Зміст
1. Предмет і завдання педагогіки, її основні категорії, їхсутність. Система педагогічних наук
2. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якості івміння
Використана література
1. Предмет і завдання педагогіки, її основнікатегорії, їх сутність. Система педагогічних наук
Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Назваїї походить від грецьких слів «paidos» — дитина і «аgо» — веду, тобто „дітородіння”.
Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини,складовими частинами якої є освіта навчання.
Педагогікадосліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життяі праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи,вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.
Педагогікавивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах,розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на якихзагально-педагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної роботи потрібнобудувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп восвітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.
Основніпедагогічні категорії
Педагогікамає свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають науковіузагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії —найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони,властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.
Найважливішіпедагогічні категорії — виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупністьреальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предметапедагогічної науки.
Виховання— соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідноїдіяльності.
Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Основнейого призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що неможливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудовогодосвіду.
Поняття«виховання» розуміють по-різному. У широкому розумінні — це процес формуванняособистості, що відбувається під впливом соціальних умову. Оскільки дійсністьнерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не тількиформуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском антисоціальнихявищ чи протистояти їм.
Виховання(в широкому педагогічному розумінні) — формування особистості дитини підвпливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується напедагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.
Однимз елементів виховання є освіта.
Освіта —процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду,розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичногозастосування загальноосвітніх і професійних знань.
Термін«освіта» вживається на означення не тільки процесу розумового виховання іпідготовки до виконання певних суспільних функцій, а й результату цьогопроцесу: певного рівня освіченості, ступеня озброєності знаннями, уміннями інавичками, а також характеру освіченості (неповна середня, повна середня абовища, загальна чи професійна освіта). Здобуття певної освіти відповідає іпевному статусу людини в суспільстві, його вченому ступеню (згідно зі ст. 37Закону «Про освіту» — бакалавр, магістр, кандидат, доктор наук).
Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюютьсязнання, формуються уміння й навички.
Навчанняне є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якійвикладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьомупроцесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їхдо учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам іприйомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю.
Виховання,освіта і навчання — три найважливіші напрями педагогічної діяльності, якіорганічно пов'язані між собою і доповнюють один одного, їх взаємозв'язок — одназ основних педагогічних закономірностей.
Системапедагогічних наук
Педагогічнанаука об'єднує до двадцяти педагогічних галузей, їх кількість зростає залежновід суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із своїм предметом,методами дослідження, понятійно-категорійним апаратом).
Загальнапедагогіка. Вивчаєі формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними длявсіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Складається з чотирьохрозділів:
—основи педагогіки (її філософські засади, характеристика систем освіти);
—теорія навчання та освіти (дидактика — сутність процесу навчання і змістуосвіти);
—теорія виховання (сутність процесу виховання, організації виховногопроцесу);
—теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — системауправління школою і діяльність органів освіти).
Віковапедагогіка. Вивчаєзакономірності виховання й навчання, організаційні форми й методинавчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп, її поділяють на такінапрями:
—дошкільна педагогіка (закономірності виховання дітей дошкільного віку у сім'ї,в дошкільних виховних закладах);
—педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і вихованняшколярів).
Професійнапедагогіка. Досліджуєі розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народногогосподарства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:
—педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників іфахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);
—педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти,проблеми здобуття вищої освіти).
Спеціальнапедагогіка (дефектологія). Вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання таосвіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від видудефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:
—сурдопедагогіка (навчання й виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);
—логопедія (навчання й виховання дітей з порушеннями мовлення);
—тифлопедагогіка (навчання й виховання сліпих та слабозорих дітей);
—олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей ізуповільненим розумовим розвитком).
Історіяпедагогіки. Висвітлюєпроцес розвитку теорії та практики навчання й виховання в різні історичніепохи, різних країн і народів.
Методикивикладання окремих предметів. Вивчають закономірності викладання і вивчення конкретнихнавчальних дисциплін у закладах освіти різних типів.
Шкільнагігієна. Вивчаєі визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів, організацію навчальногопроцесу залежно від віку, стану здоров'я.
Порівняльнапедагогіка. Порівнюєсистеми народної освіти різних країн.
—Галузеві педагогіки. До них належать спортивна, авіаційна, військова, інженерна,медична, культурно-освітня; педагогіка виправно-трудової системи, педагогікапідвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.
Соціальнапедагогіка. Вивчаєзакономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесіздобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах.
Науково-теоретичнуструктуру соціальної педагогіки утворюють:
—агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків);
—герогіка (соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку);
—андрагогіка (освіта й виховання людини протягом усього її життя);
—віктимологія (проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих умовсоціальної організації та насильства).
педагогікавчитель виховання2. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якостіі вміння
Справжнійпедагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилюватине лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічнапрофесія стає творчою місією. Місія педагога — це не лише його власні інтереси,мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями,культурою свого народу і людства. Його обов'язок — виховувати гідних людей,здатних примножувати здобутки людської цивілізації.
Важливуроль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини,гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість.
(«Працюсправжньогопедагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити усили й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне,«проектувати хороше» (А. Макаренко).
Обов'язковоюнормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які проявинесправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків», необ'єктивнеоцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення,упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправноїшкоди справі навчання й виховання.
Важливоюдля вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в уміннізалишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій.
Відчуттяучителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїхвиховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчомувмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід(за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), якіоберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючиі не возвеличуючи його честі та гідності. ^
Обов'язковапередумова педагогічного такту — знання індивідуальних особливостей психічногостану, настроїв і переживань учнів.
Навчально-виховнаробота потребує від учителя організаторських умінь і здібностей. Педагог маєсправу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якогонеобхідно спрямовувати.)
Щеоднією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова— найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструментпедагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість іповедінку учнів.
Учитель— головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад — могутнійфактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх нетільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Вплив авторитетногопедагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. «Золотим правилом»науки виховання вважав К. Ушинський тезу: «Вчителеві треба бути таким, якимивін хоче бачити своїх вихованців»
Позитивніякості вчителя становлять основу його авторитету — визнання учнями йогоінтелектуальної, моральної сили і переваги. А звідси й глибока пошана довчителя і віра в нього. Авторитетний педагог — справжній володар думок іпочуттів своїх учнів. У створенні його авторитету важливі такі риси йогоособистості, як ерудиція, глибокі фахові знання, справедливість, толерантність,прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла,високе почуття відповідальності. Він повинен бути привабливим для учнів нетільки розумом і почуттями, знаннями й уміннями, а й своєю зовнішністю, тобтоволодіти педагогічною майстерністю.
(Головнезавдання вчителя — навчати і виховувати. У ньому закорінені функції педагога.
Навчальна(дидактична) функція. Вважалося, що вчитель як носій знань передає їх учням, і чим обізнанішийвін сам, тим краще засвоять науку діти. З часом, головним стало не передаваннязнань, а формування вмінь здобувати їх самостійно. Цінність учительської праціпочали вбачати в його умінні бути організатором процесу засвоєння знань.
Розвиваючафункція, їїсутність — у створенні сприятливих умов для розвитку творчого потенціалудитини, її саморозкриття, самоутвердження, самореалізації через творчість, узабезпеченні демократичних засад освітнього процесу, скоординованості його зацінностями, цілями, що втілюється в дидактичне оформленій системі знань.
Виховнафункція. Бутивихователем — означає вміти трансформувати поставлені суспільством перед школоюцілі, у конкретні педагогічні завдання — формування необхідних особистіснихякостей у кожного школяра. Виховна функція полягає в тому, щоб загальнолюдськіцінності вкоренилися у свідомості й поведінці учнів.
Використана література
1.Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.
2.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.
3.Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т.— К., 1954. — Т. 5. — С. 9—109.
4.Мешко О. І., Янкович О. І., Пизтушко Г. М. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1999.