Вступ
Актуальністьдослідження зумовлена недостатністю вивченості та спрацьованості проблеми становленняi розвитку політичної системи суспiльства, взаємодія її інститутів та їх протидіяв умовах посттоталітарної трансформації суспільства та європейської інтеграції України.
Об'єктом дослідженняє сутність поняття політичної системи суспільства, його елементів та узагальненийаналіз на основі теоретичної бази фактичної політичної системи України.
Предмет дослідженняє системний аналіз об'єкта дослідженнячерез призму загальнолюдських принципів верховенства права, гуманізму, пріоритетусуспільства над державою.
Мета дослідженняполягає у комплексному опрацюванні всіх явищ, що виникають при здійснені політичноївлади, спираючись на теоретичний і фактичний матеріал.
Гіпотезою є можливістьзастосування засад верховенства права, гуманізму, примату суспільства над державоюпри побудові можливих варіантів системи.
У відповідністю догіпотези поставлені завдання дослідження:
1. Дати визначення політичної системи суспільства,розкрити його зміст; встановити ознаки, функції; видову класифікацію систем.
2. Провести системний аналіз субсистем політичноїсистеми та встановити її елементи, становити їх взаємозалежність.
3. Встановити закономірності та основні тенденціїрозвитку політичної системи суспільства України в фактичній площині;
Структура праці зумовленалогікою ведення дослідження та складається з таких елементів як, план, вступ, трирозділи, висновок та список використаних джерел.
1. Поняття полiтичної системи суспільства
Суспільство з'явилося, колилюди виділилися з світу тварин. Людина — його головна передумова і первинна клітина,бо, як говорив ще Арістотель[1], людина єістота суспільна. Тому найважливіша риса суспільства полягає в тому, що воно являєсобою систему взаємозв'язків розумних істот. Взаємодіючи з суспільством, людинарозвивається сама і розвиває свої соціальні, сутнісні властивості і сили і тим самимстає особистістю і стимулює прогрес суспільства.
У науковій і навчальнійлітературі дається багато визначень і характеристик людського суспільства, але всівони сходяться в одному: Суспільство є продукт взаємодії людей, певна організаціяїхнього життя, внутрішньо суперечливий організм, сутність якого полягає в різноманітних(економічних, моральних, релігійних та інші) зв'язках і відносинах між людьми, їхоб'єднаннями та спільнотами. Це складна самодостатня система зв'язків людей, об'єднанихекономічними, сімейними, груповими, етнічними, становими, класовими відносинамий інтересами. У суспільстві діють перш за все не біологічні, а соціальні закони
У різні періоди історичногорозвитку суспільство брало різні форми, змінювалися ступінь його зрілості, внутрішнюбудову, тобто. економічна, соціально-класова, політична структура. Первісне суспільство,наприклад, довгий час було більш-менш однорідно-колективістський, не знало соціальногота іншого розшарування. Поступово структура суспільства ускладнювалася: із змінамиекономічних відносин з'явилися соціальні спільності, групи, класи і т.д. що маютьсвої інтереси й особливості.
Ця структура представленау вигляді різних взаємодіючих систем: політичної, соціальної, економічної, ідеологічної,правової та деяких інших. Ці системи складаються і існують об'єктивно. До цих елементів,що утворює різні суспільні системи, відносяться соціальні інститути (держава, партії,церква тощо), культурні пласти (ідеологічні, релігійні течії, традиції, мову і т.д.),економічні організації (підприємства, установи, органи економічного управління іт.п.), Правові встановлення (норми, правові інститути, законодавство тощо). Самев різних, але об'єктивно обумовлених поєднаннях ці елементи і структурують суспільствона системи, а теоретична думка виділяє і вивчає ці системи: політичні, соціальні,правові, економічні і т.д.
Зрозуміло, системнаорганізація суспільства не є єдиною[2]. Суспільствонескінченно складне утворення. Можна, наприклад, виділити і структури суспільства,що формуються не за системним критеріям, а з інших, наприклад, за критерієм співвідношенняіндивіда (особистості) і колективу. Можна виділити економічний базис і надбудову(ці поняття добре відомі з попереднього, марксистсько-ленінського етапу вітчизняногосуспільствознавства); соціальний простір (поле) та інформаційний простір і т.п.Але системна організація виявляється однією з найважливіших структур суспільстваі дозволяє з найбільшою повнотою розібратися в багатьох сторонах життя суспільства,в тому числі у співвідношеннях держави з іншими політичними елементами суспільства.
Поняття «система»прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. Вперше використав американськийдослідник Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у наукуі саме поняття «політична система». Система — одне з основних понять політології,яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеноїмоделі чи окремих елементів. В. Мітчел, вважає її універсальною категорією науковогоаналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов´язаних елементів, що утворюютьстійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті,дотичних до вироблення політичних рішень. Сутність системного опису суспільстванайбільше вираження отримала в теоретичних побудовах Т.Парсонса. Він підійшов дорозгляду суспільства як складної відкритої системи, яка складається з чотирьох підсистем,кожна з яких виконує певну функцію.
Виконання кожноюпідсистемою своєї функції забезпечує стійкість і цілісність суспільства[3]:
· економічна підсистемавідіграє роль з'єднуючої ланки між суспільством і природою (функція адаптації);
· соцієнтальна підсистемапідтримує спосіб життя, що утвердився, і включає в себе всі інститути соціальногоконтролю — від законів до неформальних правил (функція інтеграції);
· підсистема соціалізації(культурна) дозволяє включити людину в існуючу культурну систему і містить у собікультуру, релігію, сім'ю і школу (функція стійкості і самозбереження)
· політична підсистема,яка включає в себе всі форми прийняття рішень, визначає колективні цілі і забезпечуємобілізацію ресурсів для їх досягнення (функція взаємозобов'язання);
Кожна з підсистемможе зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонуватимуть бездоганночи хоча б задовільно.
Разом з людськимсуспільством виникає соціальна влада як його невід'ємний і необхідний елемент[4]. Вона надає суспільству цілісність, керованість,є найважливішим чинником організованості і порядку. Іншими словами, це систематизуючийелемент, що забезпечує суспільству життєздатність. Під впливом влади суспільні відносинистають цілеспрямованими, набувають характеру керованих і контрольованих зв'язків,а спільне життя людей стає організованою. Таким чином, соціальна влада є організованасила, що забезпечує здатність тієї чи іншої соціальної спільності — роду, групи,класу, народу (владарюючого суб'єкта) — підкоряти своїй волі людей (підвладних),використовуючи різні методи, в тому числі метод примусу. Вона буває двох видів — не політична і політична.
Специфіка політичноївлади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їх організаційреалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управлінняі контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої єпартії, суспільні рухи, ЗМІ.
Політична систем суспільства: підходи розумінняПоняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади вконкретному суспільстві. Політична система — це цілісна сукупність державних і недержавнихсуспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів,засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.
Політична системавиникла з поділом суспільства на класи та появою держави[5]. У процесі еволюції державно організованого суспільствавона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонуваннязавжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального,духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.
Процес становленняполітичних систем обумовлений рядом змінних:
— зміною способувиробництва (зміною форм власності тощо);
— зміною в соціально-класовійструктурі суспільства;
— політичною поляризацієюсуспільства (спочатку переважала економічна поляризація);
— збільшенням чисельностісуб’єктів політики;
— зростанням робітничогоруху і створенням буржуазних політичних партій, рухів тощо;
— загально гуманітарнимпрогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо;
— зростанням роліідеології – світської і релігійної;
— глобалізацією проблем,що стоять перед людством.
Використовуючи різніметодологічні прийоми (підходи), можна виявити ряд критеріїв, що дозволяють обгрунтуватиі розшифрувати наведене визначення політичної системи[6].
Генетичний підхід- концентрує увагу на зумовленості політичних явищ економічними і соціальними чинниками.
а) Критерій економічноїдетермінації політики проявляється у відносинах власності та виробництва, а зворотнийвплив політики на економіку проявляється у відносинах розподілу й керування.
б) Критерій соціальноїобумовленості політичних явищ свідчить про те, що політика є результатом суспільногорозвитку.
в) Критерій соціальногоінтересу розкриває взаємозв'язок політичної системи та її елементів з певними соціальнимигрупами, верствами, класами, націями. Потреби цих груп виступають мотиваційнимичинниками у формуванні політичних організацій.
Інституційний підхід- дозволяє позначити характеристики політичних явищ.
Системний підхід- політична система, як і будь-яка цілісна система, має інтегративний (елементив системі набувають такі якості, якими поза системи вони не володіють) і антиентропійний(здатність системи протистояти своєму зникнення) характер.
Субстанціональнийпідхід — допомагає виявити першооснову всього політичного. Цією першоосновою є політичнавлада, а механізм її здійснення політична система.
Функції Всі елементи політичноїсистеми взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодієіз зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвитокцього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється черезфункції політичної системи:
Регулятивна– виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введенняполітичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовоювладою.
Інтеграційна– вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
Дистрибутивна(розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусіві привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованогофінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управлінняотримуються з економіки через оподаткування.
Реагування– відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішньогосередовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальнимигрупами.
Легітимізації– діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межахвзаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
Політичноїсоціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
Артикуляціїінтересів – пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
Агрегуванняінтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
Політичноїкомунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різнимиструктурами політичної системи, лідерами і громадянами.
Стабілізації– забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.
Ознаки Як і будь-яка система,вона буде володіти такими ознаками, які випливають із самої сутті поняття:
— взаємозв´язокгрупи елементів;
— утворення цимиелементами певної цілісності;
— внутрішня взаємодіявсіх елементів;
— прагнення до самозбереження,стабільності та динамізму;
— здатність вступатиу взаємовідносини з іншими системами.
Типи Залежно від політичногорежиму виділяють наступні види політичних систем:
1. Демократичні.
2. Тоталітарні.
Залежно від суспільно-економічноїформації:
1. Політичні системирабовласницьких суспільств.
2. Політичні системифеодальних суспільств.
3. Політичні системибуржуазних товариств.
4. Політичні системисоціалістичних товариств.
Залежно від географічногоположення:
1. Європейська політичнасистема.
2. Північноамериканськаполітична система.
3. Азіатська політичнасистема і т.д.
Алмонд і Пауел залежновід ступеня культурної диференціації та секулярізованності політичних систем запропонувалинаступну класифікацію[7]:
2. Традиційні політичнісистеми — диференційована політична структура, люди знаходяться «поруч»з політичною системою.
3. Сучасні політичнісистеми — люди беруть активну участь у функціонуванні політичної системи.
За характером взаємодіїполітичних систем із зовнішнім середовищем:
1. Закриті (СРСР).
2. Відкриті (Великобританія,Франція і т.д.).
Серед базових моделейполітичних систем виділяють:
1. Командна, орієнтованана використання примусових, силових методів в управлінні.
2. Змагальна, основноюдомінантою існування якої служить протистояння, протиборство різних політичних ісоціальних сил.
3. Соціопримирна,націлена на підтримку соціального консенсусу та подолання конфліктів
Усі типології є умовними.Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед,є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. Дотого ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаютьсяісторичними, економічними, культурними та іншими умовами
Презумуючи все сказанеможна зробити висновок, що політична система суспільства є явище багатогранне ігранично широке. Вона формується об’єктивно з зародженням і розвитком суспільстваі є постійним його сателітом. Сам факт існування політичної системи зумовив її призначення– функції, які органічно випливають із феномену влади, у нашому випадку – політичної.Також встановлена що побудова політичної системи залежить від низки чинників. Поєднанняу різних пропорціях впливу таких факторів на систему послугувало для градації політичнихсистем на різні типи. В залежності від зміни типу політичної системи міняються їїскладові – елементи, а також їх зміст і значення. Про це мова піде у наступномурозділі.II. Елементи політичної системи суспільства
Підсистеми.Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем(елементів)[8]:
· інституціональна підсистема,що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичнихорганізацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття«політична організація суспільства»);
· комунікативна підсистема- система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усерединіполітичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступатияк примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;
· нормативна підсистема,що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулюваннявзаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативніакти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);
· культурно-ідеологічна підсистема,що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичнуі правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонуванняполітичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості,від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одногобоку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого- надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичногоустрою багатоваріантними;
· функціональна підсистемаоб'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин владиі громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.
Складові підсистем. Кожна із підсистем має свою власну структуру,особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурнихелементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються вбудь-якому державно-політичному утворенні сучасності:
1. Політичніінститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичніоб’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії,автократії тощо.
2. Політичнівідносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами, між соціальними групами,між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння,організації та використання влади.
Політичніпринципи та норми нормативна підсистема політичної системи, через які соціальніінтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення.Отже, право є механізмом легалізації політичної системи, а значить її необхіднимелементом. Ще одне їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомостілюдини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції,законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичнівідносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячогорежиму.
Політичнакультура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагненнята інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей,поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичніцінності та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і характерполітичної культури, отже й моделей політичної поведінки. Будучи важливими елементамиполітичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики.Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображениху політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політичнакультура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культурасприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілейі змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративноюроллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкоїсоціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.
3. Політичнаучасть і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделій типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот.
4. Соціальнісуб’єкти політики: індивіди )громадяни, політичні лідери), політичні групи і колективи,класи, нації, народ.
Механізми політичноїкомунікації – перш за все діяльність ЗМІ «четвертої влади»[9], політична агітація тапропаганда «політична реклама», вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції,механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо. Вони є активнимі самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнахвідіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережаустанов, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливаютьна регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізаціїцілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформаціїнамагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежністьне забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладімасової інформації.
Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним,адже кожен з них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими.Увесь комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки інтегруючимзв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить консолідована політична сукупність,що забезпечує гармонію владної взаємодії між особою, суспільством і державою.
Інституціональна система.Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі,яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та іншізасоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальноюкількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха),то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією,тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.
Інститути організації,що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.
1. Власне політичні:
· держава- фундаментальний елемент політичної системи;
· політичні партіїі окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаютьсяопозиційні партії і організації.
Держава і партіїмають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення владиє безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язаніфункції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретніпрограми дій.
2. Не власне політичні:профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо.Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску надержавну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись нате, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичнуроль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюєтьсяв центральний елемент політичної системи.
3. Неполітичні організаціївиражені спільнотами різного аматорського типу (культурні, спортивні тощо). Незначногополітичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з бокудержави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснюватитиск на владу.
Суб'єкти політичноївлади мають багаторівневий характер: її первинний рівень вираженийіндивідами, вторинний — політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня- політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вониможуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.
З цієї позиції можнавиділити[10]:
· відкриту (видиму) владу:безпосередні учасники здійснення політичної влади — публічні політики: президенти,депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;
· напівприховану владу,під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу — від законних(через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвуванняу виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу.У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певнихгруп інтересів на державну владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі,в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюютьпровідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, військово-промисловелобі), медіамагнати, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересіві влада взаємодіють через посередника — професійного лобіста (така практика поширенана Заході), депутата, будь-якого політика. Але ця взаємодія може здійснюватися забільш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньозасідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;
· тіньову владу,яка себе не афішує. До подібного «тіньового сектора» влади можна віднести,наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становищев країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальніструктури («п’ята влада[11]»), якщовони мають важелі тиску на владу.
Держава як елемент політичної системи. Виникнення держави як соціально-політичного інститутута головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладненнясуспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та іншихінтересів і потреб соціальних груп та індивідів.
Держава в своєму історичному й соціальному призначеннімала відбивати ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальніінститути не могли задовольнити. До них відносяться: потреби в суспільному впорядкуванні,у безпеці, дотримання прав і свобод індивідів, збереження громадянського миру іправопорядку тощо.
Як політичний інститут держава має ряд суттєвихвідмінностей ознак від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказуютьна її величезний вплив на суспільство.
По-перше, держава – це єдина територіальна організаціяполітичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на всенаселення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його членів забезпечуютьінститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаютьсядержавним кордонам, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володієверховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням.
По-друге, держава – це орган влади, соціальногопримусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотриманнячи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізмдержави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судовоївлади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланками (центральне, регіональне,місцеве), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством,зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує «легітимненасильство» через уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку.
По-третє, — правовий характер держави. Серед норм,що регулюють його діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковимнормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управліннята інтеграція суспільства.
По-четверте, публічність державної влади, професіоналізаціяуправління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органамта їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.
По-п’яте, держава являє собою суверенну організаціювлади. Суверенітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-якихінших видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з іншимидержавами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означає: а) обов’язковістьїї рішень для населення; б) можливість скасування постанов і рішень недержавнихполітичних організацій; в) володіння рядом виключних прав (прерогатив), наприклад,право видавати закони; г) наявність спеціальних засобів впливу на населення (апаратпримусу і насильства); д) утворення системи примусового стягнення податків та іншихобов’язкових платежів, яка забезпечує економічну самостійність держави.
Таким чином, держава – це організація політичноївлади, що сприяє здійсненню конкретних соціальних інтересів (класових, загальнолюдських,релігійних, національних та ін.) в межах певної території.
Особливості:
Примирюючирізні соціальні групи, держава дала життя політичній системі. Безумовно, що державана всьому протязі людського розвитку виступало як «миротворець», але з іншого, самевона двічі втягувала своїх підданих у світові війни.
Черездержаву індивід «включається» в політичну систему суспільства. Разом з тим, завждиміж державою та окремими громадянами існує комплекс протиріч, який в цілому характеризуєтьсяяк одне з основних внутрішніх протиріч політичної системи суспільства.
Держававиступає політичною організацією економічно пануючого класу. Але треба зазначити,що такий стан для держави характерний лише в період криз.
Державастала першим результатом політичної діяльності людей. Вона відіграє роль арбітранадкласового, встановлює «правила гри» для політичних партій і об'єднань.
Держава- найважливіший інтегруючий фактор, що пов'язує в єдине ціле політичну систему ігромадянське суспільство.
Політичнасистема перебуває в постійному русі, модифікації. Коли ж виникають надзвичайні ситуації,особлива роль в їх вирішенні відводиться державі.
В історії були часи (та й сьогодні подекуди маємісце), коли держава та суспільство зливались воєдино[12]. Це при станово-кастової суспільстві, коли державнавлада не обиралася, не формувалася за участю народу, а складалася з представниківпривілейованого стану. Таке ж злиття суспільства і держави в одне ціле можна спостерігатив тоталітарних режимах.
Станова або кастова влади склалися більш-менш природнимрозвитком суспільства, і на їх формування впливав поділ праці. Тому таку форму владиможна, мабуть, назвати історично необхідною формою організації виробництва, розподілуйого результатів, а звідси і формування влади. Таким чином, характеризуючи співвідношеннясуспільства і держави слід сказати, що в історичному плані з появою держави суспільствояк би розколюється на дві частини — на державу і решту, недержавну частина, якуякраз і слід називати громадянським суспільством. Коли в суспільстві чітко виділяються,з одного боку, держава, а з іншого — громадянське суспільство, то питання про співвідношеннядержави і суспільства, по суті, перетворюється в проблему співвідношення громадянськогосуспільства і його політичної влади.
На співвідношення цих компонентів вказує державнийрежим. Політична система в демократичній державі — це акумулятор економічного іполітичного плюралізму, механізм реалізації влади права в інтересах держава-образусуспільства. Оптимальне функціонування політичної системи може забезпечуватися лишев умовах правової держави, — оскільки саме воно створює справді демократичні механізмиформування різних політичних сил в суспільстві. Державі відводиться лише роль нічногосторожа. Що ж стосується тоталітаризму, то він є штучно створеною системою керуваннясуспільними справами, породженим в періоди кризи громадянського суспільства, втратиним здатності формування державної влади.III. Політична система суспільства в Україні
Загальні ознаки Виходячи із загальнотеоретичногоаналізу політичної системи, торкнемося проблеми становлення політичної системи вУкраїні. Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вищетипологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції.
Україна подолалапочатковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутівдержавності — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного таекономічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства.Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичноюта економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, натлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.
Істотною ознакоювладно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичноїконкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарноїполітичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналіврозподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізмув політиці. Політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементистарої командно-адміністративної, мафіозної і сучасної демократичної систем.
Політична систематісно пов´язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, щозумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення.Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєїсуспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарногосуспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а вмайбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.
Специфіка Для неї характерні такіознаки: 1) збереження структури і функцій старого адміністративного апарату, елементівтоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів, двомірної оцінки дійсностіі догматизму; 2) великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансовихресурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів не за призначенням,створених органами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін наотримання від них тіньових доходів; 3) поступова реалізація конституційних принципівдля створення правових умов розвитку сучасної правової демократії.
Політична система в Україні відзначаєтьсядуже низькою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державіпроходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами.Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніхноменклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістськийпотенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичніі культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думкав результаті кризи звільняється від тоталітарної і посттоталітарної міфології.
Основна причина недосконалостіполітичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльностіне правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушуєсвої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органівтвердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культурисуспільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовийхаос несумісний з нормами буття.
Верхівка державноїбюрократії створює як правові, так і нелегальні умови для мафіозних каналів збагаченняпромислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільноїбільшості, з одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують»політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.
До елементів політичноїмафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців за рахунок створенняпільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов для паразитичного збагаченняноменклатурних кланів, безпартійний характер формування влади, залежність засобівмасової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань, нелегальнелобіювання представниками влади групових інтересів.
Політична система лише тоді можезабезпечувати вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функціонуютьу рамках правової системи.
Особливості нормативної підсистемиДо недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втіленнянорм Конституції у законодавчі акти; тривале реформування судової влади як основногомеханізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординаціїміж правовими актами, законами і підзаконними актами, а також нових правових кодексів(цивільного, кримінального, податкового, бюджетного), які б відповідали Конституціїта міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції реформування правовоїсистеми (у ній здебільшого домінують інтереси державної бюрократії, фінансової тапромислової олігархії, а не суспільні); надмірне поширення підзаконних актів (урядових,відомчих) як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосуваннявикористовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавствомрізних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону івідповідальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняттязаконодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристіввід передових країн Заходу; правову неграмотність та правовий нігілізм громадяні політичної еліти.
Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:
— перехідна від неправовогодо правового типу;
— легітимна для більшостінаселення;
— перехідна до втіленняконсенсуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практицісуто конфронтаційної моделі);
— миролюбна, неагресивна;
— позбавлена власноїглобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
— система, яка покищо нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верствнаселення, але яка зберігає елементи «соціальної держави »;
— світська (на відмінувід релігійної чи атеїстичної);
— етатизована (одержавлена);
— система з недостатньовисоким інтелектуальним рівнем політики;
— система з політичнимдомінуванням певних соціальних верств «реформованої традиційної номенклатури», нової «номенклатури » та ін.
Основними напрямкамиформування і розвитку політичної системи України є:
— побудова демократичноїсоціальної правової держави;
— утвердження громадянськогосуспільства;
— подальший розвитокй вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
— зростання політичноїсвідомості та політичної культури суспільства і особи;
— вдосконалення діяльностізасобів масової інформації.
Підходи до визначення моделі системиПроаналізувавши функції сучасної політичної системи України, можна визначити їїтипологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України єпосткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи командно-адміністративної(збереження структури і функцій старого адміністративного апарату; тривале функціонуваннярадянської представницької системи; модифікація ознак тоталітарної культури у виглядінетерпимості, двомірної оцінки дійсності, догматизму і рутинності; пристосуваннянизки форм і процедур радянської системи права до ринкових умов), мафіозної (тіньовідоходи можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних,митних умов; паразитичне збагачення номенклатурних кланів; безпартійний характерформування влади; залежність засобів масової інформації не від масового споживача,а від кланових угруповань; нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів)та сучасної демократичної (конституційні засади функціонування органів влади; створеннямеханізму стримування і противаги, поступове правове забезпечення можливості судовогозахисту прав громадян; розвиток громадських та політичних організацій.
За культурологічним підходом політичнасистема України набула пріоритетних рис східноправославної цивілізації, де розвинуласядержавна бюрократія та ідеологічна обробка населення Церквою і державою, а широкоїгромадської ініціативи не існувало. Політичні системи інших країн (Болгарії, Сербії,Росії, Білорусі), котрі також виросли на грунті цієї культурної традиції, маютьзначно менший реформістський потенціал порівняно з політичними системами країн,що своїми традиціями сягають у західну (католицько-протестантську)культуру, затемасштабніше мафізуються.
З погляду масштабу і характеруреалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементиадміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпилаідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовахнадзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглисярадянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані в нових умовах.
Таким чином можна зробити висновок,що політична система України є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи командно-адміністративної,мафіозної та демократичної систем. Для неї характерні такі ознаки: збереження структуриі функцій старого адміністративного апарату, елементів тоталітарної культури, щовиявляється у нетерпимості до опонентів, двомірній оцінці дійсності, догматизмі;великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансових ресурсів черезпільгові податки, кредити, використання не за призначенням бюджетних коштів, створенихорганами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін на отриманнявід них тіньових доходів; поступова реалізація конституційних принципів для створенняправових умов розвитку сучасної правової демократії. Політична система України сягаєкорінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати у сучасномумодернізаційному процесі важко.
Політична система України лишечастково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокоїтрансформації у сучасну плюралістичну політичну систему.
політичний система суспільство україна
Висновок
Отже розглянувшикатегорію „політична система суспільства” ми зрозуміли, що це є одне із найбільшємних і широких явищ у сучасному демократичному суспільстві. А саме поняття „система”зазвичай охоплює по крайній мірі: 1) велику кількість елементів; 2) їх взаємозв’язокі взаємодію; 3) цілісний характер всіх багатообразних складових елементів системи;4) зв’язок із суспільною сферою. І це дуже важливо оскільки політична система найбільшповно забезпечує участь усіх громадян, які цього хочуть і мають можливість, в управліннідержавними і суспільними справами, а також здійснює взаємозв’язок усіх елементів,а це дуже важливо, хоча, звичайно, не виключає їхню автономію.
Отже говорячи продержаву, органи і організації, як особливі ланки політичної системи, нам лише залишаєтьсядобавити, що це є найбільша розвитку сучасного суспільства, і їхнє функціонуваннядозволить нам просуватися далі до більш ширшого і повного розвитку і зрештою додосконалості, а цього не було б, якщо б не було політичної системи суспільства зїї функціями, задачами і цілями на майбутнє.
Проте не існує єдиноїдумки про політичну систему, я вважаю, що при детальному подальшому її дослідженіця думка знайдеться, що допоможе нам краще зрозуміти це суспільне, державне і політичнеявище.
— по-перше, в данійроботі я побачив і зміг довести тісний взаємозв’язок держави і суспільства, інакшекажучи нерозривний зв’язок; встановив ознаки та функції системи і на основі цьогонавів класифікацію політичних систем.
— по-друге можнапобачити тісний взаємозв’язок політичних організацій, політичних партій та іншихоб’єднань з державним апаратом, а відповідно і їх роль в політичній системі суспільства.Адже, саме держава регулює діяльність політичних партій, організацій, вказує шляхдля їхнього існування, і в свою чергу саме політичні організації відіграють значнуроль в розвитку держави, її процвітання. Держава хоче цього чи не хоче повинна братидо увагу ту чи іншу ситуацію, яка відбувається в суспільстві, підкорятися певнимзаконам суспільства, і навпаки, держава виступає основою політичної системи суспільства,на основі принципів держави, державної влади будуються інші принципи функціонуванняполітичної системи, її підрозділів, і взагалі розвиток суспільства і громадян, зокрема,в ній.
По-третє, шляхомлогічного аналізу та спостереження було встановлено, що політична система в Україніє посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної,мафіозної і сучасної демократичної систем.
Список використаних джерел
1) КонституціяУкраїни, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. )) ВідомостіВерховної Ради України. — 1996. — № 30.
2) ЗаконУкраїни «Про об'єднання громадян», Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992,N 34, ст.504 )
3) БебикВ. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. К., 2000.
4) БрегедаА. Політологія: Навч.-метод, посіб. — К., 1999.
5) ВенгеровА.Б.Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция,2000,
6) КомаровС.А. Общая теория государства и права. Москва. – 1998р.
7) КопєйчиковВ.В. «Загальна теорія держави і права», К. Юрінком, 1997.
8) КорельскогоВ.М., Перевалова В. Д… Теория государства и права: Учебник для вузов. М:. Норма(издательская группа Норма—Инфра, 2002,
9) КотюкО.В. «Основи держави і права», К., ВЕНТУРІ, 1996
10) МарченкоМ.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р.
11) РудичФ. М. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. К.–1995
12) РозенфельдЮ.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін — Політологія. 2001 рік
13) СкакунО.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р.
14) Халипов В. Ф. Кратология как система наук о власти. — М.:Республика, 1999.
15) ЮрійМ.Ф. Політологія. К.: Дакор, 2006.
16)Теория государства и права от студентов:Учебник для вузов ) Под ред. студ. J.Smita. — Web.: Издательство JurFak (веб-сайтwww.juristy.ru), 2000.