Індивідуальні особливості молодших школярів
та застосування їх в навчально-виховному процесі Зміст Вступ .......................................................................................................3 Індивідуальні особливості молодших школярів...............................5 1.1. Індивідуальний підхід до роботи зі школярами.......................10
Індивідуальні риси особистості як важливий аспект навчання й
виховання................................................................................................13
2.1. Проблеми удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі................................................................................21
Висновки..................................................................................................24
Література................................................................................................26
3
Вступ
Кожна наука має свій предмет і об’єкт дослідження та є синтезом знань про явища дійсності, які вона вивчає. Разом з тим вона неодмінно перебуває в певних взаємозв’язках з іншими науками.
Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває її сутність, закономірності, тенденції та перспективии, вивчає принципи та правила, які регулюють виховну діяльність.
Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об’єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв’язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. Їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.
Педагогічна наука виникла і розвивалась як теорія виховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитинстві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості – розумові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, моральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недоліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідуватим пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.
Проблеми виховання людини вивчають різні суспільні науки – психологія, історія, філософія та ін. Педагогіка досліджує виховання як педагогічний процес, як систему засобів педагогічного управління, як складний комплекс виховних впливів.
4
Поняття “виховання” розуміють по-різному. У широкому розумінні – це процес формування особистості, що відбувається під впливом соціальних умов. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не тільки формуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском антисоціальних явищ чи протистояти їм.
Виховання (в широкому педагогічному розумінні) – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання (у вузькому педагогічному значенні) – цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів. Виховання (в гранично вузькому значенні) – спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуючого.
Національна Доктрина розвитку освіти ставить перед учителем завдання створити дитині умови для її максимального самовизначення й самовираження. Зрозуміло, що персональний вектор розвитку далеко не кожного учня збігається з напрямком руху у велику науку, не всім бути Енштейнами. Але із задоволенням і користю навчатися здатні усі. Для цього процес навчання повинний бути сконструйований з максимальною близькістю до запитів і можливостей дитини.
Умовою успіху в розвитку мислення є висока пізнавальна активність учнів. Ефективне засвоєння знань припускає таку організацію пізнавальної діяльності учнів, при якій навчальний матеріал стає предметом активних розумових і практичних дій кожної дитини. Пошуки методів навчання, що підсилювали б активізуючий вплив на процес навчання, призводять до підвищення актуальності розвиваючих і проблемних методів, самостійної роботи, творчих завдань. При цьому психологічно обгрунтованою виглядає
5
така організація уроку, за якої діти вчаться не за примусом, але за бажанням і внутрішніми потребами.
Традиційні уроки дають можливість дитині активно діяти усього кілька хвилин протягом навчального дня, коли, наприклад, вона є біля дошки. Левину частку іншого часу учень у кращому випадку слухає вчителя, а частіше просто очікує перерви. Пасивність неминуче призводить до втрати інтересу до предмета і до навчання в цілому, енергія знаходить вихід у порушеннях дисципліни і так далі...
6
Індивідуальні особливості молодших
школярів.
Кожній дитині притаманні самобутні й неповторні риси та якості: індивідуальні властивості нервової системи, темперамент, інтереси, здібності, особливості мислення, уяви, пам’яті, емоцій, вольових дій, життєвий досвід, активність, темп роботи, швидкість засвоєння навичок тощо. Тому в середині кожної вікової групи існують індивідуальні відмінності, що залежать від природних задатків, умов життя і виховання дитини.
Формуються індивідуальні відмінності (психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої) протягом життя людини, в процесі її діяльності й виховання. Але є й вроджені особливості, до яких належать типологічні риси вищої нервової діяльності, що є фізіологічною основою темпераментів.
Виділяють такі типи темпераменту: сангвінік (сильний, врівноважений, рухливий), флегматик (сильний, врівноважений, інертний), меланхолік (слабкий, гальмівний).
Дітей із сангвінічнимтемпераментом характеризують легка збудливість почуттів, які не дуже міцні, але відносно стійкі. Вони енергійні, активні, довго не витримують одноманітної діяльності, здебільшого не сором’язливі, але стримані, легко спілкуються, користуються повагою ровесників, не схильні ображатись, беруть участь у громадській роботі класу і школи. За сприятливих умов виховання ростуть спокійними, вміру рухливими, адекватно реагують на зміну обставин, за несприятливих – виявляють байдужість, безвідповідальність, несамокретичність. Правила поведінки й уміння ними керуватися засвоюють легко, але без систематичних вправ швидко втрачають. Завдяки рухливості швидко піддаються як позитивному, так і негативному впливу. На зауваження дорослих реагують спокійно, не опираючись.
7
Діти холеричноготемпераменту харектеризуються легкою збудливістю почуттів, силою і стійкістю їх у часі. Поведінка їх енергійна і різка. Вони бурхливо реагують на подразники, їм важко переключатися на спокійнішу справу. У колективі прагнуть самостверджуватись, люблять організовувати ігри, охоче залучаються до різних видів діяльності. За правильних умов виховання виявляють активність, наполегливість у роботі, за неправельних – стають неслухняними, запальними, образливими. Покарання, зауваження дорослих діють на них негативно, збуджують, роблять їх грубими, викликають намагання вчинити “ на зло”. У спілкуванні з такими дітьми потрібно зважати на їхні особливості, бути спокійним, доброзичливим, але вимогливим ставленням формувати стриманість.
У дітей флегматичноготемпераменту почуття важко збуджувані, проте тривалі і стійкі. Флегматик повільний, неохоче спілкується, часто нехтує тим, що вимагає швидкості, зайвих рухів. Він уникає доручень, але отримавши їх, виконує бажання, хоч і не поспішаючи, дотримується порядку, організованості. Ухиляється від конфліктів, його важко образити, але, вступивши в конфлікт, глибоко переживає, хоч зовні не демонструє цього. Щоб посилити активність флегматиків, їх слід залучати до ігор, спорту. За сприятливих виховних умов вони виростають вдумливими, слухняними, організованими дітьми, які добре сприймають зауваження дорослих, виправляють помилки; за несприятливих – лінивими, байдужими, апатичними, пасивними.
Діти з меланхолічним темпераментом надзвичайно чутливі. Почуття, що легко виникають у них, є міцними й стійкими у часі. Вони сором’язливі, малоактивні, важко пристосовуються до нових обставин, відзначаються хворобливою вразливістю, швидкою втомлюваністю, невпевненістю у своїх силах, поганим настроєм, острахом перед труднощами. Меланхоліки скаржаться на ровесників, бояться образ, часто плачуть, намагаються гратися самостійно. Побоюючись труднощів, будучи невпевненими у своїх силах,
8
вони губляться при опитуванні, виконанні контрольних робіт, хоч мають знання. Чуйне ставлення учителів, батьків до таких школярів, підбадьорювання, доброзичлива і своєчасна допомога сприяють створенню життєрадісного настрою, зміцнюють волю, прагнення до успіху.
Властивості типу нервової системи, які відображаються у темпераменті, позначаються на динамічній характеристиці виявлення здібностей.
Кожній людині притаманні загальні здібності, які виявляються в усіх видах діяльності (розумові здібності, пам’ять, увага) і спеціальні (музичний слух, творча уява тощо). Для успішної життєдіяльності важливе оптимальне поєднання загальних і спеціальних здібностей. Маючи певну залежність від природи, вони є набутими феноменами. Визначальними для їх розвитку є умови життя, взаємини людини з оточуючим середовищем.
До внутрішніх факторів, які зумовлюють індивідуальні відмінності в розумових здібностях, належать особливості співвідношення двох сигнальних систем. Російський фізіолог Іван Павлов зазначав, що люди розрізняються характером свого мислення, переважанням або поєднанням певних ознак і властивостей діяльності (конкретність, логічність, образність та ін.) За індивідуальними особливостями вищої нервової діяльності він виділяв кілька типів людей:
мислительний тип, в якого переважає друга сигнальна система;
художній тип, в якого переважає перша сигнальна система;
середній тип, в якого обидві системи співвідносяться в діяльності приблизно однаково.--PAGE_BREAK--
Ці “спеціальні людські” типи зумовлюють певну спрямованість
розумової активності, помітно позначаються на специфіці її саморегуляції.
У процесі навчання і виховання, під впливом конкретних умов життя і
в зв’язку з особливостями вищої нервової діяльності людини формуються позитивні або негативні індивідуальні риси та якості пізнавальних процесів,
9
почуттів, волі, спрямованості особистості, її характеру. Вони позначаються на успіхах у навчанні, поведінці особистості в колективі.
Тому в процесі навчання і виховання треба зважати на індивідуальні особливості емоційно-вольової сфери учнів, тактовно, але постійно і неухильно, долати негативні вияви їх почуттів і поведінки.
Результативність навчально-виховного процесу значною мірою залежить від врахування індивідуальних особливостей характеру кожного учня.
Він є стрижнем особистості, одним із важливих показників її індивідуальності. Залежно від обставин властивості характеру виявляється по-різному, інколи можуть бути не помітними чи змінюватися. Але для зміни психічного складу особистості потрібний тривалий час, систематичний виховний вплив, створення умов, які б унеможливили прояви небажаних рис характеру. Головне і вирішальне значення у перевихованні характеру має діяльність самої особистості, внаслідок чого у неї формуються якісно нові звички. А для цього необхідно виховувати в учнів тверде прагнення до самовиховання.
Урахування індивідуальних особливостей молодших школярів у навчанні та вихованні – це не пристосовування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосовування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних їх особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних можливостей, активності, схильності і обдаровань кожного учня. Такого підходу потребують насамперед діти, які виявляють неадекватну поведінку, обмежені, нерозвинені здібності, мають чітко виражені відхилення в розвитку.
10
1.1. Індивідуальний підхід до роботи зі школярами.
Потреба індивідуального підходу зумовлена тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості, через «внутрішні умови». Необхідною умовою успішної індивідуальної роботи є вивчення індивідуальних особливостей учнів. Щоб впливати на особистість, треба її знати. Передусім важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогами і вихованцями, Зробити це часом нелегко, оскільки учні, які найбільше потребують індивідуальної виховної роботи, нерідко підозріло ставляться до педагогів. Велике значення при цьому має авторитет вихователя, знання ним вихованців, уміння швидко зорієнтуватися у ситуації, передбачити наслідки своїх дій.
Така робота повинна бути систематичною, спрямовуватися не лише на проведення бесід з конкретного приводу, а й наперед продуманих профілактичних розмов та інших заходів з вихованцями.
В індивідуальній виховній роботі осмислюють і визначають термін педагогічного впливу: розрахований він на отримання очікуваних результатів негайно чи внаслідок тривалого впливу на особистість. В одних випадках реагують на вчинок одразу, в інших — детально аналізують його і лише тоді вирішують, яких заходів виховного впливу вжити.
Методика індивідуального виховного впливу залежить від індивідуальних особливостей учня і його психологічного стану, темпераменту. В кожному конкретному випадку слід створити педагогічну ситуацію, яка б сприяла формуванню позитивних якостей чи усуненню негативних. Індивідуальний виховний вплив здійснюють через безпосередній вплив педагога на особистість учня або через колектив. Ці способи взаємопов'язані, взаємодоповнюють один одного. Безпосередній виховний вплив на вихованця педагог здійснює наодинці з ним або в присутності учнів, батьків, педагогів (що посилює виховний вплив, проте зловживати цим не слід, оскільки страждає почуття гідності дитини). В опосередкованому впливі
11
на вихованця між ним і педагогом з'являється нова ланка — колектив. Вплив колективу може бути відкритий (вихователь явно ставить перед ним завдання впливу на конкретного учня), або прихований (завдання ставиться з таким розрахунком, що його виконання колективом само по собі позитивно вплине на учня). У першому випадку вихованець знає, що виховний вплив спрямований на нього, у другому — і він, і колектив можуть лише здогадуватися про це.
В індивідуальній виховній роботі необхідно передбачити координування впливів на учня педагогів, батьків і колективу. Така координація здійснюється за умови щоденного аналізу результатів виховного впливу, обміну думками з питань життя і діяльності вихованців.
Для успішного ведення цієї роботи потрібне її планування, що враховує характеристики особистості й передбачувані результати виховного впливу (проект особистості). Це дає змогу управляти процесом виховання, координувати всі виховні впливи, поглиблювати й розширювати цілі та завдання виховання. Наявність проекту на кожного (чи хоча б на педагогічно занедбаного) вихованця робить індивідуальну роботу педагогічно доцільною, цілеспрямованою.
В індивідуальній виховній роботі використовують позакласне читання, колекціонування, гру на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо. Індивідуальні форми роботи нерідко пов'язують з груповими і фронтальними.
Позакласне читаннямає на меті формування в учнів здорових читацьких інтересів, вироблення культури читання. Педагог повинен пояснити дітям та їх батькам, що І як слід читати, скільки відводити часу на позакласне читання залежно від вікових та індивідуальних особливостей. Важливо, щоб читання літератури було системним. Складаючи індивідуальний план читача, слід враховувати вимоги до читання в конкретному класі. На матеріалі
12
прочитаних книг доцільно проводити бесіди, під час яких учні матимуть можливість обмінятися думками про улюблені твори.
Корисно привчити дітей складати відгуки на прочитані книги.
Бажана в класі й бібліотечка. Вона може складатися з книг шкільної бібліотеки і особистих книг учнів. Психологічний аспект значення такої бібліотеки полягає в тому, Що книги постійно в полі зору учнів.
Особливої уваги потребують учні, які мало читають, і ті, хто читає, безсистемне. Для них слід цілеспрямовано підбирати книги.
Колекціонуванняпозитивно впливає на загальний розвиток учнів, навчальну діяльність і поведінку, розширює кругозір і пізнавальні інтереси, формує дослідницькі навички, виховує цілеспрямованість і наполегливість. Найчастіше школярі захоплюються колекціонуванням марок (філателія), монет (нумізматика), художніх листівок, плакатів, репродукцій, рідше збиранням колекцій мінералів плодів і насіння. Педагог повинен насамперед з'ясувати кого і який вид колекціонування приваблює, яку мету ставить кожен колекціонер, які має досягнення, з якими труднощами-стикається, якої допомоги потребує, і на підставі цих спостережень планувати роботу з учнівського колекціонування. В одному випадку потрібно роз'яснити мету і значення колекціонування, в другому — дати правильне спрямування, в третьому — допомогти практично щодо збирання, оформлення і збереження матеріалів. Корисно організувати в класі виставки і огляди учнівських колекцій, повідомляючи про це заздалегідь. Всі експонати попередньо переглядає актив класу за участю педагога, відтак складають план проведення виставки. Вчитель чи хтось із школярів готує вступне й підсумкове слово. Учасники виставки мають коментувати експонати.
Ефективність масових, групових та індивідуальних форм виховання зростає за умови, що вони приведені у певну систему, пов'язані між собою і доповнюють одна одну. Виховні заходи з учнями 1-4 класів у школах доцільно організовувати до 19 години.
13
2. Сталі індивідуальні риси особистості як важливий аспект гуманізації навчання й виховання.
Мета гуманістичної освіти ґрунтується на забезпеченні природних потреб людини та її прагнень. Гуманістична освіта повинна створити умови, які уможливлювали для учня: повний індивідуальний розвиток; задоволення природних потреб у розвитку; всебічну суб’єктну активність у мисленні й дії; суб’єктне самовизначення; самореалізацію через самотворення власної особистості й актуалізацію своїх можливостей у дії; самопізнання; постійне самовдосконалення, пристосування до оточення, що змінюється.
Традиційна школа тільки частково створює учням умови для реалізації декотрих принципів гуманістичної освіти.
Ідеалізовані теоретичні концепції гуманістичної спрямованості, переважно психологічні та філософські, не запліднили належним чином педагогічної практики. Парадокс полягає в тому, що, попри гучне проголошення принципів гуманізації освіти, поширюється її дегуманізація: учнів неправильно розуміють, нехтують їхніми природними задатками, а також діють через примус, застосовують неадекватні педагогічні впливи, що заважають успішному перебігу процесів розвитку особистості тощо.
Результатом дегуманізації шкільного життя є його величезна стресогенність. Повсякденними явищами стали розлади поведінки дітей, зокрема неврози, агресія, загальмованість, надмірна збудливість, страхи. Внаслідок усього цього дедалі більше учнів не хоче іти до школи, нехтує шкільними обов’язками, потребує психіатричної консультації.
Оскільки особистість людини являє собою систему, зв’язану з оточенням, то умовою її оптимального розвитку є такі впливи (зовнішні стимули), які сприяють переходу структури особистості з вищого на нижчий рівень. Їх і слід вважати гуманістичними. А гуманістичною – тільки ту педагогіку яка забезпечує оптимальний розвиток особистості учнів. Ті ж
14
впливи які гальмують, унеможливлюють або порушують оптимальний розвиток учня, призводячи до стагнації, є негуманістичними.
Особистість учня формується під впливом багатьох зовнішніх чинників. Аналізуючи педагогічний процес і його результати, слід мати на увазі, що вчитель контролює тільки частину цих чинників. Інша ж їх частина діє незалежно від керованого й можна впливати на нього деструктивно. Отже, результати педагогічного процесу є функцією не тільки зовнішніх педагогічних чинників, а й чинників поза педагогічних.
Хоча зазначені проблеми перебувають в центрі уваги представників більшості напрямів психологічної науки, проте застосовані ними критерії не дають змоги однозначно класифікувати названі процеси і з належною правильністю й повнотою проаналізувати і схарактеризувати їх, оскільки внутрішні механізми людської психіки доступні для спостереження. Та оскільки людський індивід є окремим випадком автономної системи, то психічні процеси й поведінку людини, можна аналізувати за аналогією з теоретичною моделлю цієї системи. Всі залежності, встановлені в результаті аналізу, в процесі управління в цій моделі, можна використовувати в дослідженні психічних процесів людини, і в такий спосіб проникнути у внутрішні механізми людської психіки.
Такі механізми залежать від внутрішніх психічних властивостей людини. Але під впливом зовнішніх чинників ці властивості змінюються, формується особистість людини. Наскільки можливий обсяг таких змін? Чи в усіх людей специфіка цих дій однакова? Чи всі психічні властивості піддаються змінюванню? У чому причина яскраво вираженого консерватизму декотрих властивостей? На ці й подібні запитання психологи сьогодні не знаходять відповіді, а педагоги не можуть створювати в процесі навчання передумов оптимального розвитку особистості учня. продолжение
--PAGE_BREAK--
Тут може стати в пригоді розроблена концепція сталих індивідуальних рис особистості педагога І. Вільша. Виходячи з уявлення про людський
15
індивід як про конкретну реалізацію загальної моделі автономної системи, дана концепція виділяє в структурі його індивідуальних якостей такі, що легко піддаються корекції й формуванню під зовнішнім впливом, і такі, що є природозумовленими, сталими і важко піддаються змінам.
Сталі індивідуальні риси поділяються на інформаційніта енергетичні. Дещо спрощуючи, можна сказати, що від перших залежить, що саме людина знає, від других – що хоче і чого прагне.
Концепція сталих індивідуальних рис особистості уможливлює визначення меж результативності тих чи тих впливів на людину. Це досягається завдяки ситуаціям, до яких людина може пристосовуватися (що є можливим за допомогою змінних рис її особистості), і ситуаціям, які треба пристосовувати до цієї людини, враховуючи притаманні їй сталі індивідуальні риси.
Інтеріоризація зовнішніх інформаційних впливів під час навчання залежить від сталих індивідуальних якостей учня (інтелігентності, тямущості й таланту). Однаковий для всіх учнів характер навчання не є адаптований до реальних індивідуальних сталих якостей кожного учня. Крім того кожен має свій власний темп учіння залежно від тямущості.
Учень з низьким рівнем цієї якості не може ефективно сприймати інформацію, що швидко викладається, тому для нього інформацію треба подавати в сповільненому темпі, багаторазово повторюючи її, й не примушувати його завчати матеріал напам’ять.
Учня, який виявляє талант хоча б до одного навчального предмета, має помітити школа. Йому варто давати передусім інформацію з того предмета до якого в нього є особливий хист. Що ж до предметів, до оволодіння якими учень не виявив відповідних здібностей, то тут слід давати передусім найважливішу інформацію, заощаджуючи при цьому його час і зусилля до оволодіння знаннями обраного предмету.
16
Занадто велику кількість інформації учень з низьким рівнем розвитку такої сталої якості, як інтелігентність не може засвоїти. Тому для нього треба ретельно виділяти найважливішу інформацію яку він, безумовно, повинен засвоїти, не гаючи часу на спроби засвоєння менш важливої та занадто деталізованої. Навпаки, учневі з високим рівнем інтелігентності не потрібно звужувати кола проблем, а давати різноманітну інформацію і сприяти його участі в дискусіях.
Урахування в навчально-виховному процесі інформаційних сталих індивідуальних якостей учня не дає бажаних результатів, якщо знехтувати впливом енергетичних сталих індивідуальних, особливо динамізму.
Діюча система навчання й виховання в загальноосвітній школі не сприяє реалізації характерологічних потреб учнів з додатнім динамізмом, а для учнів з великим додатнім динамізмом є цілком не придатною. Цю тезу підтверджують статистично вірогідні негативні кореляційні зв’язки, з одного боку, між показниками динамізму, з другого – оцінкою вчителем дисциплінованості учня та оцінками цього успішності з різних предметів.
Таким чином, кількість інформації, що надається учневі, має залежати насамперед від його тямущості, переважаючий вид інформації – від таланту, а спосіб її передавання – від динамізму, толерантності й піддатливості. Реалізований у такий спосіб педагогічний процес є ефективний, тому що спонукає учнів до самостійного й добровільного навчання, враховуючи їхні здібності й захоплення, бажання й потреби. Такий навчально-виховний процес є найбільш гуманний проти інших, бо забезпечує пристосування педагогічних впливів до сталих індивідуальних рис особистості кожного учня. Якщо зазначені впливи вдосконалюють при цьому змінні якості особистості, то створюються умови для її оптимального розвитку.
У традиційній педагогіці прийнято вважати, що всі риси особистості( як ті, що визначають її спрямованість, так і ті, що забезпечують її інструментами реалізації цієї спрямованості) піддаються формуванню.
17
Традиційна школа протягом століть з необгрунтованою впевненістю силкується трактування учня як об’єкт абсолютно пластичний. Через брак знань про сталі індивідуальні риси особистості молодшого школяра вчителі цікавляться перед усім знаннями( а вони входять до числа змінних рис особистості).
При цьому відбувається неприховане нівелювання особистостей: а) усі учні трактуються однаково: б) усім учням подається та сама інформація; в) перед усіма учнями ставляться однакові вимоги; г) від усіх учнів вимагаються однакові вимоги; д) до всіх учнів стосуються однакові стимули. Це спричиняє появу в більшості нудьги, небажання вчитися, а то й відрази до навчання. Натомість педагогічні впливи, узгоджені зі сталими індивідуальними рисами особистості учня, викликає у нього задоволення і схвалення. Вони спонукають його діяти добровільно, охоче, без жодного примусу, реалізуючи внутрішні потреби і переконання. До цього додаються почуття самореалізації, емоційне піднесення, ентузіазм. Стимули, які враховують сталі індивідуальні риси особистості, – це найефективніший спосіб заохочення людей до запланованих дій; результати ж цих дій перевищують сподівання.
Концепція сталих індивідуальних рис особистості школяра відкривають добрі перспективи для гуманістичної педагогічної практики, оскільки дає змогу педагогам: визначає внутрішні педагогічні чинники, які обумовлюють розвиток школяра; вивільнити творчі можливості сталим індивідуальним рисам його особистості; найбільш придатні для даного учня визначають його адаптаційні здатності. Від того, на якому рівні буде сформовано світогляд особистості, залежить характер її дій, вчинків, мотивів діяльності, поведінки. Саме в цьому полягає взаємозв’язок свідомості особистості з її чуттєвою (емоційною) сферою, моральністю людини, що мотивується її свідомістю, а також підкріплюється вольовими якостями. Такий взаємозв’язок має передбачити і зміст виховання, який зумовлюється її ціллю. Ця підструктура системи виховання спрямована на розв’зання цілей виховання, які ми
18
класифікували на основі трьох галузей: когнітивної – інтелектуальне виховання, афективної – моральне виховання, психомоторно-регулятивної – формування вольових якостей і фізичне загартування.
Інтелектуальне виховання спрямоване на розвиток інтелектуальної культури особистості, пізнавальних мотивів, навичок мислительної діяльності, культури мислення, раціональної організації навчальної праці.
Вищою формою відображення об’єктивної реальності є мислення, яке, на відміну від чуттєвого відображення, дає можливість людині пізнати сутність, закономірні зв’язки в природі і суспільстві і, завдяки цьому, правильно будувати свою практичну діяльність. Причому суспільна практика сама виступає важливим джерелом мислення, всієї пізнавальної діяльності людини, основним критерієм її істинності.
Інтелектуальний розвиток людини здійснюється в процесі її взаємодії з природою і суспільством. У ході інтелектуального розвитку відбуваються зміни в змісті і формах мислення. Наприклад, у дитини на ранньому етапі її життя, до засвоєння нею активної мови, виявляється елементарне наочно дійове мислення, потім формується наочно-образне, мовне, розмірковуюче мислення.
У процесі розвитку молодшого школяра збагачується її чуттєвий досвід, розширюється розумовий кругозір, чому сприяють сім’я, позашкільні заклад, і саме навчання в школі.
Результатом мислительної діяльності людей є знання. Знання – знаряддя мислення, один із критеріїв активності виховного впливу. Засвоєння основ знань, накопичених людством, значною мірою здійснюється в системі народної освіти, шляхом наслідування досвіду старших поколінь, самоосвіти. В процесі набуття знань у школяра формуються погляди, ставлення, ідеали.
Основною базою для розумового виховання є навчальні дисципліни, різні форми позакласної і позашкільної виховної роботи, які є продовженням навчальної діяльності. Висхідною і зв’язуючою ланкою навчально-пізнавальної
19
діяльності школярів є народознавство, на основі якої реалізується народознавчий підхід до виховного процесу. Учні засвоюють культурно-історичний шлях рідного та інших народів. Багатогранність організаційно-педагогічних форм, спрямованих на вдосконалення розумового виховання учнів, становить три основні групи.
Перша група – форми роботи, спрямовані на виховання свідомого ставлення школярів до учіння, раціональну організацію їхньої навчальної праці, озброєння навичками самостійного набуття знань.
Друга група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямовані на розвиток творчих здібностей, пізнавальної активності учнів.
Третя група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямованої на розвиток індивідуальних інтересів, здібностей, нахилів, талантів.
На основі цих груп прогнозується діяльність школярів навчально-пізнавального характеру.
Звичайно, навчити – це дати учням знання, сформувати в них уміння і навички. Однак цього замало. Необхідно виховувати в них потребу, мотив, позитивне ставлення до набуття цих знань, вироблення умінь і навичок. Це вже моральний аспект виховання. Навчальна мотивація, тобто бажання, прагнення вчитися, виступає важливою умовою здобуття освіти. Коли вчитися повинні всі, тоді перед педагогом постає проблема – не лише дати знання, а й виховати потяг до них, сформувати позитивну установку, ставлення.
Мотивація – це виникнення активності людини для задоволення відповідної потреби. Шляхи стимулювання мотивації навчання такі:
— заінтересовувати учня в засвоєнні нових дій і понять через зв’язок їх з
уже закладеними в нього трудовою мотивацією і мотивацією навчання.
— забезпечити “проблемну включеність” учня через стимулювання потреби в орієнтуванні, новизні.
— підтримувати новизну не лише внаслідок засвоєння тієї чи іншої виконавчої діяльності, а також контролю, корекції й оцінки.
20
Завдяки самооцінці своїх сталих індивідуальних рис особистості учень може: глибше пізнати свою особистість; розумову свою поведінку; емпатично розуміти інших людей; осягати вищий рівень своєї самосвідомості; сприймати себе; самореалізуватися; вірити в свої можливості, в успішність своїх дій; виробляти стратегію особистого життя, напрям навчання.
21
2.1. Проблеми удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі.
Докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній галузях і викликана ними побудова якісно нової системи національної освіти потребує радикального перегляду цілей, принципів, змісту, які могли б сприяти вихованню освіченої, культурної та професійно здібної особистості.
Сьогодні визнаємо, що значення науково доведених психологією положень про розвиток молодшого школяра в процесі навчання занижене. Досі основний наголос в організації навчання робиться на “проходження” матеріалу. Має місце спрощене розуміння педагогами розвитку учня як оволодіння ним певною сумою знань, умінь і навичок.
Загальним недоліком існуючої педагогіки є намагання замінити найскладніший і багатоаспектний механізм загального, трудового, індивідуального, соціального розвитку дітей повідомленням їм готових освітніх і технічних знань і виробленням деяких систем навчальних умінь
Навчальний процес недостатньо враховує власні цілі і пізнавальні запити учня, ставлячи його в залежне положення “вихованця”. Він не забезпечує учневі можливості самостійно вибрати цікаві для себе завдання, вчитися знаходити гіпотезу рішення, планувати його виконання, здійснювати це рішення і розвивати здатність самому себе контролювати при виконанні завдання. продолжение
--PAGE_BREAK--
У навчальних закладах замість істинного об’єднання всіх педагогів у справі розвитку особистості учня, культивується ізоляція навчальних предметів, навчання розділене жорсткими рамками і конкретними задачами кожного навчального часу.
Традиційний навчальний процес у школі в силу своєї поурочної роздрібненості недостатньо сприяє активізації мислительної діяльності учнів, хоча ядром особистості є розвинене мислення. Крім того, надмірна кількість
22
стандартних тренувальних задач замість комплексних, творчих, враховуючи індивідуальні особливості молодших школярів, спрощує мислительні потенції, різко обмежує стимулююче розвиток середовище, знижує кількість інформації, яка використовується, зменшується різноманітність задач і цим збіднює можливості прояву самостійних творчих запитів учнів.
Існуючі програми, підручники і методичні посібники побудовані за принципом розвитку науки, яка відображається в кожному навчальному предметі, а не за принципом розвитку учнів, які вивчають систему предметів. Тому різко ускладнене використання учнями знань і способів вивчення одного предмета для більш глибокого розуміння іншого, для формування наукової картини світу. Це прямо стосується розриву між теоретичними положеннями загальних навчальних предметів, які вивчають школярі і практичними навчально-трудовими навичками.
Посібники і програми недостатньо націлюють педагогів на управління становленням в учнів таких психічних новоутворень, як розширення і збагачення навчально-пізнавальної мотивації, потреб і здібностей саморозвитку, самоконтролю дій, а також формування творчих мислительних операцій і прийомів, вольових звичок і навичок адекватного ставлення до навколишнього, що визначають, поряд із набутими знаннями, вміннями, розвинену особистість. Психічний розвиток учнів не аналізується. Корекції навчального процесу, який забезпечує підвищення рівня всіх елементів новоутворень, що відображають творчий і соціальний розвиток учнів, немає.
Узагальнення результатів досліджень переконує, що провідними методологічними факторами побудови нової технології розвиваючого навчання є:
1. Забезпечення кожному учневі статусу суб’єкта самостійної навчальної діяльності та спілкування. Ця діяльність будується на додаток до існуючого класноурочного навчання. Вона розгортається як процес постійного вирішення учнями послідовного ускладнених систем пошуково творчих
23
завдань (із всебічною педагогічною допомогою). Такі завдання мають бути комплексними, міжпредметними. В такому разі школяр узагальнює не тільки знання, а й методи використання різноманітних знань, постійно розширює ці методи. Все це сприяє розвитку пошуково-творчого потенціалу учня та формування його здібностей до самовираження.
2. Відображення в логіці навчального процесу різноманітних методів педагогічної, гуманістичної взаємодії, співробітництва і спілкування педагогів та учнів. Ця взаємодія і спілкування повинні будуватися з урахуванням наукових положень про розвиток психіки, становлення особистості учня, його індивідуальних особливостей в навчанні.
3. Побудова в навчальному закладі цілісного педагогічного колективу, який забезпечує найкращі умови для формування розвинної, творчо працездатної особистості кожного учня.
Усе це можливо будувати на основі зростання професійної кваліфікації вчителів, підвищення діалогової культури та культури спілкування, ставлення до кожного школяра як зростаючої особистості, враховуючи його індивідуальні особливості.
24
Висновки.
Розвиток сучасної освіти позначений переходом від суб’єкт-об’єктної до суб’єкт-суб’єктної системи навчання і виховання. Цей шлях складний, тривалий, сповнений перешкод. Гальмує процес переходу на новий етап перенасиченість освіти елементами старої системи.
Однак нині у педагогічній науці яскраво заявляє про себе підхід, який забезпечує створення нових механізмів навчання і виховання та ґрунтується на принципах самостійності особистості, глибокої поваги до неї, врахуванні її індивідуальності.
Врахування цього підходу має суттєво гуманізувати навчально-виховний процес, наповнити його високими морально-духовними переживаннями, утвердити принципи справедливості і поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розвивальної творчості.
Різною мірою до вивчення цього підходу у своїх працях зверталися вчені: В.О. Сухомлинський, Я.Ф. Чепіга, І.Д. Бех, С.І. Подмазін, О.Я. Савченко, В.Г. Кремень та ін.
Зокрема такі принципи навчання, як визнання кожного учня особистістю, принцип про відсутність бездарних дітей, принцип неповторності кожної дитини тощо лягли в основу особистісно орієнтованого навчання і виховання.
Отже, врахування індивідуальних особливостей школяра підтримують уявлення вихованця про себе як про особистість, що найперше виявляється в інших людях, – і настільки, наскільки він змінює їхнє духовне життя. За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добропорядні вчинки. Оцінка вихованцем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає та чи інша риса для нього, а й що вона може означати для інших, тобто дитина має навчитись відчувати людину. Якщо педагог вбачає у дитині повноцінного партнера допомагає їй
25
знайти себе, діє творчо, відповідно до ціннісної системи особистості, то кожен із учасників спілкування обов’язково реалізує свою людяність, індивідуальність, неповторність.
Такий підхід є стрижнем стимулювання навчальної праці, воно не може бути зорієнтоване на абстрактно молодшого школяра, а спрямоване на особистість, тому спочатку вихователь повинен бачити саме людину, а вже потім учня.
26
Література
Бех І.Д. Виховання особистості. У 2 к. Кн. 2.– К.: Либідь, 2003.– 342 с.
Вільга І. Врахування сталих індивідуальних рис особистості як аспект гуманізації навчання і виховання // Педагогіка і психологія, 1998.– № 2.– С. 61-67.
Волкова Н.П. Педагогіка. – К.: Академія, 2002.– 575 с.
Глобчак В. Особистістно орієнтоване навчання і виховання молодших школярів на уроках у початковій ланці // Рідна школа, 2004.– № 4.– С. 19-20.
Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников. – М.: Знание, 1988.– 80 с.
Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. – К.: Вища школа, 1997.–
304 с.
Крюкова Д. До проблем удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі // Рідна школа. – 2003.–№ 8.– С. 10-11.
Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль: Навчальна книга, 1997.– 190 с.
Фіцула М.М. Педагогіка. – К.: Академвидав, 2003.– 527 с.