Міністерствоосвіти та науки України
Сумськийдержавний педагогічний університет ім.А. С. Макаренка
КУРСОВАРОБОТА
натему: "Ідеї народностіпедагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам’ятках КиївськоїРусі"
Виконала
студентка 731 групи
природничо-географічного
факультету
Глива Юлія Володимирівна
Суми2009
Зміст
Вступ
Володимир Великий
Володимир Мономах. «Повчання»
Роль рукописних книг увихованні й навчання
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Педагогіка – це нетільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національневираження. Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої,властивої тільки їй сфери – формування особистості з притаманними їйнаціональними рисами і почуттями. Педагогіка через виховання й навчання дітейта молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ,націю. Тому й національний підхід у науковому розв’язанні педагогічних проблемє обов’язковим. Ідеї народності та проблема гуманізації, християнізації сучасноговиховання є актуальними в наш час. Тому, на мою думку, потрібнодослідити ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди навиховання у пам’ятках Київської Русі. Це допоможе кращому формуванню цілісноїсистеми знань щодо основних етапів розвитку національного шкільництва, уміннюмислити педагогічними категоріями, аналізувати, зіставляти теоретичні поглядивидатних постатей національної педагогічної думки, баченню тенденцій їхрозвитку, осмисленню можливостей використання кращих педагогічних надбаньлюдства у власній практичній діяльності.
Метоюдослідження є ґрунтовне вивчення педагогічної думки в часи Київської Русі якмогутній суспільно-духовний феномен, гідний і вагомий внесок у скарбницювласної національної і світової педагогічної культури.
Для досягненняпоставленої мети потрібно виконати наступні завдання:
1. з’ясувати вплив державного устрою нарозвиток шкільництва;
2. вивчити зміст та головні ідеї писемнихпам’яток часів Київської Русі;
3. обґрунтувати роль рукописних книг у вихованніта навчанні.
Об’єктомвивчення в роботі є педагогічна наука в часи Київської Русі.
Предметом дослідженняє ідеї народності та християнські погляди на виховання та навчання в писемнихпам’ятках Княжої Доби.
Культура і освіта в часи розквіту держави
Новудобу в історії України-Русі започаткував ВолодимирВеликий — один з найпрогресивніших київськихкнязів. За його князювання (980—1015) Русь почала підноситися як ціліснесуспільство і держава. Він здійснив реформування ідеологічної, адміністративноїта законодавчої систем, яке попри специфіку проявів відбувалося взагальноєвропейському контексті.
ВолодимирВеликий
Насамперед це стосується прийняття 988 р.християнства і утвердження йогояк державної релігії, що сприяло рівноправному входженню Русі в колоєвропейських держав християнського світу, її консолідації і подальшомусуспільному та культурному розвитку. Прийняття християнства означало приєднаннядо високорозвиненої візантійської культури, яка зберегла надбання античногосвіту і передавала їх усім європейцям. Адже саме в Давній Греції та Римі булизакладені основи науки, філософії, політики, юриспруденції, естетики,літератури.
Длязміцнення християнства і поширення греко-візантійської культури Володимирзаснував у Києві школу для дітей з вищих верств українського суспільства.Київська двірцева школа «книжного вчення» буладержавним навчальним закладом і утримувалась за рахунок казни. У ній навчалося300 учнів. Діти були ізольовані від домашнього спілкування з батьками, якімогли чинити язичницький вплив, хоч і прийняли християнство. У «Повістівременних літ» написано: «И начаставит по градамцеркви и попы, и люди на крещенье приводити по всем градом иселомь. Поставь нача поймати у нарочитые чады дьти й даяти нача на учете книжное». «Книжне вчення» означало не проступисьменність, а ґрунтовну на той час освіту.Воно полягало в опануванні граматики, богослов'я,філософії, риторики, математики, співів, іноземних мов, — знань,які становили основу вищої освіти у Візантії та на Заході. У школі «книжноговчення» готували освічених людей, здатних розв'язувати складні питаннядержавного управління, внутрішньої і зовнішньої політики.
Термін«школа» увійшову вжиток на Русі лише в XIV ст. Тому стосовно навчального закладу Володимиравін вживається умовно. За Володимира при храмах почали виникати школи, в якихготували священиків та майстрів високого фаху для спорудження та оздобленняцерков.
Порядз державною освітою невимушеноі природно відбувалося засвоєння підростаючими поколіннями старовинних звичаїв,традицій, які продовжували зберігання у слов’янській сім'ї, її побуті. Синівкняжого роду з три -чотиририрічного віку віддавали на виховання до сім'їгодувальника, якого добирали з управителівземель, Боярин готувавкняжича до участі в державних справах,дбав про фізичне виховання. Тодішні звичаї не дозволяли батькам відвідувати дитину. В періодоб'єднання руських земель така штучна родинність посилювала й поширювалаособисті зв'язки київських князів з боярами та зміцнювала державу. Але згодом,коли загострилася міжусобна боротьба, виховання княжичів у чужих родинах малоруйнівні наслідки для єдності держави. Рідні брати втрачали родинні зв'язки зачас виховання в родинах різних бояр і в боротьбі за київський престолворогували один з одним. Високопоставлені годувальники також використовувалисвій вплив на вихованців у міжусобній боротьбі. У зв'язку з цим княжат сталивиховувати досвідчені домашні вчителі — «дядьки», серед яких були йсправжні педагоги. Боярських синів виховували під наглядом батьків або іншихродичів. По трьох роках хлопця підстригали, уперше садовили на коня в святковійобстановці. Дітей до 7 років навчали стріляти з лука, володіти списом іарканом. З 12 років їх вчили справжніх військових хитрощів, тобто мистецтвабою.
Дітиремісників навчалися справи батьків у домашніх умовах. Дехто ставав учнем,підмайстром біля майстра певної справи — зброяра, кожум'яки, бондаря тощо. Усільській місцевості змалку залучали до робіт, визначених аграрним календарем.Діти опановували навички сільськогосподарської праці, засвоюючи народні знанняпро землеробство та утримання домашньої худоби. Календарна обрядовість вносилаемоційний і естетичний елементи в буденну працю, робила її більш привабливою.Діти спостерігали навколишню природу, засвоювали народні прикмети, навчалисяпередбачати погоду. Такі знання допомагали успішному господарюванню: підвищеннюврожайності, збереженню домашніх тварин тощо. Сприяла навчанню і народнамудрість, сформульована у прислів'ях. Наприклад, «Комар за тіло — овес у землю», «Зозуля закувала— пора сіяти просо» тощо. Стисло, просто і дохідливовикладена інформація добре запам'ятовувалась.
Перебуваючиу тісному спілкуванні з природою та постійно відчуваючи залежність від неї,селяни привчали дітей берегти довкілля. Для бешкетників існували спеціальні «загуки», заборони:«Не чіпай гнізда ластівки, бо будеш уластовинні», «У лебедя каміння не кидай, бо спіткає горе». Виховнуфункцію мала не лише праця, а й дозвілля, звичаї родини.Діти були свідками й учасниками різних родинних подій, побутових обрядів —сумних і веселих, свят зустрічі чи проводів зими, весни, літа й осені.Спостерігаючи за дорослими, вони переймали певні моральні цінності, проймалисявідповідними емоціями, наслідували способи поведінки дорослих.
Крімдержавних та церковних шкіл, започаткованих відразу після прийняттяхристиянства, практикувалося й приватне навчання. Літописи повідомляють, щосаме в такий спосіб здобули освіту Феодосій Печерський та син ВолодимираВеликого Борис. Володимир Мономах писав, що його батько Всеволод (помер 1093 р.) «дома сьдя изумьяща пять язик» (сидячивдома, вивчив п'ять мов). Це свідчить про наявність можливості і водночаспотреби вивчення іноземних мов. У вищих верствах населення вже починаютьрозуміти значення освіти в житті людини й освіченості суспільства взагалі дляподальшого культурного, економічного і політичного розвитку країни.
Продовжувачемдобрих справ Володимира 1 Великогобув Ярослав Мудрий (1019—1054).Він об'єднував українські землі, зміцнював міждержавнівідносини, поширював освіту і культуру в Україні,а також за її межами зусиллями своїх освічених синів та дочок, одружених зволодарями інших держав. Якщо припустити, що школа, заснована Володимиром,діяла постійно, то за Ярослава Мудрого вже було чимало освічених людей, які сталийого помічниками в освітянській та книжній справі. Є відомості, що князьЯрослав розмістив школу в одному з приміщень Софійського собору, відкривмайстерню-скрипторій, у якій перекладалися і переписувалися книги та велосякиївське літописання. При соборі була створена перша в Україні книгозбірня (1034). Літописизгадують: «Ярослав любив книги… Іпильнував до них і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів іперекладачів з грецького на слов 'янське письмо, і переписали вони багато книг». «Звелівбагато книг переписати і склав їх у церкві святої Софії». Книги,які виходили зі стін Софії, стали основою для створення бібліотек, зокремавеликої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. був одним знайбільших осередків культурного життя України-Русі.
Дещопро навчання в школі повідомляють графіті XI ст., виявленіна стінах Софійського собору. Автор одного напису зазначає, що його навчав неодин учитель, а кілька, що вчителями були служителі церкви — дяки:«Пищан псал (писав), к дьяки ходи учеником». У другому графітісказано, що на територіїсобору знайшли поховання граматика. У Візантіїграматиками називали вчителів, які викладали мову у школах вищого типу. У школіпри Софійському соборі здобували освіту майбутні посадники, перекладачі книг,упорядники збірників. Згодом у великих містах та при монастирях, за прикладомСофії Київської, виникли свої школи та майстерні-скрипторії, які разом збібліотеками сприяли розвитку давньоруської освіти. Зокрема, з літопису відомо,що Ярослав заснував 1030 рокув Новгороді школу, в якій 300 хлопцівнавчалися грамоти й іноземних мов: «зібравіз старійшин і попів 300 дітей учити грамоти».
Улітописах, латинських хроніках, скандинавських сагах є інформація про те, щокоронні принци Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Скандинавських країнвиховувалися і здобували освіту при дворі Ярослава. Київська двірцева школанабула міжнародного значення, а Київ здобув славу відомого європейськогоцентру. Ярослав Мудрий згуртував навколо себе освічених сучасників. Найбільшвідомі з них літописці Никон, Нестор та ерудит, стиліст і філософ, автор «Слова о законі і благодаті» —блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, а й своєму народові,митрополит Іларіон. Про своїх помічників Іларіон писав, що то були люди «преиз-лиха наситившиесяпремудрости книжної».
За Ярослава укладено перший літописнийзвід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувалися цілі роди,династії інтелектуальної еліти. Наприклад, до такої еліти належав посадникНовгорода Остромир, для якого було переписане відоме Євангеліє. Досить широкеколо висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дало підставуМихайлу Грушевському писати про першу академію наук України-Русі. їхнюколективну працю — першу збірку законів під назвою «Руська правда» — літописприписує Ярославу, який, очевидно, був організатором цієї справи. Ці законидіяли всюди, куди сягала Ярославова влада. Положення церковного статуту Ярославащодо моралі та подружніх взаємин зберігали своє значення аж до XV ст.
Високуна той час освіту мала донька Ярослава Мудрого і дружина французького короляГенріха І Анна (бл. 1032 — після1075). Приваблива, витончена, добревихована, Анна була видатною постаттю в політичномужитті Франції та Європи. Вона брала участь у правлінні державою ще за життячоловіка. На деяких документах Генріх зазначав: «за згоди дружини моєї», або — «вприсутності королеви Анни». Римськіпапи писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив наГенріха І. Після смерті чоловіка Анна була регентшею, доки зростав їїмалолітній син — майбутній король Франції Філіпп І. На актах збереглися їїпідписи кирилицею та латиною серед «хрестиків» неписьменних феодалів— васалів королеви. Збереглися також документи, підписані Філіппом та Анною. Останнійїї підпис датований 1075 роком.З ім'ям королеви Анни пов'язане слов'янське євангеліє, на якому присягали всінаступні французькі правителі під час коронування. Французький єпископ Готьє деСавейр, який приїздив до Києва просити руки доньки князя Ярослава Мудрого дляфранцузького короля Генріха І, писав, що «Українабільш об'єднана, щасливіша, могутніша, значніша і культурніша за Францію». Якбачимо, Анна виявилася гідною представницею своєїдержави. 1086 рокуінша видатна українка, донька Всеволода іонука Ярослава Мудрого Анна (Япка), заснувалаи Києві при Андріївському монастирі перше вЄвропі жіноче училище, денавчали грамот, ситів, шитвапредставниць вищої верстви суспільства. Освічені князівни України-Русі булибажаними нареченими не лише у себе па батьківщині. Вони посідали неабияке місцев сім'ях західноєвропейських монархів, оскільки приносили з собою не лише багатийпосаг, а й високу християнську мораль та вищу, ніж на той час у Європі, освітуі культуру.
Середчисленних князівен, одружених з відомими й могутніми монархамиСередньовіччя, згадаємо дочок князя Мстислава Володимировича і онук князяВолодимира Мономаха Євпраксію-Зою та Єфросинію. Євпраксія Мстиславівна (Зоя, Добродія) була дружиною візантійськогоцаревича (після шлюбу мала ім'я Зоя). Вона зналася на народній медицині,лікувала хворих (звідси — Добродія). Написала перший медичний трактат «Алімма»(мазі). Книга зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.
Єфросинія булаза королем угорським Гейзою II. Вона мала значний вплив на політику і сприялапоширенню української культури в Угорщині. Описані факти дають певне уявленняпро освічених українських жінок першого періоду державності України, які своїмрозумом, високою культурою, тактом здобули пошану й любов і в особистому житті,і в державних справах.
Жінкиз княжого роду активно організовували громадську опіку дітьмими-сиротами, каліками. Літа Всеволодівна заснувалав Києві виховну установу для дітей (в тому числі калік). Сиріт утримували та навчалиелементів грамоти й ремесла. Було дві форми опіки дітей-сиріт — громадська йіндивідуальна. Світська влада доручила монастирям справу опікунства івідповідно створювала певні матеріальні умови. Запроваджуючи книжну освіту,князі дбали також про виховання та чуйне ставлення до калік і знедолених. «Блаженні», «юродиві» завждивважалися божими людьми. Вони знаходили симпатії і захист в народу, про щосвідчать церква й світська література.
Упершій половині XI ст. за ініціативою ігумена Феодосія Печерського (бл.1036—1074) поблизу монастиря було відкрито дім для сиріт і калік. Як свідчатьписемні джерела, «о доме сем шлабольшая слава». Безумовно,такі поодинокі опікунські заклади неспроможні були дати прихисток та вихованняусім дітям, які цього потребували. Відомо, що для малят-підкидьків общинистворювали притулки при скудельницях-ямниках (будови, куди звозили взимкупомерлих). Коло цих громадських місць були сторожки, які розширювали йперетворювали на будинки для сиріт. В етнографічних матеріалах ці будинки називають«божедомками»,а дітей-підкидьків — Богданами, тобто тими, що дав Бог. Улітописі згадують скудельниці в Новгороді, Смоленську, Торжку. Археологічнірозкопки давніх дитячих поховань засвідчують існування таких притулків у Києві,Львові, Межибожі та інших містах. Скудельниками ставали сумлінні бабусі йдідусі, які охороняли ямники й доглядали малолітніх сиріт. Звісно, вони моглидати дітям лише побутове виховання. За притулками наглядали міські общини.Існували вони на міські пожертви. Сюди зносили продукти, одяг, взуття, іграшки.Так народ виявляв милосердя до знедолених дітей. Індивідуальна опіка часто булапов'язана з успадкуванням сиротою батьківської власності. Така опіка регламентуваласязаконами «Руської правди».
Післясмерті Ярослава, коли держава розпаласяна окремі землі, не відомі приклади, щоб місцеві князі доводили школи. (Основним осередком«книжної» наукиу великих містах була церква. Готували тут переважносвящеників. Стародавні українські вчителі (члени кліру), підручники (богослужбовікниги) пов'язували з церквою українську школу, гак само як і у Візантії та наЗаході. Школи були розміщені в парафіяльних храмах, монастирях та приєпископських кафедрах. Ці школи далекі від сучасних своєю організацією,порядками, методами, завданнями. В них навчали читати й писати, давалиелементарні загальні відомості з різних галузей знань. Тут за вчителів булоосвічене духівництво. 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосійзапровадив для ченців студитський статут, який був 798 р. складений візантійськимбогословом Федором Студитом. За цим статутом ченці чорноризці зобов'язані булизнати грамоту. Згодом і в інших монастирях Русі також почали дотримуватись цієївимоги. За таких умов виникли школи при монастирях. Навчаннябуло індивідуальним і припинялося в міру опанування ченцем грамоти. Укафедральних і монастирських школах вчили читати, писати, а також церковногоспіву, початків віри, християнської моралі, тобто того, що потрібне було майбутньому«вчителю пастви». Монастирські школи виховували суворий аскетизм і покору,терпіння, відмову від земних радощів, застосовуючи при цьому спеціальні засоби,пости і молитви. У відповідності з майновим та соціальним станом навчання булодиференційованим. Молодих заможних чорноризців готували до високих церковних посад,а малоімущих — до церковної служби і господарської праці в монастирі.
Навчаннявважалося потрібною і важливою справою, нехтування ним піддавалося осуду тапокаранню як злочин. За церковними статутами попович, який не вчився грамоти,втрачав свій соціальний статус і ставав ізгоєм. З кінця XI — початку XII ст. упам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття «навчання грамоти», що натой час означало опанування читання, письма, лічби й хорового співу. Школи грамоти булиплатними, а отже доступними лише дітям із заможних сімей. Це підтверджуютьновгородські берестяні грамоти, більшість яких знайдено в садибах бояр,посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Школи діяли переважно в містах.
Досільських мешканців письменність доходила повільно. Та згодом і по селах сталинавчати молодь. При сільських церквах існували початкові школи длянавчання місцевих дітей. Ці школи не мали ні окремих будинків, ні обладнання.Учні сходилися до помешкання дяка чи попа, який учив усіх разом — молодших істарших, тих, що починали, й тих, що продовжували навчання. Основною наукоюбуло читання. Вчитель під час занять працював з кожним учнем або з невеликою групою — довосьми-десяти дітей. Із західноєвропейських хронік відомо, що середньовічнішколи Відня, Парижа за кількістю учнів були такі самі. Перший снігопад означавпочаток навчального року, перша веспя назелень — його закінчення. До школи сходилисьрано-вранці і навчались до вечірньої служби в церкві. Вчилися хто скільки мігчи хотів: одну зиму, дві, три. Щонайперше вивчали буквицю (азбуку):аз (а), буки (б), веді (в), глаголь (г) тощо.Щоб запам'ятати слов'янські назви букв, учні хором повторювали їх за вчителем.Азбука була вирізана на одному боці дерев'яної дошки, інший був вкритий воском.Заучуючи азбуку, діти писали окремі букви по воску. Археологами знайденопрясла, дитячі гребінці з написаними на них частинами азбуки. За однієюверсією, ці предмети використовувались для навчання дітей, за іншою — цевироби ремісника, які він позначив, щоб не переплутати з чужими речами.
Справжнімдидактичним матеріалом були «розрізні азбуки» — черепкиз нанесеними на них окремими буквами, з яких діти утворювали склади. Подібніазбуки широко використовували на Русі. Археологи знаходили їх під час розкопокстарої Рязані, Коршева (Волинської обл.), Василева наДніпрі.
Букво-складовийметод навчання запозичений із давніх грецьких міст — колонійПівнічного Причорномор'я. Він був відомий на Русі з XII ст. УНовгороді знайдено берестяну грамоту хлопчика Онфіма з малюнками і вправами вписьмі. На бересті зображені вершники. Одна з грамот — цеовальне нижнє денце берестяної посудини, скріплене берестяними смужками. Наверхній смузі — вправи в написанні азбуки з 36 букв.Далі — 53 склади: ба, ва, га, бе, ве, ге та ін.На нижній — також склади — від «би»до «си», на зворотній стороні денця — малюнокз написом "ІІзвір". Зі складів діти утворювали слова. Потім читалиневеликі молитви — акровірші, перші рядки яких починалися з чергових буквазбуки. Це були перші зв'язні тексти, які читали діти. Основним осередкомнародної освіти та виховання була церква. Священики і дяки вчили дітей читати йписати за богослужбовими книгами. Спеціальних шкільних підручників не було.Після того, як діти навчилися зі складів утворювати слова,починалось читання за богослужбовими книгами. У процесі читання одночасно з новими знаннямизасвоювались основні положення християнського вченнята моральні норми, викладені у богослужбових книгах. Тобтоне тільки підвищувавсярівень знань людини, а й формувалася їїкультура, духовність. Першою книгою, яку читали учні таких шкіл, був Часослов. Потім— Псалтир, Апостол. Євангельськіподії читали як побожну повість. У Псалтирі відкривали скарби життєвоїмудрості. Щоправда, через дорожнечу пергаменту книги були недоступні більшості дітей.Знайдені археологами в стародавньому Новгороді книжки з фрагментами текстів,засвідчують, як долали ці труднощі в давні часи. За доступну плату вчителіпереписували фрагменти дорогих книг у берестяні зошити, якими користувалисьучні, опановуючи читання.
Єдиноюметодикою вдосконалення техніки читання було зазубрювання богослужбовихтекстів. Незрозумілі терміни й поняття коментували вчителі. Ілюстрації нарелігійні сюжети служили наочністю. Подібні ілюстрації для навчальних цілейвиготовляли й вчителі та учні. Дехто приносив ікони, розглядання яких іобговорення побаченого розвивали певним чином дитяче мислення.
Діти,яких готували до світського життя, на цьому й завершували науку. З такоюпідготовкою вони могли знайти певну роботу або самотужки продовжувати навчання,використовуючи інші книги — перекладні й оригінальні. Навчання письма й лічби було другим ступенем освіти. Письманавчали у два етапи. Спочатку на вощаних дощечках діти писали букви металевимиабо кістяними стрижнями-писалами. Верхньоючастиною писала, щомала форму лопатки, згладжували написане по воску — і дощечка була готова донових написів. Подібний спосіб застосовували в Болгарії — у дерев'яному жолобі,заповненому піском, діти могли писати й стирати написане, вирівнюючи пісок.Після того як діти навчилися писати по м'якому воску, вони вправлялися натвердій бересті — березовій корі. Писали під диктовку вчителя — «на слух».В учнівських берестяних грамотах-диктантах чимало пропусків, перестановок букв,незакінчених слів, що свідчить про значні труднощі, пов'язані зі слуховимсприйманням та написанням букв. Дітей вчили спрощеному письму — без титл,виносних букв, переносів.
Натериторії України виявлено письмо на бересті в 10 давньоруських містах,наприклад при розкопках Звенигорода (галицького). Металеві та кістяні писалазнайдені в 35 містах на території України. Це безперечні свідчення поширенняписемності на Русі. В Новгороді знайдені берестяні грамоти XI—XII ст. Зазмістом текстів та малюнків до них — це торгові угоди, приватні листи, поспіхомнаписані записки, надіслані принагідно, звістки про виконання господарськихробіт, повідомлення про походи, запрошення на поминки, загадки, вірші та багатоіншого.
Настінах давньоруських церков збереглися безцінні вислови — живі, жартівливі, написаніпарафіянами, які, очевидно, не соромилися неуваги стіни богослужбової будови. Тут і звичне «Господи, помози», інаписи подорожніх — «страньный грешный Ян Воин» (Новгород, Софійськийсобор). Є й насмішкинад церковними хорами — «хо-хо-хо крылошанин святой, богородиця» (Київ,Софійський собор), прокляття Прокопію та Уляні,епіграми на сусіда, який заснув під час служби — «Якиме стоя усне, а рта и о камень неростепе».
Текстиокремих берестяних грамот засвідчуютьпоширення письменності в середовищі ремісників, купців тощо. Навчання арифметики мало свої особливості. Удавнину цифр не було. Числові символи позначались 27 буквамигрецького походження. Букви, позначені титлами (рисками) або крапками, означалицифри. Відповідно до послідовності букв визначався й числовий ряд (А — 1 ідалі). Пізніше винайшли «цифровий алфавіт». Він мав три ряди букв — подев'ять у кожному ряду. Букви верхнього ряду означали сотні (100—900), середнього— десятки (10—90), нижнього— одиниці (1—9). Азбукуй цифровий алфавіт діти вчили одночасно. Наприклад, СКГ (букви, взяті з трьохрізних рядів) означало 223. Відометогочасне прислів'я: «Без грамоти йцифір не вдалась». Найближчимі найдоступнішим дидактичним матеріалом для лічби були пальці й кисті рук: рукасимволізувала число 5, апальці — кількість предметів від 1 до 10. Навже згадуваній берестяній грамоті хлопчика Онфіма зображена одна рука здев'ятьма пальцями, друга — зчотирма. Складнішим був наступний прийом навчання лічби —- насуглобах. Кожен суглоб означав число 12 (дюжину),а палець, який мав З суглоби, — число36. Цей спосіб лічби існував у стародавньому Римі, звідкибув запозичений школами грамоти Західної Європи та Русі в X—XIV ст. Упам'ятках давньоруської писемності йдеться про результати такої лічби. Цейметод як допоміжний згадується і в «Арифметиці» (1703) Л. П.Магпицького.
Повільно,але неухильно, християнство та візантійська культура змінювали погляди,вірування, мистецтво, науку, освіту — усіаспекти життя на Русі. Сприяли цьому зусилля священиків, ченців, а також церковнихархітекторів, майстрів мозаїки, малярства, художників, співаків, чиє мистецтвоза княжої доби досягло високого рівня. Провідникамихристиянства спочатку були чужинці — грекита болгари. У 1051 році за наказом ЯрославаМудрого собор руських єпископів поставив митрополитом київським "Іларіонарусина". Літопис так його характеризує: «муж благ, і книжник, і постник». Цевизначна особистість, ерудит, блискучий промовець, палкий патріот. Він — автор«Слова о законі і благодаті», в якому виступає за політичну йкультурну самостійність Русі. Та з 1072 рокуна чолі української церкви знову стали грецькі митрополити. Удруге, безпорозуміння з Царго-родом, висвятили українця на митрополита в 1147 р. Клим Смолятичтеж був непересічною особистістю, «книжникі філософ». Це щеодна спроба визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії, алепізніше вона знову відновила своє право присилати митрополитів до Києва.
Грамотнілюди й освітянські заклади — школи,бібліотеки — зосереджувались у Києві, Новгороді, атакож у Полоцьку, Чернігові, Галичі, Володимирі-Волинському. Серед освіченихлюдей найбільше представників духівництва. Саме вони були водночас і вчителями,і живописцями, і ораторами,і письменниками, і літописцями. Вони творили тодішню українську науку, якаразом з освітою на той час перебувала під впливом Візантії. Це закономірно,оскільки Візантія була другим після Риму світовим центром культури. Київ закняжої доби був великим містом. Є відомості, що у 1018 роціу Києві налічувалося понад 400 церков,а під час пожежі 1124 р.,як оповідає літопис, згоріло більше 600 церков.Це в свою чергу свідчить про чималу кількість осередків грамотних людей.
Провіднароль належала Києво-Печерськомумонастирю. Богословська освіта тут сягала рівня візантійської духовно-патріаршоїакадемії. З кіпця XI до середини XIII ст.він підготував чимало видатних діячів давньоруської культури, богословсько-філософськоїдумки. Інтелектуальне життя в монастирі було невід'ємною складовою релігійно-культурногопроцесу Русі. Чимало князів, бояр з усієї України постриглися там у ченці абопросто доживали віку, передавши монастирю і коштовності, і книги. Це, якправило, були добре освічені люди свого часу. Київські й новгородські шкільнітрадиції досить швидко поширились на близькі й далекі, великі та малі міста.Про це є свідчення в рукописних книгах. Знайдені археологами писала, книжковізастібки, графіті, берестяні грамоти вказують на місце розташування навчальнихзакладів. Іноді під час розкопок храмів знаходять кам'яні іконки із зображеннямсвятих Кузьми й Дем'яна — покровителів навчання дітей, лікарської справи,ковалів. Звідси роблять висновок про патронат над школами руських ремісничихбратств.
З XIIст. письменність шириться і в середовищі жінок з нижчих верств суспільства. Самедо цього періоду належать перші берестяні грамоти, авторами чи адресатами якихбули жінки. На стінах Софійського собору в Києві та новгородської Софіївиявлено жіночі графіті. Цікаву інформацію зберегли прясла, на яких вирізанонаписи для тих жінок, які вміли читати. З Києва відомі пряслиці з іменамиІуліани, Жирці (скорочене від Жирослава), Потвори (Потвора — жіноче язичницькеім'я), із Любеча — Степаниди, Нежили. Окремі склади, слова, букви вирізьбленона пряслицях з Белза, Галича, Малого Листвина, Плісиецька, Теребовлі та ін.Факт письменності жінок свідчить про досить високий рівень загальнокультурногорозвитку давньоруського суспільства. Поширенню грамотності в той період сприялаєдність мови народної та державної. Саме тому в Русі грамота була доступна нелише знаті, а й простим міщанам. У Західній Європі з сім'ї діти знали ріднумову, а у школі навчали латинською, це ускладнювало навчання.
Опануваннямчитання, письма, арифметики завершувалася початкова освіта. Ті, хто хотівнадалі прийняти духовний сан, училися довше, бо повинні були пізнати докладнішесвяте письмо й богослужбові книги. Але від них не вимагалось великих знань.Особливо сільське духівництво (зауважимо — майбутні вчителі) було маловчене. Зрозвитком економіки, міжнародних зв'язків, культури виникає потреба у світськихосвічених людях. Ґрунтовні знання давали «школипідвищеного типу». Вонивідомі в Києві, Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі, Львові,Луцьку, Новгороді-Сіверському.
Християнськарелігія була ідеологічною основою освіти. Першочергово вивчали слов'янську іруську мову з граматичними правилами. Оволодіння граматикою вважалося основою («підошвою») всіхнаук (хитростей). За навчальний посібникслужила «Книга Осмичастна» — прочастини мови. Граматикуопановували шляхом словниково-граматичних іорфографічних вправ. Знали й правила застосуваннярозділових знаків, букв-дублегів, надрядкових букв. Усі ці елементи граматики відображені вдавньоруських літописах. Вивчалися також поетика й риторика. Постійнідипломатичні та церковні зв'язки з Візантією, присутність греків на високихцерковних посадах (митрополити, єпископи) у Києві, читання іноземних науковихта літературних творів вимагали знання грецької мови. До нашого часу збереглисядокументи, написані в Україні грецькою мовою (зокрема, патріарші грамоти) татвори деяких київських митрополитів. У школах підвищеного типу вивчали грецькуй латинську мови. Найважливішою тоді була грецька. Спочатку вивчали грецькілітери та компонували з них склади, далі читали й перекладали прозу, потімпоезію, врешті вивчали граматику. В середині XII ст. в Україні було 300— 400осіб, які досить ґрунтовно знали грецьку мову. Знання її давало змогу навчатисягрецької риторики й стилю, що вважалося вершиною освіти. Можна було підвищуватисвій фах або з допомогою лектури, або самостійно, читаючи в оригіналі творигрецьких авторів. У митрополита Климентія Смолятича (середина XII ст.) середпомічників були знавці грецької мови. Критерієм її знання був обсягіндивідуального словника. Київський учитель Григорій знав на кожну грецькубукву від 100 до 400 слів.
Дипломатичніі торгові зв'язки із Західною Європою вимагали знання латини, яка буламіжнародною мовою на Заході. Передусім цю потребу відчули Галич і Волинь у XIIст., у зв'язку із входженням у середньоєвропейські інтереси. Незважаючи надроблення України-Русі на удільні князівства повсюдно культура й освітабудувалися за зразком Києва. З літописів відомо про 16 шкіл у давньоруських містах.Археологами виявлено понад 700 берестяних грамот у 71 місті, у 17 містахзнайдено застібки, у 26 — графіті, зроблені більш ніж на 700 виробахремісників. Ці фрагментарні матеріали дають підставу твердити про існуванняшкіл у 87 давньоруських містах.
Зтогочасних джерел дізнаємося про імена вітчизняних письменників, риторів,знавців права, історії, числолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів,художників, фортифікаторів, архітекторів. їхня освіченість не могла бутирезультатом навчання лише у школах грамоти. Ґрунтовні знання люди цієї новоїкультурної формації могли здобути у вищих за програмами та рівнем навчальнихзакладах. Рукописи свідчать, що школи підвищеного типу в Русі фінансуваликнязі, казна, міська влада, бояри, які дбали про освіту в державі. Так, ЯрославГалицький витрачав па школи прибутки монастирів. Костянтин Всеволодович, князьволодимиро-суздальський, виділив училищу час тину своїх маєтків, а князь РоманРостиславич витрачав на училища власні кошти.
Претендуючина моральне керівництво суспільством, церковна верхівка створювала школи привеликих монастирях, де готували поповнення духівництва. Тільки з Києво-Печерськогомонастиря за п'ятдесят років XIII ст. вийшли 82 єпископи, а також багатоігуменів та інших скященнослужителів. Школи підвищеного типу не мали єдиноїструктури, програми чи певного спрямування. Зміст навчання становила переважнохристиянська релігія, яка готувала особистість до самовдосконалення. Крім того,вивчались предмети, які забезпечували участь у державно-адміністративномууправлінні та інших галузях. В училищах Галича і Смоленська вчили ще йлатинську мову. Вона була необхідна, зокрема, для листування канцелярії ДанилаГалицького з Ватиканом і королями країн Західної Європи. Існували угоди міжСмоленськом та Ригою і датськими містами (1229) про вивчення латинської іруської мов торговими партнерами.
УЗахідній Україні знали й німецьку мову. Та, звичайно, більшість українцівобмежувалась рідною мовою. Після хрещення Русі в школах підвищеного типу збогослов'ям пов'язували вивчення елементів діалектики і логіки. Вони були потрібнідля тлумачення священного письма в курсі теології. Вивчався також юридичнийкодекс «Руська правда».
Отже,за княжої доби освіта в Україні-Русі розвивалася в загальноєвропейському руслі.Першим ступенем навчання було читання, другим— опанування письма й арифметики, третім— вивчення іноземних мов, яківідкривали доступ до самоосвіти шляхом читання творів світової літератури.
Володимир Мономах. «Повчання»
Володимир Мономах(Володимир — ВасилійВсеволодович) — видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великийкнязь київський (1113 — 1125), воєначальник і письменник.
«Повчання» — перший педагогічний твір середньовічної Європи, написанийсвітською людиною. Твір вміщений в Лаврентіївському літописі. В ньомузасуджуються київські усобиці, міститься заклик до єдності всіх князівськихземель, вперше подасться ідея зв'язку навчання з потребами життя,гуманістичного виховання, обґрунтовується важливість позитивного прикладу увихованні молоді. Жанр «Повчання» був досить традиційним у ті часи.Володимир Мономах змальовує образ ідеального правителя, підкріплюючи цей образепізодами із власного життя.
Прогресивне значення педагогічних ідей твору полягає в тому,що Володимир Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідністьпереходу від релігійно-аскетичного виховання до діяльнісного, пов'язаного зповсякденним життям, що ставить за мету творіння добра ближньому.
Повчання
Я,недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений ухрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір'юсвоєю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям моїм удоброчесностідомогтись успіхів бажаючи, се пишу поучения вам, улюблені, і задляхристиянських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості Божій і отчою молитвоюод усяких бід!
Сидячина санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалуБогові, що Він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чиінший хто; слухавши сю грамотку, непосмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,— нехайприйме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися.Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостинючиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру. Якщо ж кому нелюба грамотка ся,хай не насміються чи так ото скажуть: «На далекій путі та на санях сидячи,нісенітницю ти єси мовив». Зустріли бо мене посли од братів моїх на Волзі,кажучи: «Поспіши до нас та виженемо ми обох Ростиславичів, а волость їхнюоднімем. Якщо ж ти не підеш із нами — то ми[самі] собі будемо, а ти [сам] собі». І сказавя: «Хоча ви й гніваєтеся — неможу я вам іти, ні хреста переступити».
І, одрядившиїх [та] взявши Псалтир, я в печалі розігнув його, і се мені випало: «Чогопечалуєшся, душе [моя]? Чого непокоїш мене?» Та інше. А потім зібрав яслівця сі любі, і склав по порядку, і написав. Якщо вам останні не до вподоби;то попередні [хоча] приймайте.
«Чогопечальна єси, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на Бога, тому що я будуславити Його!»
«Ненаслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищенібудуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею. Бо іще трохи — і нестане нечестивого, шукатиме він місця свого — і незнайде [його]. А кроткії унаслідують землю [і] радуватимуться у тривалому мирі.Підстерігає грішний праведного і скрегоче на нього зубами своїми. Господь жепосміюється над ним, бо бачить, що прийде день Його [...]».
Воістину,діти мої, розумійте, як ото єсть Чоловіколюбець-Бог милостив іперемилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то михочем його пожєрти і кров його пролити найскоріш. А Господь наш, володіючи іживоттям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], ізнову, і до [скону] живоття нашого [...] Тож,Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не єважкі вони [...], якими перемагається зло: каяття,сльози та милостиню. А се — мізерного,слабого ума мойого поучения. Послухайтемене, якщо не все прийміте, то [хоч] половину.
Якщовам Бог зм'якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: «Якото блудницю, і розбійника, і митника ти помилував єси, [Господи], так і нас,грішних, помилуй». І в церкві се дійте, і [спати] лягаючи. Не пропустіте жні одної ночі. Якщо ви при силі, [хоч раз] поклонітесь до землі, а коли вамстане немічне — то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, ботим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає диявола,— і щоза день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]. Навіть і на коніїздячи, [коли] не буде [у вас] ні з ким діла [і] якщо інших молитов не умієтеви мовите, то «Господи, помилуй» благайте без перестану потай,— бо сямолитва єсть ліпша од усіх. [Молітеся краще], ніж думати нісенітницю, їздячи.Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте іподавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубитилюдину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо[хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся Богом, ні хрестітеся, бо немає ж [усім] ніякої потреби. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому,то [робіть се], лише вивіривши серце своє [...] Пачевсього — гордості не майте в серці і в умі. Аскажімо: «Смертні ми єсмо, нині — живі,а завтра — у гробі. Се все, що Ти нам, [Боже],дав єси,— не наше, а Твоє, [його] нам поручив Тиєси на небагато днів». І вземлі не ховайте [нічого],— сенам великий єсть гріх.
Старихшануйте, як отця, а молодих — якбратів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладай ні на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять довас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.
Навійну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді непотурайте, ні спанню. І сторожівсамі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв,ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розгледівши [все]через лінощі, бо знагла людина погибає. Лжі бережіться, і п'янства, і блуду, бов сьому душа погибає і тіло. А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїхземлях,— не дайтеотрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а нето клясти вас начнуть. А куди підете і де станете,— напоїте, нагодуйте краще стороннього;а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде,— чи простий, чи знатний, чи посол,— якщо не можете дарунком, [то] їжеюі питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим.
Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертнієсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону своюлюбіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті. А се вам основа всього:страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте:і мені буде без сорома, і вам буде добре. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте— то того учітесь,так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов,— а за се почесть єсть од іншихкраїв. Лінощі ж — усьому [лихому] мати: що [людина] вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не вчиться. А добреповодячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви [ходити].Хай не застане вас сонце на постелі,— так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні [...] А тепер я вамрозповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови,[з] тринадцяти літ [...]
А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я вЧернігові, а з Чернігова вийшовши і до [сього [ року — по сто [звірів] загонив я і бравбез усякого зусилля,— окрім іншого лову, крім [лову] турів,— тому що з отцем ловив я всякогозвіра.
А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв'язаву пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі їздячи,ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене зконем, олень мене один бив [рогами] і два лосі — один ногами топтав, а другий рогамибив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив,лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та Бог менеуцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки йноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ніщадячи голови своєї. Що належало робити отроку моєму — те сам я робив: діла на війні і наловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. Напосадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба.Весь порядок і в домі своїм — се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і вконюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав]. Також і бідного смерда, івбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службоюсам наглядав.
Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши[се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милістьЙого, що мене, грішного і недостойною, стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивиммене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи,постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його. Смерті бо,діти, не боячись, ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Богдасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [непомер], то ніхто й з вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се]Богом звелено. А якщо од Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть[від неї] одняти, бо хоча добре [се] — берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського.(За Іпатським списком.
Оригінал пам'ятки «Повість врем'яних літ» донас не дійшов. Книжники землі нашої, як тільки відкотилась, ослабла і пересталабути нестерпним тягарем татаро-монгольська орда, взятая відшукувати уціліліпам'ятки XI— XIII ст. і ретельно переписували, аби не обірвалася нитка народноїпам'яті — легенди і дійсність глибокої давнини. Складена і щонайменше тричіпереписана і відредагована, востаннє близько 1118—1119 рр., «Повістьврем'яних літ» на кінець XIV — початок XV ст. була вже майже 300-літпьоюісторію і вимагала нового «перевидання». Воно було здійснене у двохпримірниках. Перший з них з явився в 1377р. і відомий сьогодні під назвою Лаврентіївського списку, адругий — не пізнішедругого десятиліття XV ст. і відомий як Іпатіївський (Іпатський) список(літопис).… Після цього(заснував) монастир святого Георгія і святої Орини. І при цьому почала вірахристиянська множитися, і з'явилися монастирі. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. Ізібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. Інаписали вони багато книг, і славу цим здобули, та їхніми книгами повчаютьсявірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, наче одинхтось виоре землю, а другий посіє, а інші — пожинають і споживають стравунеоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобтохрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словамисерця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика бо користьбуває.
Роль рукописних книг у вихованні й навчанні
У школах підвищеного п вищої типу рукописні кпити, перекладені йоригінальні, були і підручниками, Іпосібниками. За літературними пам'ятками, що збереглися,можемо уявити напрями, за якими здобували високу па той час освіту, та як формувався світоглядосвіченої людини.
Більшістьпісля початкової школи опановувала рукописні книги самостійно. Цей спосібнабуття подальшої освіти відповідав тодішнім обставинам культурного таекономічного життя України-Русі. Звідси він поширився на новгородські тамосковські землі. Серед народних мас він зберігся до 1917 р., хоча на той часвже були державні вищі школи. Найбільш талановиті та цілеспрямовані з тих, хтов такий спосіб здобував вищу освіту, досягали вищих церковних чинів або ставалипроповідниками чи письменниками.
Складнимнавіть для здібних було здобуття візантійської освіти, що ґрунтувалася наскарбах старовинної культури. її рівень був найвищим у Європі. Отримували їїодиниці у Царгороді, у високих школах.
Стародавнірукописні книги, що з'явилися на терені України і дійшли до нас, не старшісередини XI ст. Вони мають виразно християнський характер, писаніцерковнослов'янською мовою. Святе письмо, чи біблійні книги, у перекладі Кирилаі Мефодія та їхніх послідовників були в Україні ще до Володимира І. Наприклад, «Шестоднев», уякому сформульовані основні положення християнської онтології, натурфілософіїта гносеології. Ця енциклопедична за своїм характером праця містить передовідля тієї епохи знання і водночас являє собою найдавнішу у вітчизняній культуріантологію античної думки.
Уперекладній літературі відобразились педагогічні принципи, які були складовоюхристиянсько-етичних вчень. Усі ці книги мали дидактичне спрямування і сприялипоширенню форм і методів навчання, які існували в Стародавній Греції таВізантії.
Зприйняттям християнства в Україні за сприянні держави і церкви починаєтьсявласна інтенсивна перекладацька діяльність для задоволення потреб церковної тасвітської освіти.
Найдавнішоюточно датованою книгою, написаною кирилицею, є Остромирове Євангеліє, переписанедяком Григорієм у 1056— 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Мовніособливості Євангелія свідчать про те, що його написано в Києві. Текст прикрашеномалюнками, заставками. Книга має 294 пергаментних аркуші. Виконана на дужевисокому рівні. Навряд щоб десь, крім Києва, у Русі склалися за тих часів умовидля подібного високоякісного виготовлення книги (С. Висоцький). Остромирове Євангелієстало зразком для оформлення наступних богослужбових книг.
Богослужбовікниги, крім основного призначення, мали й виховну та навчальну роль. Псалтир — одназ найпоширеніших книг релігійного змісту. Це високопоетична книга, зрозуміладля простих читачів і слухачів. За прикладом Візантії Псалтир був шкільнимпідручником здавна і аж до XIX ст. Уривки з нього вчили напам'ять. Окремівислови вживали якприповідки з різних життєвих нагод. У Псалтирі люди намагалися знайти відповідіна важливі питання, на свої сумніви. Широко відомі були і тлумачні Псалтирі,які містили дискусійний матеріал щодо християнської та інших вір.
ОстромировеЄвангеліє і Псалтир були першими християнськими книгами і задовольнялибезпосередні потреби нової віри.
Порядз ними з'явилися книги релігійно-повчального змісту для по-забогослужбовогочитання, так звані «четьї». Це були спочатку твори отців церкви, щомістили пояснення до Святого Письма або опис життя святих. Пізніше з'явилисязбірники (аналоги сучасних хрестоматій) уривків великих творів.
«Мінеї-четьї» —літературна пам'ятка, збірка життєписів, розміщених у календарному порядкувідзначення днів пам'яті святих, а також інших релігійно-навчальних текстів,молитов на кожен день року.
«Пролог» — збіркаоповідань про мучеників та святих, розташованих у календарному порядкувідзначення днів їхньої пам'яті. Уже в XI ст. був доповнений українським матеріалом.Мав історичне, богослужбове, літературнезначення, а нинішнім дослідникам дає багато матеріалу для з'ясування стану тодішньогопобуту, життя, літературних уподобань.
Деякіз книг містять звернення до читача, в яких перекладач розповідає проособливості своєї роботи. З'ясовується рівень освіти професійного перекладача:він має не лише досконало знати мови, а й предмет перекладу, враховувати рівеньосвіченості читачів, передбачати свої помилки.
Перекладаликниги отці церкви Іван Златоуст, Кирило Єрусалимський та ін. Літературабогослужбового змісту використовувалась і для початкового навчання, і дляподальшої освіти. Релігійний елемент мали також твори з історії таприродознавства, перекладені з грецької, — хронікиСінкеля, Малали та ін.
Досередини XI ст. вже було чимало оригінальних творівукраїнських письменників. Щоправда, НИНІ вони або втрачені, абозбереглися частково. Автори деяких пам'яток невідомі.Це була література, спрямована назміцнення християнської моралі та віри па терен і України-Русі.Вона наслідувала грецькі зразки. Такими були проповіді Луки Жидяти, твориКирила Турова.кого, Феодосія Печорського таневідомих «христолюбців». Найвизначніші серед них «Слово о законі і благодаті»Іларіона, «Пам'ять і похвала Володимиру» Мніха,збірка оповідань про києво-печерських подвижників «Києво-Печерський патерик». Чималотворів присвячувалось полеміці українських письменників з латинством, відоміоповідання про подорожі до Палестини.
Історичніподії висвітлено в літописах Київському,Галицькому, що складають Іпатіївський літопис івважаються першоджерелом для історії Україии-Русі. Щодо змісту стародавніукраїнські рукописні книги дуже різноманітні: богослужіння, історія,математика, інші галузі знань. І подані вони на тому самому рівні, що й увізантійських чи західноєвропейських книгах відповідних віків.
Книгамнадавали важливого значення. їх читання вважалося доброю справою, бо вонисприяли засвоєнню християнських істин, релігійної моралі. Богослужбові книгивизначали моральні норми, за якими мало діяти суспільство того часу, формувалина теремі України-Русі християнські традиції і звичаї, задовольняли потребу в знаннях.У 1897 р. була спроба підрахувати кількістьрукописних книг Давньої Русі. Від XI до XV ст. їх було налічено 700.
Авториоригінальних літературних творів мали неабиякий рівень освіченості. Це булипереважно священнослужителі, які стали не тільки письменниками, а й видатнимифілософами своєї доби.
Філософіяв Україні є значно старшою, ніж прийнято вважати. Ще до хрещення в 988 р.почали надходити з Візантії різноманітні релігійні та повчальні твори, апізніше — історична література, де згадувались імена античних філософів інаводились уривки з їхніх творів. А згодом з'явилися в слов'янських перекладахтвори ближчих за часом візантійських філософів і богословів — ІоапнаДамаскіна (VII ст.), Максима Сповідника (VIII ст.)та іп. Ця література стала основою для вироблення філософськоїмови. І вітчизняні священнослужителі тих часів вже робилиперші спроби в галузі філософії. Наприклад, поодинокі філософськідумки зустрічаємо у творах релігійного та повчального змістутаких авторів, як Феодосій Печерський, митрополити Іларіон та Клим Смолятич.
Про Клима Смолятичав літописі сказано, що він книжник і філософ, яких ще не було на українськійземлі. Посилаючись на авторитет античних поетів і філософів Гомера, Арістотеля,Платона та духовних діячів Київської митрополії, він доводив пресвітеру Фомі,що для ієрархів церкви вища освіта необхідна. Уперше в історії педагогічноїдумки України Клим Смолятич висловив раціоналістичні ідеї про перевагу розумунад почуттями. Він скептично ставився до окремих релігійних догматів і закликавпізнавати явища за допомогою істинного знання.
ЄпископКирило Туровський розробив концепцію пізнання і виховання шляхом розвиткурозумових сил людини. Розглядаючи «тілесну» і «духовну»чистоту в єдності, він піддав критиці недоліки у практиці виховання і конкретизував релігійно-моральну програму вихованняособистості. Людина, наголошував Кирило Туровський, народжується ні доброю, нізлою. Добрі чи злі діяння роблять її такою. Додержуючись християнської моралі,вона може здійснювати добрі вчинки. Моральна поведінка людини залежить від їїрозуму, важливим засобом розвитку якого є книжне вчення.
Навчальнимикнигами були "Ізборники" 1073 та 1076 року,прості за мовою і змістом. їх переписав «из многих книг княжих» івпорядкував київський переписувач Іван для чернігівського князя СвятославаМрославича.
До "Ізборника" 1073 р. увійшлитвори різних авторів з питань релігії, а також з теорії риторики, філософськоїдумки, історичні відомості. Текст написаний уставним письмом. Художнєоформлення не поступається Остромировому Євангелію.
"Ізборник" 1076 р. складаєтьсяз 44 розділів, в яких сформульовано державну концепцію виховання у феодальномусуспільстві, що ґрунтувалася на принципі християнської любові до ближнього тапокорі можновладцям. Теорія соціального примирення за допомогою виховання малабезумовно гуманні, демократичні засади, але фактично вона затушовувалапротиріччя між багатими й бідними верствами суспільства і служила захисту владипанівної верхівки.
В "Ізборнику"поряд з описом життя святих (приклади для наслідування) подано міркування проправедну віру, молитву, християнську мораль, наведено сто висловів про правилахристиянської віри й морального життя патріарха Геннадія повчання дітям, «Словоо четьи книг».
Накористі освіти наголошується В обох"Ізборниках". У «Слові батька до сина свого», «Питаннях й відповідяхАнастасія Синанта», вміщенихдо "Ізборника" 1076 р., йдеться про навчання способом «сократичногодіалогу». А передмова Іоанна «Слово некоего калугора(монаха) о четьи книг» містить поради щодо визначення мети та методикичитання книг. Отже, "Ізборники" дають певне уявлення про тогочаснупедагогіку.
«Бджола» —перекладна збірка філософських афоризмів, вибраних зі Святого Письма, творівотців церкви й світських письменників античного періоду. Це були стисліформулювання моральних настанов і висновків з життєвого досвіду. Наприклад,вислови про мудрість, любов, віру тощо. Давньоукраїнські автори часто цитувалий переказували у своїх творах ці афоризми. Згодом «Бджола»поповнилася влучними висловами з оригінальних творів давньоукраїнськоїлітератури та місцевими народними приповідками.
Популярнимчитанням були житія українських святих та угодників, особливо печерськийПатерик, та апокрифи — перекладина біблійні теми, що служили доповненням до Святого Письма в тих питаннях, наякі люди не знаходили в ньому відповіді (різні перекази про створення світу,потойбічне життя тощо). Апокрифи, зокрема, лишили сліди в українськійлітературі, усній народній творчості й мистецтві, навіть у назвах деяких рослин(«Петрів батіг», «чортів горіх»).
Доприродознавчих навчальних книг належать «Шестодиев»,«Фізіолог», «Християнська топографія» КозьмиІндикоплова, «Паломник» ігуменаДанила. Біблія містила вихідний матеріал для світосприймання середньовічноїлюдини. У рамках біблійних уявлень викладались природознавчі й історичнівідомості того часу.
Зокрема,до творів географічного характеру належав «Паломник» ІгуменаДанила, який водночас був зразком художньої розповідіпро подорожі у святі місця, де жив та проповідував свою науку Христос. Автордокладно описує Єрусалим та його околиці, краєвиди річки Йордан. Цей твір бувдуже популярним в Україні. У XIX ст. його перекладено грецькою та французькоюмовами.
Длянавчання математики використовувався відомий трактат ученого XII ст. КирилаНовгородця, переклади математичних фрагментів із «Категорій»Арістотеля. Математичних обчислень навчали за допомогою абака — інструментально-механічногопристрою у формі дошки, поділеної на смуги, по яких пересували камінці або іншіпредмети.
Джереломвивчення права була «Руськаправда». ЯрославМудрий започаткував перший писаний звід законів, який відобразив звичаєве право Давньої Русі. Матеріали давньоруського судочинствадають підставу вважати, що в школах підвищеного типу вивчався цей юридичнийкодекс. Його норми застосовувалися на всій території держави. Спочатку звідмістив 18 статей, у яких визначалися способи покарання За різнізлочини. Так, за вбивство, скалічення чи побиття карали грішми: за вбивство вільної людини платили 40 гривень,за княжого мужа — 80. Сувора кара належала за образу честі. Визначалисятакож права позики, купівлі власності, спадщини, торговельні права й відносини.Раби (смерди) не мали прав.
Закономпередбачалося опікунство близьких родичів чи вітчима над дітьми-сиротами.Опікун був зобов'язаний годувати, одягати сиріт, а також зберігати їхнюспадщину до досягнення ними повноліття. Він мав дбати про сиріт, як про ріднихдітей. Закон запобігав свавіллю та зазіханням опікунів чи родичів на власністьсиріт і був гарантом нормальних умов для виховання дітей. Звід законівдоповнювався й редагувався до кінця XIII ст.
Окремемісце серед пам'яток княжого законодавства посідають Статути, в якихрозглядалися питання, що належали до компетенції церковного суду. Відомі СтатутиВолодимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.
Зокрема,співавтор Статуту Ярослава митрополит Іларіон обґрунтував у ньому шкідливістьдля потомства шлюбів між близькими родичами.В статуті наголошується на необхідності пильного догляду за немовлятами тапокаранні за грубе ставлення до матері. Це перші відомі нам письмовозафіксовані питання, що стосуються дошкільного дитинства. Тому деякі історикивказують на Іларіона як на засновника вітчизняної дошкільної педагогіки.
Першіоригінальні літературні пам'ятки зафіксували тісний зв'язок із українськоюміфологією, яка на час формування ранньофеодальної держави вже трансформуваласьу фольклор — нову систему художньої творчості. Фольклор невіддільний віднародних традицій, світогляду, побуту. Тому сучасну народну творчість слідвважати спадкоємницею уснопоетичних надбань Стародавньої Русі.
Уснанародна творчість — невичерпне джерело поетичних образів,надзвичайно сильний виховний засіб і водночас вона містить історичнуінформацію. В українських билинах, лицарському епосі, піснях згадуютьсянайважливіші історичні події та місця,де вони відбувалися, оспівано рідну землю та подвиги народних і героїв, які її боронили.
«Словоо полку Ігоревім» (1187)с найкращим і йором с і ароукраїнської літератури. Автор невідомий, але зтексту ясно, що це був геніальний поет, людина широких поглядів, палкийпатріот українськоїземлі. Сьогодні «Слово о полку Ігоревім» перекладене багатьма моваминародів світу. Це лицарська поема про похід иовгород-сіверського князя ІгоряСвятославича на половців у 1185 р. «Слово» насичене поетичнимикартинами і фольклорними образами, містить заклик до князів залишити міжусобнічвари, власні амбіції та об'єднати свої сили для добра і слави українськоїземлі. Твір патріотичний, за формою близький до українських народних дум. Образигероїв «Слова» — своєрідні еталони для наслідування.
«Слово»написане тогочасною живою розмовною мовою. Автор талановито використав їїкрасу, багатство, афористичність у вираженні мудрості, патріотизму, обов'язку.
У «Слові...»також викладені рекомендації щодо книжного вчення, адресовані дітям шкільноговіку. На думку автора, освіту можна здобувати не лише в школі, а й самотужки.Таким чином, він свідчить про зростання на Русі інтересу до оволодіння грамотоюі визначає шляхи здійснення цієї мети.
«Києво-Печерський патерик» —золота книга українського письменного люду XIII ст. Це збірка оповідань,створених з метою уславити Печерський монастир, підкреслити його значення якосередку давньої культури. «Києво-Печерський патерик» містивпізнавальний матеріал про духовне життя на терені тогочасної України: хтовступав до монастиря, як жили ченці, якими були взаємини між ченцями і княземтощо. З оповідань довідуємось, що основними чернечими чеснотами були духовне збагачення,а не матеріальне, аскетизм, покора, послух. Затворництво рішуче заборонялося.
Першийукраїнський митрополит Іларіон (І051—1054) написав «Слово о законі і благодаті», у якомувиступив поборником політичної і культурної самостійності України-Русі.
«Слово»містить похвалу князеві Володимиру, яку Іларіон виголосив у роковини смертікнязя у Десятинній церкві. Хвалить він і Ярослава Мудрого, який продовживсправу батька. Закінчує похвалу патріотична молитва.
Автор«Слова» схвалює освітню політику князів. Виховним ідеалом дляукраїнців Іларіон вважав підготовку молодого покоління до захисту рідної землі.За приклад він ставив князів Ігоря та Святослава, які мужньо обороняли державу.Вихованню молоді на героїчних традиціях він надавав загальнодержавного значення.
Оригінальністьпоглядів Іларіона, незалежність від Візантії виявилась у пропагуванні активноїпозиції особистості в суспільстві. «Слово» засвідчує високу освіту,ерудицію Іларіона, ораторський і письменницький талант. Автор виявляєнаціональну свідомість у своїй любові до Батьківщини, гордість, що він — синукраїнської землі. Говорячи про Володимира, наголошує: «Не в невідомій землі панував, а в українській, про якучують на всіх кінцях світу».
Упатріотичному вихованні юнаків значну роль відіграло також Іларіонове «Сказання про Бориса та Гліба».
ЛітописецьНестор бувприхильником концепції монастирського виховання. їй він підпорядковував зміст «Житія Феодосія Печерського». Тутреалістично змальовано жорстокість бояр, феодалів, зневажання ними загальнолюдськихморальних норм. Прикладом для молодих поколінь постає подвижницьке життяФеодосія, який з дитинства уникав забав, любив читати книги та тікав з дому домонастиря. Коли став ігуменом Печерського монастиря, запровадив у ньомустудитський устав, що зобов'язував до аскетизму: суворого дотримання постів,довгих молитов, точного розкладу занять. Щоб заохотити ченців до аскетичногожиття, він сам рубав дрова, носив воду, виконував тяжку фізичну роботу. У своїхповчаннях «для братії» Феодосійзакликав бути порядними, витривалими в обітницях, зрікатися світських спокус,остерігатись лінощів. Справою його життя була фундація в монастирі бібліотеки.Вона сприяла перетворенню Печерського монастиря на осередок культури, що мавзначний моральний вплив на все тогочасне українське суспільство.
Основнимиджерелами історичних знань були літописи. Створювалиїх у монастирях. Ченці записували на пергаменті важливі події з монастирськогота позамонастирського життя, які мали політичне й економічне значення. Назвапоходить від слів «у літо», якими починався опис подій певного року.
Б.Рибаков та інші дослідники розглядають літописи як першопочатки історичноїписемності, що з'явилися ще до часів князя Аскольда, а саме до 60—80-х років IXст. У Никонівському літописному зводі XVIст. збереглися сліди «ЛітописуАскольда». Систематичнелітописання за часів Аскольда ще не велось. Це були лише окремі записи.Історична цінність їх полягає в тому, що вопи донеслинащадкам інформацію про тогочасні події.
Літописиє одним з найпримітніших історико-культурних явищСередньовіччя. На відміну від хронік більшостікраїн Сиропи, написаних латиною, вони викладенімовою, близькою до народно розмовної.До того ж виникли набагато раніше, ніж західноєвропейськіхроніки.
Історіюрідної землі учні шкіл підвищеного типу вивчали саме за літописами, зокрема за «повістю временних літ», авсесвітню історію — за європейськими хроніками.
Першаз відомих редакцій «Повісті временних літ» складена ченцемКиєво-Печерського монастиря Нестором злітописних зводів XI ст. Опис подій завершується 1113 роком.Другу редакцію здійснив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр у 1116 р., третювиготовлено у 1118 р. для Мстислава — синаВолодимира II Мономаха. У «Повісті временних літ»опис подій починається з Нового потопу, історії ассирійців, вавилонян ігреків. Далі йдеться про походження, розселення, звичаї полян, деревлян,дреговичів та інших східнослов'янських племен, про утвердження християнства наРусі, про князівську владу, культуру та побут різних верств населення.
Звичайнасхема літопису — щорічний виклад подій. Джереламиінформації були візантійські хроніки, палеї, життєписи, державні документи,договори українських князів з греками. Розповіді свідків подій, апокрифи,народні перекази, пісні пожвавлювали літопис, надавали йому поетичногозабарвлення.
«Повість временних літ» — патріотичний твір, сповнений любові до тривоги за долю української землі. Всіподії автор оцінює як знаменняБога, знаки його ласки чи кари. Високу оцінку цьому та іншим українським літописамдають російські, польські та інші вчені. О. Пипін наголошував, що в українськихлітописах є «широкий погляд з ясною історичною перспективою, живе, свідоместавлення до історичного переказу». В. Ключевський бачив у наших літописахкритицизм, виокремлення провідної історичної думки. Польський учений О. Брікнерписав: «До XII ст. належать найцікавіші пам'ятки київської літератури,яким пізніша московська не може бути визнана рівною, хоч вона їх наслідує абопереймає».
Зприйняттям християнства в Україну прийшли деякі зразки повчань дітям — давнійвид письменства, що зародився на європейському Сході. Роздумуючи про долю своїхдітей і онуків, дорослі повчали їх, викладаючи свій життєвий досвід в наукунащадкам. В Україні такі повчання з'явилися у притчах Соломона, заповітахдванадцяти патріархів, в "Ізборнику" 1076 р. («Повчання синам» Ксенофонтата «Повчання синові» Теодори).Погляди на життя, Бога, християнську мораль, чесноти, яких слід дотримуватисяпорядній людині, а також на виховання дітей викладено у «Повчанні Володимира Мономаха дітям». Цейтвір є високим досягненням педагогічної думки XII ст.
Уньому вперше у вітчизняній літературі обґрунтовано необхідність зв'язку освітиз потребами особистості та її діяльністю. Велике значення надається вихованню вдітей ініціативи й працьовитості. Праця розглядається як основа успіху, честілюдини. Наголошується на заохоченні дітей до «діяння» прикладомвласного життя батьків.
«Повчання» єсвідченням високого рівня розвитку культури й педагогічної думки в Україні в першийперіод її державності. У ньому вперше у Європі обґрунтовано необхідністьпереходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завданьповсякденного життя. Ось кілька настанов, якізалишаються актуальними й сьогодні. «Невбивайте ані невинного, ані винного». «Бережіться брехні тапияцтва… Через це гине душа і тіло». «Нехай не застане вас сонце напостелі». «Спатив полудень присудив. у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди».«В домі своїм нелінуйтесь, ч всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміялися і васті. що приходять, з домувашого й обіду вашого». «Щовмісте, того не добувати, а чого невмісте, того вчіться...». Князіпрагнули виховати зі своїх дітей керівників держави, які б уміли організуватиперемогу над озброєними супротивниками, керувати підвладним народом, стежити затим, щоб населення виконувало встановлені закони. Природно, що в «Повчанні...» всеце знайшло своє вираження в першу чергу.
Стислийогляд рукописних пам'яток засвідчуєрозмаїття наукової, педагогічної, літературної спадщини України-Русі IX—XIIIст. Книги навчали, виховували. їх високо цінували. Потреба у книгах була велика.Тому лише в Києві існувало три осередки писемної школи: Софійський, Печерськийта Видубицький монастирі. Тут церковні діячі та високоосвічені вихованцімонастирів переписували та перекладали книги з іноземних мов і створюваливласні.
Частоза переписування бралися члени князівських родин — цевважалося богоугодною справою. Писали спочатку на тонкій шкірі — пергаміні. Пергамінз ослиної шкіри — тонкий і білий — привозили з Греції та Азії. Пізніше вміннямобробляти шкіру для писання оволоділи і в Україні. Папір, що вже надходив зіСходу, поширився у нас лише в XIV—XVст. Писали гусячим пером. Чорниловиготовляли з дубової або вільхової кори, вишневого навіть з борщу чи меду.
Стародавніукраїнські книги писані різновидом кириличного письма, який називали «уставом». Працяписця була важка, стомлива. У рукописах не раз трапляються зауваження писців,часом гумористичні, про свій труд: «радзаєць, як утече з сільця, —як писсць, коли скінчив останній рядок». «Радуєтьсякупець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, яквизволиться іярма, — так і писець, як закінчить книгу».
Зогляду на складну технологію виготовлення тогочасна книга була дуже дорогою.Так, князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривеньі водночас ціле село купив за 50 гривень.Він і сам переписував книги,гарно оздоблював їх та дарував церквам і монастирям. Книга була цінним іпочесним дарунком. Від потенційного злодія власник рукописної книги частоубезпечував її написом: «А хто її узяв, хай будепроклятий, анафема».
Бідномулюду книга була малодоступною. У Патерику є запис — печерськийчернець Григорій «нічого іншогоне має, окрім книг».
Книгуцінували як джерело знань, мудрості. Читання вважали обов'язком освіченоїлюдини. «Велика користь з книжної науки, — зазначенов одному з літописів. — У словах книжних знаходимо мудрість і стриманість. Бо церіки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незміренна глибина.Як пошукаєш в книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї»."Іже книги чтет, бесідує з Богом".
Оськілька тогочасних висловів про значення книги. «Узда для коня є кермом і затримкою, а для праведника — книга». «Не утримаєтьсякорабель без цвяхів, а праведник без читання книжок». «Краса для вояка— зброя, для корабля — вітрила, а для праведника — читання книг». «Хтомудрий, а не знає книг, той подібний до плоту без підпор: як вітер повіє, товпаде. Так і некнижпик, що мудрує: як повіє на нього грізний вітер, то впаде,не маючи підпор книжних слів». «Книги подібні до морськоїглибини —хто пірне уних, той знаходить дорогоцінні перли».
Деякіавтори подають вказівки, як читати книгу. «Коли читаєш книгу, не спішися швидко прочитати до другоїглави, а зрозумій, що говорять ці книги і слова, і тричі вертайся до одноїглави». У школах підвищеного типу виробиласяпевна методика використання книг. Викладаючи новий навчальний матеріал, учительчитав текст, коментував і пояснював окремі речення, а то й розділи. Після подальшогосамостійного ознайомлення учнів з текстом практикувався усний виклад «слів»,«повчань», притч. Застосовувалися й активні форми засвоєнняпрочитаного — діалоги та словесні змагання між учнями.
Основнимиметодами навчання були екзегетичний,художній і науковий. Перший полягав у поясненні всьогонавчального матеріалу за допомогою символів двох світів — небесного й земного.Художній метод означав розгорнуту художньо-образну характеристику видатнихосіб, героїв, святих, про яких ішлося в книгах. Науковий метод передбачавемпіричне пояснення навчального матеріалу.
Русь,будучи відкритою для інших країн, запозичувала й творчо використовувала їхнікультурні надбання й педагогічний досвід. Водночас педагогічна думка в своємурозвитку все більше спиралася на традиції й народну педагогіку, досвід власнихшкіл. Освіта поступово збагачувалася творчими знахідками вітчизняних діячів.Культурні впливи Києва княжої доби сягали Полоцька, Суздаля, Володимира наКлязьмі. Церкви й палати в цих містах прикрашали на зразок Києва. Письменникинаслідували київські літературні твори, запозичували в них теми, сюжети, форми.Твори українських митців були добре відомі німцям, французам, іншим. Народам Європи.
Висновки
Отже, дослідивши ідеїнародності педагогічної думи та християнські погляди на виховання у КиївськійРусі, можна зробити наступні висновки.
· Провідними чинниками впливу на розвитокпедагогічної думки цього періоду стали: християнська релігія, політичнаідеологія централізованої феодальної держави, педагогічна думка Візантії,антична філософія.
· Авторами пам’яток цього періоду, щомають педагогічне значення, в абсолютній більшості є батьки церкви та видатнікнижники, що отримали освіту в духовних центрах Київської Русі – монастирях.
· Характерним для цих пам’яток є активнеревносте затвердження християнства як основи духовного життя держави і кожногоїї підданого, проповідь етичних норм християнства: страху божого, любові доближнього, поваги до старшого, покори Богу і господарю, трудів праведних,відповідальності за справи свої.
· Пріоритетними педагогічними цінностямиперіоду стали патріотизм, народність, моральні постулати православ’я,
Список використаноїлітератури
1. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історіяпедагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ,2000.-208 с.
2. Любар О. О., Стельмахович М. Г.,Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. Посіб.-К.:Знання, 2006.-447 с.
3. Хрестоматія історії педагогіки. Частина1. Вітчизняна школа і педагогіка. Упорядники та автори вступних статей РисінаМ. ., Сбруєва А. А. Наук. Ред… та автор передмови Сбруєва А. А. – Суми: СумДПУім. А. С. Макаренка, 2003.-299 с.
4. Хрестоматія з історії педагогіки.-Частина2: Зарубіжна школа і педагогіка // Упорядники та автори вступних статей:Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю Наук. Ред… Мозговий І. П. – Суми: СумДПУ ім. А. С.Макаренка, 2006.-432 с.