--PAGE_BREAK--«Відсторонені» діти потерпають від нестачі емоційно-позитивної стимуляції зі сторони батьків. Це ще в більшій мірі викликає у них затримку розвитку мовлення і соціальних навиків, призводить до затримки розвитку активних пізнавальних форм поведінки. У таких дітей частіше спостерігається понижений фон настрою, схильність до депресивних станів.
Батькам важливо пам’ятати, що «шрами» в душі дитини залишають не лише фізичні покарання, але й психологічне відсторонення. Психологічне відсторонення підсилює чи визначає моторну та інтелектуальну недостатність дитини, формує у дітей підвищену тривожність, схильність до страхів і фантазування, призводить до порушень сну, апетиту, може стати причиною стійкого енурезу.
Встановлено, що матері, котрі схильні до фізичних покарань своїх дітей, виявляють, як правило, ознаки агресивності, то матері, які психологічно відсторонюють своїх дітей, володіють низьким рівнем взаємодії з ними.
Несприятливу дію на розвиток психіки хворої дитини викликає і надмірна опіка її батьками. Багато батьків, шкодуючи хвору дитину, мають підсвідоме відчуття провини перед нею, надмірно опікують і пестять її, намагаються все зробити за дитину, попередити кожне її бажання. Такий тип виховання часто зустрічається у сім‘ях дітей з церебральним паралічем. В таких випадках діти ростуть пасивними, несамостійними, невпевненими в собі, егоцентричними. Для них характерна психічна і особливо соціальна незрілість, що охоплює всі сфери діяльності дитини і перешкоджає її соціальній адаптації.
Для правильного виховання і розвитку хворої дитини дуже важлива адекватна адаптація сім‘ї до її стану. Відомо, що народження хворої дитини завжди є трагедією для сім‘ї. Протягом дев‘яти місяців батьки і всі члени сім‘ї з нетерпінням і радістю чекали появи на світ дитини. Народження хворої дитини завжди є сімейною катастрофою, трагізм якої можна лише порівняти із несподіваною смертю самої близької людини.
Вважається загальноприйнятим, що переживання сім‘ї є особливо гострими в перші часи після народження дитини. Діяльність спеціалістів у цей час спрямована не лише на діагностику і лікування хворої дитини. Але й на психологічну допомогу сім‘ї з метою пом‘якшити перший удар і прийняти дану ситуацію такою, якою вона є, з орієнтацією батьків на активну допомогу дитині. Досвід доводить, що перші гострі почуття, які відчувають батьки у формі шоку, провини, ніколи не зникають зовсім, вони начебто дрімають, являючись постійною частиною емоційного життя в сім‘ї. В певні періоди сімейного циклу вони спалахують з новою і новою силою і дезадаптують сім‘ю. Тому сім‘ї, що мають дітей з відхиленнями у розвитку, потребують постійної психологічної допомоги і підтримки.
Чим менша дитина, тим більше ілюзій вдається зберегти батькам відносно її подальших успіхів у розвитку. Це спостерігається особливо в тих випадках, коли мова йде про важкі ураження мозку.
Багато батьків маленьких дітей з хворобою Дауна і іншими важкими відхиленнями в розвитку в першу чергу стривожені тим, чи зможе дитина навчатись в масовій школі, коли діти підростають, батьки починають розуміти і приймати необхідність спеціального корекційного навчання. Але це не звільняє сім‘ю від стресу.
Сім ‘я, у якої є дитина з відхиленнями у розвитку, протягом життя проживає серію критичних станів, обумовлених суб’єктивними і об’єктивними причинами. Ці стани описують самі батьки, як чергування «злетів» і ще більше глибших «падінь». Сім‘ї з кращою психологічною і соціальною підтримкою легше переживають ці кризисні стани. При важких відхиленнях у розвитку, обумовлених інвалідністю дитини, особливо важко переживається батьками прихід її повноліття. Спеціалісти часто недооцінюють важливість цієї сімейної кризи в порівнянні з більш ранньою, пов‘язаним зі встановленням діагнозу, явними ознаками відставання у розвитку і обмеженої можливості дитини до навчання.
Раніше за кордоном. Особливо в США, суспільство орієнтувало батьків на відмову від дитини з вродженими відхиленнями в розвитку, наприклад, з хворобою Дауна, безпосередньо в пологовому будинку, з метою, щоб мати не встигла до неї звикнути. Останнім часом спостерігається зворотня тенденція – до виховання дитини в сім‘ї. Це спричинює хронічну стресову ситуацію, навіть в тих сім ‘ях, які на перший погляд виглядають цілком сприятливими. У батьків, як правило, виникає почуття безнадійності, знижується самооцінка, може з’явитися дисгармонія подружніх стосунків. Такі сім‘ї частіше розпадаються. В цих сім‘ях чоловіки схильні звинувачувати дружину в народженні хворої дитини, навіть в тих випадках, коли достовірно знають, що причина криється в них.
Але лише розвинута сітка соціальної допомоги може забезпечити нормальну психологічну обстановку в кожній сім‘ї, яка має дитину з відхиленнями в розвитку. Тільки в цих умовах сім‘я може почувати себе захищеною, і лише в цих умовах батьки одержують можливість контролювати свою сімейну ситуацію. На даний час у всьому світі, в тому числі і в нашій країні, розширюється сітка асоціацій батьків дітей з різноманітними захворюваннями, в тому числі і з відхиленнями в розвитку.
Часто найважче переживають наявність в сім‘ї хворої дитини її молодші здорові брати і сестри.
Старші здорові сестри бувають незадоволені додатковими обов’язками по догляду за дитиною і стурбовані влаштуванням свого особистого життя в майбутньому. Найсприятливіший психологічний клімат будується в сім‘ях, які мають не менше двох здорових дітей.
Батькам слід мати на увазі, що психологічний стан в сім‘ї може погіршуватись, коли у дитини з відхиленнями в розвитку поряд з її головним дефектом можуть проявлятися епізодично чи спостерігатись достатньо стійко різноманітні психічні розлади. Висока частота цих ускладнень, до 50% і вище і цілком негативна їх дія на загальну адаптацію як дитини, так і членів її сім‘ї, обумовлюють необхідність особливої уваги до них батьків і спеціалістів. Так, у глибоко розумово відсталих дітей, особливо в період статевого розвитку, можуть виникати різноманітні стани декомпенсації у вигляді підвищеної психомоторної розгальмованості, порушень сексуальної розгальмованості, агресивної поведінки і т.д.
У підлітків з більш збереженим інтелектом і важкою руховою недостатністю, наприклад при дитячому церебральному паралічі, можуть виникати переживання, пов’язані з відчуттям власної неповноцінності, неможливості приймати участь в житті здорових дітей. В таких випадках мають місце понижений фон настрою, порушення сну і апетиту, у важких випадках можуть спостерігатися суїцидні думки і навіть вчинки.
Інколи у підлітків з церебральним паралічем можуть виникати особливі форми поведінки, зовнішньо нагадуючи аутизм. Вони починають уникати контактів з однолітками, в них з’являється страх викликати увагу навколишніх до свого дефекту, розвивається підвищена чутливість, схильність до фантазування.
У всіх цих випадках необхідна консультація лікаря-психіатра, а також сімейна та індивідуальна психотерапія.
Для успішного розвитку дитини важливий не лише позитивний психологічний клімат в сім‘ї, але й збереження активних контактів сім‘ї з друзями, колегами і світом. Важливо, щоб сім‘я не зачинялась у своєму горі, не йшла «в себе», не соромилась своєї хворої дитини. Батькам слід пам’ятати, що зберігаючи контакти з соціальним навколишнім світом, вони сприяють як соціальній адаптації своєї дитини, так і гуманізації суспільства, формуючи у здорових її членів правильне відношення до хворої дитини, співчуття і бажання надавати їй допомогу.
Виховання дитини з відхиленнями в розвитку в сім‘ї і виконання наших порад вимагають від батьків великих фізичних і духовних сил. Тому важливо, щоб вони зберегли своє фізичне здоров‘я і душевну рівновагу та оптимізм.
1.2 Наслідки депривації
Депривація – це втрата чи обмеження можливостей задовільняти життєво важливі потреби. В залежності від того, чого саме обмежена людина, виділяють різноманітні види депривації – рухову, сенсорну, інформаційну, соціальну, материнську та ін.
Сенсорна депривація виникає, коли людина відчуває так званий сенсорний голод: не одержує достатню кількість вражень – зорових, слухових та ін. В психології схожі життєві умови позначають поняттям «збідніле середовище». Таке середовище згубно впливає на розвиток дитини. Для нормального розвитку мозку в молодшому і ранньому віці необхідна достатня кількість вражень. Якщо дитина знаходиться в умовах сенсорної ізоляції, яка спостерігається в дитячих будинках, яслах, лікарнях і в інших закладах закритого типу, то своєчасно не розвиваються рухи, не виникає мовлення, гальмується розумовий розвиток.
У дітей одним з наслідків рухової депривації є підвищення тривожності, може спостерігатися стан депресії, емоційної слабкості. У дитини, позбавленої можливості нормально рухатись, виникає компенсаторна рухова активність – розгойдувати тіло зі сторони в сторону, стереотипні рухи руками, смоктання пальців та ін.
Якщо не проводити спеціальну педагогічну роботу поступовий інтелектуальний розвиток «погойдування» дітей є порушенням, так як стан моторної недостатності сам по собі не проходить. Необхідно створювати дитині умови для розвитку рухової сфери. Це важливо тим, що розвиток рухів в ранньому дитинстві тісно пов’язаний з формуванням відчуття і образу Я – основ самосвідомості.
Серйозні порушення особистості і спілкування виникають в результаті соціальної депривації – дефіциту чи відсутності контактів з навколишніми (соціальної ізоляції). Наприклад, дітям, які виховуються в умовах закритого типу, властиві вибухи емоцій – бурхливі радості, гніву на фоні відсутності глибоких стійких відчуттів. Спілкування таких дітей з навколишніми характеризується нав’язливістю, невгамовній потребі любові і уваги. При цьому з часом у них встановлюється вимогливе ставлення до дорослих і однолітків, засноване на їх практичній корисності для дитини.
Найважливіший для дитини контакт – це контакт з мамою. Недостатність материнського тепла і турботи може призвести до важких соматичних захворювань. Погладжування, взяття на руки, притискання до грудей, голос матері, можливість смоктання для немовляти не менш важливе, ніж створення необхідних гігієнічних умов (наявність їжі, певна температура повітря і т.д.). присутність матері, сенсорний зв’язок з нею необхідний для формування у дитини можливості переносити різноманітні перешкоди, допомагає їй бути більш активною у складних ситуаціях. Постійність та інтенсивність материнської турботи є обов’язковою умовою для появи у дитини раннього віку базового відчуття довірливості до зовнішнього світу. Найважчий наслідок материнської депривації – відсутність такої довірливості до навколишніх, що породжує страх, агресивність, недовіру до інших людей і до самого себе. Для того, щоб пізнавати нове, дитині слід побороти страх перед невідомим. В ранньому віці це можливе лише в присутності матері. Тому обмеження контактів з мамою гальмує активність малюка. Підтвердженням цього служить порушення інтелектуального розвитку дітей-сиріт.
Будь-які спотворені стосунки з батьками призводять до порушень розвитку дитини. Дитину, яку забирають від батьків і пристосовують до умов інтернату, понижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції. У більшості дітей виникає відчуття тривоги та невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до навколишнього світу, гальмується інтелектуальний розвиток. Чим раніше дитина відривається від батьківської сім‘ї, чим в довшій і в більшій ізоляції вона знаходиться в установі, тим більше виражені деформації за всіма шляхами становлення психіки. Головним набутим дефектом є затримка і спотворення інтелектуального і особистісного розвитку. Спостерігається недорозвиток мовлення, слабка увага, затримка у оволодінні предметними діями, відсутність самостійності.
В подальшому специфічні відхилення в інтелектуальній і мотиваційній сферах психіки не зрівнюються. Затримується формування образного мислення, що призводить до наступного зростання складності в засвоєнні учбового матеріалу.
В корекційній роботі з розумово відсталими дітьми слід враховувати:
- допомога у виявленні і усвідомленні мотиву діяльності;
- навчання дітей використовувати мовлення для контролю своїх дій;
- емоційне навчання з опорою на ігрові ситуації;
- пояснення навчального матеріалу за допомогою наочних засобів;
- дозування об’єму навчального матеріалу і темпу його вивчення;
- моделювання для дитини ситуації успіху (в навчальній, і трудовій діяльності);
- врахування стану здоров‘я дитини;
- забезпечення турботою, увагою.
2. Підготовка розумово відсталої дитини до навчання в школі
2.1 Шкільна адаптація розумово відсталої дитини
Основним завданням батьків і педагогів розумово відсталої дитини дошкільною віку є формувати у неї готовність до школи. Підготувати малюка до школи – це не значить навчити читати, писати, рахувати. Готовність дитини до школи торкається усього її психічного розвитку і передбачає формування у неї:
– позитивного ставлення до школи в цілому та до навчання,
– пізнавальної та емоційно-вольової сфери, діяльності, поведінки і передусім їх довільності,
– характерологічних рис, важливих до навчання та діяльності в шкільному колективі.
Необхідність спеціального формування у дитини готовності до школи пов'язана з важливістю вступу її до школи, що є переломним моментом у житті, переходом до нових умов життєдіяльності, нового статусу у суспільстві, нових стосунків з дорослими й однолітками. Вона – вже не маленька. Вона стане школярем, учнем і ходитиме до школи. Основне, що має робити учень – це навчатися. Навчання – це для дитини її «робота», яка цінується у суспільстві, воно стає обов'язковою діяльністю учня, основною метою якої є засвоєння знань, умінь і навичок. Дитині потрібно відповідально ставитися до навчання, оскільки вона має суспільну значущість. У школяра є й власні права.
Шкільне життя підкоряється вимогам і правилам, які необхідно виконувати. Оскільки форма навчання у школі – це урок, який розрахований до хвилин. На уроці потрібно стежити за вказівками вчителя, чітко їх виконувати, відволікатися і не займатися сторонньою справою.
Зі вступом дитини до школи з‘являються особливі стосунки між нею та учителем як реальним носієм суспільних вимог до учня. Оцінка, яку отримує учень на уроці, – не прояв особистого ставлення вчителя до дитини (симпатії чи антипатії), а об‘єктивна міра її знань, виконання нею учнівських обов‘язків.
Стосунки дитини в класі, з однолітками, теж мають свої специфічні особливості. Положення дитини в колективі однолітків найбільше визначається тим, як вона вчиться, які оцінки за успішність вона має та яка міра її участі у розв‘язанні поставлених перед учнями спільних навчальних і громадських завдань.
Усі ці особливості життєдіяльності школяра зумовлюють необхідність підготовки пов‘язаних з ними сфер розвитку дитини як в умовах спеціального дошкільною закладу, так і в умовах сім'ї.
У чому ж полягає формування у розумово відсталої дитини готовності до школи?
Дитина не зможе адаптуватися до умов і вимог шкільного навчання, якщо вона не хоче бути школярем, не хоче ходити до школи, не хоче в ній навчатись (а не гратись), тобто негативно ставиться до школи. Дитині буде важко вчитися у школі і тоді, коли вона байдуже ставиться до неї. Тобто, необхідною умовою успішної адаптації матюка до умов школи є його позитивне ставлення до навчання у школі. За відсутності такого йти до школи, перебувати в ній у колі однокласників, виконувати шкільні обов‘язки, вимоги вчителя, навчатися ляже на дитину важким тягарем. Успішність у навчанні буде невисокою, у дитини можуть з'явитися шкільна тривожність, страх, замкнутість, плаксивість, неслухняність.
Позитивне ставлення до школи виникає передусім на основі бажання стати школярем. І це бажання для першокласників – провідний мотив навчання у школі. Однак це бажання щонайбільше пов'язується із зовнішніми атрибутами школи: дитина хоче ходити до школи, а не до дитячого садка, хоче мати ранець, шкільні приладдя, форму, свій буквар, інші книжки, зошити та ін., сидіти за партою, вчитися (а не гратися), їй подобається, що в школі уроки, перерви, ставлять оцінки та ін. Все це виявляється у висловлюваннях дітей: «У школі мені подобається, бо там ставлять оцінки''; «У школі вчителька, парта». «Мені подобається ходити до школи, мені купили рюкзак і костюм» і т.д.
продолжение
--PAGE_BREAK--Незважаючи на те, що це лише зовнішній бік шкільного життя, на його, початку вона має велике значення для дитини і займає найвагоміше місце у визначенні позитивного ставлення до школи. І цей привабливий бік – бажання бути школярем потрібно розкривати перед дитиною якомога ширше, підтримувати і посилювати. Батьки, знаючи свою дитину, її пріоритети у смаках і бажаннях, можуть спиратися на них при формуванні у неї бажання ходити до школи. Зацікавлене ставлення до зовнішнього боку шкільного навчання має позитивне значення для підготовки дитини до школи і для її розвитку в цілому через те, що воно свідчить про прагнення дитини змінити своє місце у суспільстві, серед інших людей.
Для становлення у дитини бажання ходити до школи важливо її готувати до спілкування з учителем та однокласниками. У цьому плані її необхідно налаштовувати на співробітництво з дорослими – не лише з батьками, а й педагогами – людьми, які її навчають, виховують і піклуються про її майбутнє, яких потрібно поважати, слухати і виконувати їхні завдання та вимоги.
Не менш важливо сприяти адаптації дитини до спілкування з однолітками. Для цього необхідно привчати її гратися з іншими дітьми. Розумово відсталі діти граються переважно поруч, а не разом з іншими. Зумовлено це, з одного боку, тим, що вони не вміють гратися. Навіть у старшому дошкільному віці більшості дітей важко виконувані ролі, які задані у грі, дотримуватися правил та вимог. З іншого боку, діти з нормальним інтелектуальним розвитком уникають гратися з ними, оскільки розумово відсталі діти затримують процес гри, інколи дратують своєю повільністю, труднощами у розумінні, на їх погляд, очевидною. Та й самі діти з вадами в розвитку, щоб запобігти неуспіхові та переживань негативного характеру, уникають гратися з іншими. Це переноситься ними й на спілкування з такими ж дітьми.
З огляду на це батькам дуже важливо турбуватися про найближче оточення дитини як з кола дітей, що нормально розвиваються, так і з кола дітей, що мають певні пораження у розвитку. Важливо створювати умови, в яких дитина могла б гратися з іншими. Тут важливо, щоб у ставленні оточуючих до вашої дитини відчувалася доброта, терпіння, щоб вона не боялася зробиш щось не так, могла розраховувати на допомогу, підказку, пояснення, підтримку. Тому особлива роль у навчанні розумово відсталих дітей грі відводиться братам, сестрам. Та й самі батьки можуть стати партнерами у грі з дитиною.
Дитина, що має вади інтелекту, характеризується зниженим рівнем пізнавальної активності. Через це формування у неї позитивного ставлення до шкільного життя передбачає розвиток інтересу до самого процесу навчання. Важливо, щоб дитина розуміла, для чого їй потрібно вчитися, як це важливо для майбутнього життя. Батьки допоможуть викликати у дитини інтерес до навчання, якщо зможуть у доступній формі донести значущість навчання у школі, якщо розповідатимуть їй про ті знання та вміння, які вони там зможуть здобути і де в житті їм вони знадобляться. У повсякденному житті, побуті можна створювати ситуації, в яких дитина пересвідчується в необхідності мати певні знання й уміння. А цього можуть навчити лише в школі. Так, свідченням зазначеного рівня ставлення до школи є такі висловлювання дитини: «У школі навчать читати, я багато знатиму».
Не менш важливим для розвитку позитивного ставлення до навчання є й розширення світогляду дитини, ознайомлення та зацікавлення розмаїттям сторін життєдіяльності людини, довколишнього світу, знаннями про них. Тобто йдеться про формування власне пізнавальних інтересів до змісту та процесу пізнання: дитину щось цікавить, їй цікаво про щось дізнатися. Звісно, у дитини, яка характеризується низьким рівнем пізнавальної активності, цей напрямок формування позитивного ставлення до шкільною навчання найскладніший. Однак, ми не маємо відмовлятися від розвитку дитини у цьому напрямку. Пізнавальні інтереси складаються поступово, впродовж значного проміжку часу і не можуть з'явитися одразу, коли дитина приходить до школи. Дослідження свідчать, що найбільші труднощі у навчанні у початковій ланці мають це ті діти, у яких недостатній обсяг знань, умінь і навичок, а ті, що проявляють пізнавальну пасивність, у яких відсутнє бажання розв'язувати задачі, які не пов'язані з цікавою для дитини ігровою чи житейською ситуацією Так, один із учнів ніяк не міг відповісти, скільки буде, якщо до одного додати один Він відповідав щоразу по-різному: три, п'ять, десять. Але коли йому задали суто практичну, значущу для нього задачу: «Скільки у тебе буде цукерок, якщо мама дала тобі одну цукерку і сестричка одну цукерку?» – хлопчик одразу відповів: «Дві цукерки».
Спостерігається, що формуванню пізнавальних інтересів у дитини, їх стійкості сприяє систематична робота з нею як в умовах організованого навчання у дошкільному освітньому закладі, у школі, так і в сім'ї. Якщо цього недостатньо для подолання пізнавальної пасивності, то потрібно проводити з дитиною у цьому напрямку поглиблену індивідуальну роботу. Тут особлива роль відводиться батькам, які, працюючи з дитиною під керівництвом педагога, крок за кроком, враховуючи особливості розвитку дитини, обсяг її знань та вмінь, потреби, риси характеру, зможуть зародити у неї пізнавальні інтереси, що є важливою запорукою її ефективнішої адаптації до умов шкільного навчання.
2.2 Формування пізнавально-психічних процесів у дітей з інтелектуальними порушеннями
Підготовка дитини до школи – це не лише формування у неї позитивного ставлення до школи та до навчання, а й розвиток тих складових психіки, які необхідні для пристосування до умов школи, навчання. І це стосується передусім пізнавальної сфери психіки дитини – її відчуття, сприймання, пам‘ять, уявлення, мислення, мовлення, уваги. Всі ці пізнавальні психічні процеси у дитини з інтелектуальними порушеннями характеризуються недостатнім рівнем сформованості. При цьому страждають як елементарні їх форми, так і більш складні, довільні, тобто ті, що використовуються свідомо. Відповідно, важливо розвивати у дитини як ті, так і інші.
Знання про навколишнє середовище, ефективне виконання практичних завдань у процесі навчання у дитини досягаються на основі її відчуття і сприймання навколишньої дійсності. Несформованість, недосконалість цих пізнавальних процесів у школяра значною мірою позначаються на виникненні труднощів у навчанні. Це і зумовлює необхідність і важливість занять з дітьми, спрямованих на їх розвиток у зазначеному плані.
Розвиток відчуття та сприймання у дитини відбувається на основі дій, спрямованих на виявлення властивостей предметів та явиш з опорою на різні органи чуття (зору, слуху, дотику, смаку, нюху та ін.). З одного боку, важливо розвивати у дитини всі відчуття. Але ще важливіше пов'язувати їх з можливістю виявлення властивостей навколишньої дійсності. З цією метою дитині пропонується використовувати сенсорні дії. Наприклад, для сприймання форми та розміру використовується дія накладання кольору – дія прикладання, твердості – натискання, текучості – переливання, сипучості – пересипання, висоти звучання – прислуховування, соковитості – відкушування та ін. Готуючи дитину до навчання у школі, щоб розвивати у неї відчуття та сприймання, необхідно навчати її правильному виконанню дій обстеження, що давало б їй змогу виявляти відповідні їм ознаки предметів.
Розумово відсталі діти мають й інші недоліки сприймання, на які вам потрібно звернути увагу і які ви зможете подолати під час занять як у кімнатних умовах, так і на вулиці, в природі. Зокрема, таким дітям важко. правильно сприймати предмет як один і той самий в різних умовах – при зміні відстані, ракурсу, освітлення, зокрема перспективу на картині, віддалені предмети. У них викликають труднощі виділення серед інших і сприймання. окремих об'єктів та їх властивостей.
Таким чином, розвиток у розумово відсталої дитини відчуття та сприймання з метою підготовки до школи передбачає формування у неї сенсорних дій, засвоєння сенсорних еталонів та їх назв. Не менш важливою є робота щодо формування цілісності, константності та вибірковості сприймання, просторового орієнтування Розглядаючи таку роботу як важливий напрямок підготовки розумово відсталих дітей до школи, особлива увага приділяється розвитку у майбутнього школяра здатності сприймати той чи інший предмет, його властивості за вказівкою дорослого, словесною інструкцією. При цьому важливо, щоб дитина свідомо ставилася до того, що вона сприймає, розуміла та могла словесно його відтворити. Звісно, що це передбачає проведення й відповідної словникової роботи.
Підготовка дитини до навчання у школі, метою якого є засвоєння знань, вмінь і навичок, ставить підвищені вимоги до пам'яті розумово відсталої дитини, її мимовільної і довільної форм. Мимовільна пам'ять характеризується тим, що запам'ятовується матеріал без спеціальної мети запам'ятати. Довільна ж характеризується запам'ятовуванням за спеціально поставленої мети – запам'ятати. Особливе місце у розвитку розумово відсталої дитини відводиться формуванню у неї довільної пам'яті.
Дошкільник із порушеннями розумового розвитку характеризується зниженим обсягом пам'яті (дитина з нормальним інтелектом здатна одноразово запам'ятати 72 ± одиниць нової, непов'язаної змістом інформації), повільним запам'ятовуванням і відтворенням матеріалу. Тобто, пам'ять такої дитини потребує постійного розвитку.
Мимовільна пам'ять розвиватиметься в діяльності (у грі, у практичній, продуктивній діяльності) і особливо в тій. до якої дитина виявляє зацікавленість Тобто, для запам'ятовування певного тематичного матеріалу важливо використовувати можливості діяльності, яку дитина виконує охоче чи якою можна її зацікавити та яка передбачає оперування цим матеріалом. Наприклад, дитина зацікавлено поставилася до складання будиночка з будівельного конструктора. Використаємо цю нагоду для запам'ятовування геометричних форм, кольорів та їх назв, передбачаючи проведення такої роботи в процесі гри дитини з конструктором.
Розвиток у дитини довільної пам'яті відбувається передусім тоді, коли перед дитиною ставиться мета запам'ятати, вона розуміє поставлене перед нею завдання і приймає його (погоджується). Обов'язковою в цьому випадку є опора на домінуючі мотиви, потреби дитини. У більшості випадків розумово відстала дитина хоче бути хорошою з позиції соціальних цінностей. Вона хоче бути корисною, подобатись іншим, вона розуміє важливість виконання поставленого завдання. А батьки найкраще знають про цінності своєї дитини, на які й. потрібно опиратися при постановці мети запам'ятати вірш чи звернення, правило і т.д. Можна опиратися і на ті мотиви дій дитини, які не є суспільно цінними, але значущими на даний час для неї самої. До таких відносяться мотиви отримання нагороди, заохочення та ін.
Довільна пам'ять розвиватиметься, якщо дитину ставити в умови необхідності згадати, де вона до прогулянки поклала свої олівці й альбом тощо. З цією метою використовується і опора на порівняння предметів – знаходження між ними відмінного та спільного; опора на образи, які стоять за словами-назвами предметів, з якими дитина вже була знайома. Довільному запам'ятовуванню сприятиме й групування предметів.
Зазначений вид пам'яті розвиватиметься, якщо дитина звикне через певні відрізки часу повторювати і переказувати те, що потрібно запам'ятати. При цьому дуже важливо слухати дитину, перевіряти правильність відтворення заучуваних знань і навичок, виправляти допущені в них помилки, неточності. Зрозуміло, що організувати всі ці умови розвитку пам'яті розумово відстала дитина самостійно ще неспроможна, тому тут особлива роль відводиться її батькам, найближчому оточенню у родині.
Для того, щоб дитина у школі ефективно засвоювала знання, вміння й навички, дуже важливо розвивати у неї уявлення – образи предметів та явищ, які виникають на основі того, що раніше відчувалося, сприймалося та залишилось у пам'яті. Без розвитку уявлення у дитини не зможе формуватись мислення. Уявлення – не ніби сходинка між відчуттями та думкою, між конкретним та абстрактним, оскільки образ уявлення – це образ предмета, який у даний момент не знаходиться у полі зору дитини.
Уявлення є також важливою складовою знань людини, вони є необхідною умовою засвоєння знань у вигляді понять. Якщо дитина, засвоюючи те чи інше поняття, не уявляє собі, що за ним стоїть, то це може привести до формалізму знань. Тобто дитина називає слово, але не розуміє його значення. Відповідно, і використовує його неадекватно.
Розвиток уявлень у дитини має починатися з формування конкретних уявлень, у яких повною мірою та правильно відображались би всі ознаки предмета. Для тою, щоб виявити правильність її уявлення про предмет, з яким вона вже ознайомилася, дитині пропонується уявити та намалювати чи виліпити цей предмет, тобто зобразити у зовнішньому плані своє уявлення про нього. Звісно, щоб виліпити чи намалювати предмет за уявленням, потрібно, шоб дитина вже мала навички ліплення, малювання. По мірі опанування дошкільником мовлення, збагачення його словникового запасу, йому можна запропонувати описати словесно (розповісти) про те, що вона недавно бачила, про героя казки, яку йому читала мама та ін.
Поряд з роботою, спрямованою на формування у дитини правильних і повних уявлень, важливо, щоб у неї складалися і загальні уявлення про предмети чи групу предметів. При ознайомлені дитини з предметом необхідно звертати її увагу на найважливіші його властивості. Розвиткові узагальнення уявлень сприятиме і порівняння предметів, що мають найважливіші спільні властивості та несуттєві, за якими вони розрізняються. Після цього дитині пропонується порівняти предмети, що мають спільні другорядні властивості, але відмінні найважливіші.
Виявити, наскільки у дитини сформовані узагальнені уявлення, допоможе використання найпростіших загадок, у яких наводяться найважливіші ознаки або призначення того чи іншого предмета. Наприклад: «Дитина, яка носить платтячко, кіски з бантами та грається з ляльками – це…. (дівчинка)». «Всяк школяр його шанує, бо він пише, ще й малює. Хто ж цей, славний молодець Це ж звичайно… (олівець)».
Підготовка дитини до школи, розвиток у неї пізнавальної сфери психіки передбачає й формування мислення всіх видів: наочно-дійового, наочно-образного і словесно-логічного. Наочно-дійове мислення полягає у розв'язанні мисленнєвих задач з опорою на безпосереднє сприймання предметів, дії з ними та на реальне їх перетворення. Особливістю цього виду мислення є те, що дитина може діяти методом проб і помилок – відбирати правильні дії і відкидати помилкові. У роботі з дошкільниками використовуються передусім задачі на застосування предметів як допоміжних засобів чи знарядь: наприклад, дістати м'ячик, який закотився далеко під шафу тощо. Дуже важливо створювати такі ситуації, у яких дитина мала б розв'язувати такі завдання, використовуючи різні способи (нахилитися, лягти на підлогу, дотягтися рукою, взяти, наприклад, віник чи інший довгий предмет), відібрала б найкращий і застосувала його надалі у відносно новій ситуації.
Більш складним для розумово відсталої дитини є наочно-образне мислення. Воно передбачає розв'язання задач подумки, опираючись на уявлення. Для розвитку у дитини цього виду мислення їй пропонується розв'язувати практичні задачі не діючи з реальними предметами, а з опорою на зображення ситуації на малюнку. При цьому важливо, щоб ці задачі раніше вже виконувалися дитиною в наочно-дійовому плані. До наочно-дійового плану розв'язання дитиною задачі дорослий звертаються і тоді, коли у неї виникають труднощі щодо її розв'язання у наочно-образному плані. Дошкільнику пропонується малюнок, на якому зображено кімнату. Далеко під шафою лежить м'ячик. Перед шафою сидить навколішки хлопчик, який тягнеться до м'ячика, але дістати його не може. Окрім цього на малюнку поряд із шафою зображено стілець і вішалку, на якій висить парасолька та сумка. У дитини, після того як вона розглянула малюнок, ви запитуєте, що потрібно зробити хлопчику, щоб дістати м'ячик. Якщо ваша дитина не може, розв'язати задачу, ви створюєте реальну ситуацію, яка показана на малюнку, і пропонуєте розв'язати її практично. Після знаходження потрібного рішення (можливо з вашою допомогою) ви знову пропонуєте розв'язати ту ж саму, а потім схожу задачу в наочно-образному плані, тобто з опорою на уявлення дитини.
На основі сформованих наочно-дійового та наочно-образного мислення, розвитку мовлення у дитини можливе поступове становлення елементів і найскладнішого виду мислення – словесно-логічного (або абстрактного) мислення. Воно передбачає розв'язання задач подумки, з допомогою логічних операцій з поняттями. Абстрактне мислення у розумово відсталих не лише дошкільників, а й школярів, викликає значні трудноті. Але це не виключає необхідності проведення роботи з його формування, оскільки участь цього виду мислення у шкільному навчанні є особливою. Розвиток же абстрактного мислення у дошкільника з метою його підготовки до школи – це передусім формування тих операцій, які забезпечують процес мислення дитини. До них відносяться:
продолжение
--PAGE_BREAK--– аналіз – мисленне розкладання предмета на частини, елементи, виділення в них ознак, властивостей;
– синтез – мисленне об'єднання окремих частин, елементів, ознак і властивостей предметів у єдине ціле;
– абстрагування – мисленне відокремлення одних ознак і властивостей від інших та від самих предметів, яким вони притаманні;
– узагальнення – мисленне знаходження загальних та істотних властивостей і відношень, що характеризують предмет;
– порівняння – мисленне знаходження спільного та відмінного між предметами;
– систематизація (класифікація, групування) мисленний розподіл предметів та явиш на групи і підгрупи залежно від спільного і відмінною в них;
– конкретизація – мисленне зосередження на часткових проявах загальних властивостей предметів, знаходження загального в частковому, конкретному.
Необхідною складовою підготовки дитини до школи є розвиток у неї мовлення. Оскільки мовлення – це процес застосування мови як засобу спілкування, мислення та обміну думками, підґрунтям його розвитку у дитини є засвоєння передусім мови.
Навчання мови передбачає засвоєння дитиною слів та граматичної будови мови. Засвоєння слів починається з опанування їх фонематичної (звукової) сторони. Надалі у дитини формується словник, який поділяється на активний (слова, якими вона користується у мовленні) і пасивний (слова, які вона знає, реагує на них, але не користується ними); слова поєднуються у словосполучення, речення. Одночасно зі збагаченням словника опановується семантична, тобто смислова, сторона мови – дитина засвоює значення слів, починає розуміти, що вони позначають. Наступним етапом у навчанні мови є опанування дитиною граматичної будови мови, а саме морфології (правил зміни слів) та синтаксису (правил сполучення слів у реченні).
Розвиток у дитини мовлення передбачає засвоєння мови за усіма складовими у зазначеній послідовності. І особлива роль у цьому процесі відводиться дорослому, який проводитиме цілеспрямовану роботу у зазначеному напрямку, постійно контролюючи не лише за накопиченням у словнику дитини нових слів, а й їх розумінням і правильним використанням у мовленні у плані вимови та відповідності предмета розмови. Не менш важливим є й правильне пов'язування слів у реченні, правильна побудова речення в цілому.
Розвиток власне мовлення спрямовується на формування у дитини його основних функцій – позначення та комунікативної. Кожне використане у мовленні слово має певне значення, ним щось називається, за кожним словом ми «бачимо» предмет чи групу предметів, явиш. Слово узагальнює суттєві ознаки предметів. При цьому слова можуть мати різний рівень узагальненості. Наприклад слово «одяг» с більш загальним, ніж слово «плаття» і т.д.
У розумово відсталої дитини функція позначення в мовленні формується зі значними труднощами. Важливою передумовою становлення у неї зазначеної функції мовлення є ознайомлення з довкіллям, набуття досвіду дій з предметами навколишнього середовища, вивчення їх ознак та властивостей. Становлення функції позначення пов'язане з розвитком у дитини мислення, узагальнюючої діяльності, завдяки якій виділяються найсуттєвіші властивості предметів і явищ, відтак дитина починає розуміти їх суть.
Не менш важливе значення для підготовки розумово відсталої дитини до школи, до процесу спілкування з учителем та однолітками, є формування у неї комунікативної функції мовлення, яка має такі складові: інформаційну, виразну та впливу. Той, хто говорить, своїм мовленням завжди несе певну інформацію для іншого, показує певне ставлення до співрозмовника чи до предмета розмови, хоче певним чином вплинути на нього. Відповідно, дитину потрібно вчити висловлювати свою думку чи звернення до іншої людини, щоб було зрозуміло, про що вона хоче сказати, як ставиться до того, про що чи до кого говорить, чого хоче досягти в результаті спілкування. На цей напрямок розвивальної роботи батьки мають звертати особливу увагу, оскільки вони дуже добре розуміють дитину і без достатньої розгорнутості її мовлення, покладаючись на певний жест, звук, вираз обличчя, дію тощо. Так само і дитина розуміє маму навіть без слів. Тобто, цю особливість спілкування між дошкільником та її батьками необхідно поступово переборювати та досягати сформованості всіх сторін комунікативної функції мовлення.
Особливе значення для підготовки розумово відсталої дитини до школи має розвиток у неї вміння слухати іншу людину, розуміти звернене до неї мовлення, словесну інструкцію і діяти відповідно до неї. Дорослий, який спрямовуватиме свої зусилля у цьому напрямку, має починати з використання найпростіших звернень до дитини, вказівок, побудованих з одного-двох слів, і поступово переходити до більш складних. Бажано уникати використання вимог чи інструкцій, що містять кілька етапів досягнення основної мети. До таких інструкцій можемо звертатися поступово і лише за умови, що вони передбачають опору на вже набутий досвід дитини.
Увага – необхідна умова ефективного проходження всіх пізнавальних психічних процесів. За висловом К.Д. Ушинського, увага – це «ті єдині двері», через які знання входять у свідомість учнів, спрямованість та зосередженість психічної діяльності на певних об'єктах. Увага присутня при пізнанні дійсності, у кожному виді діяльності. Без уваги неможливе й успішне навчання у школі. Однак увага може бути двох видів: мимовільна, яка виникає у людини сама по собі, без свідомого наміру, та довільна, яка свідомо спрямовується і регулюється людиною – вольова увага. У розумово відсталого дошкільника увага обох видів знаходиться на низькому рівні сформованості: він не може достатньо тривало зосереджуватися на об'єкті. тримати у полі зору кілька об'єктів одночасно, розподіляти між ними увагу. переключати її з одного об'єкта на інший, зосереджувати увагу на найважливіших об'єктах. Тому підготовка дитини до школи передбачає розвиток як мимовільної, так і довільної уваги у напрямку долання зазначених недоліків. Мимовільна увага виникає за безпосередньої дії зовнішніх об'єктів, тому важливо викликати увагу дитини, використовуючи різноманітні подразники, які діють на різні органи чуття (зір, слух та ін.) та їх властивості: раптовість подразника, його сила, зміна інтенсивності, положення у просторі, контрастність з тілом. Формування довільної уваги у розумово відсталої дитини пов'язується передусім з необхідністю викликати у дитини зацікавлене ставлення до виконання діяльності, яка потребує уважності, зосередженості, необхідності не відволікатися тощо.
3. Організація процесу виховання розумово відсталої дитини
3.1 Корекційне сімейне виховання
Виховання дитини з відхиленням в розвитку в сім’ї потребує не рідко великі затрати часу і сил. Батьки щоденно зіштовхуються з багато численними проблемами, що викликані як ураженням центральної нервової системи дитини, так і виникаючими в зв’язку з цим порушенням пізнавальної діяльності, емоційності, сенсорної, рухової і мовленнєвої сфер, порушенням поведінки, а також взаємовідношеннями в сім’ї, характером сімейного укладу.
Особливо важливе значення для виховання хворої дитини має характер її стосунків з мамою. Якщо у дитини, яка нормально розвивається первинні навики і вміння, починаючи від самообслуговування, розвиваються без спеціальної допомоги зі сторони дорослих, то для дитини з відхиленням в розвитку необхідна тривала і кваліфікована допомога близьких, а також їх терпіння і витримка. Батькам, і перш за все матері, не слід засмучуватись і падати в відчай, якщо результати цієї допомоги певний період майже не помітні. Вони обов’язково з’являться навіть у дітей з важкими формами нервово-психічної патології. Але при цьому, сім’ї потребують порад та допомоги спеціалістів: лікарів, педагогів, логопедів, психологів, консультантів з лікувальної фізкультури.
Виховання дітей з порушенням в розвитку пов’язане із щоденним доглядом за ними, тому виховання і догляд складають єдиний і нерозривний процес. Батькам слід пам’ятати, що саме вони, а не хтось інший можуть максимально допомогти своїй дитині. Її майбутнє перш за все в їхніх руках.
Виховання дитини з відхиленням в розвитку тісно пов’язане з укріпленням її здоров’я. І передусім слід влаштовувати режим її сну і харчування. Не слід привчати дитину спати на руках у матері. Це допустимо в самих крайніх випадках – коли дитина хвора. Вкладати дитину спати слід в один і той самий час. Перед нічним сном з дитиною слід погуляти, побавитись в спокійній, тихій грі; не слід перед сном збуджувати дитину ласками, дарувати нові іграшки, читати нові книжки. Бавитись краще в одну і цю ж гру, або читати добре знайому і улюблену книгу. Дорослий, який вкладає малюка спати, повинен бути спокійним.
Малюка з руховими розладами, особливо з дитячим церебральним паралічем, слід повертати у сні з одного боку на інший. Якщо дитина спить на животі, його голівка мусить бути повернута в сторону. Якщо це не так, необхідно слідкувати, щоб вночі він не спав на животі.
Якщо малюк спить більше норми, не хвилюйтесь, пам’ятайте, що його нервова система дуже слабка і потребує більше відпочинку.
Якщо у дитини судоми, матері слід бути особливо до неї уважною під час нічного сну; добре, якщо хтось з членів сім’ї спить в одній кімнаті з малюком.
Деякі діти з відхиленням в розвитку можуть, не просинаючись, кричати увісні, інколи, навіть, вставати і ходити по кімнаті. Якщо ці стани досить регулярні, виникають в один і цей же час після засинання, і особливо якщо в цей час дитина мочиться, батькам обов’язково слід проконсультуватись з лікарем, оскільки в таких випадках необхідне спеціальне лікування.
При годуванні хворої дитини слід звернути увагу на те, як вона засвоює різноманітні види їжі. Деякі діти, що відстають в психомоторному розвитку, можуть мати різноманітні вроджені порушення обміну речовин, у зв’язку з чим вони не засвоюють окремі продукти, молоко, цукор, білкову їжу. У всіх цих випадках необхідно якомога раніше звернутися до лікаря і суворо дотримуватись призначеної ними дієти.
Дуже важливо для виховання і соціалізації хворої дитини розвинути у неї навики самообслуговування.
Оскільки у всіх дітей з відхиленням розвитку важко формуються тонкі ручні навики, які необхідні при самообслуговуванні, для їх розвитку потребуються спеціальні заняття, що проводяться в декілька етапів. На першому етапі дитину слід навчити вмінню брати і опускати предмети, перекладати їх з руки в руку.
Для того, щоб дитина навчилася самостійно їсти, повинна вміти підносити свою руку до рота, потім брати хліб і також підносити його до рота, брати ложку, самостійно їсти, потім дитина мусить навчитись тримати горнятко і пити з нього. Дитині з відхиленнями, щоб оволодіти всіма цими навиками, слід приділяти як найбільше самостійності.
Для того, щоб дитина засвоїла навики вдягання, треба навчити її спочатку розстібати великі, потім менші ґудзики, правильно орієнтуватись в одязі. Багато дітей довго не можуть запам’ятати – правий і лівий черевики, довго не можуть навчитися застібати гачки, зашнуровувати черевики. Всі ці навики слід тренувати в ігровій діяльності, а після того, як вони закріпляться, переносити в життя самої дитини. Після схожих занять у дитини, як правило, з’являється бажання до самостійної діяльності. Правда, виходить це в дитини ще дуже незручно і повільно. Але у всіх випадках важливо не пропускати момент, коли малюк починає проявляти активність в одягненні, чи в харчуванні. Спочатку дорослий виконує деякі дії разом з дитиною, коментуючи їх. Правда, свою допомогу дорослий повинен суворо дозувати, з врахуванням можливостей дитини.
Дитину слід якомога раніше привчати до порядку. Перед сном вона повинна акуратно покласти одяг на стілець, поставити тапочки біля ліжка, а перед тим забрати іграшки на місце.
Всіх дітей з відхиленням в розвитку, незалежно від їхнього стану, слід навчати навикам охайності. Але це потребує від батьків дуже великого терпіння і наполегливості.
Розвиток навиків охайності у дітей з відхиленням в розвитку зазвичай викликає певні негаразди, що пов’язані як зі специфікою їх захворювання, так нерідко з помилками виховання. Багато батьків, які надмірно турбуються про майбутнє своєї дитини, починають дуже рано привчати її до її до навиків охайності; інші, навпаки, шкодуючи дитину, не приділяють цьому питанню в перші роки життя певної уваги. В обох випадках порушується формування навиків охайності.
Щоб уникнути цих помилок батькам корисно знати особливості розвитку навиків охайності у здорової дитини: до року у дитини, як правило, не встановлюється зв’язок між предметом і його призначенням, чому і не слід прагнути прищеплювати в цьому віці звичку користуватись горщиком. Цей зв’язок у більшості дітей з’являється на другому році життя. Але на цьому віковому етапі домінуючою формою діяльності є рухова, і дитина інколи буває нею захоплена, особливо засвоєнням ходьби, що часто забуває про контроль над функцією сечового міхура. Тільки поступово, з віком цей контроль починає закріплюватись. У 2 роки більшість дітей мають частково сформовані навички охайності, але в цьому віці дитина може почувати стурбованість при користуванні горщиком, декілька разів зістрибуючи з нього. І тільки поступово до 3–3,5 років звички охайності стають більш стійкими.
Дуже важливо, щоб батьки хвалили дитину, коли вона проявила звичку охайності, і зовсім не сварили, якщо цього не сталося. Навіть розумово відстала дитина відчуває, що вона зробила погано, тому грубість батьків викликає у неї стурбованість і не допомагає закріпленню звички, а, навпаки порушує її за рахунок емоційного стресу.
Для виховання звички охайності важливо, щоб батьки пропонували дитині горщик в суворо відведений час. Важливо розвинути у дитини бажання втішити батьків, тому що зрозуміти, чому слід користуватись горщиком, дитині ще важко.
При вихованні звички охайності батьки повинні мати на увазі наступні моменти, пов’язані зі специфікою аномального розвитку: знаходячись на горщику, дитина не повинна відчувати страх. Щоб почувати себе спокійно, їй слід бути поряд з дорослим; не можна давати дитині іграшки, тому що увага переключається на них; для багатьох дітей буває важко перебувати в позі сидіння.
Роль сім’ї у вихованні дитини раннього віку з порушенням психомоторного розвитку надмірно велика. Батькам корисно знати слова відомих французьких вчених, які присвятили своє життя навчанню і вихованню аномальних дітей, – А. І Ф. Бронер: «Чекати розумового прогресу від дитини лише тільки тому, що вона одержує від вас таблетки і порошки, це все рівно, як внести добрива. Слід також і сіяти!»
Тими словами сказано дуже багато. Практичний досвід роботи свідчить, що сучасні батьки головну роль в подоланні порушень психомоторного розвитку відводять медикаментозному лікуванню. Дійсно, в останні роки з’явилось багато нових ефективних препаратів, які спричиняють дозрівання мозку і покращують його функціонування. Але навіть найкраще медикаментозне лікування є ефективним лише при правильному сімейному вихованні і проведення батьками цілої системи спеціальних вправ. Виховання дитини з відхиленням в розвитку є корекційним, воно спрямоване на подолання існуючих в даний час порушень і на попередження можливості їх виникнення в подальшому.
Тисячі сімей можуть допомогти своїм дітям, якщо прагнуть використовувати системи корекційного виховання як можна раніше, вже з перших місяців життя дитини. Ця система корекційного впливу необхідна не лише для дітей з важкими ураженнями і захворюваннями центральної нервової системи, але й для дітей, так званої, групи ризику, для дітей, які народилися передчасно, доношених, але ослаблених, дітей, які перенесли легку асфікцію в пологах чи народжених від матері, у якої були токсикози вагітності чи різноманітні захворювання і т.д.
Корекційне сімейне виховання особливо важливе в перші роки життя дитини, так як добре відомо, що саме перші 2–3 роки життя є критичними періодами розвитку, етапом найінтенсивнішого формуванні «функціональних ансамблів» нервово-психічної діяльності. В цей період спостерігається ранимість ще не сформованих функціональних систем, так і максимальна готовність їх до стимуляції і тренування.
При виборі підходу до виховання батькам слід обов’язково врахувати специфіку захворювання дитини, поставлений лікарем діагноз і по можливості використовувати характеристики синдромів і захворювань.
При проведенні подібної роботи батьки повинні мати чітке уявлення про те, як проводити ці заняття, як і чому вчити дитину, і в якій послідовності, як відноситись до важких моментів, що виникають під час занять.
На всіх заняттях, та не тільки на них, дорослим слід виховувати у дитини увагу та цікавість до людей і предметів. Заняття будуть більш успішними, якщо вони приємні і цікаві для малюка. Дуже важливо врахувати можливості дитини, надмірна втома і збудливість все можуть зіпсувати. Батьки, як барометри, повинні вловлювати цей момент, коли слід зупинити заняття, поки ще дитина сама не відмовилась від його продовження. І не забувайте похвалити малюка, погладити, похвалитись його успіхами перед татом, друзями.
продолжение
--PAGE_BREAK--