Педагогічна освіта незалежної України – важливийчинник підвищення ефективності навчання
Розмірковуючи про значущість педагогічної освіти, достатньозгадати відомий вислів: якщо рідні батько і матір є біологічними батькамилюдини, то вчитель чи вчителька є її духовними батьками. Цей вислів бувсправедливим завжди, але особливо актуальним він стає у XXI столітті, колиоб'єктивно виникли нові вимоги до людини, а отже, і до її навчання тавиховання.
По перше, прогрес людства постійно стає дедалі динамічнішим, щозмушує людину не тільки адаптуватись до нових умов життя, а мій братибезпосередню участь у творенні прогресивних змін. Тому постає завданняформувати у системі освіти і поза нею людину, здатну успішно функціонувати вумовах постійних змін, сприймати мінливість світу не як неприємну тимчасовуособливість життя, а як сутнісну характеристику власної життєдіяльності.Йдеться, по суті, про людину з інноваційним типом мислення, культури іповедінки.
Звідси потреба відповідної перебудови навчального процесу, щоорієнтував би не тільки на творче засвоєння базових знань, а й на виробленняумінь, навичок і бажання самостійно навчатися, оволодівати новою інформацією,уміти використовувати здобуті знання у практичній діяльності. Звідси такожвиникає необхідність організаційної добудови освіти – створення всіх ланокбезперервної системи освіти впродовж життя, формування розгалуженого і наповненогоринку різноманітних освітніх послуг. Тільки так ми зможемо забезпечитисуб'єктивний чинник об'єктивно зумовленого входження країни в новий етаплюдської цивілізації – суспільство знань. Суспільство, яке не тільки будехарактеризуватись науково-інформаційними технологіями у виробництві, а й де всісфери життєдіяльності як на загальносуспільному, так і на індивідуальному рівнібазуватимуться на ефективному використанні знань та інформації. Наблизитись дотакого рівня розвитку суспільства й ефективно функціонувати в ньому можна лишеза умови, що здобуття знань упродовж життя і функціонування людини на основізнань в усіх сферах стане визначальною рисою способу життя людини.
По друге, глобалізаційні процеси суттєво розширюють сферувзаємодії і взаємозв'язків не тільки держав і народів, суб'єктівгосподарювання, а й окремих людей. Завдання кожної держави, що дбає про своємайбутнє, – з одного боку, допомагати можливій взаємодії своїх громадян ізнавколишнім світом, бо, врешті-решт, це суттєво позначиться на прогресі країний окремої людини, а з іншого – сприяти формуванню моральної та громадянськоїстійкості своїх громадян, їхній здатності залишитися самостійними і свідомодіючими індивідами в багатоманітному переплетенні зв'язків та впливівінформаційних потоків. Це зумовлює особливу значущість формуваннясамодостатньої особистості, розвинутої індивідуальності.
Особливості розвитку власне українського суспільства і держави щебільше актуалізують це завдання. Адже ми не зможемо досягти розвиненихдемократичних форм політичного життя, ефективного цивілізованого типуекономічної діяльності, якщо не матимемо в суспільстві достатньої кількостіособистостей, а не уподібнених до загалу людей. До слова, це і шлях довпровадження й осягнення європейських цінностей у нашій країні. І, власне,зміни, започатковані в середній школі, мають на меті формування самостійноїособистості. Людям, які не розуміють загальнонаціонального значення цьогозавдання, в кожній зміні вбачається інше руйнування звичного порядку, анезвичність ототожнюється із недоцільністю навіть у такій очевидній потребі, якперехід до багатобального позитивного оцінювання.
Ми повинні готувати вчителя, який би вмів і бажав сприятиформуванню особистості дитини. А для цього він сам у стінах університету чиіншого вищого навчального закладу повинен стати багатогранною особистістю.
Чи сповна націлений на це навчальний процес в університетах, чивідповідає цьому характер відносин професора або доцента зі студентом, чидостатню психолого-педагогічну і практичну підготовку отримує педагог у стінахуніверситету? Сьогодні ми ще не можемо дати на ці запитання цілком позитивнувідповідь.
По-третє, коли ми говоримо про зростання динаміки прогресулюдства, то, безумовно маємо на увазі і прогрес окремої людини. Розглядаючи історіюлюдства як історію розвитку людини, ми дійдемо висновку, що XXI століття, зодного боку, створило необхідні передумови, а з іншого – як ніколи ранішевиявило потребу в максимальному наближенні навчальної та виховної діяльності довиявлення і розвитку сутнісних рис кожної окремої людини.
З цією метою ініційовано ряд змін у середній освіті. Насамперед цеперехід до профільної старшої школи, що також висуває перед учителем, йогопідготовкою нові вимоги. Це необхідний, але не достатній крок. Потрібно суттєвокоригувати педагогічну культуру в освіті, та й у суспільстві загалом. Неувагадо особистості дитини, а то і її зневага, орієнтація лише на групу, клас,порядок і дисципліну в них будь-якою ціною, часто завдяки діям репресивноїпедагогіки, можуть створити видимість порядку. Однак цей порядок не сприятимевільному розвитку дитини. Ми повинні формувати вчителя, який би робив усеможливе, аби допомогти кожній дитині пізнати і розвинути себе. Ось тоді цялюдина в дорослому житті зможе максимально реалізувати себе, забезпечивши цимвласне щасливе життя і швидкий еволюційний розвиток суспільства.
Названі й неназвані реалії сучасної цивілізації та пов'язані зними нові обставини життя людини висувають і нові вимоги до освітньої системи,до навчальної діяльності, до самого вчителя. Концентрованим вираженням цихвимог є, як уже зазначалося вище, інноваційність і дитиноцентризм.Інноваційність як тип мситтєдіяльності людини і суспільства має прийти на змінуінертності й необґрунтованому консерватизму. Дитиноцентризм назагальносуспільному рівні стверджує не «показушне» гасло «Усе краще – дітям!»,а погляд на дитинство як повноцінне життя-людини, на дитину як повноціннуособистість, рівноправного члена суспільства, визнає її індивідуальність істворює необхідні умови для ії становлення та розвитку. На принципахінноваціиності й дитиноцентризму має будуватися вся освітня діяльність, всясистема відносин у суспільстві, ставлення дорослих до дітей. Культурадитиноцентризму та інноваціиності повинна визначати всю діяльність сучасноговчителя як у школі, так і поза і» і межами. І безумовно, такий тип культури маєстати панівним у вищих педагогічних навчальних закладах.
Що нам слід практично зробити, аби педагогічна освіта забезпечиласучасний тип і рівень освітньої діяльності, сприяла модернізації середньоїшколи та інтеграції в європейський освітній простір?
Серед багатьох напрямів роботи виокремимо декілька.
Насамперед організаційно-структурних змін мають зазнатиосвітньо-кваліфікаційні рівні вищої педагогічної освіти, перелік педагогічнихспеціальностей і мережа вищих педагогічних навчальних закладів.
Як відомо, в Україні підготовка педагогічних працівниківздійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: «молодший спеціаліст»,«бакалавр», «спеціаліст», «магістр».
Проте освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціалістасьогодні вже не відповідає зрослим вимогам суспільства до вчителя. Томупропонується перейти на підготовку педагогічних працівників за двомаосвітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр і магістр.
Це, як відомо, відповідає і вимогам Болонської декларації, якоюпередбачається двоциклова підготовка фахівців з вищою освітою.
Слід також внести зміни до переліку педагогічних спеціальностей.Зокрема, змінити назву напряму підготовки педагогічних працівників з «Педагогічнаосвіта» на «Освіта» як таку, що адекватно відповідає його змісту іфункціональному призначенню.
Крім того, враховуючи набутий досвід, пропозиції ректорів щодонеобхідності зближення змісту підготовки вчителів-предметників у педагогічних ікласичних університетах, назріла потреба вилучити з переліку спеціальність «Педагогікаі методика середньої освіти (із зазначенням навчальних предметів)»,
а замість неї ввести назви спеціальностей: відповідно до назвшкільних навчальних предметів, передбачених Державним стандартом загальноїсередньої освіти. Необхідно продумати також, як готувати фахівців з моніторингуосвіти та створення засобів діагностики її якості, з управління освітою нарізних рівнях, з правових та економічних питань освіти.
Особливої уваги заслуговує проблема підготовки вчителів ізподвійних спеціальностей і спеціалізацій. Можна навести багато аргументів «за» і«проти». Але істина, очевидно, на боці тих, хто враховує реальну ситуацію школиі спирається на вітчизняний та зарубіжний досвід. Так, в однокомплектній шкотіII-III ступенів повне тижневе навчальне навантаження набирається лише здвох-трьох навчальних предметів, а у школі II ступеня – лише з мови талітератури.
Важливим аргументом на користь поєднання є також те, що з відкриттямнавчальних закладів різних типів та запровадженням профільного навчання значнорозширився спектр навчальних предметів. Мабуть, таке поєднання необхідне, алейого потрібно здійснювати виважено и науково обґрунтовано.
Поєднуватися можуть насамперед близькі за змістом освітиспеціальності, тобто ті, які взаємно доповнюють одна одну. На таких самихзасадах запроваджуються педагогічні спеціалізації, якими передбачаютьсяпідготовка вчителів до викладання навчальних предметів варіативної компонентинавчального плану та проведення позашкільної і позакласної роботи.
Слід відразу застерегти, що поняття «педагогічна спеціалізація» вцьому розумінні дещо відмінне від його загальноприйнятого трактування якпоглибленої фахової підготовки в межах даної спеціальності. Зміст освіти зпедагогічної спеціалізації має бути унормованим, тобто входити до галузевогостандарту як його складова.
Потребує ґрунтовного обговорення питання щодо визначеннякваліфікації за педагогічними спеціальностями. Особливо актуальним воно є вумовах упровадження двоциклової підготовки та багатопрофільності педагогічнихспеціальностей.
Пропонується за напрямом «Педагогічна освіта» («Освіта») у випадкупоєднання спеціальностей (спеціалізацій) кваліфікацію педагогічного працівникавизначати: для освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» – за першоюспеціальністю і спеціалізацію, якщо вона зорієнтована на основну школу; дляосвітньо-кваліфікаційною рівня «магістр» – за поєднаними спеціальностями.
Педагогічні кваліфікації за фундаментальними спеціальностямикласичних університетів визначаються з однієї спеціальності для бакалавра імагістра за умови відповідної професійно-педагогічної підготовки.
Згідно з такою схемою забезпечується можливість переходу бакалаврапедагогічної освіти на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістравідповідної спеціальності у класичному університеті.
Підготовку педагогічних працівників за напрямом «Педагогічнаосвіта», або, за новою назвою – «Освіта», тобто фактично в педагогічнихуніверситетах можна вважати основною формою підготовки вчителів.
Проте, як відомо, кваліфікацію вчителя традиційно здобувають і вкласичних університетах за фундаментальними спеціальностями (фізика, хімія,біологія та ін.) за умови відповідної психолого-педагогічної, методичної тапрактичної підготовки студентів. В умовах кредитно-модульної системиорганізації навчального процесу таку професійно-педагогічну підготовку студентможе пройти і в іншому навчальному закладі, що, до речі, відповідає принципумобільності, передбаченому Болонською декларацією.
Варто звернути увагу на те, що у нашій педагогічній освіті неповною мірою використовується така третя модель, як надання педагогічної освітина базі вищої освіти непедагогічного профілю, хоча в умовах упровадженняпринципу неперервності освіти її питома вага мала б зростати. У багатьохкраїнах Європи досить поширена саме така модель. Але для її ефективноговикористання треба створити відповідне організаційне і методичне забезпечення,зокрема з використанням дистанційних форм навчання.
Отже, підготовку педагогічних працівників пропонується здійснюватиза такими моделями:
педагогічні та класичні університети готують учителів та іншихпедагогічних працівників за напрямом «Педагогічна освіта» («Освіта»);
класичні університети на фундаментальних спеціальностяхзабезпечують умови для професійно-педагогічної підготовки студентів, які маютьнамір здобути кваліфікацію вчителя;
педагогічна кваліфікація здобувається в системі післядипломноїосвіти (педагогічні університети, класичні університети, заклади післядипломноїпедагогічної освіти) на основі як базової, так і повної вищої освіти.
Сьогодні важливою і відповідальною залишається робота щодовнесення змін і доповнень до Державного класифікатора професій та кваліфікацій.Для вирішення цього завдання потрібно об'єднати зусилля Міністерства освіти інауки. Міністерства праці та соціальної політики, провідних науковцівуніверситетів і АПК та фахівців-практиків.
Безперечно, це досить складна робота, але ґї потрібно розпочинатиневідкладно.
У контексті цих змін розглянемо питання щодо реорганізації мережівищих педагогічних навчальних закладів. Оскільки передбачається припинитипідготовку педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня «молодшийспеціаліст», то відповідно пропонується педагогічні училища реорганізувати упедагогічні коледжі. Внаслідок цього одні з них стануть структурнимипідрозділами педагогічних або класичних університетів, іншим буде надано статуспедагогічного коледжу з правами юридичної особи.
У цих коледжах підготовка фахівців здійснюватиметься насамперед заспеціальностями дошкільна освіта, початкова освіта, музичне, образотворчемистецтво, фізична культура, технології, професійна освіта.
Як свідчить аналіз, обсяг змісту професійної підготовки молодшихспеціалістів і бакалаврів із зазначених спеціальностей суттєво невідрізняється. До речі, вихователів дошкільних закладів і вчителів початковихкласів готували саме педагогічні училища та технікуми. І лише з кінця 60-хроків минулого століття підготовку цієї категорії педагогічних працівниківпочали педінститути.
Безперечно, для становлення та утвердження зазначених навчальнихзакладів потрібен час. І тут певні зобов'язання мають узяти на себе педагогічній класичні університети. Ідеться насамперед про кадрове забезпечення коледжів.
Ще один аспект проблеми мережі вищих педагогічних навчальнихзакладів пов'язаний з реорганізацією педагогічних університетів у класичні.Донедавна в Україні було 30 педагогічних університетів та інститутів, асьогодні їхня кількість зменшилася на третину. Щоправда, більшість із нихпродовжують якісну підготовку педагогічних працівників. Разом із тим, у деякихуніверситетах, які виникли внаслідок реорганізації, втрачаються фундаментальнітенденції педагогічної освіти, а найголовніше – зникають регіональні центри педагогічноїнауки. Це завдає шкоди інтересам освітянської галузі в регіонах.
При всій важливості організаційно-структурних змін у системіпедагогічної освіти визначальним є її змістове наповнення, модернізація змістувідповідно до вимог часу, тенденцій суспільного розвитку, інноваційних процесіву науці, техніці, культурі.
І, як уже було зазначено, зміст підготовки педагогічнихпрацівників зумовлюється змінами у змісті загальної середньої освіти, якийсформовано на принципово нових засадах – освітніх галузях: мова і література,суспільствознавство, математика, природознавство, технології, естетичнакультура, здоров'я і фізична культура.
Зміни в змісті та структурі загальної середньої освіти маютьглибинний характер і потребують розв'язання проблем підготовки вчителя, якийусвідомлює соціальну відповідальність, постійно дбає про своє особистісне іпрофесійне зростання, вміє досягти нових педагогічних висот. Усе це вимагаєперегляду традиційною змісту підготовки вчителя. Ідеться про розроблення новихтеоретико-методологічних засад формування педагога нової генерації, здатного дореалізації освітньої політики як головної функції держави. Основними складовимизмісту підготовки вчителя, як відомо, є: фундаментальна, психолого-педагогічна,методична й інформаційно-технологічна, практична, соціально-гуманітарна.
Зрозуміло, що зміст фундаментальної освіти є основою підготовкипедагогічного працівника. І в цьому зв'язку потребує ґрунтовного осмислення тарозв'язання проблема модернізації фундаментальної освіти в педагогічнихуніверситетах у напрямі Ті зближення з фундаментальною освітою в класичнихуніверситетах.
Власне, зміст підготовки бакалавра у педагогічних університетах зтаких, наприклад, спеціальностей, як фізика, хімія, математика, біологія,філологія тощо, повинен максимально відповідати вимогам класичноїуніверситетської освіти.
Це важливо з погляду підвищення фахової підготовки вчителя. Крімтого, це й створення умов для мобільності випускників-педагогів у післябакалаврській освіті та забезпечення можливостей щодо подальшої реалізаціїїхніх наукових запитів та інтересів у галузі фундаментальних наук. У цьомуконтексті слід переглянути окремі галузеві стандарти підготовки вчителів.
В умовах, коли змінюється парадигма освіти, коли здійснюєтьсяперехід від репродуктивної, авторитарної освіти до освіти інноваційногоособистісно орієнтованого типу, особливих трансформацій мають зазнати зміст іструктура психолого-педагогічної, методичної та інформаційно-технологічноїпідготовки.
Саме ці складові підготовки вчителя мають бути зорієнтовані навироблення вміння організувати навчальний процес як педагогічну взаємодію,спрямовану на розвиток особистості, її підготовку до розв'язання завданьжиттєтворчості, вміння працювати в умовах вибору педагогічної позиції,технології, підручників, змісту, форм навчання тощо.
Насамперед необхідно переглянути зміст курсу педагогіки якінтегрованої базової навчальної дисципліни у підготовці педагогічнихпрацівників. Окрім таких Гї традиційних складових, як дидактика, теоріявиховання, історія педагогіки, треба вивчати порівняльну педагогіку, що вкрайважливо в умовах інтеграції нашої освіти у світову освітню систему.
Треба й надалі розвивати фундаментальні та прикладні засади зоснов педагогічної майстерності. Ця базова педагогічна навчальна дисципліна, щозародилася саме в українській педагогічній науці і практиці, повиннавідігравати важливу роль при формуванні педагога-майстра.
Так само потребують ґрунтовного перегляду та вдосконалення зміст іструктура психологічних дисциплін як важливого чинника професійної підготовкивчителя. Адже сьогодні без досконалого знання психології дитини, засобів впливуна неї вже неможливо успішно реалізувати освітньо-виховні функції школи,забезпечити індивідуальний підхід до дитини.
Рівень психолого-педагогічної підготовки у педагогічномууніверситеті – це обличчя вищого педагогічного навчального закладу.
І тут доречно навести історичні факти. У дореволюційній Україні(XIX – початок XX століття) директорами, ректорами педагогічних навчальнихзакладів призначались особи, в обов'язки яких входило викладання педагогічнихнавчальних дисциплін. Наприклад, історик Х.Ф. Роммель, перший директорпедінституту при Харківському імператорському університеті (1811), викладавпедагогіку, дидактику, методику, вів спеціальні педагогічні семінари.
Історик О.М. Лавровський, перший директор Ніжинськогоісторико-філологічного інституту (1875), викладав теорію виховання, дидактику,історію педагогіки. Можна навести й інші подібні приклади з післяреволюційногота радянського періодів. Без сумніву, такий підхід вартий уваги й сьогодні.
Принципові зміни у змісті загальної середньої освіти, перехід на12-річний термін навчання, запровадження нових навчальних предметів у школахзумовлюють необхідність оперативного вжиття заходів щодо вироблення новоїметодології методичної підготовки та створення відповідного науково-методичногозабезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах.
І тут важливо, щоб методична підготовка реалізовувалася не лишечерез відповідну навчальну дисципліну і ні в якому разі не зводилася тільки донеї, а розглядалася як основний принцип при викладанні фундаментальнихнавчальних дисциплін студентам педагогічних спеціальностей.
Методична підготовка майбутніх учителів має базуватися на сучаснихтехнологіях навчання, якими випускники повинні володіти бездоганно. Насампередідеться про інформаційно-комп'ютерні технології. Певна річ, це стосується нетільки студентів – майбутніх педагогів, а й тих, хто їх навчає, та вжепрацюючих учителів.
Інформаційно-технологічна підготовка студентів педагогічнихспеціальностей має бути наскрізною протягом усього періоду навчання. Вона неповинна зводитися до набуття студентами операторських навичок, а маєпередбачати засвоєння інформаційних технологій навчання.
Очевидно, що в кожному педагогічному ВНЗ потрібно розробитипрограму інформатизації та комп'ютеризації навчального процесу. Зміст такоїпрограми мав би включати кадрове, матеріально-технічне і програмно-методичнезабезпечення.
Без запровадження сучасних технологій навчання досягти високоїякості освіти та забезпечити успішну реалізацію новітнього змісту середньоїосвіти буде неможливо. Для підготовки навчальної літератури з педагогіки,психології, фахових методик, інформаційних технологій необхідно об'єднати зусиллявикладачів вищої школи, науковців АПН України, практичних працівників і авторівшкільних підручників. Державною програмою «Вчитель» передбачено першочерговупідготовку і видання такої літератури – всього понад 90 назв.
Невід'ємною складовою професійного становлення майбутньою педагогає практична підготовка. І це, до речі, вже стало обов'язковою умовою підготовкивчителя в багатьох країнах Європи (в Англії педагогічна практика триває неменше року, у Німеччині також останній рік навчання повністю відводиться напрактичну підготовку шляхом стажування студентів на посаді вчителя).
В Україні накопичено значний досвід неперервної навчальної івиробничої (педагогічної) практики майбутніх педагогів. Особлива уваганадається цій формі підготовки у Вінницькому, Нізкинському, Полтавському,Уманському, Харківському, Тернопільському педагогічних університетах.
Водночас окремі вищі навчальні заклади, у тому числі йпедагогічні, під приводом фінансово-економічних труднощів практичну підготовкувзагалі звели до мінімуму, порушивши принципи ґї неперервності тапослідовності. Звичайно, ця проблема вимагає вирішення. Практична підготовкамає бути неперервною, починатися на молодших курсах (з З-4 семестру) і тривативпродовж усього навчання, послідовно ускладнюючись і наповнюючись новимзмістом.
Види, тривалість та змістове наповнення практик повиннівизначатися галузевими стандартами вищої педагогічної освіти, а отже, статидержавною нормою. При цьому слід орієнтуватися на вивірений власний ізарубіжний досвід. А він переконує, що зазначені практики досягають своєї метиза умови їхньої сумарної тривалості не менше сорока тижнів (донедавна їхнясумарна тривалість становила 48–52 тижні). При цьому важливо пам'ятати, щопідготовка бакалаврів і магістрів є завершеними циклами педагогічної освіти, аотже, постає питання щодо змістового наповнення практики та диференційованоговизначення термінів її проведення.
Сьогодні одним із болючих питань вищої освіти є забезпеченняпрактики відповідною базою для Гі проведення. Якщо ці труднощі можна якосьпояснити стосовно технічної та інших напрямів вищої освіти, то для педагогічноїосвіти будь-які аргументи для виправдання відсутні. Не може не дивувати позиціятих місцевих органів управління освіти і науки, які самоусунулись відзабезпечення студентів, завтрашніх педагогічних працівників, базою практики.
У системі педагогічної освіти важливе місце належитьсоціально-гуманітарній підготовці. Сучасний учитель має бути людиною високоїкультури, провідником ідей державотворення і демократичних змін, сповідуватизагальнолюдські цінності. В останні роки сформовано перелік навчальнихдисциплін, які зорієнтовані на здобуття знань у галузі історії, філософії,політології, соціології, економічної теорії, культурології та мови. Водночастреба відверто визнати, що зміст цих дисциплін не завжди адаптований до вимогпідготовки фахівців певного професійного спрямування, у тому числі йпедагогічного. Вивчення студентами педагогічних спеціальностей таких навчальнихдисциплін, як філософія, політологія, економічна теорія, має проводитися зурахуванням специфіки освіти як галузі взагалі й кожної педагогічноїспеціальності зокрема. А це передбачає визначення їх відповідного змісту.
В умовах глобалізаційних процесів, тенденцій зближення світовихкультур нових підходів вимагає поліпшення культурологічної підготовкистудентської молоді загалом, а студентів педагогічних спеціальностей зокрема.Особливу увагу слід приділити підвищенню рівня мовної освіти майбутніхпедагогів. Причому це стосується як української, так і іноземної мов.
Учитель, як ніхто інший, повинен досконало володіти усною іписемною українською мовою, яка на педагогічних спеціальностях має вивчатися вбільших обсягах, ніж на інших, і з обов'язковим запровадженням державноїатестації.
З іноземної мови маємо досягти такого рівня освіченості вчителя,щоб його знання були достатніми для спілкування як для запозичення зарубіжнихтехнологій навчання, так і для пропагування національних педагогічних надбань усвітовому освітньому просторі.
Завдання педагогічної освіти – це формування вчителя як фахівця іяк людини високої культури, яка має особистий позитивний вплив наіндивідуальність учня.
Однією зі складових системи педагогічної освіти є післядипломнаосвіта, основне завдання якої – професійне вдосконалення працюючих педагогічнихі науко-во-педагогічних працівників. Слід сказати, що в цьому напрямі вжезроблено чимало. Для вчителів, керівників шкіл, методичних служб районів таобластей, з урахуванням переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новийзміст освіти, структуру і 12-річний термін навчання, організованокороткотермінові курси, семінари, конференції з питань законодавства проосвіту, нового змісту середньої освіти.
Але в нинішніх умовах недостатньо обмежуватися лише централізованоорганізованими заходами. Треба ширше запроваджувати багатоваріантні програмипідвищення кваліфікації педагогічних працівників, які б обирав сам працівник,виходячи зі своїх професійних потреб.
Особливого розвитку має набути дистанційна педагогічна освіта якнова форма підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних працівників.Треба, щоб вона була доступною для кожного вчителя, з урахуванням того, що внього створюються можливості користування мережею Інтернет.
Потрібно розмежовувати вимоги й тип організації підвищеннякваліфікації для молодого вчителя і для людини, що пропрацювала десятки років.Слід наближати місце підвищення кваліфікації до місця проживання вчителя.
Нині питання післядипломної освіти педагогічних працівників ще нестало спільною справою університетів і закладів післядипломної педагогічноїосвіти. Фактично відбувається невиправдане розмежування теорії і практикипедагогічної освіти. Як правило, університетські викладачіпсихолого-педагогічних дисциплін і фахових методик недостатньо залучаються дороботи в закладах післядипломної освіти, рідко виступають учасниками семінарів,нарад, що проводяться з учителями. Усе це, безперечно, негативно позначаєтьсяна якості підготовки вчителів і в самих університетах. Найближчим часомнеобхідно на базі Центрального інституту післядипломної педагогічної освітипровести науково-практичні курси для завідувачів кафедр педагогіки психології іфахових методик з метою ознайомлення їх з найновішими досягненнями в галузіпсихолого-педагогічної науки, інформаційних технологій та з досвідом підготовкивчителів у провідних зарубіжних країнах. Ці заходи мають бути не епізодичними,а стати системними.
Міністерство освіти і науки України виходить з того, що вжесьогодні в усіх вищих навчальних закладах необхідно активно впроваджувати новіформи організації навчального процесу (зокрема кредитно-модульну систему, якавідкриває нові можливості та перспективи для вищої школи), посилювати рольсамостійної роботи студентів. Власне в педагогічних університетах мають розроблятисяй апробовуватися нові технології навчання для вищої школи. їх потрібноперетворити на центри підготовки викладачів для всієї системи вищої школи.Відповідно й наукові дослідження мають бути скеровані саме на вирішенняпроблем, пов'язаних з інноваційними процесами в освіті. Причому це повинно бутипріоритетним напрямом наукової діяльності не лише педагогічних навчальнихзакладів, а й Академії педагогічних наук України.
Розглядаючи шляхи вдосконалення системи педагогічної освіти (уширокому розумінні це поняття стосується не тільки вищої освіти, а й освітивзагалі), не можна не торкнутися питання входження України в Болонський процес.Цьому сприятимуть не тільки зусилля на державному рівні. Не менш важливою єактивна позиція на міжнародній арені кожного з університетів. Чим більше їхбуде представлено за кордоном як учасників різних проектів, програм, форумів,конференцій, тим ефективніше це працюватиме на позитивний імідж нашої державизагалом.
Проблеми педагогічної освіти, зумовлені новими цивілізаційнимивикликами до людини, модернізацією загальної середньої школи, входженнямУкраїни до європейського освітнього простору, органічно взаємопов'язані,оскільки йдеться про досягнення єдиної мети – підвищення якості національноїосвіти та забезпечення підготовки людини до життя у XXI столітті.