показані її дійсні досягнення. Ізцією метою будуть розглянуті дослідження: між групових відносин, соціальнихуявлень і соціальної ситуації.
У дослідженнях цихоб'єктів найбільше рельєфно з'являються нові способи рішення методологічних і теоретичнихпроблем, запропоновані в рамках найбільш перспективного в Західній Європікультурологічного підходу, а саме: розгляд взаємодій через призму колективнихпроцесів більше високого рівня; звертання до елементів культури (цінностям інормам) як регуляторам цих взаємодій; дослідження психологічних механізміврегуляції соціального поводження через різні знакові й ідейно-психологічніформи; аналіз індивідуального поводження з урахуванням соціального середовища,у якій воно здійснюється.Вплив меншостей і поляризація установок
Традиційний підхідопирався на модель суспільства, відповідно до якої в ньому підтримуютьсястатус-кво, соціальний мир, безконфліктність і рівновага. Як показав С. Московичи,ця модель заснована на наступних постулатах:
1. Вплив у групірозподілений нерівномірно, його напрямок односторонній. Індивід у групі — пасивнай мало впливова одиниця.
2. Функціясоціального впливу полягає в тім, щоб зберігати й зміцнювати соціальнийконтроль. Відхилення від групових норм розглядається як погроза існуваннюгрупи, як наслідок поганої адаптації індивіда, що, у свою чергу, пояснюєтьсявадами психіки.
3. Сила й напрямоквпливу визначаються відносинами залежності між членами групи. Залежність — головнийфактор, що детермінує, між групові відносини. Індивід підкоряється груповомувпливу, тому що залежимо від інших членів групи, має потребу в їхньому визнанні.
4. Форми впливузалежать від ступеня невизначеності ситуації, у якій індивід приймає рішення, івід того, наскільки він тяготиться цією невизначеністю.
5. Досягнутагрупова єдність фіксується в об'єктивній нормі. У випадку, коли можливістьоб'єктивної перевірки відсутній, людям не залишається нічого іншого, якзвертатися до загальноприйнятої думки, що виконує роль об'єктивного критерію.
6. Всі процесигрупового впливу повинні аналізуватися як прояви конформності.
Починаючи здосвідів М. Шерифа по формуванню групових норм, а потім досліджень конформізму,виконаних С. Ашем, у соціальній психології міцно затвердилося уявлення, щоіндивід, як правило, уступає тиску суспільної думки. Однак західноєвропейськісоціальні психологи звернули увагу на те, що в експериментах Шерифа й Аша булинейтралізовані фактори, що звичайно діють у реальному житті: попередній досвідучасників; їх емоційне залучення; переконаність у своїй правоті; статус; престиж;нарешті, відносини між членами групи, пов'язані з їхніми цінностями. Вониправильно помітили також вплив ціннісних уявлень авторів на результати їхніхдосліджень. Теорії Шерифа й Аша, писали Дуаз і Московичи, з одного боку, «відбиваютьпевне бачення колективних відносин… тенденцію трактувати ці відносини якконформні. Таке бачення колективних відносин… приховує за собою політичнупрактику репрезентативної демократії, а з іншого боку, практику ціноутворенняна вільному конкурентному ринку». Додамо, що в основі цього бачення, таксамо як і правила «репрезентативної демократії» і «вільногоринку», лежить усіляко відомий у західному суспільстві принципегалітаризму, відповідно до якого в політичній і економічній сфері всігромадяни рівні.
Тим часом вексперименті, що поставили Лемен, Депорт і Лумен, було встановлено, щовипробувані з високим статусом відносно мало змінюють свою оцінку, причомугрупова норма зрушується убік оцінки цих осіб.
Отримані факти зочевидністю суперечили моделі однобічного (група-індивід) впливу. До того ж зповсякденної практики психологам було відомо, що індивід може:
1) підкоритисягрупі формально, зовні (мотиваційний варіант, досліджений і експериментально);
2) вийти із групи;
3) якийсь час,залежно від ситуації, пручатися;
4) спробуватизмінити самі норми, тобто вплинути на групу. При вивченні цих альтернативповодження в ситуації групового тиску й виник новий об'єкт емпіричногодослідження динаміки — вплив меншості.
Ще в експериментахС. Аша, а потім С. Милгрема по підпорядкуванню влади було відзначено, що доситьвипробуваному в конфліктній для нього ситуації виявити наявність так званої«соціальної підтримки», як його стійкість у відстоюванні своєїпозиції значно підвищується. Для перевірки цього феномена була поставленабезліч експериментів, у яких виявилися наступні факти.
У випадку, колимова йде про судження, досить одного висловлення, що суперечить думцібільшості, щоб випробуваний не піддався груповому впливу. Однак проста девіаціяще одного члена групи не діє, якщо мова йде про соціально значиме судження. Длястійкості нонконформного соціального судження необхідно, щоб хто-небудьпідтримав саме дане судження, причому не обов'язково привселюдно. Важливо одне- щоб індивід, що відстоює свою точку зору, знав, що він не самотній.
Розвиток уявленьпро природу «соціальної підтримки» привело до побудови моделігрупового впливу. На відміну від функціоналістської моделі вона ґрунтувалася натім, що в групі під впливом зовнішніх соціальних змін співвідношення силпостійно міняється й що меншості в групі може виступати провідником цихзовнішніх соціальних впливів. Тим самим відносини «меншість — більшість»як би вирівнювалася.
Інтеракціонистськамодель, на думку її прихильників (Московичи й ін.), відрізняється від моделі«соціальної підтримки» і не є її різновидом, оскільки остання, посуті, представляє групові норми як незмінні, а конфронтуючі їм — як якийсьанклав, острівець «особливості» у групі, у те час як інтеракціонистськамодель припускає саме зміна групових норм під дією цього анклаву.
Ще одна важлива їївідмінність полягає в трактуванні «меншостей». У традиційнихдослідженнях соціальної психології цей термін використовувався в йогобуквальному значенні, що повністю відповідало традиційному розуміннюсоціального. У дослідженнях же впливу меншості, про які мова йтиме далі, «меншості»- це та частина групи, що має менші можливості впливу (авторитетом, статусом,владою, компетенцією й т.п.). Із цього погляду, чисельне меншість фактично можебути «більшістю», якщо воно в стані нав'язати своє уявлення іншимчленам спільності.
Таке розумінняменшостей більше відповідає реальній дійсності класового суспільства. Так,наприклад, у цей час у США група людей у кількості всього 3,5 тис. чоловікфактично контролює економіку й політику країни й, будучи в явних кількіснихменшостях, проте виявляється в більшості в згаданому змісті.
У ряді дослідженьставилося завдання виявити умови, які дозволяють меншостям впливати на групу. Виявилося,що перша умова — це послідовність, стійкість поводження меншості, як синхронна,тобто єдність членів меншості (консенсус) у конкретний момент, тобтозбереження, повторення позиції в часі.
Показові в цьомуплані два експерименти, поставлені С. Московичи й французьким соціальнимпсихологом К. Фошо. В одному з них випробуваним пред'являлися малюнки, на якихбули зображені різні предмети. Пропонувалося вибрати той з них, що по одному ізчотирьох параметрів (характеристик) може бути використаний при створенніприладів керування літаком. (Як відомо, прилад може бути зручний або незручнийдля пілота залежно від форми, розміру, кольору, обрисів). Спільникекспериментатора, постійно орієнтуючись на той самий параметр, тобто проявляючистійкість поводження, помітно впливав на вибір, що робили випробувані.
В іншомуексперименті перед випробуваними ставилося завдання асоціювати той або іншийіменник або із властивістю (наприклад, апельсин — круглий), або з більшезагальним поняттям (апельсин — фрукт). Випробуваним зачитувався список слів, щодояких заздалегідь була встановлена середня частота тих і інших асоціацій. І вцьому випадку спільник експериментатора, незмінно асоціюючи іменник з поняттям,домагався помітної зміни у випробувані кількості виборів на користь аналогічнихасоціацій.
У класичнимидослідженнях, що вважаються, Московичи, які перевіряли нову модель соціальноговпливу, вивчалася залежність впливу меншості від таких змінних, як порядоквідповідей підставних осіб, відповідей випробуваних, збереження позиції в часі.Завдання випробуваних складалася у визначенні кольору і його інтенсивності пошести бальної шкалі.
У першійекспериментальній ситуації двоє з випробуваних — помічники експериментатора — постійно«бачили» блакитний колір зеленим. В одних групах їх опитували другимі четвертим один по одному, а в інші — першим і четвертим. Для ускладненняексперименту ступінь інтенсивності кольору мінялася. У другій ситуаціїпроцедура була такий же, але підставні особи демонстрували менш послідовнеповодження: вони називали блакитний колір зеленим лише один раз. Головнірезультати такі:
1) у контрольнійгрупі лише один з 22 випробуваних один раз побачив блакитний колір зеленим,тобто групова норма відповідала дійсності;
2) у групах,поставлених у першу експериментальну ситуацію, число відповідей «зелений»збільшилося до 8,4% загального числа виборів (без підставних);
3) у групах,поставлених у другу експериментальну ситуацію, тобто з менш, послідовнимповодженням підставних осіб, цей показник падає до 1,25%, іншими словаминезначно відрізняється від показника контрольної групи.
Крім того, вінтерв'ю з випробуваними послу експерименту з'ясувалося, що підставні особиоцінювалися випробуваними як менш компетентні, але більше впевнені.
Авториінтерпретують результати в такий спосіб. Послідовність поводження меншостівпливає, оскільки факт стійкої опозиції двома способами підриває згода (у групі).Меншість, по-перше, пропонує норму, що суперечить нормі більшості, по-друге,наочно демонструє, що групова думка не абсолютно, чим підриває його авторитет.
У цьому зв'язкувиник інший, важливий для соціальної практики питання: якої тактики повиннедотримуватися меншості, які умови не тільки збереження його впливу, але й«виживання» його самого? Справа в тому, що в роботах американськогосоціального психолога Шехтера на сенсорному, матеріалі було показано, щононконформісти своїм опором підсилюють реакцію їхнього відторгнення групою. Аналогічнірезультати були отримані в досвідах Дуаз і Московичи.
Досліджуючи цейфеномен, Г. Мюньї поставив експеримент, у якому предметом оцінки був уже несенсорний матеріал, а соціальний об'єкт (армія). Загальна ідея дослідження булатака: коли утягуються ціннісні орієнтації, група дробиться на велику кількістьпідгруп; розмаїтість позицій по соціальних об'єктах набагато більше великий, аучасники групи орієнтуються не тільки на неї, але й на інші групи, у які вонивходять — соціальні, професійні й т.п.
Мюньї виділив два«стилі переговорів»: «гнучкий» і «твердий» (ригідний).Твердий стиль відрізняється безкомпромісністю й категоричністю висловлень,схематичністю й строгістю формулювань. М'який, навпроти, характеризуєтьсябільшою адаптивністю, м'якістю формулювань, у яких проявляється повага до думкиінших, виражається готовність до компромісу. Було встановлено, що м'який стиль найбільшефективний, твердий же може привести до погіршення позицій меншості й зміцненнюнорм більшості.
У ходіексперименту виявилася ще одна обставина — залежність ефективності впливуменшості від образа, що складається про нього в об'єкта впливу, тобто вбільшості. Так, якщо в очах більшості меншостей з'являється як безкомпромісне,йому приписується догматичність, що блокує подальший вплив меншостей.
Вплив меншостей якпостійний фактор між групових процесів було виявлено й в експериментах з такимитрадиційними об'єктами, як «ефект ореола», «ефект запізнювання»(sleeper effect) і ін.
Дослідженняфеномена впливу меншості, за деякими оцінками, дозволяють не тільки побачититрадиційні об'єкти й процеси в новому світлі. Так, підводячи підсумки цьомуновому напрямку за більш ніж десятилітній період, С. Московичи пише: «Вонискладаються в усі більше зв'язну й повну систему. Результатом, як мінімум, єте, що з них виростає усе більше струнке теоретичне знання».
Поки ще раноговорити про те, наскільки продуктивної виявиться модель впливу. Підкреслимолише одну безперечну її перевагу: вона позбавлена однобічності моделі, оскількивключає широкий соціальний контекст, у якому перебуває група. Аналіз динаміки зобліком міжгрупових відносин відкриває перед соціальною психологією новіперспективи. По-перше, з'явилася можливість аналізу групи не як замкнутоїодиниці соціальної системи, а як утворення, включеного в систему більшевисокого рівня. По-друге, взаємодія індивідів у групі стало у двох аспектах: яквзаємодія членів однієї цієї групи й, одночасно, як взаємодія представниківрізних груп, у які члени даної групи також об'єктивно включені.
Цей другий аспектособливо чітко виявився в дослідженнях ще одного нового об'єкта — поляризаціїгрупових установок. Він був виявлений завдяки новому підходу до феномена, щополучили назву «зрушення до ризику» групового рішення.
Як відомо, в 1961р. Дж. Стоунер установив, що група після дискусії приймає сміливіше, «ризиковане»рішення, чим можна було б очікувати, опираючись на результат усередненняобмірюваних до дискусії індивідуальних думок її членів. Нагадаємо суть методики.Випробувані спочатку приймають рішення індивідуально. Це фаза перед згоди. Потімекспериментатор просить колективно обговорити об'єкт або ситуацію й прийти дозагального висновку — фаза згоди (консенсус). Нарешті, після дискусії кожнийучасник одержує ту ж анкету й може знову висловити свою особисту думку — фазапост згоди. Феномен «зрушення до ризику» проявляється в тім, щоусереднені оцінки на стадіях згоди й пост згоди виявляються більшеекстремальними щодо середньої індивідуальної у фазі перед згоди. Треба сказати,що термін «ризик» застосовується як умовний, тому що в рядіекспериментів було показано, що група здатна приймати й більше «обережні»рішення. Суть феномена складається в зрушенні щодо фази перед згоди. У ходібагаторічних досліджень були виявлені три основних умови «зрушення доризику»: сам факт дискусії, деяке вихідна розбіжність індивідуальнихпозицій і визначеність змісту обговорюваного матеріалу. Взаємозв'язок цихфакторів пояснювалася по-різному: дією соціокультурних норм поводження індивіда(у західному суспільстві), що заохочують ризик; можливістю перекластивідповідальність за рішення на інших і т.п. На думку В. Дуаза, американськідослідники виходили з помилкової методологічної посилки: колективне рішенняповинне виражати середньостатистичну точку зору, якусь «золоту середину».Тим самим змішувалася динаміка двох процесів — властиво «зрушення доризику» і ухвалення колективного рішення як такого. Чи не містить самадискусія елементів, що можуть змусити її учасників прийняти сміливіше рішення,наприклад чи не включає вона механізм дії ціннісних орієнтацій? Таке питанняпоставили Московичи й Дзаваллони. У своєму експерименті вони застосували класичнуметодику, але на іншому, ідеологічно насиченому матеріалі.
Експериментполягав у наступному. В одній із груп випробуваних об'єктом дискусії буловідношення до де Голля. Завмер вироблявся по шкалі Ликерта, тобто випробуваніповинні були висловити своя згода з одним із семи висловлень, розташованих наконтинуумі від украй позитивного до вкрай негативного. У другій групі по тій жешкалі вимірялося відношення до іншого об'єкта — американцям. Потім випробуванихобох груп просили оцінити по шкалі Терстоуна (у балах від +3 до — 3) ступіньпозитивності або негативності висловлень, запропонованих у першій групі. Такимчином, були отримані три позиції: відношення до де Голля, відношення доамериканців і оцінка висловлень про де Голля. У всіх трьох позиціях було відзначенезрушення щодо фази перед згоди, тобто отриманий той результат, що звичайно векспериментах трактувалося як «зрушення до ризику». Те нове, що буловнесено Московичи й Дзаваллони в розуміння цього феномена, обумовлено йогоінтерпретацією в більше широкому соціальному контексті. Справа в тому, що роботапо першим двох позиціях, де випробувані давали свою оцінку пропонованимоб'єктам, ішла в напрямку згоди із суспільною думкою Франції в цілому. Дискусіяяк би забезпечувала згоду групи з більшістю населення країни. Після дискусіїпозитивне відношення до де Голля стало ще більш позитивним, а негативневідношення до американців ще більш негативним. Звідси й сам термін «поляризація»,що означає одночасно й наближення до полюса суспільної думки. Тому поляризаціяє завжди екстремізація. Навпроти, не всяка екстремізація означає поляризацію,оскільки вона може вести й до протиставлення загальноприйнятій точці зору.
Не можна невідзначити й інший важливий результат: у третій позиції, коли випробуванівиступали в ролі нейтральних експертів, екстремізація була значно нижче, ніж вінших двох, коли в дію включалися ціннісні орієнтації випробуваних.
Очевидно, що тойже експеримент, проведений на американцях, дав би протилежні результати, а саменегативне відношення до де Голля й позитивне до американців. Відповідно цеозначало б екстремізацію щодо французької суспільної думки й поляризацію щодоамериканського. Питання, отже, не в тім, чи відбувається зрушення взагалі, а втім, щодо якого об'єкта й з позицій якої системи цінностей.
Розробка цієїпроблеми могла б збагатити соціальну психологію, давши досить цікаві результати(наприклад, про реальне функціонування суспільної думки, про його диференціаціюв різних соціальних групах і т.п.). Однак західноєвропейські соціальніпсихологи пішли по шляху дослідження більше приватних особливостей процесуполяризації. Наприклад, Московичи й Дзаваллоні встановили, що при більшеформальному розташуванні учасників дискусії, поляризація менше, ніж при меншформальному (навколо стола). Менше відхилення спостерігалося й у тому випадку,якщо скорочувався час на обговорення або не виникало дискусії. Навпроти,ситуація гострих розбіжностей вела до різкої поляризації.
На прикладахдосліджень динаміки видно, що зміна методологічних і теоретичних орієнтаційдозволило західним європейцям одержати нові соціально-психологічні дані. Так,конфліктна модель суспільства безсумнівно послужила джерелом ідеї пропотенційне значення меншостей, а облік залучення членів деякої групи в іншігрупи допоміг глибше розкрити природу стійкості індивіда в умовах груповоготиску. Разом з тим не можна обійти й факт безсумнівного ідеологічного впливупануючої системи цінностей капіталістичного суспільства на підхід додослідження деяких явищ. Це вплив гарний помітно в експериментах, присвяченихвиявленню умов, у яких меншість може вижити й продовжувати впливати набільшість. Якщо перевести висновки, зроблені дослідниками, на мову політичноїдії, то вони фактично виявляться рекомендаціями реформізму: не вимагати багаточого, не ставити гострих питань, демонструвати готовність до компромісу, щоб невикликати на себе репресій. Подібна обережність досить характерна для більшостіемпіричних досліджень. Виключення не становлять і дослідження між груповихвідносин, які найбільше наочно демонструють відмінність західноєвропейськоїсоціальної психології від американської психологічної соціальної психології.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. — К.,2004
2. Василюк Ф.Е. Психологія переживання. — К., 2004
3. Гришина Н.В. Психология социальных ситуаций // Вопросыпсихологии. № 5.1997.
4. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. — К., 2003
5. Московичи С. От коллективных представлений — к социальным // Вопросысоциологии. № 2.1992.