Політичні технології
В політичному житті людства виокремлюють два основні шляхи приходу до влади: насильницький – через диктатуру і тиранію і демократичний – через вибори. Іноді ці шляхи поєднуються або взаємодоповнюються. Відповідно, суб’єкт політичного процесу для досягнення успіху на виборах повинен володіти не лише особистими якостями, а й використовувати механізми впливу на громадян – потенційних виборців і конкурентів. Ці механізми отримали загальну назву – політичні технології.
Політичні технології — система послідовних дій і засобів, прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб’єкти політичної діяльності (особистості, політичні і суспільні групи, політичні партії, громадські об’єднання, групи тиску тощо) для досягнення необхідного політичного результату, реалізацію політичних цінностей та інтересів.
На практиці вони постають як сукупність методів застосування закономірностей політики, перетворення політологічної теорії в конкретні рішення, постанови, розпорядження.
Політичні технології поділяють на:
— демократичні та недемократичні,
— базові (що відображають погляди, дії великих груп або й всього населення, наприклад, опитування громадської думки, вибори, референдуми),
— другорядні (технології прийняття окремих політичних рішень, проведення окремих політичних акцій— зборів, мітингів, пікетування, маршів підтримки і протесту, маніфестацій);
— загальні (значною мірою стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу);
— індивідуальні (властиві для окремих суб'єктів політики). Індивідуальні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами (публічний виступ, участі. у бесіді, дискусії, розв'язанні конфліктів, виступ на радіо, телебаченні, пресі тощо).
Кожна з таких технологій має певні особливості використання, завдяки чому створюється відповідний імідж політика, його авторитет і популярність. Індивідуальні політичні технології обов'язково несуть відбиток особистих рис того, хто їх використовує. Загальними технологіями є технології прийняття політичних рішень, що стосуються максимально великої кількості людей (загальнодержавні, загальнонаціональні рішення) і технології виборчих кампаній. Але без знання специфіки, особливостей політичних технологій, вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності практично неможливо.
Використання політичних технологій завжди обумовлюється конкретними соціальними, політичними ролями, які постійно виконує суб’єкт політики, оскільки кожна окрема людина (особистість) завжди має відповідний соціальний статус, пов’язана з конкретними соціальними проблемами, впливає на їх розв’язання. Саме цим і обумовлені особливості, унікальність, іноді неповторність здавалося б одних і тих же політичних технологій.
Суттєвим і обов’язковим атрибутом, власне – механізмом, інструментом використання політичної технології є політична дія. При цьому виокремлюють психологічну установку (схильність до сприйняття тієї чи іншої ситуації, а вже потім – відповідної дії) і психологічну готовність до дії, досягнення очікуваного, прогнозованого результату. Під політичною дією розуміють процес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному з метою досягнення переваг у боротьбі за владу, її утримання, розширення та зміцнення.
Технологіяприйняття політичних рішень — сукупність методів і послідовних дій різноманітних суб'єктів щодо свідомої постановки та досягнення цілей у сфері політичної влади. Розрізняють три основних етапи: підготовчий, етап постановки цілей та етап їх реалізації, який набирає форми політичного рішення. Технології прийняття політичних рішень є видом політичних технологій, складовою технології політики та системи політичного управління. Відтак ці технології можна розглядати як мистецтво політичної діяльності в умовах прийняття політичних рішень.
Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів:
a) підготовчий (відбір і аналіз інформації);
б) розробки проекту рішення (проекту програми);
в) затвердження і прийняття до виконання рішення;
г) реалізації прийнятого рішення;
д) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.
Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і ступеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації. Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства.
Головною метою політичної діяльності, політичної участі є здобуття, утримання і використання влади. В демократичних країнах політики змагаються на регулярно здійснюваних всенародні вибори. Залежно від того, яка виборча система (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна) використовується в державі, суб'єкти політики обирають певні виборчі технології. Спробуємо дати визначення цьому поняттю, оскільки останнім часом воно широко використовується в лексиконі політиків, політтехнологів і журналістів, однак не існує єдиного погляду на його сутність та зміст.
Виборчі технології – система (сукупність) заздалегідь продуманих, намічених, тих, які використовуються (а також які вводяться інтуїтивно, спонтанно) заходів, кроків, планів, засобів, процедур, технічних, інформаційних засобів для успішного висунення кандидатів та їх обрання.
Виборча технологія – це сукупність засобів, методів і прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на електорат, що уможливлюють вплив на його електоральну поведінку і спонукають віддати голоси за певного кандидата чи партію.
Політична діяльність на виборах здебільшого починається з формування команди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів, “швидкого реагування”. Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають історичні й географічні особливості, соціально-демографічний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; особливості засобів масової інформації; інформація про головних конкурентів тощо.
Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які передусім турбують виборців, головні принципи, засоби проведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.
Політичний маркетинг.
Виборчі технології неможливо розглядати, не визначивши поняття політичний маркетинг. Існують люди, які мають товар, і люди, які мають гроші, і щоб отримати взаємне задоволення, вони мають зустрітися, а маркетинг сприяє тому, щоб між цими двома фігурами відбувся обмін товару на гроші.
Маркетинг ( від англ. мarket – ринок, збут) – це система заходів по управлінню операціями збуту і торгівлі, регулюванню ринкових процесів та вивчення кон’єктури і закономірностей функціонування ринку.
Класичний маркетинг виріс з об'єктивної потреби бізнесу контактувати з своїми споживачами, а маркетинг політичний обумовлений природною необхідністю спілкування влади і народу, держави і суспільства. А тому їх зустріч була неминучою. В політичному житті товаром вважають політичні партії, програми, думки, позиції; виборці виступають споживачами; політичні партії та лідери — підприємцями, що вивчають попит і задовольняють його, використовуючи для просування товарів і послуг спеціально.
Політичний маркетинг – сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно — політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.
Предметом досліджень політичного маркетингу виступають виборчі кампанії, організація масових політичних та освітніх кампаній; діяльність ЗМІ; організація пропагандистської роботи; організація процесів лобіювання; робота із політичними партіями і громадськими організаціями.
Функції політичного маркетингу:
формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо;
вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об’єкти та суб’єкти політики;
оцінювання і аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища;
аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;
розробка оціночних і прогностичних моделей політичного попиту, життєвого циклу об’єктів і суб’єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб’єктів політики;--PAGE_BREAK--
аналіз ефективності політичного маркетингу й коригування обраних форм і методів політичної діяльності тощо.
Виборча інженерія
Невід’ємною складовою політичного маркетингу є виборча інженерія, яка застосовується під час політичної боротьби за голоси виборців.
Виборча інженерія – пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі, регіоні, місті тощо.
Основними методами виборчої інженерії являються:
зміна виборчих процедур – знаходиться в юрисдикції Верховної Ради України. При повторному голосуванніна президентськихвиборах у грудні 2004 року аби унеможливити масові фальсифікації був прийнятий закон „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента України ” (реєстраційний № 6372);
маніпулювання межами виборчих округів – знаючи прогнози щодо голосування у виборчих регіонах, правляча еліта об’єднує райони де мешкають прихильники „свого” кандидата в округи для гарантованоїйогоперемоги; можливий поділ районів, що підтримує опонента, на округи, де їхні голоси розчиняються в більшості „своїх” голосів;
вибір відповідного часу для проведення виборів – при перемозі партії чи виборчого блоку на президентських виборах, як найшвидші парламентські вибори збільшують їхні шанси на повторну перемогу;
добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій – певна частина успіху на виборчій дільниці залежить і від членів виборчих комісій. Особливо їхній плив зростає при голосуванні у сільській місцевості або коли дільниця розташована на підприємствах, в лікарняних установах і т. ін;
стимулювання і переміщення виборців з одних виборчих округів до інших – “каруселі”, або голосування людей за відкріпними талонами на кількох дільницях. А згідно з даними ЦВК на президентськихвиборах 2004 року, у п’яти регіонах було видано меншу кількість бюлетенів, ніж проголосувало людей. Йдеться про Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Черкаську та Чернігівську області. Так, у Донецьку та області таких виявилося більше 26 тисяч. А за інформацією Української служби Бі-Бі-Сі, кількість зайвих бюлетенів по країні перевищує 129 тисяч. Також можливе застосування адміністративного ресурсу на більш закритих дільницях (армія, виправні установи тощо).
Взагалі, адміністративний ресурс — це застосування владних повноважень для досягнення певного результату в політиці, що не передбачені законом. Найчастіше використовується виконавчою владою, на підприємствах, установах з метою впливу на волевиявлення громадян, аби ті підтримали існуючу владу.
Залежно від відношення до закону адміністративний ресурс можна назвати м'яким і прямим. Про м'який адмінресурс говоримо тоді, коли владні повноваження чи владний вплив застосовуються без чіткої суперечності із законом: це може бути чи опосередкований вплив (скажімо, висловлення керівниками різних рівнів симпатій під час виборів може мати своїм ефектом відповідну позицію або навіть дії підлеглих), це може бути також виконання владних функцій відповідно до закону, але з чітким розрахунком впливу на осіб чи соціальні групи, щоб досягнути не передбачених владними повноваженнями функцій (наприклад, здійснення соціальних виплат перед виборами з метою здобути прихильність електорату).
Натомість, жорсткий адмінресурс — це використання владних повноважень для досягнення цілей, непередбачених законом із порушенням законодавства. Жорсткий адміністративний ресурс виявляється у формі впливу на підлеглих, виборців, інших членів учасників політичного процесу з боку владних осіб за допомогою примусу чи переконання у формі винагороди (підвищення в кар'єрі, надання пільг, грошова винагорода тощо) або покарання (звільнення з роботи, перевірки контрольних органів тощо). Жорсткий адміністративний ресурс в Україні найбільше виявився стосовно управлінського апарату, працівників бюджетної сфери, бізнесових структур, засобів масової інформації, політичних конкурентів, членів виборчих комісій, судів тощо.
Політична реклама .
Політична реклама – комунікація за допомогою засобів масової інформації та інших засобів зв’язку з метою вплинути на установки людей щодо суб’єктів і об’єктів політики.
Політична реклама — це розповсюджувана суб’єктом проведення політичної агітації інформація про кандидата, оплачена за його рахунок з метою оформлення його політичного іміджу, створення позитивної громадської думки про нього та бажаного впливу на подальшу поведінку учасників виборчого процесу.
Суб’єктами політичної реклами виступають: кандидати на виборах, діячі політики, партії, державні структури. Об’єктами є програми, політичні події, документи, бюджет.
В політичній рекламі і антирекламі є обов’язковим використання політичної символіки. Наведемо її різновиди:
політико-музична символіка (гімни, революційні і народні пісні). Яскравий приклад – пісня гурту Ґринджоли – „Разом нас багато”, як гімн Помаранчевої революції;
люди – політичні символи (політичні лідери – Ленін, Сталін; легендарні герої – Ілля Муромець, Робін Гуд). В своїй президентській кампанії Кучма проти Симоненка використовував в рекламних роликах кадри концтаборів, розстрілів, голодомору, порожніх полиць в магазинах, пов’язуючи їх з комунізмом і теперішнім лідером компартії України ;
умовно-графічні символи (зірка, троянда, хрест, свастика, леви, ведмеді тощо);
наглядно-агітаційна символіка (гасла, плакати, передвиборчі листівки, спалювання опудал і прапорів, портрети, карикатури тощо);
Етапи політичного рекламування:
1.Дослідження характеристик ідеального іміджу;
2.Дослідження характеристик реального іміджу;
3.„Упаковка” (проектування) іміджу, що планується на „продаж”;
4.Розробка форм, методів, засобів „упакованого” іміджу на політичний ринок;
5.„Продаж” створеного через засоби політичної комунікації, аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування запланованих дій.
Види політичної реклами (за носіями): усна політична реклама; політична радіореклама; політична карикатура; фотографія; політичний плакат; листівка; телевізійна реклама; мультиплікація; сувенірна продукція із символікою.
Комунікативні функції реклами:
привернення уваги до повідомлення;
інформаційна функція – створення у адресата образу стосовно об’єкта реклами;
переконуюча функція – за допомогою логічних схем, малюнків переконує людину, в тому, що цей об’єкт може задовольнити його потреби;
спонукальна функція – зміна поведінки у відношенні до суб’єкта.
На відміну від реклами комерційної, політична часто місить неприємну критику опонента чи відверте „закидання багном” з метою створення різко негативного образу. Використання антиреклами є невід’ємною складовою політичного маніпулювання.
Політичне маніпулювання.
Політичне маніпулювання — приховане управління політичною свідомістю і поведінкою людей, щоб примусити їх діяти (або не діяти) всупереч власним інтересам. Маніпулювання ґрунтується на неправді й ошуканстві. Причому це — не «брехня в ім'я порятунку», а корисливі дії. Без належної боротьби з маніпулюванням вона може стати головною функцією ЗМІ і звести нанівець офіційно проголошувані державою демократичні принципи.
Вимагаючи більшої гнучкості в політиці, маніпулювання як спосіб соціального управління має для його суб'єктів ряд переваг порівняно із силовими й економічними методами панування. Воно здійснюється непомітно для керованих, не спричинює прямих жертв і крові і не потребує великих матеріальних витрат, необхідних для підкупу чи заспокоєння численних політичних супротивників.
Способи маніпулювання.
Ефект первинності. При надходженні суперечливої інформації (перевірити яку неможливо) люди віддають перевагу тій, що надійшла першою. Цей ефект враховується при „зливі компромату”. Винен завжди той, кого облили брудом – йому потрібно відмитися.
Інформаційна блокада . Головне завдання позбавити конкурента можливості публічно відстоювати свою позицію. Влада може блокувати інформацію по якісь проблемі, а потім видає вигідну для себе точку зору. Оскільки люди до цього часу дуже зацікавлені в тому, що трапилось, то єдина доступна інформація розповсюджується швидко і стає головною версією того, що сталося.
Повторення. Постійне повторення одних і тих же тверджень, щоб до них звикли і стали розуміти не розумом, а на віру. Людині завжди здається переконливим те, що вона запам’ятала.
Констатація факту. Бажане становище речей подається як факт, що відбувся. Розрахунок простий – більшість людей переконані, що „диму без вогню не буває”. Така пропаганда подається під видом новин чи як результат соціологічних опитувань про рейтинги кандидатів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Створення загрози. Потрібно примусити людей боятися. Загроза будь-якого явища ( тероризм, повернення нацизму, бархатна революція) багаторазово посилюється і доводиться до абсурду. Масовий страх дозволяє легко маніпулювати громадською думкою.
Пробний шар. Аби не втрачати час, майбутні сенсації спочатку оприлюднюють невеликими порціями, аби перевірити реакцію публіки. Ті, що нікого не зацікавили більше не оголошуються. Інші посилено розкручуються за допомогою підконтрольних засобів масової інформації.
Політичний менеджмент
Поняття „політична технологія” перетинається з визначенням сучасного менеджменту. Термін „менеджмент” має подібне лексичне значення з українським словом „управління”.
Взагалі під терміном „менеджмент”, як правило, розуміють:
· менеджмент у звичайному значенні цього слова – уміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей;
· менеджмент – це управління, функція, вид діяльності з управління людьми у найрізноманітніших ситуаціях;
· менеджмент, як збірне поняття „менеджер”, – це певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто виконує роботу з управління .
Політичний менеджмент – наука і процес ефективного управління використанням матеріальних і людських ресурсів, щоб досягти мети управління суспільством ( політичною, економічною або соціальної сферою, окремими спільнотами тощо).
За іншим визначенням політичний менеджмент – це наука і мистецтво аналізу політичного розвитку суспільства на основі використання форм, методів і технологій політичного маркетингу.
Однією з важливих проблем, яка вирішується за допомогою політичного менеджменту, є організація і проведення виборчої кампанії.
Здійснення його при управлінні виборчою кампанією вимагає дотримання загальних принципів сучасного менеджменту: єдиноначальності, мотивації підлеглих, лідерства, науковості, відповідальності, правильного добору і розстановки кадрів, економічності (тобто раціонального використання людських і матеріальних ресурсів) та забезпечення зворотного зв’язку.
Політичний менеджмент як один із різновидів менеджменту являє собою таку систему управління, в основі якої покладено політичні процеси, передбачення їх наслідків, вироблення рекомендації для політичного керівництва та забезпечення реалізації їх у політичній практиці.
Політичний менеджмент розглядається як вчення про проблеми управління і як практичні рекомендації щодо керування об’єктом управління (державою, регіоном, організацією, фірмою, концерном).
Управлінськими функціями менеджменту виступають:
планування – полягає у формулюванні мети управління і шляхів досягнення її. Створює уявлення про існуючий стан, напрями необхідного і вірогідного розвитку, а також способи реалізації поставлених цілей;
організація – відповідає на запитання щодо організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих людей;
мотивація – використовується для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб вони виконали свої обов’язки щодо об’єкта управління і суспільства в цілому;
контроль – полягає в ретельній перевірці виконання намічених планів, їхньої відповідності структур організації, відповідності самої структури цілям організації.
Отже, сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийманні і втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліта), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь і маніпуляцій.
Лобізм як політична технологія
В сучасному політичному житті для досягнення необхідного рішення або задоволення інтересів на владу чиниться організований і цілеспрямований тиск з боку лобістських груп.
Лобізм — це система і практика реалізації інтересів різних груп, союзів, об'єднань громадян, корпорацій тощо шляхом організованого впливу на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів.
Незважаючи на часто нелегітимний статус лобістських груп, механізми їхньої діяльності не можна однозначно оцінювати негативно і зводити до банального підкупу посадовців. Лобістські групи є природними інститутами плюралістичної демократії і втілюють активні політичні технології, а також механізм обліку та реалізації багатопланових соціальних інтересів у суспільстві. Тобто політичним призначенням лобізму є здійснення функції соціального посередництва між громадянським суспільством та державою, а також сприяння спрямованому «обміну інформацією» в процесі законотворчості. Сучасні внутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та «нав'язати» свій інтерес структурі або політичній персоні, яка приймає рішення: наближеність до політичної фігури або організації, від яких залежить рішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу; можливість вдаватися до політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску; можливість вдаватися до економічного тиску (погрози щодо припинення сплати податків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квот тощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структури та її дій в очах громадської думки.
Головною цінністю лобізму є наявність легітимної можливості участі у розробці та прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентних спеціалістів.
Політичне прогнозування
Людство завжди прагне передбачити результати своєї діяльності і зазирнути в майбутнє, в тому числі і в політичній сфері. На сучасному етапі на зміну астрології і пророцтвам прийшло наукове прогнозування, що спирається на знання реальних взаємозв’язків і закономірностей.
Науковий прогноз — імовірнісне науково обґрунтоване судження про перспективи, можливі стани того чи іншого явища у майбутньому чи про альтернативні терміни його існування”.
Звідси можна зробити висновок, що
політичне прогнозування – це процес науково обґрунтованого припущення про можливі шляхи розвитку політичних подій у майбутньому, вироблення рекомендацій для практичної діяльності в певних умовах.
Метою політичного прогнозування є підвищення ефективності та результативності прийнятих політичних рішень, запобігання небажаному розвитку політичних процесів.
Політичне прогнозування передбачає:
проектування в політичній сфері, вироблення політичних сценаріїв проектів майбутнього політичного буття, за якими передбачається або планується розвиток подій у певному суспільстві;
здатність до політичного передбачення окремо взятої особи або групи індивідів за допомогою інтуїції, знання, інтелектуального чи соціального проектування на основі спільного досвіду.
Залежно від сфери прогнозу виділяють:
внутрішньополітичне прогнозування – охоплює всю сферу внутрішньої політики, надає оцінки політичним подіям і політичним інститутам;
зовнішньополітичне прогнозування стосується галузі міжнародних відносин і зовнішньої політики, оцінок політичної обстановки у світі,, відносини між державами.
За термінами виділяються:
Короткостроковий прогноз (до 1 року). Стосується перспективної оцінки окремих подій, таких як результат виборів, розвиток тієї або іншої політичної кризи;
Середньострокові прогнози (5—7 років), пов’язані з розвитком рівня держави, системи міжнародних відносин;
Довгострокові прогнози (до 20 років), торкаються найчастіше найзагальніших проблем глобального політичного розвитку.