Основнітипології політичних систем
1.Загальні підходи та характеристики типологій політичних систем
Функціонуванняполітичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими політичнимисистемами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми ітипи Для з’ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються,політологія ставить перед собою важливе завдання з вироблення класифікації,тобто типології політичним систем.
У сучаснійзахідній політичній науці вирізняють такі типі політичних систем: військові тагромадянські; консервативні і ті, що трансформуються; закриті й відкриті (воснову покладено ступінь і глибину зв’язків з навколишнім середовищем зовнішнімсвітом); завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіхскладників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні ймодернізовані; авторитарні й тоталітарні.
Досить поширеноює типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п’ять типів політичних систем:ліберальної демократії, радикально-авторитарні (комуністичні), традиційні(збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнамтретього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмондвизначив чотири типи систем:
англо-американську(характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свободаособистості, індивідуалізм, добробут, безпека);
континентально-європейську(взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);
доіндустріальну(або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різних політичнихкультур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;
тоталітарну(концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії,заідеологізованість).
Дж. Коулменподіляв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. Воснову типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: 1)природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія,авторитаризм, тоталітаризм); 2) форми державно-адміністративного устрою(унітарна держава, федерація, конфедерація); 3) співвідношення різних гілоквлади (монархія, республіка та їх різновиди).
Відоміамериканські політологи З.Бжезинський і К.Фрідріх (праця “Тоталітарна диктатурата автократія” – 1956 р.), а також С.Хантінгтон (спільна з Бжезинським робота“Політична влада: США/СРСР” – 1961 р.) поділяли всі політичні системи наінструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносилиполітичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. Усоціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи,які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовимиметодами, хоча і з метою побудови нового суспільства.
Усі вищеназванітипології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем,оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть упевний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства – доситьспецифічне і своєрідне утворення, характер якого визначається історичними,економічними, культурними та іншими умовами.
Відмінніособливості кожної окремої типології політичної системи дозволяють визначитиякийсь певний основний критерій, що зумовлює різницю між ними. Автор зупинитьсяна аналізі восьми найпоширеніших типологій політичних систем, критеріямивиокремлення яких виступають:
— тип суспільно-економічноїформації;
— характерполітичного режиму;
— модельніхарактеристики за принциповими, “корінними” ознаками;
— характерпартійної системи;
— спосібздійснення виборів;
— панівна абодомінуюча ідеологія;
— комплексні,інтеграційні (цивілізаційні) чинники розвитку суспільства;
— форма держави.
2.Формаційні політичні системи
Ця типологія ґрунтуєтьсяна традиційному формаційно-стадіальному підході до суспільного розвитку, сутьякого полягає в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Характерполітичної системи визначається насамперед економічно та соціальнообґрунтованими інтересами й цілями. Звідси, виділимо й охарактеризуємо п’ятьтипів політичних систем.
1.Рабовласницька політична система, яка базувалася на наявностікласового антагонізму (в першу чергу між рабами та рабовласниками) в рамкахтодішніх рабовласницьких держав. Різновидами такої політичної системи булитериторіально-політичні утворення на Сході, в античній Греції та СтародавньомуРимі.
На Сході (вАссирії, Вавилоні, Єгипті) задовго до нової ери склалася форма необмеженоїсамодержавної влади, відомої під назвою деспотії. Вона ґрунтувалася на сваволіправителів і їх оточення, жорстокому придушенні будь-якого волевиявлення.
В античнійГреції у VII – VI ст. до н.е. сформувалися самостійні держави-поліси з власнимиполітичними, військовими та релігійними центрами (древньогрецький мислительАристотель проаналізував у своїй праці “Політика” державний/політичний устрій івнутрішнє життя 158 таких грецьких полісів). Залежно від результатів боротьбиміж демосом і родовою аристократією встановлювалася, відповідно, демократичначи олігархічна державна влада. Економічний розвиток і політична могутністьполісів ґрунтувалися на широкому застосуванні рабства. Раби, на відміну відвільних (громадян), позбавлялися будь-яких політичних прав. У період еллінізму(ІІІ – ІІ ст. до н.е.) в Греції переважали держави воєнізованого типу –Ахейський союз, Етолійський союз, Македонія, які прагнули до панування вЕлладі. Але після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н.е. Греціюпідкорив Рим.
У СтародавньомуРимі спочатку впродовж VIII – VII ст. до н.е. правили шість царів – царськийперіод політичної історії. На початку VI ст. до н.е. почав формуватисяреспубліканський устрій у формі так званої полісної республіки, до складу якоївходила група міст на Апеннінському півострові з різним правовим статусом. Всівони знаходилися під владою Риму, який за рахунок завоювання та підкоренняпровінцій у Європі, Азії, Африці значно зміцнив і розширив свою територію.Політичну владу в Римській республіці здійснював сенат і консули, яківибиралися на певний період часу. На місцях основні владні функції здійснювалиправителі провінцій, які окрім цивільних мали великі військові повноваження.Громадянські війни у І ст. до н.е. привели до встановлення одноособовогоправління – у 27 р. до н.е. Октавіан Август став імператором. Римська імперіяпроіснувала до 476 р. н.е. Падіння Західної Римської імперії означало крахрабовласництва і зруйнування рабовласницької політичної системи.
2.Феодальна політична система, для європейськоговаріанту якої характерне панування в основному монархічної форми правління(республіки існували лише у Новгороді, Венеції, Флоренції, Любеку),християнського світосприйняття та феодального способу виробництва. Вінбазувався на поземельній власності феодалів і використанні праці залежних івільних селян і ремісників. Поступово відбувався процес об’єднання роздрібненихдержав і посилення королівської влади. Наслідком стало утворення в XV – XVI ст.централізованих феодальних держав – Англії, Франції, Росії, Іспанії. У надрахфеодалізму почали зароджуватися представницькі органи влади (Боярська дума вРосії, парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), які поклали початокпредставницькій монархії і парламентському устрою – конституційній монархії. Уперіод розкладу феодалізму та початку переходу до індустріального(капіталістичного) суспільства принципово новим явищем у Європі сталаГолландська республіка, в якій місце короля посіли Генеральні штати.
3.Капіталістична політична система, яка була заснована наприватній власності на засоби виробництва, експлуатації найманої працікапіталом, ідеях прогресу, свободи вільного підприємництва та недоторканостіприватної власності. У країнах Західної Європи та США остаточно склався типбуржуазної держави. Головними її ознаками стали парламентська система, системаконкурентних політичних партій (консервативна і ліберальна – в Англії,демократична і республіканська – в США), сильний апарат державної влади,загальне виборче право, місцеве самоврядування. Значно розширилося втручаннядержави в різні сфери соціальних відносин і суспільного життя. Зросла рольвиконавчої влади у порівнянні з законодавчою. Дедалі більшого значення набувалитакі важливі елементи буржуазної державної машини як поліція, суд, армія.Остаточно склалася політична влада великої буржуазії, хоч у різних країнах вонамала різні форми. Так, в Англії це була конституційна монархія, у США –буржуазно-демократична республіка, в Німеччині – юнкерсько-буржуазна монархія.Головні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках порівнянонечисленної еліти представників промислового та фінансового капіталу. Основибуржуазного державного устрою і політичної системи закріплялися в конституціях– писана конституція стає традицією буржуазного політичного устрою (наприклад,1787 р. – Конституція США, 1791 р. – Конституція Франції, 1871 р. – КонституціяНімецької імперії). На рубежі ХІХ – ХХ ст. з переходом до нової стадіїкапіталізму – імперіалізму – зросла влада монополістичного капіталу, якапоєднується із силою буржуазної держави (так званий державно-монополістичнийкапіталізм).
4.Соціалістична політична система, основу якої склаласоціалістична (всенародна) власність на засоби виробництва і держава диктатурипролетаріату. Для неї була характерна система радянської влади, якаґрунтувалася на всесиллі та владній монополії комуністичної партії, контролі збоку держави за всіма сферами суспільного життя й особливій ролі Рад депутатівтрудящих (потім – народних депутатів), у яких зосереджувалися законодавчі тавиконавчі важелі влади. Соціалістична політична система характеризувалася такожрежимом народної демократії при переході до соціалізму країн Центральної таПівденно-Східної Європи. Народна демократія була революційною демократичноювладою під керівництвом робітничого класу і його комуністичної партії. Фактичнамонополія комуністичної партії на владу, заперечення політичної опозиції,політичного й ідеологічного плюралізму, посилення влади державних органівпримусу – характерні риси соціалістичної політичної системи в СРСР і країнахсоціалістичного табору 40 – 80-х рр. ХХ ст. Конституційне закріплення прав ісвобод громадян, розвиток формальної демократії, забезпечення фактичноїрівноправності націй і народностей сприяли переростанню держави диктатурипролетаріату у всенародну соціалістичну державу. Це було закріплено вконституціях так званого розвиненого або реального соціалізму (наприклад, уКонституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.).
5.Перехідна або трансформаційна політична система,характерна для країн, які знаходилися або перебувають на стадії переходу відодного до іншого економічного та суспільно-політичного устрою. Характеризуєтьсярозмитістю та невизначеністю політичного режиму, тобто методів державногоуправління, кардинальними змінами партійно-політичної системи, нестабільністювнутрішньополітичної обстановки, суперечливістю політичних процесів, ідейнимирозколами в суспільстві та дискусіями з питань вибору шляхів розвитку, часто ускладненнямсоціальних, етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів. Прикладом такихтрансформацій є політичні та інші системні перетворення у країнах Центральної,Східної та Південно-Східної Європи кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., якісупроводжувалися крахом тоталітарних політичних систем.
Політичнебанкрутство керівних правлячих партій, неефективність адміністративно-команднихметодів управління та небажання більшості населення жити в старих умовахтоталітарного режиму – все це визначило виникнення своєрідної революційноїситуації у країнах Центрально-Східної Європи. При наявності конкретнихособливостей загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольнувладу правлячих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і наоснові широкої демократизації оновити соціально-економічне та політичне життясуспільства. Все це покликані були здійснити так звані “оксамитові” або “ніжні”революції кінця 80-х років минулого століття, які в цілому відбувалися мирнимшляхом і без людських жертв (за винятком Румунії і НДР, а також Югославії, деспалахнула громадянська війна).
При всійсвоєрідності революційних процесів у державах Центрально-Східної Європи можнавиокремити й загальні риси радикальних перетворень. Насамперед це:
відмоваправлячих партій від монополії на владу, від конституційних гарантій права наодноосібне управління країною, бурхливе оформлення багатопартійних систем;
становлення реальноїсистеми плюралістичних демократичних виборів на всіх рівнях державної влади;
виведення з-підконтролю комуністів армії, міліції, прокуратури, органів держбезпеки, тобтодеполітизація репресивно- силового апарату;
відмінадержавної цензури на засоби масової інформації, масове відкриття новихдрукованих видань, теле- радіоканалів і передач демократичного спрямування;
розробка тавпровадження пакету соціально-економічних, насамперед ринкових реформ іперетворень.
3.Режимні політичні системи
Найпоширенішою єтипологія політичних систем за політичними режимами на тоталітарні,демократичні, авторитарні, анархічні й охлократичні. Критерієм розмежуваннявиступає тип політичного режиму – характер і способи здійснення та взаємодіївлади, суспільства (народу) і особи (громадянина). Західні політологиГ.О.’Доннел і Ф.Шміттер влучно визначали режим як сукупність явних абоприхованих структур, “які визначають форми та канали доступу до провіднихурядових постів…” Основні ознаки, за якими розрізняють політичні режими та,відповідно, режимні політичні системи, такі:
спосібформування органів влади;
співвідношеннязаконодавчої, виконавчої та судової влади, центрального уряду та місцевогосамоврядування;
становище тароль громадських організацій і партій;
правовий статусособистості;
встановленазаконодавча система;
зміст іспіввідношення того, що дозволено і що заборонено;
V’ рівеньекономіко-господарського розвитку;
політичнастабільність суспільства;
порядок функціонуванняправоохоронних і каральних органів;
ментальніустановки, історичні та культурні традиції, мораль і звичаї народу.
1.Тоталітарний тип політичної системи виник у ХХ ст. ібув характерний насамперед для держави Б.Муссоліні в Італії (фашистськийтоталітаризм), нацистської диктатури в Німеччині (націонал-соціалістськийтоталітаризм), сталінізму в СРСР (комуністичний тоталітаризм), Ірану періодуА.Хомейні (теократичний тоталітаризм). Термін “тоталітаризм” з’явився в 20-хроках минулого століття в Італії, а в 1944 р. Ф.Хайєк написав знамениту “Дорогудо рабства”. Науковий аналіз тоталітаризму ще в 40 – 50-х рр. ХХ ст. здійснилиу своїх працях американські політологи Х.Арендт (“Походження тоталітаризму”,1951) і К.Фрідріх та З.Бжезинський (“Тоталітарна диктатура і автократія”, 1956).Яскраву картину тоталітарного суспільства у романі “1984” створив відомийанглійський письменник Дж.Орвел. На політологічному симпозіумі в США в 1952 р.тоталітаризм був визначений як “закрита й нерухома соціокультурна та політичнаструктура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілутоварів – спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Подібного розуміннятоталітаризму дотримувався у своїй відомій праці “Демократія і тоталітаризм”французький політолог Р.Арон, який назвав цей тип політичної системи“монополістичним устроєм”.
У своємуполітичному розвитку тоталітаризм проходить три етапи: 1. Революція; 2.Консолідація влади, що означає усунення опозиційних партій і сил з політичноїарени; 3. Ліквідація очевидних і вигаданих ворогів всередині правлячої партії.Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки:
надзвичайноцентралізований і бюрократичний характер державного управління;
наявність лишеоднієї офіційної ідеології для всього суспільства, де головним носієм цієїідеології виступає одна правляча політична партія;
абсолютнапідпорядкованість громадян, всіх організацій і спілок правлячій партії;
наявністьрозгалуженої системи таємної політичної поліції;
культ вождя,який має практично необмежену владу;
яскравовиражений антилібералізмі антидемократизм, репресії проти власного народу тощо;
діє правилочіткої регламентації: не заборонено те, що дозволено законом.
2.Демократичний тип політичної системи як формаорганізації та здійснення влади є протилежністю тоталітарному характеру іспособу взаємодії влади, суспільства й особи. Такою виступає демократіязахідних держав, насамперед Англії, Франції і США. Демократичний тип політичноїсистеми як форма організації і здійснення влади пройшов довгий і складний шляхрозвитку від прямої демократії античного полісу до ліберально-демократичногоабо поліархічного (за визначенням американського політолога Р.Даля) політичногоустрою ХХ ст. Основна суть його полягає у правлінні меншості, що обираєтьсянародом на конкурентних виборах, а також чіткому розмежуванні влади між різнимиїї гілками при взаємному контролі.
Існують чотириголовних ознаки або принципи демократичної політичної системи:
1) суверенітетнароду (загальна демократія, пряма демократія, представницька демократія);
2) будова іпорядок формування органів влади (парламентська, президентська, змішана,суперпрезидентська республіки, парламентська монархія);
3) рівність правгромадян на участь в управлінні державою (політична демократія і соціальнадемократія);
4)підпорядкування меншості більшості при прийнятті та здійсненні рішень(деспотична демократія, тоталітарна демократія, конституційна демократія).
Американськіполітологи М.Д.Роскін, Р.Л.Корд, У.С.Джонс дають таке визначення демократії: цеполітична система, яка передбачає заміну державних чиновників і право людейсправляти вплив за допомогою голосування на рішення, що приймаються. Ще краще,на нашу думку, сказав свого часу президент США А.Лінкольн: “Демократія – цеправління народу, обране народом, для народу”. При цьому серед головних ознакдемократизму можна виділити наступні:
формальневизнання народу джерелом влади, її сувереном;
визнання прававсіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль заїхньою діяльністю, вплив на прийняття рішень;
переважне правобільшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур іпроцесів;
вимогавиборності та періодичної змінюваності складу органів державної влади;
наявність політико-правовогопорядку, при якому дозволяється існування і діяльність різних політичнихпартій, рухів та організацій;
дотриманняконституційних норм і реальне здійснення принципу “розподілу влади” на законодавчу,виконавчу, судову;
наявність розвиненогогромадянського суспільства – розмаїття неопосередкованих державоювзаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичноїправової державності;
на відміну відтоталітаризму діє правило: дозволено все, що не заборонено законом.
3.Авторитарний тип політичної системи відповідаєтакому державно-політичному режиму, який характеризується:
значнимзосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей;
ураженням,звуженням політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій;
строгоюрегламентацією активності громадян і політичних інститутів;
дозволом діяльностілише лояльних правлячій владі політичних сил і легальної лояльної опозиції;
різким скороченнямпрерогатив і повноважень демократичних інститутів.
Іншими словами –це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних,але формально легальних вимог.
Зразкамиавторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хортів Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Протеавторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чизаконодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функціїта повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загально-значимихрішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи,але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління внадзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу.Авторитарні режими, як правило, спираються на армію – воєнний режим (свого часувін існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військовінайчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою,яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кількай інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періодуЛ.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні(сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменістан, Казахстан),особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.
З іншого боку,встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізаціїтоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі йбеззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність уконкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою,створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях– досягнення революційних змін, але еволюційними методами.
Іноді заспособом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типиполітичного режиму – анархічний і охлократичний.
4.Анархічний тип політичної системи найчастіше маєтакі риси:
1 ерозія абоповна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;
1 взаємна конфронтаціяабо навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутністьефективних форм координації їх дій;
1 втратанайвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;
сваволя тавідсутність гарантій безпеки населення;
відсутністьсистеми елективного нормативного регулювання суспільних відносин.
5.Охлократичний тип політичної системи характеризується:
некомпетентністюполітичної влади;
намаганнямпростими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільногожиття, що вимагають тривалої копіткої праці;
відсутністю упредставників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;
апеляціями владидо широких народних мас – популізмом;
рекрутуваннямзначної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальнихверств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальнийстатус і поліпшити матеріальне становище.
4.Модельні політичні системи
політичнаідеологія авторитарний тоталітарний
Близькою дотипології політичних систем за характером політичного режиму є типологізація запринциповими, корінними ознаками, які ґрунтуються на факторах, що визначаютьхарактер і напрям розвитку політичної системи. Такими факторами виступаютьполітичний інтерес соціально-політичних та етнічних спільнот, цілеспрямованістьі цілевизначеність, суб’єкт політики, економічні зв’язки. Кожний із цихфакторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із них випадаєхоча б один, то відбувається послаблення або навіть розвал всієї політичноїсистеми чи окремих її структурних елементів. Залежно від прояву та сили впливузазначених факторів, на думку київських політологів І.Дзюбка, К.Левківського,Т.Мельника, історично складається один із трьох типів або моделей політичноїсистеми тієї чи іншої країни – командний, змагальний, соціопримирливий.
Команднаполітична система пройшла історичний шлях відправління єгипетських фараонів, імператорів Риму, феодальних абсолютнихмонархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Відповідно до панівноїідеології різновидами тоталітаризму виступають комунізм, фашизм інаціонал-соціалізм. Сьогодні командні системи існують насамперед в Азії таАфриці (Північна Корея, Ірак, Лівія). Дана політична система має такі риси:
надмірна рольцентру, в тому числі у прийнятті та реалізації рішень;
командний стильуправління всіма сферами суспільного життя;
запереченняполітичного плюралізму;
ставка на силовіструктури;
виняткова роль партійно-державноголідера й однієї ідеології;
обмеження прав ісвобод громадян;
відсутністьчіткого розподілу влади;
поширенняполітичної демагогії на захист інтересів народу;
створення елітизакритого типу – номенклатури.
Змагальнаполітична система є протилежною командній і можеефективно функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціальногоорганізму. Історично вона існувала в рабовласницьких Афінах, феодальнихмістах-державах (Новгород, Дубровник, ганзейські міста) і найяскравіше проявиласебе в епоху індустріального суспільства (капіталізму) з його постулатамивільної торгівлі, вільної конкуренції, ринкової економіки, поваги до природнихправ людини. Для змагальної політичної системи характерні наступні ознаки:
наявністьбагатьох центрів прийняття політичних рішень, які через свої “групи тиску”впливають на державну владу;
визнаннярівності та гарантій прав людини й об’єднань громадян;
захистконституційного ладу та його правових засад;
ставлення доправа як до найвищої цінності;
зв’язокполітичної системи та саморегуляції суспільства у сферах економіки, соціальнихвідносин, духовного життя тощо.
Соціопримирливаполітична система має такі типологічні характеристики:
першочерговістьсоціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;
використаннякомпромісів для вирішення політичних та інших проблем;
професіоналізмполітичного управління;
утвердженняполітичного плюралізму та високий рівень політичної культури;
прагнення доутвердження соціального миру та соціальної справедливості;
високий рівеньзахисту прав людини;
поступове,постійне, неухильне здійснення соціальних програм;
політична безконфліктністьі саморегульованість суспільства.
Певні елементитакої системи існували в історичному минулому й існують зараз. Однак справжнясоціопримирлива політична система складається лише в умовах високого рівняекономічного розвитку, соціальної захищеності громадян, гарантування їхніхконституційних прав і свобод, політичного та культурного співробітництва міжнародами в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, відпротиборства до створення єдиної нової цивілізації. Реальними державамисучасності з найхарактернішими рисами соціопримирливої політичної системивиступають насамперед західні соціальні держави – Німеччина, Швеція, Норвегія,Люксембург, Швейцарія, США та інші – країни, які прагнуть до забезпеченнякожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті вуправлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,можливостей для самореалізації особистості в суспільстві.
5.Партійні політичні системи
Партійнісистеми – це частина (підсистема) політичної системи,під якою слід розуміти сукупність стійких зв’язків і відносин партій різноготипу одні з одними, а також з державою та іншими інститутами влади. До числафакторів, що справляють найбільший вплив на формування партійних системналежать характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство(насамперед виборчі закони), характер власне міжпартійних взаємин (утвореннязмичок, блоків, коаліцій) і соціокультурні традиції. У залежності від цьогополітичні системи на основі партійного принципу типології прийнятокласифікувати насамперед за кількісним складом партій, а також за якіснимихарактеристиками зв’язків, у які вони вступають.
За кількістюдіючих у країні партій виокремлюють наступні партійні політичні системи.
За російськимполітологом О.Соловйовим:
однопартійні,серед яких розрізняють деспотичні та демократичні різновидності (колишнійСРСР);
півторапартійні,в яких діє коаліція, що складається із домінуючої партії та близької їй запоглядами, але менш популярної організації (колишні НДР і Болгарія);
двопартійні здвома відносно рівноцінними за популярністю конкурентними партіями (США,Великобританія);
двох з половиноюпартійні системи, в яких наявність двох авторитетних партій поєднується здіяльністю посередницької, але одночасно альтернативної організації, якавідіграє роль “третьої” сили, що дозволяє примирити цих двох противників (ФРН);
багатопартійні,з кількістю понад три партії (Україна, Австрія, Росія, Польща, Чехія,Словаччина, Нідерланди, Франція).
За американськимполітологом Л.Етстайном:
Багатопартійна системаз однією пануючою партією (Мексика);
модифікованаоднопартійна система (США);
система “дваплюс одна партія” (Великобританія, Канада, Австрія);
крайнябагатопартійна система (Франція);
стабільнабагатопартійна система (ФРН).
Близькою до цієїтипології, але складнішою, так як вона ґрунтується на якісних характеристикахзв’язків, у які вступають партії, є типологія італійського політологаДж.Сарторі. На основі аналізу ідеологічної дистанції (“полярності”) міжпартіями він виділив сім типів партійних політичних систем:
однопартійні(СРСР, Північна Корея, Куба, Лівія), з однією легальною партією, яка володієвсією повнотою влади, що призводить до зрощення партійного апарату з державним;
гегемоністські(колишні соціалістичні країни Східної Європи, Китай, Мексика), з однієюпровідною партією (інші – партії-сателіти) та зрощенням партійного апарату здержавним;
домінантні(Японія, Швеція,Індія),при яких одна домінуюча партія має тривалу (понад 40 років) перевагу вконкурентній боротьбі та формує уряд, що відзначається стабільністю;
двопартійні(США, Великобританія, Канада, Австралія), передбачають наявність двохрівноправних конкурентних партій, одна з яких після перемоги на виборах формуєуряд, а інша складає впливову опозицію;
обмеженогоплюралізму (Чехія, Литва, Болгарія, ФРН, Австрія, Бельгія), коли функціонуєкілька потужних партій при відсутності гострих політичних суперечностей міжними та позасистемної опозиції, домінуючі партії формують урядові коаліції(часто нестабільні);
поляризованогоплюралізму (Італія, Фінляндія, Нідерланди, Латвія, Словаччина, певною міроюУкраїна), з багатьма партіями, потужними з яких є крайні – ліві та праві, прицьому уряд формують центристські партії та існує гостре ідеологічнепротистояння між центром і право-лівою опозицією;
атомізовані(Уругвай, Парагвай, Малайзія, Казахстан, Польща, Україна початку 90-х років ХХст.), коли існує багато невпливових політичних партій, а уряд формується або напозапартійній основі, або на засадах широкої коаліції.
Треба зауважити,що не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих або інших партійнихполітичних систем. Однак у будь-якому випадку тип партійної системи суттєвовпливає на наступні політичні явища та процеси:
1) характерорганізації та здійснення виборів глави держави, парламенту, органів місцевогосамоврядування;
2) спосіб формуванняуряду, його ефективність і стабільність;
3) формудержавного правління;
4) типполітичного режиму та політичної системи.
6.Виборчі політичні системи
Виборчасистема – це сукупність передбачених закономвиборчих процедур, пов’язаних із формуванням органів влади, які функціонують урамках виборчого права. Відповідати своєму соціальному призначенню вибориможуть лише тоді, коли вони ґрунтуються на певних принципах. Мова йде про двігрупи таких принципів:
принципивиборчого права, які визначають статус кожного громадянина на виборах(загальний характер виборів, рівність виборців, таємниця виборів, пряме абобезпосереднє голосування);
загальніпринципи організації виборів (свобода виборів, наявність альтернативнихкандидатів, конкурентність виборів, періодичність і регулярність виборів,рівність матеріальних та інформаційних можливостей політичних партій ікандидатів).
В сучасномусвіті використовується приблизно 350 різновидів виборчих систем, кожна з якихмає певні переваги та недоліки. При цьому можна виокремити чотири основних типивиборчих політичних систем – мажоритарна, пропорційна, змішана, консенсусна.
Системаабсолютної більшості або мажоритарна передбачає, що перемагає тойкандидат, який набрав встановлену законом більшість голосів виборців, що взялиучасть у голосуванні. При цій системі виборчі округи бувають одно- абобагатомандатні з приблизно рівною кількістю виборців на округ і наближеністюмеж округів до меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць.Голосування відбувається тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі абоза кількох кандидатів – у багатомандатному. При застосуванні мажоритарноївиборчої системи абсолютної більшості (Франція, Білорусь) обраним вважаєтьсякандидат, який отримав понад 50 % голосів виборців, що взяли участь уголосуванні. При мажоритарній системі відносної більшості (Україна до 1998 р.,США, Великобританія, ФРН, Канада, Японія) перемагає той, хто випередив закількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча системазастосовується у понад 70 країнах світу, сприяє успіху насамперед великихпартій і забезпечує стабільність уряду. Водночас при цій системі голосивиборців, подані за переможених кандидатів фактично пропадають. Відсутня такожвідповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. Окрім тогобезпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців за округамистворює небезпеку маніпулювання шляхом тенденційного нарізання виборчихокругів. Така практика спотворення волі виборців отримала назву “виборчоїгеографії” або “джеррімендерінгу” (за іменем її творця – американськогогубернатора штату Массачусетс Джеррі).
Системапропорційного представництва або пропорційна передбачає проведеннявиборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчимиблоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. При цій системівиборчі округи багатомандатні і їх межі або співпадають з межами всієї країни(єдиний загальнонаціональний округ), або з межами її областей (провінцій,земель). Голосування відбувається не за конкретну особу, а за певну партію чиблок партій, що виставляють свій список кандидатів. При цьому голоси можутьвіддаватися за список в цілому без надання переваг (преференцій) – Польща,Чехія, Португалія, Ізраїль – так звані “жорсткі” списки; або із наданнямпереваг (преференцій) окремим кандидатам з того списку, якому віддається голос– Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди – такзвані “м’які” списки. У першому випадку партійні списки отримують кількістьмандатів, пропорційну до кількості поданих за них голосів виборців. Принаявності преференцій мандати надаються конкретним представникам із відповіднихпартійних списків. З метою усунення надмірної розпорошеності мандатів міжпартіями та сформування парламентської більшості й утворення уряду в більшостікраїн, що застосовують пропорційну систему (всього їх майже 50), введеносвоєрідний “бар’єр” – мінімальний відсоток голосів виборців, який має отриматисписок партії, щоб кандидати від неї могли одержати депутатські мандати(найчастіше він становить 4 – 5 %, хоча може коливатися від 1 % – в Ізраїлі до10 % – в Туреччині). Загалом пропорційна виборча система покликана забезпечитипредставництво в парламенті різних політичних сил пропорційно до їх реальноговпливу.
Мажоритарно-пропорційнаабо змішана виступає в якості комбінації мажоритарної та пропорційноївиборчих політичних систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такоїсистеми є так зване “лінійне змішування”, за якого одна частина депутатівобирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною.Класичним прикладом змішаної виборчої системи є ФРН, де 50 % депутатівБундестагу обирається за земельними партійними списками, а ще 50 % — на основімажоритарної системи відносної більшості. Саме такий принцип формуванняпредставницьких органів влади запозичили такі посткомуністичні держави якУкраїна (з 1998 р.), Росія, Молдова, Литва, Грузія, Болгарія, Угорщина. Цясистема є реальною спробою компромісу між принципами представництва різнихполітичних сил і стабільністю уряду зсередини.
Консенсуснусистему виборів використовують ООН і деякі партії(наприклад, “зелені”). Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована нена критику противника, а на вибір найбільш сприятливого для всіх кандидата абовиборчої платформи. При цьому виборець голосує на за одного, а за всіхкандидатів (їх має бути обов’язково більше двох) і ранжирує їх список у порядкувласних симпатій. Так, якщо на посаду президента претендує три кандидати, товиборець визначає місце кожного з них: за 1-е місце дається 3 бали, за 2-е – 2бали, за 3-є – 3 бали. Після голосування всі отримані бали сумують і за їхкількістю визначається переможець.
Незважаючи навідмінності, з точки зору життєдіяльності політичної системи суспільства виборита виборчі системи повинні забезпечити виконання наступних найважливішихфункцій:
артикуляція,агрегація та представництво різноманітних інтересів як всього населення, так івласне електорату;
мобілізаціявиборчого корпусу на розв’язання актуальних суспільних проблем;
політичнасоціалізація населення, розвиток його політичної свідомості та політичноїучасті;
генеруванняоновлення суспільства шляхом конкурентної боротьби альтернативних політичнихпрограм;
конституюванняефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичногокерівництва;
рекрутуванняполітичної еліти;
інтеграціярізноманітних точок зору та формування загальної політичної волі;
каналізація,переведення політичних конфліктів у русло їх інституційного мирного врегулювання;
контроль заінститутами державної влади;
розширеннякомунікацій, відносин представництва між інститутами влади та громадянами;
легітимація тастабілізація політичної системи взагалі, а також власне конкретних інститутіввлади – парламенту, уряду, президента, місцевого самоврядування тощо.
7.Ідеологічні політичні системи
Політичнаідеологія – систематизована сукупність ідейних переконань,які виражають докорінні інтереси різних соціальних груп з приводу влади, їїзавоювання, захисту та використання, на ґрунті яких утворюються політичнівідносини і функціонують відповідні інститути, організації та установи.Основними формами її вияву виступають політичні теорії, політичні концепції,політичні ідеї, соціально-політичні ідеали, політичні гасла, політичні погляди.У зв’язку із великим впливом ідеологічної підсистеми політичної системисуспільства на весь його розвиток доцільно детальніше охарактеризувати процесвиникнення, розуміння і характерних рис політичної ідеології.
Термін“ідеологія” зобов’язаний своїм походженням Д. де Трасі. Французький філософпозначив ним методологічні основи всіх наук. Він приділив багато увагипоходженню ідей, результатам їх практичного втілення, а також розробці методівліквідації помилок, які з’являються в процесі пізнання дійсності. Написаний деТрасі у 1801-1805 рр. 4-томний трактат “Елементи ідеології” містив утопічніпогляди, віру в безмежні можливості освіти, її вирішальний вплив на розвитоксуспільства. Автор прагнув підняти ідеологію до рівня науки, включити її всистему соціальних дій. Критерії раціональних ідей де Трасі шукав не в томуполітичному устрої наполеонівської держави, сучасником якого він був, а в тихможливостях політичної системи, які могли б проявитися у деяких ідеальнихумовах. Суттєвим для нього було, наскільки наукова думка вільна від єресі,брехливих авторитетів, застарілих традицій. В ідеології відображалась віра умогутність людського розуму, здатного захистити думку від неправильних ідей(релігії, метафізики).
У наступні епохипоняття ідеології зазнало семантичних змін. У багатьох випадках критикурелігійних і політичних ідей стали розглядати як загрозу існуючому способужиття. Наполеон I Бонапарт презирливо називав “ідеологами” людей, схильних доабстрактного теоретизування, яким просто не вистачало здорового глузду.Водночас імператор усією силою своєї влади підтримував стабілізуючу і охороннуфункцію помилкових ідей. Історичний розвиток і науковий прогрес суспільства уXIX-XX ст. привели також до виникнення та існування різних понять ідеології урамках марксистської і немарксистської соціологічної думки.
Марксизм розумівпід ідеологією систему політичних, правових, моральних, релігійних, естетичнихі філософських поглядів і ідей, у яких усвідомлюється та оцінюється ставленнялюдей до дійсності. Однак таке визначення явно страждає примітивізмом,спрощеністю, поверховістю і тому погодитися з ним не можна. Крім того, воноз’явилося в період адаптації теорії Маркса-Енгельса до новихсоціально-політичних умов кінця XIX- початку XX ст., яка проявилася упопуляризації і спрощенні марксизму (П.Лафарг, К.Лібкнехт, А.Бебель). У Росіїце поетапно знайшло вираження у діяльності Г.Плеханова, В.Ульянова-Леніна,М.Бухаріна, Й.Сталіна. Як результат, цей “вульгарний марксизм” XX ст. ставвизначатися єдино вірним ученням, яке знаходилося поза всякою критикою і швидкоперетворилося у догматичну закостенілу теорію, причому дуже далеку відрозробленої К.Марксом і Ф.Енгельсом у середині і другій половині XIX ст.
Відповідаючи напитання, що ж конкретно являє собою ідеологія у параметрах “природничо-історичногопроцесу”, Маркс і Енгельс, стверджуючи принцип історизму в підходах досуспільних явищ, у рукопису “Німецької ідеології” писали: “Ми знаємо тількиєдину науку, науку історії. Історію … можна поділити на історію природи іісторію людей… Історією людей нам доведеться зайнятися, тому що майже всяідеологія зводиться або до хибного розуміння цієї історії, або до цілковитогоабстрагування від неї. Сама ідеологія є тільки одна із сторін цієї історії. Зточки зору філософського підходу Енгельс визначав ідеологію як “виведеннядійсності не з неї самої, а з уявлення”. При цьому він вважав, що ідеологіяпороджується конкретними матеріальними умовами існування, по відношенню до нихє ідеальним і базується на економічному фундаменті: “… головний притиск миробили і повинні були робити, спочатку на виведенні політичних, правових таінших ідеологічних уявлень і зумовлених ними дій з економічних фактів, якілежать в їх основі”.
У цілому підідеологією Маркс і Енгельс у своїх роботах розуміли:
1) ідеалістичнуконцепцію, згідно якої світ являє собою втілення ідей, думок, принципів;
2) відповіднийцій концепції тип мислительного процесу, коли його суб’єкти-ідеологи, неусвідомлюючи зв’язку своїх побудов з матеріальними інтересами певних класів і,відповідно, об’єктивно збуджувальних сил своєї діяльності, постійновідтворювали ілюзію абсолютної самостійності суспільних ідей;
3) випливаючийзвідси метод підходу до дійсності, який полягає у конструюванні бажаної, алеуявної реальності, що видається за саму дійсність.
Таким чином,дійсність постає в ідеології у спотвореному, перевернутому вигляді, ідеологіявиявляється ілюзорною свідомістю, в якій соціальна реальність, об’єктивніпротиріччя і потреби суспільного життя виступають у спотвореній формі.
Маркс і Енгельсніколи не розглядали своє учення як ідеологію, тим більше наукову. Це булозроблено Леніним і означало відхід від марксистського розуміння ідеології. Уроботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” він писав: “… історично умовна всяка ідеологія,але безумовно те, що всякій науковій ідеології (на відміну, наприклад, відрелігійної) відповідає об’єктивна істина, абсолютна природа”. У Маркса іЕнгельса, як ми бачили, це слово вживається у дещо іншому розумінні. Вониназивали ідеологією лише більш вузьке коло мислення – саме ті думки, яківідірвалися від зв’язку з матеріальною дійсністю, втратили усвідомлення цьогозв’язку, відображають цю дійсність неправильно, у перевернутому вигляді і нерозуміють цієї хибності. З ідеологією німецькі теоретики XIX століття воювали.Їх метод діалектичного матеріалізму був якраз тим знаряддям, яке здійснюєреальну революцію у мисленні і руйнує “ідеологічну” точку зору. Це дуже точнопідсумував відомий філософ, історик і діяч КПРС В.Адоратський у статті “Про ідеологію”:“Ідеологія – це своєрідна абертація (відхилення від норми – С.Т.) розуму, якийвідображає дійсність спотворено, у перевернутому вигляді. Продукти свогомислення, свої ідеї людина приймає за самостійні сутності. Їй здається, що ціпородження розуму визначають собою всю дійсність, тоді як насправді вони єнеусвідомлено неправильними відображеннями дійсно існуючих відносин… Такимчином, ідеологію можна визначити як свідомість, яка відірвалася від дійсності,втратила свідомий зв’язок з цією дійсністю і відображає останню неправильно, уперевернутому вигляді. Марксизм – ворог ідеології.
ОднакАдоратський дуже швидко змінив свої погляди на ідеологію, цілковито перейшовшина ленінські позиції. У цьому догматизованому марксистському варіанті хоча іпропонувалося “ідеологічне осягати”, протиставляючи йому наукове як істинне,однак тлумачення даної відмінності у підсумку незмінно зводилося до тих жеідеологічних обґрунтувань з відкрито заявлених позицій науковості ідеологіїмарксизму-ленінізму. Єдиним науковим результатом виявлялася хіба що все нова інова актуалізація, а також самоілюстрація проблеми наукового трактуванняідеологічного феномену. Підтвердженням сказаного може служити сучаснамарксистсько-ленінська точка зору, яка належить доктору економічних наукС.Проніну: “Марксизм як ідеологія претендує на те, щоб бути не тількисвітоглядом одного класу, але й “загальнолюдським імперативом”, теорієюрозвитку людини і людства. Саме марксизм бере на себе нелегке завдання пошукувзаємозв’язків між “мотором” історії, яким є класова боротьба, і прогресомзагальнолюдської цивілізації.
Марксистські імарксистсько-ленінські підходи до трактування ідеології далеко не вичерпуютьтлумачень цього поняття, що заслуговують на увагу. Оригінальна і глибокоаргументована точка зору належить відомому німецькому соціологу К.Мангейму.Вона була викладена у 1929 р. у його книзі “Ідеологія і утопія”. Книгаскладається з п’яти розділів і головне її завдання, на думку автора, полягає втому, щоб “показати, як люди дійсно мислять”. “Зіткнення різних типів мислення,– писав німецький учений, – кожен з яких у рівній мірі претендує нарепрезентативність, вперше робить можливою постановку настільки фатального інастільки фундаментального для історії мислення питання, а саме: як можуть ідентичніпроцеси мислення людей, об’єктом яких є один і той же світ, створювати різніконцепції цього світу”.
Мангеймнамагався створити послідовну концепцію, яка б пояснювала природу соціальногознання і специфіку відображення соціальної дійсності. Як і Маркс, віндотримувався положень про залежність суспільної свідомості від суспільногобуття, ідеології, від економічних відносин. При цьому він поширював на марксизмположення про спотворену свідомість, запропоноване Марксом і Енгельсом у I томі“Німецької ідеології”: “Якщо в усій ідеології люди та їх відносини поставленніна голову, наче в камері-обскурі, то це явище так само походить з історичногопроцесу їх життя”. Мангейм вважав, що погляди різних соціальних группродиктовані лише їх економічною зацікавленістю та іншими егоїстичнимиміркуваннями. Відкидаючи будь-який об’єктивний критерій істинності у пізнаннісуспільних явищ, Мангейм назвав свою точку зору “реляціонізмом”. Він зображавісторію суспільної думки як зіткнення класово-суб’єктивних світоглядів. Кожен зних є “частковою ідеологією”, тобто наперед спотвореним відображеннямсоціальної дійсності, а всі разом – “тотальною (загальною) ідеологією”. ЗгідноМангейму, всяка ідеологія являє собою апологію існуючого ладу, погляди класу,зацікавленого у збереженні статус-кво, яким протистоїть настільки жнеоб’єктивна і пристрасна утопія або погляди опозиційних знедолених верствнаселення. У випадку приходу останніх до влади, утопія, за Мангеймом,автоматично перетворюється в ідеологію і т. д.
Німецькийсоціолог виводив появу і розвиток ідеології з політики і політичної боротьби.Він виходив з того, що у понятті “ідеології” відображається одне відкриття,зроблене у ході політичної боротьби. Суть його така: мислення правлячих групможе бути настільки тісно зв’язане з певною ситуацією, що ці групи просто не взмозі побачити ряд фактів, які б могли підірвати їхню впевненість у своємупануванні. У слові “ідеологія” імпліцитно, тобто логічно, міститься розуміннятого, що у деяких ситуаціях колективно неусвідомлене певних груп приховуєдійсний стан суспільства як від себе, так і від інших і тим самим стабілізуєйого.
Поняттяутопічного мислення відображає протилежне відкриття, також зроблене у ходіполітичної боротьби: певні пригнічені групи духовно настільки зацікавлені узнищенні і перетворенні існуючого суспільства, що мимоволі бачать тільки тіелементи ситуації, які спрямовані на його заперечення. Їх ні в якій мірі нецікавить те, що реально існує. Вони лише намагаються у своїй уяві випередитизміну існуючої ситуації. Тому їх мислення ніколи не буває спрямоване на діагноздійсного становища. Водночас саме внаслідок політичного конфлікту ідеологія і утопічнемислення як виразники інтересів відповідних соціальних груп можуть помінятисямісцями: утопія раніше пригноблених верств після їх приходу до владиперетворюється в духовну суспільну домінанту, тобто ідеологію; ідеологія ж дотого панівних груп, які втратили владу і опинилися в таборі опозиції,переходить у розряд утопічного мислення.
КонцепціяМангейма виходить не стільки з врахування класових інтересів, скількинасамперед інтересів професійних груп, поколінь, соціальних верств і т.п. Їїаналіз показує, що в цілому слід розрізняти два значення поняття “ідеологія”.Часткова ідеологія означає більш або менш усвідомлене спотворення дійснихфактів, справжнє відтворення яких не відповідає інтересам того, хто це робить.Поняття радикальної тотальної ідеології вживається у розумінні ідеології епохиабо конкретної історичної і соціальної групи. Саме у цьому контексті можна, наприклад,говорити про ідеологію британського чи німецького колоніалізму як притаманнуправлячим колам і елітним групам відповідно Англії та Німеччини в період новогочасу.
Об’єктивнорозібратися у змісті поняття “ідеологія” допомагає також публікація німецькогополітолога, професора Кельнського університету У.Матца. Його стаття “Ідеологіяяк детермінанта політики в епоху модерну” присвячена феномену політичноїідеології та ідеологізованої політики. Особливо цікаво, що автор систематично,послідовно розкриває специфіку політичної ідеології у її нерозривному зв’язку зполітикою епохи модерну, тобто європейського нового часу.
У своїй статтіМатц, відштовхуючись від висунутого у 1968 р. Е.Шилсом припущення “застосуванняпоняття ідеології до системи переконань такого типу, який закономірно виходитьна авансцену під час серйозних суспільних криз”, приходить до констатації:“Епоха кризової свідомості співпадає з “віком ідеологій”, тобто цих великихполітичних світоглядів Нового часу, які ми звично позначаємо у цілому якідеології і в наступі кінця яких якраз і переконуємося в даний момент”.Німецький професор припускає, що європейська культура разом зі своїмиідеологіями у ході дальшого розвитку зберігає регіональне, тобто в першу чергуєвропейське значення. На його думку, ідеології – не структурно-функціональнанеобхідність відкритого суспільства, а результат історичних випадковостей. Вінпише: “У фазі світоглядних криз вони подібно до милиць підвернулися під руку іяк такі перетворилися у домінантний елемент політичної культури”.
Матц зауважує,що у новий час ідеології набувають здатності впливу завдяки тому, що пропонуютьу перспективі історичної свідомості епохи модерну свою орієнтацію в середовищіісторичного процесу. Ця орієнтація може бути прогресистська, реакційна чиконсервативна. Як і у Мангейма, марксизм стає у XIX ст. лише однією з можливихточок зору, виступаючи в рамках загальної боротьби різних соціальних груп засвою інтерпретацію світу, часткову істину, отриману від однієї з можливих уданий історичний період точок зору.
Матц приходитьдо такого визначення ідеології нового часу: “Ідеологія є, по суті, картинасвіту, яка склалася у ході систематичного редуціювання складності дійсності”.Відмінні ознаки ідеології цілком очевидно характеризують її як вищою міроюспецифічний феномен серед усього того, що складає область переконань, які маютьсилу віри. Вихідним пунктом ідеології, по суті, служить деяка “ідея”. Вонарозвивається в інтелектуальному середовищі і веде до виникнення інтелектуальнихрухів, які більш чи менш сильно впливають на всю суспільну свідомість абонавіть виливаються також у масові політичні рухи.
Загалом можнаконстатувати, що жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їйдоцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, нормповедінки, відповідний спосіб життя. Політична ідеологія проходить три стадії всвоєму розвитку: І – стадія революційної боротьби, яка передбачає схематичнотакий цикл: рівень емоцій, рівень ідей, рівень дій; ІІ – стадіяпісляреволюційного відчуження; ІІІ – стадія зародження нової ідеології.Оскільки політична ідеологія є духовним утворенням, яке спеціально призначенедля цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то необхіднорозрізняти наступні рівні її функціонування:
теоретико-концептуальний– на ньому формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеаликласу, соціальної верстви, нації, держави;
програмно-політичний,на якому розробляються програми, маніфести, гасла, що складаютьідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування тастимулювання політичної поведінки мас;
актуалізований –визначається ступенем засвоєння громадянами цілей і принципів ідеології,характером їх втілення у різних формах політичної участі.
Кожна політичнаідеологія виконує кілька основних функцій:
освітньо-виховну– оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданихкритеріїв оцінки сучасного та майбутнього розвитку суспільства, певних цілей ізавдань, за якими люди мають орієнтуватись у політичному просторі;
інтегруючу –згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національноїгрупи (середнього класу) чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що незорієнтовані на конкретні групи населення;
пропагандистську– створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться абопропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації,держави.
Основними політичнимиідеологіями, на основі яких виокремлюють ідеологічні політичні системинеобхідно розглядати консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм інеолібералізм, комунізм і соціал-реформізм (соціал-демократизм), фашизм інеофашизм, радикалізм і націоналізм, анархізм і анархо-синдикалізм.
Консерватизм– ідейно-політичне вчення та політична течія, орієнтованана збереження та підтримку форм державного і суспільного життя, насамперед йогоціннісних підвалин, втілених у власності, релігії, сім’ї, науці тощо.Оформлення консервативної ідеології пов’язане з виходом есе Е.Берка “Міркуванняпро Французьку революцію” (1790 р.) і заснуванням Шатобріаном у 1815 р. журналу“Консерватор”.
Неоконсерватизм– політична реакція з боку ліберальних технократів івласників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого таправого напрямів, що проявилася у ліберально-технократичному визнанні значеннятрадицій і соціокультурних факторів суспільного розвитку. Ідеологіянеоконсерватизму свідчила про зближення позицій традиційного консерватизму злібералізмом. Ідеологом неоконсерватизму вважається професор Цюріхськогоуніверситету Г.Люббе, а її яскравим практичним проявом стала політикатетчеризму в Англії та рейганоміка в США.
Лібералізм– політична ідеологія, що проголошує свободуособистості й інші громадські та політичні права індивіда, обмеження діяльностідержави. Ліберальна ідеологія знайшла оформлення у працях і публічних виступахфранцуза Бенжамена Констана (1767 – 1830), англійця Ієремії Бентама (1748 –1832), росіянина Миколи Сперанського (1772 – 1839).
Неолібералізм– сучасна політична концепція, яка виражається взахисті вільного ринку, дотриманні мінімального державного втручання у справиособистості та в негативному трактуванні свободи (за своєю суттю, цеекономічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичноголібералізму). Ідеологія лібералізму активно розвивалася в ХХ ст. представникамизахідної науки та політичної думки, зокрема Ф.Науманом (серединно-європейськаконцепція), Дж.Гелбрейтом (теорія конвергенції), К.Поппером (теорія “відкритогосуспільства”), О.Тоффлером (концепція “хвиль цивілізації”).
Комунізм(марксизм) – політична ідеологія та практичнадоктрина, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдинійзагальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності,утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва тарозподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я,розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”. Принципи та теоретичнізасади комуністичної ідеології були розроблені впродовж середини ХІХ – початкуХХ ст., насамперед К.Марксом, Ф.Енгельсом і В.Леніним (Ульяновим).
Соціал-реформізм(соціал-демократизм) – соціально-політичневчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм ійого досягнення шляхом поступових реформ. Батьком сучасної соціал-демократіївважається Едуард Бернштейн (1850 – 1932). Вона знайшла своє втілення упрограмі та діяльності створеного у 1951 р. Соціалістичного інтернаціоналу.
Радикалізм– політична ідеологія, яка обстоює розрив з визнаноютрадицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії таполітичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.
Націоналізм– система політичних поглядів, яка проголошуєпріоритет національних (етнічних) вартостей щодо усіх інших.
Анархізм– соціально-політична ідеологія, спрямована назвільнення від усіх форм політичної, економічної та духовної влади, запереченнядержави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердженнянічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Одним із засновників татеоретиків ідеології анархізму вважається російський революціонер-анархістМикола Бакунін (1814 – 1876).
Анархо-синдикалізм– ідеологія, прихильники якої вважають себескладовою частиною соціалістичного та робітничого руху, відстоюють ідеалисамоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудовихколективів.
Фашизм– правоекстремістська ідеологія, заснована на доведенихдо істерії войовничому антидемократизмі, расизмі, шовінізмі, і спрямована наобстоювання сильної тоталітарної держави; для зовнішньої політики характернаагресія проти інших країн і народів. У рамках конкретно-історичного тлумаченняхарактеристика фашизму безпосередньо пов’язується з описом різного родунаціоналістичних і особливо тоталітарних режимів. Зокрема, французький теоретикС.Пейн описує фашизм як “форму революційного ультранаціоналізму”. Німецькийісторик А.Меллер досліджує його як “персоналістську форму тоталітаризму”. Іншийфранцузький учений П.Мілза у своєму дослідженні “Що таке фашизм” (Полис. –1995. – № 2) запропонував навіть враховувати кілька етапів у розвитку йеволюції фашизму: І – фашизм існує як форма кризи екстремістських рухів, щозахопили частину дрібної буржуазії, яка виступала проти капіталізму та крайніхлівих сил; ІІ – фашизм набуває форми союзу між великим приватновласницькимкапіталом і дрібною буржуазією для захоплення влади; ІІІ – фашизм стаєспецифічним політичним режимом; IV – стадія повного тоталітаризму, яка водночассупроводжується повним становленням фашизму з точки зору політичної ідеології.Ідеологами фашизму були Артур Шопенгауер (1788 – 1860), Фрідріх Ніцше (1844 – 1900),Карл-Густав Юнг (1875 – 1961), Адольф Шикльгрубер (Гітлер) (1889 – 1945).
Неофашизм– сучасна система політичних поглядів, для якоїхарактерна переважна відсутність ідеї етнічного месіанства, але присутнянетерпимість до філософії лібералізму, переважають ідеї “патріотизму” і“народного ґрунту”, що знаходяться в основі “природної держави” з “нещаднимурядом”. Неофашистська ідеологія ґрунтується, зокрема, на теорії “нового”,“гуманізованого” фашизму французького письменника М.Бардіна, який трактуєфашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій; концепції ЕрнстаАнріха, що розглядає людину як нікчемність, яка не має самостійного значення, адержава віддає незаперечні рішення всім громадянам.
8.Інтеграційні (цивілізаційні) політичні системи
Дляцивілізаційного підходу основне значення має розуміння цивілізації якгрупи культурно-споріднених народів (С.Хантінгтон), цілісної суспільноїсистеми, якій відповідає певного типу політична система суспільства. Такийпідхід зафіксований у теорії культурно-історичних типів цивілізаціїМ.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера, С.Хантінгтона. Данилевський налічував13 типів або “самобутніх цивілізацій”, Тойнбі – від 6 до 13 (на перших порах –майже 100), Шпенглер – 8, Хантінгтон – 7. Останній у 1993 р. у полемічнійстатті “Зіткнення цивілізацій?” виділяє такі цивілізації: західно-християнську,східно-християнську, ісламську, буддистсько-конфуціанську, японську,латиноамериканську, африканську.
Основні рисицивілізаційного підходу, які характерні для історичного та політологічногоаналізу, наступні:
універсальнийхарактер, орієнтований на пізнання історії суспільства, політичних процесів іявищ із врахуванням поліваріантності та багатолінійності розвитку, специфікикраїн і регіонів;
цілісність ієдність історії та політики в рамках великих груп країн або регіонів(цивілізацій), що зумовлює цілісність і єдність багатоманітного полікультурногосвіту;
особливо важливароль в історичному процесі, формуванні та розвитку політичних системвідводиться ідеологічним, духовним та інтелектуальним факторам.
У контекстіцивілізаційного підходу виділимо наступні типології політичних систем.
1. Типологіяамериканського соціолога Д.Белла. Автор праць “Кінець ідеології” та“Постіндустріальне суспільство” головною рушійною силою суспільного розвиткувважав науково-технічний прогрес. Він поділив історію людства надоіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство.Постіндустріальна стадія розвитку, на його думку, має такі риси: домінуванняекономіки обслуговування; панування науково-технічної еліти; контрольсуспільства над технологіями; створення нових ресурсо-, енерго- тапрацезберігаючих технологій; широке використання комп’ютерів. Вирішальним упостіндустріальному суспільстві буде не власність на засоби виробництва, арівень компетенції, знання, професіоналізм. Головним буде не конфлікт міжпрацею та капіталом, а між знанням і компетенцією та незнанням інекомпетентністю. Такому типу суспільства повинна відповідати гнучка і рухливаполітична система, до того ж зорієнтована на конвергенцію, яку Белл вважаввповні реальною, між капіталістичною та комуністичною системами в рамкахпостіндустріального суспільства.
Подібної точкизору дотримується російський філософ В.Федотова, яка виділяє три основні стадіїрозвитку людства: предсучасна (предкапіталістична, предіндустріальна); сучасна(капіталістична, індустріальна, західна); постсучасна (постіндустріальна,інформаційна, посткапіталістична). Причому перехід до останньої стадії означає,що з’являються нові шляхи розвитку – на власній основі та з використаннямвисоких технологій, які створюють нові центри розвитку.
2. Теоріяамериканського економіста, соціолога, політичного діяча Уолта Уїтмена Ростоу. Унизці праць, зокрема “Політика і стадії росту”, разом з Р.Ароном сформулюваводин із варіантів теорії індустріального суспільства. Виступив авторомконцепції “стадії економічного росту”. Запропонував вирізняти в історіїсуспільства 5 етапів (стадій), які відрізнялися за рівнем технологічногорозвитку. Визначальними чинниками кожної стадії були техніко-економічні, окрімних провідну роль відігравали також політичні чинники, насамперед реагування назовнішні подразники системи. Важливими факторами політичних змін були й зміни вполітичній свідомості та політичних цінностях, що все разом детермінувалополітичний курс суспільства.
Стадіїсуспільного росту за Ростоу такі:
1. Традиційнеабо аграрне суспільство;
2. Перехіднесуспільство, коли створювалися передумови індустріальної революції;
3. Суспільствопромислової революції;
4. Стадіязрілості індустріального суспільства;
5.Постіндустріальне суспільство – ера високого масового споживання.
Відповідно достадій економічного росту змінювалися і форми держави та суспільно-політичногоустрою, а також відповідні їм типи політичних систем. Спочатку найбільшпоширеними були деспотії, потім централізовані держави і, нарешті, обмеженімонархії та республіки, парламентська плюралістична демократія характеризуваланасамперед розвинені держави західного світу.
3. Політичнаконцепція американського мислителя-футуролога Олвіна Тоффлера. Свою концепціювін виклав у трилогії “Футурошок”, “Третя хвиля” та “Зміщення влади”. “Футурошок”– це шок, що його викликає зіткнення людини з майбутнім. Політичним наслідкомдля суспільства має бути розширення демократії, визнання плюралізму головнимпринципом організації усіх сфер суспільного життя.
Тоффлерпредставив історію у вигляді “хвиль цивілізації”, які послідовно змінюють однаодну. Усього виділив три хвилі: перша призводить до встановленнясільськогосподарської цивілізації, друга – до індустріальної, третя – доінформаційної. “Третя хвиля” характеризується використанням наукових досягненьу всіх без винятку сферах суспільного життя. На думку американськогофутуролога, поширення інформаційних технологій призводить до якісної переоцінкизначення знань, перетворює їх у реальну виробничу силу, вирішальний засібсуспільних перетворень. Володіння знаннями, уміння використовувати їх стають нелише визначальною виробничою силою, а й могутнім інструментом влади. Власне такраїна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найефективніше їхвикористовувати, претендуватиме на місце лідера цивілізації. Тоффлер вважав, щопроаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходищодо поділу існуючих на планеті суспільств: поділ на підставі здатності системдо навчання (вирізняв “швидкі” та “повільні” системи).
4.ТипологіяполітичнихсистемросійськогофілософаА.Панаріна. Він виділяє два основних типи політичних систем – традиційні тапосттрадиційні. Для традиційних політичних систем характерним було майже повнепідпорядкування людини традиції та авторитету старших. Лояльність ідовготерпіння людини значною мірою базувалися на уявленнях про непорушністьсвітобудови. У традиційних суспільствах більшість місця займала не політика, ацерква, віра, традиції, сімейний авторитет. Крім того, суспільну стабільністьзабезпечує держава як центральна ланка політичної системи, яка впорядковує таврегульовує суспільно-політичні стихії.
Упосттрадиційному суспільстві людина відкриває розуміння своєї власної свободи.Політика займає все більше місця не лише тому, що менше місця залишається церкві,традиції, сімейному авторитету. Політики стає більше, бо енергія особистостей,яка звільняється від традиційної опіки, підлягає регулюванню за допомогоюособливих політико-правових технологій. Це не означає, що всі види соціальноїенергетики, вивільненої у результаті краху традиціоналізму, потрапляють у сферувласного політичного регулювання. Між політичною системою і системоюгромадянського суспільства розгортається свого роду стратегічна гра, у якійролі та позиції партнерів постійно змінюються. На думку Панаріна, порівняльнийаналіз різних посттрадиційних суспільств доводить наявність кількох типів такоїгри. Вони відображають як особливості культурно-цивілізаційного простору, так іособливості історичного часу.
Цимвзаємозв’язкам між державою і суспільством відповідають свої типипосттрадиційних політичних систем:
1) класичналіберальна або представницька;
2)модернізаційна;
3)постмодерністська.
5. Типологіяполітичних систем Г.Алмонда. У цивілізаційному вимірі він виокремив три типиполітичних систем:
англо-американська(характерні риси – прагматизм і раціоналізм, основні цінності – свободаособистості, індивідуалізм, безпека, добробут);
континентально-європейська,яка характеризується взаємодією політичних субкультур із модернізованимиінститутами;
доіндустріальнаабо частково індустріальна, що передбачає перехрещення різних політичнихкультур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;
тоталітарна, якавідзначається концентрацією влади в руках бюрократичного апарату, монополієюправлячої партії, заідеологізованістю суспільно-політичного життя.
Література
1. Абетка українського політика:Довідник / М.Томенко (керівник авторського колективу). – К., 1997.
2. Абетка української політики:Довідник / М.Томенко (керівник авторськогоколективу). – К., 2001.
3. Айзенштат Я. От тоталитарногогосударства к правовому. – М., 1990.
4. Арон Р. Демократия итоталитаризм. – М., 1993.
5. Атлас світу. – К., 1999.
6. Бебик В.М. Базові засадиполітології: історія, теорія, методологія,практика: [Монографія]. – К., 2000.
7. Бердяев Н. О сверхдемократии. –М., 1994. 8.Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч.посібник. – К., 1997.
9. Бодуен Ж. Вступ до політології:Пер. з франц. – К., 1995.
10. Гавриш С. Парламентаризм начолі суспільного прогресу //
Віче. – 2001. – № 7.
11. Гаджиев К.С. Тоталитаризм какфеномен ХХ века // Вопросы
философии. – 1992. – № 2.
12. Гаєвський Б.А. Сучаснаукраїнська політологія. – К., 1999.
13. Давид Р. Основные правовыесистемы современности: Пер. С франц.– М., 1988.
14. Джилас М. Лицо тоталитаризма. –М., 1993.
15. Дискусія про авторитаризм //Віче. – 1993. – № 7, 10; 1994. – №3