Вербальне спілкування

Реферат
на тему:
Вербальне спілкування
План
Поняття та основні ознаки вербального спілкування.
Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального спілкування
3. Використана література
Поняття та основні ознаки вербального спілкування
Якщо ми звернемось до питання про походження спілку­вання, то його соціальна природа і соціальні функції, зв'язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступа­ють особливо ясно. Розвиток спілкування був невід'ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою ді­яльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних від­носин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забез­печує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та доско­налішою ставали колективна праця і взаємодія людей у тру­довій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його пси­хічне життя, розвивалася його свідомість.
Спілкування—складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає­модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.
У сучасних умовах провідним є мовне спілкуванняабо вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах… Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».
Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати.
Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.
Друга функція—оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.
І, нарешті, мова—знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.
У процесі історичного розвитку виникли двіформи мо­ви—зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.
Діалог—безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:
1)згорнутість мови—деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача,
2)довільність—висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами,
3)слабка організованість—бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.
Монолог—говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.
Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності— алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв­лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.
Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.
Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере­чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід­ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).
У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись­мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха­рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано­го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців.
Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи­танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре­ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера­менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий—відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^"'^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -'ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4.Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.
Відомий психолог Б.Ананьевпідкреслював, що комуніка­тивний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не вико­ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро­лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.
«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар—«так». Успілкуванні наневер­бальномурівні точність досягається лишеприврахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно­го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то­му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри­клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по­чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.
Міжособистісний простір(дистанція спілкування)— це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь­не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.
Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу­ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по­ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо­стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч­но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на­магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст­раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз­мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про­тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро­стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама­гається маскувати свій «недолік».
Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при­ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис­танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихо-ваний, надто велика—може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст­руючи цим довірчий характер розмови.--PAGE_BREAK--
«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку­вання: виділяють «особистісну дистанцію»— 0,4-1,5м, «гро­мадську дистанцію»— 1,5-4м, «відкриту дистанцію»— 4-8м.
Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не­обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже­ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося­гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про­тидіють установленню істини.
Візуальний контакт—частота і тривалість обміну по­глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По­гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль­ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос­танньому випадку утримування від прямого візуального кон­такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд—ознака во­рожості, втручання в особисті переживання.
Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів­розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по­стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від­чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво­дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по­трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри­клад,придопиті, проведенні очної ставки).
Важливо знати та свідомо використовувати такі характе­ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля­ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома—оз­нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима— подив, зляканість, широко відкриті очі—привітність, задово­лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд— утома, нудьга.
Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут­руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство­рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.
Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл­кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак­цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ, посилене пульсуван­ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контро­лю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.
2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального спількування
Вищезазначене свідчить, що спілкування—це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність парт­нерів. Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. Принерозвиненості однієї з цих складових спіл­кування може стати нерезультативним чи взагалі не відбутися.
Пізнання і взаємний вплив людей один на одного—обо­в'язковий елемент всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою (досягнення матеріального результату, ви­ховання тощо). Від того, як люди відображають та інтерпрету­ють зовнішність і поведінку, багато в чому залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони досягають.
Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об'єкт і суб'єкт впливу, а й одночасно як суб'єкт піз­нання. Основними процесами, завдяки яким людина сприй­має та переробляє інформацію, що надходить від іншої лю­дини, є сприймання, мислення та уявлення.
Дослідами встановлено, що цілісний образ людини вини­кає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умова­ми, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормаль­ним зором в умовах доброї видимості виділяють людину зоточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кі­лометра видно загальний контур,700м—сприймаються ру­хи рук та ніг,300м—голова, овал обличчя, колір одягу, 60м—розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої види­мості показники сприймання людини на відстані гірші.
Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, звер­ху), в якому сприймається людина.Присприйманні обличчя напрямок розглядання—зверху вниз, від волосся до губ, тоб­то верх голови є точкою початку сприймання обличчя.
Приописанні зовнішності людини елементи її розподіля­ються нерівномірно. Так, якщо за100 %прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить82 %,виразні рухи (мі­міка, жестикуляція)— 14 %,оформлення зовнішності— 4 %.
Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприйман­ня та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному від­творенні зовнішності збільшується кількість елементів вираз­них рухів, проте зменшується кількість елементів оформлен­ня зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше—молодших, найгірше—старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру по­водитися, художники—відповідно обличчя, зріст, міміку. Чо­ловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі лю­дини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки—брови, овал обличчя, вуха, підборіддя.
Певні закономірності виявляються при сприйманні та ро­зумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза, гірше—горе, гнів, по­зитивні емоції.
Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми:
1.Фізіогномічна редукція—судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (ви­разу обличчя, статури, ходи, постави тощо).
У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, напри­клад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксо­ваний набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність та­ких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом—розумні, з жорстким волоссям—непокірного характеру, повні люди — добродуш­ні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й самолюбиві, тонкі губи—ознака потайливості, постійно на-піввідкритий рот—невеликого розуму.
Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку во­ни короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд—не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з харак­тером, це обов'язково призведе до помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістич­ного (будова скелетно-м'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корис­ним, якщо не вимагати від нього надто багато—абсолютної точності та надійності.
Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не на­ше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Під­твердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелек­том, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для ін­шої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зов­нішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності.
Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання не­має. Він дуже простий і зручний, але призводить до непоро­зуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.
2.Соціальнакатегоризацията порівняння—це роз­поділ людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий— молодий», «бідний—багатий») або ж складною (наприклад, «розумний—дурний», «порядний—непорядний»). Вона ду­же важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність, ідентифі­куючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони»—недо­оцінюються.
Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упередже­не, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потер­пає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уяв­леннях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями.Приоцінці результатів більш упередженими ви­являються ті, що програють чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується віро­гідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозумін­ня між людьми, що належать до різних груп, причому психо­логічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв.
3.Стереотипізація—розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного пе­ренесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліп-маном для визначення штампів та кліше («фіксованих карти­нок у голові») в людському спілкуванні.
Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них—«усі вони такі».Прицьому не має значення, хто це кон­кретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі анг­лійці—стримані, усі жінки—непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, щоприцьому всі знають—на­справді це не так, об'єднувати всіх одним штампом—велике спрощення іогрублениядійсності. Але стереотипи все ж існу­ють, бо вони виконують свою функцію—просто й швидко категоризувати індивіда.
Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаман­ні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить.
Література
1.БрикманР, Кершнер Р.Гений общения: пособие по психологиче­ской самозащите.—С.-Пб.,1997.
2.ДерябоС^ЯсвинВ.Гроссмейстер общения.—М.,1997.
3.Кабрин В. И.Транскоммуникация и личностное развитие.— Томск,1992.
4.РюклеX.Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движе­ние.—М.,1996.
5.Хохелъ С.Целостное восприятие личности и методы определения ее типа.—К.,1992.