Політична культура
Термін «культура» (з лат. – обробка, вирощування) означає процес набування знань і досвіду, що включає духовний і практичний аспекти. За іншим визначенням, культура – спосіб і наслідок людської діяльності, що відтворює особисте і суспільне буття в усіх його проявах. Залежно від сфер життєдіяльності суспільства виокремлюють економічну, соціальну, духовну і політичну культуру, яка і є предметом нашого розгляду.
Невід’ємною складовою загальної культури суспільства, окремих соціальних груп і індивідів виступає політична культура. Вона дає можливість пояснити чому однакові за формою і структурою органи державної влади в різних країнах функціонують по-різному.
Рівень політичної культури суспільства визначає ступінь розвитку демократії і специфіку політичного процесу в цьому суспільстві. Пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються не ефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. Політична культура є своєрідним поєднанням політики і культури, слугує дзеркалом політичного життя суспільства.Вона також виступає складовою загальної культури і тісно пов'язана з усіма її складовими — економічною, релігійною, правовою, організаційною та іншими культурами.
Поняття „політична культура” запроваджене мислителем епохи Просвітництва І.Гердером, а перше її наукове потрактування було здійснене В.Липинським. Концептуальне осягнення феномену політичної культури західними суспільствознавцями розпочалося з робіт Г. Алмонда і С. Верби, які, визначили її як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. На їх думку, політична культура нації є особливий розподіл зразків орієнтації стосовно політичних об'єктів серед представників певної нації. Коли ми говоримо про політичну культурусуспільства, зазначають Дж. Алмонд і С. Верба, то маємо на увазі політичнусистему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях і оцінках населення.
У сучасній політологічній літературі можна знайти від сорока до двохсот визначень поняття „політична культура”, іноді подібних, а іноді принципово відмінних за рядом критеріїв, що дозволяє розгалузити їх на декілька підходів:
Політичною культурою вважають систему цінностей соціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності.
Політична культура — це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки.
Політична культура постає як процес формування та реалізації певних сил таких соціальних суб'єктів, як класи, групи, особистості, у процесі їхньої суспільно-політичної діяльності.
Політична культура — об'єктивне відображення і реалізація у процесі протиборства корінних класових інтересів, політичним принципів і гасел, які проголошуються політичними партіями, окремими політиками, державою.
Політична культура розуміється як система переконань, ідей, уявлень. установок, моделей поведінки, що склалися історично.
Наведемо деякі визначення:
Політична культура– сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення.
Політична культура —якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соціально-економічними і політичними умовами і відображає рівень засвоєння суб'єктом — суспільством, групою, особою — відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності.
Політична культура — система стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які історично склалися, проявляються в діяльності суб’єктів політичного процесу і забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі спадковості.
Елементами поняття «політична культура» виступають думки, почуття, оцінки суб’єктів в їхньому ставленні до держави, гілок і органів влади, тих хто приймає політичні рішення.
Суб'єкти політичної культури — це індивіди; мала, середня, або велика група; регіон; держава; нація; партія; клас тощо.
Об'єкти політичної культури: політична система суспільства та її компоненти (політичний режим, соціальні інститути; організації; об'єднання; політичні партії тощо).
Т. Алмонд і С. Верба виокремили три рівні політичної культури:
емоційні орієнтації, які відображають почуття, що виникають по відношенню до політичної системи, її функцій, учасників, і їх діяльності.
пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про політичну систему, її функціонування; історичні знання;
оціночні орієнтації, що відображають ставлення до політичної системи, її учасників і їх дій. Міркування з приводу того як повинна здійснюватись влада.
Типи політичної культури:
За ступенем розвитку якостей членів суспільства Г.Алмонд і С.Верба виокремили такі типи:
патріархальний (паройкіальний), для якого характерними є відсутність у людей інтересу до політики, індиферентне або негативне ставлення до влади, можливе пов’язання політичних орієнтацій із релігійними нормами, орієнтація членів суспільства на вождів, шаманів;
підданський — відзначається певним інтересом соціальних суб'єктів до функціонування політичної системи. Індивіди усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але тільки в ролі підданих. Відповідно вони не проявляють особливої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади та політичних лідерів.
активістський — характеризується значним інтересом громадян до політичної системи та наслідків її функціонування, активною орієнтацією на особисту участь у політичному процесі.
Г. Алмонд та С. Верба зазначили, що у реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи, а саме: патріархально-підданський, піддансько-активістський. патріархально-активістський.
За комунікативним критерієм виділяють:
замкнутий тип політичної культури, що орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї, локальні цінності, норми і правила поведінки. Такий тип політичної культури характерний для патріархальних і тоталітарних суспільств, особливо, країн Сходу;
відкритий тип політичної культури також зберігає свої традиції, цінності, норми, але проявляє інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою; спроможний сприймати і враховувати досвід інших країн. Він характерний для демократичних суспільств країн Заходу.
В межах кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру.
Елітарна — це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу.
Масова — це культура підданих, рядових громадян держави, виборців.
Орієнтація суспільства на ті чи інші регулятивні механізми в рамках політичної системи породжує відповідні типи політичної культури — ринковий або бюрократичний (етатистський). Якщо ринкова політична культура зорієнтована на відносини купівлі-продажі, досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності, на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи, то бюрократична політична культура на розв'язання політичних проблем за допомогою механізмів державного регулювання і контролю за політичними процесами, на обмеження і заборону конкурентної боротьби.
За ідеологічним критерієм виділяють типи політичної культури:
буржуазну;
соціалістичну;
етнічну;
конфесійну;
змішану.
За формою суспільного управління:
президентська;
парламентська;
монархічна;
диктаторська.--PAGE_BREAK--
За типом поведінки в конфліктних ситуаціях:
конфронтаційна;
консенсусна;
компромісна.
Аналізуючи суспільні відносини можна виокремити види політичної культури:
культура депутатської діяльності – професійна, напівпрофесійна та громадська діяльність депутатів усіх рівнів;
культура діяльності суспільно-політичних організацій, партій, рухів, об’єднань;
культура електоральної поведінки громадян під час виборів, референдумів, опитувань.
Сутність політичної культури обумовлює її соціальні функції:
пізнавальна – вивчає політичні уявлення, знання, міфи, ідеологію;
виховна – сприяє підвищенню політичної свідомості громадян, спонукає брати безпосередню участь у політичному житті чи місцевому самоуправлінні;
адаптаційна – допомагає людині пристосуватися до умов політичного середовища
регулююча – підвищує рівень контролю з боку суспільства зароботою органів влади і управління;
комунікативна – забезпечує зв'язок між учасниками політичного процесу, сприяє передачі політичного досвіду;
захисна – сприяє охороні загально-гуманістичних цінностей – прав і свобод громадян;
прогностична – дозволяє передбачити можливі варіанти розвитку подій, поведінку суб’єктів політики в тих чи інших ситуаціях;
інтеграційна – виконання попередніх функцій сприяє співіснуванню і злагоді різних груп в одній політичній системі; забезпечує стабільність і цілісність держави.
У різних історичних умовах деякі функції політичної культури можуть нівелюватися і навіть зникати. Зокрема, може вельми помітно знижуватися комунікативна здатність політичних груп, внаслідок чого політична боротьба між ними може призвести до загострення політичних конфліктів і провокування криз. Крім того, в перехідних суспільствах зростає здібність політичної культури до дезинтеграції системи правління, заснованої на незвичних для населення цінностях.
У культурі будь-якого суспільства внутрішні політичні цінності, настанови різноманітність інтересів різних спільнот породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур — субкультури, які існують у всіх країнах.
Політична субкультура – сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.
Відокремлюють найбільш помітні у політології типи культур:
регіональні: виникають через відмінності в окремих регіонах країни, як клімат, наявність природних ресурсів, рівень економічного розвитку;
соціально-економічні: обумовлені існуванням в суспільстві різних груп, верств, класів, які відрізняються за рівнем прибутку, а, відповідно, і за інтересами, в тому числі і політичними;
етнолінгвістичні: пов’язані із мовними і етнічними особливостями;
релігійні: обумовленні приналежністю до різних релігій (мусульмани-християни) або навіть різних конфесій (протестанти-католики);
вікові – обумовлені різними системами цінностей у представників різних вікових груп.
Головним елементом будь-якої субкультури є здібності лідерів і представників еліти виражати інтереси пересічних громадян; їх професійні управлінські якості, а також ті риси, які дозволяють їм придбати і підтримувати авторитет, переконати громадськість в думці, що займане високе місце у владі належить їм по праву.
Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки.
Звичайно, політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку.
До неї відносяться: знання про політику; оцінка політичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійснюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо; визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати.
Література
Матвеев С.А., Буланенко Л.С., Михеев С.А. Политология: Учебное пособие. — 3-е изд. перероб. и доп. — Харьков: „Одиссей”, 2003. – 335 с.
Муляр В.І. Політологія: Навчальний посібник. — К.: ЦУЛ, 2002. – 355 с.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. — Львів: „Новий Світ-2000”, 2003. – 344 с.
Політологія. / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. — 2-ге вид. виправ. і доп. — К.: „Вища школа”, 2001. – 415 с.
Політологія: Підручник. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 2-ге вид. випр. і доп. — К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – 526 с.
Шляхтун П.П. Політологія: Теорія та історія політичної науки. — К.: „Либідь”, 2002. – 574 с.
Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. — К.: Дакор, 2004. – 415 с.