Міністерствонауки і освіти України
Прикарпатськийнаціональний університет імені Василя Стефаника
Темареферату:
“Популізмяк специфічна політична технологія”
Студента групиП-51
(заочна форманавчання)
Пасічного ПетраПетровича
Івано-Франківськ 2010
Популізм –підвищена чуттєвість великих мас людей до простих пояснень складних проблем, допримітивних галасливих закликів; це демагогічні політичні дії політиків, якіпрагнуть використати цю чуттєвість (Д. Видрін).
Засади популізму:
1. “Підігравання” мінливим настроям та вимогам мас.
2. Використання емоційних станів мас людей (страх,ненависть, ворожість).
3. Загравання з масами.
4. Використання лексики натовпу.
5. Завищені обіцянки.
6. Апеляція до найменш-освіченої частини мас.
7. Створення ідеологічних кліше.
8. Презумпція малих але конкретних справ.
9. “Істинність простих рішень”.
Необхідно враховувати тойаспект, що в той чи іншій мірі популістом є кожен політичний діяч, що зумовленоірраціональністю великих мас людей.
Популізм якполітичне явище сягає своїм корінням у сиву давнину. На агорах грецьких полісівта в республіканському Римі політик, який умів «загравати» з народом,мав непогані шанси зробити кар'єру.
Проте, осягнувшисвою мету — владу, — популярний ватажок та трибун нерідко перетворювався надиктатора. Історія свідчить, що саме популізм прокладав шлях у політикумайбутнім «отцям нації». Тоталітаризм у «популістській»формі є результатом страху розплати за те, що обіцяне не може бути втілене вжиття.
Проте саме якполітична течія популізм уперше з’явився у США наприкінці XX століття: тут у1891 році було створено Народну партію. З того часу популізм продовжуєпереможно крокувати по планеті, втілюючись у різноманітних політичних програмахта партіях. Виникнувши як народний рух, що виражав настрої протесту протирізноманітних форм панування монополістичного капіталу в США, вінвидозмінювався і з'являвся на політичній арені то як «новий курс»Рузвельта в період Великої депресії у США, то як «гандизм» в Індії,то як «перонізм» в Аргентині, то як лівий «гошізм»,розповсюджений насамперед у колах французької інтелігенції і студентства, то як«християнський соціалізм», а також і в багатьох інших своїх формах.
Історичнийдосвід показує, що популізм як політичне явище виникає в країнах, де маютьмісце демократичні інститути (загальне виборче право, рівноправність громадян) іде суспільство як спільнота виборців виступає учасником політичного процесу.Тільки тоді апеляція до суспільних настроїв, спроби підлаштуватися підстереотипи масової свідомості можуть стати дієвим засобом завоювання влади.
Багато вчених,що досліджують цей феномен, відзначають, що суть популізму як явища залишаєтьсяневловною, ніхто не уявляє собі достеменно, що ж це таке, адже його зміствислизає з рук, не піддається визначенню. Можна сказати, що популізм — це явищедисперсне, тобто воно є складовою багатьох політичних феноменів, втілюється врізноманітні ідеологічні форми та політичні стратегії. Відомий дослідникпопулізму М. Конован вважає, що цей термін «залежно від контексту можевідноситися до безлічі різноманітних явищ». Стосовно республік колишньогоСРСР ми маємо справу з політичним популізмом, що може водночас розглядатися якідеологія, як соціальний рух, а також як специфічна політична психологія,зумовлена таким важливим явищем, як атомізація суспільства в країнах, щотрансформуються від тоталітаризму до демократії. Атомізація означає насампередвідсутність структурованих суспільних інститутів, адже масове суспільство — целише «колективний об’єкт пропагандистського впливу» (Ліпман), у якомуможливість колективної дії дуже обмежена.
У довідкових виданняхпопулізм характеризується як «діяльність, що має метою забезпеченняпопулярності в масах ціною не обгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел і т.ін.» відтак популіст у сучасній політиці — це «діяч, що заграє змасами». Популізму притаманна ідеологічна простота, можна навіть сказати,примітивізм, що позбавляє його можливості стати засадою для виникненняінституціоналізованої партії, а тому відомий дослідник цього явища Д. Макреназиває його «вбогим, хоча й впливовим типом мислення». Як свідчитьісторія, популізм подекуди зникав, розчиняючись у більш стабільних та чіткішеокреслених ідеологіях і політичних рухах. Один зі шляхів трансформаціїпопулізму вів до націоналізму, як у випадку франкістської Іспанії або Індонезіїчасів Сухарто.
Популізм проявляєсебе з одного боку як політична риторика, а з іншого — як стратегія влади. Томутреба відокремлювати ці два виміри. Цікаво також поглянути на передумовивиникнення й розвитку політичного популізму та фактори, що сприяють його успіхув сучасному політичному житті країн «зрілої» демократії. У цьомузв’язку слід також згадати перемогу блоку «Вперед, Італіє!»Берлусконі та Партії свободи Хайдера в Австрії, що сталися не так давно.Цікавим прикладом є також успіх відверто популістської «Самооборони»Лепера на виборах до польського Сейму в 2001 році. Ці факти свідчать прозростання впливовості популізму в політичному житті країн, деякі з котрих(насамперед Польща) становлять для нас взірець успішних політичних перетвореньвід тоталітаризму до демократії.
З точки зоруполітичної психології, популізм характеризується недовірою і підозріливістю довсього нового, до того, що виходить за рамки повсякденного життя, вінпроникнутий ворожістю до всього чужого, тобто він є ксенофобійною таконсервативною ідеологією. Популізм завжди налаштований проти інших і водночасобожнює «своїх», насамперед «народ», «виборця»,«трударя».
Більшістьзахідних дослідників, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, вважають, щопопулізм є ідеологією, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагудержаві, іншим народам, індивідові. Подекуди популізм слугує засобом«аналізування» суспільного протесту. Популізм мобілізує гнів таневдоволеність народу і скеровує його проти інститутів влади та політичнихеліт, що начебто відірвалися від «народу».
Проте незважаючина подекуди «революційний» пафос популізм сам по собі не здатнийтрансформуватися в політичну стратегію, тому що популістські деклараціїобходять мовчанням способи реалізації декларованих намірів.
Ряд дослідниківвизначають такі характерні риси популістської ідеології та політичноїстратегії, причому слід зробити особливий наголос на деяких факторах, якіокреслюють сьогодні поле української політики, що не тільки позбавляють партіївідповідальності за реалізацію власних програм, але й фактично перетворюють їхна популістів:
· популізм ґрунтується на тяжінні людськихмас до простих пояснень складних проблем, на любові до примітивних гасел, аотже, політична суть популізму полягає в тім, що він дає прості відповіді наскладні питання;
· популізм підкреслює пріоритет простихрішень, апелює до простоти і зрозумілості пропонованих заходів, декларуєперевагу малих, але конкретних справ — тобто приваблює «не словом, аділом»;
· популіст завжди зваблює виборця, кокетуєз ним;
· популістська свідомість тяжіє до сильноїособистості, харизматичного лідера, котрий, як правило, робить вигляд, щокерується в першу чергу сподіваннями «простої людини»;
· популізм є невід’ємним елементомпатерналістської концепції відносин владі та суспільства;
· популізм є складовою виборчої стратегіїнасамперед політичних сил, аморфних за своєю структурою, у яких відсутні чіткіідеологічні пріоритети;
· основні ідеї популізму — це пряма участьнароду в управлінні державою, так звана «пряма демократія», недовірадо представницьких державних інститутів, критика бюрократії, корупції і т. ін;
· стратегія політика-популіста є дужепростою: він не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходудо влади, для нього головне — одержати якнайбільше голосів у даний момент;
· за умов чинного українськогозаконодавства, яке позбавляє партії статусу повноправних гравців на політичномуполі, тобто обмежує їх участь у формуванні уряду, навіть найбільш реалістичнівиборчі програми партій залишаються «паперовими тиграми»;
· у свою чергу, ця ситуація позбавляєполітичні партії відповідальності перед суспільством, що перетворює вибори назмагання «веселих і кмітливих» популістів.
Популізм можемежувати з прихованим елітаризмом. Так Макіавеллі у своїй концепції політики якстратегії здобуття та утримання влади вдало поєднав ці два аспекти. Вінпідмітив, що в «палацах» та на «ринках» одні й ті ж подіїсприймаються по-різному, бо еліта і «чернь» мають різні ціннісніорієнтири та погляди, а тому щоб ефективніше керувати натовпом, володар маєбути обізнаним із настроями, що охоплюють масу і, більше того, розмовлятизвичною для неї мовою. Багато сучасних респектабельних «захисниківінтересів народу» добре вивчили урок великого флорентійця.
Міжнароднийдосвід доводить, що популістський рух активізувався в періоди, коли країнипереживали переломні етапи своєї історії. При різких соціально-економічнихзрушеннях, особливо тоді, коли ламалися старі підвалини, а нові ще невикарбувалися чітко і виразно, на політичну арену виходили популістські діячі.Яскравим прикладом цьому можуть слугувати країни СНД. У країнах розвинутоїдемократії подеколи популізм виступає як ультра-консервативна ідеологія —захист традиційних устоїв із тим, «щоб не було гірше». На цю тезу,власне, й спираються противники розширення Євросоюзу на схід у країнах-членахЄС.
Розмаїття ідейпопулізму створює основу для демократичних, консервативних, реакційнихтенденцій і, відповідно, різних його оцінок — «лівий популізм»,«правий популізм». Ключовим словом лівих популістів є справедливістьу її примусово-розподільчому варіанті. У правих — це слово «порядок»,під яким мається на увазі найчастіше порядок поліцейської держави.
Популізмрозповсюджений найбільшою мірою серед верств з низьким рівнем політичної іправової культури і в умовах ще не окріплих структур народовладдя. Нездатністьмас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу,готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти його конкурентів — усісимптоми невисокої політичної культури досить активно використовуютьсяпопулістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки.
Небезпекачистого популізму для самого політика, що схиляється до цієї стратегії, полягаєв тому, що, висунувши кілька популярних гасел, він швидко стає їх заручником, ібудь-яка спроба коректування або зміни курсу сприймається його електоратом якзрада. А оскільки, як відомо, настрої маси мінливі, популістська політикавиглядає безцільним метанням зі одної сторони в іншу. Насправді ж тут точний ітонкий розрахунок — бути завжди в «команді» більшості. Меншістьпопулістів не цікавить, тому що вона не робить погоди на виборах. Відтакпопуліст завжди виступає як ворог плюралізму і консенсусу, що досягається нашляху діалогу з усіма суспільними групами та їхніми політичними представництвами.
У свою чергу,одна з найбільших небезпек популізму для суспільства полягає в тім, що він єперешкодою на шляху нормального функціонування такої основоположної засади, якделегування владних повноважень суспільною групою довіреній особі. Ця засада єпідгрунтям демократії, і її недотримання, на думку видатного французькогосоціолога П. Бурд’є, неодмінно веде до «фетишизації» політики, колиполітик починає, так би мовити, жити «власним» життям у відриві відреалій суспільної групи, яка його висунула й інтереси якої він маєрепрезентувати. Адже політики, які завдячують своєю популярністю виборцям,доволі швидко забувають про те, хто є джерелом влади. Загалом можнастверджувати, що зростання популістських настроїв у суспільстві та злет популярностіпримітивних соціальних рецептів свідчать про низький рівень громадянськоїсвідомості.
Політикам їхнійприродний владний інстинкт завжди підказує, як спокусити електорат, на якихстереотипах можна зіграти і які психологічні механізми використати. І найчастішевони вибирають національну ідею як своєрідний «гачок». Історіясвідчить, що на хвилі націоналізму з'явилося чимало політичних лідерів, якізазвичай претендували на те, щоб стати лідером нації. Легкість, з якою вониробили сходження на гребінь політичної хвилі, зумовлена насамперед тим, щопроблеми нації торкаються всіх, хто ототожнює себе з нею. Кожному національнігасла здаються зрозумілими і ясними. Тому більшість сучасних популістів — ЛеПен, Берлусконі, Хайдер, Лепер, Жириновський, Лукашенко — завжди позиціонуютьсебе в контексті національної ідеї та звертаються до національних історичнихміфів.
Популізмомподеколи грішать як представники виконавчої влади, так і «народніобранці». Особливо сприятливим періодом для популістських кроків є виборчакампанія або період, що безпосередньо їй передує. Яскравим прикладомполітичного популізму є прийняття законів, виконання яких неможливе черезвідсутність фінансових засобів, або нещодавня метушня довкола«початку» процедури імпічменту президента Л. Кучми за умов фактичноївідсутності юридичної бази, яка б дозволила довести цю процедуру до завершення.
Виборча кампаніяв Україні проходить сьогодні під гаслами взаємних обвинувачень у популізмі. Увипадку більшості партій і політичних блоків ця теза виправдовує себебуквально. Проте, як згадувалося вище, зважаючи на обмежену можливістьреалізації передвиборних партійних прожектів можна сказати, що всі українськіполітичні сили, які стартують на виборах 2002 року, є «популістами» втому сенсі, що їхні програми розраховані насамперед на залучення голосівелекторату без жодного шансу як на реальне повернення «боргів», так іна запровадження контролю за реалізацією передвиборних обіцянок з бокугромадянського суспільства. Це стосується не тільки опозиційних до Банковоїпартій, але й так званої «партії влади» — адже за минулі роки самавона постійно видозмінювалася.
Сьогодніпопулістів на політичному українському небосхилі, м'яко кажучи, не бракує,проте деякі з політичних партій та блоків опинилися далеко попереду своїх більшстриманих колег. Одні політичні партії та блоки обмежилися виключно гаслами«за» і «проти» як, наприклад, блок «Проти всіх»,не завдаючи собі клопоту поясняти виборцям стратегію їх реалізації, інші увластивій їм ексцентричній манері тішать виборця поезією Василя Симоненка, як,приміром, робить це «Яблуко». Програма «ЗУБРу» будується налогіці персонажа «депутата в телевізорі» з «Нірвани» ЛесяПодерев’янського: «Росія та Україна брати, а брати повинні жити у однійхаті». Дозволимо собі цитату з виборчої програмі блоку «ЗУБР»:«Створення Союзу держав України, Білорусії і Росії вистраждане нашиминародами і стане суттєвим проривом в процесі регіональної інтеграції, створитьстійкі передумови щодо стабільного економічного росту та цивілізаційного розвиткувже найближчими роками. Але на заваді стоять христопродавці всіх кольорів (наУкраїні „на кожну старуху по руху“). Майже завжди на їх боці зовнішнісили неправославного світу та наша доморощена компрадорська буржуазія».
Далі щецікавіше. Так, блок Наталії Вітренко збирається, з одного боку, «перейтидо державного регулювання соціально-економічних процесів на основі розробкипоточних і перспективних планів, національного ресурсного балансу. Впровадитидержавне замовлення та розмістити його на підприємствах усіх форм власності.Забезпечити пріоритетний розвиток усуспільнених форм власності як основисправедливого суспільства і потужних соціальних гарантій», а з іншого —«стимулювати залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій у сільськегосподарство та промисловість, у енергозберігаючі, наукомісткі, екологічнобезпечні, високопродуктивні технології». Питання: «Хто будеінвестувати?» Невже знайдуться внутрішні інвестори за умов тотальноїнаціоналізації і невже західний інвестор, котрий прискіпливо оцінює інвестиційніризики, враховуючи сотні й навіть тисячі показників, виявиться настількидурний, щоб добровільно совати голову в петлю адміністративної економіки. Впрограмі блоку Наталії Вітренко з бюджету планується фінансувати все — відсільського господарства до освіти, проте залишається незрозумілим, як будепоповнюватися цей багатостраждальний бюджет?
Проте справжнімпопулістським хітом стала програма виборчого блоку політичних партій"Єдність". Вона починається з риторичного питання «Що єднаєчоловіка і жінку?», а завершується тезою про започаткування в Україні«Народних Олімпійських ігор» та загадковим прожектом: «Сприяємоміжнародну політику України на забезпечення її національних інтересів таформування гідного іміджу у світі» (збережено стилістику оригіналу, див.: www.cvk.ukrpack.net).
Згідно зпрограмовою тезою цього виборчого блоку єдність — це «народ, об’єднаний угромади в своїй суверенній незалежній, демократичній, правовій та заможній українськійдержаві та відкрите громадянське суспільство соціальної справедливості».Проте з попереднього викладу слідує, що автори програми розуміють громади якутворення, що будуються насамперед за територіальною ознакою. Ця теза, ногиякої ростуть з ХIХ століття і до якої в Україні схилялися ще члениКирило-Мефодієвського товариства і Драгоманов, уже й тоді з огляду наурбанізацію та міграцію робочої сили здавалась утопічною, що ж тоді говоритипро сьогодення! Сучасне громадянське суспільство — це явище іншого порядку, ітериторіальні громади за певних умов можуть бути лише одною з його багатьохскладових елементів. Ототожнювати ці два поняття просто немає жодного сенсу.
Економічнийрецепт "Єдності", як здається, походить від Петена, класикафранцузького популізму 50-х років минулого століття — це пріоритет«народної економіки», тобто малого і середнього «сімейногобізнесу». Все це дуже добре. Проте чи насправді йдеться про дрібневиробництво та «сімейний бізнес»: адже він «створить основусталого економічного розвитку України». Проте розвиток цього секторапотребує насамперед вкладення значних коштів, як бюджетних, так і приватнихінвесторів, утім іноземних.Підбиваючи підсумки викладеного вище, слідзазначити, що популізм — це завжди відхід від дійсно актуальних проблем, відоб'єктивно існуючих інтересів і потреб людей, що відволікає суспільство відреальності, яка не задовольняє їх, і затягує його у світ ілюзій, нездійсненнихмрій, очікування чуда. Популізм завжди виникає на грунті розчарування, причомуна ньому ж і найчастіше закінчується. Завдання політичного популізму, на думкуфранцузького мислителя Р. Барта, полягає насамперед у встановленні найпростішихзв’язків між видимим і сущим, створення такої суспільної картини, де відсутнійбудь-який натяк на протиріччя, тобто немає фактора, що зумовлює реальнийсуспільний розвиток. Даний підхід нівелює також засаду суспільноївідповідальності, яка є чи не найважливішою підвалиною громадянськогосуспільства.
Відтак образсуспільства, який старанно вимальовують сучасні вітчизняні популісти, — це«ляльковий» світ дитячої мрії, де «знімаються» справжнідорослі суспільні проблеми, а щасливі «маленькі українці» веселобавляться в демократію під ласкавим та водночас пильним оком дорослих.