КОНТРОЛЬНАРОБОТА
ЗПОЛІТОЛОГІЇ
НАТЕМУ
Політиката соціальний конфлікт
План
Вступ
1. Природасоціального конфлікту
2. Типи тафункції соціального конфлікту
3. Політичнакриза
4. Юридичнийконфлікт
Висновок
Література
Вступ
Конфлікт- неминуча і постійна властивість соціальних систем. Вони мають достатньоконфліктів, починаючи з конфлікту людини з самою собою через несумісністьцінностей, припустимо морального та політичного характеру або моральнихнастанов та фізіологічних потреб і закінчуючи конфліктами держав тацивілізацій. Кожний соціальний організм містить в собі протилежності. Це такісторони, які находяться в нерозривній єдності та такі, що взаємовиключають однеодного, причому не тільки в різних відношеннях, але й в одному і тому ж плані.Немає протилежностей без єдності, та немає єдності без протилежностей. Єдністьпротилежностей відносна, боротьба -абсолютна. Даний механізм являє собоюджерело конфліктів в соціальних системах та є механізмом їх саморозвитку. Конфліктиволодіють величезною інерцією та руйнівною силою. Разом з тим, оскільки вонивиникають як органічне продовження внутрішніх протиріч соціальних систем,ігнорувати ними неможливо, неможна робити вигляд, що нічого особливого невідбувається, і все утрамбується само собою. Це — свого роду нарив насоціальному організмі, що сигналізує про захворювання, що вказує що в ньому невсе гаразд, нагромадились диспропорції та дисонанси, а тому необхідно щосьвідрегулювати, щось змінити. Тому подолання конфліктів потребує втручання в саморганізм та являє собою одночасно засіб запобігання або зняття негативнихнаслідків для його учасників і засіб лікування соціуму.
Осьчому так важливе розуміння природи та технології політичного конфлікту, йогофакторів та механізмів подолання.
1.Природа соціального конфлікту
Питанняпро природу конфлікту на перший погляд вважається дуже ясним та простим. Але,як це часто трапляється, воно містить в собі декілька інших питань. По-перше,питання про причини конфліктів, по-друге, про їх роль в житті суспільства і вжитті окремої людини, по-третє, про можливість регулювання конфліктів.Розуміння конфліктів зв'язано з розумінням природи самої людини. Проблематикасоціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки.Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс,Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієїрізноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфліктуяк постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Першаточка зору належить Арістотелю (384-322р. до н.е.). В своєму трактаті«Політика» він систематизував погляди, що склалися на той час, насуспільний устрій та дав свою відповідь на питання про кращі та гіршіорганізації спільного життя людей. Арістотель в рішенні головного питаннясоціології про співвідношення суспільства і індивідів віддає пріоритетсуспільству. Суспільство, держава для нього є первинним початком, цецілісність, а окрема людина — частина більш широкого цілого. Держава, право,справедливість ,- за Арістотелем ,- різні сторони державного спілкування,прагнення до якого закладено у всіх людях від природи. Поділ же людей на тих,хто володарює, і тих, хто підкоряється, Аристотель відносить до природнихзаконів. Таким же чином цю проблему вирішує і Платон (427-347р.до н.е.), якогоіноді називають першим соціалістичним мислителем.
Дорішення питання про співвідношення суспільства та особи на користь людини якокремої самоцінної істоти суспільна думка приходить значно пізніше. Цепов'язано з зародженням і становленням ліберальних економічних та соціальнихтеорій. Одним з перших соціальних мислителів був Томас Гоббс (1588-1679рр.). ЯкщоАристотель вважав, що держава існує від природи і людина є істотою суспільною,політичною, то Гоббс гадає, що природний стан суспільства це «війна всіхпроти всіх». Він вважає, що природа створила людей рівними у відношенніфізичних та розумових здібностей. Але ця рівність людей від природи сама пособі не є благо. Навпаки, з цієї рівності здібностей виникає рівність надій надосягнення цілей. Ось чому, якщо двоє бажають одну річ, якою вони не можутьволодіти разом, вони стають ворогами. На шляху до досягнення їх цілей вонинамагаються погубити або підкорити одне одного. Таким чином, з рівності надійна досягнення цілей виникає взаємна недовіра, яка є безпосередньою причиноювійни всіх проти всіх. При цьому Гоббс виділяє три основні причини конфлікту:суперництво, недовіра, бажання слави. Природний стан суспільства, за Гоббсом,має усередині себе тенденцію самознищення. Щоб ця тенденція не реалізуваласьповністю, люди приходять до висновку про необхідність укладання між собоюдоговору, результатом якого і є держава. Держава, за Гоббсом, є загальна влада,що здібна захистити людей як від несправедливостей, що чинять вони одне одному,так і від вторгнення чужоземців. Держава, отже, існує не від природи, а в силусуспільного договору, смисл якого містить в собі забезпечення інтересівсамозберігання та можливість насильницького подолання конфліктів. В залежностівід позиції, що прийняли Аристотель і Гоббс, спостерігається і різний підхід дорозуміння конфліктів. Перевага несправедливого початку над справедливим,намагання державних діячів піклуватися перш за все про себе, а потім уже продержаву та її підданих — в цьому головна причина конфліктів за Аристотелем.
Гоббсвважає, що конфлікти обумовлені самою природою людини і головним чиномприродною рівністю людей. Якщо вони рівні в своїх здібностях, то вони рівні всвоїх бажаннях. А оскільки предмети їх бажань не можуть належати одразу всімодночасно, то в відношеннях між людьми закладений конфлікт. Це не означає, щолюди не здатні до співробітництва. Але це співробітництво вони здійснюють не всилу своїх природних нахилів, а в силу примушування, страху перед покаранням запорушення суспільного договору, згідно якому влада в суспільстві передаєтьсядержаві. Осмислення природи конфліктів в суспільному житті не зупинилось наміркуваннях Аристотеля і Томаса Гоббса. Розвиток різних регіонів світу,становлення капіталізму, війни та революції, що мали місце в XVII — XX ст.давали багатий матеріал для роздумів і для теоретичних висновків мислителівсамих різних напрямків. У сучасній літературі з історії конфлікту науковінапрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичнихпобудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскравоілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів — Т. Парсонса івласну — та зіставивши їх.
Система постулатів Т. Парсонса:
- кожнесуспільство — відносно стійка й стабільна культура;
- кожнесуспільство — добре інтегрована структура;
- кожнийелемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкоїсистеми;
- функціонуваннясоціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, якийзабезпечує стабільність та інтеграцію.
Система постулатів Р. Дарендорфа
- кожнесуспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни постійні та наявніскрізь;
- кожнесуспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями і конфліктами,конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
- кожнийелемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
- кожнесуспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують допідпорядкування інших.
Дарендорфне вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку,пропоновані моделі корисні і необхідні для аналізу. Вони різняться тим, щоперша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Алеобидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні всуспільному житті в тих чи інших поєднаннях. Розглядаючи сутністьсоціально-політичного конфлікту, можна знайти велику кількість визначень, якіпевним чином відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політологічнихсловниках конфлікт трактується як зіткнення двох чи більшерізноспрямованих сил із метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії.Дістон вважає, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує всуспільстві, та система поділутаких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Надумку Л. Саністебана конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин,у якому його учасники протистоятьодин одному з причини несуміснихцілей: він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним,піддаватися регулюванню або ні. У розумінні суті соціального конфліктуросійський вчений А.Г. Здравосмислов виходить із того, що політичнийконфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. За всієї різноманітності тлумаченьсуті конфліктів, загальним для них є визнання того, що в основі соціального,соціально-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Ценеобхідна, але не основна умова для розуміння його сутності. Конфліктпередбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктамиконфлікту стають люди, групи людей, держави, які усвідомили протиріччя і обралияк спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво.
2. Типи та функції соціального конфлікту
Однимз перших, хто спробував провести класифікацію різноманітних конфліктів, бувамериканський соціолог російського походження П.А. Сорокін. Він запропонуваврозрізняти конфлікти перш за все в залежності від того, які вони є — міжособовіабо міжгрупові, тобто виникають між окремими людьми або соціальними групами.При такій класифікації всі міжнародні, етнічні та багато інших конфліктіввідносяться до другої групи.
Вподальшому дослідники намагались провести більш детальну класифікаціюконфліктів, в тому числі в сфері міжнародних відносин. Свої типи конфліктіврозробили такі визначні дослідники, як К. Болдуінг, Й. Халтунг, С. Чейс, К. Холстіта ін. Нерідко ці класифікації дуже складні, містять багато різних параметрівта критеріїв, але є і відносно прості класифікації. Однак всі вони, як івизначення самого поняття «конфлікт», залежать від того, що конкретнотой чи інший дослідник розуміє під даним феноменом. Тому до сьогоднішнього дняне існує єдиної, загальноприйнятої типології конфліктів. В традиційнихкласифікаціях міжнародних, або, наприклад, етнічних конфліктів, якими частокористуються на практиці, конфлікти розрізняють на основі того: скільки сторін в нихприймають участь, хто є прямими та непрямими учасниками конфлікту. За цимкритерієм можна виділити внутрішні конфлікти, міждержавні, регіональніконфлікти, світові війни. Якщо учасників конфлікту більше двох, то вони єбагатосторонніми. Такі конфлікти врегулювати складніше. Варто звернути увагу натакі фактори, як: інтенсивність та характер конфліктної взаємодії, тобтообмежується конфлікт тільки конфліктними відносинами або в ньому мають місцезбройні дії. Існує закономірність: чим вище рівень ворожнечі, тим складнішеврегулювати конфлікт; на якому підґрунті проявляються протиріччя (етнічна, релігійна,ідеологічна та ін.) і в чому є предмет сперечання (територія, ресурси, сферавпливу). За таким параметром складно виділити конфлікти, що можуть бутиврегульовані легше чи важче. Конкретний конфлікт часто може бути описаний напідставі сукупності різних параметрів. Наприклад, конфлікт на Півдні Африки вкінці 70-х — в 80-х роках був одночасно регіональним, ідеологічним та етнічним.В ході конфлікту велись збройні дії. До нього були залучені треті держави, втому числі Куба, що приймала участь в воєнних операціях, а також США та СРСР,які активно підтримували протилежні сторони конфлікту. У політичній науцінайбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфліктінтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві-праві,ліберали-консерватори та ін.). Розбіжності в цінностях є однією з передумовконфлікту. Коли ці розбіжності виходять за певні межі, виникає конфліктнийпотенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностейбув першим за терміном визрівання. В процесі свого формування він проминув тристадії:
· девальваціяколективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;
· відносна перемогаіндивідуалістських цінностей вільного («демократичного») суспільства;
· реанімаціяколективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів — пов'язаний із зіткненням різних» насамперед політичних ісоціально- економічних, інтересів. Визрівання конфліктних інтересів упосткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячіверхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси якноменклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячихгруп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтересзайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке булоналаштоване на народну приватизацію. Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення громадянином своєї етнічної тагромадянської приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим країнам, якіутворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР).
Вінспостерігається в країнах, де національні меншини компактно проживають урайонах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (наприклад проблематрансільванських та словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікаціїбуло обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала правовільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це убагатьох країнах значна частина населення не схотіла визнавати себе громадянамидержави, на теренах якої вони мешкали. Деякі вчені дотримуються поділуконфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні).Вони вважають, що втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфліктусприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну.І навпаки, пошук взаємних компромісів, способів урегулювання антагоністичних конфліктівможе привести до зняття гостроти й перетворення їх на неантагоністичні. Відоміситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, моральноготиску. Такі конфлікти називають уявними. Одначе вони можуть перетворитися нареальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться підзагрозою, В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несутьпозитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними,а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і єдеструктивними відносно суб'єктів — учасників конфлікту. Існує дві формиперебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, тазакрита, або латентна, коли відвертого протистояння немає, але точитьсяневидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональніконфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання буловирішено раз і назавжди. Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значнихмасштабів, об'єктивно стає соціально-політичним. Тобто зачіпає діяльністьуправлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, наїхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути,організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певнісоціально-економічні інтереси. Відповідно спостерігається поділ політичногоконфлікту на два види:
міжіснуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені уструктурі владних відносин;
всерединііснуючої влади, коли політичний конфлікт пов'язаний із внутрігруповою боротьбоюза розподіл владних повноважень і відповідних позицій. Водночас він зазвичайпов'язаний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існуючогополітичного ладу.
Конфлікти,що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вонизачіпають міжнародні, класові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні,демографічні, регіональні та інші відносини. На сьогоднішній день помітне місцезаймає один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, пов'язаний ізпротиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах,які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Міжетнічніконфлікти мають місце в зв'язку з невисоким рівнем соціально-економічногорозвитку суспільства, низький рівень загальної освіти етносу, а також невисокийрівень політичного професіоналізму, освіти, загальної і політичної культури унаціональних лідерів. Це можуть бути і великі відмінності між етносами — наприклад, релігійні, соціально-психологічні, культурологічні. Особливезначення в конфліктах, звичайно, мають відмінності соціально-економічногохарактеру, що приводять до нерівності, дискримінації. До реальних причинміжетнічних конфліктів можна віднести раптове зникнення стримуючих факторів,наприклад, тоталітарного, авторитарного режиму або влади взагалі. Швидкі змінив період революцій, мирні перехідні періоди від одного суспільного устрою — додругого, зміни в соціально-економічному положенні етнічних груп в кращу абогіршу сторону, боротьба за лідерство усередині етнічної спільності, намовлянняз боку землячеств, що знаходяться за кордоном, прагнення до об'єднанняспоріднених етнічних груп, бажання повернути собі історично загублені землі абоповернутися на них з метою проживання, — все це також може стати причинами дляглибоких, затяжних криз в міжнаціональних відношеннях і привести до відкритихконфліктів. Україна має всього три прикордонних сусіда в рамках СНГ (Росія,Молдова, Білорусія) плюс Польща, Румунія, по чорноморському кордону — Турція.До І червня 1997р. було спірне питання з Румунією по острову Зміїному. Своїправа на Севастополь періодично пред'являла російська сторона. Українськекерівництво намагається вирішувати ці проблеми політичними засобами. Крупнийміжнародний конфлікт в середині 90 рр. був в Боснії та Герцеговині — міжсербами та хорватами, християнами та мусульманами. Не вичерпаний конфлікт, щомав збройні форми, між Нагорним Карабахом та Азербайджанською державою, Азербайджаномта Вірменією, Придністровською молдавською республікою і Молдовою. В більшм'яких формах має місце конфлікт між Росією та Японією по питанню чотирьохпівденнокурильських островів, між Росією та Китаєм — по питанню р. Амур та їїостровів. Кожний конфлікт можна вивчити за допомогою базових параметрів, як-от:рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологіяврегулювання. Можна виділити певні етапи перебігу конфлікту, тобто йогодинаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:
- потенційногоконфлікту (наявність конфліктної ситуації);
- переходу потенційногоконфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);
- конфліктнихдій;
- розв'язанняконфлікту.
Конфліктнаситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступаєйого ескалація до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктовіпритаманний феномен багатомірності, оскільки завершення одного конфлікту можевикликати інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто післязавершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, якийхарактеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували.Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Цеможна спостерігати на прикладах близькосхідного конфлікту, конфліктів уПівнічній Ірландії, Іспанії та ін.
Завершенняконфлікту може бути згруповане за:
— ступенем розв'язання — повне або часткове вирішення;
характеромнаслідків — у вигляді успіху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.
Французькийполітолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де немаєконфліктів — це кладовище.
3. Політична криза
Політичніконфлікти — різновид соціальних. Під останніми розуміється зіткненняпротилежних поглядів, розбіжність в інтересах і діях окремих людей та їхніхспільностей — професійних груп, соціальних класів, етнічних, конфесійних таінших груп, держав, їх блоків тощо. Конфліктні ситуації як особливий станполітичного життя — явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга.Водночас вона виступає індикатором політичного, в цілому соціального конфлікту.В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси,хід і спрямованість яких призводять до виникнення конфліктної ситуації. Загаломможна вважати, що політична, як в цілому і соціальна напруга виникає, якщоконфліктне протистояння сторін своєчасно не розв'язується і має місцебезвихідність логічного розвитку суспільних процесів. За певних умов політичніконфлікти набувають тенденції до послаблення і, врешті, до подолання, яке можевідбуватися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміниобставин. Конфлікт може бути усунений свідомою діяльністю однієї або всіхконфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на грунті взаємнихпоступок. Оскільки йдеться про політичну сферу, то мається на увазі, що кожнаіз сторін повинна виробити позицію, яка передбачає межі допустимих вчинків іхарактер можливих компенсацій за них. Звичайно, конфлікт не може бутиподоланим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тодіможлива й інша ситуація — поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає, щопротистояння і протиборство сторін здійснюється за рахунок залучення дедалібільшої кількості населення. Розширення зони конфлікту, збільшенняконфліктуючих проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загостреннявзаємних вимог, перехід до більш жорстоких, іноді насильницьких і збройних формборотьби — такі неминучі наслідки ескалації конфліктів. Значну роль при цьомувідіграє явище, яке в політології називається „ефектом Токвіля“. Сутьйого полягає в тому, що зло зноситься терпляче, як щось неминуче. Проте воноздається нестерпним від думки, що його можна позбутися. Але тоді вже, хоч бискільки зловживань усувалося, ті. що залишилися, стають особливо виразними івідчуття їх неприйняття вкрай пекуче. Один із варіантів подолання конфлікту — повернення до можливості його мирного усунення. Проте нова ситуація формуєновий рівень взаємних претензій (як правило, вони зростають) і новий рівеньможливих поступок (як правило, вони скорочуються). Неможливість досягненнязгоди призводить до політичної кризи, насамперед кризи владних відносин. Політичнакриза — вища стадія розвитку конфлікту. Основні параметри такої кризи — цепорушення в суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами,верствами тощо. Виникає ситуація, коли „верхи“ не контролюються»низами", а «низи» — «верхами». Наявні значнізбої в функціонуванні політичної системи. Для нормалізації становища вже недосить тільки політичних засобів. Відбувається масове знецінення політичнихідеалів. Поряд з цим з'являються нові, непередбачені, соціально-політичні рухи,як правило, радикалістські. Нарешті, протест проти всього існуючого значноперевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Наростає масивний неспокій,ідейний розбрат. Соціальна впевненість поступається зневірі в об'єктивнійцінності політичної теорії і життєздатності існуючого політичного устрою.
Суттєвимелементом політичної кризи є урядова криза, тобто неспроможність урядурозв'язувати поставлені перед ним завдання по управлінню в інтересах народнихмас, або певних впливових кіл. Така стадія політичного конфлікту інодіхарактеризується як революційна ситуація. За певних умов вона може перерости уреволюцію. Часто використовується таке поняття як «криза політичноїсистеми». Вона має місце тоді, коли позитивних наслідків не можна досягтивикористанням існуючих способів подолання протиріч. Ознаками такої кризи єнасамперед неспроможність основних політичних сил зберегти мінімальнийконсенсус. Далі ігнорування більшістю суспільства існуючих політичних процедурі неможливість звертатися до звичних форм політичного процесу. Нарешті,неможливість забезпечити більш-менш стійкі інститути виконавчої влади.
Заключнастадія конфлікту, що досяг стану політичної кризи, полягає у виявленнірезультатів його впливу на суспільне життя, його функціональної ролі вполітиці. Стосовно сучасності, оскільки йдеться про розвинуті індустріальнісуспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади в зазначеномувище розумінні навряд чи можливо. Більш імовірні тут урядові кризи. В зв'язку зцим можливі такі варіанти виходу із конфлікту. Перший, коли політичний режим,по суті, залишається тим, яким був до конфлікту. Відбувається тільки змінапанівної групи. Це не виключає, що наслідком може бути проведення радикальних — структурних, якісних перетворень у господарській та інших сферах. Саме це маломісце в країнах Заходу в 70-ті роки з приходом до влади неоконсервативних сил.Другий варіант: зміна одного політичного режиму іншим при незмінностісуспільного ладу. Приклад тому — редемократизація в Португалії, Іспанії, Греціїта деяких інших країнах у 60-ті роки. Інша справа тоталітарні режими. Саме тутможливе виникнення політичної кризи, в тому числі кризи влади в повному обсязі.
Політичнакриза істотно змінює характер та спрямування рішень і діяльності політичнихсуперників. їх поведінка невіддільна від типу конфлікту. У політичній кризі — вищій стадії розвитку конфлікту поведінка опозиційних сил визначає івизначається формами цієї кризи, наприклад, політичним переворотом. Соціально-політичніконфлікти, як усяке протиборство, приносять суспільству чимало матеріальних,соціальних, моральних і політичних збитків. Але вони виконують і певніпозитивні функції. Конфлікти об'єктивно дають змогу конфліктуючим групамсуспільства і влади інформувати про свої інтереси і потреби. Це спосіброзрядки, зняття соціально-психологічної напруги, засіб тиску на поведінкусвоїх суперників. Конфлікти сприяють чіткому усвідомленню своїх інтересів таінтересів суперників, а найголовніше, вони стимулюють позитивні зміни всуспільстві.
4.Юридичнийконфлікт
Сьогодні,як ніколи, актуалізувалася необхідність опанування і врегулювання соціальнихконфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі єприродною компонентою соціальної реальності і тому стали об'єктом вивченнясуспільствознавчої та правової наук, перш за все юридичної конфліктології тасоціології права. Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів,механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв'язання, прогнозування щодоможливості виникнення нових конфліктних ситуацій становлять далеко не повнеколо проблем юридичної конфліктології, котра розвивається як перспективнийнапрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема,цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовійгалузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту,його суб'єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, щовідіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадійконфліктної динаміки у цій сфері і, нарешті, розмаїття можливих версійзакінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управлінняними аж до розв'язання. Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального,відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманнимиправовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт — цетакий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від формпрояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту — це протиборство двох абодекількох суб'єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів,потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткненнясторін певним чином пов'язане з правовими відносинами, їх юридично значущимидіями чи станом. Юридичний конфлікт в його «чистому» вигляді можна представитияк протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення аботлумачення правових норм. Тому привід і об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивнаскладова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, асам конфлікт, як правило, викликає юридичні наслідки. Можна стверджувати, що ценайбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфліктздійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка іпереконлива аргументація, вирішення юридичного конфлікту, як правило,формалізоване. Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається черезїх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей;пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодіїна новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складномуі суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що внаслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціальногобалансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад,удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок,юридизація політичних стосунків, «зв'язування» правовими механізмаминевпорядкованих ринкових відносин тощо. Юридична наука має в своємурозпорядженні чималий поняттєвий інструментарій щодо аналізу і розв'язанняконфліктних ситуацій у правовій галузі: поняття правопорушення, делікту,злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання»тощо, нарешті, юридичної колізії. Водночас конфліктологічна проблематика дещозбагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема юридична колізія маєтлумачитися не стільки як статична суперечливість у праві, скільки здіалектичної позиції циклічності її розвитку. Колізія в праві традиційноототожнюється з юридичною суперечністю (в широкому контексті), але не кожнасуперечність неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвиткуюридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і так звані «приховані»(латентні), і більш наявні політичні прояви, які ще не сформувалися якконфліктна взаємодія. Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, уможливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, урозгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в реальномузв'язку з діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге,щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі (привід, причина,об'єкт, суб'єкти) мають прослідковуватися наявні правовідносини або ті чи іншіюридичні аспекти, притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому. Отже,логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які зйого елементів мають правову природу або пов'язані і правовими інститутами чимеханізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, оскільки дозволяєвстановити чи здатні норми права вплинути на появу, розвиток і розв'язанняконфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління,пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії. В сутніснійструктурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту.Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках)проблему, то постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичномуконфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет це, по суті, головна суперечність(колізійна чи соціально-правова), заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єктивступають у боротьбу. В реальності не може бути проблема влади та її правове оформлення;проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетностіабо домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що маютьюридичні аспекти і наслідки, тощо. Об’єкту юридичного конфлікту не обов'язковомати правові ознаки (як. наприклад, власності), але одержати його закониможливо тільки завдяки юридичній процедурі.
Об'єктюридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) івимагає в такому разі або принципово полярних рішень, або юридично закріпленихпроцедур спільного володіння (користування) об’єктом. Нарешті, юридичнийконфлікт може і не мати об'єкта, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правовогоспору (когнітивний юридичний конфлікт) або йде боротьба за міжособистіснедомінування, яка поступово набуває правових ознак. Типологія і класифікаціяюридичних конфліктів. Необхідність класифікацій виникає, як правило, умежах тих наук, що мають справу з множиною різнобічних об'єктів. В основукласифікації юридичних конфліктів можуть бути покладені, наприклад, системний,структурно-функціоналістський, біхейвіорістичний, аксіолопчний чи інші підходи.Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, що виникають як наслідоксуперечностей і напруження в соціальній структурі, Р. Мертон виокремлює п'ятьтипів пристосування індивідів у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм,ретретизм. заколот(бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінкиспричиняє неминучий конфлікт, до того ж часто юридичного характеру. В.Кудрявцев та автори, що розробляли проект «Юридична конфліктологія» (1993-1995рр., Москва. РАН), дійшли висновку, що доцільно виділяти саме «чистий»юридичний конфлікт (у вузькому розумінні) та змішані чи перехідні юридичніконфлікти (у широкому розумінні), «Чистим» юридичним конфліктом слід визнаватиспір з приводу права, який у свою чергу може мати різні підстави щодозастосування, тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридичнаконфліктологія завжди характеризує конфлікт з позицій права. Саме юридичніконфлікти В. Кудрявцев класифікує в такий спосіб:
а)конфлікт, породжений суперечностями між двома або декількома нормативнимиактами. Якщо різні закони містять суперечливі або взаємовиключні норми, токонфліктні відносини міждержавними органами і правозастосовними інстанціямистають неминучими, особливо між тими, що здійснюють правонагляд; б) конфлікт,спричинений суперечностями між нормою права і правозастосовною практикою. Віннайчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчоївлади; в) конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількомаправозастосовними актами. Типовий випадок такого конфлікту — протилежні абосуперечливі рішення судів першої і другої інстанцій, що породжують новин абопосилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії; г) нарешті,юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом права в разівзаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чиіншими суб’єктами.
Політичніта міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, аджеїх учасники зберігають статус суб'єктів права, а конфліктна ситуація часто маєшанси бути розв'язаною завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам іпроцедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і навітьсімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так іне-правові елементи, можуть або скінчитися юридичною процедурою, або їх слідкваліфікувати змішаними (перехідними) юридичними конфліктами. Мотиваціязмішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії,скоріше вона пов'язана з особливими громадськими чи груповими інтересами,потребами і цінностями. Слід відмітити, що найменш сприйнятливим для юридичнихмеханізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні,релігійні, емоційно-міжособистісні. психологічні — внаслідок особливо мінливої татонкої природи цих відносин.
Загасититакий конфлікт раціональними юридичними засобами нелегко а частіше — неможливо.В той же час конфліктологічна наука доводить існування когнітивного юридичногоконфлікту. Він має зазвичай теоретико-правовий характер, бо відображує глибокісуперечності методологічного характеру між вченими-дослідниками. викладачами,юристами-практиками щодо тлумачення того чи іншого правоположення. Цей спір зприводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівеньколізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того жвідомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховуєтьсяполітична, економічна ідейна та інша мотивація. Розглядаючи різновидиюридичного конфлікту, важливо відмітити, що може виникнути і так званий«помилковий» юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуаціїстосується не стільки змісту проблеми, скільки відсутності юридичного характеруі форми. Цей юридичний конфлікт виникає внаслідок помилки (або неправильноїуяви) однієї (чи всіх) із сторін, що очікують проти себе агресивних,неправомірних чи інших небажаних дій. Виключна специфіка юридичних конфліктівполягає в тому, що вони мають особливі критерії, на підставі яких їх доцільнотипологізувати. До цих критеріальних підстав належать: галузь права, у межахякої виник конфлікт, конфлікти нормотворчості та правозастосування; природа іструктура норми, що полягають у мотивації конфлікту; різновид правозастосовноїустанови (інститут, орган), з якою пов'язана конфліктна ситуація. Доситьплідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державнихправозастосовних або правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уявупро компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і внаслідокцього є корисною для громадян, щоб одержати чітку інформацію про те, куди слідзвертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція чітко визначеначинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду,господарського суду, прокуратури, міліції та ін.), якщо конфлікти виникають узв'язку з діями інших державних установ (міністерств, відомств, управлінь,адміністрацій міст і областей, їх відділів і та ін.), ще нерідко провокуютьсяадміністративна плутанина, затягнення по інстанціях тощо. Шляхизакінчення юридичних конфліктів. Розгляд механізмів управління конфліктом зметою його розв'язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій йогозакінчення. В науковій літературі висуваються такі: припинення конфліктувнаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення зможливістю поновлення, скасування конфлікту шляхом його симетричногорозв'язання («виграш — виграш» або «програш — програш») закінчення конфлікту,але за асиметричною формулою розв'язання («виграш — програш»); переростанняконфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту. Отже,конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів,оперує здебільшого такими категоріями, як «загасання», «розв'язання»,«врегулювання» чи «скасування» конфлікту. Юридичні конфлікти практично можутьзакінчитися за будь-яким з цих «сценаріїв», але що стосується засобів їхрозв'язання, але слід передбачити три: насильство, роз'єднання чи примирення. Насильствоє характерним для багатьох юридичних (особливо кримінальних) конфліктів, йогозастосовують у разі, коли протилежна сторона наявне слабкіша і тому з'являєтьсяшанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага насильства,адже стратегічно силове розв'язання конфлікту частіше за все є малоефективним.Виняток становить лише застосування «легітимного насильства» уповноваженимиорганами держави, що закріплено в законі, але вони беруть участь у конфлікті яктак звана «третя сторона» і їх дії спрямовані на відновлення правопорядку,справедливості і миру. Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі,не тільки збирає лаври перемоги; вона вимушена постійно додавати зусиль івтрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже переможена сторонаконфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити уконфлікті, то не уповноважений законом переможець все одно підлягає моральному(або правовому) осуду. Роз'єднання сторін визначає, що конфлікт припиненошляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючимисторонами (наприклад, розлучення подружжя, скасування угоди, договору).Шляхпримирення, тобто мирного (політичного чи правового) улагодження спорів, якправило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими або заучастю «третьої сторони». Примирення досягається лише за умов переговорів міжконфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення,що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним інайбільш ефективним засобом розв'язання конфліктів (серед юридичних їхнайчастіше застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правовихконфліктах).
Висновок
Отже,конфлікт виконує як позитивні, так і негативні соціальні функції. Існуютьоб’єктивні та суб’єктивні наслідки конфлікту. Позитивний чи негативний впливконфлікту багато в чому зумовлений соціальною системою. У вільно структурованихгрупах і відкритих суспільствах, де конфлікт вважається нормою і існують різнімеханізми його врегулювання, конфлікт, як правило, сприяє більшійжиттєспроможності, динамізму і сприйнятливості до прогресу. До позитивнихфункцій конфлікту належать такі як: а) конфлікт виявляє і вирішує протиріччя ітим самим сприяє суспільному розвитку; б) у відкритих суспільствах конфліктвідіграє роль стабілізатора та інтегратора внутрішньо групових і між груповихвідносин, знижує соціальну напругу; в) конфлікт значно збільшує інтенсивністьзв’язків та відношень, стимулює соціальні процеси, надає суспільствудинамічності, підтримує творчість та інновації; г) конфлікт сприяє отриманню інформаціїпро оточення, співвідношення силового потенціалу конкуруючих угруповань; д)зовнішній конфлікт сприяє внутрішньо груповій інтеграції та ідентифікації,укріпляє єдність групи, нації, суспільства, мобілізує внутрішні ресурси. Донегативних наслідків можна віднести більшість емоційних конфліктів, а саме:конфлікти, що виникають внаслідок соціально-психологічної несумісності людей.Негативним вважають також конфлікти, що утруднюють прийняття необхідних рішень.Негативні наслідки можуть мати і позитивний конфлікт, що надміру затягнувся.Соціальний конфлікт – це відкрите протистояння, зіткнення двох і більшесуб’єктів і учасників соціальної взаємодії, причинами якої є несумісніінтереси, потреби, цінності людей. Суб’єкт конфлікту – це активна сторона, щозворотна створювати конфліктну ситуацію і впливати на хід конфлікту взалежності від своїх інтересів. Об’єкту – це один з обов’язкових елементівконфлікту, його причина, мотивація, рушійна сила. Класифікація конфліктів – цеспірне питання. Поділ здійснюється за особливостями сторін, за сферамисуспільного життя, за мотивацією конфлікту. Складні конфлікти – це нашаруванняконфліктів один на одного під час розвитку одного з них. Усі конфліктирозвиваються за загальною схемою конфліктів – у чотири стадії. Функціїсоціального конфлікту можуть бути як позитивні так і негативні.
Література
1. Алешин В. Социология политики. М., 1992.
2. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций,- С-Петербург,2000.
3. Бородкин Ф., Коряк Н. Внимание: конфликт! Новосибирск, 1984.
4. Введение в теорию международного конфликта. М., 1996.
5. ДружининВ. Введение в теорию конфликта. — М., 1989.
6. ІшмуратовА.Т. «Конфлікт і згода». — К., Наукова думка. 1996.
7. Здравомыслов А. Социология конфликта. М., 1995.
8. Козер Л. Функции социального конфликта. Социальный конфликт:современные исследования. М., 1991.
9. Конфликт и пути егоразрешения. Куйбышев, 1990.
10. ЛебедеваМ.М. Политическая урегулирование конфликтов: Учебн. Пособие.-2изд.-М.: АспектПресе, 1999.
11. Політологія.За ред. О.І.Семківа. — Лівів, 1993.
12. Політологія:Посіб. для студ. Вузів /За ред О.В. Бабкіної, В.П.Горбатенко. -К.,1998.
13. ЧернышА.М., Коктусев А.А. Политика и политология: учебн.пособие для студ. вузов