РЕФЕРАТ
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО:СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ
Гаетано Моска один іззасновників теорії еліт зосереджує нашу увагу на дуже простій, самоочевиднійістині. Яку б історичну добу ми не взяли, суспільство, цивілізацію. У них мипомітимо поділ людей на два класи, клас тих, що правлять і тих, якими правлять.Той клас, який виконує загальносуспільні функції, і насамперед функцію правління,монополізує владу і користується усіма її перевагами, вчений називав правлячимабо політичним.
Під правлячим класомвін розумів ту верству, яка своїм існуванням, економічними, соціальними,етнокультурними потребами й інтересами визначає загальний напрям розвиткусуспільства, його пріоритети.
Політичним класом вінназивав рекрутованих з правлячого класу окремих його представників, якізаймають певні посади у політичних інституціях.
Наступники Г. Москизамість названих термінів стали використовувати термін «еліта». У перекладі зфранцузької він означає: кращий добірний обраний. Сьогодні термінвикористовується активне, але безвідносно до етимології цього поняття, якепідкреслює моральноетичний, оціночний бік поняття.
Сучасні політологивживають цей термін наголошуючи на семі політичного провідництва. Політичнаеліта розглядається як частина суспільної еліти використовується також поняття«правляча еліта» на відміну від контреліти.
В. Парето, Г. Моска, Р.Міхельс, О. Шпенглер, Ж. Сорель розробили ряд підходів до обґрунтуваннянаявності еліт сучасних суспільств.
Біологічний підхід,полягає у твердженні, що виокремлення еліти зумовлене генетичнимивідмінностями: вищим біологічним, фізичним, розумовим потенціалами.
Психологічний підхідпояснює виникнення еліти давніми суспільними інстинктами людини. Психологистверджують, що елітою стає та частина лідерства, ну а підвладний народ визнаєїї провідне становище, через домінування у структурі народної психіки інстинктунаслідування.
Прихильники ціннісногопідходу появи і утвердження еліти пояснюють наявністю у їїпредставників особливих інтелектуальних, психологічних, моральнихорганізаторських видатних і корисних (цінних) для суспільства рис. Р.Міхельс. Еліта виникає в наслідок олігархізації великих організацій.
У рамкахфункціонально–технократичного підходу: існування еліти пояснюється природоюсуспільної діяльності, яка потребує ієрархізації стосунків, поділу учасниківспільної справи на організаторів та виконавців.
Об’єктивна потреба управліннясуспільством не може реалізовуватися всім суспільством чи від його іменіокремими політиками, а управління має здійснюватися групою кваліфікованихфахівців.
У питанні поясненнямісця та ролі політичної еліти у суспільстві сформувалися дві концепції еліти:моністична та плюралістична.
Творцями моністичноїконцепції стали В. Парето, Р. Мілс, П. Бірнбаум. Вони розглядали еліту, якоднорідну верству, якій властиве само відтворення. Найголовнішими рисами елітиприхильники моністичної концепції виділяють:
усвідомлення себеверствою, відокремленою від суспільства;
об’єднаність спільністюсоціального походження та досвіду; солідарність при захисті власних інтересів;
перевага над масамизавдяки елітарним психологічним якостям: енергійності, мужності, моральнимчеснотам (без них еліта приречена на виродження);
мобільність, готовністьдо опанування нового, здатність до внутрішнього самооновлення.
Що стосується останньоїриси, то В. Парето вивів закон циркуляції еліти. Його зміст полягає утвердженні: еліта залишається провідною суспільною верствою до того часу покидопускає у свої ряди нових членів, чим і зберігає своє панування. Якщо ж воначинить опір структурному або кадровому оновленню, то сама вироджується, анедопущенні у її ряди індивідууми накопичуються поза державними інституціями усуспільній периферії і піднімають маси на революцію.
Засновникамиплюралістичної концепції еліт Р. Даль, Р. Арон виходять з того, що усуспільстві завжди співіснують і змагаються за владу кілька політичних еліт.
Р. Даль вивів рядпринципів, за якими функціонують та узгоджують свої стосунки еліти:
— принцип розподілусфер впливу між елітами. Найбагатші здебільшого займаються економічною і маловтручаються у політику. Менш забезпечені групи користуються підтримкою обранихними політичних лідерів;
— принцип наданняофіційного характеру виборчим торгам, під час яких основне рішення владиприймається як результат угоди між зацікавленими групами, що одночасно єсуперниками і спільниками.
— принцип обов’язковоїнаявності здібностей і популярності, завдяки яким і можна стати представникомеліти.
Спільним для обохконцепцій є визначення еліти як правлячої меншості, яка має перевагу надбільшістю завдяки багатству, соціальному престижу, компетентності. Політичнійактивності і здатності себе відтворювати через механізм соціалізації ( сімейневиховання, елітна освіта).
Основна відмінність міжконцепціями полягає в тому. Що прихильники моністичної наголошують наоднорідності, замкнутості, горизонтальній мобільності ( переміщення можливелише у межах еліти) та її не підконтрольності з боку більшості навіть придемократичних інститутах.
Прихильникиплюралістичної концепції наполягають. Що саме конкуренція еліт спонукає їх довикористання демократичних засад і технологій, а також спонукає їх до відкриттядоступу в еліту представникам інших соціальних груп. Змагання ж еліт за умови,що мандат на здійснення влади знаходиться в руках народу – виборців веде додемократизації політичного життя. Адже це дає можливість не елітарним верствамз народу впливати на процес прийняття рішень, оскільки вони можуть вибиратиеліту, яка краще задовольняє їх інтереси, зважає на їх настрої.
Функції політичноїеліти
Насамперед це участь вуправлінні суспільними справами в усіх сферах суспільного життя. Політичнаеліта бере на себе функції, пов’язані з прийняттям і організацією виконанняполітичних рішень. Поряд з цим еліта, як активний суб’єкт політичного життя,причетна до виконання усіх тих функцій, які здійснюються політичною системоюсуспільства, державою, партіями та усіма іншими соціальними, інституціональнимита функціональними політичними суб’єктами.
Структура, типи еліт
Залежно від тихфункцій, які здійснює еліта із суспільством, її поділяють:
політичну6 державні йполітичні діячі;
господарську:підприємці, менеджери;
духовно-інтелектуальну:вчені, митці, духовенство;
партійну;
адміністративну;
воєнну;
ідеологічну.
За критерієм добору К.Мангайм та Р. Даль виділили такі історичні типи еліт:
еліта за кров’ю –аристократи, патриції. Їх становище визначалося як авторитетом, так ібагатство. Це еліта аграрної стадії;
еліта за багатством(«грошові мішки»). Це підприємці – представники великого бізнесу, які маютьгроші, але не мають престижу. Це еліта індустріальної стадії;
еліта заінтелектуальною продуктивністю (експлебеї). Її головна, визначальна риса – непоходження і не багатство, а високий соціальний престиж і популярність.
За статусом уполітичній системі суспільства розрізняють: — правлячу еліту, яка здійснюєвладу;
Конреліту, якапротистоїть правлячій та намагається відібрати у неї владу.
У структурі правлячоїеліти виділяють:
політичне керівництво(виступає носієм владних функцій). Та частина правлячої еліти, яка приймаєвладні рішення. Оскільки за ієрархією вона знаходиться найвище. За тією ознакоюїї ще називають високою чи верхнім ешелоном;
бюрократичну еліту. Цеуправлінський апарат, за ієрархією управлінський бюрократичний апарат включає всебе середній і нижній ешелони влади. Середній ешелон певним чином впливає наприйняття рішень політичним керівництвом. Проте у прийнятті рішень має, так бимовити, дорадчий голос. Його головною функцією є збір інформації про стан справу суспільстві. На основі цієї інформації політичне керівництво і приймаєполітичне рішення. Наступною функцією бюрократичної еліти середнього і нижньогорівня є втілення, виконання прийнятих політичних рішень;
комутаційну таідеологічну еліту. Її завдання полягає у згуртуванні народу навколо втіленняполітичних рішень прийнятих політичним керівництвом.
З огляду на підтримкународу, правлячу еліту розглядають як легітимну чи нелегітимну. За умови, щовона користується підтримкою народу, її називають легітимною. Якщо ж елітаутвердилася, опираючись на державно-адміністративні важелі, військову силу,застосувала фальсифікацію у ході виборів, тому еліту називають нелегітимною.
За шляхами формуваннярозглядають еліту відкритого і закритого типів.
Еліта відкритого типухарактеризується демократизмом, раціоналізмом, критичністю мислення,толерантністю, здатністю до компромісу, тісними стосунками з виборцями. Дляцього типу характерна як горизонтальна, так і вертикальна мобільність.Представниками цієї еліти найбільше ціниться фаховість високі моральні якостіздатність оперативно й ефективно вирішувати справи обов’язково у рамках законута моральних норм.
Даний тип елітиформується за допомогою «антрепренерської системи» ( від франц. еrtrepreneur- підприємець). Її характерними рисами є відкритість, широкі можливості дляпредставників будь-яких суспільних груп претендувати на вищі посади. Добірнових членів здійснюється на конкурентній основі, за чітко визначеними і нечисельними критеріями. Разом з тим, ця система передбачає найширше коловиборців.
Еліта закритого типухарактеризується авторитаризмом, магізмом, догматизмом, нетерпимістю несприйняттям альтернативної точки зору, нездатністю до компромісу, розривомзв’язків з виборцями. Для цього типу характерна насамперед горизонтальнамобільність. Головною «чеснотою» цієї еліти є особиста відданість керівництву,провідному угрупуванню, готовність порушити моральну норму, закон зарадикорпоративних інтересів.
Еліта закритого типуформується за допомогою «системи гільдій» ( від нім. gilade– корпорація, об’єднання). Її характерними рисами є закритість. Новіпретенденти відбираються з нижчих прошарків самої еліти, а не народу. Для відборухарактерні численні формальні вимоги. Суб’єктами відбору виступають не широкінародні маси, а вище керівництво чи й сам керівник. Тому головним засобомвідбору тут є призначення, кооптація.
Політичне лідерство
Політичного лідера (занглійської-провідника) ми визначаємо як учасника політичного життя, що прагнеі здатний консолідувати зусилля оточення і активно виливати на нього зарадидосягнення визначеної мети. Народження політичного лідера починається з тогомоменту, коли його соціальний досвід, помножений на неординарні особистісніякості, дозволяє зробити йому для себе важливий висновок, немовби кажучи собі:“Я знаю суть проблеми, що настала перед нами, бачу шляхи її вирішення. Те, що япропоную, сприймається людьми. Мене підтримують, я можу очолити людей у їхпрагненні досягнути мети.” Такий початковий момент самооцінки є, без сумніву,необхідним, але далеко не достатнім. Зрештою, така самооцінка може бутинаслідком банального психологічного розладу.
Для з’ясування сутностіполітичного лідерства насамперед підкреслимо, що справжній політичний лідеррозпочинається там де з’являється професійне політичне мислення. де політикставить під сумнів можливості свого здорового глузду і покладається наспеціальні, цілеспрямовані на знання як результат наукового підходу досуспільства.
Принципово важливим єтакож з’ясування питання про роль і місце лідера в системі політичнихвідносин суспільства. Тут політичний лідер може виступати як в ролісуб’єкта, так і об’єкта політичного процесу.
Суб’єктом тому, що засвоїми якостями і в результаті добровільного вибору людини він очолюєсоціально-політичні рухи з метою реалізації інтересів конституєнтів(прихильників виборців). Заради цього лідерові, надаються владні повноваження.За їх допомогою він спрямовує зусилля, волю, інтелект людей, оперує суспільнимиресурсами.
Разом з тим, політичнийлідер – це не якась ізольована, абсолютно автономна фігура, що здіймається надсуспільством. Він є одночасно і об’єктом політики. У вирішенні тих, чи іншихпроблем він завжди відчуває вплив і тиск різних зацікавлених сторін. Займаючипевну посаду він, в умовах формальних механізмів здійснення влади, потрапляє досистеми владних відносин з усім комплексом противаг і балансів.
Варто зазначити, щопроблема політичного лідерства виникає лише за наявності широких політичних ігромадських свобод. Їх обов’язковими передумовами є політичний плюралізм,багатопартійність, фракційна діяльність всередині парламентів і партій, якізабезпечують безперервне політичне інтелектуальне змагання представників певнихідей та соціальних інтересів.
В умовах тоталіторазмуі авторитаризму не існує політичних лідерів у повному розумінні цього слова – єдиктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законамилідерства, а використовуючи монополію на інформацію, на організацію на засобивиробництва, на можливість розпоряджатися ресурсами.
Проблема лідерствавключає, обов’язково, і проблему його підтримки його конституантами. В умовахдемократії саме політичне життя примушує політичного лідера усвідомити, що вінвиступає суб’єктом політичного життя не сам, а у взаємодії у єдності ізприхильниками, виборцями, окремими суспільними верствами чи й усім народом. такостанній кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський підписувався наступнимчином: Петро Калнишевський кошовий отаман Війська Запорозького із отаманнею таусім товариством запорозьким.
Політичний ватажок
Перш ніж завести, мовупро політичного лідера з огляду на нашу політичну ситуацію доцільно зупинитисяна alter egoлідера – політичному ватажкові, це поняття почав розробляти французькийсоціолог Густав Лебон.
Політичний ватажок –суб’єкт політичної діяльності яскраво вираженого популістського спрямування.Популіз (від. лат. populus-народ)синонім демагогії, прагнення завоювати політичний авторитетне здійсненняобіцянками, запровадженням з населенням, спекуляціями іменем народу.
Риси політичноговатажка (популіста, демагога)
1. Потураннясьогоденним примітивним потребам мас. Політичний вожак йде не попередугромадської думки, а завжди за нею, він завжди «рупор низів».
2. Використаннякритичних самоційних станів натовпу – страху, ненависті, ворожнечі, ущемленнягідності.
3. Підлабузництво,запобігання перед масами. Постійна експлуатація фраз на зразок: «народ мудрий»,«народ завжди правий» і т. п.
4. Вживання лексикинатовпу, опанування спеціальним красномовством, головними прийомами якого єенергійні, але повністю бездоказові твердження; яскрава образність, ґрунтованана поверховому аналізі.
5. Завищені обіцянки.
6. Апеляція до найбільшнепідготованих малоосвічених охлократичних елементів населення.
7. Паразитування наідеї зруйнування, бо масам вони більш імпонують ніж ідеї творення.
8. Розум і освіташвидше шкодять вожакові ніж приносять користь. Розум робить людину більшпоблажливою. Розум, освіта дають можливість помітити протилежні наслідки, різнібоки питання чи проблеми, усвідомити справедливість вимог політичних опонентів.Одним словом, розум послаблює напруженість і силу переконань, необхідних длятого щоб стати проповідником, апостолом, “глаголом жечь сердца людей”. Та йісторичний досвід людства вказує що вожаки всіх часів і особливо вожакиреволюцій відзначалися надзвичайною обмеженістю.
Як стверджував П.Струве, маючи на увазі В.Леніна вожаком стають не тому що він особистість, асаме тому, що він “ неособистість”.
Концепція політичноголідерства
У сучасній світовійполітологічній думці склалося кілька концепцій витлумачення сутностіполітичного лідерства. Однією із самих популярних упродовж тривалого часузалишається “ теорія рис”. Наукові пошуки у межах цієї концепції спрямовуютьсяна виєвлення найтиповіших “лідерських якостей”. Свого часу у 1940 р. К. Бірдвиділив таких типових рис аж 79. Р. Стогділл у “ Підручнику з лідерства” 1974р. виділив 40 якостей. Прихильники даної концепції розглядають лідера якуособлення цих рис. І якщо індивідуум має такі риси від народження чипопрацював над їх набуттям – він обов’язково стає лідером. Перефразовуючигуманістів у даному контексті скажемо: «особистість – коваль свого лідерства».
У критиків даноїконцепції виникає вбивче питання: чому у реальному житті лідерами стають далеконе найяскравіші індивідуальності?
Прихильники ситуативноїконцепції лідерства відповідають: та тому що лідер попри всі його лідерськіякості є, насамперед, породженням, функцією певної ситуації. Перетворенняконкретної особи у лідера визначається ситуаціями, що виникають у “пірамідівлади”. Перефразовуючи Л. Фейхтвангера у даному контексті скажемо: «владнаситуація навіть пустопорожню людину наповнює змістом».
Прихильники концепціїпослідовників (конституснтів) витлумачують лідерство як особливий типвзаємодії між цілями керівника і цілями послідовників. Характер цієї взаємодіїзалежить від багатьох причин: ступеня концентрації ним влади, рівня культурийого і суспільства, політичного режиму. Пріоритет все ж у цій взаємодіїналежить лідерові, який концентрує свої зусилля на відстоюванні груповихцінностей та інтересів.
Психологічна концепціятлумачить лідерство наслідок волі до панування збоку майбутнього лідера і втечі від свободи з боку мас готовності масперекласти відповідальність за себе на лідера.
Реляційна концепціялідерства. застерігає від абсолютизації особистісних рис чи ситуації, роліпослідовників чи інстинктів. Її прихильники наголошують, що всі ці чинники євідносними, співвіднесеними із певною конкретно історичною ситуацією і маютьрозглядатися в комплексі, з виділенням, звичайно, того, що виступає уконкретній ситуації на передній план. А це можуть бути і послідовники, іобставини у піраміді влади, і особистісні якості, психологічні характеристикисоціумів.
Вимоги до політичноголідера:
Насамперед цеакумуляційність – здатність кваліфіковано акумулювати і адекватно виражатиінтереси широких мас. Підкреслимо, що тут мова іде не про вміння збиратиінформацію взагалі, а саме політичну інформацію. Політичного лідера маєцікавити не статистика наприклад: прожитковий мінімум, а співвідношеннятривалості життя, рівнів життя різних соціальних верств. В іншому випадкуполітичний лідер може відірватися від інтересів мас. З іншого боку, його жпідстерігає небезпека – розчинитися, повністю, ототожнитися з цими інтересами.У такому випадку він теж втрачає риси лідерства.
Наступною вимогою єіноваційність – здатність генерувати нові ідеї (або комбінувати івдосконалювати старі). Ще в кінці XIXст. політологи вивели закономірність: – “значимість будь-якого суб’єктаполітики обернено пропорційна ступеню поширеності висунутих ним ідей”. Якщомаси у повній мірі сприйняли ідеї лідера – то він їм уже не потрібен. У такомувипадку він повинен або висувати нові ідеї, або пропонувати нові механізми їхреалізації – постійно підтверджувати своє право на авангардну роль.
Вимоги до лідера єтакож вміння об’єднувати суспільство екстраординарною метою. Вождь об’єднуєширокими обіцянками, а політичний лідер – “екстраординарною метою” абометафорично “метою скутих втікачів” (втікачі здобудуть свободу лише тікаючи водному напрямі). Ця метафора показує, що екстраординарна мета може бутидосягнута лише спільними зусиллями кількох чи усіх учасників політичногопроцесу лідера з яскраво вираженою рисою іноваційності ще називаютьпрапороносцем.
Політичний лідер маєтакож володіти адекватним суспільним построям лексиконом. Політичний лідер насвідомому чи на підсвідомому рівні може приваблювати чи відштовхувати. Якщополітичні лідери вживають сьогодні мілітарну лексику: “боротьба,” “провокація”,“вийти з окопів”, “фронт”, або ж вульгаризми: «не будемо нікому прикривати йогозад», «потрібно врешті з’ясувати хто є ху» і т. п., то це навряд чи додає їмпопулярності в очах освічених людей.
Справжній політичнийлідер має оволодіти такою рисою, як усвідомлення предмету політичноїдіяльності. Для політичного лідера це не, безліч окремих стосунків усуспільстві, а фундаментальні відносини між суспільними групами з приводу такихвизначальних суспільних цінностей як власність, справедливість, гуманізм. Нашіж лідери, як правило займаються нескінченними міжособистісними взаєминами –“работою с людями”, — як вони пишаючись кажуть.
Надзвичайно вагом дляполітичного лідера є володіння прогностичними навичками. Адже “хто вмієпередбачати – той здатен керувати”. Оскільки це справа високого інтелекту таосвіти то вожаки із великим задоволенням “длубаються” у минулому.
Великого значення удемократичному суспільстві набуває. Відповідність іміджу лідера імагінативному образу– образу створеному уявою мас. Кожен громадянин свідомо, а частіше несвідомопорівнює претендента із уявним образом лідера за інтелектуальним,психологічним, саматичними якостями.
У ставленні доконкурента справжній політичний лідер демократичного суспільства має керуватисяпрезумпцією суспільно–політичної корисності будь-якого суб’єкта політики, якщоне доведена його некомпетентність чи злочинність. Це, зрештою, працює налідера. Адже ставлячись до опонента та його критики з мужністю й терпимістю,він зможе подивитися на себе ніби збоку, використати інтелектуальнінапрацювання своїх опонентів, використати їх інтелект собі на користь;використати конструктивну критику, щоб відкоригувати свій політичний курс відповіднодо і таким чином зміцнити своє становище.
Значущою вимогою дополітичного лідера є наявність почуття політичного часу. Ужеу XIX ст. політологиусвідомило, що «королем політики» є компроміс. Але якщо політичний лідер іде накомпроміс передчасно, він втрачає авторитет; якщо ж запізно – втрачаєініціативу, і в обох випадках втрачає лідерство.
Функції політичноголідерства
Провідні ознакипідпорядковані функціям політичного лідара:
консолідування громадяннавколо спільних цілей і цінностей;
визначення та прийняттяоптимальних політичних рішень;
соціальний патронаж,тобто заступництво, протегування, захист мас від беззаконня, бюрократії тощо;
забезпечення,політичного, інформаційного, емоційного зв’язку влади та мас; укорінення усвідомості мас оптимізму, надихання на досягнення проголошення цілей.
Типологія політичноголідерства
Лідерство –багатогранне поняття. Розглядаючи його прояви, слід брати до уваги:
1. Характер самоголідера.
2. Властивості йогоконституентів.
3.Взаємозв’язок міжлідером і його конституентами.
Контекст чи конкретнуситуацію, у яких лідерство здійснюється.
Ці чотири умовибезпосередньо відображені у вигляді чотирьох узагальнених образів лідерства.
Лідера – прапороносцявирізняє власне бачення дійсності. Він визначає цілі, вказує напрями і засоби,веде за собою і особистим прикладом запалює послідовників. Для розуміння цієїформи лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїхприбічників. Лідер — прапороносець визначає характер того, що відбувається,його темп, формує політичну проблематику.
Лідер-служитель(комівояжер) – це той політик, який прагне виступати у ролі виразника інтересівсвоїх прихильників. Саме їх бажання він відображає і діє від їх імені. Напрактиці лідери такого типу керуються тим, що очікують, у що вірять і чогопотребують їх виборці. Виборці формують ті завдання, які стають центральнимидля лідера.
Для лідера-торгівцяважливе вміння переконати. Завдяки йому конституанти «керують» його плани чиідеї, залучаються до їх здійснення. У даному випадку лідерство ґрунтується навзаємо відносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливогозначення набуває спроможність самого лідера і та стратегія, до якої вінзвертається, щоб досягти підтримки своєї політики та її здійснення.
Лідери-пожежники займаютьсятушінням пожежі, тобто реагують на ті проблеми, які життя висовує їхконституантам. Такі лідери відгукуються на породжені ситуацією події іпроблеми. Нагальні вимоги моменту визначають їх дії.
М. Вебер виводив типиполітичного лідерства із типів легітимної влади (правління), давши картинуісторичної еволюції політичного лідерства:
– Традиційний лідерґрунтується як на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувалазавжди і освячена традицією. Такий лідер сприймається як ланка зв’язку між світомземним і космосом, тому мусить правити лише згідно традиції. Якщо порушуєтрадицію то значить він шкодить суспільству і мусить втратити лідерство (“несевідповідальність перед світовим порядком”).
Харизматичний лідер(від гр. Charisma– милість, благодать, винятковий талант, божий дар). Це лідер, авторитет якогоґрунтується на вірі громадян у його надприродні, видатні здібності,непогрішимість, святість.(“несе відповідальність перед Богом”).
Лідер демократичногосуспільства. Опирається на якісь соціально політичні сили, та здатний вестиінтелектуальне змагання, здійснювати свої функції в межах права, запроваджуватиі втілювати соціально значущі програми.(“несе відповідальність передвиборцями”)
За провідницькоюспроможністю серед наших лідерів чітко виділяється три типи: лідер–фікція,лідер–функція та лідер–особистість.
Лідер–фікція – целюдина, яка цілком випадково, внаслідок збігу обставин, опинилася на місціпровідника, але не мала і не набула в процесі боротьби необхідних дляпровідника якостей. Частина з них, зіткнувшись із конкретними завданнями,показала свою цілковиту неспроможність і була відсіяна, змінена. Але деякі ідосі залишаються в політичному проводі. Це передусім ті, що в умовах гострогодефіциту кадрів потрапили в депутати різного рангу та на керівні посади вструктурах управління.
Свою неспроможністьвони компенсують по-різному. Передусім і найчастіше – крайнім радикалізмом.Весь час намагаються “забігти вперед”, пропонуючи найбільш революційні рішення чипроголошують правильні, але невчасні лозунги. І те і друге шкодить справі, аледають можливість зберегти імідж борця.
В іншому випадку, такілюди безоглядно підтримують свого зверхника – але тільки доти, доки вінзберігає міцні позиції. До певного часу, це слухняні й самовіддані виконавці,вони не допускають жодної критики свого вождя. Покидають, а то й зраджують йоголише тоді, коли є можливість переметнутися до іншого: як омела, вони можутьжити, тільки паразитуючи на чужому стовбурі.
І третій варіант їїповедінки лідера фікції – дія за принципом “не висовуйся”. Потребасамозбереження загострила їх політичне чуття, і вони завжди намагаються неризикувати. При всіх голосуваннях, блокуваннях тощо – вони завжди з більшістю,чим забезпечують даному рішенню престиж переконливості, правильності, демократичності.Їх улюблений та універсальний прийом перед критикою – патетично–надривне:“Тепер я поганий! А де ви були, як ми починали?!” .
Лідер–функція — це типпровідника, який проявив себе на певному відрізку боротьби, переважнопочатковому, де передусім потрібна була сміливість, особистий приклад,самопожертва. Але змінювалися умови й завдання, потрібна була здатністьвиконувати нові функції. Якщо такому лідерові пощастило і він зайнявся справоюпосильною, то обмеженість його можливостей не кидається у вічі, ні не шкодитьсправі. Але частіше лідер–функція щиро вважає, що його явна функціональнанеспроможність, відсутність у нього необхідних якостей цілком компенсуєтьсяйого безсумнівними, хоч і минулими заслугами.
Лідер –(історична)особистість. Це людина широких можливостей, що дозволяють йомууспішно здійснювати провід на кожному з етапів боротьби. У цьому мінливомупроцесі такі люди не тільки максимально самореалізовуються, але й дуже активнорозвиваються: політично, організаційно, інтелектуально, духовно.
За стилем прийняттярішень і керування є два типи провідників: лідери –“солісти” (автокритичні) ілідери – “колективісти”. Перші схильні до автокритизму, вони часто ризикують,але за те й авторство успіху, якщо такий випаде, належить тільки їм. Невдачізавжди можна списати на щось чи на когось. Правда, якщо лідер – “соліст” є ще йособистістю, то й провину він бере на себе, часто – без прямої вини. Середлідерів, схильних до колективних рішень є два види: одні використовуютьколективізм в управлінні для пошуків оптимальних, найефективніших шляхіввирішення проблеми; інші – для самозбереження, — щоб розділити відповідальністьза можливу невдачу.