Дипломна робота на тему:
Роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
1.2 Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття
2.2 Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширенні освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширенні освіти
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
У сучасних умовах розбудови української держави перед нашим суспільством постала актуальна проблема наукового вивчення і переосмислення історичного минулого українського народу. Об'єктивне висвітлення проблем становлення і розвитку просвітницьких товариств стало можливим тільки з проголошенням незалежності України. Нові політичні умови уможливили використання нових архівних матеріалів, документів. В них ґрунтовно висвітлюються проблеми становлення та розвитку просвітницьких товариств, форм і методів їх діяльності, підкреслюється їх роль в українському національно-культурному та освітньому русі.
Актуальність дослідження зумовлена науковою цінністю та практичною значущістю, діяльності громадських національно-культурних організацій, що діяли на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення й осмислення історичних традицій і досвіду їх діяльності, мають важливе значення для сучасності і дає можливість: по-перше, вивчити процес становлення і розвитку просвітницького руху на Поділлі у контексті українського національно-культурного відродження, де осередками освіти насамперед виступали міста; по-друге, виявити провідні тенденції і напрямки розвитку цього руху, осмислити творчий досвід визначних просвітителів краю, що зумовили позитивну трансформацію цілісних основ українознавчого світогляду; по-третє здійснити актуалізацію всього цінного з минулого для соціуму сьогодення. Вивчення просвітницького руху на Поділлі, як складового компоненту відродження духовності України, дає можливість краще зрозуміти її історію та культуру.
Мета дослідження полягає у розкриті значення громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в другій половині XIX – початку XX ст.
Об'єктом дослідження є розвиток культурно-просвітницького руху на Поділлі в другій половині ХІХ –– на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в зазначений період.
Завдання:
розкрити економічні та політичні передумови розвитку освіти на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ століття;
з’ясувати стан та розвиток освіти на Поділлі в другій половині XIX – першої третини XX ст.;
охарактеризувати діяльність громадських організацій, та їх вплив на поширення освіти на Поділлі в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;
розкрити роль молодіжних організацій, що діяли на території Поділля, на поширення освіти.
РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в рамках загальноімперської системи освіти
Розглядаючи політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в другій половині XIX — на початку XX ст., потрібно відштовхуватись від того, про яку освіту буде йти мова — національну систему освіти чи про освіту на Поділлі в руслі «великодержавницької» освітньої політики. І в тому, і в іншому випадку перш за все потрібно брати за основу законодавчу базу Міністерства народної освіти Російської імперії, як основоположне джерело реформ і перетворень в сфері розвитку освіти. Проте, якщо для системи російськомовної освіти це був позитивний вплив, то для української національної — переважно негативний, а то й руйнівний. Насамперед, під політичними передумовами слід розглядати ті умови для розвитку освітньої галузі, які були складені в результаті рішень керівних органів щодо даної сфери. В даному випадку, під ними ми можемо розуміти укази імператора, циркуляри міністрів освіти, постанови уряду чи інші правові акти, які мали на території Російської імперії юридичну силу і були обов'язковими для виконання. Особливо прогресивними були в той час реформи, в тому числі і в сфері освіти.
З середини XIX ст. в імперську економіку почали активно проникати елементи ринкових відносин. Кріпацтво з його натуральним характером та екстенсивними методами нарощування виробництва вже доживали останні свої дні, адже не могли забезпечити конкурентоздатність російських товарів на світовому ринку. Промисловці почали запозичувати досвід західних сусідів, які досягали кращих результатів у виробництві з використанням найманої і кваліфікованої праці. Відповідно, це дало поштовх політикам до усвідомлення необхідності реформ в економіці. А оскільки дана сфера напряму залежала від робочої сили і її якості, то почати реформування саме із неї було найдоцільніше.
Прямим результатом цього можна вважати і реформування в сфері освіти, адже побудова нової освітньої мережі була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства.[4, с.104] Власне це і можна вважати однією із політичних передумов розвитку освіти у вищезгаданий період як по всій Російській імперії, так і в Подільській губернії зокрема.
Відміна кріпосного права в Російській імперії теж посприяла подальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і на Поділлі.[18, с.42-45]
Додатковою передумовою для такого розвитку, що безпосередньо пов'язана із політичною сферою, стали події польського повстання 1860-х років. Як реакція на ті події, на Правобережжі і на Поділлі зокрема почався наступ на народне шкільництво і систему української школи, щоб унеможливити повторення польського сценарію.
Загалом, на Правобережній Україні ще на початку XIX ст. склалася система державного управління за зразком Російської імперії. Коли було утворено Міністерство народної освіти, то під його егідою почала формуватись нова мережа навчальних закладів. До неї входили навчальні заклади чотирьох типів:
-парафіяльні училища, які призначалися для дітей найвищих станів;
-повітові училища для дітей дворян, купців, державних службовців, заможних ремісників;
-класичні повітові гімназії і неповні прогімназії — найпоширеніший тип середньої школи;
-ліцеї, університети — вищі навчальні заклади.
Найбільше відкривалось платних приватних пансіонів для дітей дворян.
На Поділлі існували всі згадані типи навчальних закладів, крім вищих. Вищу освіту подоляни здобували поза межами краю, в університетах Києва, Харкова, Одеси...[3, с.10]
Але в краї були всі необхідні передумови для успішного впровадження перетворень у сфері освіти, в тому числі і політичні. В другій половині XIX — на початку XX ст. тут були міста, в яких, з огляду на помітну урбанізацію, було просто необхідно засновувати нові навчальні заклади. Зокрема, повітова Вінниця Подільської губернії своїм статусом відповідала стратегії уряду: «відкривати навчальні заклади в містах, що являють собою центри релігійної, духовної і громадської діяльності».[27]
У зв'язку із соціально-економічними реформами існуюча система освіти зазнала значних змін, які вносилися і регулювалися відповідними урядовими постановами.
Отже, спочатку про початкову освіту і її правове регулювання в пореформений період.
Про те, які зрушення в сфері освіти спровокувала ліквідація кріпацтва свідчить, зокрема, той факт, що одночасно зі звільненням селянства, редакційними комісіями із селянських справ були подані в головний комітет попередні проекти про сільські школи, і вже 28 липня 1861 року було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл, а 18 січня 1862 року «за особливими обставинами західних губерній» Міністерство народної освіти Російської імперії спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, зайнялись влаштуванням тут народних училищ. Було відпущено близько 10 тис. крб. для обладнання шкільних приміщень.[50]
У пореформений період відбулися безумовно позитивні зміни і в галузі початкової освіти: існуючі типи початкових шкіл, які передбачались статутом 1828 року, а саме: повітові і сільські школи міністерства освіти, училища Міністерства державних маєтностей, церковно-парафіяльні і єпархіальні школи, зберігалися і оголошувалися загальнодоступними. Вони об'єднувалися однією назвою — початкові народні училища і повинні були працювати за єдиною програмою. Жінки отримували дозвіл на вчителювання в народних училищах.Отже, створювалась єдина система початкової освіти з курсом на поступове запровадження на місцях загального початкового навчання.[17, с.11-13]--PAGE_BREAK--
У процесі реалізації урядового курсу, практика народних училищ дійшла і на Поділля. Так, 1 квітня 1908 року Вінницька дума прийняла рішення «відкривати кожного року по одній двокомплектній школі» (училище з двома учителями на 100 учнів). [29]
В квітні 1915 року Вінницький голова повідомляв подільського губернатора, що згідно плану в місті було відкрито 11 училищ, зокрема в районах: Дубовецькій Слободі, Липках (Замостя), Садках, Старому місті, Малих хуторах, при окружній лікарні, в «Мурах» та ін… Ці школи переважно були однокласними і двокласними. В перших навчалися три роки, в других — чотири.
Починаючи з 70-х років XIX ст., в містах, в тому числі і на Поділлі, відкривались початкові школи нового типу з шестирічним терміном навчання, які отримали назву міських вищих училищ. Їх поява була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства. Вищі училища давали випускникам закінчену початкову освіту, необхідну для роботи в канцеляріях, на транспорті тощо.[4, с.103]
Щодо правового регулювання середньої освіти, то тут в результаті реформування намітились такі зрушення.
Міністерство народної освіти Російської імперії, реагуючи на об'єктивну вимогу часу, коли державі потрібні були освічені освітні кадри для промисловості, торгівлі та інших галузей капіталістичного господарства, 19 листопада 1864 року затвердило статут реальних гімназій.[11] Вони прирівнювались до класичних гімназій, але курси стародавніх мов — латини і грецької, були замінені на сучасні європейські мови: французьку, німецьку, англійську. Реальні гімназії відкривали шлях випускникам у вищі навчальні заклади, а в практичній діяльності давали можливість стати помічниками інженерів.[4, с.92]
У 1871 році російський уряд провів нову реформу середньої школи, спрямовану на повне відокремлення класичної освіти від реальної. Згідно цієї реформи класичні гімназії повинні були залишатися закладами освіти для привілейованих, а реальні гімназії перетворювались в реальні училища, які призначалися для «среднего сословия, которое еще не привыкло долго и много учиться».[28]
Навчальна програма реальних училищ будувалась на зовсім новій організаційній основі: надання учням загальної освіти і технічних знань з врахуванням практичних вимог регіону. Входячи з місцевих потреб, реальні училища могли мати від трьох до семи класів.
Наступним етапом на шляху реформування системи освіти стало відкриття жіночих навчальних закладів. І першим провісником нового часу стали саме закони про всестанову жіночу освіту відкритого типу.[46, с.9]
Питання про організацію жіночої середньої освіти на державному рівні вирішувалось в Міністерстві народної освіти. Вихідним пунктом перетворень у цьому відомстві щодо жіночих шкіл була доповідь міністра освіти С. Норова 5 березня 1856 р., в якій він детально виклав свої погляди на головні вади існуючої системи. Міністр підкреслив, що особи середнього стану в губернських і повітових містах не мають можливості дати своїм дочкам необхідну освіту. «Між тим від цього залежить як розвиток в масах народних справжніх уявлень про обов'язки кожного, а також і всіляке покращення сімейних нравів та суспільної свідомості взагалі, на що жінка має могутній і надзвичайний вплив». Тому заснування середніх жіночих навчальних закладів відкритого типу було б, на його думку, подією величезної ваги для країни.
Схвалююча резолюція Олександра II на цю доповідь поклала початок організації середньої жіночої освіти на державному рівні. У травні 1858 року він затвердив «Положення про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти». Але на території України воно поширювалося на всі губернії, крім трьох — Київської, Подільської та Волинської. Попечителі шкільних округ і начальники губерній вказували на головну ваду цього документу — усунення від управління училищами представників тих станів і товариств, на кошти яких вони утримувалися, а також про надмірність повноважень навчальних закладів. Тому вже через два роки — 10 травня 1860 р. — було затверджено проект нового положення про жіночі училища Міністерства народної освіти, згідно з яким при кожному училищі засновувалися дві ради: попечительна і педагогічна. Основна ідея положень 1858 — 1860 років полягала в тому, щоб залишити за жіночими училищами характер приватних навчальних закладів. Зі свого боку, уряд взяв на себе ініціативу керівництва цією справою через начальників губерній та училищне керівництво Міністерства народної освіти з наданням цим закладам деяких прав нарівні з державними.
Досвід існування перших закладів нового типу протягом десятиріччя виявив необхідність внесення змін у навчальний процес. Тому в травні 1870 року було затверджено нове положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти, за яким жіночі училища перейменовувались на гімназії і прогімназії. Крім того, згідно з новим положенням, для проходження повного курсу в гімназії вводилося сім років навчання замість шести, як це було раніше.[75, с.68]
Загалом, цілий ряд жіночих навчальних закладів на території Російської імперії діяли за окремими статутами і положеннями.
Щодо жіночої середньої освіти в українських Правобережних губерніях, то 26 травня 1869 року було затверджено положення про жіночі гімназії і прогімназії в Київській, Подільській і Волинській губерніях. Дане положення розповсюджувалось і на білоруські Вітебську та Могилівську губернії. Уряд надавав вихованню жіноцтва в Західному краї особливого політичного значення і прагнув сприяти її розвитку двома способами:
1) організовувати державні училища;
2) надавати грошову допомогу особам російського походження, які утримували приватні пансіони.
Уряд взяв на своє утримання жіночі училища в цьому регіоні з тією метою, щоб не залучати коштів громадськості, яка, в свою чергу, буде вимагати своєї участі в управлінні закладами.
Ще одна відмінність — остаточне рішення про заснування нових жіночих гімназій у межах цього регіону приймалося виключно імператором.[75, с.69]
Згідно цього положення в м. Немирові була відкрита перша на Поділлі «для приходящих дівчат» прогімназія з чотирирічним терміном навчання. Дещо пізніше жіночі учбові заклади почали діяти в інших містах губернії.
В липні 1900 р. в складі підготовчого і чотирьох молодших класів у Вінниці відкрилась жіноча гімназія. Інші класи — п'ятий-сьомий, відкривали відповідно роком пізніше. Через десять років на кошти земства був відкритий восьмий (педагогічний) клас.[4, с.99]
Взагалі мережа середніх жіночих навчальних закладів на Поділлі створювалася дуже повільно, навіть порівняно з іншими регіонами України, адже уряд штучно стримував їх зростання. Так, на 1897 рік у Подільській губернії було всього 9 гімназій Міністерства народної освіти, в той час, як в Полтавській, Чернігівській їх відповідно було по 14 і 20.[19, с.187] Ці дані свідчать про те, що царський уряд розглядав систему освіти на Поділлі передусім як елемент політичного впливу на суспільство, як інструмент великодержавницької шовіністичної політики відносно населення окраїнних провінцій імперії, а не як засіб поширення освіченості серед широких народних мас.
У пореформений період в систему середніх навчальних закладів для дівчат, крім гімназій, входили єпархіальні жіночі училища (відав Синод), Марийські училища, згодом гімназії (відомство імператриці Марії Федорівни), інститут благородних дівчат та приватні пансіони, які давали незакінчену середню освіту.
Такого типу навчальні заклади діяли і на Поділлі. Зокрема, в м. Кам'янець-Подільський діяла в період 1867-1917 років Марійська гімназія.[71, с.99]
Для втілення в життя реформи загальної освіти, а також для обслуговування міських вищих училищ виникла нагальна потреба в педагогічних кадрах. Для їх підготовки створювались учительські інститути і учительські семінарії — середні навчальні заклади з трирічним курсом навчання. Інститути готували вчителів для міських вищих училищ, семінарії — для початкових училищ сільської місцевості. Навчання в семінаріях велося по скороченому варіанту програми учительських інститутів.
На той час на Поділлі не було навчального закладу такого типу, а питання про відкриття учительської семінарії у м. Вінниці вирішувалося протягом 29 років. Вперше клопотання було подане в 1878 році, а вдруге — 1907 р.[78, с.25] І лише у грудні 1907 року вчительська семінарія була відкрита у с. Потоки, а в червні 1909 року переведена до Вінниці. За період свого існування з її стін вийшло багато вчителів, які сприяли поширенню освіти серед подолян. Проте педагогічна семінарія не могла повною мірою задовольнити потребу регіону в педагогічних кадрах, а тому 1 липня 1912 року за рішенням Міністерства освіти у Вінниці був відкритий учительський інститут. Він був восьмим в Україні. У перший рік у ньому здобували освіту 25 юнаків та дівчат, а згодом їх було 71. Термін навчання становив три роки.[76, с.56]
Крім цих педагогічних закладів на Поділлі було відкрито ще два: учительську семінарію в Кам'янці-Подільському (1913 р.) і учительську семінарію в Ольгополі. Існуючим планам відкрити семінарії в інших містах не губернії не судилося бути реалізованими.[72, с.284]
Отже, прямим результатом державної політики в сфері освіти в другій половині XIX ст. було значне розширення мережі навчальних закладів як початкової освіти, так середньої, зокрема і в Подільській губернії. Зокрема, на передодні Першої світової війни лише у Вінниці існували такі навчальні заклади: реальне училище, чоловіча гімназія, три жіночі гімназії, комерційне училище, учительський інститут, учительська семінарія, церковно-учительська школа, залізничне училище, 12 початкових училищ.[16, с.56]
Перелічені вище заклади вже цілком відповідали потребам ринку праці, соціально-політичним та економічним особливостям регіону в умовах становлення капіталістичного господарства.
Проте зі зміною політичної влади в Україні в 1919 році змінились і передумови розвитку освіти. Система освіти, яка добре функціонувала за Російської імперії, тепер просто на просто була зруйнована більшовиками. Так, на весну 1919 року за розпорядженням Подільського губернського революційного комітету всі наявні тут навчальні заклади були ліквідовані, а в 1920 році почали відкривати радянські навчальні заклади — трудові семирічні школи.
Якщо говорити власне про політичні передумови розвитку освіти в той чи в інший період, не потрібно забувати, що не завжди ці передумови є сприятливими. Справа в тому, що освітня галузь, будучи в той же час і однією зі сфер політичної діяльності влади, загалом підкоряється політичній стратегії урядового курсу. Досить часто, особливо якщо мова йде про багатонаціональні держави та імперії, освітня система меншин мусить переходити на уніфіковану і систему для забезпечення централізованої політики і полегшення управління освітньою сферою. І цей процес є дуже болісним для національних меншин чи інших народів, адже вони позбавляються чи обмежуються в праві користуватись рідною мовою в навчальному процесі, а відповідно і відчувають тиск національного гноблення.
Така ситуація склалась і в Російській імперії відносно України, в тому числі і відносно Подільської губернії. продолжение
--PAGE_BREAK--
Розвиток капіталістичних відносин в Російській імперії у середині XIX ст. дав поштовх до корінних перетворень в усіх сферах життя суспільства, в тому числі і в національній культурі, науці, освіті. Відбувалися зміни у суспільній свідомості українського народу, зростали ряди революційно-демократичної інтелігенції, що сприяло боротьбі за відновлення державності і подолання відсталості в соціально-економічному, культурному і освітньому відношенні, та прискорювало прихід української весни національного і культурного відродження.[51, с.76-123] Проте царизм брутально придушував цей рух. Російська імперія, прагнучи зберегти свою територіальну цілісність, посилювала репресивну політику денаціоналізації та насильницької русифікації українського населення Наддніпрянщини.[25, с.178]
Самодержавна Росія, на територія якої проживало приблизно 85% українців, не мала своєї конституції. Законодавство ґрунтувалося на верховній волі імператора. Розцінюючи Україну як свою провінцію, царизм неодноразово робив спроби ліквідації української мови, культури і освіти. Царське самодержавство добре розуміло, що знищивши мову і культурні надбання народу, буде знищений і сам народ. Тому в другій половині XIX — на початку XX ст. царизмом було видано ряд заборонних указів, направлених на знищення української мови, культури, науки і освіти.[25, с. 179]
Почалися переслідування освітян. Першою жертвою стала національна школа: у 1862 році були заборонені українські недільні школи; в 1863 р. заборонено друкувати українські підручники та книжки для народу. Відомим документом — листом міністра внутрішніх справ П.Валуєва до міністра народної освіти О. Головіна від 18 липня 1863 року, що увійшов в історію під назвою Валуєвського циркуляру, рух за національну школу був припинений. В цьому листі говорилося, що «ніякої малоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може», а друкування книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і начальних і для початкового читання народу треба призупинити.[26, с.45]
На відміну від П.Валуєва, освітянин О.Головін відповідав йому, що заборона чи дозвіл на видання книги полягає в сутності думки, а не в мові чи наріччі, та зазначав, що «намагання літераторів обробити граматично кожну мову або наріччя і для цього писати нею і друкувати вельми корисно з огляду на народну освіту і заслуговує повної поваги». Але його думку не було взято до уваги.[55, с.15]
Таким чином, ідея розвитку національної освіти досить глибоко проникла у свідомість інтелігенції та освітян того часу. Таке розуміння ґрунтувалося на реальних потребах самого суспільства. Але царська влада діяла всупереч інтересам народу, посилюючи русифікаторську політику в Україні, Валуєвський циркуляр набув чинності. Тенденція репресивних заходів набула стійкого характеру.
Подальшим кроком російської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указ Олександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий 1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «на малоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т.д… В результаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовної освіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії і середню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботи або переводили до Росії.[26, с.45]
Проте українське учительство не збиралося відмовлятися від своїх поглядів щодо розбудови національної школи. Репресивна політика царського уряду тільки посилювала напругу. Педагогічна громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах, зборах, конференціях вчителі заслуховували доповіді, приймали резолюції, звернення. Влада вороже поставилася до активізації педагогічного руху за національну школу. Попечителям навчальних округів Міністерство народної освіти надсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію про неблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на той час у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказів учителів звільняли з роботи.
Після Емського указу пішла ціла черга несприятливих для розвитку української національної освіти указів та постанов: 1881 р. — указ Олександра II про дозвіл друкувати окремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. — указ про заборону вживання української мови у всіх державних установах, в тому числі і в освітніх закладах; 1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати і розповсюджувати книги для дітей українською мовою.[25, с.179]
Внаслідок вказаних вище репресивних заходів щодо української освіти українська молодь була позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичних творів українських авторів, не мала змоги прилучатися до культурних надбань свого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного віку залишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність. У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловік налічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів. Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був у Подільській губернії — 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного віку не мали змоги здобути елементарної початкової освіти.[69, с.135]
Такий стан справ викликав хвилю обурення серед української інтелігенції. У періодичних виданнях почали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ж домагання ставили деякі земства, міські думи, науково-просвітні і технічні з'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутність своєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російської імперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотності українського населення є результатом зборони видання популярної літератури рідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньої політики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривши розв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російської імперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши її несвоєчасною.[26, с.46] З певними змінами такий стан справ зберігався до початку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надалі проводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всі педагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувати викладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.
Лише після жовтневої революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснювати систематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництво Центральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росії дозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, де проживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципи освіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схвалені Українським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курси перепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства», створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальних кінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року на Україні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».
Українізація освіти на Поділлі мала значні успіхи. Заходи Центральної Ради підтримала Подільська єпархія на першому вільному єпархіальному з'їзді православного духовенства Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року.[30] При Вінницькому вчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси української мови.
Таким чином, діяльністю Української Центральної Ради було закладено політичні передумови для розбудови української школи, за яку боролися передові демократичні верстви протягом усього XIX ст., становище школи починає покращуватись і зміцнюватись.[18, с.45]
Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
До скасування кріпацтва у 1861 році освіта народних мас України, а зокрема території Поділля, перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.[31, с.260]
На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.
Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).[31, с.262]
Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.
У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.[2, с.92-93]
Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.
На кінець XIX — початок XX ст. Поділля являло собою переважно аграрний район. Однак від багатьох інших, суто сільськогосподарських зон, звідки вивозилася лише сировина, він відрізнявся добре розвиненою переробною промисловістю. Наявність великих і високоврожайних плантацій цукрового буряка, інтенсивне хліборобство й значний розвиток тваринництва та садівництва зумовили основний напрямок промисловості губернії — головним чином, харчової. На її долю припадало 98% вартості виробництва фабричної промисловості Поділля. продолжение
--PAGE_BREAK--
Скасування панщини в Австрійській та Російській імперіях наблизило підвладні їм народи до європейського шляху розвитку. У господарстві європейських країн швидко зростає значення промисловості, широко використовуються парові й електричні двигуни. Ці країни все більше потребують сільськогосподарської продукції й сировини. Поділля по обидва боки Збручу, залишаючись сільськогосподарським краєм, з кожним роком більше постачає таку продукцію на продаж у промислові центри. Головними сільськогосподарськими культурами залишаються зернові, але на зміну посівам жита розширюються площі, зайняті пшеницею, яка була продуктивнішою культурою й дорожче цінувалась на ринку. На Східному Поділлі торгівля хлібом у порівнянні з дореформеними часами у 80-ті роки XIX ст. подвоїлася.[34, с.156]
Протягом другої половини XIX ст. у Подільській губернії значно зросли посіви цукрових буряків для потреб харчової промисловості й тваринництва. У 1882 р. ці посіви займали 52 тис. десятин землі, а наприкінці 90-х років — 95 тис. десятин. Губернія посіла за площею, відведеною під цю культуру, друге місце після Київщини. Утричі зросло вирощення й переробка картоплі, швидко розвивалося садівництво, городництво, бджільництво. У заможних селянських господарствах Тернопільщини в цей час також зростає вирощування на продаж картоплі та зерна.
У зв'язку з піднесенням сільськогосподарського виробництва розвивається переробна промисловість: борошномельна, пивоварна, шкіряна. У 1883 році на Тернопіллі працювало 8 великих парових та 680 водяних млинів. Найбільшим підприємством краю була Монастириська тютюнова фабрика (вона стала до ладу ще 1812 р.). 1914 року тут працювало 1130 робітників. Серед інших найбільших підприємств на початку XX ст. відзначимо Підволочиський консервний завод (100 робітників у 1913 р.), паровий млин у Збаражі (70-80 робітників) та інші. Але при цьому найважливіші галузі промисловості були в руках австрійців, німців тощо. Для захисту власних інтересів українські підприємці об'єднувалися довкола «Крайового кредитного союзу», «Союзу спілок для збуту худоби», спілок «Народна торгівля», «Сільський господар», страхового товариства «Дністер» та інших.[14, с.33]
Хоча за темпами промислового розвитку Подільська губернія відставала від інших губерній України, але й тут ми бачимо значне зростання: якщо 1862 року тут було 567 підприємств, то 1901 — їх налічувалося вже 5197. Особливо швидко фабрики і заводи будувалися останньому десятиріччі XIX ст. Але це були переважно невеликі підприємства, на яких працювало не більше 10 чоловік. Від загальної кількості населення губернії (понад 3 млн. чоловік ) число робітників було незначним — близько 28 тисяч.
Провідну роль на Східному Поділлі відігравала цукрова промисловість. 1861 року тут працювало 32 цукрозаводи, у 1895 р. їх діяло вже 52. Другою важливою галуззю промислового виробництва було ґуральництво. На кінець сторіччя ґуралень тут налічувалося 79. З тридцять пореформених років число млинів у губернії зросло з 2700 до 3600. З них половина були водяними, 1500 — вітряними, 56 — паровими. Третя важлива галузь промисловості борошномельна. В цей час у Дунаївцях, Городку, Проскурові виникають підприємства по виготовленню й ремонту сільськогосподарської техніки (віялок, млинів, соломорізок тощо). З явилися й ливарно-механічні заводи (Проскурів, Дунаївці, Кам'янець). Розвивалася суконна промисловість.[37, с.157]
Інші галузі промисловості розвинуті були значно слабше. Серед них слід назвати такі як добування корисних копалин, варіння пива, насінництво цукрових буряків, виробництво тютюну, шкіри, сірників, консервів, крохмалю, паперу. Пізніше було відкрито чимало дрібних підприємств військового значення. Особливо багато з'явилося їх у м. Вінниці. Тут же ще 1880 року стало до ладу одне з найбільших металообробних підприємств губернії — завод «Молот». В 1912 році закінчилося будівництво великого на той час підприємства хімічної промисловості — Вінницького суперфосфатного заводу та взуттєвої фабрики «Ястреб».
У пореформені роки зросла кількість кустарів-ремісників. Ткацьке, кожухарське, шевське, столярне, ковальське виробництво були поширені в усіх повітах губернії. Славилися й вироби подільських гончарів.[32, с.8]
Переважна більшість підприємств являла собою невеликі майстерні, хоч формальна статистика відносила їх до фабрично-заводських підприємств.
Розвиток господарства викликав пожвавлення будівництва залізниць. На Поділлі особливо швидко розвивався залізничний транспорт. Густота залізничних шляхів тут була більшою, ніж в інших губерніях Росії. Виняток становили лише польські губернії, де залізниць було ще більше. За густотою мережі та вантажообігом залізниці Поділля переважали залізниці Київської та волинської губернії.
Протягом 1869-1871 років була споруджена залізниця Підволочиськ — Тернопіль — Львів, прокладено лінію Жмеринка — Волочиськ (1871). За рік перед тим закінчилося будівництво залізниці Київ — Балта. Поділля з'єдналося залізничними коліями з Європою й Росією. 1897 р. залізниця з'єднала Тернопіль з Бережанами, 1906 — Тернопіль зі Збаражем. Прокладення залізниць сприяло розвитку промисловості, пожвавленню торгівлі, вивезенню за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння розвитку Проскурова й Кам'янця-Подільського. Проскурів, який знаходився на залізничній магістралі, значно зріс, зокрема обсяг його промислового виробництва за останнє тридцятиріччя XIX ст. збільшився удесятеро. Ті ж міста, які стояли осторонь залізничних шляхів (Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця) сповільнилися у темпах розвитку.
Більш-менш значних промислових центрів на Поділлі не було, та все ж певну концентрацію фабрично-заводських робітників спостерігаємо у більших містах. До них належали: Вінниця, Кам'янець-Подільський, Проскурів, Гайсин.
Матеріальне становище робітників Поділля було дуже важким. Так, сезонні робітники цукрових заводів за свою тяжку працю одержували мізерну плату — 4-6 крб. на місяць. Заробітна ж плата директора чи якогось іншого вищого службовця тут дорівнювала зарплаті 100-120 робітників. На підприємствах не було охорони праці, внаслідок чого багато робітників ставали каліками. Більшість з них жили в тісних, холодних і брудних дерев'яних бараках, де спали позмінно. Не легше жилось і робітникам інших галузей.[39, с.26]
Для Подільської губернії характерним було велике дворянське землеволодіння. Кількість поміщицьких маєтків, що перевершували 500 десятин землі, тут виявилася найбільшою з усіх 9 губерній України. Серед місцевих дворян-поміщиків було багато магнатів, які володіли колосальними латифундіями землі. У переважній більшості це були польські магнати, що здавна захопили родючі українські землі, решта — російські та українські поміщики, німецькі барони та інші великі землевласники.
Зовсім в інших умовах знаходилася переважна більшість селянських господарств. В середньому на одне селянське господарство припадало 3,7 десятин землі. Мізерність цієї площі стає особливо очевидною, коли звернутися до такого загальновизнаного положення, що 8 десятин на двір, а таких дворів було більше половини в Європейській частині Росії, зовсім недостатньо для утримання сім'ї.
Процес зубожіння селянства ще яскравіше виявлявся в тому, що понад 64% селян губернії не мали ніякої робочої худоби і більше 60% — потрібного для сільського господарства реманенту. Селяни змушені були йти в кабалу до поміщиків, щоб відробити борг за коней чи волів, відробити з процентами позичений у період голодної зими хліб тощо. Так, розвиток капіталізму на селі переплітався із старими, феодальними формами гноблення селянства.
Низький рівень агротехніки в бідних селянських господарствах, відсутність або нестача добрив, користування примітивними знаряддями праці (дерев'яні плуги, борони тощо ) — все це призводило до виснаження землі та низьких врожаїв. А це в свою чергу було причиною досить частих голодних років, що супроводжувалося епідеміями хвороб. Багато селян Поділля змушені були покидати рідні домівки, шукати заробітки на цукроварнях та інших підприємствах, переселятися на окраїни імперії.
Трудящі Поділля були майже позбавлені медичної допомоги. На всю величезну імперію на 1895 рік було 2259 лікарняних ліжок та 288 лікарів і 342 медичні сестри. Тому не дивно, що епідемії тифу, дизентерії, скарлатини, кору та інших хвороб косили щороку десятки тисяч людей.
Особливо погіршилось становище робітників Поділля в роки Першої світової імперіалістичної війни, що почалась у 1914 році. Війна розладнала економіку губернії. Постійна близькість фронту, неодноразові евакуації, паніка, перебої у постачанні сировиною дезорганізували роботу промислових підприємств і транспорту, важко відбилася на стані справ у сільському господарстві.
В цей важкий час прискорюється диференціація селянства Поділля. Кількість розорених безземельних селян швидко зростала. Але й ті, що не розорилися, були в дуже скрутному становищі. Більше половини селянських господарств мали в своєму користуванні посівну площу, яка не могла забезпечити їх ні хлібом, ні фуражем. Жалюгідною була зарплата сільськогосподарських робітників. За день виснажливої праці чоловіки одержували по 40-50 коп., а жінки — 30-40 коп.[14, с.34]
Промисловість, сільське господарство і торгівля в губернії переживали глибоку кризу. Наскільки важким було становище трудящих Поділля, свідчить той факт, що губернські земські збори звернулися до уряду з проханням виділити кредити для надання допомоги населенню. При цьому вони підкреслювали, що «населення Подільської губернії, як губернії фронтової, знаходиться у виключно важких умовах і заслуговує особливої уваги з боку державних органів.
Матеріальні збитки доповнювалися повним політичним безправ'ям населення. Подільські люди, як і люди сієї України, зазнавали національного гноблення. Царське самодержавство забороняло вчитися в школах рідною мовою, друкувати твори українських письменників, читати українські газети й журнали. Одночасно з переслідуванням української культури царське самодержавство і його органи на місцях намагались розпалити національну ворожнечу між трудящими різних національностей, докладали всіх зусиль, щоб посварити українців з росіянами, поляками, ретельно культивували антисемітизм. Все це робилося з метою відвернути увагу робітників і селян від важливих соціальних і політичних питань, розв'язання яких ставила на порядок денний революційна ситуація в країні. продолжение
--PAGE_BREAK--
У зв'язку з настільки складними соціально-економічними і політичними процесами, які відбувалися в Російській імперії, стан шкільної освіти в Подільській губернії другої половини XIX — початку XX століття був не із кращих.
Колоніальне становище краю, поділеного між Австрією й Росією, засилля польського, російського й німецького поміщицтва и чиновництва гальмувало культурний розвиток народу. У Австро-Угорській імперії на 70-80-ті роки XIX ст. сформувалася виразно антинародна система освіти. Для дітей українців призначалася у більшості випадків лише початкова школа. На Тернопіллі, де на початку XX ст. проживало понад 1 млн. чоловік, в 1901 р. діяло лише п'ять гімназій, та й ті з польською мовою викладання. Лише 1906 року була відкрита перша українська гімназія в Тернополі. В українських повітах краю в п'ятій частині сіл шкіл не було взагалі. В Росії ж, де українську мову взагалі не визнавали, шкіл з рідною мовою викладання, у тому числі на Поділлі, не було зовсім.[37, с.157]
Отже, впродовж другої половини XIX ст., попри всі перешкоди, зокрема посилення централізованого імператорського управління, деструктивні заборонні процеси на Поділлі, створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти. Духовно-освітні заклади набувають як релігійного статусу так і світського характеру.
У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.[5, с.34]
За цих умов величезну роль в історії нашого народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта». Його засновано у Львові 8 грудня 1868 року. До 1914 р. майже не було села чи міста в Галичині, де не було б місцевих осередків «Просвіти». Товариство сприяло організації споріднених товариств — «Рідна школа», «Союз українок», наукового товариства імені Шевченка, «Відродження», «Сільський господар». У цьому числі були й молодіжні товариства: «Січ», «Сокіл». Це були патріотичні спортивно-молодіжні товариства, які згодом відіграли важливу роль у формуванні українського січового стрілецтва.
Товариство видавало дешеві книжки для народу. Через друковане слово, читальні, самоосвітні гуртки, театральні, співочі, музично-інструментальні гуртки товариство вносило в широкі маси українського люду культуру, знання, національну свідомість.
Просвітницьку діяльність безкорисливо вели гімназисти, вчителі, священики. Кошти для діяльності товариства збиралися членськими внесками, платними заходами, дарчими записами. Наскільки народ дорожив «Просвітою», видно з того, що день заснування «Просвіти» — 8 грудня — вважався національним святом.[54, с.262]
Отже, не дивлячись на всі перешкоди, зокрема посилення централізованого управління, деструктивні заборонні процеси, відміна кріпосного права в Російській імперії сприяла дальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і в Подільській губернії. На Поділлі створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти. Створюється система чоловічої та жіночої середньої освіти.
Таким чином, на розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді — прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділлі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Тому можна стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті. Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись її підвалини в сучасному розумінні.
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Досліджуваний період характеризується поступовим розширенням спектру громадського життя в містах. Одним із його проявів була багатогранна діяльність різноманітних товариств, які спрямовували свою роботу на розвиток науки, культури, освіти. Більшість їх діяло у губернському місті. [58, с.123]
Період другої половини XIX — початок XX століття характеризується значною активізацією педагогічної і просвітницької діяльності демократично налаштованої інтелігенції, Передчуття відміни кріпосництва, реформа 1861 року, пошук нових легальних форм боротьби за громадські свободи сприяли пожвавленню в культурно-освітньому житті, запалюючи оптимізмом, новими ідеями національну свідомість народу, а серед нього кращих представників інтелігенції, студентів, учнів гімназій. Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання ширити освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище на погляд автора, для того часу цілком нове у суспільстві. Безкорисливо віддана ідеям спільної праці задля просвіти трудового люду, інтелігенція акумулювала і водночас поширювала нові погляди на навчання й освіту, шукала й утверджувала ефективні форми освітньої роботи серед різних верств і груп населення. Освітяни-вихователі наближали знання до простих людей.
Відчуваючи неминучість змін, які мали статися найближчим часом, українська інтелігенція, що народжувалася, сміливо висловлювалась за необхідність освіти для народу. Зрушення на краще у суспільній думці пробуджувало розумові й моральні сили патріотичної молоді, яка почала гуртуватися навколо спільної ідеї, єдиних інтересів служіння українському народу.
Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу.
Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Вони утворилися в кінці 1860 — на початку 1861-го років у Петербурзі, а також Києві. Полтаві, Харкові. Одесі, Чернігові та інших містах Наддніпрянської України.
Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо.
Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
Після закриття недільних шкіл громадівці були викладачами у педагогічній школі, яка готувала вчителів для села, там давали глибокі знання, сучасну методику. Також багато працювали над написанням та виданням народних книжок, підручників для шкіл українською мовою, збирали кошти на різні освітні справи, збирали етнографічний матеріал, працювали над укладанням українського словника тощо. [42, с.72-81].
Серед перших було Подільське церковне історико-археологічне товариство, яке було засноване у 1903 р. на базі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Таке перетворення Комітету на Товариство сприяло об'єднанню краєзнавців Поділля – у 1912 р. у ньому налічувалося 136 членів. [66, с.78].У вересні 1911 р. в Кам'янці-Подільському виникло Товариство подільських природодослідників, яке вже наступного року мало 213 членів. Воно організовувало експедиції, видавало “Записки товариства”, мало бібліотеку, у Пушкінському Народному домі проводило читання безплатних лекцій. [68, с.7]. Успішно поєднувало наукову, просвітницьку і громадську діяльність Товариство подільських лікарів. Воно було засноване в губернському центрі у 1859 р., нараховувало 123 члени, мало бібліотеку (у 1865 р. — 3526 томів) та розпочало формування колекції для майбутнього музею. У 1865 р. товариство, серед членів якого переважали поляки, було закрито внаслідок реакції на друге польське повстання. Згідно розпорядження генерал-губернатора О.Безака, бібліотека та музейні експонати Товариства були доставлені в Київ та передані генерал-губернаторству та університету Св. Володимира. Проте з 1878 р. Товариство подільських лікарів відновило діяльність, зосередивши свою роботу не лише на санітарно-гігієнічних та медичних питаннях, а й охопило краєзнавчу та лекційно-просвітницьку діяльність. Окремо слід згадати діяльність Товариства мистецтв, статут якого був затверджений у січні 1908 р. Його організатором став відомий на Поділлі художник В.Розвадовський, який одночасно завідував художніми класами. Товариство мистецтв розгорнуло на Поділлі широку просвітницьку діяльність, влаштовуючи пересувні виставки художніх творів у містах та багатьох містечках губернії. Крім того, у Кам'янці-Подільському діяла постійна виставка творів мистецтв. [64]
Слід відзначити, що український освітній рух на Поділлі репрезентовано єдине товариство – “Просвіта”, створене в 1906 р. в Кам'янці-Подільскому. Значна філія утворилась у Могилеві. Ряди Подільської “Просвіти” об’єднували українську інтелігенцію для спільної роботи заради освіти народу, що й визначало свою діяльність лише містом, а проводило також велику роботу на селі. Але національно-просвітницька діяльність “Просвіти” зустріла вороже ставлення з боку уряду і вже 2 липня 1907 р. Подільське губернське присутствіє заборонило діяльність товариства. У березні 1908 р. надійшов дозвіл на відкриття товариства, й “Просвіта” відновила свою діяльність у Кам’янці-Подільському, зробивши чимало поширення серед населення української історії та фольклору. [48, с.6-27].
Серед громадських організацій, що діяли в інших містах, можна згадати Вінницьке медичне товариство (1903 р.), Вінницьке літературно-артистичне товариство (1908 р.), Могилівське відділення товариства дослідників Подністров'я (1908 р.), Балтське музично-драматичне товариство (1908 р.) та ін. Але діяльність цих товариств була вже не такою активною та значимою, як тих, що існували в губернському місті. Аналіз джерел засвідчує, що поміж усіх міст Поділля найбільш активно до громадської діяльності залучалися жителі губернського центру. Це можна пояснити наявністю в їхньому складі значно більшої частки як освіченого, так і заможного населення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Невід'ємно від діяльності згаданих товариств пов'язане заснування у другій половині XIX – на початку XX ст. в містах Подільської губернії музейних закладів. Перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському. Ініціатором його створення виступив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, який 29 жовтня 1889 р. створив комісію з організації церковного Давньосховища. 30 січня 1890 р. Комітет затвердив правила Давньосховища, оголосивши тим самим про створення музейного закладу, який розмістився у галереї Кафедрального собору. Давньосховище мало старожитностей, архів і бібліотеку, завідувачем був призначений соборний священик В.Якубович, секретарем у справах – протоієрей Є.Сіцінський – відомий дослідник старожитностей та історії Поділля. У зв’язку з перетворенням історико-статистичного комітету в історико-археологічне товариство, Давньосховище офіційно перейменовано у музей.[66, с.43]
Ще один музей у Кам'янці-Подільському з'явився у 1912 р. – при губернській земській управі Товариство подільських природодослідників відкрило природничо-історичний музей. Він мав три відділи: демографічний, культурно-історичний та природничо-історичний.[66, с.44] Так само є свідчення про намагання Могилівського відділення товариства дослідників Подністров'я у 1908 р. відкрити власний музей у Могилеві.[60, с.299]
2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття
У 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії почалися реформи, складовою яких була реорганізація місцевого управління. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. і правилами застосування цього закону, що були опубліковані влітку 1865 р. в Україні почали діяти виборчі земські зібрання та їх виконавчі органи — управи. Незважаючи на обмежену законодавством компетенцію, рутину бюрократичних порядків, постійну нестачу коштів, земці відразу знайшли надійні основи своєї діяльності виходячи з невідкладних потреб суспільства. Народна освіта стала одним із пріоритетних напрямків їхнього опікування.
Шкільну справу земствами довелося розпочинати в дуже складних умовах не лише тому, що кошти на народну освіту стали необов’язковими, а й тому, що народні школи перебували у великому занепаді – не вистачало приміщень, вчителів, підручників. Крім того, маючи бажання взятися за створення початкових шкіл, не всі земства могли виконувати цю благородну місію. І все ж протягом першого десятиріччя існування земств кількість земських початкових шкіл в Україні значно зросла.[42]
Дореформена школа залишила у спадок жалюгідні результати початкового навчання сільських дітей. Статистичні дані свідчать про обмежену кількість шкіл і низький рівень грамотності. У школах панували застарілі методи навчання і постійні залякування учнів, підручниками слугували церковні книги, вчителями здебільшого працювали священики. Ознайомившись зі станом справ на місцях, земські члени училищних рад доповідали земським зборам про необхідність розв'язання трьох основних завдань щодо школи: підготовку вчительських кадрів, закупівлю книг для народного читання, впровадження нових методів навчання.
Водночас повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян.
Навчання в однокласних училищах тривало три роки. Учні поділялися на три відділення, у яких одночасно викладав один учитель. Школярі вивчали закон Божий, церковнослов'янську грамоту, російську мову (читання, письмо, граматику), математику і церковні співи. Головною метою початкової освіти вважалося утвердження в народі релігійних і моральних понять. Обсяг корисних знань обмежувався вмінням читати, писати і знати чотири арифметичні дії. [45, с.176-210]
Особливе значення щодо постановки навчально-виховного процесу в земських школах мала педагогічна діяльність земського гласного, члена Олександрівської училищної ради М.О.Корфа. Створений ним тип трирічної однокомплектної школи дістав загальне визнання і поширився у всіх земських губерніях. Як методист М.О.Корф багато нового і цінного вніс у теорію та практику початкового навчання, організував широкий обмін досвідом роботи. Враховуючи, що не всі учні закінчували повний курс, педагог склав програму так, щоб кожного року діти опановували завершений обсяг відповідних знань. Заняття розпочиналися після збирання врожаю і тривали до початку весняних сільськогосподарських робіт. Це був найбільш раціональний варіант функціонування сільської школи. Педагогічна система М.О.Корфа ґрунтувалася на ідеях народності та гуманізму. Вчений запропонував створення таких умов шкільного життя, за яких учитель, розглядаючи кожну дитину як найважливішу цінність, прагне досягти максимуму в розвитку здібностей, самодіяльності та творчості.
Дидактичні засади початкового навчання в 60-ті роки XIX ст. було розроблено видатним педагогом К.Д. Ушинським. Учений не зводив елементарну освіту до простого засвоєння учнями певної суми знань, оволодіння технікою читання, навиками письма та лічби. У свої працях, наукових статях підручниках він підкреслював, що навчальний процес має значно ширше коло завдань з погляду розумового розвитку: розкриття духовних фізичних сил учнів, формування в них позитивного ставлення до навчання, розвиток пізнавальних можливостей школярів.
Піклуючись про якісний склад освітянських кадрів, земства зуміли залучити до співпраці кращих учителів, які підтримували новаторські педагогічні ідеї, активно впроваджували нові дидактичні принципи в навчально-виховний процес. Насамперед у земських училищах застосовувався звуковий метод вивчення грамоти, який мав значну перевагу над складовим. Земські вчителі розуміли і недостатню ефективність читання церковних текстів, замість хрестоматій релігійного спрямування вони використовували на уроках підручники К. Д. Ушинського, М. О. Корфа, М.Ф. Бунакова.
Ставлення вчителів до своїх учнів будувалося на засадах доброзичливості, справедливості. Багато із них працювало з зацікавленням, творчо. Кваліфікація вчителів постійно вдосконалювалася. Уже на перших сесіях земці порушили перед Міністерством народної освіти питання про організацію спеціальних навчальних закладів з підготовки вчительських кадрів — учительських семінарій. педагогічних курсив і училищ. Під час літніх канікул з метою ознайомлення вчителів з метою педагогічної майстерності земства регулярно проводили вчительські з'їзди — короткотермінові навчальні заклади методичного характеру. Слухачі вивчали головні положення методики початкового навчання, проходили педагогічну практику в школах, писали курсові роботи, розглядали нові методичні посібники і підручники, обговорювали питання навчально-виховного процесу.
Іншою формою земської практики, на Поділлі, щодо підготовки вчителів стала організація загальноосвітніх курсів. Їх мета полягала в ознайомленні вчителів з новітніми досягненнями в різних галузях науки. На запрошення земств відомі вчені читали курси лекцій, видатні педагоги популяризували кращі засоби навчання. Земства проводили значну роботу із забезпечення вчителів книгами і періодичними виданнями як загальноосвітнього, так і педагогічного змісту. При губернських і повітових управах було створено бібліотеки для земських службовців і насамперед для земських учителів. Шкільні книгозбірні комплектувалися педагогічними відділами, великого значення набувала земська діяльність щодо друкування методичної літератури, зокрема програм і конспектів лекцій, дидактичних матеріалів до уроків, рецензій на нові підручники. [63, с.101-133]
Окремі губернські земства започаткували видання педагогічних часописів для вчителів початкових училищ. Наприкінці 60-х років XIX ст. поряд із земськими школами з'явилися так звані міністерські зразкові училища. Порівняно з іншими типами сільських початкових навчальних закладів вони повинні були надавати дітям селян можливість здобувати, освіту в більш повному обсязі, проте однокласні училища Міністерства народної — освіти перебували нарівні елементарної грамоти. Там викладалися закон Божий, російська мова з частописанням, арифметика та співи. У міністерських зразкових училищах панував формалізм, насаджувалися бюрократичні порядки, запроваджувався постійний нагляд за учнями. Належної оцінки заслуговують і створені в 80-х роках XIX ст. церковнопарафіяльні школи. Програмами цих шкіл передбачалося здебільшого вивчення релігійних дисциплін і насамперед закону Божого. Обов'язковими були знання заповідей Господніх, молитов, фактів зі Святої історії. Важливе значення надавалося церковним співам. Учні читали церковні книги. Учителями працювали священики, які не мали педагогічної підготовки. Справді народними школами, що розвивали у дітей розумову діяльність логічне мислення та творчі здібності, були земські початкові училища. [52]
Міністерство народної освіти затвердило орієнтовні програми початкових народних училищ. Основною метою початкової освіти було релігійне виховання та елементарне навчання. Головним елементом вивчення російської мови вважалися граматичні вправи замість орієнтації на розвиток логічного мислення і розумової кмітливості школярів. На уроках математики учні повинні були опанувати лише чотири арифметичні дії над цілими числами. Відомості з Історії та природознавства подавалися методом пояснювального читання. Приблизно 45 % навчального часу відводилося на викладання дисциплін релігійного характеру. [22, с.45-78]
Земці першими порушили питання про збільшення до чотирьох років терміну початкового навчання. У земських школах започатковувалася практика проведення додаткових уроків з природознавства, малювання, ручної праці, гімнастики тощо. Інтегрований курс довкілля мав на меті дати учням наукове пояснення явищ природи. Він включав елементи знань із краєзнавства і народознавства, об'єднаних на основі фундаментальних законів природи та засад народної педагогіки. Земські вчителі навчали своїх учнів спостерігати за природними явищами, розуміти зв'язки між ними. Допомагали в цьому практичні заняття та досліди на пришкільних ділянках. Багато уваги приділялося екскурсіям не природу, що сприяло більш глибокому ознайомленню школярів із довкіллям. Під час подорожей до лісу, парку, саду учні раділи пізнанню. Невід'ємним елементом навчально-виховного процесу в земських школах стали екскурсії на промислові підприємства, залізниці, до місцевих музеїв, поїздки до повітових та губернських міст.
Головним обов'язком народних шкіл земці вважали національне виховання, У боротьбі за українську школу за умов русифікаторської політики царату земські установи неодноразово зверталися до вищих державних органів з клопотаннями про скасування обмежень щодо українського слова, навчання в початкових училищах українською мовою і друкування українських підручників, повернення до бібліотек української літератури. У доповідях земських гласних, звітах управ, матеріалах земських шкільних комісій та інших документах земська концепція національної української школи дістала наукове обґрунтування. Значна роль у реалізації цього завдання відводилася вчителеві, його педагогічній майстерності. Досконале володіння вчителями рідною мовою безпосередньо впливало на розвиток інтелектуальних здібностей, моральних якостей: естетичних смаків дітей. За часів розбудови української держави земства започаткували проведення учительських курсів з українознавства, організували видання українських підручників і навчальних посібників, запровадили в початкових народних училищах обов’язкове навчання українською мовою.
Вдосконаленню навчально-виховної роботи сприяла діяльність земств щодо забезпечення навчальних закладів підручниками та посібниками. Уже з перших років існування повітові управи виявляли турботу про організацію шкільних бібліотек і музеїв наочних посібників, земських книжкових магазинів. Працівники освітніх закладів збирали відомості про потребу в підручниках і посібниках, групували їх за змістом, готували загальні списки, закуповували потрібну літературу і розсилали у школи. Вони складали каталоги новітніх видань, передплачували газети і журнали. [42]
Отже, земства реалізували на практиці ідею громадської за характером і демократично; за змістом народної школи. Пріоритетним завданням земських початкових училищ виступало розумове виховання. органічно поєднане з моральним. Воно передбачало застосування найрізноманітніших форм і методів навчання, серед яких чільне місце відводилося тим. що пробуджували самодіяльність і творчість.
2.2 Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширені освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
Товариство «Просвіта» на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття продолжение
--PAGE_BREAK--
Одним із самобутніх явищ доби національно-демократичної революції були культурно-освітні товариства «Просвіта». У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи тощо.
Початок вивчення “Просвіт” на території Поділля було покладено насамперед українськими періодичними виданнями. Так, на шпальтах часопису “Рада” систематично з’являлися публікації, у яких вказувалися шляхи поширення просвітницького руху на Поділлі, визначалися проблеми у роботі губернського товариства, зокрема забезпечення літературних запитів подолян, відкриття бібліотек-читалень у сільській місцевості, відносин “Просвіти” із губернською адміністрацією, духовенства з освітянами, що мали намір вступити до товариства, участі останнього у Хотинській виставці тощо. У цьому плані показові роботи А.Смолієвського[74, с.3], Подолянина[64, с.4-5], Хмурого[79, с.3], Просвітянина[67, с.1] та інших дослідників. Автори цих статей давали позитивну оцінку роботі просвітян в умовах самодержавства.
С.Петлюра, характеризуючи українське громадське життя у 1907 р., на шпальтах журналу “Село”, з одного боку, відзначав просвітницькі осередки як єдині, які беруть у ньому участь. З іншого, критично оцінивши склад “Просвіт” (“буржуазна інтелігенція”), вказує на їх пасивність і приходить до висновку про “інтелігентсько-буржуазний напрямок” діяльності просвітницьких товариств[61, с.6]. В іншій статті С.Петлюри зустрічаються подібні судження, зокрема, різко негативно розглядається просвітницький часопис “Світова Зірниця”, що виходив у м. Могилеві-Подільському Подільської губернії. “Паном тхне” – ось загальна оцінка журналу автором6.
У дореволюційний період протягом 1912–1913 рр. з-під пера відомого громадського діяча І.Огієнка виходять статті, з яких ми дізнаємося про випади ворогів українства. Так, публікація “Чи не новий похід”[59, с.3] була зумовлена тим, що з дверей подільської “Просвіти” була зірвана табличка разом із правилами користування бібліотекою-читальнею. Вчений зауважив, що достеменно визначити авторів неправомірних дій буде важко. Але з огляду на те, що у місцевих часописах “Подолянин” і “Подольские известия” стали з’являтися критичні судження на адресу губернського товариства, висновок напрошувався сам собою. І.Огієнко, згадуючи той факт, що місцеві російськомовні видання систематично лякали подолян “мазепинством”, небезпекою від подільської “Просвіти”, адміністрація забороняла проводити літературні вечорниці, задається питанням, чи не є це початком нового походу проти народу, який споконвічно проживає на своїй землі, його культури, його права говорити рідною мовою.
Проблеми, які виникали перед просвітницькими організаціями у період самодержавства, висвітлив О.Білоусенко в 1912 р. у розвідці “Гибель “Просвит”, уміщеній у московському журналі “Украинская жизнь”. Крім невеликого екскурсу в історію товариств, автор детально простежив передумови занепаду просвітницьких осередків, відзначив, що діяльність “Просвіт” – “это история поистине тернистого пути их”[6, с.29-39]. У статті зроблено акцент на ті утиски, що чинила влада прогресивній діяльності товариств. Для прикладу, автор назвав причини, через які влада не дозволила Подільській “Просвіті” відкрити у 25 селах бібліотеки-читальні.
У добу національно-визвольних змагань також з’явилися розвідки із досліджуваної теми. Так, очевидець тих подій Т.Верхола був переконаний у тому, що діяльність “Просвіт” сприяла поширенню освіти серед народу. Дослідник опублікував невелику брошуру “Про “Просвіти”, у якій виклав кілька порад, зазначивши при цьому, що “товариство повинно бути серцем селян і до його повинні горнутись всі наші люде, бо воно велику користь усім дасть”[10, с.2]
Проте деякі дослідники критикували діяльність “Просвіт”. На нашу думку, на особливу увагу заслуговує праця В.Торського “Українська державність і нова роль “Просвіт”, опублікована у 1918 р., у якій автор назвав їх пасивними[77, с.76].
У радянський період історії України просвітницька тематика фактично була закритою для широкого загалу науковців. Винятком можна вважати розвідку В.Герасименка “З українського громадського руху на Поділлі”, опубліковану у 1930 р., у якій відсутня ідеологічна тенденційність щодо просвітницьких товариств. Цінним у дослідженні є те, що автором опрацьовано матеріали архіву м. Кам’янця-Подільського, на основі яких подані відомості про роботу Подільської “Просвіти”, зокрема зусилля просвітян у справі запровадження української мови у місцевій духовній семінарії, вінницькій церковно-учительській семінарії та 12 двокласних школах краю. У кінці публікації подано коротку довідку про життя і діяльність голови “Просвіти” К.Г.Солухи. [22, с.305-313]
Радянські історики через існуючі на той час ідеологічні стереотипи подавали діяльність “Просвіт” спрощено, називаючи останні “петлюрівськими”, “буржуазними”, “націоналістичними”, “контрреволюційними”. І.Д.Золотоверхий, аналізуючи становлення української культури у 1917–1920 рр., зазначав, що діяльність “Просвіт” була “виявом українського буржуазного націоналізму”16. Власне кажучи, на яку іншу оцінку могли розраховувати просвітяни, які дбали про розвиток національної свідомості, громадської активності населення, піклувалися про виховання почуття любові до України та її славного минулого, дбали про піднесення культури тощо? Наведеними працями не вичерпується перелік досліджень із зазначеної теми. Проте на сьогодні залишається ще недостатньо вивченою діяльність Подільської “Просвіти” у плані хронології. Цим можна пояснити актуальність і важливість пропонованої публікації, у якій аналізуються етапи діяльності губернського товариства.
Початок ХХ ст. у Російській імперії позначився епохальними подіями. Поразка у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і початок першої російської демократичної революції спричинили посилення українського визвольного і національно-культурного руху. Царський режим не міг не зважати на такі події. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест царя Миколи ІІ про вдосконалення державного порядку. Згідно документа, передбачалося: “Даровать населенію незыблемыя основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраній и союзов”17. Проголошена у маніфесті свобода зборів і товариств прискорила розробку закону про товариства і союзи. До того ж, після 17 жовтня розпочався процес утворення різних політичних партій, профспілок та інших організацій, причому далеко не всі вони були зареєстровані в державних установах. Урешті-решт, 4 березня 1906 р. введено “Тимчасові правила про товариства і союзи”[31, с.262]. За цим документом, товариство могли утворювати кілька осіб, які мали спільну мету і не прагнули отримати прибуток від діяльності[23, с.5]. Через те, що просвітницькі осередки ставили за мету просвіту народу, вони підлягали реєстрації на засадах “Тимчасових правил...”. Таким чином, на території Поділля був відкритий шлях до виникнення “Просвіт”.
Спроба утворити просвітницькі товариства на території краю була запозичена з Галичини, де у 1868 р. була організована “Просвіта”, метою котрої стало розповсюдження українського слова серед населення і турбота про його добробут. Таке ж завдання поставила собі Подільська “Просвіта”, яка була однією із перших на території Правобережної України. Вже у листопаді 1905 р. подільський просвітянин В.Стиранкевич звернувся до Б. Грінченка із листом, з якого видно, що в Кам’янці-Подільському фактично вже існувало у цей час просвітницьке товариство, яке проте ще не мало юридичного оформлення (відсутні статут, документація). Найактивнішими його членами були відомі діячі науки і культури міста К.Солуха, Ю.Сіцінський, Т.Павловський, С.Іваницький та ін. [48, с.6-27] З юридичної точки зору, статут товариства було затверджено 19 квітня 1906 р., а 21 квітня того ж року товариство було внесено в реєстр. Отже, 1906 р. можна вважати початком першого етапу функціонування просвітницьких товариств на Поділлі.
На відміну від інших “Просвіт”, подільська основну увагу звернула на роботу серед сільського населення краю, зокрема на відкриття бібліотек і хат-читалень[64]. По губернії було розіслано кілька тисяч примірників статутів товариства, надрукованих українською мовою, із закликом вести освітню роботу серед народу. Їх отримували переважно вчителі, священики, селяни, які почали проводити роботу серед місцевого населення.
Під керівництвом подільського товариства у сільській місцевості розпочали роботу десятки бібліотек та бібліотек-читалень. Найбільш дієвими стали осередки у м. Жванець, с. Боришківці, с. Вищий Ольчедаєв та ін. Основною організаційною формою роботи товариств стало підвищення рівня грамотності селян, розповсюдження, придбання та індивідуальне й колективне читання і обговорення насамперед українських книг, журналів і газет, у тому числі заборонених. З огляду на численні утиски із боку адміністрації, просвітяни почали об’єднуватися і проводити напівлегальну та нелегальну роботу в рамках позичкових і споживчих товариств.[36] Крім цього, просвітяни для своїх цілей використовували бібліотеки-читальні ім. Ф.Павленкова, які за своїми функціями нагадували просвітницькі товариства.
Оскільки просвітницькі осередки діяли в руслі українського національно-культурного відродження, а значна кількість його учасників була задіяна у революції 1905–1907 рр., то самодержавство всіляко чинило опір їх поширенню і діяльності, стало на шлях заборон і репресій щодо них. Зокрема, навесні 1907 р. було закрито товариство у Кам’янці-Подільському, 30 червня – у Могилеві-Подільському, а згодом більшість інших.
Таким чином, просвітницький рух 1905–1907 рр. діяв і розвивався двома шляхами: офіційно (меншість осередків) і нелегально (переважна більшість). На цьому завершився перший етап діяльності подільського товариства.
Другий етап у розвитку просвітництва на території Поділля розпочався з 1908 р., коли у лютому відновила свою діяльність губернська “Просвіта”, і тривав до 1914 р. Якщо на першому етапі головним осередком просвітництва були бібліотеки і хати-читальні та поширення українських видань, то на другому, поряд із цими видами діяльності, утвердилися такі форми роботи, як організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті видатних українських діячів, музичних вечорів і театральних вистав за участю місцевих акторів-аматорів. Кількісні показники сільських просвітницьких осередків через утиски і переслідування влади значно знизилися. На території краю діяло близько двох десятків осередків. Продовжували існувати конспіративні бібліотеки, читальні, які не були зареєстровані і маскувалися переважно під гуртки грамоти, кооперативні спілки тощо.
Вагому роль у діяльності просвітницьких товариств на Поділлі відіграли перші галузеві газети, такі, як україномовний тижневик “Світова Зірниця”, київські часописи “Рада”, “Дніпрові Хвилі”, “Світло” та інші, які були популярними і користувалися попитом у сільського населення.[35, с.3]
У цілому, важливим результатом просвітницького руху в 1908–1914 рр. стала поява талановитих організаторів і подвижників, виразників ідей національного відродження і українського визвольного руху. Так, на ниві Подільської “Просвіти” виховалися і стали її провідниками такі відомі діячі як Й.Волошиновський, К.Солуха, Ю.Сіцінський, П.Блонський, К.Степура, Л.Повержук, К.Лукашевич, І.Зборовський та інші.
Через утиски влади, частково проросійського духовенства та інших осіб, ворожих українству, просвітницька справа обмежувалася і занепадала. Суттєвою проблемою для просвітницьких осередків виявилася нестача коштів і працівників. Остаточно робота товариств була згорнута, коли більшість просвітян мобілізували в російську армію на фронти Першої світової війни. Такий стан просвітництва зберігався до 1917 р., коли внаслідок революційних подій у Російській імперії була повалена монархія.
Третій період діяльності подільських “Просвіт” пов’язаний із тим, що у лютому 1917 р. у Росії перемогла буржуазно-демократична революція, внаслідок якої було повалено самодержавний режим. Суспільно-політична ситуація докорінно змінилася. Влада в державі перейшла до Тимчасового уряду. Ці події сприяли піднесенню визвольних процесів у всій колишній імперії, в тому числі й в Україні, на Поділлі.
У 1917–1920 рр. просвітницький рух на Поділлі розбудовувався в умовах частої зміни політичних режимів і урядів, подій громадянської війни та окупації. Проте загальне революційне піднесення, національно-визвольна боротьба українського народу виявилися благодатним джерелом для функціонування “Просвіт”, які стали яскравим виявом національно-культурного відродження. На відміну від першого і другого етапу просвітництва, коли воно було справою інтелігентів та ентузіастів, малопотужним за кількісними показниками та формами й методами роботи, на його третьому етапі (1917–1920 рр.) просвітництво краю перетворилося у масове явище, поширилося і проникло практично у всі міста і села, удосконалило структуру та можливості діяльності, стало виразником національно-культурних потреб українського народу. продолжение
--PAGE_BREAK--
У зазначений період “Просвіти” почали відновлювати свою роботу на території краю. Ініціаторами утворення нових товариств виступили представники сільської інтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь. Просвітницькі товариства проходили у 1917–1918 рр. доволі важкий етап свого організаційного становлення. Однією із головних проблем сільських товариств була проблема об’єднання їх зусиль та координація напрямів діяльності. У цьому плані важливу роль зіграли І і ІІ Всеукраїнські просвітницькі з’їзди та ін. [68, с.2]
За гетьманату П.Скоропадського становище подільських “Просвіт” було неоднозначним. З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користувалася підтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичні свободи, зокрема товариства зазнавали утисків місцевих гетьманських адміністрацій, переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти “Просвіт”, заборонялося проведення культурно-освітніх заходів тощо. Діяльність просвітян ускладнювалася через наявність на території краю австро-угорської та німецької окупаційної адміністрацій, які не були зацікавлені у розвитку просвітництва.
У 1919–1920 рр., як і в попередній період, функціонування “Просвіт” здійснювалося в умовах бойових дій. До того ж, на території Правобережної України спостерігалася часта зміна влад, що не дозволяла швидко адаптуватися до нових реалій. Проте і за таких обставин сільські товариства охопили більшість населених пунктів регіону, спромоглися порівняно ефективно вести культурно-освітню роботу серед населення. Головну увагу вони звернули на позашкільну та дошкільну освіту, як найбільш занедбані. Серед форм діяльності “Просвіт” виділялися такі: відкриття книгозбірень, хат-читалень, шкіл, гімназій, різнопрофільних курсів, розповсюдження газет і журналів, організація читань, дитсадків, проведення шевченківських свят, вечорів української поезії та пісні, театральних вистав, хорів, концертів, відзначення Різдва Христового, Водохреща, Великодня та інших свят. Така діяльність була значущою для справи національно-культурного відродження України, духовного і патріотичного виховання сільського населення.
В умовах громадянської війни просвітницький рух опинився на вістрі політичних інтересів протилежних таборів. Уряди Української Народної Республіки спрямовували “Просвіти” на потреби визвольних змагань та культурно-освітнього виховання, більшовицька влада прагнула нейтралізувати і залучити їх на свій бік, інші учасники громадянської війни та інтервенції взагалі ставилися до них вороже. До честі просвітницького руху належить те, що, незважаючи на різні політичні підходи до його розвитку, він зумів у 1917–1920 рр. зберегти своє обличчя, призначення, залишитися вірним засадам українського національно-культурного відродження.
Поряд із ветеранами просвітницького руху в Правобережній Україні, такими як М.Василенко, С.Русова, І.Огієнко, К.Солуха, Ю.Сіцінський та іншими, які продовжували на цій ниві своє подвижництво у 1917–1920 рр., зросла молода плеяда їх соратників і послідовників з числа українців-патріотів. Із-поміж них варто назвати подолян Н.Бевзенко, М.Домбровську, В.Плінського, Д.Покритана, Платовського, П.Савуляка та ін.
З 1921 р. розпочався четвертий етап діяльності подільських “Просвіт”, для якого характерним є подальше розгортання діяльності як губернського товариства, так і інших осередків у краї в умовах більшовицької окупації. 1921 рік в історії діяльності просвітницьких осередків краю став першим роком спокійної і планомірної роботи. Радянська влада, прагнучи повністю підкорити і використати на свою користь “Просвіти”, на перших порах сприяла їх розвитку. У цей час просвітяни перейшли на зразковий статут, що передбачало надання товариствам державної допомоги. У цілому, станом на 1921 р. у Подільській губернії функціонувало біля 400 товариств.[67]
З іншого боку, спроби радянської влади в перші роки свого існування підлаштувати “Просвіти” під свою ідеологію зазнали поразки. Незважаючи на політику більшовизації просвітницького руху, він і надалі продовжував виконувати роль провідника українського національно-культурного відродження. Не досягши своєї мети, радянський режим почав процес ліквідації “Просвіт”, у тому числі подільських, звинувативши їх в “українському буржуазному націоналізмі”, охрестивши їх “оплотом петлюрівщини”, відніс їх до свого “класового ворога”. У подальшому тоталітарна влада всіляко оббріхувала просвітницький рух, прагнула замовчувати його здобутки, розпочала політичні репресії. На Поділлі це виразилося у зменшенні кількості “Просвіт”. За офіційними даними, станом на 1 січня 1923 р. їх було 206, на 1 квітня – вже 185, а на 1 липня – жодного.[49, с.91]
Таким чином, у діяльності Подільської “Просвіти” та інших просвітницьких товариств можна виділити такі етапи: І – 1906–1907 рр. – під час якого завдяки революції 1905–1907 рр. на Поділлі з’явилися перші просвітницькі осередки; ІІ – 1908–1914 рр., впродовж якого відбулося організаційне становлення, зміцнення і поширення просвітницьких товариств, а згодом їх занепад у зв’язку із початком Першої світової війни; ІІІ – 1917–1920 рр., коли відбулося відродження і перетворення подільських “Просвіт” в опору національно-визвольних змагань, урізноманітнилися форми і методи діяльності товариств, ускладнилися стосунки з українською, більшовицькою та окупаційною владою; ІV – 1921–1923 рр., в ході яких у регіоні здійснювалася тотальна більшовизація “Просвіт” та їх повна ліквідація радянською владою.
Уже в 1918 р. у м. Жванці Кам'янецького повіту завдяки організаторським зусиллям губернського комісара Г. Степури (1881-1939) було створено просвітницький осередок. Гурток молоді поставив виставу «Наталка Полтавка», а виручені кошти використали на заснування «Просвіти». До товариства увійшли практично всі освітяни Жванця та його околиць, місцеве духовенство, селяни. Наявність значної частини представників інтелігенції у складі осередку визначило його конкретні кроки щодо поширення просвіти серед мешканців містечка.
На шляху становлення осередку та початку його діяльності виникало багато проблем, зокрема однією із них стало забезпечення населення літературою і періодичними виданнями. Особливо не вистачало книг на сільськогосподарську тематику. Тому місцеві просвітяни у 1918 р. відкрили свою власну читальню. Щоб сформувати бібліотечний фонд і надалі його поповнювати, керівництво «Просвіти» звернулося до редакцій і видавництв із проханням надіслати їм по одному примірнику своїх видань. Згодом при товаристві була відкрита крамниця споживчого товариства «Дністер», яка реалізовувала переважно українську літературу.
У цей період просвітницькі товариства включали до свого складу відомих українських політичних та громадських діячів. Робилося це насамперед із метою розширення кола діяльності «Просвіт», а також їх популяризації серед населення. Так, 15 вересня 1918 р. відбулися збори Жванецької «Просвіти» ім. І. Стешенка Подільської губернії, на яких, враховуючи великі заслуги І.Огієнка у справі заснування університету у м. Кам'янці-Подільському, просвітяни обрали його своїм почесним і довічним членом, щоб він став для їхньої організації «порадником і авторитетним заступником, оборонцем». Разом із тим, рада товариства просила І.Огієнка вислати свої твори для поповнення читальні. [60, с.231]
Крім того місцеві просвітяни опікувалися навчальними закладами містечка утримували дитячий садок, робили ремонт шкільних приміщень. При цьому частину коштів надавала адміністрація, а решту товариство отримувало від постановки вистав. Так, у вересні 1918 р. товариство регулярно ставило вистави, прибуток з яких, зокрема, передавали на ремонт 2-хкласовоїмісцевоїшколи. А 31 жовтня 1918 р. було виділено ще 1000 крб. на утримання дитячого садка, яким опікувалися місцеві просвітяни.
У цей же час просвітяни мали намір відкрити зимовий театр із просторим глядацьким залом, великою сценою, вбиральнями. З цього питання товариство вело переговори із місцевим домовласником А. Кізером. Просвітяни мали надію, що упродовж місяця буде відремонтоване приміщення і театральний сезон, під час якого будуть ставитися п'єси виключно українських авторів, розпочнеться у найбільш сприятливий час після закінчення сільськогосподарських робіт. Передбачалося запросити професійну трупу. Такі плани місцевих просвітян свідчили про те, що вони були неабияк зацікавлені піднесенням культурного рівня населення. Незважаючи на підтримку держави, на місцях окремі консервативні чиновники та інші представники гетьманської адміністрації негативно ставилися до роботи вже існуючих «Просвіт», а також до відкриття нових. Така реакція була спричинена тим, що діяльність деяких товариств виходила за межі їх статутів, а також вони здійснювали агітацію проти існуючого порядку. Адміністрація забороняла їм проводити заходи, відбирала у них приміщення, конфіскувала українознавчу літературу тощо. Тому прихід до влади Директорії УНР був сприйнятий просвітянами позитивно. Більш того, з приводу звільнення Києва від гетьманської адміністрації 22 грудня 1918 р. товариство «Просвіта" провело свято-маніфестацію. Приміщення осередку при цьому було урочисто прикрашене. Після закінчення у церкві служби Божої громадяни хресним ходом прибули до будинку «Просвіти», біля якого українською мовою відправили молебень. Після його закінчення відбувся військовий парад. Наприкінці свята просвітяни виголосили промови.
Жванець завжди був багатий на історичне минуле, особливе місце у якому належало фортеці. Тому, щоб зберегти її під руйнування під впливом часу, а також від використання як місця для нечистот, просвітяни звернулися до губернського комісара із проханням про передачу цього історичного пам'ятника під їхній догляд. Комісія у складі голови товариства М.Ястрембського, інспектора місцевої вищої початкової школи Д. Олексюка та І.Співака за ухвалою ради товариства була зобов'язана утворити в містечку історко-етнографічний музей. Почесним головою комісії обрано Г.К.Степуру. Під музей орендували приміщення у центрі Жванця і замовили необхідні меблі. Турбота просвітян про історичні пам'ятки безперечно, викликала схвалення і підтримку місцевих мешканців. [80, с.9-12]
У діяльності просвітян важливою була організація театрального мистецтва. Завдяки виставам мешканці містечка пізнавали історію свого народу. Влаштування театральних заходів було однією із найефективніших та прибуткових форм просвітницької роботи. Вистави здебільшого були платними, репертуар підбирався відповідно до проблем, котрі цікавили населення. Найбільш поширеними були драми «Підпанки» І.Карпенко-Карого, «Назар Огодоля» Т.Шевченка, «Душогуби» Л Яновської, «Мати-наймичка» І.Тогобочного, комедії «По ревізії» М.Кропивницького, «Новий Закон» Т.Колесниченка та ін. Інколи через те, що театральні зали не вміщували усіх бажаючих, вистави протягом одного вечора повторювались. 16 лютого 1919 р. Жванецька «Просвіта» організувала виставу «Безталанна», яка мала неабиякий успіх. Театральні заходи товариства позитивно впливали на культуру населення краю. Поширювалася рідна мова, відроджувався національний одяг, все менше можна було почути пісень російською мовою. На початку 1919 р. відновив свою діяльність просвітницький хор, у репертуар якого входили насамперед українські народні пісні. Хористи планували відзначити Шевченківські свята.
Велику роль просвітяни надавали національному вихованню. 10 березня 1919 р. при товаристві були започатковані загальноосвітні півторамісячні курси українознавства. Вартість навчання становила 10 крб. Передбачалося, що три лектори будуть викладати українську мову, історію, письменство, географію України. Після закінчення курсів проводилися іспити. Слухач, який їх успішно складав, отримував свідоцтво. Перед початком роботи курсів був відправлений молебень. На їх відкриття запросили губернського комісара Г.Степуру.
У 1919 р. Жванецька «Просвіта» досягла відчутних успіхів у своїй роботі. Це простежується зі звіту товариства Подільській Народній Управі. З нього видно, що осередок працював систематично, мав свою книгозбірню (1500 книжок), аматорську трупу, читальню, хор. Великим досягнення місцеві просвітяни вважали поширення культурної діяльності на сусідні Рихтецьку, Довжоцьку й Гавриловецьку волості. Більше того, товариство турбувалося про українських військовополонених, які поверталися із Бессарабії, і надавало їм посильну допомогу.
Щоб збільшити кількість освічених людей, громада, у тому числі просвітяни відкрили у Жванці гімназію. Викладати у цьому навчальному закладі могли лише ті особи, котрі мали певний педагогічний стаж, брали участь у громадському житті і обов'язково входили і активно працювали у місцевих культурно-освітніх товариствах. Перевагу мали ті кандидати, які знали знали археологію краю, мистецтво та кооперацію. При гімназії була створена бібліотека, музей, народний дім. Утримувати навчальний заклад мало товариство «Просвіта». Проте через негативне ставлення радянської влади, яка саме на той час панувала в Україні, до всього українського, гімназія так і не розпочала своєї роботи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Вже у квітні 1920 р. Жванецька «Просвіта» об'єднала навколо себе майже всіх інтелігентів містечка. Проте перешкодою на шляху до її ефективної діяльності стала відсутність приміщення. «У нас нема місця, де ми почували б себе цілком вільно і цілком безпечно», казав один із членів товариства. І все ж таки «Просвіта» на чолі з колишнім губернським комісаром Поділля Г.Степурою організувала навколо осередку вчителів, підтримувала їх матеріально, призначала стипендії, періодично обновляла бібліотечний фонд місцевих шкіл. Значним здобутком просвітян був хор. До нього входило 40 осіб. Він виступав із концертами на Різдво, Великдень та ін. свята і навіть планував поїздки по навколишніх селах.
Після зміцнення позицій радянської влади в Україні становище багатьох товариств Подільської губернії погіршилося. Червоноармійці знищували бібліотеки, вилучали літературу тощо, Деякі подільські осередки припинили свою діяльність. Постало питання і щодо діяльності «Просвіти» у Жванці. У 1921 р. її змусили передати свої книжки єдиній трудовій школі. Крім того, розпочалися репресії проти членів товариства. Інструктор політосвіти Лискун закликав утворити абсолютно нову «Просвіту», яка б не була «гнилою білогвардійською бацилою і розсадником самостійності». Таке ставлення представників нової влади до товариств є цілком зрозумілим, оскільки просвітницькі організації виконували роль провідника українського національно-культурного відродження, що було абсолютно непотрібним для перших. [60, с.221-223]
Отже, у 1918-1921 рр. одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була Жванецька «Просвіта». У зазначений період товариство проходило складний етап свого становлення і діяльності. Просвітяни відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Незважаючи на утиски з боку радянської влади, активісти просвітницького руху намагались і надалі проводити різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення.
Перше профспілкове об'єднання вчителів на Поділлі
Йшов четвертий рік першої світової війни. Одне з найбільших міст Подільської губернії Могилів стало місцем розташування військових частин другого ешелону Південно-Західного та Румунського фронтів. У ньому розмістилися шпиталі, тилові підрозділи, які зайняли частину приміщень навчальних закладів. Жителі міста важко переносили лихоліття. Процвітання спекуляції, дорожнеча призвели до різкого падіння реальної заробітної, плати, а це у свою чергу викликало ріст невдоволення серед виробничих колективів і серед працівників освіти. Звістка про повалення самодержавства була сприйнята з надією на краще. 14 березня у приміщенні комерційного училища представники підприємств і військових частин обрали першу Раду робітничих і солдатських депутатів. Розгорталася боротьба між різними течіями революційних сил.
Серед учителів визрівала думка про необхідність створення свого професійного об'єднання для самозахисту. З ініціативи учителів жіночої гімназії В.І. Басенка та чоловічої — М.Н. Коло-тилова 17 березня відбулися збори педагогів міста. Вони з ентузіазмом сприйняли ідею створення власної організації і обрали організаційну трійку. її членам доручили зв'язатися з Московською обласною спілкою (вона існувала з 1905 року), отримати від неї зразок статуту та відповідні рекомендації, які допомогли б створити Могилівську фракцію Всеросійської спілки учителів. Наступного дня запит було відправлено до Москви, а учителі продовжували жваво обговорювати майбутні дії своєї організації. Та минав час, а очікуваної відповіді не було. 4 квітня оргбюро скликало чергові збори. В. Басенко у своєму інформативному виступі висловив думку, що життя вимагає негайного об'єднання учителів навколо певної політично-професійної платформи. Збори вирішили:
обрати комісію з 6 чоловік, якій доручити розробити у загальних рисах політичну і професійну платформу;
вважати могилівське учительство організованим у Могилів-Подільську спілку учителів;
обрати зі свого середовища делегата до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.
Тут же була обрана комісія і представник до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.
На наступних зборах 16 квітня після активного обговорення була затверджена Платформа спілки учителів, яка складалася з кількох розділів.
Оскільки це перший профспілковий документ подільських освітян, то наводимо його текст дослівно. [73, с.231]
І. Загальна мета профспілки:
Підтримка Тимчасового Уряду у боротьбі зі старим ладом за зміцнення нового.
Підготовка населення до виборів в Установчі збори. .
Відміна станових і національних обмежень.
Право націй на самовизначення і збереження інтересів меншості.
Повна свобода організацій.
Децентралізація влади.
Впровадження в життя виборних засад у державному і громадському управлінні.
Відокремлення церкви від держави.
II. Професійно-політична мета:
Обов'язкова загальна освіта.
Автономія народної школи. Скасування шкільних рад і дирекцій, передача їхніх функцій колегіальним органам за участю місцевих і педагогічних сил.
Автономія середньої школи: вибори головного керівника школи, голови педагогічної ради, ліквідація навчальних округів і заміна їх колегіальними управліннями.
Емансипація вчителя від усіх обтяжливих пережитків старого ладу.
Усунення принизливих для особи вчителя форм контролю
Сприяння всебічному духовному розвитку членів Спілки (заснувати бібліотеки, клуби, курси, організовувати лекції, екскурсії, вистави, започаткувати видання свого друкованого органу).
Захист правових та економічних інтересів членів Спілки. Надання їм матеріальної і моральної підтримки. Можуть бути організовані суди честі, каси взаємодопомоги, санаторії, притулки.
Демократизація школи: вільний доступ до школи всім, безкоштовна освіта, спадкоємність школи і її націоналізація.
Позашкільна освіта і сприяння популяризації наукових знань серед населення.
Залучення широкої громадськості до виховання підростаючого покоління.
Широка громадська активність у відкритті шкіл.
III. Удосконалення професійної праці:
Відміна привілеїв і прав, пов'язаних з отриманням дипломів.
Створення системи підготовки кадрів педагогів-вихователів.
Зменшення кількості уроків і підвищення винагороди за працю.
Надання педагогу права на отримання річної відпустки після повного строку служби для оздоровлення та поповнення своїх знань зі збереженням грошового утримання і зарахуванням цього року у стаж роботи.
IV. Удосконалення навчально-виховного процесу:
Виховувати молоде покоління на засадах любові до Батьківщини і волі.
Усунути позашкільний нагляд за учнями у тому вигляді, у
якому він був раніше.
Відмінити фізичні покарання, екзамени, бальну систему.
Запровадити семестрову систему, впроваджувати ручну працю, організовувати учнівські гуртки, клуби, проводити екскурсії, раціональне читання і практичні заняття.
Впровадити фізичне виховання і факультативне викладання гігієни і ряду інших предметів, виходячи з місцевих умов.
Впорядкувати медичний нагляд за учнями. Організувати класи для розумово відсталих дітей.
На цих же зборах було обговорено і затверджено «Статут Могилів-Подільської Спілки учителів», основним змістом якого є:
Членами спілки могли бути особи, які працювали учителями, вихователями, шкільними лікарями. Особи, які займалися навчанням дітей вдома і не мали учительського цензу, могли прийматися до Спілки рішенням загальних зборів.
Правління обиралося в складі 8 чоловік, його засідання проводилося не рідше одного разу на тиждень.
Загальні збори проводилися один раз на місяць.
Кошти складалися з внесків, прибутків від влаштування вечорів, концертів, вистав, лекцій.
Головою правління обрано Басенка. Деякі виступаючі на зборах висловлювали побажання шукати зв'язків з іншими спілками вчителів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Ці пошуки досить інтенсивно проводились. 26 вересня прийнято рішення про вступ до Всеросійської учительської профспілки через Київську обласну організацію, а в середині 1918 року подільські делегати взяли участь в роботі II з'їзду Спілки. [12, с.123]
Тим часом становище в Могилеві з кожним днем погіршувалось. За роки громадянської війни та інтервенції влада в місті змінювалась 18 разів. Вдвічі зменшилась кількість населення. Більшість підприємств були зруйновані. Чим займалось перше в губернії профспілкове об'єднання вчителів у цей важкий час? Уже на перших засіданнях правління були створені секції і комісії: шкільна, політична, економічна, бібліотечна. Їх представники брали активну участь у роботі Ради робітничих і солдатських депутатів, у міському об'єднанні профспілок, у шкільній раді відділу освіти. Члени профспілки активно обговорювали питання про реформу та українізацію школи, про трудові засади в навчальних закладах. Актив залучався до контролю за випуском учнів початкових шкіл, до роботи серед населення, до організації курсів і читання лекцій для 27-ої армійської бригади, організації клубу для вчителів.
Дуже багато уваги приділялося розв'язанню економічних проблем. Неодноразово піднімалось клопотання перед військовими частинами, Повітовою Радою, Міністерством, Комісаріатом Київського шкільного округу про звільнення шкільних приміщень. Представники спілки брали участь в нараді з цього питання при штабі 8-ої армії.
На всіх засіданнях правління і більшості зборів обговорювались проблеми, пов'язані з забезпеченням членів спілки городами, дровами, одягом, взуттям, гасом, хлібом, цукром та іншими предметами першої необхідності, розподіляли їх між колективами. Діяла каса взаємодопомоги.
31 березня 1918 року було прийнято звернення до Могилівської міської думи, Подільського земства про докорінне поліпшення матеріального становища початкових шкіл та збільшення заробітної плати їх учителям.
Систематично розглядалися заяви і скарги, які надходили від учителів. Особливого розголосу набув конфлікт між адміністрацією і групою учителів жіночої гімназії. В грудні 1917 року 6 викладачів оголосили страйк, який тривав понад три місяці.
На початку серпня 1920 року після повернення з губернської наради завідуючий відділом освіти А. Сперанський виступив на загальних зборах Спілки і вніс пропозицію про її реорганізацію «на нових засадах». Для цього необхідно було змінити статут, перейти на нову платформу за прикладом Київської та Вінницької учительських спілок. Обговорювався новий Статут. На наступних зборах 7 серпня 1920 року було затверджено Статут Могилів-Подільської спілки працівників освіти і соціалістичної культури, яка увійшла до складу відповідного губернського об'єднання. [13, с.91]
Поширення профспілкового руху
В середині 1917 року оформились окремі об'єднання вчителів середніх шкіл, а потім початкових вищих, початкових нижчих шкіл у м. Вінниці. У 1918 році об'єдналися єврейські і польські учителі. На початку вересня 1919 року вперше зібралися учителі-українці і організували свою спілку, затвердили статут, обрали раду філії. В жовтні 1919 року окружний суд затвердив статут спілки трудового студентства. В цьому ж місяці відбулися загальні збори вчителів, на яких обговорювалось питання про об'єднання. А на чергових зборах 22 листопада 1919 року був створений «Союз вчителів м. Вінниці» і обрано його тимчасове правління. Вирішено організувати «Позичкове ощадне товариство» з касою взаємодопомоги. Обрано комісію для підготовки статуту.
Подібний процес відбувався і у Вінницькому повіті. 12 травня 1918 року на загальному зібранні учителів було створено повітову філію спілки. В середині вересня 1919 року відбувся II повітовий з'їзд, на обговорення якого було винесено 14 питань. 21 вересня 1919 року відбувся з'їзд учителів Стрижавської волості, а на початку жовтня повітове правління констатувало, що учительські спілки засновано вже в 5 волостях.
25 жовтня цього ж року зібралися представники міського об'єднання та волосних філій Вінницької повітової спілки учителів. Крім спілчанських проблем, у центрі уваги постало питання про заснування волосних органів освіти. Проект статуту такого органу був поданий на затвердження повітової шкільної ради. Створено тимчасове губернське правління учительської спілки.
Делегатський з'їзд працівників освіти, який відбувся у Києві в січні 1920 року, скасував Всеукраїнську вчительську спілку і створив спілку робітників освіти і соціалістичної культури. Через це було проведено перереєстрацію членів спілки.
У березні 1921 року відбувся перший губернський з'їзд спілки «Робоссокульт» (робітників освіти і соціалістичної культури), який обрав правління спілки на чолі з Миколою Кузьміним. Правління та президія періодично засідали для обговорення директивних матеріалів Південного бюро ЦК профспілки, затвердження рішень повітових, волосних органів та комітетів.
28 квітня 1921 року на засіданні правління затверджено прапор спілки. Колір — червоний. Зверху напис: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», нижче — гасло профспілки. «Пролетарська революція знищила деспота — пролетарська освіта знищить рабство!», і внизу — «Подільський губернський відділ профспілки Оссокульта».[21, с104]
Об'єднання м. Вінниці Вінницького повіту підпорядковувались безпосередньо губернському правлінню. У Вінниці на 1 січня 1921 року налічувалось 694 членів спілки. З 25 березня було оголошено тиждень професійного руху. В результаті організаторської і пропагандистської роботи на 1 травня профспілкою було охоплено 70-80% працівників у 50 колективах (21 трудової школи, 6 профшкіл, 2 бібліотек, 5 курсів, органів народної освіти, дошкільних і позашкільних дитячих установ, народного будинку, державних консерваторії та оркестру, агітпункту, архіву, фото кіно об'єднання краєзнавчого музею, української трупи, театрів ім. Леніна та єврейської драми). У місті створено 5 дільничних комітетів, затверджено 4 уповноважених, які розгорнули активну роботу у трудових колективах. Щомісяця проводились загальні збори працівників, на яких затверджувались тарифні угоди з міським відділом народної освіти на квартал, розглядалися плани шефської роботи, роботи серед неписьменних, обирались делегати на з'їзди і конференції. Не залишались поза увагою проблеми матеріального становища учителів. Створено фонд взаємодопомоги.
На виконання рішення ВЦРПС у листопаді 1921 року розпочався процес злиття двох спілок: «Робоссокульга» і «Робмиса» (робітників мистецтва). Злиття відповідних губернських правлінь відбулося 28 листопада.
11 грудня 1921 року від імені перших спільних зборів у м. Вінниці на адресу Південного бюро ЦК профспілки надіслано телеграму: "… загальні збори вітають почин центральних органів у справі злиття «Робоса» і «Робмиса» і констатують факт глибокого задоволення мас цим актом, що підказаний самим життям… Хай живе віднині міцна спілка робітників культурного будівництва!"
А вже через тиждень на президії слухали інформацію про побутові умови в театрі ім. Леніна: температура в артистичних вбиральнях там не перевищувала 13-14 градусів, на сцені — 8 градусів. Було піднято питання перед владними структурами про наведення елементарного порядку у цій справі. [12, с.19-34]
У квітні 1922 року відбувся об'єднавчий з'їзд, на якому було підбито підсумки роботи за рік. За звітний період відбулося 25 повітових з'їздів. Відзначено позитивні зрушення в роботі Гайсинської, Ямпільської філій і розвал профспілкової справи у Брацлавському повіті, де владні структури неодноразово розпускали правління.
Профспілкову лінію губправління з'їзд визнав правильною, але акцентував увагу на вкрай недостатньому зв'язку з повітовими філіями. Йшлося і про важке матеріальне становище членів спілки, погане надходження внесків. І все ж з'їзд завершив роботу на оптимістичній ноті, підкресливши, що після об'єднання легше вирішувати нагальні проблеми.
Проте «міцний союз» проіснував недовго. В багатьох губерніях відбувся масовий вихід зі спілки працівників мистецтва. Кількість їх (в Україні) зменшилась вдвічі, а в Миколаєві — в 10 разів. Уже в травні надійшла вказівка про роз'єднання спілок. В Подільській губернії цей процес було завершено у червні 1922 року.
Органи народної освіти не завжди враховували колективну думку членів профспілки, що, як правило, призводило до загострення стосунків. Могилів-Подільський міськвно у зв'язку з реформою школи, в основу якої закладались трудові засади, з метою максимального залучення школярів до праці видав наказ завершити навчальний рік 24 квітня 1921 року і розпочати новий 9 травня цього ж року. В першій декаді квітня наказ двічі обговорювався на загальних зборах спілки. Учителі вбачали суть проблеми в тому, щоб наблизити викладання навчальних предметів до життя, а тому після обговорення прийняли постанову. «Просити міськвно відмінити це розпорядження як таке, що не відповідає інтересам школи, і надалі обговорювати подібні питання разом зі спілкою. Враховуючи, що відділу освіти необхідні рішучі і досвідчені люди, спілка готова виділити їх зі свого середовища і підтримувати постійний зв'язок». Наказ було відмінено.
В грудні 1922 року на учительському з'їзді Гавришівської волості різкій критиці було піддано волосний відділ народної освіти за становище, яке склалося в Кобилянській школі: приміщення зруйноване, учитель втік, школа понад два місяці не працює. Спілка і селяни своєчасно інформували відділ, але ніякого реагування не було. [12, с.102]
Влітку 1923 року Гайсинський окружний відділ народної освіти використав кошти, передбачені на зарплату учителям, на проведення педагогічних курсів. Губправління профспілки засудило ці дії і передало матеріали у прокуратуру.
Не завжди були нормальними стосунки між губвно і губправлінням спілки. Тричі обговорювалось на засіданнях президії питання про організацію Будинку вчителя. Врешті-решт в обіцяне для цього приміщення вселився відділ освіти.
Губвно без погодження зі спілкою намагався розподілити речі і кошти, отримані у «Двотижневик освіти». Дійшло до того, що губправління звернулося до губпрофради з проханням провести спільне засідання для поліпшення взаємовідносин і встановлення нормальних контактів.
17 і 18 вересня 1921 року Губпрофрада на пленарному засіданні обговорила стан шкільної справи на Поділлі. Відзначила значні успіхи в роботі спілки «Оссокульга», особливо в ліквідації неписьменності серед пролетарів, і вимагала від губправління і Губнаросвіти більше уваги школам з пролетарським контингентом дітей. У зв'язку з катастрофічним станом багатьох шкільних приміщень вирішено вважати принципово допустимим залучати заможні класи населення до підтримки шкіл.
У зв'язку з ліквідацією повітового поділу губерній 14 лютого 1923 року губпрофрада прийняла постанову про ліквідацію повітових і створення 5 окружних профорганів з центрами у Гайсині (14 районів), Кам'янці-Подільському (17 районів), Могилеві-Подільському (15 районів), Проскурові (16 районів), Тульчині (13 районів). Вінниця разом з Вінницьким округом залишились під опікою губернських профспілкових органів.
Згідно рішення ЦК Ради профспілок № 28 від 1 жовтня 1923 року всі працівники партійних і комсомольських органів були переведені із профспілки радянських працівників до спілки «Робос». Це вплинуло на зростання її авторитету і значно пожвавило культосвітню роботу. В кінці жовтня було створено секції преси, професійну та наукових працівників, схвалено організацію студентських земляцтв в інституті народної освіти. продолжение
--PAGE_BREAK--
12 червня 1924 року розпочав свою роботу IV губернський з'їзд працівників освіти. Під час обговорення доповідей губвідділу спілки «Робос» і губвно делегати відзначали певні успіхи, засуджували вимоги окремих міських учителів щодо незалежності профспілок від партійних органів, вимагали посилення уваги до сільської школи, поглиблення перепідготовки педагогічних кадрів, надання їм кваліфікованої методичної допомоги, підняття кваліфікації робітників політосвіти, удосконалення мережі профшкіл, особливо сільськогосподарського профілю, переходу від пересувних бібліотек до організації постійних при кращих окружних і районних школах, удосконалення форм, обсягу і обліку громадської роботи. У виступах звучали заклики завершити ліквідацію неписьменності, посилити антирелігійну пропаганду, брати активну участь у роботі радянських органів («Жодної сільської ради без вчителя!»), активно поширювати політичні і наукові знання, поширювати кращий досвід профспілок.
У червні 1925 року поділ на губернії було ліквідовано. 5 липня відбувся заключний пленум губернського профспілкового об'єднання. Було прийнято рішення вважати губвідділ ліквідованим, обрати тимчасове правління по Вінницькій окрузі, а фінансові залишки передати до ВУЦП з надією, що вони будуть передані Вінницькій окрузі. Губернський будинок робітників освіти передано в розпорядження Вінницької окружної філії. [13]
Секція наукових працівників
17 вересня 1923 року губернське правління профспілки працівників освіти прийняло рішення про створення секції наукових працівників. В організаційний період її очолював професор Вінницького інституту народної освіти М.І. Безбородько, через деякий час — А.І. Ярошевич.
В період становлення секції особлива увага приділялась налагодженню зв'язків між науковцями, світоглядним проблемам і краєзнавчим питанням. Створено комісію, яка розробила план метеорологічного, геологічного і ботанічного обстеження Поділля. Накопичувався матеріал при Вінницькій філії Всенародної бібліотеки академії наук України. Члени біографічного гуртка склали каталог діячів краю і надіслали до Академії наук, зібрали і обговорили кілька сотень біографій. Комісія української мови розпочала працю над лінгвістичним матеріалом Поділля.
За перший рік своєї діяльності спілка зміцніла, в ній налічувалося вже майже 50 співробітників вузів і наукових установ, були налагоджені ділові зв'язки з подібними організаціями в інших містах. Але серйозним недоліком вважався слабкий вплив секції на органи і заклади освіти. [8, с.91]
Враховуючи позитивні відгуки і критичні зауваження, члени секції намагаються активізувати свою діяльність. Уже до кінця року на зборах обговорювались злободенні питання: «Розумова перевтома та гігієна розумової праці», «До історії українознавства» тощо. Члени СНР брали активну участь в роботі науково-філософського товариства, в комісії української мови, виступали з лекціями про методологію академічної праці, про власні наукові Дослідження, працювали в раді культвідділу губернської профспілки, у будинку працівників освіти.
На початку лютого 1925 року в Харкові відбувся перший з'їзд наукових робітників України, в ньому брав участь секретар вінницької секції М Доброгай. Резолюції з'їзду лягли в основу пращ науковців.
Створено осередки СНР в Сутиському технікумі, при вищих педагогічних курсах у Могилеві, Гайсині і Тульчині. У 1925—1926 роках активно працювала група консультантів при кабінеті вивчення Поділля у Вінницькій філії бібліотеки Всеукраїнської академії наук. При необхідності залучалися до консультацій спеціалісти з Києва, Кам'янця-Подільського та інших міст. Вийшло друком чимало краєзнавчих розвідок. [12]
З ініціативи науковців 10 березня 1926 року Вінницький окружний виконком затверджує склад комісії для увічнення пам'яті Михайла Коцюбинського. Взято під охорону будинок, у якому народився письменник, а з жовтня його утримання переведено на місцевий бюджет. Проводяться ремонтні роботи і накопичується матеріал для обладнання музею. Відкрито 8 листопада 1927 року.
З початку 1928 року профспілки брали активну участь в складанні контрольних цифр І п'ятирічки. Не стояла осторонь цього процесу і вінницька секція наукових робітників. 12 лютого на загальних зборах обговорювалась доповідь інженера Бодунчена «П'ятирічний план комунального господарства м. Вінниці». Під час виступів обґрунтовувалась перспектива розвитку міста в трьох напрямках: як культурного центру, як центру розвитку легкої промисловості і як курортної зони України. У зв'язку з цим планувалися найрізноманітніші заходи, починаючи від розширення житлового будівництва, і закінчуючи облаштуванням пляжів та лазень Серед інших, розглядалося питання про виділення земельної ділянки для будівництва корпусу майбутнього медичного інституту, нині університету.
На початку червня окремо обговорювалися перспективи розвитку вищої освіти у Вінниці. Внесено пропозицію про відновлення інституту народної освіти, закритого у 1924 році, створення медичного інституту, надання педагогічного ухилу музичному технікуму, об'єднання українського і єврейського педтехнікумів в один навчальний заклад з двома відділами.
В кінці вересня розгортається жвава дискусія при обговоренні проблем уніфікації системи освіти в СРСР. Були пропозиції покласти в основу реформи досвід Української республіки. Йшлося про те, щоб навчання дітей розпочинати в 7 років, перші п'ять років навчання відводити під початкову освіту, наступні чотири — під середню, і на завершальному етапі шкільного навчання давати професію («Сільські школи агрономізувати, міські — індустріалізувати!»). Міцні технікуми пропонувалося перетворити на вищі навчальні заклади з терміном навчання п'ять років, а слабші — на профтехшколи з трирічним терміном навчання.
На одному з засідань вчені Вінниці гнівно засудили погром польськими екстремістами центрів української культури у Львові і взяли активну участь у мітингу протесту 27 листопада 1928 року.
На початку 1929 року були активні спроби перемістити філію бібліотеки Всеукраїнської академії наук до м. Камянця-Подільського. СНР переконливо обґрунтувала необхідність залишити її та кабінет вивчення Поділля у м. Вінниці. До думки членів секції прислухались.
Свою працю вінницькі науковці намагалися тісно пов'язувати з потребами округу. В середині лютого 1929 року створено комісію з підвищення урожайності сільськогосподарських культур. На початку 1930 року був затверджений план участі членів секції у весняній посівній кампанії, у якому передбачалась робота на курсах і семінарах з підготовки і перепідготовки кадрів для дитячих установ села, відрядження в райони лекторів і консультантів, створення агроконсультбюро при центральній робітничій бібліотеці, обслуговування гуртків з агрономії, опрацювання рекомендацій про роль школи в районах суцільної колективізації. В усіх навчальних закладах формувалися бригади для роботи на полях, готувалися концертні програми і бібліотечки для підшефних сіл.[13]
2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширені освіти
Роль єврейських громадських організацій та політичних партій у суспільному житті на Поділлі 1920-ті рр.
Ще за часів влади царату на території Правобережної України існувала ціла низка різних за своїм призначенням громадських організацій. Найбільш активними і чисельними серед них були єврейські. Із встановленням радянської влади на Україні відбулося значне пожвавлення суспільно-політичної активності національних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного етносу. Так євреї в основному проживали у містах та містечках і були більш активними у суспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськими жителями. Також територія мешкання різних етносів впливала й на характер їх громадських організацій.
У національних польських та німецьких селах існували традиційні організації які мали релігійне забарвлення і функціонували виключно у територіальних межах окремого населеного пункту та не мали ніякого централізованого управління. Такі організації радянським керівництвом визнаватися як ворожі, що складаються із куркульсько-клерикального елементу і не мають права на існування.
Директивні органи розуміли, що миттєво вони не зможуть викоренити релігійних вірувань серед населення, а тому прагнули взяти під контроль процеси та події, пов'язані із здійсненням всіх культів. Це стосувалося і національних меншин. За обіжником НКВС від 9 грудня 1924р., для виконання прилюдних обрядів на вулицях громади повинні були подати до владних структур спеціальну заяву з проханням дозволу на це та сплатити грошовий податок. Якщо вони хочуть “бранця” на квартирі або у приватному будинку для здійснення релігійних обрядів, то повинні обов'язково повідомити місцевий адмінвідділ або райвиконком про місце та час такого зібрання.
Єврейський суспільний рух був невід'ємно пов'язаний із політичним і являв собою дуже потужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіонізм, представлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії після революції 1917 р. Значна частина геройського населення на початку 20-х років була позбавлена громадянських прав, не мала роботи. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою.
На 1925 р. кількість назв громадських організацій доходила до 9. Всі вони у своїх поглядах сходились на тому, що національне питання на Україні не вирішене, і радянське керівництво робить можливе для морального та фізичного знищення єврейського народу. Сіоністські організації відрізнялося між собою лише характером діяльності (спорт, палестинознавство, суспільствознавство).
Основними центрами функціонування цих організацій були великі міста Київ, Житомир, Одеса й маленькі прикордонні містечка Коростенського, Проскурівського, Кам'янець-Подільського Могилів-Подільського та інших округів .
Найбільш інтенсивно сіоністський рух розвивався у 1925 р. Так на кінець цього року на облік Державного політичного управління (ДПУ) знаходилось 7601 сіоністів, а на 1 січня 1925 р. — 3300, у листопаді 1924 р. — тільки 2000. Оскільки облік здійснювався тільки стосовно найбільш активних" діячів, то реальні цифри представників сіонізму були набагато більшими, наприклад: листопад1924 р. — 15000 членів, січень 1925 р. — 20000, січень 1926 р. — 30000. Отже, ці показники свідчать про значну участь євреїв у сіоністському русі .[44, с.122]
На території України набули широкого розповсюдження в цей час дитячі єврейські організації, які структурно нагадували бойскаутів. До них належали Гашомер-Гацоїр («Юний страж»): правий — біло-голубий та лівий — класовий. Ці організації мали військове забарвлення та чітку організаційну структур), яка включала в себе центральний штаб, окружні та районні штаби, штаби легіонів і дружин. Легіони складалися із дружин, а дружини — із загонів «Шомерів» («стражів»), «Цофім» («розвідники») та «Зойвонім» («вовченята»). [40]
Єврейська молодь серед інших вікових груп найбільш активно брала участь у суспільно-політичному житті країни. Більшість її організацій знаходилась під значним впливом нелегальних єврейських партій. Найбільш впливовою серед них була Єдина всеросійська організація єврейської молоді (ЄВОСМ), яка у 1924 р. утворилася шляхом злиття ОСМ (організація сіоністської молоді) із частиною біло-блакитного Гашомеру та гуртка «Кидимо» («Вперед»). ОСМ до злиття знаходилась ПІД впливом Партії сіоністів-трудовиків (СТП), а тому і ЄВОСМ також певною мірою знаходилась під її ідейним контролем. Офіційно ЄВОСМ вважала себе неполітичною організацією. Це була централізована організація із внутрішньою дисципліною та значною кількістю членів. Основними напрямками її діяльності стала підготовка кваліфікованих та свідомих євреїв для розбудови Палестини, боротьба проти асиміляційних тенденцій серед єврейського населення та інші. продолжение
--PAGE_BREAK--
Чільне місце у роботі серед єврейської молоді займав Сіоністсько-соціалістичний союз молоді (ІІСЮФ). Ця організація була своєрідним «комсомолом» для Сіоністсько-соціалістичної партії і діяла нелегально, її метою було створення єврейської держави у Палестині. Крім цього, ЦСЮФ боровся за свободу політичних організацій трудящих, легалізацію соціалістичних партій та паластенизму, формування національних єврейських частин в армії та інше. Його чисельність складала понад 3 тис. осіб.
Сіоністсько-соціалістична партія утворилася у 1920 р. в результаті від'єднання частини активістів сіоністської трудової партії. Вона визнавала класову боротьбу, проте тільки в рамках парламентаризму. Як і інші, ця партія також мала утаємничений характер, члени якої, подібно до СТП. у своїй роботі користувалися прізвиськами, шифрували листи. їхнім друкованим органом була «Сіоністсько-Соціалістична думка». На думку ДПУ, це була найбільш стійка, активна та небезпечна політична організація серед всього сіоністського руху на Україні.
Політичне забарвлення мала організація Югенд, яка об'єднувала сіоністсько-соціалістичну молодь і пропагувала соціалістичні ідеї серед єврейської молоді та намагалася у них виховувати національну самосвідомість. Вона здійснювала роботу у галузі економіки, зокрема, нею створювалися виробничі артілі, здійснювалася співпраця у цьому напрямку із Гехалуц.
Окремо потрібно відзначити сіоністсько-соціалістичну федерацію «Дройр», яка прагнула об’єднати всі молодіжні єврейські організації в єдиний союз сіоністсько-соціалістичної молоді. Центр її знаходився у Варшаві, а на Україні діяло низка її розгалужень, зокрема, її групи працювали у Київській, Одеській, Подільській губерніях.
Якщо проаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, то їм були притаманні такі вимоги:
«Національно-культурна автономія для євреїв.
Вільні єврейські Ради у місцевому та республіканському маштабі.
Створення єврейських відділів профспілок.
Геть режим терору над соціалістичною спільністю.
Геть євсекцію та національне пригнічення євреїв тощо».
Серед єврейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільш впливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище «Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувався значною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка було зібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкрив свій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який мав велику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва. Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейської літератури та історії. [9, с.98]
Інтенсивний розвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур із ним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейських організацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та 1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії проти сіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністських організацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їм співчував.
Боротьба радянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількості організацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р. налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їх кількість становила 23000, а на 1 листопада — тільки 14000.
На початку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовому відношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільним організаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Тому вживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На 3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:
Як тимчасово існуючі «єврейські суспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Що постраждали від погромів.
Всі створені ними установи повинні при першій можливості перейти у розпорядження радорганів.
Стежити за тим. щоб діяльність цих організацій не відхилялась за межі дозволеного.
Прагнути взяти у руки комуністів найбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.
Отже, на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низка єврейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вони були невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життя зазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний за своїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що й зумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадських організацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордонних філантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різні потреби. [44, с.121-145]
Загальні висновки
Розглядаючи процес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIX початку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в руслі соціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвиток освіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин з їх найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах для промисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора та інших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості для окремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховували економічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію та спеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освіти перебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.
Важливими політичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливості Подільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвилі національного відродження розгорнувся педагогічний рух за національне шкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами. Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політику відносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мову і її використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.
На розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді — прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Це дає підстави стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті.
Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись ЇЇ підвалини в сучасному розумінні.
Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання поширювати освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище. На наш погляд, для того часу цілком нове у суспільстві. Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки, різні організації з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу. Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо. Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
У процесі дослідження встановлено, що наприкінці XIX — початку XX століття одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була організація «Просвіта». Їх учасники відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Проводили різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи, займалися створенням краєзнавчих музеїв тощо. Так перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському.
Земства помітну роль у розширенні системи початкових навчальних закладів відіграли будучи органами місцевого самоврядування. Вони займалися заснуванням українських початкових та професійних шкіл, дитячих садків, виданням педагогічних журналів, шкільних підручників, посібників, освітньо-виховною діяльністю. Повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян. З’явився новий тип початкових навчальних закладів – нижчі ремісничі школи, під клопотаннях земств.
Займалися організацією недільних шкіл: чоловічі, жіночі і змішані. Їх відкривали міські та сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, благодійні товариства і приватні особи. Чисельна єврейська громада продовжувала зберігати традиційну систему освітянських закладів, утримуваних ними ж на громадських, так і на приватних засадах. В містах Поділля продовжували існувати так звані хедери, які створювалися меламедами (книжниками) і функціонували виключно на кошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей. Для навчання сиріт і дітей з бідних єврейських сімей у містах Поділля продовжували діяти талмудтори, які утримувалися на кошти єврейських громад, а також на пожертви багатих євреїв (будинки навчання або молитви школи).
Таким чином, друга половина початок століття характеризується бурхливим розвитком навчально-виховних інституцій як державного, так і громадського характеру.
Однак, не зважаючи на всі позитивні зрушення в розвитку освіти у зазначений період відсоток неосвітченого населення, як на території Подільської губернії, так і Україні зокрема, був досить великий і складав 82-85 %. продолжение
--PAGE_BREAK--
Список використаних джерел
Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник для студ. вищ. пед. навч. закл./ Л.В. Артемова. – К: Либідь, 2006. – 424с.
Анюхіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. – поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1998. – С.93-94.
Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (II пол. XIX — поч. XX ст.) // Подільський телеграф. — 2001. — 13 вересня (№ 12). — С. 10;
Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. XIX — поч. XX ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць. Ювілейний випуск до 80-річчя з дня заснування музею. — Вінниця, 1998. — С. 104;
Березівська Л.Д. Реформування шкільної освіти міністерством народної освіти в контексті громадського-педагогічного руху в Україні (1904-1907рр.)//Гуманітарні науки. – 2006. – №2. – С. 76-82.
Білоусенко О. Гибель “Просвит” // Украинская жизнь. – 1912. – №1. – С.29-39;
Валентин С. Що дали робочому людові “Просвіти” і що можуть вони йому дати? // Слово. – 1907. – №6. – 16 червня. – С.4-7;
Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). – К: Мандрівець, 1996. – 359 с.
Верхола Т. Наше минуле і сучасне. – Проскурів: Друкарня Д.М. Левіна, 1917. – 512 с.
Верхола Т. Про “Просвіти” (Порада, як засновувати сільські та містечкові “Просвіти”). – Проскурів: вид-во Проскурівської “Просвіти”, 1917. – С.2;
Вишневський О.І. Повернення гімназії // Рідна школа. — 1992. — № 2. — С. 73-76;
Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження – Вінниця ДП. ДКФ – 2005. – 324 с.
Вінниця: Історичний нарис/ Гол. Редактор проф. Подолинний А.М. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 430 с.
Воловик В. Соціально-економічне становище Поділля наприкінці XIX — початку XX століття // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. — Серія Історія. – Випуск ІІІ. – Вінниця, 2000. – С. 31-34.
Вороліс М.Г. Освіта Подільського краю наприкінці XIX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вил. 1.: — Вінниця, 2003. — С. 39-40;
Вороліс М.Г. Особливості розвитку середньої освіти на Поділлі в другій половині XIX — на початку XX століття // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 2. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. — Вінниця, 2000. — С. 55-56;
Вороліс М.Г. Початкова та середня освіти на Поділлі в другій половині XIX -початку XX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вип. 2. — Вінниця, 2004. — С. 11-13;
Вороліс М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 1. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. — Вінниця, 1999. — С. 42-45;
Вороліс М.Г. Стан середньої освіти на Поділлі у 1891-1901 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 12. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. — Вінниця, 2007. — С. 187-189
Гавриш Р.Л. Земська система навчання та виховання в Україні: [60-ті рр. ХІХ ст.] // Історія України. – 1998. – №40. – С.6-7.
Гамрецький І.С., Калоша П.М., Пустіва В.Д., Троценко Л.В. Нарис з історії профспілкового руху освітян Вінниччини – Вінниця: Континент-Прим, 2002. – 140 с.
Герасименко В. З українського громадського руху на Поділлі (1905–1917). (Пам’яті д-ра К.Г.Солухи) // За сто літ.: Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. / За ред. М.Грушевського. Кн.5. – Х., К., 1930. – С.305-313;
Гранів О. Товариство «Просвіта»: традиції і проблеми// Українське слово. – 1993. – 22 жовтня – С. 5.
Григоріїв Н. Спогади Руїнника. – Львів, 1938. – 262 с.;
Гурський В.А. Освітня діяльність інтелігенції в контексті розвитку педагогічної думки України у 2-й половині XIX — початку XX ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Збірник наукових праць. Т.1. — Кам'янець-Подільський, 1998. — С. 177-184;
Гупан Н. Педагогічна громадськість у боротьбі за піднесення національної свідомості українського народу на межі XIX — XX століть // Історія в школах України. — 2000. — № 3. — С. 44-47;
ДАВО. — Ф. 54. — Оп. 1. — Спр. 36. — Арк. 7;
ДАВО. — Ф. 230. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 34, 35;
ДАВО. — Ф. 230. — Оп. 1. — Спр. 32. — Арк. 12,50,79,89;
ДАВО. — Ф. 680. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 3-5;
Дорошенко Ю. Нарис історії України. – К., 1991. – Т.2. – 347 с.
Єрьомін М. Короткий огляд промисловості Поділля (1989-1913рр.). – Економіка Поділля. – 1996. — №1. – С.8.
Єсюнін С. Проскурівські реальне та комерційне училища на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2006. – Т.6. – С.273-280.
Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф. Русової: Навч. пос. для студ. пед. спец. Вузів/ І.В. Зайченко. – 2-е вид., доп. І перероб. – Чернігів: ЧДПУ ім. Т. Шевченка, 2000. – 233 с.
З життя “Просвіт” // Рада (м.Київ). – 1911. – №80. – С.3;
Зборовський І. – до товариства “Просвіта” у Києві. Листи 13 листопада 1906 р. – 11 січня 1909 р. з Яланця, Бершадь // Ф.114. – Спр.216-219. – Арк.2;
Зінченко А. Поділля. – К., 1998. – С. 73-196.
Зінько О.В. Літературні джерела 20-х – 30-х рр. Про молодіжний рух України у 20-ті рр.// ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Наукові записки. Сер. історія. – Вінниця, 1999. Вип.1 – С. 145-149.
Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917–1920 рр.). – К.: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1961. – 424 с.;
Історія педагогіки. [Навч. посібник для пед. ін-тів.] За ред. д-ра пед. наук, проф. М.С. Грищенко. – К.: «Вища школа», Головне вид-во. 1973. – 447 с.
Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія/ За ред. В.Г. Кременя; Уклад. О.О Любар. – К: Знання, 2005.– 767 с.
Калиниченко Н.П., Ільченко Ж.Д. Роль земств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) Український історичний журнал. – 1994. – №1. – С. 72-81.
Кловак Г. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)// Рідна школа. – 2002.–№11. – С. 70-72.
Косаківський В.А. Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – 480 с.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс Лекцій: Навч. посіб. для студ. пед. навч. закладів та ун-тів/ МО України. – Тернопіль: Кн. – журн. вид-во «Тернопіль», 1994. – 357, [2] с.
Кулікова Л. Гімназія як символ кращих традицій у вітчизняній освіті // Історія в школі. — 2000. — № 4. — С. 8-12;
Левківський М.В. Історія педагогіки: Підруч. для студ. вищ. навч. закл./ М.В. Левківський. – 2-е вид. доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 376 с.
Лозовий В. Діяльність Подільської «Просвіти» в 1906-1914 рр. //Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) – Кам’янець- Подільський, 1996. – С. 6-27.
Лойко О.О. Культурно-освітня робота серед сільського населення Вінниччини в 1921–1928 роках // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип.ІІІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. – Вінниця, 2001. – С.91
Лотоцький А. Народное образование в Подолии в его прошлом и настоящем // Образование. — 1896. — №4. — С. 73;
Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: української школи і педагогіки: Навчальний посібник./ О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко. – К: Знання, 2006.– 747 с.
Малий В. Рівень освіченості населення Поділля наприкінці ХІХ століття. / В. Малий // Культура Поділля: історія і сучасність. – Хмельницький, 1993. – С. 276-277.
Мельничук О.С. Історія педагогіки України: Навч. посібник / О.С. Мельничук – Кіровоград, КДПУ ім. В.К. Винниченка, 1998. – 169 с.
Назаренко С. Освіта на Поділлі ХІХ століття / С. Назаренко // Радянське Поділля. – 1982. – 16 червня.
Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933/За ред. О.В.Сухомлинської. — К., 1996; продолжение
--PAGE_BREAK--
Нестеренко В.А. «Просвіта» на Камянеччині в 1921-1923 рр. / В.А. Нестеренко // Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) Кам’янць-Подільський, 1996. – 540 с.
Огієнко І. “Науковий метод україножерства” / І. Огієнко // Рада. – 1913. – №29. – 5 лютого. – С.1-2;
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко – К.: Довіра, 1992. – 123 с.
Огієнко І. Чи не новий похід / І. Огієнко // Рада. – 1912. – №294. – 25 грудня. – С.3;
Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. – Т.11: Матеріали сьомого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі. Присвячено 90-річчю Кам’янець-Подільського національного університету». – 520 с.
Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №1. – 6 січня. – С.6;
Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №3. – 20 січня. – С.8-10;
Подільська старовина: Збірник наукових праць / Вінницький обласний краєзнавчий музей; Відп. ред. Косаківський В.А. – Вінниця, 1998. – 699 с.
Подолянин К. Чи й тут проґавимо / К. Подолянин // Рада. – 1909. – №199. – 3 вересня (16 вересня). – С.1; Подільська “Просвіта” // Слово. – 1909. – №10. – 8 березня. – С.4-5;
Приходько В. Під сонцем Поділля. Спогади. Ч.1. – Вид.4. / В. Приходько – К.: Криниця, 1967. – 184 с.;
Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність / В.С. Прокопчук – К.: Рідний край, 1995. – 699 с.
Просвітянин з хотинської виставки // Рада. – 1911. – №205. – 11 вересня (24 вересня). – С.1;
Просвітянський з’їзд // Нова Рада (м.Київ). – 1917. – №146.– С.2;
Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X ст. — початок XX ст.): Нариси / під ред. М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін.-К., 1991;
Семчишин М. Тисяча років української культури / М. Семчишин – К., 1993. – С. 285-288.
Сесак І.В. З історії Кам’янць-Подільського середнього технічного училища (1903-1919рр.) / І. В. Сесак // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2002. – Т.2. – 580 с.
Сесак І.В. Освіта на Поділлі: у 2-х ч. – Ч.ІІ. Середні навчальні заклади у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. / І.В. Сесак – Кам’янць-Подільський, 1999. – 599 с.
Сірополко С. Історія освіти в Україні [від початку нашої історії до початку ХХст.]:[Монографія для істориків, вчителів, студ.] / Ст. «Життєвий шлях подвижника і патріота» Т. Т. Бернаржової – К.: Наукова думка, 2001.–912 с.
Cмолієвський А. Про подільську “Просвіту” / А. Cмолієвський // Рада. – 1906. – №1. – 15 вересня. – С.3;
Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.) / Т.В. Сухенко //Український історичний журнал. – 1998. — №5. – С.63-74.
Томчук М. Учительські семінарії в Правобережній Україні в II пол. XX ст. / М. Томчук // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 50-60;
Торський В. Українська державність і нова роль «Просвіт». – Вовча: Друкарня каси дрібного кредиту, 1918. – 76 с.
Тростогон А.М. Створення реальних училищ у кінці ХІХ ст. / А.М. Тростогон // Матеріали ІІІ-ої історичної краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1994. – с.25.
Хмурий А. К. Подільська “Просвіта” і Подільське духовенство / А. К. Хмурий // Рада. – 1907. – №2. – 3 січня. – С.3;
Цапко О. Політична спрямованість діяльності «Просвіт» наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О Цапко // Нова політика. – 1998. –№5. – С. 9-12.