1.Слово«вихователь» має спільний корінь зі словом «ховати»,тобто оберігати дітей, допомагати їм легше входити в життя. У СтародавнійГреції існували школи, і проводити туди дітей доручали рабу. Цих рабів називалипедагогами (сполучення двох грецьких слів: «пайдос» -хлопчик,дитина, «аго» — веду), тобто дітоводами. Учителів називали дидаскалами(від гр. «дидаско» — навчати). Поняття «учитель» виниклов Київській Русі. Часто учителів називали майстрами, підкреслюючи тимсамим глибину поваги до них і високий рівень їхньої духовної діяльності.
Деякі педагогивиділяють дві основні функції (призначення) педагога:культурно-просвітницьку та задоволення освітніх потреб членів суспільства.
Інші — розрізняють такіфункції:
а) соціальна — трансформаціявимог суспільства до особистості учня у вимоги учня до самого себе, допомогайому в адаптації до потреб сучасної соціокультурної ситуації, у розвитку йогоособистості і творчої індивідуальності;
б) виховна — створенняоптимальних умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості;цілеспрямований вплив на особистість з метою корекції її поведінки; передачазагальнолюдських і національних морально-духовних цінностей;
в) оберігаюча — охоронавід руйнівних впливів деструктивних сил, побудова гуманістичних стосунків;
г) інформуюча — поширення педагогічних знань серед батьків і громадськості, які не маютьпедагогічної освіти;
д) навчальна — керівництво навчальною діяльністю учнів, забезпечення умов для їхінтелектуального розвитку, озброєння способами самостійної пізнавальноїдіяльності;
є) організаторська — організація дитячих колективів, керівництво різними видами дитячоїдіяльності.
Особливості: Педагогічнадіяльність — діяльність специфічна, це діяльність, спрямована на розвиток,навчання і виховання школярів у навчально-виховному процесі. І навчання івиховання можливе лише при активній діяльності обох сторін: учителя і учня,вихователя і вихованця. Отже, діяльність педагога — це великою мірою діяльністьпо організації самостійної навчальної та виховної діяльності дітей. Педагогічнудіяльність тому ще називають метадіяльністю.
У педагогічнійдіяльності суб'єктом є вчитель, вихователь; він є тим, хтоздійснює цю діяльність. Але й учень, вихованець теж має бути суб'єктом — активним учасником цієї діяльності. Якщо для вчителя головною особою унавчально-виховному процесі буде учень — з його інтересами, особливостями,можливостями, — то лише тоді педагогічна діяльність буде ефективною — ученьбуде навченим, вихованим, розвиненим.
Вчитель має:
— ставити учня впозицію активного суб'єкта навчання і виховання;
— розвивати здатністьучня до самокерування;
— організовувати процеснавчання і виховання як процес розв'язання навчально-виховних завдань на ґрунтітворчої взаємодії.
Педагогічна діяльністьмає свою структуру, яка складається з низки взаємозумовленихкомпонентів.
Діагностична діяльність — вивченняіндивідуально-психічних особливостей і вихованості школярів, виявлення і визначенняїхньої освіченості, навичок і вмінь, необхідних для навчальної діяльності тажиття.
Оріснтовно-прогностичнадіяльність – визначення конкретних цілей, змісту іметодики навчально-виховної діяльності на основі знання рівня індивідуальноїпідготовленості окремих вихованців, злагодженості та згуртованості колективу.
Конструктивно-проектувальнадіяльність — підбір матеріалу, композиція його,проектування навчально-виховної роботи, вибір її методів і прийомів. Вонапотребує педагогічного мислення, педагогічної спрямованості, ініціативи,творчості, глибоких психолого-педагогічних знань.
Організаційнадіяльність — організація власної поведінкипедагогом, педагогічної взаємодії, спільної з учнями діяльності, самостійноїроботи учнів тощо.
Комунікативно-стимулюючадіяльність — встановлення взаємин зі школярами нагуманістичній основі.
Аналітично-оцінковадіяльність — аналіз власних дій, дій вихованців,виявлення позитивних і негативних сторін власної педагогічної діяльності,порівняння отриманих результатів із запланованими.
Гностичнадіяльність — самоосвіта.
Дослідницько-творчадіяльність — пошук кращих шляхів здійсненняпедагогічної діяльності.
3.Високийрівень педагогічної діяльності прийнято називати педагогічною майстерністю.Питанню формування майстерності вчителя приділяли увагу передові педагоги всіхчасів: Я.А.Коменський, К.Д.Ушинський, Л.С.Макаренко, В.О.Сухомлянський.
Гуманістичнізасади професії педагога та його педагогічної майстерності збагатиливчителі-новатори (80-і роки XXст.): Ш.Амонашвілі, Є.Ільїн, В.Шаталов, С.Лисенкова, Т.Гончарова.
Автори підручника«Педагогічна майстерність», викладачі Полтавського педагогічногоуніверситету, які започаткували вивчення курсу «Основи педагогічноїмайстерності», на чолі із І.А.Зязюном., тогочасним ректором і натхненникомцієї роботи, дають таке визначення.
Педагогічнамайстерність — це комплекс властивостей особистості,що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності нарефлексивній основі.
Вони визначають такі компонентипедагогічної майстерності;
— гуманістичнуспрямованість особистості педагога;
— професійнукомпетентність; педагогічні здібності;
— педагогічну техніку,
Найголовнішим упрофесії педагога є гуманістична спрямованість його особистості. Менш завсе педагог має піклуватися про власне самоствердження, про свій авторитет (хочце теж потрібно). Головне для вчителя — вихованець, сприяння йогосамоактуалізації, допомога йому в адаптації до соціального середовища, вибіртаких засобів педагогічної взаємодії, які б найбільше сприяли реалізаціївиховних ідеалів.
Вчитель, який не любитьучнів, не любить свою професію — не педагог, а заробітчанин. Прекрасновисловався з цього приводу російський письменник Л.Толстой. Великого значенняособистості вчителя у вихованні надавав К.Д.Ушинський.
Зміст професійноїдіяльності визначає коло необхідних педагогу знань та умінь,.рівня його компетентності.Професійна компетентність визначається шляхом співставлення конкретниххарактеристик діяльності вчителя з професіограмою. Професіограма — це психофізичнийаналіз, опис і характеристика професійно значущих якостей, що їх вимагаєпрофесія (ідеальний образ професіонала).
Компетентний педагог повиненмати:
— глибокупедагогічну ерудицію;
— педагогічну культуру;
— розвинене педагогічнемислення. Він повинен також, уміти:
— формулювати ірозв'язувати педагогічні задані;
— організовуватипедагогічний процес як взаємодію і співробітництво;
— конструювати навчальнийматеріал, як систему пізнавальних завдань, формувати уміння і навички учнівучитися самостійно;
— орієнтуватися нанаявний рівень розвитку дитини, її індивідуальні особливості та можливості їхрозвитку й саморозвитку;
— прогнозувати іпроектувати свою діяльність, передбачати можливі результати, можливі труднощіна шляху їж досягнення і способи їх. подолання;
— доступно пояснюватиматеріал, зацікавлювати учнів своїм предметом;
аналізувати й оцінюватирезультати своєї діяльності;
- постійно вчитися.
Розвиткуцих умінь сприяє наявність у вчителя педагогічних здібностей, якізабезпечують ефективність педагогічної діяльності:
- академічних (здатності вчитися);
— творчих, (здатностіна прийняття, неординарних рішень);
— дидактичних (доступнопояснювати);
— мовних (яскраво,образно, зрозуміло доносити інформацію);
— перцептивних(правильно сприймати людей);
— комунікативних(спілкуватися, вести діалог);
— організаторських;
— прогностичних;
— конструктивних;
— динамічних (впливатисловом: переконувати і навіювати).
Компетентний педагогмає володіти ще й педагогічною технікою — системою умінь, якідопомагають йому яскравіше виразити себе, більш ефективно налагодитинавчально-виховний процес, яка складається з уміння управляти своїмсамопочуттям, організмом, емоціями, взаємодіяти з учнями.
Педагогічнакомпетентність характеризується наявністю таких якостей, як:
— педагогічна інтуїція;
— здатність доімпровізації;
— креативність(здатність до творчості);
— педагогічний оптимізм(віра в себе і в своїх учнів);
— педагогічна рефлексія(здатність до самоаналізу);
— педагогічна емпатія(уміння поставити себе на місце учня):
— педагогічна атракція(установка на повагу до учня);
— екстравертність(відкритість у спілкуванні) та моральних характеристик особистості: любовдо дітей; гуманність; тактовність; доброта; вимогливість; справедливість;чесність; терпеливість; порядність; відповідальність; об'єктивність; щедрість;доброзичливість; чуйність; самокритичність тощо.
Вершиною педагогічногодосвіду та майстерності, розвитку особистості педагога є педагогічнакультура. Під педагогічною культурою розуміють оволодіння педагогомпедагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічнійдіяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.
Основні складовіпедагогічної культури:
педагогічнаспрямованість; психолого-педагогічна ерудиція;
педагогічний досвід;
педагогічнамайстерність;
гармонія високорозвинутих інтелектуальних і моральних
якостей;
уміння продуктивнопоєднувати навчально-виховну та
науково-дослідницькудіяльність;
педагогічна творчість;
сукупність професійноважливих якостей;
постійнії самовдосконалення.
5.Успішністьпрофесійно-педагогічної підготовки у ВНЗ, так і подальшого професійногостановлення вчителя великою мірою залежить від того, як він володіє культуроюсамовиховання як процесу самостійного свідомого саморозвитку особистості,спрямованого на, вироблення у себе професійно значущих якостей та умінь.
Самовихованнясупроводжує процес оволодіння педагогічними дисциплінами. Самостійна робота з.матеріалом складає більше половини: часу, виділеного на вивчення педагогіки.
Професійне самовихованняпочинається із переходу студента з позиції учня на поліцію вчителя. Власненавчання в школі, роботу своїх учителів, класних керівників, зрештою викладачівуніверситету студент починає бачити іншими: очима, аналізувати з позиції„колеги", намагається уявити себе на місці вчителя, уявити, свої дії,вибирати оптимальні засоби педагогічної взаємодії, керуючись педагогічноютеорією.
Активніше цей процесвідбувається під час практичної педагогічної діяльності. Щоб самовихованнястудента не було хаотичним, необхідно скласти чітку систему роботи: над собою:програму професійного самовиховання. Перш за все сформулювати мету. Метоюпрофесійного самовиховання є здобуття знань, умінь, навичок, формування особистісних якостей,необхідних учителю.
Загальними умовами длядосягнення мети є:
виникнення потреби усамовихованні;
наявність уміннясамоспостереження і самопізнання; уміння аналізувати й оцінювати свої вчинки ідіяльність; уміння проектувати зміни у своїй особистості; психологічнаготовність до активної, цілеспрямованої і
систематичної роботинад собою; свідоме управління своєю поведінкою, своїм фізичним і психічнимстаном; віра в свої сили і можливості.
Для складання програмироботи над собою в професійному плані необхідно з'ясувати рівень своїх прагненьі можливостей: наявність педагогічних здібностей, інших професійно важливихякостей особистості, особливо тих, які стосуються налагоджених взаємин ізлюдьми, проаналізувати, які якості і властивості розвинені краще, а над якимитреба працювати. Тут особливо потрібними будуть самоаналіз та самооцінка, атакож самовипробування в діяльності, близькій до педагогічної (у ділових іграх,навчальних вправах, у процесі навчальної практики тощо).
Орієнтовний змістпрофесійного самовиховання:
— інтелектуальнесамовиховання; естетичне самовиховання; піклування про свій фізичний етан,здоров'я, запобігання професійним захворюванням; самовиховання соціальнихякостей (самосвідомості, моральної культури, педагогічного такту); самовихованняосновних пізнавальних умінь; розвиток пізнавальних процесів; розвиток,педагогічних здібностей; пізнання типу вищої нервової діяльності татемпераменту, розвиток уміння використовувати позитивні їх риси; саморегуляціяемоційних станів через зовнішній вияв емоцій; управління мімікою та пантомімікою;розвиток мовленнєвої культури і техніки мовлення та ін.
Для оцінкароботи над собою можна запропонувативикористати такі критерії:
— умінняставити перед собою професійно значущі цілі і завдання самовиховання;
— вибір адекватнихзасобів, дій, прийомів з метою самовиховання;
— уміння здійснюватиспівставлення завдань із конкретними результатами та. вносити корективи вроботу над собою.
2.Педагогічнадіяльність — це розв'язання низки педагогічних проблем або, як ще кажуть,педагогічних ситуацій. Педагогічна ситуація — це фрагмент педагогічноїдіяльності, що містить суперечності між досягнутим ібажаним рівнем вихованості окремого учня(чи колективу). Такі ситуації виникають спонтанно в навчально-виховному процесі(хтось чогось не зрозумів, хтось помилився, здійснив негарний непродуманий вчинок)або спеціально створюються вчителем (з виховною метою) чи учнем (навмисне).
Для вчителяважливо усвідомити педагогічну ситуацію і формулювати свою педагогічну мету. Які всяка діяльність, педагогічна розпочинається з постановиш мети — (інколи їїще її називають педагогічною задачею). Особливість мети педагогічної діяльностіполягає в тому, що з одного боку, загальна мета виховання — суспільна мета;вона задається суспільством через державні документи (закони, доктрини, концепціїтощо), а з іншого, у кожній педагогічній ситуації учителю треба, пам'ятаючи прозагальну мету, розв'язувати ще й негайні завдання, тактичні й оперативні:швидко відреагувати, дати певні настанови, виробити доцільні засоби впливу,організувати діяльність. Тому розрізняють педагогічну мету (завдання):
- віддалену, стратегічну, що потребуємудрості;
- близьку, тактичну, що потребує умінь;
- конкретну, оперативну, що потребуєінтуїції (інтуїція — це поєднання мудрості й умінь).
Професійнерозв'язання педагогічної ситуації передбачає:
- аналіз ситуації, вивчення особливостейособистості учня;
- детальну розробку проекту рішення;
— його практичну реалізацію;
— аналіз результату.
4.Базовапедагогічна дисципліна — педагогіка. Крім того,
Студенти педагогічнихспеціальностей здобувають основи: педагогічної майстерності.
Теоретичнапедагогічна підготовка має складатися звивчення таких педагогічних дисциплін:
— вступ доспеціальності; дидактика; теорія виховання; історія педагогіки; педагогічнамайстерність; порівняльна педагогіка; сучасні педагогічні технології; основипедагогічного експерименту; педагогічна кваліметрія тощо.
Галузеві стандартипідготовки бакалавра, пропонують вивчення базової дисципліни педагогіки, якаскладатиметься з таких розділів:
— вступ до педагогічноїпрофесії; загальні основи педагогіки; теорія освіти і навчання; теоріявиховання; педагогічні технології; управління педагогічними системами; історіяосвіти і педагогічної думки,
Практичнапедагогічна підготовка здійснюватиметься черезпедагогічні практики (навчальні та фахові). У Vсеместрі- тижнева навчальна психолого-педагогічна практика, у VI- літня педагогічна практика (8 тижні), у VIII-активна педагогічна практика (6 тижнів) у школах міста.
Бакалавр — випускникзможе працювати на. встановлених галузевим стандартом посадах або продовжуватинавчання
освітньо-кваліфікаційним:рівнем «спеціаліст», а можливо — відразу «магістр».
Після закінченнянавчання педагогічний працівник через З роки роботи в школі, а потім кожних 5років здобуває післядипломну освіту у формах перепідготовки на іншуспеціальність (якщо є потреба або бажання) та підвищення кваліфікації увідповідних закладах і підрозділах післядипломної освіти.
Підвищення вчителемпедагогічної кваліфікації є основною умовою допуску його атестації, якійвін підлягає що п'ять років. Атестація педагогічного працівника – це визначенняйого відповідності зайнятій посаді, рівню кваліфікації, залежно від якого тастану педагогічної роботи йому встановлюється кваліфікаційна категорія,визначається тарифний розряд оплати пращі, присвоюється педагогічне звання.
Кваліфікаційнікатегорії визначені кваліфікаційнимихарактеристиками педагогічних працівників, є такими: вчитель, вчитель IIкатегорії, вчитель І категорії, вчитель вищої категорії. Вчителювищої категорії може бути присвоєне педагогічне: звання: старший вчитель івчитель-методист.
12. Фактори(чинники) — це причини, які впливають на хід і результати процесу. Середчинників, які впливають на процес навчання, сучасні педагоги виділяють генеральні,комплексні, загальні, одиничні та специфічні. До найбільш загальних-генеральних — чинників відносять:
— організаційно-педагогічнийвплив; — научуваність учнів;
— навчальний матеріал;- час.
Організаційно-педагогічнийвплив містить такі комплексні фактори, яквплив на уроці і поза ним, а також загальні фактори -форми, методи, умовинавчання, працездатність вчителя тощо.
Научуваністьучнів, тобто здатність їх до навчання іможливість досягнення ними спроектованих результатів у встановлений час, такожпроявляється на уроці і поза ним і містить такі загальні чинники, як загальнаерудиція, увага, мислення, мотивація навчання, здоров'я, вік учнів, їхніморальні якості.
Навчальнийматеріал включає такі комплексні чинники, якінформацію та інтерпретацію її вчителем, і такі загальні, як зміст, кількість,якість, форму, структуру інформації, спосіб її викладу вчителем.
Час — такожважливий фактор, який містить затрати часу на навчальну роботу на уроці та позаним.
Специфічні фактори- це ті причини, які не входять у склад загального або комплексного фактора.
Серед одиничних, факторівпровідне місце займає інтерес до наечальної праці, пізнавальноїдіяльності.
Процес навчання виконуєтри основні функції: освітню, виховну, розвивальну.
Освітня функція передбачаєзасвоєння учнями наукових знань, формування у них умінь і навичок, компетенцій.
Реалізація виховноїфункції в процесі навчання забезпечує формування в учнів світогляду,моральних, трудових, естетичних та інших уявлень, поглядів, переконань, способіввідповідної поведінки і діяльності у суспільстві, системи ідеалів, потреб,ставлень, фізичної, економічної, екологічної, тобто сукупності якостейособистості.
Розвивальна функція навчанняспрямована на розвиток сенсорного сприймання, рухової, інтелектуальної,вольової, емоційної, мотиваційної сфери особистості учня, удосконалення йогорозумових здібностей: швидкості та міцності, засвоєння знань, кмітливості тавинахідливості, самостійності, критичності мислення, здатності робитипорівняння, висувати гіпотези, мовлення, пам'яті, уяви, спостережливості тощо.
6.Предмет і завдання педагогіки. Педагогіка,як і всяка інша наука має предмет і об'єкт вивчення, завдання, категоріальнийапарат, методи дослідження. Об'єктом дослідження у педагогіці є педагогічнийпроцес, умови його організації та здійснення, формування особистості та.колективу у взаємозв'язках і стосунках з педагогами у цьому процесі.
Педагогічна наукавивчає виховання як суспільне явище, досліджує його закономірності і принципи,зміст, форми і методи, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозуєрезультати педагогічного процесу. Це і складає її предмет у цілому.
Основні завданняпедагогіки на сьогодні:
— вивчення суті ізакономірностей розвитку і формування особистості у процесі навчання івиховання;
— визначення цілей ізавдань навчання і виховання;
— розробка змістунавчання і виховання в умовах індивідуалізації та диференціації;
— дослідження форм і методів виховання і навчання, педагогічних технологій, щозабезпечують демократизацію і гуманізацію цих процесів.
Основні педагогічні категорії
Основними педагогічнимипоняттями (категоріями) є: виховання, навчання, освіта, педагогічнийпроцес.
Термін«виховання» вживається у педагогіці у різних значеннях:
— у широкомусоціальному — як соціальне явище, яке включає в себе всю системувзаємовідносин особистості з навколишнім середовищем;
— у широкомупедагогічному — як педагогічну діяльність в умовах навчально-виховнихзакладів;
— у вузькомупедагогічному — як спеціально організовану, цілеспрямовану, систематичнуроботу вихователів по формуванню особистості вихованця чи колективу.
Виховання — категорія загальна,вічна, історична. Виховання — це також процес,взаємодії вихователя і вихованців з метою формування особистості вихованців.
Самовиховання — цілеспрямована, самостійна діяльність людини (а для дітей — керованадорослим) над удосконаленням своєї особистості.
Перевиховання — цілеспрямована діяльність, пов'язана з усуненням недоліків у формуванніособистості педагогічно занедбаного учня.
Поняття „освіта"також багатозначне. Його можна розглядати як елемент виховання (в процесівиховання людина засвоює; знання, у неї формується світогляд, розвиваютьсяпізнавальні можливості, формуються уміння і навички, тобто людиназдобуває освіту). Але разом з тим освіта — це певний результат процесу здобуттязнань, умінь, навичок, розвитку особистості.
Самоосвіта — один із способів отримання освіти, самостійне здобуття людиною знань, умінь інавичок, підвищення рівня свого розвитку.
Головним засобом освітиє навчання. Навчання — це спільна, взаємопов'язана діяльність учителя і учнів,у процесі якої реалізуються освітні потреби учнів, також відбуваєтьсявзаємовплив учасників цього процесу, результатом якого є розвитокособистості школяра. Тому навчання — цілісний процес.взаємодії вчителя і.учнів, у ході якого здійснюється освіта, виховання, розвиток особистості.
Сучаснапедагогіка як одне із найважливіших понять розглядає „педагогічний процес"— єдиний процес навчання і виховання.
Джерела педагогіки.
Педагогіка, має яктеоретичні, так і практичні джерела. До них відносять:
а) народну педагогіку;
б) творивчених-філософів;
в) твори класиківпедагогіки;
г) результати сучаснихпедагогічних досліджень;
д) передовийпедагогічний досвід;
е) державні документи зпитань освіти і виховання;
є) дані суміжних зпедагогікою наук.
Дамо короткухарактеристику цих джерел.
а)Педагогіка виникла з насущних потреб життя суспільства як необхідність передачімолодшим поколінням досвіду, традицій. Покоління за поколінням робили свійвнесок у духовну культуру народу, нагромаджували знання про способи передачіцієї культури. Так виникла народна педагогіка.
б)Тривалий час педагогіка як. наука розвивалась у складі філософії.
Філософські системиСтародавнього Китаю, Індії, Греції, Риму, створені такими видатними,мислителями, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт містилиідеї і положення, пов'язані з питаннями виховання людини, формування їїособистості, визначення її становища у суспільстві.У періодсередньовіччя значним був вплив церкви на виховання. Багато педагогічних ідейрозвивались в рамках богослов'я — теології.
Це наклало свійвідбиток і на нинішній розвиток педагогіки. Філософія стала методологічноюосновою педагогіки, тобто педагогічні дослідження та теоретична інтерпретаціяїх результатів завжди опираються на сукупність вихідних філософських ідей:ідеалістичних чи матеріалістичних. Філософські теорії лежать в основі численнихпедагогічних концепцій та виховних систем. Основні з них: неопрагматизм,неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, діалектичний матеріалізм.
Неопрагматичнапедагогіка розуміє виховання як процес соціалізаціїособистості.
Неопозитивізм прагнеосмислитикомплекс явищ, викликаних науково-технічною революцій. Основне завданнявиховання — формування раціонально мислячої людини, здатної самопрограмуватисвій розвиток.
Екзистенціалізм — визнає особистість вищою цінністю, унікальною, неповторною.
Неотомізм —релігійне філософське вчення. Педагогіка неотомізму стоїть за виховання загальнолюдськихдоброчинностей.
в)Виділення педагогіки як окремої самостійної науки із складу філософії відбулосьу XVII столітті. Англійськийфілософ Френсіс Бекон у перелік існуючих на той час наук включив іпедагогіку. Але справжнє закріплення статусу педагогіки як науки сталосязавдяки працям чеського педагога Яна Амоса Коменеького "Великадидактика", «Материнська школа», «Світ в
малюнках» таін. У своїй основній праці «Велика дидактика» він виклав своїпогляди на роль освіти, підхід до визначення змісту, принципів, методів і формнавчання. Виразником педагогічної думки того періоду став англійський філософ ДжонЛокк. В основі його педагогічної концепції, викладеної у творі «Думкипро виховання»", лежить матеріалістичний емпіризм. Тобто,джерелом знань він вважав досвід.
Україна в цей часпереживала розквіт державності, школи, педагогіки. Теоретична педагогічна думкавиражалась у працях М.Смотрицького, Ф.Прокоповича.
Серед українськихпросвітителів найяскравішою фігурою був Г.С.Сковорода, який виступавпроти церковно-схоластичного і феодально-аристократичного виховання, протипридушення людського розуму.
г)Сучасна педагогіка розвивається в результаті діяльності значного числавчених-педагогів, які працюють у науково-дослідних, інститутах та. вищихнавчальних закладах. Вища наукова установа в галузі педагогічних іпсихологічних наук. -Академія педагогічних наук України, створена у 1992році. Вона, здійснює науковий супровід галузі і забезпечує її перспективнийрозвиток. Найбільш відомими педагогічними діячами сучасності є такі провіднівченії В.Г.Кремінь, О.В.Сухомлинеька.
д)Важливим джерелом педагогіки є передовий педагогічний досвід. Появавчителів-новаторів. Вони висунули низку педагогічних ідей, втілення якихдозволяло вчителям, перейти на якісно новий рівень відносин з учнями — відносинспівробітництва. Назвали, цю систему ідей педагогікою співробітництва. Вонамістила такі ідеї, як навчання без примушування, постановка важкихцілей, пошук опори, надання вільного вибору, випередження, викладаннявеликими блоками, різноманітність форм роботи, формуванняінтелектуального фону класу, залучення учнів до самоаналізу. Аосновним було ставлення до учня як до особистості, індивідуальності,віра в його можливості і здібності.
е)Основним державним, документом, в якому висвітлюється політика України в галузіосвіти, є Закон України «Про освіту» Він утверджує всебічнийгармонійний розвиток особистості як мету освіти, визначає право громадян наосвіту та соціальний захист учнів. Закон України „Про загальну середнюосвіту", який визначив правові, організаційні та фінансові засадифункціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, що сприяєвільному розвитку людської особистості, формує цінності правовогодемократичного суспільства в Україні.
є)Педагогіка пов'язана з низкою суміжних наук,, які теж вивчають людину.Цей зв'язок полягає в:
— спільному дослідженнізагальних проблем, як-от переходу до навчання шестиліток, навчання паралельногоіз лікуванням та ін.;
— використаннірезультатів досліджень, отриманих іншими науками;
— застосуванні впедагогічних дослідженнях загально-наукових методів;
— розробці понять зрізних галузей знань для поглиблення розуміння суті педагогічних явищ.
Певнізв'язки має педагогіка з історією і літературою, антропологією і географією,медициною та екологією, економікою, археологією.
Система педагогічних наук.
Сучасна педагогіка,пройшовши довгий шлях розвитку, перетворилась у розгалужену систему науковихзнань. Розвиток виховання як суспільного явища, історію.педагогічних поглядівдосліджує історія педагогіки..
Базовою педагогічноюдисципліною є загальна педагогіка, яка вивчає загальні закономірності вихованнялюдини, розробляє загальні основи навчально-виховного процесу унавчально-виховних закладах усіх типів. Традиційно вона включає 4 великихрозділи:
— загальні основипедагогіки;
— дидактику{теорію навчання);
— теоріювиховання;
— школознавство(теорію управління навчально-виховним процесом).
Загальна педагогікарозгалужується на. вікову, професійну з спеціальну.
Вікова педагогіка(дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих, геронтогогіка) вивчає особливостівиховання людини на різних, вікових етапах.
Професійнапедагогіка (педагогіка професійно-гехнічноїосвіти, вищої освіти., військова, медична, інженерна, спортивна) займаєтьсяпроблемами виховання, професійної підготовки спеціалістів різного фаху.
Спеціальнапедагогіка розробляє питання навчання івиховання дітей з певними вадами:
сурдопедагогіка —навчання і виховання глухонімих,
глухих та з ослабленимслухом дітей;
тифлопедагогіка — навчання і виховання дітей сліпих та з ослабленим: зором;
олігофренопедагогіка— дітей розумово відсталих.
Соціальна.педагогіка вивчає проблеми позашкільноговиховання дітей і дорослих: превентивного виховання, яке має на метізапобігання відхиленням у поведінці, формуванню у школярів шкідливих звичок;перевиховання правопорушників; сімейного виховання; виховання в дитячихорганізаціях; проблеми жертв насилля та. агресії; проблеми людей похилого вікутощо.
Етнопедагогіка вивчаєздобуті народом знання та вміння у справі виховання та навчання, відображені уфольклорі, традиціях, обрядах.
Порівняльнапедагогіка — наука, яка наймається порівняльниманалізом різноманітних педагогічних систем..
Окремі(предметні)- методики викладання досліджуютьзакономірності викладання; конкретних навчальних дисциплін у всіх типах,навчально-виховних закладів.
7. Науково-педагогічнедослідження — це систематичне цілеспрямоване вивчення педагогічних процесів іявищ за допомогоюзасобів і методів педагогічної науки.
Метою педагогічногодослідження є відкриття об'єктивних закономірностейнавчання і виховання та застосування їх у навчально-виховній практиці.
До педагогічногодослідження ставляться певні вимоги: актуальності, цілісного вивченняпедагогічного процесу чи явища и його розвитку, об'єктивності, комплексноговикористання методів, наукової новизни, теоретичної і практичної значущості,вірогідності та ефективності результатів.
Процес дослідження маєтакі етапи.:
обґрунтуванняактуальності проблеми дослідження; визначення об'єкта, і предмета дослідження;постановки мети і завдань дослідження; вивчення встановлених наукою фактів,положень і висновків з даної проблеми (аналізу літературних джерел); формуваннягіпотези (передбачення того, як протікатиме
досліджуваний процес);вибору методів, прийомів та засобів, з допомогою яких будуть розв'язанізавдання дослідження, перевірена наукова гіпотеза, отримані достовірнірезультати; проведення дослідження, нагромадження нових фактів,
практична їх перевірка;теоретичної обробки здобутих даних, формулювання висновків, доведення абоспростування гіпотези; визнання
надійності результатівдослідження;
апробації результатів,висновків та узагальнень; оформлення результатів дослідження, впровадження їх у
практику.
Методпедагогічного дослідження — це шлях, спосібвивчення педагогічних процесів і явищ, розв'язання науково-педагогічнихпроблем.
Педагогічнеспостереження—спеціально організоване, цілеспрямоване сприймання досліджуваного об'єкта. Науковеспостереження відрізняється від побутового наявністю плану, об'єктаспостереження, визначенням мети і завдань, розробленням схеми спостереження,передбаченням певного результату. Результати спостереження обов'язковофіксуються в спеціальному щоденнику або за допомогою технічних засобів.Спостереження застосовується переважно на початковому етапі дослідження і впоєднанні з іншими методами, бо тільки його використання не забезпечує повнуоб'єктивність інформації.
Інтроспекція — самоспостереження.Дослідник є ї об'єктом, і суб'єктом спостереження.
Вивченняшкільної документації та результатів учнівської творчості. Бесіда (інтерв'ю) —метод усного опитування досліджуваних.Використовується для уточненняданих. Одержаних при спостереженні. Дослідник складає план бесіди, фіксує їїрезультати, за згодою співбесідника записує хід бесіди. Бесіда передбачаєвільне спілкування з досліджуваним, інтерв'ю — чітке виділення запитань,обов'язкове записування відповідей.
Анкетування — методписьмового опитування, що використовується дляшвидкого отримання значної кількості відповідей, які допоможуть отриматиінформацію про типовість тих чи інших педагогічних явищ. Запитання в анкетахможуть бути відкритими (передбачати вільну відповідь респондентів) і закритими(містити стандартні наперед задані відповіді), напіввідкритими і полярними.Головною перевагою анкетування перед усним опитуванням є зручність застосуванняметодів математичної статистики для обробки результатів.
Рейтинг —оцінювання того чи іншого виду діяльності компетентними суддями (експертами).
Педагогічнийконсиліум — колективне обговорення результатіввивчення певного педагогічного явища.
Педагогічнийексперимент — науково поставлений досвід організаціїпедагогічного процесу в точно визначених умовах. Експеримент задумується іпроводиться для того, щоб перевірити висунуту наукову гіпотезу. Дляекспериментальної перевірки гіпотези, формується дві групи досліджуваних:експериментальна і контрольна. Формування нового педагогічного явищавідбувається лише в експериментальній групі. Одержані результатипорівнюються з результатами контрольної групи і робляться відповіднівисновки.
Педагогічніексперименти класифікують за різними ознаками. За місцем, проведеннярозрізняють природний і лабораторний експеримент.
Педагогічнетестування — цілеспрямоване, однакове для всіхдосліджуваних випробування, яке проводиться в строго контрольованих умовах ідозволяє об'єктивно вимірювати необхідні характеристики педагогічного процесу.
Соціометрія — методвивчення групової диференціації, який дозволяє аналізувати внутрішньоколективнівзаємини. Головна його перевага — можливість представити одержані дані внаочній формі за допомогою так званих матриць і соціограм, а також кількіснаобробка результатів.
Реєстрація — виявлення певних якостей у процесах і явищах та підрахунок їх кількості.Наприклад, визначення кількості учнів у класі, які мають високий рівеньнавчальних досягнень, достатній, середній, низький тощо.
Ранжування — розміщення одержаних даних у певній послідовності (зростання чи спадання).
Шкалювання — наданняцифрових показників (балів) досліджуваним характеристикам.
Моделювання —метод створення і дослідження уявної чи матеріально реалізованої системи, якаадекватно відтворює предмет дослідження і здатна замінити його настільки, щовивчення моделі, дозволяє одержати інформацію про цей предмет.
10. Внутрішнізв'язки і залежності педагогічного процесу можна відобразити у таких закономірностях:
1. У педагогічномупроцесі закономірно пов'язані процеси навчання, виховання і розвитку якосновні його компоненти, а також процеси виховання і самовиховання, освіти ісамоосвіти, викладання і учіння, педагогічного керівництва і творчоїактивності вихованців як складові частини цілісного педагогічного процесу.
2. Зміст педагогічногопроцесу закономірно залежить від поставлених мети і завдань; використанізасоби (форми і методи) залежать від завдань і змісту.
3. Ефективність педагогічногопроцесу залежить від єдності дій вихователя і вихованців.В.О.Сухомлинський серцевиною майстерності педагога вважав уміння, знайти шляхдо серця дитини, підійти до неї так, щоб будь-яка справа, до якої її залучають,стала для неї потребою, пристрастю, мрією, а вихователь — її товаришем, другом,однодумцем.
4. Ефективність педагогічногопроцесу закономірно залежить від врахування індивідуальних, статевих,вікових особливостей учнів, рівня розвитку колективу,
5. Для педагогічногопроцесу характерна, також закономірність єдності чуттєвого, логічного іпрактики. Ефективність його зумовлена інтенсивністю і якістю чуттєвогосприймання, логічного осмислення та практичного застосування осмисленого.
Закономірності,педагогічного процесу визначають йото принципи. Принцип — основа, керівна ідея,вихідне положення, вимога до діяльності та поведінки. Принципи педагогічногопроцесу — це певна система основних вимог, що визначають загальнийнапрям, мету, зміст і методику організації навчання і виховання, виконанняяких, забезпечує ефективність розв'язання завдань всебічного гармонійногорозвитку особистості.
Слід відзначити,значний внесок недагогів-новаторів у розвиток принципів педагогічного процесу.Ними обґрунтовано такі принципи, як природовідповідність, гуманізація,демократизація, колективістська спрямованість педагогічного процесу тапринцип розвитку особистості у педагогічному процесі.
Своє бачення педагогічногопроцесу, побудованого на гуманних засадах, Ш.О.Амонашвілі, грузинський педагог,узагальнив у таких основних принципах:
— пізнанняі засвоєння дитиною справді людського;
— пізнання себе яклюдини;
— виявлення дитиноюсвоєї індивідуальності; — надання можливостей для розвитку природи дитини; — співпадання інтересів дитиниіз загальнолюдськими інтересами;
— відвернення джерел, здатнихпровокувати дитину на асоціальні прояви.
Нинішній рівеньрозвитку педагогіки дає можливість сформувати таку систему основних принципівпедагогічного процесу.
1. Цілеспрямованістьпедагогічного процесу, орієнтація його на всебічний гармонійний розвиток,особистості.
2.Єдністьзагальнолюдського і національного у навчанні та вихованні.
3. Гуманізація педагогічногопроцесу – встановлення високогуманних відносин між вихователем і вихованцями.
4.Демократизація педагогічного процесу — формуванняу вихованців уміння робити свідомий вибір, відповідально ставитись доприйнятого рішення.
5.Природовідповідністьпедагогічного процесу, врахування вихователемвікових та індивідуальних особливостей вихованців.
6. Зв'язок навчанняі виховання з життям, і продуктивною працею,
7.Формуванняколективістських відносин між суб'єктамипедагогічного процесу.
8.Свідоместавлення до всіх видів діяльності і спілкуванняна основі самодіяльності та творчої активності.
9.Безперервність, послідовність, наступність, систематичність навчанняі виховання.
10.Інтегративність- єдність педагогічних вимог школи, сім'ї ігромадськості.
13. Процеснавчання як процес пізнавальної діяльності має мету, завдання, зміст, форми іметоди, передбачає його мотиви і результат. Виходячи з цього, деякі педагогирозглядають такі, структурні компоненти навчального процесу, як цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий,оцінно-результативний. Усі ці компоненти взаємопов'язані і в сукупностізабезпечують цілісний навчальний процес. Мета навчання задаєтьсядержавними документами, вчитель сприймає цю мету, доносить її до. учнів,створює умови для прийняття її учнями, конкретизує її у завданнях, Упроцесі навчання вчитель використовує різні стимули для формування вучнів мотивів учіння. Готуючись до уроку, вчитель продумує зміст навчання,орієнтуючись на зміст освіти, закладений у державних документах. Для реалізаціїмети і завдань учитель вибирає найбільш раціональні форми, методи і засоби навчанняі контролю навчальної діяльності та самостійної роботи школярів. Організовує регуляціюй саморегуляцію учнями, контроль і самоконтроль, оцінювання і самооцінюваннянавчальної діяльності, її аналіз і самоаналіз, забезпечуючи при цьомудосягнення запланованих результатів.
Призначення діяльностівчителя перш за все в тому, щоб здійснювати управління активною і свідомоюдіяльністю учнів над засвоєнням навчального матеріалу. Крім того, вчительстворює умови для успішного протікання навчального процесу, надає допомогуучням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвитокучнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльності вчителявластиві такі елементи управлінської діяльності, як:
-планування — вчительскладає календарні, тематичні, та поурочні плани;
-організація — вчитель готує необхідні технічні засоби навчання, попередньо проводить досліди,виконує вправи, підбирає навчально-методичну літературу, організовує власнідії, дії учнів;
— стимулювання — збуджуєпізнавальний інтерес школярів і розвиває у них почуття обов'язку тавідповідальності;
— контроль ірегулювання — виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вноситькорективи в організацію навчання;
— аналіз результатів — визначає рівень знань і умінь учнів, ступінь їхусвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення.
8. Людина — частина природи, біологічна істота, в процесі суспільно-історичного(філогенезу) та індивідуального (онтогенезу) розвитку біологічне в цій істотіолюднюється. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню. Коли людина,взаємодіючи з соціальним оточенням досягає певного рівня свідомості та самосвідомості,здатності до перетворюючої діяльності, тоді вона стає особистістю.
Особистість постійноперебуває в русі, у змінах, у розвитку. Вихователю важливо знати, яквідбувається розвиток особистості.
Розвиток — поняттяпсихологічне і фізіологічне. Розвиток — процес кількісних і якісних змін ворганізмі людини, він включає зміни фізичні та соціальні. Зміни в людинівідбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно — у дитячому таюнацькому віці.
Сучасна школанедостатньо уваги надає особистісному розвитку як цілісному феномену. Більшеуваги приділялось завжди розвитку інтелекту школярів.
Рушійною силою розвиткує суперечності. Вони виникають внаслідок зміни потреб людини в процесірозвитку. Розрізняють внутрішні і зовнішні суперечності, загальні(універсальні), властиві усім людям, та індивідуальні — характернідля окремо взятої особистості. Універсальний характер має протиріччя міжпотребами, що виникають під впливом об'єктивних факторів, та можливостями їхзадоволення. Такий же характер мають зовнішні суперечності людини ізсередовищем, які призводять до порушення рівноваги між організмом і середовищемі до пристосування організму. Внутрішні протиріччя — це незгода із самим собою.Ними викликаються індивідуальні прагнення людини.
Саморозвиток— це процес фізичних і соціальних змін особистості, зумовлених її власноюактивністю.
Представники біологізаторських(ідеалістичних, метафізичних) концепцій вважають, що особистістьформується за наперед заданою програмою, що розвиток — це пряме розгортання закладенихприродою якостей, яке відбувається саме собою, спонтанно, а виховання відіграєлише допоміжну роль і сприяє реалізації цієї програми. На біологізаторськійконцепції ґрунтувалася педологія — наука, яка вивчала природні здібностілюдини.
Існує також соціологізаторськаконцепція розвитку особистості. В основу розвитку кладуться соціальнівідносини, соціальне середовище, в якому розвивається дитина,
Представникисоціологізаторських концепцій відкидали природні задатки людини.
Така безмежність впливусоціальних факторів без врахування природних начал перетворює зрештою людину наробота.
Крім вищеназваних,існують теорії взаємодії факторів та персоналістичні теорії розвиткуособистості.
Передові педагогиминулого, такі, як Я.А.Коменський, А.Діетервег, К.Д.Ушинський, вважали, щодитина формується в результаті комплексу впливів; спадковості, середовища,виховання і надавали великого значення останньому.
Сучасна наука пророзвиток будується на розумінні багатофакторності розвитку. Ці факториможуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними.
Основними з них є спадковість,середовище, виховання і власна активність особистості.
а)Спадкова програма розвитку людини включає постійнуі змінну частину. Спадкове з людині проявляється у вигляді задатків — передумоврозпитку особистості.
Вчителя в першу чергуцікавить питання вроджених інтелектуальних здібностей та моральних якостей.Варто відрізняти здібності — індивідуально-психологічні особливостіособистості, які визначають успішність певних видів діяльності — від задатків —потенціальних можливостей для розвитку здібностей. Вчені-матеріалістивважають, що всі здорові люди від народження мають високі, потенціальні можливостів інтелектуальній сфері. Ідеалісти ж переконані, що першопричиною інтелектуальноїнерівності людей є біологічна спадковість.
б) Підсередовищем у педагогіці розуміють всю навколишню дійсність, природні йсуспільні умови, в яких відбувається розвиток і формування особистості. Географічнесередовище-це ті природні умови, в яких розвивається людина. Соціальнесередовище — матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають нахарактер протікання соціальних процесів і функціонування різних суспільнихзакладів. Частина соціального середовища, з яким безпосередньо контактує дитина,називається мікросередовищем або середовищем найближчого оточення.
Вплив середовища єнегативним і позитивним. Тому виникає проблема педагогізації середовища,тобто корегування і регулювання його впливів.
в)Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається якуправління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання — чинник цілеспрямований, ' спеціально організований, систематичний. Слідпам'ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням, діями дитини, я можестати чинником актуалізації її розвитку.
Спеціальні дослідженняпоказують, що влада виховання: не безмежна, але воно може стати вагомимчинником розвитку за певних умов.
Варто нагадати, щовиховання — шлях заповнення.прогалин у спадковій програмі, людини. Зрозуміло,що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на, закладеніприродою задатки.
Сила виховного впливузалежить також від уміння вихователя використовувати рушійні силивиховання, розуміти: існуючі суперечності чи навіть спеціально створюватиїх. Російський психолог Л.С. Виготський виділяє 2 рівні розвитку дитини: «рівеньактуального розвитку» (якого дитина вже досягла) і «зонунайближчого розвитку» (можливі досягнення дитини при допомозідорослих).
г)Людина — не лише об'єкт зовнішніх впливів, а й активний суб'єкт соціальногорозвитку, більше того суб'єкт саморозвитку, самовиховання.
Становлення особистостівідбувається через її активну взаємодію із середовищем через діяльністьта спілкування. Представники персоналістичних теорій розвиткуактивність особистості вважають основним фактором розвитку.
Виховання, на думкуприхильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе якособистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвитоклюдиною своїх унікальних, неповторних властивостей.
Дитина бере участь урізних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому(офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючипри цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу,середню), за характером (репродуктивну і творчу), способом, виявленняі внутрішню і зовнішню).
Усі прояви активностімають спільне джерело — потреби особистості. Вони постійно змінюються.Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкуванняз учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.
Активність особистості- не лише передумова її формування, і й результат розвитку. Виховательдосягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну,творчу особистість. 9. Поняття«педагогічний процес» означає єдиний навчально-виховний процес, якийзабезпечує всебічний розвиток особистості. В практиці роботи школи навчання йвиховання завжди, єдині, а в педагогічній науці тривалий час вживалось поняття«навчальний процес» і «виховна робота», які мали різні ціліі зміст. Лише в 70-х роках XXстоліттяросійські дидакти звернулись до об'єднаннянавчання і виховання в єдине ціле.
Педагогічний процес — не механічне поєднання процесів навчання, виховання і розвитку, а нове якіснеутворення. Головні характеристики педагогічного процесу — цілісність,спільність, єдність.
Загальні цілі педагогічногопроцесу залежать від того, на яку філософську основу спирається наука. Історіясуспільного розвитку показує, що на формування суспільних цілей вихованнявпливають різні фактори і визначальними тут є пануюча державна ідеологія,
політика, потребисуспільства у підготовці підростаючого покоління
до виконання певнихсоціальних функцій, рівень розвитку суспільства. Це означає, що цілі вихованнязмінні, мають конкретно історичний характер, лежать в основі різних виховнихсистем. Історія педагогіки — це довга, вервечка появи, існування і відмиранняцілей виховання, виховних ідеалів.
Для чого потрібнезнання і розуміння цілей виховання? Перш за все, знання цілей виховання даєпедагогу уявлення про те, яку людину він. має формувати, надає його роботінеобхідну осмисленість і спрямованість.
Сучаснийпедагог-практик повинен уміти проектувати кожну особистість, спираючись назагальні суспільні цілі виховання, визначені в директивних державнихдокументах, а також, враховуючи фізіологічні та психологічні, особливостіособистості, активізуючи при цьому самопрограмування власного життя самоюособистістю.
Цілі виховання упрактичному втіленні конкретизуються через завдання. Мета і завданняспіввідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому справедливотвердити: мета виховання — це система завдань, які треба розв'язати. УКонцепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти сформульованоосновні виховні завдання загальноосвітнього навчального закладу:
— філософсько-світогляднапідготовка школярів, формування у них наукового світогляду;
— розвиток пізнавальноїактивності й культури розумової праці;
— патріотичневиховання;
— розвиток моральнихпочуттів і рис поведінки;
— формування розуміннязагальнолюдської і народної моралі;
— розвиток національноїправосвідомості і самосвідомості;
— вироблення свідомого ставлення до праці як до вищої цінності людини ісуспільства, розвиток діловитості, підприємництва;
— формуванняекологічної культури;
— фізичневдосконалення;
— статеве вихованняучнів, підготовка їх до сімейного життя.
Крім загальних цілей ізавдань педагогічного процесу варто виділити і часткові цілі, якіставить перед собою педагог, здійснюючи окремі акти педагогічної діяльності.
Педагогічнавзаємодія, тобто взаємовідносини учасників педагогічного процесу визначаютьйого розвиток. У педагогічній взаємодії беруть участь педагоги й учні.Педагогічна взаємодія містить педагогічний вилив, його активне сприймання,засвоєння вихованцем та власну активність вихованця, що проявляється у впливіна педагога і самого себе. Взаємини вчителя і учня можуть складатисяпо-різному. Це залежить від того, чи вчитель розглядає учня як об'єкт виховання,чи як суб'єкт педагогічного процесу. У першому випадку між вчителем і.учнем складаються непродуктивні відносини підпорядкування. Для ниххарактерна взаємна байдужість, механічне виконання обов'язків. У другому — стосунки вчителя і учнів в педагогічному процесі стають продуктивними, носятьхарактер співробітництва і навіть співтворчості.
До структурування педагогічногопроцесу можна підходити по-різному.
а) Педагогічний процесу школі включає процеси навчання і виховання. Це і є найголовніші структурніелементи. Можна сказати, що педагогічний процес є органічною єдністю процесівнавчання, виховання, освіти і розвитку особистості.
б) Найменша структурнаодиниця педагогічного процесу — педагогічна ситуація. Педагогічнийпроцес можна розглядати як неперервний ланцюжок педагогічних ситуацій, яківиникають і ставлять перед вихователем педагогічні задачі для розв'язання. в)Стрижнем педагогічного процесу є педагогічна діяльність. У будь-якійдіяльності виділяється мета її, засоби та результат. Крім того, діяльністьнеобхідно стимулювати, коригувати,
аналізуватита оцінювати. Виходячи з діяльнісного підходу до характеристикиструктури педагогічного процесу виділяють такі його компоненти: цільовий;стимулюючо-мотиваційний;
змістовий;операційно-діяльнісний; контрольно-регулюючий; оцінювально-результативний.
г) Педагогічний процесможна структурувати за його логікою. Тоді він матиме такі етапи:
— підготовчий, якийвключає підготовку навчальних планів,
програм, посібників,підручників, створення умов для успішного протікання педагогічного процесу,складання різноманітних видів планів роботи. — здійснення, який міститьтакі важливі елементи, як роз'яснення і усвідомлення цілей і завданьдіяльності, реалізацію вибраних, методів, засобів і форм діяльності, забезпеченнявзаємодії всіх суб'єктів педагогічного процесу, створення сприятливих умов длянавчання і виховання, стимулювання вихователями активності вихованців,здійснення оперативного контролю, налагодження зворотного зв'язку, внесеннякоректив у роботу;
— аналіз результатівпедагогічного процесу передбачає визначення ступеня розв'язання поставленихзавдань, визначення причин недоліків у педагогічному процесі та шляхів їхусунення.
Рушійними силамипедагогічного процесу є суперечності: зовнішні, тобто суперечності міжпедагогічним процесом та іншими соціально-економічними процесами і внутрішні,властиві самому процесу. Основними можна вважати суперечності:
— між новими потребамита інтересами вихованців і рівнем готовності останніх до їх реалізації, щовизначається досягнутою культурою діяльності і людських відносин;
— між вимогами, які ставляться до вихованця, та соціальним досвідом і.можливостями задовольнити ці вимоги.
14. Учіння— система пізнавальних дій учнів, спрямованих нарозв'язання навчально-виховних завдань.
Розрізняют два типових варіантидій учнів: під керівництвом учителя, і самостійно.
Коли навчально-пізнавальнадіяльність учнів відбувається під керівництвом учителя, в ній можнавиділити такі дії учнів: прийняття мети й завдань, поставленихучителем; формування мотивів діяльності; здійснення, регулювання та аналізсвоїх дій разом з учителем. Коли відбувається самостійне учіння, тоучень сам планує завдання, вибирає засоби для його виконання, здійснюєсамоконтроль та самоаналіз власної діяльності.
Дія- це зовнішній прояв діяльності. Навчальна діяльність супроводжуєтьсявнутрішнім процесом засвоєння учнями знань.
Процес засвоєння знаньвключає в себе такі ланки: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення,закріплення, застосування на практиці.
Сприймання -це відображення в свідомості людини окремих
властивостей предметіві явищ, що в даний момент діють на органи чуття. Розрізняють безпосереднє(чуттєве) і опосередковане (раціональне) сприймання. На основібезпосереднього сприймання в нам'яті створюються образи предметів, явищ,процесів; раціонального — уявлення.
Розуміння — встановлення зв'язків між явищами і процесами, з'ясування їхньої будови,складу, призначення, розкриття причин явищ і подій, мотивів вчинківлітературних героїв чи історичних осіб, пояснення змісту тексту, смислу окремихслів.
Осмислення — розкриттябільш глибоких зв'язків між окремими елементами цілого, більш глибокепорівняння, аналіз цих зв'язків. У школярів на цьому етапі з'являється власнеставлення до вивченого, печатки переконання, уміння доводити справедливістьвисновків.
Узагальнення — виділенняі об'єднання загальних, суттєвих рис предметів і явищ. На основі узагальненьформуються поняття, закони, ідеї, теорії. Узагальнення не обов'язковозавершує засвоєння. Закони, визначення, правила можуть даватись і на початкувивчення теми. При узагальненні навчального матеріалу вчителю слід звертатиувагу на найважливіші ознаки предметів і явищ.
Закріплення — неодноразове відтворення матеріалу, що вивчається, в цілому і по частинах,повторне осмислення. Здійснюється воно шляхом, заучування деяких основнихфактів, визначень, зв'язків, способів доведення, шляхом, відтворення деякихособливо важливих елементів вивчення матеріалу, узагальнень і висновків,виконання письмових і лабораторних вправ. В основі закріплення лежитьпсихологічний процес запам'ятовування — накопичення і збереження впам'яті інформації та вражень для практичного їх відтворення.
Застосування — забезпечення глибини, міцності, усвідомленості, дієвості знань, умінь інавичок. Досягається на практиці різноманітними вправами. Особливе значення дляповноцінного застосування мають міжпредметні зв'язки, вирішення різнихжиттєвих задач, де доводиться використовувати комплекс знань з різнихнавчальних предметів.
Ефективністьзасвоєння знань, умінь і навичок залежить від:
— мотивації учіння;
— рівня розвиткуемоційної сфери учнів (здатності на. емоційні переживання);
— правильноїорганізації спілкування;
— розвиткусамостійності та творчої активності учнів.
Мотивація — це процес формування і закріплення у школярів позитивних мотивів навчальноїдіяльності. Мотивами у психології називають внутрішні імпульси, що збуджуютьлюдину до діяльності.
Зовнішні імпульсиназивають стимулами. Правильно підібрані стимули сприяють формуванню позитивнихмотивів. В.А.Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістюнавчально-виховного процесу в школі на соціальні, пізнавальні, професійно-цїннісні.
Для стимулювання процесуформування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю необхідно: — захоплюючевикладати навчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у нихрадість, здивування, сумнів; — включати учнів у самостійний пошук; — створюватиситуації успіху школярів у навчальній діяльності; — створювати ситуаціїзатрудненяя (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення,кмітливості, інтуїції; — створювати ігрові ситуації; — правильно будуватисистему навчальних вимог; — оптимально навантажувати учнів; — дозуватинавчальні завдання; — справедливо, доброзичливо, регулярно оцінювати навчальнуроботу школярів; — піклуватись про свій авторитет.
21. У60-ті — 70-ті роки І.Я.Лернер та М.М.Скаткі і обґрунтували систему методівнавчання, в основу якої покладено характер пізнавальної діяльності школярів:
— репродуктивніметоди: пояснювально-ілюстративний і репродуктивний;
— продуктивні або проблемно-пошукові методи: проблемного викладу,евристичний (частково-пошуковий), дослідницький.
Пояснювально-ілюстративнийметод реалізується через розповідь, репродуктивнубесіду, традиційну лекцію, ілюстрацію, демонстрацію.
Репродуктивним метод- через спостереження за даним планом, репродуктивну роботу з книгою чи наочнимпосібником, підготовчі, пробні й тренувальні вправи, лабораторну або практичнуроботу за. інструкцією.
Проблемнийвиклад матеріалу здійснюється вчителем в ходіпроблемної лекції або розповіді.
Частково-пошуковий (евристичний) методреалізується в евристичній бесіді, дискусії, при виконанні ввідних вправ, прироботі, з літературою тощо.
Дослідницькийметод передбачає найвищий ступінь пізнавальноїі самостійної активності учнів у процесі творчої роботи
зкнигою чи наочними посібниками, при. виконанні творчих вправ, лабораторних чипрактичних робіт творчого характеру.
Упроцесі, навчально-пізнавальної діяльності учні використовують логічні методи: індукцію(коли на основі окремих фактів, учні, роблять висновки й узагальнення) та дедукцію(коли учні сприймають загальні закони, формули, а потім ті наслідки, щонатікають з них), а також такі, методи — їх часто називають прийомами розумовоїдіяльності, як аналіз (розчленування цілого на частини, виділення упредметів або явищ окремих сторін для вивчення їх), синтез (створенняпоняття про предмет, як єдине ціле), порівняння (зіставлення предметів зметою визначення їх схожості й відмінності), аналогію (умовивід, щобудується на основі схожості, властивості одного предмета з іншим предметом, зіншими ознаками), узагальнення, систематизацію, класифікацію.
15. Сучаснапедагогіка по-різному класифікує види навчання: в залежності від дидактичнихцілей і змісту виділяють теоретичне, теоретико-практичне,теоретико-дослідницьке та продуктивне навчання; в залежності від того, якіпереважно використовуються методи -репродуктивне і активне; взалежності від сили навчальної праці — екстенсивне, нормативне і інтенсивне.Навчання, спеціально спрямоване на розвиток, особистості, називаютьрозвивальним, на її виховання — виховним. Інноваційним називаютьнавчання, побудоване на основі сучасних технологій навчання. Більшістьпедагогів виділяють такі види навчання (підходи до його організації) заосновними способами передачі соціально-історичного досвіду новому поколінню:
— інформаційно-повідомлююче(догматичне);
— пояснювально-ілюстративне (традиційне);
— проблемне;
— програмоване.
Інформаційно-повідомлююче(догматичне) навчання має
на меті передачу ізасвоєння готових знань без роз'яснення і осмислення їх.Починаючи з XVIIстоліттяпоширюється пояснювально-ілюстративне навчання. Лише в XXстоліттійого стали витісняти інші, види, назвавши його традиційним. Воно великоюмірою характерне і для нашої школи. При такій організації навчання знання, якімають засвоїти учні, пояснюються, доводяться вчителем; словесний викладсупроводжується показом таблиць, схем, дослідів, ілюстрацій.
Застосуванняпояснювально-ілюстративного навчання дозволяє організовувати фронтальну роботу,легко управляти нею, вчасно помічати прогалини у знаннях, виявляти типовіпомилки і показувати шляхи їх усунення.
В основі цього видунавчання лежить репродуктивна пізнавальна діяльність учнів. Основний йогонедолік — недостатній розвиток творчого мислення учнів, неможливість повноговрахування індивідуальних особливостей учнів, темпу навчальної роботи кожного,його можливостей та інтересів.
Проблемне навчанняспрямоване на всебічний розвиток пізнавальних можливостей учнів, на формуванняїх творчої активності. Це така організація процесу навчання, при якійстворюються і розв'язуються проблемні ситуації. Проблемна ситуація — цеситуація, яка виникає в результаті організації вчителем взаємодії учня зоб'єктом пізнання, завдяки чому виявляється пізнавальна суперечність. Міжнаявним досвідом учнів, рівнем їх знань і об'єктом пізнання виникає перешкода,яку треба усунути, розв'язавши суперечність.
Виділяють такі основні шляхистворення проблемних ситуацій:
— спонукання учнів до пояснення явищ, фактів, їх зовнішньої невідповідності,суперечливості;
— спонукання до вибору правильноївідповіді та її обґрунтування;
— перехід від одиничнихфактів до узагальнень;
— зіставленнясуперечливих фактів, явищ;
— вирішення протирічміж теоретично можливим засобом розв'язання завдання і практичноюнездійсненністю обраного засобу діяльності.
Схематично хідпроблемного навчання можна побудувати таким чином:
— створення проблемноїситуації вчителем;
— сприймання, розумінняпроблеми учнями;
— висунення нимигіпотез її розв'язання;
— доведення: і аналізцих гіпотез, вибір правильного варіанту розв'язання проблеми;
— висновок;
— самостійне оперуванняновими завданнями.
Програмоване навчання- особлива організація навчального процесу з використанням програми управлінняпроцесом засвоєння знань, умінь і навичок.
Залежно від характерурозміщення навчального матеріалу, зв'язків між його частинами, навчаючіпрограми можуть бути лінійні, розгалужені, комбіновані, адаптивні (пристосованідо конкретного учня).
Програмоване навчанняздійснюється з допомогою програмованих посібників, зошитів з друкованоюосновою, перфокарт, сигнальних карток, навчаючих і контролюючих машин.Комп'ютер дозволяє реалізувати програмоване навчання більш повно і оперативно.
Останнім часом значноїпопулярності набуло ігрове навчання, Гра — один із видів моделюваннядійсності, вид діяльності. В якій реалізуються мотиви й інтереси учасників. Упроцесі навчання використовуються пізнавальні (дидактичні) ігри. Захарактером гри виділяють: моногру, тренінг (групову гру), гру-моделювання.
Прагнення доіндивідуалізації вивчання привело вченій методистів та вчителів до створення модульногонавчання. Модульне навчання це навчання, організоване на основі,пакету навчальних програм для індивідуального навчання. В його основі — модуль — відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить одне абокілька, близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять, законів,принципів.
Модуль навчальноїдисципліни поділяється на змістовий навчальний модулі. Змістовий модуль — ценавчальний матеріал у якому розглядається одне основне фундаментальне поняттяабо група споріднених взаємопов'язаних понять. Навчальний модуль — цеінтеграція різних, видів ї форм навчання, підпорядкованих загальній темінавчальної дисципліни.
Ще одним різновидомнавчання, що має на меті, його індивідуалізацію, є диференційоване навчання,яке враховує індивідуальні особливості учнів у такій формі, коли учнігрупуються па основі певних властивостей для окремого навчання. Розрізняютьдиференціацію внутрішню і зовнішню.
Внутрішнядиференціація (без виділення стабільних груп)може здійснюватись у формі диференційованого підходу та рівневої диференціації.При диференційованому підході розподіл учнів на групи проводитьсявчителем: подумки або вголос, не наголошуючи на відмінностях різних груп, хочанавчальні можливості учнів при цьому враховуються. При застосуванні рівневоїдиференціації плануються обов'язкові результати, створюються (найчастіше напаралелі) групи вирівнювання, обов'язкових вимог, підвищеного рівня.
Зовнішня, диференціація — цестворення стабільних груп на основі певних ознак (інтересів, нахилів,здібностей), в яких зміст освіти і навчальні вимоги різні. Така організаціянавчального процесу дозволяє більш повно врахувати особливості, можливості,інтереси школярів.
22. Особлива увагаприділяється сьогодні самостійній роботі учнів. Цей метод застосовується прироботі учнів з підручником, посібниками, довідковою літературою, при розв'язуваннізадач, виконанні, вправ, при організації спостережень, виконанні лабораторних іпрактичних робіт, творчих завдань.
16. Принципинавчання ~ вихідні положення, основні дидактичні вимога: до процесу навчання,виконання яких: забезпечує його необхідну ефективність.
1.Принцип виховного навчання.
Навчання є частиноюбільш широкого суспільного процесу виховання. Ідея виховного навчання булаусвідомлена ще Я.А.Коменським, розділялась Ф.А.Дістервегом, М.І. Пироговим,К.Д.Ушинським, але чітко сформульована німецьким педагогом Й.Ф.Гербартом.Сьогодні вона знаходить відображення у працях дидактів, у підручниках іпосібниках з педагогіки. Принцип виховного навчання вимагає поряд із засвоєннямучнями знань, умінь і навичок формування у них у процесі навчання світогляду,ставлень, поглядів, звичок, здібностей та інтересів. Реалізується данийпринцип:
— через змістнавчального матеріалу;
— через організаціюнавчального процесу, його форми і методи;
— через взаємодію учнівміж собою та з педагогом, особистий приклад вчителя,
2.Принцип розвивального навчання.
У процесі навчання вучнів розвивається інтелект, емоційно-вольова сфера, почуття, моторика. Принципрозвивального
навчання вимагаєстворення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистостішколяра.
3.Принцип науковості освіти.
Цей принцип вимагаєвключення в зміст освіти науково-достовірних знань, які відповідають сучасномурівню розвитку науки та віковим особливостям школярів. Він витікає іззакономірного зв'язку змісту освіти з рівнем розвитку науки.
Реалізується вінпереважно при складанні навчальних програм і підручників.
4.Принцип доступності (посильності) навчання.
Принцип доступностічимало дидактів розглядають у діалектичній єдності з принципом науковості.Доступність не означає легкості у засвоєнні, а міру посильної трудності.
Даний принцип вимагаєвибирати зміст і методи навчання, враховуючи, вікові особливості школярів тарівень їх навчальних можливостей.
5.Принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою.
Даний принцип витікаєіз закономірного зв'язку навчання з вимогами суспільного життя. Він вимагаєрозуміння учнями значення теоретичних положень для розв'язання практичнихзавдань, розкриття їх виявів у навколишньому житті, виражав необхідністьпідготовки учнів до правильного використання теоретичних- знань урізноеторонніх практичних ситуаціях, до перетворення навколишньої дійсності.
6.Принцип наочності навчання.
Принцип наочностіоснований на сенсуалістичному підході до навчання. Сучасні дидакти прийшли довисновку, що гіперболізація
ролі наочності унавчанні приводить до гальмування розвитку мислення учнів.
Сьогодні цей принциптрактується як вимога використання на всіх етапах навчання предметних ісловесних засобів наочності, показу конкретних предметів, явищ, процесів, моделейабо їх образних відтворень.
Реалізовуючи данийпринцип, вчитель має пам'ятати, що наочність — не самоціль, а засіб, якийповинен забезпечити розвиток сприймання, мислення, активності й самостійностіучнів; що поєднання слова, й наочності допомагає осмислити спостережуване,зрозуміти зв'язки між фактами та явищами; що недоцільно показувати те, що добревідомо учням, достатньо лише створити відповідні уявлення; що надмірнанаочність призводить до труднощів сприйняття; що демонструвати наочність треба нанеобхідному етапі уроку, а не завчасно.
7.Принцип систематичності, системності, послідовності, наступності навчання.
Систематичністьнавчання відбиває вимогу засвоєння учнями знань у системі, яка б відображала уцілісному вигляді ті предмети і явища, які вивчаються, з усіма їх зв'язками ізалежностями.
Послідовність навчаннямає на увазі побудову його у стрункій логічній послідовності так, щоб новізнання спирались на раніше засвоєні, а ті, в свою чергу ставали фундаментом длянаступних знань.
8.Принцип цілеспрямованості та мотивації навчання.
Даний принцип витікаєіз закономірного зв'язку ефективності навчання і ставлення школярів дозасвоєння знань.
Цілеспрямованістьнавчання вимагає визначення загальної мети, яка задається суспільством інавчальними програмами, конкретних цілей, які визначає вчитель на кожному етапінавчання.
Для успішної реалізаціїцього принципу вчителю необхідно правильно формулювати цілі (освітні, виховні,розвивальні), будувати свою роботу так, щоб вони були зрозумілі та сприйнятіучнями і досягнуті в процесі спільної діяльності.
9.Принцип активності та самостійності учнів у навчанні.
Мотивація навчання,нерозривно пов'язана із формуванням у
школярів пізнавальноїактивності та самостійності. Принцип активності та самостійності учнів унавчанні вимагає створення умов для вияву учнями творчої активності тапізнавальної самостійності у процесі засвоєння знань.
Активність ісамостійність учнів у навчанні тісно взаємопов'язані. Активність виражається устані готовності, прагненні до самостійної діяльності. Самостійність — увизначенні об'єкта, виборі засобів, діяльності без допомоги ззовні. Джереломпізнавальної активності й самостійності є потреба учнів у здобуванні, знань, усамовираженні. Завдання вчителя — стимулювання цієї потреби. Активізаціяпізнавальної діяльності потребує використання таких методів,прийомів, засобів і форм, навчання, які стимулюють учнів довиявлення активності й самостійності.
10.Принцип свідомості й міцності засвоєння знань, умінь і навичок.
Даний принцип вимагаєзабезпечення учням умов для глибокого осмислення наукових фактів і узагальнень,способів виконання дій, довгого збереження їх у пам'яті, відтворення івикористання у потрібний момент.
Його реалізаціязабезпечується:
— розумінням сутіпроцесів і явищ, які вивчаються;
— виділенням головногоу навчальному матеріалі;
— повторенням матеріалуза розділами і структурними одиницями;
— самостійним аналізомфактів, зв'язків, висновків;
— вивченням новогоматеріалу у поєднанні з засвоєним раніше;
— використанням різнихприйомів запам'ятовування і відтворення матеріалу;
— самостійнимвиконанням вправ на творче застосування знань;
— звертанням до ранішезасвоєних знань з іншої, наукової точки зору;
— узагальненням ісистематизацією отриманих знань, складанням' схем, створенням моделей.
11,Принцип індивідуального та особистісно зорієнтованого підходу до учнів упроцесі навчання.
Цей принцип вимагаєврахування у навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного учня ізабезпечення на цій основі підвищення якості навчальної діяльності, атакож створення оптимальних умов для розвитку і становлення особистості яксуб'єкта навчальної діяльності (саморозвитку).
Реалізації цьогопринципу сприяє індивідуалізація навчання, тобто: врахування індивідуальнихособливостей учнів, здібностей і обдарувань, інтересів і прагненьшколярів, їхнього життєвого досвіду, а також диференціація навчання.
12.Принцип оптимізації навчального процесу.
Основні критеріїоптимальності:
— досягнення кожним:учнем реально можливого для нього в даний період рівня успішності, вихованостій. розвитку, але не нижчого за. задовільний;
— дотримання учнями івчителями встановлених для них норм часу на урочну і домашню роботу.
Шляхиоптимізації навчання:
— вивчення реальногорівня освіченості, вихованості й розвитку учнів; створення сприятливих умов длянавчання;
— визначення конкретнихосвітніх, виховних, розвивальних цілей і завдань;
— відбір оптимальногозмісту уроку;
— вибір виду навчання, форм його організації, раціональних методів, прийомів ізасобів, темпу роботи.
19. Удидактиці методом навчання називають спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителяі учнів, що веде до досягнення певної дидактичної мети.
Метод має своєпризначення або функції: освітню, виховну, розвивальну, стимулюючу,контрольно-корекційну.
Метод має своювнутрішню структуру. Він включає такі компоненти, як прийом, дія і операція.
Прийом — це складовачастина методу, яка спрямовує учнів на розв'язання часткових дидактичнихзавдань. Наприклад, бесіда, як метод, може включати такі прийоми: постановкузапитань, слухання відповідей учнів, їх корекцію, висновки. Деякі прийомиможуть бути складовою частиною різних методів: бесіди, лабораторної роботи.,роботи з підручником.
Дія —акт цілеспрямованої діяльності. Характеризується усвідомленням мети, шляхів їїдосягнення. Дія включає конкретні операції, які слід застосовувати у певнійпослідовності.
Вчитель обираєнеобхідну структуру методів навчання а залежності від дидактичних, цілей,змісту навчального матеріалу, особливостей учнівської аудиторії, наявностіматеріально-технічної бази, від рівня своєї педагогічної майстерності.
Проблема класифікаціїметодів навчання — одна із найгостріших у сучасній дидактиці. Наявність різнихпідходів до класифікації методів навчання свідчить про розвиток педагогічноїнауки.
Історично найстаршоюгрупою методів є словесні методи, які передбачають передачу інформаціїза допомогою слова: усного, письмового, друкованого. Розвиток, матеріальноїосвіти сприяв поширенню іншого способу передачі знань через показ самихпредметів вивчення і їх спостереження учнями. Ці методи назвали наочними.В кінці ХІХ — на початку XXстоліттяз'явився новий спосіб ознайомлення учнів із знаннями. Він полягає в організаціїпрактичної діяльності учнів, яка є джерелом знань і умінь.
Так і виникла першакласифікація методів навчання за. джерелом знань: словесні, наочні, практичні.До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення, інструктаж,лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником; до наочних — ілюстрацію,демонстрацію, спостереження; до практичних — вправи, лабораторні роботи,практичні роботи. Слід відзначити, що в 20-ті роки XXст. українським педагогом Григорієм Григоровичем Ващенком була обгрунтованаінша класифікація методів навчання. Він поділив методи на дві категорії:пасивні й активні. Він також підкреслював, що при пасивних методах учень є лишеоб'єктом педагогічного впливу вчителя, при активних — стає його суб'єктом.Г.Ващенко виділяв ще й третю, перехідну категорію методів -напівактивних.
До пасивних методів навчанняабо методів готових знань Г… Г.Ващенко відносив: лекційний метод, розповідьучителя, художнє і творче оповідання, метод книжних знань, ілюстрацію ідемонстрацію; до напівактивних — сократівський або евристичний метод,активно-ілюстративний метод, лаборатрно-ілюстративний метод. Активнимиметодами Г.Ващенко вважав дослідні (пошукові) методи, такі, як шкільні екскурсії,лабораторно-дослідний метод, рефератно-семінарський метод та метод проектів.
Щеодин відомий український педагог — В.О.Сухомлинський поділив методи, виходячи зїх домінуючої функції в навчальному процесі, на дві групи. Перша — методи, що забєзпечуюті первинне сприйняття знань і вмінь учнями:розповідь, пояснення, лекція, опис, тлумачення понять, інструктаж, бесіда,самостійна читання книжки, демонстрація та ілюстрація, показ трудового процесу,вміння, самостійне спостереження, екскурсія, практична і лабораторна робота,показ фізичних вправ. Друга — методи усвідомлення, розвитку і поглибленнязнань: вправи, пояснення, дискусії, творчі письмові, роботи, виготовленнянавчальних посібників і приладів, графічні роботи, лабораторій роботи,експеримент, керування машинами і механізмами, тривала трудова діяльність.
Українськийпедагог А.М.Алексюк характеризує методи навчання, описані на основізовнішніх форм їх вияву, методи проблемного навчання, описані на основіїх внутрішньої психологічної сторони, логічні, методи навчально-пізнавальноїдіяльності в школі та методи навчання за бінарною класифікацією.
Ю.К.Бабанськийузагальнив існуючі підходи до класифікації методів навчання і на основіцілісного підходу до процесу навчання виділив 3 групи методів: методиорганізації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності; методистимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; методи контролю ісамоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.
У класифікації методіворганізації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності він виділив 4аспекти: аспект передачі та сприймання навчальної інформації, логічнийаспект, аспект мислення, аспект управління учінням.
Методи стимулювання імотивації навчальної діяльності Ю. Бабанський ділить на 2 групи: методиформування інтересу до навчання і методи формування відповідальності унавчанні. Він також виділяє методи усного, письмового і лабораторно-практичногоконтролю.
20. Класифікація методівнавчання за джерелові знань: словесні — джерелом знань служить усне іписьмове слово, наочні — джерелом знань є образ, практичні — практичнадія. До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення,інструктаж, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником (іншою навчальноюлітературою); до наочних — ілюстрацію, демонстрацію, спостереження; допрактичних — вправи, лабораторні роботи, практичні роботи.
Розповідь — послідовнерозкриття змісту навчального матеріалу. Виклад ведеться вчителем за планом, учіткій послідовності, з виділенням головного, із застосуванням ілюстрацій іпереконуючих прикладів, образно й емоційно.
Пояснення — словеснетлумачення окремих теоретичних положень, понять, явищ, принципів дії приладів,наочних посібників тощо. Може бути, прийомом лекції чи розповіді.
Інструктаж — словеснепояснення дій, які мають виконувати учні. Може бути прийомом при застосуванніпрактичних методів.
Лекція — викладнавчального матеріалу, великого за обсягом і складного за логічною будовою, іззначним рівнем узагальнень. Традиційна шкільна лекція передбачає передачувчителем змісту матеріалу в готовому для запам'ятання вигляді. Сучасна лекціявимагає активізації слухачів різними прийомами: незвичайним початком лекції,постановкою запитань, створенням проблемної ситуації, проблемним викладомматеріалу, включенням в лекцію елементів бесіди, використанням цікавихприкладів, наочності, технічних засобів навчання.
Бесіда -методнавчання, який передбачає постановку запитань
івідповіді на них. Бесіда може бути репродуктивною, тобто вимагати відучнів відтворення відомих, знань і евристичною -вести їх до нових знаньчерез порівняння, аналогію, логічні судження і висновки.
Дискусія — спосібобговорення питань, обмін думками між учителем і учнями. Дискусія сприяєрозвитку самостійності мислення школярів, здібності до аналізу, аргументаціївисунутих положень, уміння поважати думку інших.
Робота з книгою- це спосіб самостійної роботи учня з друкованим словом.Цей метод може використовуватися на всіх етанах уроку. Можна використовувати:такі прийоми роботи з книгою:
— читання і аналізтексту;
— виділення головного втексті;
— переказ тексту;складання плану, тез;
— складання, конспекту;
— відповідь на. питанняз прочитаного матеріалу;
— виконаннязапропонованих завдань; — написання реферату.
Роботаз книгою підвищує пізнавальну самостійність учнів, якість засвоєння знань,формує уміння учитися.
Метод ілюстрації —показ учням ілюстративних (плоских) посібників: плакатів, карт, малюнків надошці, портретів тощо. Метод демонстрації — показ об'ємних зображень, діючихмоделей, приладів, технічних установок, лабораторних дослідів, діа- ікінофільмів.
Спостереження — тривале,цілеспрямоване сприймання певних об'єктів (явищ) з фіксацією тих змін, які вних відбуваються, і на основі цих змін виявлення внутрішніх зв'язків ізакономірностей, розкриття, суті явищ.
Вправи — повторенняпевних дій або операцій з метою засвоєння учнями умінь і навичок. Вчительпідбирає до теми систему вправ, що має на меті поступове зростання творчоїсамостійності учнів, складності самих вправ.
Лабораторна робота —самостійне проведення учнями досліду, експерименту під керівництвом, учителя.Традиційна лабораторна робота — це дія учнів за інструкцією. Вчитель дає чітківказівки щодо виконання дій. Сучасний підхід до лабораторної роботи, вимагаєвід учителя ставити перед учнями пізнавальне завдання або проблему, яку можнарозв'язати на основі лабораторного експерименту. Учні, разом з учителем вирішують,якими способами можна виконати завдання, які для цього потрібні прилади йматеріали, як ними користуватися. Вчитель дає лише короткий інструктаж,контролює дії учнів, надає допомогу тим, кому вона потрібна. Заключна бесідадопомагає виявити результати досліду й розкрити закономірності.
Практична роботарозрахована на застосування комплексу знань і уміньу ситуаціях, наближених до життєвих.
23. Методистимулювання і мотивації навчання спеціально спрямовані на формуванняпозитивних мотивів учіння, стимулюють пізнавальну активність. Стимулюванняпізнавального інтересу здійснюється такими шляхами:
— створеннямемоційно-моральних ситуацій (здивування, схвалення, осуду, співчуття);
— створеннямситуацій успіху для учнів, що відчувають труднощі у навчанні, і затрудненнядля тих учнів, які легко опановують навчальний матеріал;
— створеннямситуацій новизни, актуальності — наближенням, до найновіших відкриттів,досягнень, явищ суспільного життя;
— стимулюванням зацікавлення- введення в навчальний процес цікавих дослідів, прикладів, парадоксальнихфактів, цікавих епізодів з життя вчених, фокусів тощо;
— аналізом життєвихситуацій;
— дидактичними іграми (логічними, інсценізаціями, рольовими, діловими).
Для стимулювань я процесуформування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю необхідно:
— захоплююче викладатинавчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість,здивування, сумнів;
— включати учнів усамостійний пошук;
— створювати ситуаціїуспіху школярів у навчальній діяльності;
— створювати ситуаціїзабруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення,кмітливості, інтуїції;
— створювати ігровіситуації;
— правильно будуватисистему навчальних вимог;
— оптимальнонавантажувати учнів;
— дозувати навчальнізавдання;
— справедливо,доброзичливо, регулярно оцінювати навчальну роботу школярів; — піклуватись просвій авторитет (повагу учнів), розвивати свій внутрішній світ, демонструватиглибокі знання не тільки зі свого предмета, але й у інших галузях науки і культури,
Крім того, можнавикористовувати такі прийоми, як: урізноманітнення техніки викладання;приватна розмова з учнем; звернення особливої уваги на обдарування і здібностіучнів; дозвіл учням, які вже засвоїли тему, не ходити на уроки, а. виконуватидома цікаві додаткові, завдання; надання права учням на вибір завдань.
24. Важливимзасобом навчання є слово.
До засобів навчання відносятьнаочні посібники, які розрізняють за зовнішньою і внутрішньою структурою:
а) натуральні предметиі явища (об'єкти природного і соціального оточення, колекції, натуральнихпредметів, зразки їх промислової переробки);
б) препаровані йконсервовані предмети (опудала птахів, звірів, гербарії рослин, заспиртованіістоти, та їх окремії органи, препарати для мікроскопів);
в) плоскі реальнізображення природи і суспільних процесів, окремих об'єктів та їх частин(картини, ілюстрації);
г) об'ємні реальнізображення (муляжі, макети, моделі);
д) абстрагованізображення (схеми, графіки, карти) Окрему групу засобів навчання складаютьтехнічні засоби навчання (ТЗН), які включають дидактичну техніку: кінопроектори, діапроектори, телевізори, кодоскопи, магнітофони, відеомагнітофони; аудіовізуальнізасоби; статичної проекції (діафільми, діапозитиви, матеріали длякодопроекції), динамічної проекції (кінофільми:, відеофїльми), фонопосібники(магнітофонні засоби, грамзаписи), відєозаішеи, радіо- і телевізійні передачі.
Серед технічних засобівнавчання особливе місце займає комп'ютер. Спілкування' з комп'ютером:сприяє інтелектуальному розвитку особистості школярів, формуванню таких рисхарактеру, як акуратність, точність, сумлінність, вчить планувати іорганізовувати свою діяльність.
Широке застосуваннякомп'ютерів у навчальному процесі вилине на функції вчителя, але його провідна,спрямовуюча роль залишиться незмінною. Збільшиться доли самостійної роботиучнів. Розшириться контрольно — корекційна та консультативна діяльністьучителя.
Вибір методів і засобівнавчання залежить від багатьох факторів. Основні з них:
— мета і завданняуроку;
— обсяг і складністьнавчального матеріалу;
— рівеньпідготовленості і працездатності, вік учнів; — мотивація навчання;
— час навчання; — матеріально-технічна база;
— взаємини між вчителемі учнями;
— рівень підготовки,педагогічна майстерність учителя. Використання вищеназваних методів і засобівнавчання учителем допомагає йому звільнитися від „суб'єкт-об'єктного" стилюспілкування, будувати його на „суб'єкт-суб'єктній" основі, реалізуватиосновні принципи особистісно зорієнтованої педагогіки, яка перетворює учня наактивний суб'єкт навчального процесу.
26. Урок— це цілісний, логічно закінчений, обмежений у часі, регламентований обсягомнавчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, якийзабезпечує активну і планомірну навчально-пізнавальну діяльність групи учнівпевного віку й рівня підготовки, спрямовану на розв'язання поставленихнавчально-виховних завдань.
Урок акумулює в собіцілі та завдання, зміст і методи навчання. Тому вимоги до уроку можназгрупувати таким чином:
1) дидактичні:
— чіткевизначення освітніх завдань;
— визначення змістууроку;
— вибір найбільшраціональних методів, прийомів, форм і засобів навчання;
— дотримання принципіві створення умов успішного навчання, здійснення міжпредметних зв'язків;
2) виховні:
— визначення виховнихзавдань уроку;
— формування,світогляду, моральних якостей і естетичних смаків учнів;
— забезпеченняпізнавальної активності учнів, успішного оволодіння матеріалом.;
— поєднаннявимогливості до учнів з педагогічним тактом учителя;
3) психологічні:
— врахування психологічнихособливостей учнів;
— формування позитивнихмотивів учіння;
— уміння учителяуправляти своїм психічним станом, процесом спілкування;
— створеннясприятливого емоційного клімату;
4) організаційні:
— наявність продуманогоплану;
— організаційна, чіткістьпроведення уроку;
— поєднанняіндивідуальної, групової та фронтальної форм організації навчальної роботиучнів;
— підготовка іраціональне використання засобів навчання;
5) гігієнічні:
— дотриманнятемпературного режиму;
— дотримання нормосвітленості.;
— чистота повітря й підлоги; попередження перевтоми учнів.
27.У педагогіці існують різні підходи до визначеннятигів уроків. Так, вчений С.В.Іванов за основу класифікації уроків узяв основніетапи навчального процесу і виділив наступні типи уроків: вступні;первинного ознайомлення з матеріалом; утворення понять, встановлення законів іправил; застосування, отриманих знань на практиці; формування навичок(тренувальні); повторення і узагальнення; контрольні; змішані або комбінованіуроки. І.Н.Казанцев виділив 8 типів уроків за основним способом їхпроведення: урок з різноманітними видами занять; урок-лекція; урок-бесіда;урок-диспут; екскурсія; кіноурок; самостійна робота в класі; лабораторне(практичне) заняття.
В Україні найчастішевикористовується типологія уроків В. А. Онищука, який класифікує їх заосновною дидактичною метою і виділяє:
— урок засвоєннянових знань; — урок формування навичок і умінь;
— урок застосування знань, навичок і умінь; — урок узагальнення і систематизації знань; — урок перевірки і корекції знань,навичок і умінь;
— комбінованийурок.
На думку автора, цякласифікація є найбільш зручною для вчителя, бо складаючи календарний аботематичний план, вчитель розподіляє уроки за розділами й темами згідно здидактичними цілями.
М.М.Гузик пропонуєвиділити; урок-лекцію, урок самостійного засвоєння знань; урок-практикум;урок-семінар; урок-залік. А М.М.Палтишев за основу класифікації взяв основнудіяльність вчителя та учнів на певному уроці: — вступному уроці до теми аборозділу; — уроці повідомлення нових знань; — відпрацювання здобутих знань,засвоєння умінь і навичок;
— закріплення отриманихзнань; — уроці з ліквідації прогалин у знаннях, уміннях і навичках; — комбінованому уроці; — узагальнюючому уроці.
Структура — цесукупність, послідовність та зв'язок елементів (етапів), з яких складаєтьсяурок. Кожен тин уроку має орієнтовно свою структуру.
В.А.Онищук розрізняє макроструктуру(етапи уроку) і мікроструктуру (методи, прийоми і засоби навчання).
Для прикладу розглянемоструктуру уроку засвоєння нових знань, запропоновану В.А.Онищуком.
1. Перевірка,домашнього завдання, відтворення і корекція опорних знань.
Мікроструктура: постановказапитань, фронтальне опитування, короткочасна письмова перевірка, тестовізавдання, програмований контроль.
2. Повідомленнятеми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної діяльності учнів.
Мікроструктура: постановкапізнавального завдання, проблемної задачі, показ практичного значенняматеріалу.
3. Сприймання іпервинне усвідомлення нового матеріалу, осмислення зв'язків і відношеньоб'єктів вивчення.
Мікроструктура: обговореннярезультатів домашніх спостережень; проведення дослідів; демонстрація фрагментівфільму (діафільму, відеофільму); усний виклад із застосуванням наочнихпосібників; короткі записи; складання плану, тез, конспекту розповіді вчителя;самостійна робота з книгою, проблемні ситуації, евристичні питання, пізнавальнізавдання, аналіз і синтез, співставлення, порівняння, аналогія, абстрагування,конкретизація тощо.
4. Запам'ятовуваннянавчального матеріалу. Мікроструктура: усне відтворення знань, наведенняприкладів, фактів, робота з книгою, фіксація опорних смислових пунктів.
5. Узагальнення ісистематизація знань. Мікроструктура: порівняння, співставлення, складання
систематизуючихтаблиць, схем тощо.
6. Підведенняпідсумків уроку і повідомлення домашнього завдання.
Нестандартнийурок — це навчальне заняття з нетрадиційноюструктурою, переважаючими методами і формами роботи, що активізуютьнавчально-пізнавальну діяльність школярів, збуджують інтерес до навчання,сприяють їх оптимальному розвитку і вихованню.
Педагогічна практиканакопичила чимало різновидів нестандартних уроків:
1.Урок ізнетрадиційним, структуруванням змісту: урок-лекція,урок,- семінар, урок-практикум, урок-конференція.
2. Урокиінтегрованого характеру: бінарний урок, інтегрований урок, міжпредметнийурок, урок, що проводиться двома (чи більше) вчителями, урок-занурення. Їмвластиве викладання матеріалу великими блоками, встановлення глибокихміжпредметний зв'язків, розгляд об'єктів чи явищ у їх єдності, та цілісності,поглиблення самостійної роботи школярів.
3.Уроки-діалоги: урок-бесіда, урок-спілкуванвя,урок-диспут, урок — пресконференція, урок-усний журнал, урок -презентація,урок-роздум, проблемний урок, урок-парадокс, урок відкритих думок. Вонипередбачають організацію ділового спілкування вчителя й учнів, створення умовдля, вільного висловлення суджень, обґрунтування своєї думки, обговореннягіпотез, вислуховування думок опонентів тощо.
4. Уроки творчогоконтролю знань: урок-залік, урок-творчий звіт, урок-консультація,урок-взаємоконтроль, урок-захист рефератів або творчих проектів. Такі урокидозволяють гуманізувати процес контролю знань, коли експертами виступають саміучні, або запрошені особи (батьки, інші вчителі). Вони спонукають до активноїсамостійної пізнавальної діяльності, формування само- та взаємооцінки школярів.
5. Уроки-змагання: урок-КВК,урок-конкурс, урок-аукціон, урок-турнір, урок-вікторина. Передбачають поділучнів на групи, які змагаються між собою, стимулювання переможців. Розвиваютьпочуття колективізму, уміння працювати в команді, піклуватися про спільнийуспіх.
6. Урокиподорожування і дослідження: урок-екскурсія,урок-заочна подорож, урок-експедиція, урок-лабораторне дослідження, урок-наукове дослідженн я. Сприяють розвитку уяви, прилучають до наукового пошуку.
7. Уроки ігровогохарактеру: урок-ділова гра, урок-рольова гра, урок-драматизація,урок-вистава, урок-концерт, урок-етичний театр, урок-суд. Проводять у межахдіючих програм і передбаченого навчальним планом часу. Передбачають виконанняролей за певним сценарієм, імітацію життєвих явищ, різних видів діяльності.Викликають емоції, збуджують інтерес до навчання, стимулюють дружнє відкритеспілкування учнів.
8.Уроки звикористанням комп'ютерів та новітніх засобів аудіовізуального супроводження. Розширюютьсистему засобів навчання, сприяють інформатизації навчання.
9.Уроки зрізновіковим складом, учнів. Їх проводять з учнямирізного віку, використовуючи при цьому властивості концентричних або спіралевиднихнавчальних програм з певного предмета.
10.Уроки з нетрадиційним розподілом часу: модульні заняття, які тривають по30 хвилин в початкових класах, по 60 хвилин —в середніх класах, і по 90 хвилин- в старших класах. Міні-модуль — це тридцятихвилинний відрізок часу, який маєзавершену внутрішню структуру (мету, навчально-виховні завдання, прийоми,методи і форми роботи).
У підготовці вчителядо уроку розрізняють попередній і безпосередній етапи.
Попередня (загальна)підготовка складається із: ознайомлення з навчальною програмою з конкретногопредмета, підручниками, посібниками, методичною літературою, вивченняпередового педагогічного досвіду, аналізу власного досвіду, вивчення учнівкласу, складання календарного і тематичного планів, підготовки матеріальноїбази.
Календарний пландопомагає вчителю зорієнтуватись у часі вивченняпредмета протягом року (півріччя), доцільно розділити навчальний матеріал запівріччями і четвертями, скоригувати тривалість (у годинах) вивчення окремихтем.
Тематичне плануванняпередбачає: визначення типів уроків (чи формнавчання); визначення загального обсягу матеріалу теми, розподіл його законкретними уроками; підбір (чи виготовлення) наочності, матеріалів для ТЗН.
Безпосередня(конкретна) підготовка до уроку складається із формулювання теми уроку,освітньої (дидактичної), виховної і розвиваючої мети; визначення обсягу ізмісту матеріалу уроку, структури уроку (основних етапів), методів, прийомів,форм організації навчальної роботи, розподілу часу на всі етапи уроку; підборуТЗН і наочних посібників; розв'язання задач і виконання вправ, які пропонуютьсяучням; визначення об'єму, змісту і методики виконання домашнього завдання,позакласної роботи за матеріалами уроку; складання поурочного плану, конспектууроку.
У поурочному плані маютьбути відбиті такі моменти: дата проведення уроку, його порядковий номер затематичним планом; клас, у якому проводиться урок; тема і мета уроку; тип урокуі основні структурні етапи; зміст уроку, методи і прийоми роботи вчителя іучнів; навчальне обладнання; домашнє завдання.
28. Порядз основною формою навчання — уроком: — існує ціляй ряд інших формцілеспрямованої навчальної діяльності учнів і вчителя: семінар, практикум,факультатив, екскурсія, консультація, додаткове заняття, співбесіда, домашняробота, самопідготовка тощо.
Семінар — це обговорення колективом класу самостійно підготовлених учнями доповідей,рефератів, повідомлень з вузлових питань даного розділу (чи кількох розділів).Застосовується переважно при вивченні гуманітарних дисциплін, але нерідкознаходить місце і при опануванні природничо-математичними дисциплінами. Факультатив(необов'язкове навчання) має такі завдання, як розширення і поглибленнязнань учнів старших класів з окремих предметів і тем; розвиток пізнавальних інтересіві творчих здібностей учнів; підготовку до свідомого вибору професії, домайбутньої праці в тій чи іншій галузі виробництва, культури, мистецтва.Факультатив проводиться за спеціальною програмою. У методах роботи переваганадається тим, які споріднені з вузівськими (лекція, дискусія),привчають до самостійної роботи Для проведення факультативу формуєтьсягрупа не менше 5 (для сільської) — 10 (для міської школи) школярів. Можекомплектуватись міжшкільний факультатив.
Екскурсія — форма організації навчання, спрямованана вивчення за межами школи, але під керівництвом учителя, певних предметів,явищ, процесів шляхом безпосереднього їх сприймання. Завдання екскурсії: набуттязнань на основі чуттєвого сприймання, розширення кругозору та збагачення досвідуучнів, закріплення та конкретизація знань. За місцем у навчальному процесіекскурсії поділяють на попередні (вступні), супровідні (проміжні),заключні (завершальні), за часом-короткочасні й тривалі, зазмістом — виробничі, біологічні, історичні, краєзнавчі, мистецькі й комплексні тощо. Навчальніекскурсії передбачаються навчальними програмами. При організації комплекснихекскурсій завдання даються з різних предметів. Екскурсія має такі етапи:теоретичну і практичну підготовку (оволодіння певним мінімумом знань,підготовка об'єкта екскурсії, екскурсовода); інструктаж (ознайомлення учнів зметою і планом, екскурсії, порядком спостереження ї записів по ходу екскурсії,опрацювання її матеріалів); проведення екскурсії; опрацювання матеріалівекскурсії (звіт, творча робота, виконання поставлених завдань).
Консультація — уточненнянезрозумілих питань курсу, розширення і поглиблення знань і умінь учнів зокремих тем чи розділів.
Додатковізаняття (індивідуальні або групові) — заняття явідстаючими учнями з метою попередження і подолання неуспішності, або зсильними учнями для розширення і поглиблення їхніх знань і умінь (наприклад,при підготовці до предметної олімпіади).
Домашнянавчальна робота — самостійне виконання учняминавчальних завдань. Вона має на меті набуття учнями навичок, самостійноїнавчальної роботи, формування у них умінь застосовувати отримані на уроцізнання.
Самопідготовка — виконання домашніх завдань у школі під керівництвомучителя (вихователя) в групі продовженого дня (в школі-інтернаті). Самопідготовкамає певні організаційні, особливості: домашні завдання виконуються всім класомодночасно у класній кімнаті (при потребі в кабінеті).
29. Контрольза навчально-пізнавальною діяльністю школярів -невід'ємна складова, частинанавчального процесу. Він сприяє виявленню успішності навчання, кожного учня,розкриттю причин недостатнього засвоєння учнями певного матеріалу і пошукушляхів ліквідації прогалин у знаннях. У широкому розумінні термін„контроль" означає виявлення, вимірювання та фіксацію результатів увигляді оцінного балу. Звідси, основними компонентами контролю є перевірка —виявлення знань і умінь, оцінка — вимірювання знань, умінь інавичок, встановлення їх рівня і облік — фіксація результатів оцінюванняу вигляді оцінок у класному журналі, щоденнику, табелі, відомостях тощо.
Мета контролю —забезпечення ефективності навчання.
Об'єктамиконтролю у процесі навчання є знання учнямиосновних понять, правил, принципів і т. д., уміння учнів оперувати знаннями,навчальні навички, діяльність учнів, уміння працювати самостійно, сформований вучнів комплекс компетенцій. Основними принципами контролю є:
— об'єктивність — оцінюванняза встановленими критеріями;
— регулярність —контроль на всіх етапах навчання;
— індивідуальнийхарактер — контроль за роботою кожного, недопущення групової оцінки;
— гласність — повідомленняучневі результатів перевірки його роботи, мотивація оцінки;
— всебічність — контроль за усіма темами і розділами програми;
— різноманітність форм контролю.
Розрізняють такіфункції контролю:
— контролююча;
— освітня (упроцесі контролю вчитель стежить за навчальною діяльністю учнів, виявляє їїрезультати);
— діагностична (вчительвиявляє успіхи і недоліки в знаннях, встановлює причини недоліків, визначаєзаходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності);
— виховна;
— розвивальна (обґрунтованаоцінка, самооцінка і взаємооцінка сприяє розвитку в учнів логічного мислення,пам'яті, мовлення, уміння аналізувати, порівнювати тощо);
— стимулююча (добревмотивована, і справедлива оцінка успішності є важливим: стимулом у навчанні);
— прогностична (дані контролю використовуються для прогнозування можливихрезультатів навчання, шляхів поліпшення роботи вчителя).
За місцем унавчальному процесі розглядають такі види контролю:
— попередній — передвивченням нового матеріалу для виявлення якості опорних знань, умінь і навичок;
— поточний —в процесі вивчення нового матеріалу для виявлення якості засвоєння учнями знаньі умінь з метою їх корекції;
— тематичний — післявивчення теми;
— підсумковий — наприкінцінавчальної четверті, півріччя, року, при закінченні курсу;
— періодичний — здійснюєтьсядирекцією школи або органами освіти за окремим планом.
Контроль занавчально-пізнавальною діяльністю учнів здійснюється у таких формах:
— фронтальна (фронтальнеопитування) — система питань до всього класу;
— групова -використовується у тих випадках, коли перевіряється виконання груповогозавдання;
— індивідуальна (індивідуальнеопитування) -ґрунтовне ознайомлення із знаннями, уміннями і навичками, одногоучня; при індивідуальному опитуванні вчитель концентрує свою увагу на учневі,який відповідає; щоб залучити до активної роботи в цей час інших учнів, можнавикористовувати рецензування відповідей учнями, постановку ними запитань до опитуваного,організувати взаємоперевірку;
— комбінована (ущільненеопитування) поєднання фронтального опитування з індивідуальним: кілька учніввиконують індивідуальні завдання біля дошки чи на місцях, з рештою проводитьсяфронтальне опитування.
30. Оцінка,успішності учнів складається із винесення оцінного судження (словесна оцінка зроз'ясненням позитивних сторін навчальної роботи учнів та недоліків у роботі)та виставлення оцінного балу (цифрового вираження оцінки). Тому ототожнюватиоцінку тільки з виставленням оцінного балу не можна.
В історії освітинайдавнішою є словесна оцінка. У Київській духовній академії першої половини XVIIстоліття використовувались такі оцінки: навчання добре, надійно бадьоре,охочеретельне, всенадійне, навчання підле, прекепське, малонадійне. Удореволюційній Росії існувала переважно п'ятибальна система оцінювання. Але укадетських корпусах, окремих жіночих гімназіях застосовувалась 12-бальнасистема.
Урадянській, потім українській школі існувала 5-бальна система оцінювання, якаперетворилась поступово на 4-бальну (5, 4, 3, 2) і яка не задовольняла вимог дооцінювання. Тому в 2000 році Міністерство освіти і науки України затвердилонову 12-бальну шкалу оцінювання та нові критерії оцінки.
12-бальна шкалапобудована з урахуванням підвищення рівня навчальних досягнень учня. Критеріїоцінювання ґрунтуються на позитивному принципі, при якому оцінки неподіляються на позитивні і негативні. При оцінюванні вчитель має враховуватирівень досягнень учнів, а не ступінь його невдач, до чого й спонукала4-бальна шкала. Перевідними і випускними є всі оцінки 12-бальної шкали, яківиставляються у відповідний документ про освіту.
Вчитель застосовує попереднєоцінювання, що має на меті виявлення рівня навчальних досягнень учнів, поточнеоцінювання, яке є набором різних видів актуалізації досягнень учнів та їхзакріплення, воно може здійснюватися як в усній, так і в письмовій формі(виставлення в журнал поточних оцінок не є обов'язковим для вчителя); тематичнеоцінювання, якому надається пріоритетне значення, оскільки воно сприяєсистематизації і узагальненню знань, спонукає учнів до глибшого і міцнішогозасвоєння основних положень конкретної теми, таке оцінювання є обов'язковим ірезультати його проведення фіксуються в журналі в окремій колонці; підсумковеоцінювання (семестрове та за рік).
Педагогічнівимоги до оцінки — це її об'єктивність,систематичність, гласність та індивідуальний характер. Крім того, оцінкаповинна бути диференційованою та умотивованою. При оцінюваннівчитель повинен враховувати рівень навчальних можливостей учнів, здійснюватиоптимістичний підхід при висловленні оцінного судження, поєднувати вимогливістьз педагогічним тактом,
При оцінюваннінавчальних досягнень учнів враховуються:
— правильність,цілісність, повнота, логічність, обґрунтованість відповіді.;
— осмисленість,глибина, гнучкість, дієвість, міцність знань;
— сформованістьпрактичних умінь і навичок;
— оволодіння розумовимиопераціями;
— розвиток творчихумінь;
— самостійність,старанність;
— переконливість,виразність мовлення.
Залежно від ступенякомпетентності учня розрізняють 4 рівні, навчальних досягнень:
— початковий — характеризується дифузно — розсіяним уявленням про предмети і явища, але прицьому учень може відрізнити їх від інших;
— середній — ученьвказує на ознаки поняття, здатний вирішувати найпростіші, завдання за зрізком;
— достатній — характеризуєтьсязнанням суттєвих ознак понять (явищ), оперує ними, тобто вирішує стандартнізавдання, однак його розуміння пов'язано з одиничним образами, не узагальнене,учень не вміє переносити знання і використовувати їх в інших навчальнихситуаціях;
— високий— характеризується засвоєнням не лише суттєвих ознак, поняття, а і йогозв'язків з іншими, поняття узагальнене, учень здатний використовувати його узнайомій і нестандартній ситуаціях.
Гуманістична, сутністьнової системи оцінювання, виявляється в тому, що:
-оцінюється не дитина,а її діяльність;
— оцінюються навчальнідосягнення учня;
— враховується йогоіндивідуальність;
— учень може засвоювати тему в оптимальному темпі, проходити тематичну атестаціюповторно для підвищення оцінки.
31. Процесвиховання (виховний процес) — невід'ємна частина цілісного педагогічногопроцесу. Поняття «виховання» і «навчання» тіснопов'язані. У народній педагогіці слова «виховувати»' і «навчати»часто використовувалися як рівнозначні. Спроби ототожнити процеси навчанняі виховання мали місце і в історії наукової педагогічної думки. Дехто сьогоднівважає, що достатньо лише добре організувати навчальний процес і всі виховніпроблеми знімуться самі собою. Але це не так. Виховання — явище значно ширше,ніж навчання; воно включає і освіту, і розвиток особистості. Відмінність міжпроцесами навчання і виховання пояснюється особливостями сприймання людиноюсвіту. З одного боку, людина пізнає навколишній світ, а з другого — виробляєдо нього ставлення. В основі пізнання лежить активність мислення людини.Ставлення ж до світу залежить від прагнень, переконань, інтересів, смаків,звичок, волі, характеру особистості. В основі вироблення ставлення до дійсностілежать почуття. Якщо в процесі навчання формується і розвиваєтьсяінтелектуальна сфера, то в процесі виховання — моральна, вольова, емоційна.
Поняття ''виховання" у денному контексті вживається у вузькому педагогічному значенні якцілеспрямована виховна робота педагогів у загальноосвітній школі з метоюстимулювання активної діяльності вихованців по формуванню власної особистості,як процес цілеспрямованого, планомірного, систематичного формування позитивнихякостей особистості.
Сучасна педагогікатрактує процес виховання як складне і багатогранне явище. До визначення йогосуті існують різні підходи.
Відносницькийпідхід розглядає виховання як формування ушколярів системи відносин (ставлень): світоглядних, моральних, пізнавальних,естетичних і ін.
Діяльніснийпідхід характеризує виховання як включенняшколярів у різноманітну діяльність, у ході якої формуються ставлення.
Особистіснийпідхід бачить процес виховання як розвиток ісаморозвиток особистості із врахуванням її індивідуальних особливостей,визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку.Особистісно зорієнтований — як створення умов для. розвитку і саморозвиткуособистості.
Системний підхід сприяєпобудові цілісної системи виховання як сукупності усіх їх компонентів (явищ,процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Віндає підстави говорити про необхідність створення виховної системи освітньогозакладу. Виховна система — це школа як цілісний соціальний організм. Самевиховна система, визначає успіхи в діяльності навчально-виховного закладу.Найефективніше розвивається особистість у тих школах, де виховні системиспрямовані на моральне становлення учнів, формування у них критичного творчогомислення, відповідальності.
Реалізацію системивиховання забезпечує технологічний підхід — проектування способуорганізації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі,моделювання процесу, кінцевого результату, способів, його досягнення, усієїсистеми виховання. Технологія — це визначення системи цілей, способівжиття учнівського колективу, методів, прийомів, форм роботи, які приведуть дореалізації мети, на основі діагностики, творчості і наукового пошуку.
32. Принципивиховання — це керівні положення, які відображають закономірності процесувиховання, основні вимоги до його організації.
1.Цілеспрямованість виховання.
Даний принцип витікаєіз закономірної залежності змісту, форм і методів виховання від його мети. Слідпам'ятати, що мета, сформульована вихователем, тільки тоді буде успішнореалізована, коди вона сприйматиметься вихованцем, як власна мета. Данийпринцип вимагає від педагогів уміння ставити різні цілі: колективні йіндивідуальні, близькі, середні й далекі, захоплювати ними дітей.
2.Єдність загальнолюдського і національного,народність у вихованні, етнізація виховання.
Закономірний зв'язоквиховного процесу з іншими суспільними процесами, залежність його відсуспільних потреб ї вимог викликає необхідність формування громадянських ісоціальних якостей особистості, в першу чергу, національної свідомості, любовідо рідної землі і свого народу, оволодіння рідною мовою; загальнолюдськихгуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті,людської гідності; оволодіння національною спадщиною, а також, надбаннямсвітової культури, причому рух, розвиток має бути під національного і черезнаціональне до загальнолюдського. Діти повинні мати можливість навчатись урідній школі, відчувати причетність до свого етносу.
3.Гуманізація виховання.
Гуманізм — (від лат.людяний) це — системи ідей і поглядів на людину, як найвищу цінність. Вінбазується на першій статті 3агальної декларації прав людини: "Всі людинароджуються, вільними і рівними у своїй гідності і правах". Психологічнуоснову цього принципу складає положення про залежність розвитку особистості відхарактеру ставлення педагога до учня. Якщо це ставлення гуманне, воно викликаєпозитивну реакцію і стимулює діяльність учня. Якщо стосунки «вчитель —учень» базуються на авторитарній основі, то тоді педагогічний впливвикликає негативну реакцію учня. Даний принцип, вимагає побудовисуб'ект-суб'ектних взаємин вихователя і вихованців, позитивної орієнтації увзаємодії з вихованцями, (орієнтуватись на те, що можна робити, а не на те,чого не можна), гуманного ставлення до них, поваги до їхніх прав і свобод,людської честі та гідності.
4.Демократизація виховання.
Має на увазі розвитокспівробітництва вихователя й вихованців, встановлення взаємоповаги і довір'яміж ними:, вимагає від вихователя сприймати особистість вихованця як вищусоціальну цінність, поважати його право на. розвиток здібностей і виявленняіндивідуальності і, разом з тим, формувати у нього свідоме ставлення до своїхправ і свобод, громадянську відповідальність.
5.Природовідповідність у вихованні, диференціація та індивідуалізація виховногопроцесу.
Данийпринцип будується на закономірній залежності ефективності виховного процесу відврахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей учнів. Він вимагаєпосиленої уваги до кожної дитини, до вивчення її природних особливостей, їїінтересів, нахилів, бажань, здібностей, можливостей і побудови виховногопроцесу на основі цього вивчення. Диференціація – врахування особливостей групиучнів – розглядається як шлях до повної індивідуалізації процесу виховання.
6. Особистісно зорієнтований підхід у вихованні.
Цейпринцип можна розглядати як поглиблення попереднього, орієнтацію не лише назовнішній вплив, а переважно на самовиховання. Він вимагає уміння діагностуватирівень сформованості різних якостей особистості; залучення до діяльності, якапоступово ускладнюється, що забезпечує розвиток особистості; корекцію відхиленьу вихованні й розвитку; максимальної опори на активність особистості; поєднаннявиховання з самовихованням, розвиток самостійності.
7. Культуровідповідність та інтеркультурністьвиховання.
Означаєздійснення виховання в контексті культури, орієнтацію на засвоєння досягненькультури та подальший її розвиток. Принцип вимагає органічного зв’язкувиховання з історією народу, його культурними і побутовимитрадиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, з естетичною,правовою, політичною, духовною, моральною, трудовою, фізичною, економічною,екологічною, інтелектуальною культурою, культурою сімейних стосунків;забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь, інтегрованостіукраїнської національної культури в контекст світових цінностей, узагальнолюдську культуру.
8. Зв'язок виховання з життям, виховання вдіяльності.
Дитинавиховується живучи: граючись, працюючи, навчаючись.
А.С.Макаренконедаремно визначав виховання як змістовну організацію життя і діяльностівихованців. Даний принцип вимагає будувати виховний процес як процесжиттєдіяльності вихованців через залучення їх до різноманітних видівдіяльності: навчально-пізнавальної, трудової, художньо-естетичної,ціннісно-орієнтаційної, фізкультурно-оздоровчої, забезпечуючи при цьому їїпозитивну соціальну орієнтацію.
9.Свідомість і активність учнів у процесі виховання, поєднання педагогічногокерівництва з ініціативою й активнністю школярів.
Ефективне формуванняособистості відбувається лише за умови., що вона проявляє високу активність удіяльності, особливо в тій, яку сама обирає, яка їй подобається. Активновиконана діяльність — це та діяльність, яку учень виконує не завдякизовнішньому примушуванню, а в результаті внутрішнього потягу, незадоволеннясобою, прагнення стати кращим.
Даний принцип вимагаєтак організувати виховний процес, щоб створювати умови для самореалізації тасамоствердження школярів, тобто педагогічні ситуації для збудження в нихвнутрішніх суперечностей, і таким: чином стимулювати їхню активність у різнихвидах діяльності, формування у них потреб, мотивів і установок як стимулівактивності. Для успішного розвитку дитини потрібне мудре керівництво, з достатньоюдолею свободи і самодіяльності, із наданням можливості свідомо обирати способидіяльності та відповідати за її наслідки.
10.Виховання в колективі.
Процес виховання необмежується особистою (парною) взаємодією
вихователя івихованців. Як відомо, в реальному шкільному спілкуванні така взаємодія єбагатокомпонентною, і. важливим компонентом тут виступає учнівський колектив.Тому рівень розвитку колективу має чимале значення, для успішного формуваннякожної особистості. Даний принцип вимагає створення здорового згуртованогоколективу вихованців і умілого використання його впливу для різнобічногорозвитку учнів. Колектив не має були самоціллю. Основна мета — формуванняособистості. У колективі учні навчаються враховувати як спільні, так ііндивідуальні інтереси й потреби, гармонійно їх поєднувати.
11.Інтегративність — єдність і узгодженість педагогічних зусиль школи, сім'ї тагромадськості.
Виховання, як правило,здійснюється не однією, а кількома педагогічними системами; сім'єю, дошкільнимидитячими закладами, школою, позашкільними закладами, різними об'єднаннями замісцем проживання, громадськими спілками, самодіяльними об'єднаннями,релігійними організаціями тощо. Цілісність виховного процесу можна, забезпечитилише єдністю, наступністю, узгодженістю у взаємодії усіх цих систем.
Даний принцип вимагаєвироблення єдиного підходу до виховання на основі взаємодії усіх виховнихсистем, причому організуючим виховним центром має бути школа: їй належитькоординувати зусилля усіх суспільних інституцій, здійснювати педагогізаціюмікрорайону.
12.Безперервність, послідовність, систематичність у вихованні, варіативність формі методів виховання.
Цейпринцип вимагає перетворення виховання на процес, що тривав протягом усьогожиття людини, має свою внутрішню логіку, здійснюється етап за етапом, більш ібільш, ускладнюючись, включаючи вихованців у все ширші кола спілкування,ставлячи перед ними нові і нові завдання щодо власного розвитку й формування.Він вимагає від вихователів постійної творчості у пошуку виховних засобів.
33. Зміствиховання — це те, що виводиться із багатства, суспільно-історичного досвіду,культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це системазнань, переконань, якостей і рис особистості, навичок, стійких звичокповедінки, якими повинні оволодіти вихованці відповідно до поставлених цілей ізавдань.
В основі сучасноївітчизняної ідеології відбору змісту виховання лежать певні ідеї:
1.Реалізм мети виховання. В умовах економічної,духовної, екологічної кризи суспільства, загальною.метою виховання повинностати формування соціально активного громадянина демократичногосуспільства, який у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими ікультурно-національними цінностями, всебічно розвиненого, здатного досаморозвитку.
2. Засобом досягненняцієї мети є засвоєння вихованцем базових основ культури. Базовакультура особистості є центральним блоком змісту виховання, культурою життєвогосамовизначення. До неї належить економічна культура і культура праці,демократична і правова, моральна й екологічна, художня і фізична, культурасімейних відносин. Засвоєння базових основ культури — це формуванняіндивідуального стилю життя, виховання ставлень особистості до суспільства,природи, праці, до себе, свого способу життя, свого здоров'я.
3. Національнийпідхід до побудови змісту виховання. Він передбачає знання рідної мовий. літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій,звичаїв, міфології, фольклору, мистецтва, народних поглядів, переконань,ідеалів, морально-естетичних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки.Національна основа виховання є важливою умовою соціалізації школярів. Вонаактуалізує в дітях, природне, рідне, зрозуміле, створює сприятливі умови длязасвоєння основ національної і загальнолюдської культури. Реалізуватинаціональний підхід допомагає народна педагогіка, джерелом вивчення якої єфольклор педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народнівиховні традиції, ігри й іграшки, народні молодіжні свята, досвід сімейноговиховання.
4.Спільна діяльність вихованців і вихователів.Зміст роботи педагога складає пошук, спільно з дітьми, кращих зразків духовноїкультури, культури діяльності, формування на цій основі власних цінностей, нормі законів життя. Така, співпраця забезпечує активну позицію учня,самореалізацію в процесі діяльності, в якій виявляються як позитивні риси, такі негативні, здійснюється самоствердження в сфері моралі, розвиваються творчіздібності.
5.Самовизначення. Найважливішим компонентом змістувиховання є культура життєвого самовизначення. Життєве самовизначення — поняттяшироке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і щастя. У гармоніїлюдини з самою собою повинно здійснюватися громадянське, професійне, моральнесамовизначення, тобто залежно від рішення «як жити»" обираєтьсяоптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних.навантажень, спосібреакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і формипроведення вільного часу. Навчитися жити -значить виробити власну позицію в житті,власний світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища.
6.Особистісна спрямованість виховання.У центрі всієї виховної роботи школи повинні бути не плани, не заходи, не формиі методи, а сама особистість дитини, підлітка, юнака. Вона є головною метоювиховного процесу. Рух від найближчих потреб й інтересів до розвитку високоїдуховності повинен стати правилом виховання. При ньому використовуєтьсянайширший простір — робити можна все, що не забороняється. Організована системавиховання забезпечує поступовий перехід особистості до самовиховання черезстворення відповідних умов і надання необхідної допомоги.
7.Добровільність. Дітей не можна зобов'язувати«виховуватись». Без власної доброї волі вихованців не можереалізовуватись ідея співробітництва, а значить, і розвитку.
Вільна воляпроявляється, якщо вихователі спираються на потребу, інтерес, установку,бажання, намагання. 34. Основніскладові змісту виховання — це формування наукового світогляду, розумовевиховання, патріотичне (громадянське), національне, моральне, правове, трудове,економічне, екологічне, естетичне, фізичне, статеве, профорієнтаційна робота,превентивне виховання.
Формування науковогосвітогляду У формуванні особистості чільне місце посідає світогляд якузагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння сенсужиття. Якісна характеристика світогляду може бути різною в залежності віджиттєвого досвіду і наукової підготовки людини. В основі народного світоглядулежить людська практика, релігійного — віра в існування Бога,наукового— теоретичне осмислення суті та причинно-наслідкових зв'язків, якіхарактеризують розвиток природи і суспільства. Основне завдання школи — формування наукового світогляду, тобто створення цілісної системи наукових,філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів,переконань і почуттів, які визначають ставлення людніш до навколишньоїдійсності і до самої себе. Наукавизнає те, що піддається вивченню: спостереженню, опису, вимірюванню, аналізутощо.
Якспецифічна форма свідомості, світогляд має свою структуру, яка включає систему,наукових знань, поглядів, переконань, ідеалів. Наукові знання складаютьоб'єктивну частину світогляду, погляди, переконання, ідеали — суб'єктивну.Погляди — це прийняті людиною, як достовірні, ідеї, концепції, теорії,що пояснюють явища природи і служать орієнтиром у поведінці. Переконання — стійкі погляди, впевненість людини у правильності власних думок; сукупністьзнань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину,які пережиті емоційно. Почуття допомагають втілювати переконання в практичнудіяльність. Ідеали — зразки для поведінки, діяльності, життя. Школа маєсприяти перетворенню знань школярів у переконання. Для цього, перш за все,необхідно забезпечувати глибоку наукову доказовість, логічну переконливістьусіх теоретичних узагальнень світоглядного характеру; викладати матеріал наоснові фактів і їх глибокого аналізу; з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язкивсіх явищ і процесів, що вивчаються; стимулювати: допитливість, прагнення учнівдо самостійного осмислення всіх явищ, що відбуваються в природі і суспільстві.
Процесформування світогляду школярів — складний і суперечливий.
Починаєтьсявін із засвоєння основних елементів світоглядних ідей ще до школи. В школі учніопановують нові знання, які підводять їх до змісту світоглядних ідей. Поглядина світ, його будову, закономірності розвитку природи і суспільства формуютьсяпри вивченні основ наук. Причому це забезпечується не лише змістом навчальногоматеріалу, а й способом його викладання, методикою організації пізнавальноїдіяльності учнів.
Основні критерії сформованостів учнів світогляду:
— глибина науковихзнань, їх об'єднання: в цілісну систему, що пояснює суть і закономірності явищприроди, суспільства, мислення;
— здатністьдіалектичного осмислення дійсності, уміння аналізувати явища і події;
— соціальна активність, суспільна цілеспрямованість, діяльність по втіленню вжиття ідеалів, їх захисту і пропаганді.
Розумовевиховання — це спільна діяльність, вихователя,і вихованців, спрямована, на розвиток інтелектуальних можливостей та здібностейшколярів, забезпечення умов їх самореалізації, вільного виборусвітоглядної позиції, соціально-значущих вітчизняних надбань і світовоїкультури, орієнтації у навколишньому середовищі. У процесі розумового вихованнянагромаджується фонд знань: факти, термінологія, символи, імена, дати, назви,поняття, зв'язки та залежності.
Зміст розумовоговиховання складають:
1) вихованнякультури навчальної праці, що має такі елементи:
— планування, розумовоїпраці (вироблення режиму праці і відпочинку, уміння складати план відповіді,алгоритми виконання домашніх завдань, інших видів навчальних
завдань);
— чітка організаціярозумової праці (вироблення уміння вибирати оптимальні форми, методи, прийомидіяльності);
— дотримання правилнавчальної гігієни (нормативів освітлення, підбору меблів, пауз у навчальнійдіяльності);
— уміння працювати зкнигою (виділяти головне в тексті, складати план, тези, конспект, ставитипитання до тексту, виділяти незрозуміле);
— самоконтроль ікорекція своїх дій (уміння, перевіряти обчислення оберненими діями, звірятися звідповіддю, аналізувати задачу та її розв'язання);
— самоаналізрезультатів розумової праці (робота над помилками, поглиблення знань, відпрацюванняпевних умінь);
2) розвитокпізнавальних потреб учнів, які лежать в основі мотивів навчання;
3) формуванняінтелектуальних умінь і розумових якостей школярів (уваги, пам'яті,мислення, уміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати тощо).
Критеріями розумовоївихованості якраз і є вищеназвані якості і уміння.
35. Громадянськевиховання — це процес формування громадянськості як інтегрованої рисиособистості, що дає людині
можливістьвідчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною ізахищеною.
Громадянськість— духовно-моральнацінність, світоглядна і технологічна характеристика особистості, щовизначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.
Метою громадянськоговиховання є формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобтолюдини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядомі способом мислення, почуттям, вчинками та поведінкою, спрямованими насаморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Завданнягромадянського виховання на сучасному етапі:
— визнання йзабезпечення у реальному житті прав людини як гуманістичної цінності;
— усвідомленнявзаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та їїгромадянської відповідальності;
— формуваннянаціональної свідомості, почуття патріотизму;
— утвердженнягуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей, як свобода,рівність, справедливість;
— формування,соціальної активності та професійної компетентності особистості;
— формування політичноїй правової культури засобами громадянської освіти;
— розвиток критичногомислення;
— формування уміннявизначати форми і способи своєї участі в житті суспільства;
— формуваннятолерантного ставлення до інших культур і традицій;
— виховання негативногоставлення до будь-яких форм насильства.
До змістугромадянського виховання також необхідно віднести розвиток у школярівпланетарної свідомості (усвідомлення єдності й унікальності життя на землі),правосвідомості, політичної культури, мотивації до праці.
Критерієм громадянськоївихованості є сформованість у людини почуття обов'язку перед Батьківщиною івідповідальності за свою громадянську поведінку.
Національне виховання —це процес формування національної самосвідомості, громадянських якостей,патріотизму і поваги до інших націй.
До основних національнихцінностей професор О.І Вишневський відносить такі, як:
— українська ідея; — державна незалежність України;
— самопожертва вборотьбі за свободу нації;
— патріотизм,готовність до захисту Батьківщини;
— єдність поколінь наоснові віри в національну ідею;
— почуття національноїгідності; — історична пам'ять;
— громадськанаціонально-патріотична активність;
— пошана до державнихта національних символів;
— любов до рідноїкультури, мови, національних свят і традицій;
— пошана до КонституціїУкраїни; — підтримка владних чинників у обстоюванні незалежності України тарозбудові атрибутів державності;
— орієнтація власнихзусиль на розбудову Української держави і розвиток, народного господарства; — прагнення побудувати справедливий державний устрій; — протидія антиукраїнськійідеології;
— готовність стати набік народів, які борються за національну свободу;
— сприяння розвитку духовного життя українського народу;
— дбайливе ставлення донаціональних багатств, рідної природи;
— увага до зміцненняздоров'я громадян України,1 Основними засобами національноговиховання є:
— рідна мова, досконалеволодіння якою, дозволяє глибше оволодіти надбаннями вітчизняноїкультури;
— рідна історія, якає невичерпним джерелом історичної пам'яті та мислення учнів, сприяє глибокомузасвоєнню, витоків духовності рідного народу, інших народів, які здавнаживуть на території нашої країни;
— родовід — знання дитиною свого генетичного коріння, включення дітей у продовженняродинних звичаїв, традицій;
— краєзнавство — прилученняшколярів до героїки минулих епох, трудових подвигів, мистецьких традицій дідів іпрадідів, їхнього подвижництва;
— національнаміфологія як вид народної творчості, що сприяєформуванню національного характеру, світогляду, філософського осмисленнядійсності;
— фольклор, вякому відображено духовне багатство народу, самобутнє тлумачення явищ природи ілюдського життя;
— народний календар- енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвіллянароду, кожна дата якого прилучає до осягнення традицій і звичаїв свого народу;
— національнасимволіка, яка консолідує націю в єдину етнографічну, культурно-історичнуспільноту;
— народні прикмети, вірування, які одухотворяють природу, вчать берегти тапізнавати її особливості, закони розвитку.
36. Моральневиховання — процес оволодіння соціальнимизразками моральної поведінки.
Його метою єзасвоєння учнями системи ідей, норм і правил поведінки та діяльності, якаскладає життєву позицію особистості. Моральне виховання — це поступальнийбагатогранний процес, що здійснюється на основі комплексного підходу і вирішуєтакі завдання: розвиток моральної свідомості; виховання моральнихпочуттів та. переконань; формування морально-етичних, норм поведінки, звичок,набуття учнями досвіду моральних стосунків.
Моральний розвитокособистості може здійснюватися лише заумови, якщо педагогічнадіяльність носить цілеспрямований характер, пропонує еталон, мету і змістдіяльності та поведінки і забезпечує їх усвідомлення, відповідну поведінку іпрояв особистісних моральних якостей.
Зміст моральноговиховання включає в себе формування у школярів системи моральних відносин(ставлень):
— до суспільства ідержави; — до праці; — до природи; — до суспільних надбань і матеріальнихцінностей; — до конкретних людей; — до себе.
Головнийкритерій оцінки моральної вихованості — поведінка учня, ставлення йогодо праці, навчання, навколишньої дійсності, власності, особистих речей, достарших, до самого себе.
Правовевиховання школярів — процес вироблення, розвитку ізакріплення правових переконань, готовності діяти у відповідності до закону. Вйого основі лежить розуміння учнями правових норм, юридичних прав і обов'язків,законності та незаконності різних вчинків, їхнє ставлення до права, законів,Конституції України, а також правові вимоги, тобто правова свідомість. Метоюправового виховання є формування соціально-правової культури громадянина —усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та їїгромадянською відповідальністю. Основні завдання, школи у правовомувихованні — це розвиток національної правосвідомості: знання Конституції, праві обов'язків громадян України, національної символіки (Державного Герба,Прапора, Гімну), її історичного походження, розуміння її значущості в життісуспільства, виховання поваги до законів і норм співжиття у суспільстві,попередження правопорушень, запобігання протиправній поведінці школярів,виховання прагнення до участі у зміцненні законності й правопорядку. Зміст правовоговиховання:
— вивчення державногоправа (основи організації суспільства і правового становища особи,державного устрою, Конституції України);
— ознайомлення з адміністративнимправом (санітарні правила, протипожежні, дорожнього руху, користуваннятранспортом:, поведінка в громадських, місцях, військовий облік);
— ознайомлення з цивільнимправам (права громадян і організацій);
— ознайомлення з трудовим,правом (умови прийому на роботу, переведення і звільнення, охорона й оплатапраці тощо);
— ознайомлення з кримінальнимправом, (знати, що таке злочин, яка відповідальність за. скоєння злочину,за співучасть, які бувають покарання);
— формування на, основіцих знань відповідних рис громадянина і ставлень до права і правопорушень.
Рівень правової вихованості школяравизначатиметься рівнем дотримання норм ї правил законів. Естетичневиховання — це процес взаємодії вихователя івихованців, спрямований на формування здатності, сприймати і перетворюватидійсність за законами краси.
Метою естетичноговиховання є допомога учням у досягненні високого рівня естетичної культуриособистості, здатності, до естетичного освоєння дійсності.
Основнимизавданнями естетичного виховання є: створення умов для формуванняестетичної свідомості, школярів, формування у них естетичних почуттів, формуванняправильної культурної поведінки і залучення до творення прекрасного.
Джерелами естетичноговиховання с художня, література, музика, образотворче мистецтво, театр, кіно,засоби масової інформації, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній виглядучителя, його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон, взаємини міжучнями і учителями та ін.
До провідних напрямівестетичного виховання належать:
1) вивчення предметівта курсів художньо-естетичного циклу;
2) залучення учнів допедагогічно організованої художньо-творчої колективної діяльності узагальношкільних самодіяльних об'єднаннях ї колективах, гуртках, студіях іклубах за інтересами, організація масових мистецьких заходів, колективна,групова та індивідуальна робота з учнями поза межами загальноосвітньогозакладу;
3) залучення батьків доестетико-виховного процесу;
4) створенняпедагогічних умов для художньо-естетичної самоосвіти школярів, стимулюванняестетичного саморозвитку учнів.
39. Педагогічнадіяльність здійснюється за допомогою системи засобів, які використовуються зметою формування особистості вихованців, їх називають формами і методамивиховання. Форми служать для: вираження змісту, пов'язують основні йогоелементи; використання методів виховання підвищує ефективність організаційнихформ, допомагає реалізувати цілі виховання. Поняття «методвиховання» і «форма виховання» дуже близькі між собою.Часто одне і те саме поняття може використовуватися як метод і як форма(наприклад, бесіда).
Але у широкому сенсі,форма-це організаційний засіб, а метод -
спосіб досягнення цілі.
У педагогіці методвиховання — це спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя і вихованців,спрямованої на розв'язання завдань формування особистості вихованців.
Подібно методунавчання, метод виховання в педагогічному процесі розчленовується на складовічастини: прийом, дію, операцію. Прийом — де сукупність дій у структурі методу. Створюючіприйоми (прохання, довір'я, організації успіху та їн), застосованівчителем, породжують у вихованців позитивні почуття, які сприяють розвиткунових позитивних якостей, думок, мотивів поведінки. Гальмівні прийоми,такі, як погроза, розвінчання, присоромлення, викликають негативні почуття(розчарування, сором, жаль, каяття), які сприяють подоланню негативнихякостей.
Найчастіше виділяютьтакі групи методів виховання:
— методи формуваннясвідомості особистості (бесіда, лекцій, дискусія, переконування, навіювання,метод прикладу), в основі яких лежить слово вчителя;
— методи організаціїдіяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки(привчання, тренування (вправи), педагогічна вимога, громадська думка,створення виховуючих ситуацій, метод прогнозування), за допомогою якихвідбувається формування умінь, вироблення навичок, звичок, створюються умовидля формування позитивних внутрішньоколективних взаємин, укорінення елементівморального етикету;
— методи стимулюваннядіяльності та поведінки, які застосовуються як у процесі формування свідомостіособистості, так і в організації діяльності школярів;
— методи самовиховання (самопізнання, самокритики, саморегуляції).
Володіючи системоюметодів виховання, педагог може в кожному конкретному випадку вибирати ті зних, які, на його думку, будуть найраціональнішими, зважаючи при цьому на такіумови:
— мету виховання вцілому і конкретні завдання, які вчитель має розв'язати на даному етані:
— зміст виховання:способи педагогічної діяльності визначаються, виходячи: із конкретного змісту,сенсу цієї діяльності;
— врахування віковихособливостей дітей, здатності їх. реагувати адекватно на застосовані до нихметоди;
— врахування статевихта індивідуальних особливостей вихованців;
— стиль педагогічногоспілкування; психологічний клімат у колективі;
засоби виховання(наочні посібники, твори образотворчого мистецтва, музика, різні видидіяльності, засоби масової інформації), які застосовуються в тісній єдності зметодами;
— рівень педагогічноїмайстерності педагога: він обирає в першу чергу ті. методи, якими добреволодіє;
— очікувані результати: педагогічна інтуїція і уміння прогнозувати допоможутьуявити, до чого призведе застосування того чи іншого методу.
37. Трудовевиховання — це процес взаємодії вчителя і учнів зметою розвитку у школярів працьовитості.
Метою трудовоговиховання є формування у школярів відповідального ставлення до праці. Вонопокликане забезпечити:
— теоретичнупідготовку, опанування знаннями, які є базовими для організації трудовоїдіяльності; — психологічну підготовку — виховання розуміння необхідностіпраці, почуття відповідальності, позитивного ставлення до праці, як розумової,так і фізичної;
— практичнупідготовку, тобто розвиток умінь і навичок різних видів праці, розвитоккультури праці.
Основними засобами трудовогонавчання є різні види праці: навчальна праця (розумова і фізична), працяпо самообслуговуванню, суспільно корисна праця, виробнича праця.
Зміст трудовогонавчання визначається навчальною програмою для кожного класу. Учні отримують загальнотрудову(оволодіння знаннями, уміннями і навичками з планування, організації своєїпраці), загальновиробничу (оволодіння знаннями основних галузейвиробництва, основ економіки та організації праці, природи й навколишньогосередовища), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням:специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальнупідготовку (передбачає формування початкових, умінь і навичок з обраноїспеціальності).
Економічневиховання — це процес взаємодії вихователя івихованців, спрямований на виховання економічної культури школярів.
Важливим завданням економічноговиховання є формування
економічноїсвідомості — розуміння учнями основних законів
розвитку ринковоїекономіки, підвищення ефективності виробництва, перебудови його структури,вдосконалення виробничих відносин, системи управління та методів господарювання.
Складовою частиноюекономічної свідомості є економічне мислення, — здатність до осмисленняявищ економічного життя країни з урахуванням, досягнень науки і, техніки.
До завдань економічноговиховання також належать такі, як:
— розвиток почуття господаря,відповідальності, обов'язку, дисципліни, колективізму;
— формування діловихякостей: підприємливості, активності, ініціативності, прагнення, до оновленнятехнологічних процесів і. обладнання, продуктивності праці, високої якості продукції;
— розвиток умінь інавичок: планування й організації власного бюджету, доходів і витрат сім'ї,піклування про власне здоров'я, бережливого ставлення до природи і суспільногодобра;
— формування здоровихматеріальних потреб (важливо, щоб матеріальні потреби не домінували наддуховними).
Зміст економічноїосвіти та виховання школярів визначений навчальним предметом „Основиекономічних знань", який дає учням комплекс універсальних економічнихкатегорій і законів, досвід роботи з економічною літературою, уміння робитинаукові, економічно обґрунтовані висновки, досвід планування свого професійногожиття. Економічне виховання здійснюється протягом усіх років навчання: економічнасвідомість та економічна компетентність формується завдяки спільним зусиллямусього педагогічного колективу.
Екологічневиховання — це процес спільної діяльностівихователя і вихованців, спрямований на формування відповідального ставленняшколярів до довкілля.
Його метою є формуванняекологічної культури: школярів, а завданнями. — нагромадження знань продовкілля, виховання таких почуттів, як любов до природи, бажання її берегти іпримножувати формування умінь і навичок природоохоронної діяльності, залученні учнівдо активної роботи по збереженню і поліпшенню довкілля.
Екологічне вихованнянеможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стануприроди, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Передумовою розвитку екологічногомислення є наявність в учнів екологічних знань, а наслідком — екологічнийсвітогляд. На основі екологічного мислення формується екологічна культура якєдність глибоких знань про навколишнє середовище, відповідального ставлення доприроди та уміння вирішувати екологічні проблеми, брати безпосередню участь вприродоохоронній діяльності. У процесі екологічного виховання необхідновраховувати такі його аспекти: національний та регіональний підхід до виборунавчального матеріалу екологічного спрямування; гуманістична спрямованість ізростаюча роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства;збереження фізичного і духовного здоров'я людини; розкриття основнихекологічних законів та понять, важливості екологічних знань не лише увиробництві, а й у повсякденному житті.
Рівеньекологічної вихованості школяра моленавизначити на основі здатності його до активної участі у природоохороннійроботі.
38. Фізичневиховання — це процес розвитку фізичноїдосконалості школяра.
Його метою єзміцнення здоров'я учнів, загартування організму, розвиток фізичнихможливостей, рухових умінь і навичок.
Формування фізичнадосконалої особистості передбачає створенняумов для забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді, турботупро збереження та зміцнення здоров'я школярів, попередження травматизму,розвиток життєво важливих рухових умінь, правильної постави, формуваннянавичок, особистої та громадської гігієни, виховання бажання самостійнозайматися фізичною культурою, отримання знань про особливості організму,підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.
Зміст фізичноговиховання включає в себе наукове обґрунтування фізичного та психічного здоров'яучнів, пропаганду здорового способу життя (виконання фізичних вправ, залученнядо рухливих ігор, правильне харчування, дотримання режиму праці та відпочинку,попередження тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії), формування івдосконалення рухових навичок, розвиток фізичних якостей (сили, швидкості,витривалості, гнучкості, спритності).
Критерієм фізичноїдосконалості є сформованість вищезгаданих рис і властивостей особистості.
Статевевиховання — це процес засвоєння підростаючимпоколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потребкеруватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.
Його мета — формуванняморальних стосунків між особами протилежних статей, культури, дружби, кохання,інтимних почуттів.
Серед завдань статевоговиховання варто виділити такі, як: — формування наукових знань про біологічні ісоціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчат; — ознайомлення занатомо-фізіологічними особливостями статей; — формування взаємоповаги хлопціві дівчат; — виховання відповідальності за свої дії в статевих стосунках; — вихованняпрагнення до створення сім'ї.
У процесі статевоговиховання необхідно зосередити увагу на розгляді таких проблем, як особливостістатевого дозрівання дівчат і хлопців, можливі негативні наслідки ранніхстатевих стосунків, впорядковувати інформацію, яка приходить із різних джерел,особливо низькопробну. У спілкуванні з школярами треба значну увагу приділятимедичним аспектам статевого виховання: статевій гігієні, профілактицівенеричних захворювань, запобігання ВІЛ — інфекції.
Критерієм статевої вихованості єсформованість поваги до осіб протилежної статі.
Превентивневиховання — це процес роботи з учнями щодо запобіганняформуванню у них шкідливих звичок.
Метою йогоє виховання у школярів негативного ставлення до вживання алкоголю танаркотиків.
Завданнями превентивного(випереджаючого) виховання є:
— формування науковихзнань про шкідливий вплив на організм людини, особливо в дитячому та.юнацькомувіці, алкоголю, тютюну та наркотичних речовин; — демонстрація переваг здоровогоспособу життя; — виховання відповідальності за збереження свого здоров'я; — збудженняпрагнення позбутися шкідливих звичок.
Основним критерієм вихованостішколяра в даному напрямі буде дотримання ним здорового способу життя.
Реалізаціязавдань кожного напрямку виховання здійснюєтьсяу процесі вивчення навчальних дисциплін, у позакласній та позашкільній виховнійроботі, у процесі спільної роботишколи, сім'ї та громадськості шляхом залучення школярів до активної участі урізних видах, діяльності.
Лише комплексний підхіддо реалізації змісту ті завдань виховання в єдності навчальної, поааурочноїта поз; ішкільної діяльності дітей, в гармонії родинно-шкільних відносинзабезпечить ефективність виховного процесу.
40. Дометодів формування, свідомості особистості належать способи, якими виховательвпливає на свідомість вихованців, тобто на їхній розум і почуття, словом.Застосовуються ці методи: з метою формування у вихованців свідомого ставленнядо навколишньої дійсності, до своїх обов'язків, до норм і правил суспільноїповедінки. Це такі методи, як розповідь, лекція, роз'яснення, бесіда, дискусія,приклад.
Формуваннясвідомості розпочинається з роз'яснення учням найпростіших понять угалузі етики, естетики, науки, праці, суспільного життя. При роз'ясненніважливим є обґрунтованість, умотивованість, чіткість викладення вихователемсутності понять. У виховній роботі з учнями молодшого і середнього шкільноговіку використовується розповідь — опис подій і явищ з метою формуваннясвідомості. Ефективність розповіді залежить від її емоційності, яскравості,здатності вихователя викликати в дитини почуття, враження. У роботі зстаршокласниками використовують метод лекції. Лекція містить певнетеоретичне узагальнення в галузі моралі, політики, естетики, науки, її мета — формування переконань старшокласників. Різновидом лекційного викладу є повідомлення,досить популярне в шкільній практиці. На відміну від лекції, повідомленнякоротше, вузькопланове, компактне.
У процесі вихованнядуже важливими є діалогічні метод» спілкування, які. дають можливістьпочути думку вихованців, допомагають їм вчитися формулювати власні судження,відстоювати, свої позиції. У шкільній практиці бесіда є найпопулярніпшмметодом, найдоступнішим для сприйняття вихованцями.
Якщо у процесіобговорення певного питання виникають суперечливі думки, доцільно застосовуватиметод дискусії — групове обговорення проблеми а метою досягнення істинишляхом зіставленая різних думок. Якщо бесіду з учнями можна проводитибудь-якого віку, то дискусія виникає вже на певному.віковому рівні (упідлітковому віці) і рівні підготовленості її учасників. Дискусія — це словеснезмагання. При застосуванні усіх вищеназваних, методів діють психологічнімеханізми переконування і навіювання.
Слід відрізняти поняття«переконування» від поняття «переконання». Переконання- це результат виховання, система знань, поглядів, почуттів, норм поведінки, а.переконування -спосіб їх формування.
Переконування — це такий спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражається уемоційному і глибокому роз'ясненні суті соціальних і духовних відносин, норм іправил поведінки. Переконування — це доведення певного судження, тобтовстановлення його істинності за допомогою інших суджень, істинність якихнезаперечна, або вже доведена. Технологія переконування включає такі моменти:висунення тези (положення, яке треба довести), підбір аргументів (доказів) длядоведення тези (положень, за допомогою яких доводимо), демонстрацію(міркування, в процесі якого відбувається доведення).
Навідміну від переконування, що потребує доказовості, навіювання — цеспосіб словесного впливу, розрахований на некритичне сприйняття інформації, непередбачає глибокого роз'яснення суті тих чи інших норм. Вихователю важливооволодіти як прямим, так і непрямим навіюванням. Пряме навіювання характеризуєтьсявідкритістю мети. Це команда, наказ, навіююча настанова (веління,вказівка, розпорядження, заборона). Непряме навіювання — опосередкований впливна учня: через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації.Воно має більш широкий спектр використання і краще сприймається вихованцями. Цеможе бути натяк, прохання, схвалення, чи засудження колективом.
Здійснюючипереконування і навіювання, вихователю треба пам'ятати, що вони будутьефективними за таких умов:
— педагогічнадоцільність обраних засобів впливу;
— відповідність змістуі форми переконування і навіювання рівню вікового розвитку особистості;
— доступність їхвихованцям;
— врахуванняіндивідуальних особливостей школяра;
— логічність,послідовність, доказовість, опора на конкретні факти;
— переконаністьвихователя;
— емоційність,виразність, щирість вихователя, володіння ним основами педагогічної техніки,педагогічним тактом:; — авторитет вихователя, позитивно ставлення до ньогоучнів;
— уміле поєднання словесного впливу з організацією життя учнів.
41. Методи,спрямовані на організацію діяльності, формування досвіду суспільної поведінки,спілкування можна поділити на дві підгрупи, в залежності від домінуючоїмети:
а) методи, які сприяютьорганізації діяльності і спілкування учнів, поліпшують її;
б) методи, які сприяютьформуванню способів поведінки, накопиченню і закріпленню досвіду (привчання,вправи, створення виховуючих ситуацій, рольові ігри).
Прогнозування (системаперспективних ліній) — спосіб організації діяльності вихованців, якийвиражається в проектуванні, плануванні, постановці перед учнями яскравихпривабливих, цілей, «перспективних ліній», які захоплюють вихованціві викликають у них бажання діяти для реалізації цих цілей. Перспектива ємогутнім стимулом життєдіяльності.
Педагогічна вимога — методвпливу, за допомогою якого вихователь стимулює або гальмує дії вихованців. Воснові педагогічної вимоги лежить психологічний механізм навіювання.Розрізняють пряму і непряму вимогу. Пряма вимога (команда, наказ, осуд,погроза, настанова) відрізняється імперативністю, однозначністю, конкретністю;висувається рішучим, тоном, відповідно підбирається міміка і жести. Непряма, вимога(порада, натяк, прохання, довір'я, схвалення) краще стимулює дії, ніж пряма, невикликає негативної реакції вихованців. Впливає не стільки зміст вимоги,скільки доброзичлива форма її висунення, Така вимога викликає у дітейпереживання, прагнення до поліпшення своєї поведінки. Важливою умовоюефективності даного методу є почуття міри. Навіть при застосуванні жорсткихвимог педагог має бути людиною принциповою, але мудрою й чуйною.
Громадська думка- це вимога колективу, яка поєднує в собі оцінку,судження, волю колективу.
Ефективність виховноговпливу громадської, думки залежить від педагогічної майстерності вихователястворювати умови для перетворення громадської думки в особисту, а особистої -вгромадську, а також, від змісту і культури її функціонування. Для цього слідстимулювати школярів до культурного вираження своєї думки, формуватикоректність, дипломатичність у процесі спілкування: коректно висловлюватикритичні думки в адресу інших, поважати критику, спрямовану на, свою адресу,захищати свою думку на фоні колективної. Правильно діють ті. вихователі, щоменше використовують громадську думку для оцінки негативних вчинків окремихучнів, а більше залучають усіх учнів до колективної творчої діяльності, якастворює можливості для позитивних, вчинків кожному учневі.
Привчання — організаціяпланомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їху звичні форми, суспільної поведінки (звички). Набуття звички здебільшогопочинається з оволодіння навичкою. Навичка — це дія, яка виконуєтьсяпри. частковій автоматизації елементів, які складають її. Перехід навички узвичку досягається систематичним повторенням її у певних однакових чи подібнихумовах. До основних умов ефективності методу привчання належать: чіткапостановка вимоги, демонстрація зразків правильної поведінки,.створенняпозитивного ставлення до неї, режим: життя і діяльності.Вправи(тренування) — це метод організації життя ідіяльності учнів, при якому створюються умови робити вчинки у відповідності доприйнятих у суспільстві норм і правил життя. Вправи, як і привчання,передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення цінних способівдій як, стійкої основи суспільної поведінки. Метод вправ часто реалізуєтьсячерез доручення. Важливо, щоб воно було цікавим, посильним, учень має розумітийого необхідність, його виконання має бути проконтрольоване вихователем.
Створеннявиховних ситуацій — метод організації діяльності,який передбачає створення педагогами спеціально або використання ситуацій, щовиникли спонтанно, для виливу на особистість. По своїй суті це ситуації вибору.Учень ставиться перед необхідністю вибрати певне рішення з кількох можливихваріантів. Рольова гра — метод закріплення позитивних дій. Цінність йогополягає в тому, що в грі власною потребою дитини стають ті норми, наслідуватиякі ми хочемо її привчити. Гра завжди творча, бо рольові позиції дитинапридумує сама відповідно до змісту гри. Гра буде ефективною за таких умов:
1) ідеюгри можна запропонувати, але не можна її дітям нав'язувати;
2) треба допомогтиучням збагатити зміст гри, максимально наситити її діями;
3) під час розподілуролей по змозі задовольнити всіх, водночас поставити кожну дитину в позицію,найсприятливішу для формування її особистості; 4) допомогти учням в оснащенні,необхідними предметами;
5)забезпечити школярам можливість «дограти», не переривати гру доти,доки вона не буде завершена.
42. Зметою підкріплення і посилення впливу на особистість школяра застосовуютьсяметоди стимулювання і мотивації діяльності і поведінки. До них відносяться:змагання, заохочення, покарання, метод вибуху.
Змагання — цеметод спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло формуваннянеобхідних якостей особистості. Змагання забезпечує успіх і цілеспрямованість упроцесі роботи, відчуття товариської взаємодопомоги шляхом обліку і порівняннярезультатів спільної діяльності і заохочення її учасників. Змагання — явищеемоційне. Щоб воно несло позитивний емоційний заряд, треба дотримуватисявідповідних педагогічних умов його застосування:
— демократичний підхіддо організації змагання;
— прилучення дітей до виробленняумов змагання ї визначення нагород переможцям; — гласність;
— включення школярів дообговорення і аналізу результатів змагання, способів досягнення їх.
Заохочення —це спосіб висловлення' суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльностіокремого учня чи колективу. Заохочення може бути колективним чи індивідуальним.Заохочення викликає у школярів відчуття задоволення, вселяє впевненість,підвищує відповідальність.
Прийомизаохочення:
— схвалення; — похвала;- вияв уваги; — виявлення поваги, довір'я;
— подяка; — премія,нагорода (при необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки: за відмінненавчання, за першість у змаганнях, за порятунок людей, державної власності).
При застосуваннізаохочення слід діяти обережно, дотримуючись таких педагогічних вимог:
— об'єктивністьзаохочення; — опора на громадську думку;
— особистісний підхіддо заохочення; — гласність;
— дотримання міри увираженні заохочення.
Покарання — цетакий спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій івчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати вучнів почуття сорому і вини, наміру не повторювати подібного.
Прийомипокарання:
— покарання- виправлення; — покарання — обмеження;
— моральний осуд: несхвалення,зауваження, догана, попередження, стягнення; — умовне покарання; — змінаставлення;
— переведення в іншийклас, іншу школу; — виключення зі школи.
Щоб покарання булоефективним, треба, дотримуватися таких педагогічних вимог:
— справедливістьу покаранні;
— опора на колектив;
— індивідуальний підхіддо визначення засобів покарання; — покарання може бути лише індивідуальним;
— відповідністьпокарання проступку;
— дотримання вимогпедагогічного такту;
— поєднання покарання зіншими конструктивними методами виховання.
Методвибуху — це спосіб яскравих, несподіваних,незвично сильних, впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудовуособистості на основі дуже сильних почуттів, що виникають при цьому. В основіцього методу — збудження сильних позитивних емоцій. Для забезпеченняефективності цього методу треба добре знати, особливості емоційної сфериособистості, передбачити можливі наслідки, пам'ятати про емоційну виразністьпри застосуванні вибуху, мати високий рівень педагогічної майстерності, бутивпевненим, що це єдино можливий засіб пливу.
43. Самовиховання— кінцевий результат виховання.
Провідними методами:самопізнання є самоспостереження, самооцінка, самовипробування, самоаналіз.
Самоспостереженнявключає:
а) самоопитування —людина запитує сама себе;
б) згадування: порівняннятого, що запам'яталось із записами;
в) самоанкетування,самотестування — людина дає відповіді на письмові запитання чи виконуєвідповідні завдання, дані самій собі;
г) порівняння —зіставлення вражень і спогадів інших людей з власними;
д) уявне повторення того,що відбувалось. У процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процессвоєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі. Це допоможе побачитидеякі деталі у собі, у своїх рухах, вчинках, почуттях.
Самовипробування— активний спосіб самопізнання, яке можна здійснити,беручи участь у різних видах діяльності і спілкування. Воно дає нагодудізнатися про можливості своїх інтелектуальних, емоційних і вольових, якостей,фізичних і психічних особливостей.
Самокритика —опрацювання результатів самоспостереження за допомогою двох методів:самоаналізу і самооцінки. Самоаналіз ґрунтується на умінні бачитипозитивне і негативне в собі, в своїх діях і вчинках, це уміння критичномислити, співставляти свої дії і вчинки з певними цінностями та ідеалами. Самооцінка-оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця середінших людей. Від самооцінки залежить самоставлення школяра. Позитивнаоб'єктивна самооцінка сприяє формуванню самоповаги. Людина із заниженоюсамооцінкою відчуває себе невпевненою, не вірить, що її зусилля до чогосьприведуть і тому не намагається що-небудь змінити у своєму житті. Людина іззавищеною самооцінкою відчуває себе впевнено і. добре знає, чого хоче, бачитьсебе господарем становища.
Важливим компонентомсамовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свогоздоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою.Рушійною силою саморегуляції є воля. Прийомами саморегуляції можнаназвати самобідбадьорення, самопереконування. самоаналіз, самонавіювання,самопрограмування.
Важливимиметодами саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого стану,своїх, дій і вчинків. Самоконтроль -свідоме самостійне регулювання особистістюсвоєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у думках,почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих норм. До механізму самоконтролювходять самоаналіз, самооцінка, самокритика і самообмеження — здатністьвідмовитися від бажаного коли це зумовлюється зовнішньою потребою.