Необіхевіоризм
Цілеспрямованареволюція Уотсона не зробила, як він сподівався, перевороту в психології. Дляцього був потрібно час. І все-таки в 1924 році, усього лише через десять роківпісля того, як Уотсон виступив з маніфестом біхевіоризму, навіть самий затятиййого опонент, Е. Б. Титченер, визнавав, що біхевіоризм збагатив нації. До 1930року Уотсон уже з достатньою підставою міг затверджувати, що перемога йогонавчання була повною. Незважаючи на те, що розроблялися й інші напрямкибіхевіоризму — наприклад, версії Холта й Лешли, — вони тільки прискорили початийУотсоном рух психологічної науки убік повної об'єктивності. Таким чином, до1930 року біхевіоризм витиснув всі інші плини.
Перший етапеволюції біхевіоризму — біхевіоризму Уотсона — тривав приблизно з 1913 по 1930рік. Другий етап, або необіхевіоризм, можна датувати приблизно 1930 — 1960роками. Він охоплює роботи таких учених, як Едвард Толмен, Едвин Гатри, КларкХалл і Б. Ф. Скиннер. Ці необіхевіорісти сходилися в думках про деякі основніположення, які використовувалися для пояснення отриманих даних:
1) серцевиноюпсихології є дослідження процесу научання;
2) більшість видівповодження, незалежно від їхньої складності, підкоряються законам умовнихрефлексів;
3) психологіяповинна прийняти принципи операціонизму.
Операціонизм — доктрина, відповідно до якої фізичну концепцію можна описати в точних термінах,що ставляться до набору операцій або процедур, її визначальних.
Третім етапомеволюції біхевіоризму є нейро-необіхевіоризм, або соціальний біхевіоризм,початок якого доводиться на 60-е роки нашого сторіччя і який характеризуєтьсяповерненням до когнітивних процесів.
Операціонизм
Операціонизмявляє собою якийсь загальний підхід або принцип, метою якого є виробленнянаукової термінології, найбільш точне й об'єктивної, і рятування в такий спосібнауки від тих проблем, які не є фактично спостережуваними або фізичновідтвореними (так званих псевдо проблем). Операціонизм затверджує, щозначимість конкретних наукових даних або теоретичних побудов залежить відзначимості тих операцій, які використовувалися для одержання цих даних абодосягнення цих побудов.
Уперше основніположення операціонизма були сформульовані фізиком з Гарвардського університетуПерси У. Бриджменом у його книзі «Логіка сучасної фізики», щопривернула увагу багатьох психологів. Бриджмен припустив, що будь-яку фізичнуконцепцію можна описати в точних і строгих термінах, при цьому всі концепції,позбавлені фізичної основи, повинні відкидатися. Він писав:
Це можнапроілюструвати, розглянувши поняття довжини. Що ми маємо на увазі під довжиноюоб'єкта? Очевидно, ми це знаємо, якщо можемо сказати, яку довжину має кожнийпредмет, а для фізика більше нічого не потрібно. Для того, щоб знайти довжинупредмета, нам необхідно проробити деякі фізичні операції. Таким чином,концепція довжини є фіксованої, якщо тільки фіксованими є операції, яківикористовуються для виміру довжини: тобто концепція довжини визначається небільше й не менше, як тільки набором необхідних операцій.
Таким чином,концепція є аналогом набору операцій або процедур, які неї визначають. Багатопсихологів порахували цей принцип досить корисним для використання впсихологічній науці й жадали застосувати його.
Бихевіористамособливо сподобалося положення Бриджмена про відкидання псевдо проблем — тобтотих проблем, відповіді на які не можуть бути перевірені об'єктивнимиекспериментами. Всі поняття або припущення, які не можуть бути підданіекспериментальній перевірці, — такі, наприклад, як питання існування абосутності душі, — не мають ніякого змісту для науки. Що є душа? Чи можнаспостерігати її в лабораторних умовах? Чи можна виміряти її або управляти нею вконтрольованих умовах лабораторного експерименту, щоб перевірити її вплив наповодження? Якщо ні, то це поняття не має ніякого відношення до науки.
Звідси неминучетреба, що концепція індивідуальної свідомості для психології є псевдо проблемою.Ні саме існування свідомості, ні його характеристики не можуть бути визначеніабо досліджені за допомогою об'єктивних методів. Отже, відповідно до крапкизору операціонизма, свідомості немає місця в психологічній науці.
Можнасперечатися, що операціонизм є всього лише формальним твердженням принципів,які вже використовувалися психологами для визначення понять і концепцій утермінах фізичних посилань. Основні положення операціонизма простежуються доробіт британських емпіриків. Ми вже відзначили існування тривалої тенденціїамериканської психології убік зростаючої об'єктивності в методології й предметідослідження, і тому можемо сказати, що сама ідея операціонизма, як підходу йформи проведення досліджень і побудови теорій, була прийнята багатьмаамериканськими психологами задовго до публікації книги Бриджмена в 1927 році.
Проте, із часівВундта фізика була для психологів критерієм щирої наукової респектабельності,якоюсь рольовою моделлю, і, коли фізики проголосили свою прихильність операціонизмуяк формальній доктрині, психологам нс залишалося нічого іншого, як тільки пітиїхньому прикладу. Фактично психологи використовували операціонизм навіть ширше,ніж самі фізики.
Однакуніверсального визнання в психології операціонизм не завоював. Протиріччявиникли із приводу корисності або марності обмеження предмета вивченняпсихології винятково тими сферами, які мали емпіричні основи. Крім того,виявилося, що «відомість концепцій винятково до тридцятилітнім їхнімопераціям — це дуже нудно. Ніхто не хоче возитися із цим без особливоїнеобхідності». Сам Бриджмен із сумнівом ставився до тому, як психологивикористовують його концепцію. Приблизно через 27 років після формулюванняосновних положень операціонизма він писав: «Я почуваю, що створивФранкенштейна, що вирвався з-під моєї влади. Мені ненависно саме слово „операціонизм“.Те, що я передбачав, виявилося занадто простим, щоб називати його настількипретензійним ім'ям».
Як це нерідкотрапляється, знову звернені виявилися більшими фанатиками нової віри, чим самзасновник навчання. Але, так чи інакше, значення операціонизма полягало в тім,що покоління необіхевіористів, що досягло зрілості наприкінці двадцятих — початку тридцятих років, зробило операціонизм своїм основним підходом упсихології.
Едвард ЧейсТолмен (1886-1959)
Один з ранніхпослідовників біхевіоризму, Едвард Толмен вивчав інженерну справу в Массачусетськомутехнологічному інституті. Він перемкнувся на психологію й під керівництвомХолта почав працювати в Гарварді, де одержав звання доктора філософії в 1915році. Улітку 1912 року Толмен учився в Німеччині разом з фахівцем з гештальтпсихологіїКуртом Коффкой. На останньому курсі аспірантури, вивчаючи традиційну, у дусіТитченера, структурну психологію, Толмен познайомився з біхевіоризмом Уотсона.Будучи вже аспірантом, Толмен брав під сумнів наукову корисність інтроспекції.У своїй автобіографії, написаної в 1952 році, він писав, що біхевіоризм Уотсонастав для нього «потужним стимулом і опорою».
Після захистудисертації Толмен став викладачем Північно-Західного університету в Еванстоне,штат Іллінойс, а в 1918 році він перейшов в університет Беркли в Каліфорнії.Саме в університеті Беркли, коли він викладав курс порівняльної психології йпроводив дослідження з навчання пацюків, він відчув незадоволеністьбіхевіоризмом Уотсона й почав розробляти свій власний підхід.
Його кар'єра вуніверситеті Беркли була перервана початком другої світової війни, під час якоївін працював у Бюро стратегічної служби (OSS, що стало згодом попередникомЦРУ). З 1950 по 1953 рік він сприяв опозиційному руху, спрямованому противведення в Каліфорнії клятви вірності штату.
Цілеспрямованийбіхевіоризм
Цілеспрямованийбіхевіоризм — система Толмена, що сполучить у собі об'єктивне дослідженняповодження з урахуванням цілеспрямованості або орієнтації на досягнення певноїмети.
Основні положеннянавчання Толмена представлені в його роботі «Цілеспрямоване поводження утварин і людини». Його система цілеспрямованого біхевіоризму може наперший погляд здатися цікавою сумішшю двох суперечних один одному понять: метай поводження. Приписування якоїсь мети організму має на увазі залучення поняттясвідомості — тобто концепції, який не перебуває місця в психології поводження.Проте Толмен зовсім виразно дав зрозуміти, що по своїй методології й попредметі дослідження він залишається послідовним бихевіорістом. Він нсспонукував психологів прийняти концепцію свідомості. Подібно Уотсону, вінвідкидав інтроспекцію й не цікавився ніякими якими мається на увазі внутрішнімипереживаннями організмів, які були недоступні для об'єктивного спостереження.
Цілеспрямованістьповодження, писав Толмен, можна визначити в термінах об'єктивного біхевіоризму,без посилань на інтроспекцію або припущень про те, що організм «почуває»у зв'язку з тим або іншим переживанням. Для нього було зовсім очевидно, щобудь-яке поводження спрямоване на досягнення певної мети. Наприклад, кішканамагається вибратися з «проблемного ящика», пацюк освоюється влабіринті, а дитина учиться грати на фортепіано.
Як говорив самТолмен, поводження «пахне метою». Будь-яке поводження спрямоване надосягнення деякої мети, на освоєння деяких засобів. Пацюк неодноразово йнаполегливо проходить лабіринт, щораз роблячи усе менше помилок, щоб швидшедобратися до виходу. Інакше кажучи, пацюк учиться, і сам факт навчання — дляпацюка або для людини — є об'єктивним поведінковим свідченням наявності мети.Відзначимо, що Толмен має справу тільки з реакціями організмів. Всі його вимірипроводилися в термінах змін у відповідному поводженні, як функції научання. Іці виміри надають об'єктивну інформацію.
БіхевіоризмУотсона з великою легкістю критикував приписування якої-небудь мети будь-якомувиду поводження, оскільки цілеспрямованість поводження має на увазі допущенняпро наявність свідомості. Толмен відповідав на це, що для нього немає різниці,володіє організм свідомістю або не володіє. Переживання свідомості, пов'язанііз цілеспрямованим поводженням, якщо вони навіть і мають місце, не роблятьніякого впливу на поведінкові реакції організму. Толмен займався винятково явновираженими реакціями.
Проміжні змінні
Як бихевіорист,Толмен уважав, що ініціююче причинне поводження й остаточне результуючеповодження повинні бути об'єктивно спостережуваними й придатними для опису втермінах операцій. Він припустив, що причини поводження включають п'ятьосновних незалежних змінних: стимули навколишнього середовища, психологічніспонукання, спадковість, що передує навчання й вік. Поводження є функцією всіхцих змінних, що виражається математичним рівнянням.
Між цимиспостережуваними незалежними змінними й результуючим відповідним поводженням(залежної спостережуваної змінної) Толмен увів набір факторів, які назвавпроміжними змінними. Ці проміжні змінні фактично є детермінантою поводження.Вони являють собою ті внутрішні процеси, які зв'язують стимулюючу ситуацію зіспостережуваною реакцією. Формула біхевіоризму S-R ( стимул-реакція) теперповинна читатися як S-О -R. Проміжними змінними є все, що пов'язане із О, тобтоз організмом, і формує дану поведінкову реакцію на дане роздратування.
Оскільки ціпроміжні змінні не підлягають об'єктивному спостереженню, то вони непредставляють ніякої практичної користі для психології, якщо тільки їх невдається зв'язати з експериментальними (незалежними) змінними й з поведінковими(залежними) змінними.
Класичнимприкладом проміжної змінної є голод, що неможливо побачити в піддослідноїлюдини або тварини. І проте, голод можна цілком об'єктивно й точно погодити зекспериментальними змінними — наприклад, із тривалістю того відрізка часу,протягом якого організм не одержував їжу. Крім того, його можна погодити й зоб'єктивною реакцією або зі змінної поводження — наприклад, з кількістюз'їденої їжі або зі швидкістю її поглинання. Таким чином, фактор втручання — голод — може одержати точну емпіричну оцінку й отже стає доступним длякількісного виміру й експериментальних маніпуляцій.
Шляхом визначеннянезалежних і залежних змінних, якимись є спостережувані події, Толмен одержавможливість скласти опис внутрішніх станів. Спочатку він називав свій підхід «оперантнимбіхевіоризмом», перш ніж вибрати термін «проміжні змінні».
Проміжні зміннівиявилися досить корисними для розробки теорії поводження, остільки вони булиемпірично пов'язані з експериментальними й поведінковими змінними. Однак длятого, щоб зробити цей підхід всеосяжним, потрібен був такий величезний обсягроботи, що Толмен зрештою залишив усяку надію «скласти повний опис хоча боднієї проміжної змінної».
Теорія научання
Научаннявідігравало найважливішу роль у цілеспрямованому біхевіоризмі Толмена. Вінвідкидав закон ефекту Корндайка, затверджуючи, що винагорода або заохоченнявпливає на научання. Замість цього Толмен запропонував когнітивну теорію научання,припускаючи, що повторюване виконання того самого завдання підсилює створюванізв'язки між факторами навколишнього середовища й очікуваннями організму. Такимшляхом організм пізнає навколишній його мир. Толмен називав ці створювані научаннямзв'язки гештальт знаками, які виробляються в ході багаторазового виконанняякої-небудь дії.
Давайтезапам'ятаємо ці ідеї Толмена й спробуємо простежити за голодним пацюком улабіринті. Пацюк бігає по лабіринті, досліджуючи іноді правильні, а інодінеправильні ходи або навіть тупики. Нарешті пацюк знаходить їжу. При наступнихпроходженнях лабіринту ціль (пошук їжі) надає поводженню пацюкацілеспрямованість. З кожною крапкою розгалуження зв'язуються деякі очікування.Пацюк приходить до розуміння того, що певні ознаки, що асоціюються із крапкоюрозгалуження, наводять або не наводять на ті місце, де перебуває іжа.
Якщо очікуванняпацюка виправдуються й він дійсно знаходить їжу, то знак гештальта (тобтоознака, що асоціюється з деякою крапкою вибору) одержує підкріплення. У такийспосіб тварина виробляє мережу гештальт-знаків по всіх крапках вибору влабіринті. Толмен назвав це когнітивною картою. Ця схема являє собою те, щовивчила тварина, а саме когнітивну карту лабіринту, а зовсім не набір деякихмоторних навичок. У деякому змісті пацюк знаходить всеосяжне знання своголабіринту або іншого навколишнього її середовища. У мозку виробляється щосьначебто польової карти, що дозволяє їй переміщатися від крапки до крапки, необмежуючись фіксованим набором заучених рухів.
У класичномуексперименті, що підтвердив теорію Толмена, з'ясовувався, чи дійсно пацюк улабіринті вивчає його когнітивну карту або ж просто запам'ятовує набір моторнихреакцій. Був використаний лабіринт хрестоподібної форми. Пацюк однієї групизавжди знаходив їжу на тому самому місці, навіть якщо для того, щоб добратисядо їжі, йому при різних крапках входу доводилося іноді повертати не праворуч, аліворуч. Моторні реакції відрізнялися, але їжа залишалася на тім же самомумісці.
Пацюк другоїгрупи повинен був завжди повторювати ті самі рухи, але їжа щораз перебувала віншому місці. Наприклад, починаючи шлях з одного кінця хрестоподібноголабіринту, пацюк знаходив їжу, тільки повернувши в крапці вибору праворуч; якщож пацюк входив в лабіринт із протилежної сторони, то для того, щоб знайти їжу,йому однаково треба було повернути праворуч.
Результатиексперименту показали, що пацюка з першої групи, тобто ті, які вивчили місцедії, орієнтувалися набагато краще, ніж пацюка із другої групи, які заучувалиреакції. Толмен дійшов висновку, що аналогічне явище спостерігається й у тихлюдей, які добре знають свої околиці або місто. Вони можуть пройти з однієїкрапки в іншу різними маршрутами, оскільки в їхньому мозку сформованакогнітивна карта місцевості. Інший експеримент досліджував латентне научання — тобто таке научання, що неможливо спостерігати в той час, коли воно фактичновідбувається. Голодного пацюка помістили в лабіринт і надали можливість вільнобродити по ньому. Спочатку в лабіринті не було ніякої їжі. Чи зможе пацюкнавчитися чому-небудь при відсутності підкріплення? Після декількохнепідкріплених спроб пацюкові дали можливість знайти їжу. Після цього швидкістьпроходження пацюком лабіринту різко зросла, що показало наявність деякого научанняв період відсутності підкріплення. Показники цього пацюка дуже швидко досяглитакого ж рівня, що й у пацюків, що одержували підкріплення при кожній спробі.
Толмен вплинув напсихологію, особливо в області теорії научання, а його роботи одержали визнанняяк провісники когнітивного руху в сучасній психології. Крім того, вінпідштовхнув дослідження різних напрямків і ввів концепцію проміжних змінних.Оскільки проміжні змінні є способом операційного опису внутрішніх станів, такихяк голод, то вони змогли додати цим станам наукове значення. Проміжні змінністалі необхідним засобом обігу з гіпотетичними конструкціями й були широко використаніГатри, Халлом і Скиннером.
Іншим важливимвнеском Толмена в науку з'явилося використання їм пацюка як найбільшадекватного суб'єкта для психологічних досліджень. Проте на початку своєїкар'єри Толмен ставився до пацюків без усякого ентузіазму. «Не люблю їх, — говорив він своєму другові. — У мене від них мурашки по шкірі...».
Однак до 1945року він змінив своє відношення. Він писав: «Відзначимо, що пацюка живутьу клітках. Вони не напиваються в устілку в ніч напередодні експерименту. Вонине винищують один одного у війнах: вони не винаходять машин для руйнування, аякби навіть вони це зробили, то вже, звичайно, виявилися б настількибезпомічними в справі контролю за цими машинами; вони не вплутуються в расовіабо класові конфлікти: вони уникають політики, економіки й статей попсихології. Вони чудові, чисті й приємні істоти».
Едвин Рей Гатри(1886-1959)
Едвин Гатриодержав ступінь доктора філософії в 1912 році в Пенсильванському університеті йпротягом сорока років працював в університеті Вашингтона. Ще будучи аспірантом,він став прихильником біхевіоризму як наукового методу психології, хоча його йне можна вважати бихевіорістом уотсоновського плину.
Навчання з однієїспроби
Найбільш важливимвнеском Гатри в психологію є формулювання теорії научання, що була викладена вйого книзі «Психологія научання». Вона заснована на простому принципіасоціацій Займаючись проблемою зміцнення тих, яких навчають, реакцій, Гатривідкидав закони Торндайка про вплив і частоту, так само як і підкріплення вдусі Павлова, покладаючись замість цього на те явище, що він сам називаводноразовим формуванням умовного рефлексу й уважав найбільш загальним закономпсихології.
Згідно Гатри, всінаучання складається у формуванні спряженості стимулу й реакції. Якщо стимулсупроводжується реакцією хоча б однократно, то вже формується зв'язок міжстимулом і реакцією (З-Р). Це і є по суті та сама ситуація, коли відбуваєтьсянавчання з однієї спроби. Для того, щоб встановити зв'язок між стимулом іреакцією, уже не потрібно повторення або підкріплення. Однократне виникненняпари «стимул-реакція» або результуючий рух уже формує між нимиспряженість, і в такий спосіб відбувається завчання певного поводження. «Сполученнястимулів, які супроводжували рух, будуть при своєму повторенні вести до проявутаких же рухів».
Навчання з однієїспроби — твердження Гатрі про те, що для формування зв'язку досить однократногосполучення стимулу й реакції.
Закон Гатрипосилається на рухи, які він завбачливо відокремив від дій, подібно тому, як цезробив Уотсон. Він дав визначення руху як послідовності моторних і залізистихреакцій. Дія, навпроти, являє собою один рух або послідовність рухів, що ведутьдо досягнення певного результату. Таким чином, дія є поняттям більше високогорівня, ніж рух. Наприклад, забивання цвяха молотком являє собою дія, щоскладається з послідовності окремих рухів, що приводить до досягнення певногорезультату. Гатри відзначав, що, коли психологи досліджують процеси научання,те як вимірник научання приймається якість виконання завершеної дії. Відповіднодо думки Гатри, заучуються й обумовлюються тільки рухи.
Він думав, щовідмітною рисою його системи є та особлива увага, що приділяється руху. Вінговорив, що Торндайк був стурбований завершеною дією — зокрема, знаходженнямдеяких навичок (наприклад, кішка намагається вибратися з «проблемногоящика»), але адже ці навички самі є функцією набору м'язових рухів. Це і єсаме ті самі індивідуальні рухи, наполягав Гатри, які розвиваються абоздобуваються в результаті одиничної спроби (навчання з однієї спроби). Вивченняж завершеної дії вимагає, у свою чергу, повторення для практики.
Рухи (досліджуванідії) є в системі Гатри вихідним матеріалом. Оскільки рух не значніше, ніж дії,то ніж їх сутужніше спостерігати в типовій ситуації научання, їх набагато легшевипустити з уваги.
З навчання Гатритакож випливало, що не тільки реакція організму складається з окремихкомпонентів, але також і стимули, на які реагує організм. А тому що й ті й іншіскладаються зі складових частин, для того, щоб досягти деякої послідовності вповодженні, необхідно одержати досить велику кількість сполучених сполученьстимулів і реакцій. Отже, для того, щоб домогтися поліпшення у вивченнібудь-яких рухів (дій), необхідна практика, але при цьому кожний компонент рухуабо реакції заучується після однократного збігу зі стимулом.
У значній міріпривабливість системи Гатри спочиває на її простоті й логічності. Її неважкозрозуміти, особливо в порівнянні зі складними й заснованими на серйозномуматематичному апарату побудовами Халла. Однак уроджена простота теорії Гатривикликає захоплені похвали одних психологів і осуд інших. Затверджувалося, щоГатри уникає рішення тих проблем научання, які не одержують пояснення в рамкахйого системи. Критики його системи наполягають на тому, що для обліку багатьохнайважливіших параметрів у цій області потрібне введення додаткових принципів ідопущень.
Гатри зберіг своєположення провідного спеціаліста теорії научання. Його внесок у науку заслуживофіційне визнання; в 1958 році Американський психологічний фонд нагородив йогозолотою медаллю.
Література
1.Рубинштейн С.Л. Проблеми загальної психології. — К.,2003
2.Ярошевский М.Г История психологии. — М., 1985.
3.Бен А. Психологія // Асоціативна психологія. – К.,1998.
4.Галич А.И. Картина человека. — М.,1989