Політичнасистема Індонезії
ПЛАН
ВСТУП
1. Загальна характеристика політичної системита умов її функціонування в Індонезії
1.1 Теоретичніаспекти функціонування політичної системи
1.2 Загальнахарактеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи
2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії
2.1 Виконавча владата механізм її реалізації
2.2 Законодавчавлада та механізм її реалізації
2.3 Судова влада тамеханізм її реалізації
3. Організація політичного процесу тахарактеристика політичних партій й громадських організацій
4. Загальна характеристика правової системи яксередовища функціонування політичних інститутів
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Політична система— впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій таінститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретногосуспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формоюправління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічнимита культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави,історичними та національними традиціями політичного устрою.
Згідно ззагальною теорією систем політичної системи елементами системи вважаються їїневід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна дляіснування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системиназиваються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскількикожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, тостосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».
У політичнійсистемі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів:політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомістьі політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюютьсяінституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна,функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.
Центральна роль уполітичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичнуорганізованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості,орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.
Особливе місцесеред діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії.Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно таорганізаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утриманнядержавної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти такестановище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політикудержави або хоча б впливати на неї.
Об’єктомдослідження в дані роботі є політична система Індонезії.
Предметомдослідження є механізм функціонування окремих складових політичної системиІндонезії.
Метою даноїроботи є аналіз політичної системи Індонезії та окремих її складових.
Для реалізаціївказаної мети необхідно вирішити наступні завдання:
‒ аналіз системи органів владидержави;
‒ аналіз окремих гілок влади таїх інституціональне відображення в Індонезії;
‒ розгляд механізму взаємодіїгілок влади між собою та з суспільством;
‒ аналіз впливу недержавнихінституцій на формування та розвиток політичної систем Індонезії;
‒ розгляд політичного процесуІндонезії.
Таким чином, будерозглянуто у повному обсязі структурно-функціональні зв’язки та особливостіпобудови політичної системи Індонезії.
1. Загальна характеристика політичноїсистеми та умов її функціонування в Індонезії 1.1 Теоретичні аспектифункціонування політичної системи
Політична системасуспільства або політична організація суспільства – організована на єдинійнормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичнихсуб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.
Політична системане тільки формується, але й діє головним чином на раціональній основі (наоснові знання). Раціональність політики втілюється в таких її інститутах, яклідерство, органи влади й регламентація. Визнання інституту лідерства доситьточно характеризує специфіку політичної системи, що цілеспрямовано формується йдіє. У даному контексті поняття «лідерство» означає якусь нормативнумодель поведінки індивіда або групи (еліти, партії), що включає, в силузайманого ними в даному суспільстві положення, право й обов'язок здійснюватиініціативу в ім'я досягнення загальної мети й залучати до її реалізації все суспільство.
Політичну системуможна розглядати як соціальну систему, для якої передбачається такийвзаємозв'язок її елементів, що утворює певну цілісність, єдність. А це означає об’єднаннявхідних у систему суб'єктів (суспільних груп, організацій, індивідів)специфічними ознаками, що характеризують систему, а не окремі елементи. Причомуці ознаки не можна розглядати як суму властивостей, що становлять системуелементів. У свою чергу, властивості елементів не виведені з ознак цілого.
Політичнійсистемі властиві загальні риси соціальних систем. Крім того, її характеризуютьспецифічні ознаки, що випливають із природи політики й влади. Ця система, навідміну, скажімо, від економічної, формується в основному цілеспрямовано. У їїфундамент покладена сукупність відповідних ідей, цінностей – ідеологія, щовідбиває соціальні інтереси великих соціальних груп і визначає тип системи.Утворюючу політичну систему інститути, являють собою матеріалізовані політичніідеї й проекти. Звідси необхідність ураховувати в аналізі особливу рольдуховного фактора у відпрацьовуванні механізмів функціонування й модернізаціїсистеми.
Політичнасистема, будучи обумовленою соціально-економічними структурами, відноситьсястосовно них і до всього соціального середовища як ціле, функціонує в якостісамостійного комплексу соціальних інститутів і політичних відносин. Вона маєсвоє життя, свої закономірності, що визначаються наявністю спеціальнихструктурних зв'язків, ролей, функцій, а також закріпленням і регулюваннямособливими нормами – правовими й політичними.
Як частинасуспільства, функціонуючи в соціальному середовищі, політична система підпадаєпід вплив тих факторів, які виходять ззовні, від суспільства, а також імпульсівзсередини – взаємодій її інститутів, цінностей тощо.
Структураполітичної системи означає, з яких елементів вона складається, як вони міжсобою співвідносяться. Виділяють наступні компоненти політичної системи:
‒ політична організаціясуспільства держави, політичні партії й рухи, громадські організації йоб'єднання, трудові колективи;
‒ політична свідомість, щохарактеризує психологічні й ідеологічні сторони політичної влади й політичноїсистеми;
‒ соціально-політичні й правовінорми, що регулюють політичне життя суспільства й процес здійснення політичноївлади;
‒ політичні відносини, що утворюютьсяміж елементами системи з приводу політичної влади;
‒ політична практика, щоскладається з політичної діяльності [17].
Сутністьполітичної системи суспільства найбільш яскраво проявляється в її функціях.Виділяють наступні функції політичної системи:
1. Забезпечення політичної влади дляпевної соціальної групи або для більшості членів даного суспільства (політичноюсистемою встановлюються й здійснюються конкретні форми й методи володарювання –демократичні й антидемократичні, насильницькі й ненасильницькі й т.п.).
2. Керування різними сферамижиттєдіяльності людей в інтересах окремих соціальних груп або більшостінаселення (дія політичної системи як керуючої включає постановку цілей,завдань, шляхів розвитку суспільства, конкретних програм у діяльностіполітичних інститутів).
3. Мобілізація засобів і ресурсів,необхідних для досягнення цих цілей і завдань (без величезної організаторськоїроботи, людських, матеріальних і духовних ресурсів поставлені цілі й завданняприречені на відоме недосягнення).
4. Виявлення й представництво інтересіврізних суб'єктів політичних відносин (без селекції, чіткого визначення йвираження на політичному рівні даних інтересів ніяка політика неможлива).
5. Задоволення інтересів різнихсуб'єктів політичних відносин за допомогою розподілу матеріальних і духовнихцінностей відповідно до тих або інших ідеалів конкретного суспільства (саме всфері розподілу зіштовхуються інтереси різноманітних спільнот людей).
6. Інтеграція суспільства, створеннянеобхідних умов для взаємодії різних елементів його структури (поєднуючи різніполітичні сили, політична система намагається згладжувати, знімати неминучевиникаючі в суспільстві протиріччя, переборювати конфлікти, усувати колізії).
7. Політична соціалізація (за допомогоюякої формується політична свідомість індивіда й він включається в роботуконкретних політичних механізмів, завдяки чому відбувається відтворення політичноїсистеми шляхом навчання всіх нових членів суспільства й залучення їх дополітичної участі й діяльності).
8. Легітимація політичної влади (тобтодосягнення певного ступеня відповідності реального політичного життя офіційнимполітичним і правовим нормам).1.2Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичноїсистеми
РеспублікаІндонезія, найбільша країна в Південно-Східній Азії й найбільша острівна країнау світі. Згідно з останніми даними, до складу Індонезії входить 18 108островів, з яких близько 1000 мають постійне населення. Кордони країнипереважно морські. На північному заході Індонезія відділена Малакською протокоюй Південно-Китайським морем від Західної Малайзії й Сінгапуру, на північномусході морями Сулу й Сулавесі від Філіппін і Тихим океаном від Палау, напівденному сході Тиморським і Арафурським морями від Австралії. На КалімантаніІндонезія граничить зі Східною Малайзією, на о. Тимор – зі Східним Тимором і нао. Нова Гвінея — з Папуа – Новою Гвінеєю.
Починаючи з 1610територія Індонезії перебувала в сфері інтересів нідерландської Ост-Індськойкомпанії, а в 1816 була перетворена в колонію, що йменувалася Нідерландської(або Голландської) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного рухуІндонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітетунад більшою частиною Нідерландської Ост-Індії відбулася 27 грудня 1949.Територія Західного Папуа, колись – Іріан-Джая, на о. Нова Гвінея перебувалапід контролем Нідерландів аж до 1962. В 1963, після нетривалого перебування підопікою ООН, ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. В 1975 Індонезія ввелавійська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частиніо. Тимор), а в 1976 зробила його своєю провінцією. В 2002 Східний Тимор здобувнезалежність [1].
Індонезія –унітарна держава із президентською формою правління.
КонституціяІндонезії, складена Комісією з підготовки незалежності, уведена в дію 18 серпня1945. Із грудня 1949 по серпень 1950 у країні діяла Конституція СполученихШтатів Індонезії. У серпні 1950 прийнята Тимчасова конституція. Конституція1945 відновлена 5 липня 1959. Однак багато положень конституції булинедопрацьовані й не одержали чіткого роз'яснення. У конституції не буввизначений механізм контролю за діями виконавчої влади для того, щоб надержавному рівні забезпечити баланс політичних сил. Більше 30 років (1966-1998)президент Сухарто керував в умовах режиму проголошеного їм «новогопорядку», привласнивши собі вирішальне слово в управлінні країною. Тривалезнаходження Сухарто на вищому державному пості дало йому можливість реалізуватидовгострокові політичні заходи. До найбільш важливих відноситься закріплення завійськовими права брати безпосередню участь в управлінні країною й у політичнихакціях. При Сухарто за військовими юридично була закріплена «подвійнафункція» – забезпечення безпеки країни й прояв соціально-політичноїактивності.
Офіцери зайняликерівні пости у всіх елементах державного апарата. Сухарто призначав військовихміністрами, суддями Верховного суду, губернаторами провінцій, главамиадміністрацій округів і навіть сільськими старостами. Близько 20% депутатськихмісць у парламенті, провінційних і окружних законодавчих зборах виділялисявійськовим, і в тих районах, де проурядова партія Голкар була не в змозізавоювати більшість, наявність депутатів від офіцерського корпуса незміннозміцнювало її позиції. Після відставки Сухарто в травні 1998 Індонезія вступилав період радикальних змін.
Відразу післявідставки Сухарто всі підвалини створеної їм політичної системи були підданікритики. Реформатори зажадали усунути військових із законодавчих інстанцій ірозширити склад Ради народних представників за рахунок Народногоконсультативного конгресу для того, щоб зробити непрямі вибори президентабільше демократичними. Високопоставлені чиновники на місцях, включаючи навітьпризначених особисто Сухарто, також висловилися за збільшення їхньої самостійностіпри рішенні політичних і економічних питань. Відповідно до цих вимог в 1999,2000, 2001 і 2002 у Конституцію 1945 вносилися зміни й доповнення. Останні змінив конституції набули чинності в 2004.
Політичною йідеологічною основою Республіки Індонезія є Панчасила (на санскритському — «п'ять принципів»): Віра в єдиного й всемогутнього Бога; Справедливей цивілізоване суспільство; Єдність Індонезії, або націоналізм; Демократія,здійснювана внутрішньою мудрістю одноголосності, що випливає з дискусій середпредставників; Соціальна справедливість до всього народу Індонезії. В 1985набув чинності закон, що зобов'язує всі соціальні й політичні організаціїприйняти принципи панчасила як базову ідеологія [2].
2. Характеристика елементів політичноїсистеми Індонезії 2.1 Виконавча влада та механізм їїреалізації
Глава держави, урядуй верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якомунадає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент івіце-президент обираються (з 2004) загальним прямим і таємним голосуваннямстроком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге,але не більш, ніж ще на один строк. Раніше президент обирався парламентом. Кандидатив президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичнихпартій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентськихвиборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників.Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводитьсядругий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів. Першимвсенародно обраним президентом Республіки Індонезії став генерал у відставціСусило Бамбанг Юдойоно, що завоював в другому турі президентських виборів понад60,9% голосів з 122 млн. виборців, що взяли участь в перших демократичнихвиборах. Інаугурація першого всенародно вибраного президента відбулася 20жовтня 2004.
По конституціїпрезидент наділений повноваженнями представляти законопроекти на розгляд Радинародних представників (РНП) і затверджувати постанови уряду для їх виконання; оголошувативійну, заключати мир і договори з іншими державами; при необхідності вводитинадзвичайний стан і управляти країною за допомогою декретів. Раніше главадержави мав повноваження видавати закони, але внесені в 1997 у текстконституції зміни позбавили його цього права.
Президент такожпризначає й звільеяє міністрів, послів і консулів, має право амністії йпомилування, присвоєння звань і почесних знаків відзнаки. У той же час, будучиглавою виконавчої влади, він не має права втручатися в роботу парламенту,розпускати законодавчий орган або припиняти його діяльність.
Під керівництвомпрезидента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряднаділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а такожрозробляти відповідні постанови для їх виконання. Призначувані президентомміністри очолюють урядові міністерства й надають допомогу президентові в йогодіяльності. Сформований у жовтні 2004 перший «Кабінет об'єднаноїІндонезії» включав крім президента й віце-президента 34 членів іГенерального прокурора. На сьогоднішній день формальний склад уряду незмінився, але змінився персональний після останніх виборів. Таким чином, урядІндонезії складаються з 37 осіб, 3 з яких займають місця в ньому за посадою.
До центральнихорганів влади відноситься також Вище аудиторське управління (така собіРахункова палата із поєднанням функцій Державного казначейства), що здійснюєконтроль за виконанням фінансової сторони державного бюджету. Його членипропонуються Радою народних представників і призначаються президентом. Уколишній редакції Конституції передбачалося створення при президенті Вищоїконсультативної ради, допоміжного органу наділеного правом давати консультаціїпрезидентові по його запиту.
Необхідно такожвідмітити роль органів влади на регіональному рівні. В адміністративномувідношенні Республіка Індонезія ділиться на 33 провінції, включаючи Особливірегіони – Султанат Джок’якарта й Нанггроє Ачех-Даруссалам, а також особливийстоличний округ – Велика Джакарта. На чолі провінцій стоять губернатори, щоздійснюють функції виконавчої влади. Губернатор Джок’якарти, яким є султан,займає цей пост довічно. Однак нинішній правитель Джок’якарти, султанХаменгкубувоно Х, зайняв пост губернатора в результаті прямих виборів. Раніше,до конституційної реформи в 1999, губернатори призначалися президентом зарекомендацією провінційних законодавчих органів після попередньої консультаціїз міністром внутрішніх справ. Як правило, більшість губернаторів були з числапредставників збройних сил.
Провінціїділяться на кабупатени (області або райони), а останні – на кечаматани(підрайони). У великих містах утворяться муніципалітети. Виконавчу владу вкабупатенах очолюють голови адміністрації області – бупати, а в муніципалітетах– мери міст. Призначення на посаду бупати й мера здійснюється губернаторомпровінції разом з регіональними представницькими органами, а затвердження впосаді – міністром внутрішніх справ.
Виборці берутьучасть у виборах у провінційні, міські й районні законодавчі органи – ради народнихпредставників. кількість місць у провінційних радах народних представників коливаєтьсявід 45 до 100 місць, а районних або муніципальних зборів від 20 до 45, залежновід чисельності населення даного регіону, при цьому кожний нижчестоящий регіон отримує1 місце в законодавчих зборах регіону більш високого рівня.
При Сухарто ціоргани були набагато слабкіші. Міністерство внутрішніх справ контролювало зістолиці діяльність виконавчих і законодавчих органів у провінції, диктувало їмлінію поведінки й навіть пропонувало, які закони й розпорядження їм вартоприйняти. У цей час законодавство передбачає деякий ступінь автономіїпровінцій, областей і великих міст у вирішенні господарських питань.
Кечаматан, будучипідрайоном кабупатена або міста, і сільські адміністративні одиниці не маютьавтономію й не мають представницьких органів. Кечаматан очолюється чаматом, ана чолі місцевого самоврядування сільської громади стоїть староста.
Усього вІндонезії – 357 районів, 55 муніципалітетів, 3592 підрайонів й 66 594 сільськігромади.
Право голосумають всі громадяни чоловічої й жіночої статі, що досягли 17-літнього віку.Одружені люди можуть голосувати незалежно від свого віку. Вибраними вцентральні або місцеві законодавчі органи влади можуть бути кандидати, щодосягли 21 року. Відповідно до закону про загальні вибори 1969, виборчі прававтрачають усі, хто були замішані в «подіях 30 вересня 1965», а також колишнічлени Комуністичної партії Індонезії [7].
Таким чином,можемо зробити висновки щодо наявних у суспільстві процесів демократизаціїполітичної системи, зокрема вертикалі виконавчої влади, в країні. Однак,система виконавчої влади ще не усталена, а тому є певні недоліки в їїреалізації. Так, наприклад, достатньо ускладнений процес призначення на посадит контролю за діяльністю, хоча в той же час значно спрощена процедура контролюза виконанням бюджету на відміну наприклад від України. Однак слід відмітити вкраїні достатньо демократичну систему місцевого самоврядування, а також майжекласичну форму та змісту, мається на увазі функціональне навантаження,інституту президента.2.2Законодавча влада та механізм її реалізації
Законодавча владаналежить Народному консультативному конгресу. При Сухарто Конгрес збирався одинраз у п'ять років, щоб обрати президента (щораз ним ставав Сухарто) івіце-президента, а також схвалити «Основні напрямки державноїполітики». Відповідно до конституційних реформ а внесених змін, щовступили в силу в 2004, Народний консультативний конгрес втратив значеннявищого представницького органа влади й був перетворений у парламент, щоскладається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональнихпредставників. Конгрес наділений правом приймати й змінювати конституцію,призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедурувідсторонення президента від влади.
Чисельний складКонгресу не визначається, що достатньо не звично з точки зору демократичнихуявлень західного світу, однак є цілком раціональним підходом з точки зорупредставництва інтересів населення кількість якого постійно зростає, арозселення поширюється майже на всій території Індонезії.
Сформований післявиборів в 2004 Конгрес складається з 550 членів Ради народних представників і128 членів Рада регіональних представників. Депутати обох палат обираютьсяпрямим загальним голосуванням строком на п'ять років. Колись Конгрес формувавсязі членів парламенту – Ради народних представників, а також представників відполітичних партій, провінцій, делегованих місцевими Радами народнихпредставників, і функціональних груп. Останні призначалися декретом президента.Відповідно до закону 1969, Народний консультативний конгрес складався з 920членів, з них 460 – депутати парламенту. В 1987 склад Конгресу був розширенийдо 1000 членів. Після реформ, схвалених 28 січня 1999, склад Народногоконсультативного конгресу був скорочений до 700 місць: за депутатами парламентубули закріплені 500 місць, за представниками провінцій – 135 місць і запредставниками функціональних груп – 65 місць.
Поточнузаконодавчу діяльність здійснює Рада народних представників. При Сухарто Радазбиралася на свої засідання регулярно протягом року для обговорення законів,пропонованих виконавчою владою. Поряд з вибраними по партійних спискахдепутатами, у її склад входило також певне число членів, призначених урядом іделегованих військовими. Відповідно до закону, новообраний в 2004 склад Радискладається з 550 членів.
Відтепер всімісця в парламенті розподілені тільки між політичними партіями, що приймалиучасть у загальних парламентських виборах. Представники військових втратилисвої квоти у парламенті. Палата повинна збиратися на свої засідання не рідше одногоразу в рік і затверджувати бюджет країни й внесені на розгляд урядом абодепутатами парламенту законопроекти. Якщо запропонований законопроект неодержить підтримки, то при нинішньому складі парламенту він не може бутивнесений на обговорення вдруге. Всі закони набувають чинності тільки після їхзатвердження президентом.
Новий орган уструктурі законодавчої влади – Рада регіональних представників, утворенавідповідно до поправок до Конституції Індонезії 1945 (ст. 22), прийнятої 9листопада 2001. Кожна провінція представлена в Раді регіональних представників чотирмадепутатами, вибраними на мажоритарній основі, при чому ці обранці мають бутибезпартійними. Ця новела є новелою не лише для Індонезії а й загалом длядемократичного врядування оскільки, фактично позбавляє впливу партійнихінститутів на Раду регіональних представників. Така неупередженість дозволяєдійсно вирішувати інтереси регіонів, а не конкретних політичних силпредставлених в цих регіонах. Крім того, наявність другого інституту в законодавчійгілці влади, фактично другої плати парламенту – Ради регіональних представниківсвідчить про високий рівень розвитку суспільної свідомості та демократизаціїполітичних процесів [11].
Загальнакількість депутатів палати не повинне перевищувати 1/3 (третьої частини) відзагального числа членів РНП. Прерогативою РРП є підготовка законопроектів, щомають відношення до питань регіональної автономії, взаємин центральних імісцевих органів влади, адміністративного перебудови, керування природними йекономічними ресурсами, розподілу фінансових засобів між центром і регіонами.Крім цього, регіональні депутати можуть розглядати підготовлені РНПзаконопроекти, що стосуються проблем регіонів, давати свої зауваження йпропозиції по бюджеті, питанням оподатковування, утворення й релігії, а такожздійснювати спостереження за виконанням вищезазначених законів. ЗапропонованіРадою регіональних представників законопроекти й зауваження повиннінаправлятися на твердження в Раду народних представників.
2.3 Судовавлада та механізм її реалізації
Судова системаскладається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, атакож судів спеціальної юрисдикції.
Вищий судовийорган – Верховний суд у Джакарті. Голова й всі члени суду призначаютьсяпрезидентом за списком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховнийсуд має право наглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньоїінстанції, наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення,винесені нижчестоящими судами.
Раніше перебувалив компетенції Верховного суду питання, пов'язані із тлумаченням конституції, атакож розпуском політичних партій і звільненням з посади президента йвіце-президента, однак усі вони були передані Конституційному суду, утвореному17 серпня 2003.
У найбільшихмістах країни – Джакарті, Сурабаї, Медані, Макасарі, Банда-Ачех, Паданзі,Палембанзі, Бандунзі, Семаранзі, Банджармасині, Манаді, Денпасарі, Амбоні йДжаяпурі – існують Вищі суди, які розглядають великі карні й цивільні справи, атакож апеляційні скарги на рішення нижчестоящих судів. Нижчу інстанцію утворятьрайонні суди, що розглядають дрібні карні й цивільні справи. Голови й членимісцевих судів призначаються міністром юстиції й прав людини.
Законодавчостворені також суди спеціальної юрисдикції: Комерційний суд, що спеціалізуєтьсяна справах про банкрутство з можливим звертанням до спеціального трибуналу побанкрутству Верховного суду; суди військової юстиції; релігійні суди, щорозбирають справи на основі Корана, адату й шаріату й питання, що охоплюютьмайже винятково, сімейно-шлюбні відносини [10].
КонституційнийСуд Індонезії — єдиний орган конституційної юрисдикції в Індонезії, завданнямякого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всійтериторії країни.
Наявність такогоінституту конституційного судочинства та такої галузі права як конституційнесвідчить про високий рівень реформації політичної системи Індонезії зурахуванням демократичних принципів та основних державницьких тенденцій світу.
Загалом,політична система Індонезії є достатньо унікальною, вона враховує певнітериторіальні та національні особливості, які впливають не лише на процесформування інститутів політичної системи, а й на безпосередню їх діяльність.Однак, загалом розподіл влад на три гілки є класичним з точки зору теоріїдемократії та знайшов своє унікальне відображення в умовах такої екзотичної тарізноманітної країни, з точки зору державного управління, як Індонезія.
3. Організація політичного процесу тахарактеристика політичних партій й громадських організацій
Перші політичніпартії й організації («Буди Утомо», Індійська партія, «Сарекатіслам» і ін.) з'явилися на початку 20 століття. Після отримання країноюнезалежності головну роль у політичному житті грали Національна партіяІндонезії (НПІ), Комуністична партія (КПІ) і мусульманські партії (НахдлатулУлама, Машумі). Однак демократичний експеримент тривав недовго. Післявстановлення системи «керованої демократії», на початку 1960-х, урядомбув прийнятий курс на «спрощення» системи політичних партій, урезультаті якого були заборонені не тільки Соціалістична партія Індонезії йМашумі (1960), запідозрені в участі в антиурядових заколотах, але й десяткиінших більш дрібних партій.
Після приходу довлади Сухарто була накладена заборона на діяльність Компартії Індонезії. Однак,продовжуючи курс «спрощення партійної системи», Сухарто в той же часпрагнув додати своєму режиму більш демократичний вигляд. З цією метою булазаснована політична організація Голкар (Голонган кар’я), що об’єднувала державнихслужбовців, офіцерів і в меншій мірі студентів, селян, жінок і т.д. у т.зв.«функціональні групи». Сухарто дозволив і політичні організації, якіне користувалися підтримкою влади, але після виборів 1971 змусив дев'ять артій,різних за політичною орієнтацією й релігійному складу, злитися у дві, створившитим самим трипартійну систему.
Дрібнінаціоналістичні й християнські партії (Національна партія Індонезії, Союззахисників незалежності Індонезії, Католицька партія, Християнська партіяІндонезії й Партія незаможного люду) утворили в 1973 Демократичну партіюІндонезії, а замість чотирьох мусульманських партій виникла Партія єдності йрозвитку.
При Сухартовибори в центральні й місцеві органи влади проводилися в 1971, 1977, 1982,1987, 1992 і 1997. У кожному випадку виборча кампанія була нетривалою. Більшетого, керівництво країни вирішувало, які кандидатури гідні висування вдепутати, і визначало сам характер кампанії. Голкар незмінно здобувала переконливуперемогу, збираючи від 62 до 74% голосів. Партія єдності й розвитку, опираючисьна мусульман і становлячи головну опозиційну силу, один раз одержала чвертьголосів виборців, а Демократична партія Індонезії максимальне число голосів(15%) зібрала в 1992.
Сьогодні в країнідіють понад 180 політичних партій. Щоб брати участь у парламентських виборахпартія повинна бути представлена щонайменше в 1/3 провінцій і в 1/2 районівкожної із цих провінцій. Закон про вибори забороняє партіям використовувати державнізасоби в ході передвиборної кампанії й передбачає, що індивідуальні членипартій повинні лояльно ставиться до принципів «панчасила» і не бутичленами компартії або будь-якої іншої забороненої організації. Політична партіяможе бути заборонена, якщо у своїх документах не посилається на принципи«панчасила» і конституцію 1945. При цьому не обов'язково говорити, щосама партія базується на цій ідеології, але потрібно підтвердити, що партійніпринципи, цілі й програма не суперечать «панчасила» [11].
Партії, щонабрали менш 2% голосів, не мають права брати участь у наступних виборах.Умови, необхідні для участі в парламентських виборах, що відбулися 7 червня 1999,виконали тільки 48 партій. За результатами виборів своїх кандидатів у РНПпровели 21 партія, з них 14 зібрали менш 2% голосів. У парламенті, сформованомув 2004, кількість партій скоротилося до 17. У порівнянні з виборами в 1999,світські націоналістичні партії втратили 8% голосів виборців, але як і ранішезберігають більшість місць у парламенті (68%).
Розглянемо більшдетально основні партії, представлені в парламенті:
1. Партія Голкар(Партія функціональних груп) – була заснована в 1964 як Організаціяфункціональних груп (молоді, жінок, ветеранів і т.д.). Членами Голкар вобов'язковому порядку були всі державні службовці, а на чолі її стояливійськові. Протягом ери Нового порядку Голкар був опорою режиму Сухарто,забезпечуючи йому підтримку електорату (на всіх виборах з 1971 по 1997організація незмінно збирала від 62% до 75% голосів).
Після відставкиСухарто Голкар спробувала перетворитися в партію, що працює в «новійпарадигмі» з новим «духом реформ». Розглядає себе як світськаорганізація й часто виступає проти релігійного фундаменталізму. У своїхпередвиборних кампаніях головний акцент робить на здатності вивести країну зекономічної кризи. Часто підкреслює помірність своєї програми, великий досвід управління,прихильність цінностям правової держави й політичного плюралізму.
У цей час спираєтьсяна представників великого бізнесу, чиновництва й значнокиий прошароктехнократів у приватному секторі, багато хто з яких в 1960-70-і брали участь вісламському студентському русі. Нараховує, за власним даними, близько 11 млн.членів. На виборах в 1999 Голкар посів друге місце, одержавши 20,9% голосів і120 місць у парламенті. Як кандидат на пост президента підтримувала Хабібі. Навиборах у парламент в 2004 Голкар знову став провідною партією країни, набравши21,6% голосів і одержавши 128 місць.
Демократичнапартія (ДП) – правоцентристська партія, що спирається на платформу світськогонаціоналізму. Заснована 9 вересня 2001 представниками інтелігенції й діловихкіл з метою підтримки генерал-лейтенанта у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, щобув міністром-координатором з питань політики й безпеки й одного з головнихприхильників реформ у збройних силах [17].
Ідеологічнаоснова партії – панчасила. ДП виступає за унітарну державу, демократію, зазахист культурного плюралізму й проти національного й релігійного насильства.Своїми основними завданнями у внутрішній політиці вважає боротьбу з корупцією йкумівством, а також створення професійної армії.
Партіякористується підтримкою міських виборців, у т.ч. професійної й ділової елітиДжакарти. На виборах у Раду народних представників (2004) отримала 7,5% голосіві 57 місць. На президентських виборах в 2004 Сусило Бамбанг Юдойоно, об'єднанийкандидат у президенти від ДП, Партії справедливості і єдності Індонезії йПартії зірки й півмісяця, зібрав 61,1% голосів.
Демократичнапартія Індонезії (партія боротьби) – найбільша політична центристська партіякраїни. Утворена в 1996 прихильниками Мегавати Сукарнопутри в результатірозмежування усередині ДПІ. Остаточно оформилася 14 лютого 1999.
Найбільшимвпливом користується на Яві й Бали, у Східній Індонезії, а також на зовнішніхостровах з великими немусульманськими громадами. Спирається на широкі верствинаселення від міських і сільських низів до дрібної й великої буржуазії.
На чолі з М. СукарнопутриДПІ(пб) продовжує традицію світських націоналістичних партій. Довгострокової програмине має. Керівні принципи партії – демократія, націоналізм, збереження єдностікраїни й соціальна справедливість. У цілому стоїть на позиціях соціальногоконсерватизму й виступає на підтримку вільної ринкової економіки, за поступовіреформи й стабільність.
На виборах упарламент в 1999 партія посіла перше місце, завоювавши 37,4% голосів і 154мандата. У період знаходження у влади (2001-2004) опоненти обвинувачували урядМ. Сукарнопутри у твердому авторитаризмі, невиконанні обіцянок вивести країну зекономічної кризи й провести демократичні перетворення, у корупції й сліпому наслідуваннінеоліберальним економічним рецептам, придушенні опозиції всередині партії,порушенні прав людини й продовженні війни в Ачесі. У результаті ДПІ (пб)втратила підтримку значної частини виборців і потерпіла в 2004 поразку як напрезидентських виборах, так і на виборах у нижню палату парламенту, одержавши18,5% голосів і 109 мандатів.
Національна функціональнапартія «Турбота» (НФП«Т») – партія клану Сухарто, фактичноочолювана його дочкою Сіті Хардіянти Рукмана. Утворена у квітні 2000 на базімасової організації «Турбота про націю». Остаточно оформилася 9вересня 2002.
Партія називаєсебе «старою Голкар» на противагу так званій «новій Голкар»і грає на ностальгії виборців по «старих добрих часах» стабільності йпроцвітання. Виступає за унітарну державу, згортання реформ, розвиток бізнесу йпідприємництва, демократичний уряд, що поважає права людини, у підтримку арміїй верховенство закону.
Нараховує, завласним даними, близько 3,5 млн. членів. На виборах в 2004 одержала 2,1%голосів виборців і 2 місця в парламенті.
Партіяблагоденства й миру (ПБМ) – християнська політична партія, що спирається накатолицьку й протестантську громади. Заснована в жовтні 2001 у Джакарті.Ідеологія – панчасила. Призиває до боротьби з корупцією, виступає за рівніможливості участі в суспільному житті всіх національних і релігійних груп, атакож за волю віросповідання й дотримання принципу розподілу сфер впливудержави й церкви.
На виборах в 2004одержала 2,1% голосів і 12 місць у парламенті. Голова – Руанді Мустика Хутасоїт.
Партіяблагоденства й справедливості (ПБС) – найбільш активна ісламістська група.Заснована в 1998 як Партія справедливості. Нинішня назва з квітня 2003. ПБСвиражає настрої нового покоління мусульман, що виступають за «очищенняісламської віри» від «гнилої політичної моралі нового порядку».В основному користується підтримкою яванського студентства, релігійних кіл іселянства.
У політичній сферівиступає із закликами до встановлення шаріату й зміні конституції, заослаблення політичної ролі військових в управлінні державою й за рух країни додемократії й цивільного суспільства. У сфері економіки пропонує популістськіміри, захищає ідею поступової індустріалізації й модернізації сільськогогосподарства.
На початку 2003партія мобілізувала сотні тисяч людей на демонстрації проти американськоговторгнення в Ірак. На парламентських виборах 2004 одержала 7,3% голосіввиборців і 45 місць у РНП (в 1999 – 1,3% голосів і 6 місць). У парламентіблокується з Партією національного мандата.
Партія єдності йрозвитку (ПЄР) – єдина політична організація індонезійських мусульман,дозволена в період режиму Сухарто. Заснована в 1973 шляхом об'єднання НахдатулУлама (НУ), Мусульманської партії Індонезії (Пармуси), Партії Мусульманськогосоюзу Індонезії (ПСІІ) і Руху за мусульманське виховання (Перти). Хоча післястворення ПЄР ці партії втратили статус самостійних, всі вони продовжували своюдіяльність як громадські організації й вели боротьбу за партійне лідерство. Унаслідок цього партії так і не вдалося виробити загальну програму й висунутиєдиного лідера, що влаштовував би всі фракції руху. Під натиском режиму ПЄР в1984 заявило про відмову від ісламу як ідеологічної основи. Це призвело довиходу з її Нахдатул Улама й ПСІІ.
З відставкоюСухарто ПЄР повернулася до ідеології ісламу. Вона виступила за поступовіреформи. В області релігійної політики займає помірні позиції, заявляючи, що непідтримує встановлення шаріатського законодавства. У той же час лідери партіїпідкреслюють, що в переважно мусульманській країні політика повинна відповідати"ісламським принципам". Партія виступає за посилення релігійноїосвіти в школах, обов'язкове вивчення арабської мови студентами-мусульманами йскасування закону, відповідно до якого державні службовці могли мати тількиодну дружину [10].
На виборах в 1999одержала 10,7% голосів і 58 місць у парламенті. У боротьбі за пост президента вжовтні 1999 підтримала кандидатуру Абдуррахмана Вахіда, що однак не перешкодилоїї парламентаріям потім брати участь у кампанії по зміщення А.Вахіда з постапрезидента (2000). На виборах 2004 одержала 8,1% голосів виборців і 58 місць упарламенті.
Партія зірки йпівмісяця (ПЗП) – ортодоксальна ісламістська партія, заснована в 1998 у результатірозколу Партії національного мандата. Уважає себе спадкоємицею Машумі(Консультативна рада індонезійських мусульман, заснована в 1943),фундаменталістської мусульманської партії, забороненої в 1960.
Одна з нанайбільш консервативних мусульманських партій, вважає, що держава повинна«будуватися на ісламських принципах». При цьому вона відкидаєтвердження, що прагне до побудови чисто ісламської держави. В економічній сферівиступає за ринкову економіку, залучення іноземних капіталів, розвиток ісламськоїбанківської системи й проти державного цінового регулювання. Велике значеннянадає важливості конституційних змін і деконцентрації влади, а також розширеннюрегіональної автономії.
У парламентітакож представлені інші, більш дрібні партії: Партія національного мандата, Партіянаціонального пробудження, Партія реформ і зірки, Націоналістична партія«Бик волі», Національна партія Індонезії – Мархаенізм (ПНІ) –світська націоналістична партія, Об'єднана демократична загальнодержавна партія(ОДЗП), Партія демократичного авангарду Індонезії (ПДАІ), Партіяпершопрохідників (Пелапор), Партія справедливості і єдності Індонезії (ПСЄІ).
За спиноюмусульманських партій стоять масові ісламські організації: консервативноготолку Нахдатул улама (до 40 млн. членів) і модерністського – Мухаммад’я (осн. в1912, ок. 28 млн. чоловік). Останнім часом почався процес зближення цихорганізацій на ґрунті захисту ісламу від нападок і обвинувачень у підтримцірелігійного насильства, що пов'язане із кампанією боротьби з міжнародним тероризмом,що проводиться США.
У країні відкритоабо напівлегально діють десятки воєнізованих ісламістських угруповань, багато зяких причетні до актів насильства й етнічних чищень у різних частинах країни.
Джамаа Ісламійя("Ісламська громада") – радикальний ісламістський рух, що виступає застворення Ісламського халіфату в Південно-Східній Азії (на території Індонезії,Малайзії, Брунею, Сінгапуру, Камбоджі, Південних Філіппін і ПівденногоТаїланду).
Ласкар Допорати(«Воїни священної війни») – воєнізоване релігійно-політичнеугруповання.
Фронт захисниківісламу – Радикальне угруповання, створене в 1997. На відміну від інших небореться за державотворення, однак вимагає строгого дотримання законів шаріату.Відома створенням воєнізованих банд, що робила напади на бари й нічні клуби вДжакарті. Бере участь у релігійному конфлікті на Молуккських островах і Суматрі.Нараховує кілька тисяч членів.
4. Загальна характеристика правовоїсистеми як середовища функціонування політичних інститутів
Правова системаІндонезії носить змішаний характер. Більшість основних галузей права буликодифіковані в колоніальний період за зразком відповідних голландських актів іналежать до романо-германської правової родини. У той же час сімейно-шлюбнівідносини й інші питання особистого статусу в більшої частини населеннярегулюються ісламізованим звичаєвим правом (адат). У відносинах міжмусульманами в деяких випадках також застосовується безпосередньо мусульманськеправо (шаріат). У багатьох районах (і в окремих народів країни) поширені власнісистеми звичаєвого або релігійного права.
Формуванняправової культури сучасної Індонезії відбувалося на тлі зміни різних релігій ікультурних впливів. До середини XVІІ в. у більшості районів Індонезії булоприйняте мусульманство, що витиснуло буддизм і індуїзм.
У доколоніальнійІндонезії звичаєве право (адат) займало центральне місце; на другому стоялописане право (закон). У громаді ж майже всі відносини регулювалися звичаями.Серед індонезійців глибоко вкоренилося уявлення, начебто душі предківспостерігають за громадою й мстять за найменше порушення звичаїв.
Панування звичаїві звичаєвого права обумовило консервативний характер державно-правового ладукраїни. Крім того, воно створило партикуляризм у праві, оскільки кожна область,кожна громада мали свої звичаї.
Доколоніальнаісторія Індонезії знає кілька спроб кодифікації права. Основу їх склали звичаї,звичаєве право й індійські закони. Перша з кодифікацій, відома під ім'ям«Шивашама», була проведена наприкінці Х ст. раджею Дхармавамцой, щокодифікував яванські закони. Інша кодифікація – «Кутараманава»,створена в імперії Маджапахіт і завершена до 1350 р. Незабаром за нею пішли щедва кодекси, очевидно, що доповнювали її, а – «Гаджа Мада» і«Аджагама».
Голландські колонізаторипринесли на архіпелаг своє право. З початку це було римсько-голландське право,потім, в XІ в., його перемінило сучасне романо-германське законодавство,засноване на кодексах Наполеона. Спочатку голландські кодекси в сферіприватного права застосовувалися тільки у відносинах між європейцями або зїхньою участю. Поступово місцеве населення також стало звертатися доєвропейського законодавства, особливо в тих випадках, коли відповідні нормибули відсутні в системі звичаєвого права або було потрібно врегулювативідносини між представниками громад з різними системами права. Проте до кінцяколоніального періоду голландське приватне право так і не було сприйнято більшістюіндонезійців. Навпроти, в області карного права голландський КК буврозповсюджений (з 1918 р.) на все населення архіпелагу незалежно від походження [9].
Основи правовоїсистеми незалежної Індонезії були закладені із прийняттям Конституції 1945 р.Вона закріпила принципи державної ідеології й філософії «панчасила»,яких зобов'язані дотримуватися всі партії й організації: віра в єдиного Бога,що означає рівність всіх існуючих у країні релігій і волю віросповідання;справедлива й цивілізована гуманність; націоналізм, що означає створеннянезалежної національної держави, побудова єдиних націй; демократія, щонаправляється розумною політикою консультацій і представництва; соціальнасправедливість.
Основнізаконодавчі акти колоніального періоду (включаючи ГК і КК) залишилися в силі йпісля здобуття незалежності. Національна влада зосередили увагу переважно назаконодавстві в сфері політичного устрою, економічної політики, аграрноїреформи.
Протягом рядуроків після одержання незалежності (1945-1965 р.) країна розвивалася, проводячиактивну антиімперіалістичну, антиколоніальну політику. Голландські й англійськіпідприємства були націоналізовані, сильним обмеженням піддався американськийкапітал. Були зроблені спроби провести аграрну реформу й ряд інших важливихсоціально-економічних заходів.
На рубежі 1960-хрр. в Індонезії встановлюється режим «направленої демократії», щоозначав на практиці значне посилення влади Президента.
Гострі економічній політичні протиріччя призвели до трагічних подій 30 вересня 1965 р.Протистояння між компартією (найбільшої в країнах, що розвиваються) і армієюзакінчилося перемогою останньої й відстороненням від влади Сукарно. Новий режимвзяв курс на поступове зміцнення приватнокапіталістичного сектора
Основним джереломправа в сучасній Індонезії є законодавство. Ієрархію нормативно-правових актівстановлять Конституція, декрети Народного консультативного конгресу, законипарламенту, підзаконні акти Президента, Кабінету міністрів, міністерств івідомств. Конституція (ст.22) передбачає інститут надзвичайного законодавства,здійснюваного Кабінетом міністрів з наступним затвердженням парламентом.
Другим зазначенням джерелом права залишається звичай, що регулює повсякденне життябільшості індонезійців, особливо в сільській місцевості. Адатне право некодифіковане й не уніфіковане: існують 19 історичних областей, що мають власніваріанти цього права.
Хоча судовийпрецедент офіційно не має обов'язкову силу, на практиці він також становитьодне із джерел права в Індонезії. Верховному суду належить важлива роль вінтерпретації й уніфікації заплутаної системи індонезійського права, анижчестоящі суди намагаються строго додержуватися раніше винесених рішень вищихінстанцій.
ВИСНОВКИ
Політична системасуспільства або політична організація суспільства – організована на єдинійнормативно-ціннісній основі сукупність взаємодій (відносин) політичнихсуб'єктів, пов'язаних зі здійсненням влади і управлінням суспільством.
Індонезія –унітарна держава із президентською формою правління.
Глава держави,уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент,якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент івіце-президент обираються загальним прямим і таємним голосуванням строком нап'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але небільш, ніж ще на один строк.
Кандидати впрезиденти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичнихпартій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентськихвиборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщожоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другийтур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів.
Під керівництвомпрезидента здійснює свою діяльність уряд республіки – кабінет міністрів. Уряднаділений правом видавати за згодою Ради народних представників закони, а такожрозробляти відповідні постанови для їх виконання.
Парламентскладається із двох палат – Ради народних представників і Рада регіональнихпредставників. Він наділений правом приймати й змінювати конституцію,призначати на посаду президента й віце-президента, а також ініціювати процедурувідсторонення президента від влади.
Поточнузаконодавчу діяльність здійснює Рада народних представників.
Новий орган уструктурі законодавчої влади – Рада регіональних представників. Кожна провінціяпредставлена в Раді регіональних представників чотирма депутатами, вибраними намажоритарній основі, при чому ці обранці мають бути безпартійними.
Судова системаскладається з Верховного суду, Конституційного суду, вищих і районних судів, атакож судів спеціальної юрисдикції.
Вищий судовийорган – Верховний суд. Голова й всі члени суду призначаються президентом засписком кандидатів, схвалених законодавчим органом. Верховний суд має правонаглядати за діяльністю інших судових органів і є судом останньої інстанції,наділеним правом розглядати касаційні скарги на вироки й рішення, винесенінижчестоящими судами.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. АнтиповВ.И. Индонезия. – М., 1999.
2. БандиленкоГ.Г. История Индонезии. – М., 2002.
3. Государственноеправо зарубежных стран: (Арановский К. В.) Учебник для вузов. — М.:Издательская группа «ФОРУМ» — «ИНФРА-М», 1998. — 462 с.
4. ДеминЛ.М., Другов А.Ю., Чуфрин Г.И. Индонезия: закономерности, тенденции, перспективыразвития. – М., 1999
5. ДруговА.Ю. Доктрина национальной целостности Индонезии – испытание прогрессом. –Восток: Афро-азиатские острова. 2007, № 1
6. Конституционноеправо зарубежных стран. Под ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина Л.М. – М.: Норма,2004. — 832 с.
7. Конституционноеправо зарубежных стран. Под ред. Малько А.В. Учебно-методический комплекс. –М.: Норма, 2004. — 320 с.
8. Конституционноеправо зарубежных стран. Под ред. Чиркина С.В. – М., ОЛМА, 2005.
9. Конституционноеправо зарубежных стран: Хрестоматия. Сост. Ганин О.В, Захаров В.В. – Таганрог:ТГТУ, 2006.
10. Конституційнеправо зарубіжних країн: Навч. посібник/ М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В.О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і псрероб, — К.:Юрінком Інтер, 2005.
11. Конституційнеправо зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник авт. кол.), B.C.Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2007.- 512 с.
12. ТюринВ.А. История Индонезии. М., 2004
13. Тюрин В.А.История Юго-Восточной Азии. М., 2002
14. ХачимФ.И. Курс лекций: Конституционное право стран Востока. – М, РУДН, 2007.
15. ЦыгановВ.А. История Индонезии. – М., 2003
16. ЧерепневаЕ.А. Индонезия: проблема национального единства и территориальной целостности.– Восток: Афро-азиатские острова. 2005, № 5.
17. ШаповалВ.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 2007. – 264 с