--PAGE_BREAK--Перехід до громадянського суспільства і система громадянського виховання ставлять гостро проблему соціальної справедливості. Г. Ващенко критикує хижацтво капіталізму та відхід західного суспільства від християнства, що зумовлено жадобою до наживи. Водночас порятунок він бачить у відродженні моральності і в прийнятті людиною пріоритету духовного над матеріальним. Так, зрештою, він бачить взагалі шлях порятунку людства перед небезпекою вселюдської катастрофи, включаючи процеси екологічні. Варто також підкреслити, що тут Г. Ващенко залишається оптимістом і вважає, що ідеї християнського гуманізму діють все з більшою і з більшою силою. Хижацтво, на його думку, може бути подолане, а отже, й соціальна справедливість осягнута лише внаслідок самоудосконалення і самообмеження людини, чому загалом сприяє процес цивілізації.
Родинність. У ділянці родинного виховання Г. Ващенко виходив з визнання великої взаємної залежності морального здоров’я сім’ї і морального стану всього суспільного організму. В цілому ряді праць він підкреслює високий рівень християнської моральності української родини добільшовицького періоду, а відтак трактує її розклад як наслідок ідеологічної корозії, що охопила в 20-30-і роки все наше суспільство. Найшкідливішими тут він вважає вульгарно-нігілістичне ставлення офіційної влади до родини в ті роки, руйнування осідлості, втрату зв’язків з Церквою, одержавлення і конвеєризацію виховання дошкільнят тощо.
В окремих розділах другої частини “Виховання волі і характеру" Г. Ващенко висловлює свої поради щодо сучасного родинного виховання, зокрема в еміґрації. Стратегічною засадою тут він вважає повернення до традиційно-християнських основ родинного життя, що передбачає:
а) Відродження духовності, зокрема шляхом відновлення традиційної обрядовості та орієнтацією на здоровий консерватизм. Г. Ващенко наводить приклади європейських народів, які поєднують любов до своїх традицій з новітніми виробничими технологіями.
б) Відродження цінностей родинного життя на основі християнської моралі, зокрема подружньої вірності, почуття обов’язку щодо власної родини, культ родинної злагоди, любов і взаєморозуміння членів родини тощо.
в) Оновлення природної виховної функції родини, бо якщо дитина змалку не пізнає і не полюбить родинне тепло, то вона і не прагнутиме колись створити свою сім’ю.
г) У ділянці родинної педагогіки, зокрема у виборі між авторитарністю і свободою виховання, Г. Ващенко дотримується “золотої середини". “… Сучасному вихованню українських дітей треба йти середнім шляхом, — пише він, — уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той час не покладатися на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями", [6,45]
д) Нарешті, Г. Ващенко вважає, що родина повинна залишатися найважливішим інститутом виховання взагалі: основи ідеалу служіння Богові і Україні, демократизм і перші паростки характеру закладаються в дитині саме тут.
Виховання характеру. Проблема виховання характеру успадкована Г. Ващенком від К. Ушинського певною мірою через творчість Лесгафта і видається однією з домінуючих у його творчості. Увага до неї з боку демократичної педагогіки зумовлена орієнтацією на існування природної конкуренції — між людьми та народами. Ця проблема інтенсивно розроблялася і західноукраїнською педагогікою міжвоєнного часу. “Основне в людині не знання самі по собі, навіть не глибина і систематичність їх, — пише Г. Ващенко, — а характер і добра воля, що визначається спрямуванням сил людини до високої мети, поєднанням з енерґічністю, великою наполегливістю і стійкістю у досягненні поставлених перед собою завдань", [17,46].
Колишня комуністична педагогіка практично не розглядала питання виховання характеру: для цього не було ні потреби, ні конкурентних умов, ні ідеологічних орієнтацій. Людині, що змирилася зі своїм життям у неволі, характер не потрібен. За відсутністю конкуренції все найкраще в людині спить. Крім того, як пише Г. Ващенко, хліборобська вдача українців, багатовікова залежність їх від інших народів не стимулювали розвиток ініціативності, особливо в галузі політичного і суспільного життя, зумовлювали пасивність думки і схильність почувати себе в річищі життя інших народів. Український народ, “як орел, опинився в клітці й не може розгорнути своїх крил“ (”Свобода людини “) Безхарактерність — не тільки в політичному, а й у господарському житті — стала для нас сьогодні великою бідою.
Цей біль і зумовлює велику актуальність постійних нагадувань Г. Ващенка щодо потреби виховання у дітях міцного характеру. Його концепція в цій ділянці ґрунтувалася на визнанні за людиною свободи волі. “Під характером ми розуміємо ті викристалізовані властивості людської психіки, що виробляються в неї наслідком свідомої праці над собою". І далі: “Характер є виявом свобідної волі людини. Тому людина відповідає за свій характер, чи добрий, чи злий. Але так само відповідає за свою безхарактерність і безхарактерна людина, бо вона не використала можливостей своєї волі“, [6,47]. Найвідповідальнішим періодом життя людини в сенсі виховання характеру Г. Ващенко вважає молодість — вік у 20-25 років, коли людина входить у реальне життя і відчуває потребу в сильному характері.
Головним же компонентом характеру, його стрижнем Г. Ващенко вважав життєві прагнення людини, її життєву стратегію. Логікою цього розуміння характеру підтверджується мудрість древніх: лише той, хто панує над самим собою, може керувати іншими, і лише той, хто сам вільний, може вести до свободи інших.
До чинників, що сприяють вихованню характеру, Г. Ващенко відносить духовну і фізичну працю, якщо це праця вільна, спорт, господарську ініціативу, долання зовнішніх і внутрішніх труднощів, християнський світогляд тощо. Натомість ворогом виховання характеру в сімейному і шкільному вихованні є авторитарність. Якщо основною рисою характерної людини є здатність ставити перед собою чітко визначені далекосяжні цілі, виявляти власну ініціативу й енерґію, то в річищі авторитарного виховання такі особливості людини розвиватися не будуть.
Природосвідомість. Стосунки людини і природи стали важливим предметом педагогіки порівняно недавно. Зрештою, якщо питання ставлення людини до власної природи — до власного тіла — має вже свою багатовікову історію, а сьогодні переростає у так зване “валеологічне виховання", то проблеми стосунків людини з довкіллям є порівняно свіжими. Відповідно й у творчості Г. Ващенка обидва ці аспекти стосунків людини і природи репрезентовані неоднаково.
Питання тіловиховання у нього трактується широко власне, з трьох точок зору. По-перше, як сфера, що потребує постійного напруження волі самої людини, сфера, яка передбачає прагнення долати зовнішні обставини і свою власну слабкість. Спорт у творчості Г. Ващенка — вагомий чинник виховання характеру. По-друге, фізичне тіло людини — це предмет, від якого залежить сила і здоров’я духу. Йдеться тут, отже, про чисто християнський догляд за тілом, що не є самоціллю, а умовою панування духу над ним, звільнення людини від болячок і примх тіла, що духові заважають. По-третє, тіловиховання Г. Ващенко пов’язує також з вихованням готовності людини до захисту своєї Вітчизни, розбудови її господарства, добробуту власної родини тощо.
Що стосується природного довкілля, то у спадщині Г. Ващенка знаходимо, власне, те, чого найбільше і бракує нашому сучасному екологічному вихованню.
З трьох способів спілкування людини із зовнішньою природою — утилітарно-господарського, духовного та естетичного — він повсюдно вибирає і підкреслює два останні. “Все, що існує, є творіння Боже й має в собі відбиток Творця“, — пише він, [5,5]. На його думку, в стосунках людини з природою має домінувати не лише потреба господарської користі, але й любов, і її — цю любов до природи — треба дитині прищеплювати з раннього віку, зокрема спираючись на її схильність до анімізму. “ Завдяки анімізму дитина несвідомо включається у космос. Природа жива й нежива перестає бути для неї чимось абсолютно чужим; дитина бодай дуже неясно відчуває свою єдність із нею“, [5,103].
1.3 Ващенко у пошуках методичного інструментарію Вибір форм і методів навчання завжди і значною мірою визначається тим, як вирішується проблема змісту освіти, а відтак і в залежності від того, які стосунки домінують у суспільстві — авторитарні чи демократичні. Урок у своїх основних засадах моделює стиль життя суспільства. Так, утвердження диктатури і командно-адміністративних початків у державному управлінні зумовлює панування на уроці авторитаризму, орієнтацію на інформативний компонент змісту освіти, а звідси і на перевагу так званих фронтальних форм навчання, коли головним двигуном, “інформацієдавцем", а відтак і носієм “влади“ виступає вчитель.
Навпаки, утвердження демократичних основ життя суспільства, наявність у ньому творчих, ринкових орієнтацій зумовлюють посилення уваги до дитини, її індивідуальних особливостей і потреб. А це (якщо демократія не сприймається як пусте гасло) зумовлює потребу застосування різних форм самостійної діяльності учнів на уроці, збільшення питомої ваги навчальних задач та інтелектуальної праці у процесі їх вирішення — коли дитина сама розв’язує навчальну задачу або робить це в парі з іншим учнем, чи працює у складі невеличкої групи. У такому випадку на уроці домінують зусилля учнів, а не вчителя, запам’ятовування інформації займає тут другорядне місце.
Точка зору Г. Ващенка в цій ділянці висвітлена у його книзі “Загальні методи навчання". Читач, який вдумливо сприйме зміст цієї праці, неминуче прийде до двох суттєвих висновків: а) Г. Ващенко — прихильник таких форм і методів навчання, які передбачають самостійну творчу діяльність учня і б) причиною заборони і вилучення з обігу цієї книги в 30-ті роки були не тільки ідеологічні незгоди автора з режимом, але й те, що запропоновані ним методи навчання вже тоді вели до становлення людини самостійної, сильної, творчої, характерної. А саме така людина й могла опинитися в опозиції до комуністичної влади.
Значно більшої уваги тут потребують погляди Г. Ващенка на процес виховання, а відтак і на відбір виховного інструментарію — бодай тому, що відповідні думки та ідеї не акумульовані в якійсь окремій праці. Загальний же аналіз спадщини педагога дає підстави виділити в тій сфері щонайменше кілька вельми суттєвих для нашої сучасної педагогіки моментів.
По-перше, Г. Ващенко однозначно заперечує авторитарність як у родинному, так і в громадському вихованні. “На ґрунті насильства, — пише він, — не може розвиватись ні любов, ні краса, ні добро. Бо все це вияв свобідної волі людини, як образу і подоби Божої", [17,47]. Але тут педагог не виявляє себе і прихильником так званого “вільного виховання", за яким стоять Ж. — Ж. Руссо та його послідовники Еллен Кей і Лев Толстой. Неодноразово повертаючись до цієї проблеми, Г. Ващенко знову ж таки відстоює золоту середину, радить поєднувати в одне ціле процес виховання і процес самовиховання. Цей підхід він, одначе, уточнює, розглядаючи виховання — самовиховання крізь призму віку дитини: “чим молодший останній (вихованець — О. В), тим більшу ролю в формуванні його особистості має виховання і меншу ролю самовиховання… ", [17,47]. Головним же в цьому підході є не протиставлення зусиль двох суб’єктів виховання, а поєднання їх волі — в дусі партнерства.
По-друге, виходячи зі своїх поглядів на роль духовного і віри у процесі сприймання світу і самостановлення особистості, Г. Ващенко, з одного боку, органічним елементом цього процесу вважає виховання релігійне, а з другого — до методів зараховує і ті, що мають містичну природу (молитва, участь у релігійних відправах та громадських духовних акціях тощо). До таких методів виховання він зараховує також християнську доброчинну діяльність, християнську жертовність тощо.
По-третє, Г. Ващенко, йдучи за К. Ушинським, послідовно впроваджує вимогу врахування у вихованні етнопсихологічних особливостей дитини. Це — цілком чужа для колишньої комуністичної педагогіки ділянка, що передбачає вивчення і об’єктивну оцінку особливостей українського національного характеру та врахування цих даних з метою його корекції через виховання окремої людини. Вважається, що позитивні риси нашого характеру треба зміцнювати і розвивати, а вияв негативних — послаблювати.
По-четверте, в цілому ряді своїх праць Г. Ващенко категорично відкидає тезу, що християнство начебто “ослаблює людину“, постійно спонукає її “підставляти другу щоку". На його погляд, характер людини має поєднувати в собі і силу та підприємливість, і християнський світогляд. Вона мусить бути життєво активною, але ця активність повинна мати моральну ціну, бути націленою на добро. І навіть більше — добро покликано активно діяти через людину, воно повинно перемагати й утверджуватися, спираючись на її волю і розум.
Нарешті, по-п’яте, Г. Ващенко неодноразово застерігає проти тенденції “зводити виховання лише до розвитку", тобто виступає проти недооцінки специфічно виховних зусиль сім’ї, школи, громадськості. Ця тенденція, як відомо, характерна для прагматичної педагогіки, зокрема, в США. Наслідки її сьогодні очевидні: на ґрунті доведеного до абсурду культу прав людини будь-яке “виховання” трактується як їх порушення, а тому педагогіка в цій сфері взагалі втрачає ґрунт під ногами. Всі зусилля тут скеровуються лише на виховання в людині рис, потрібних для виживання за умов конкуренції.
У творчості Г. Ващенка помітна велика увага як до чинників, так і до інститутів виховання. До них він відносить родину, дитсадок, школу, церкву, мистецтво, працю, громадські організації, рідну мову, краєзнавство (батьківщинознавство), засоби масової інформації тощо. Всі вони є носіями та трансформаторами цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою виховника взаємодіє з ними: сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку (виходячи з власного досвіду, своєї віри та запозичуючи й чужі погляди) і цим самим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо, покладаючись на вплив родини і школи. І, власне, тому велика увага Г. Ващенка до них є цілком виправданою, а звідси і зрозумілою є його звичка говорити про виховання мистецтвом, працею, літературою, релігією тощо і дещо рідше говорити про естетичне виховання чи трудове виховання.
Першим з таких чинників та інститутів виховання Г. Ващенко вважає родину і дитячий садок. Звертаючи увагу на великі можливості дитсадка, зокрема, у національному вихованні, він виражає побажання, щоб його працівники (“садівнички“) мали добру педагогічну підготовку. На проблемах виховання в сім’ї і дитсадку він зосереджує увагу й у “Виховному ідеалі“, й у “Вихованні волі і характеру", а навіть присвячує їм спеціальну низку публікацій, включених тут під загальним заголовком “За здорову і свідому українську родину".
Виховна роль школи (шкільного життя, навчальних предметів тощо) висвітлена Г. Ващенком у його праці “Виховання любові до Батьківщини" (Лондон, 1954), що згодом увійшла до другої частини “Виховання волі і характеру".
Торкаючись функції церкви як чинника виховання, Г. Ващенко не заперечує сенсу її відокремлення від держави, але наполягає на тісній співпраці її зі школою.
Г. Ващенко високо ставить виховне значення праці, вважає її чинником виховання в людині працьовитості як риси характеру. Вільна праця, на його думку, сприяє також зміцненню волі, цілеспрямованості і самодисципліни. Вслід за К. Ушинським, він вважає, що праця, як і діяльність взагалі, — це саме життя. Натомість він дуже критично ставиться до того поняття “трудового виховання", яке сформувалося в нас у 30-ті роки на ґрунті відомої ідеї “політехнізації освіти“. На його думку, наше суспільство завжди було класовим, а “трудове виховання" ставило собі за мету прив’язати дитину до свого класу: дітей колгоспників зробити колгоспниками, а дітей робітників — робітниками.
Як чинники виховання у творчості Г. Ващенка широко розглянуто різні форми культури, мова, мистецтво тощо. Він постійно підкреслює факт, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на людину. Порівнюючи вплив мистецтва із значенням науки в поведінці людини, Г. Ващенко відзначає, що мистецтво діє на «цілу людину», на її почуття, мислення, волю. Його виховну вартість він бачить найперше в тій ідеї, яка в ньому закладена. Мистецтво — не самоціль, а засіб духовного вислову, духовного самовираження людини — такий же, як і мова. Від змісту висловлених ідей і залежить, чи мистецтво підносить людину до висот духовності, чи заганяє у сферу дрібних інтересів і тваринних прагнень. Воно може бути носієм краси й огидності, може виражати високі моральні ідеали або і їх антиподи, слугувати злу. Характерні приклади цього дають сучасне кіномистецтво, естрада і навіть література.
продолжение
--PAGE_BREAK--