План
1. Політичні відносини як компонентполітичної системи
2. Політичне управління. Йогосуб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень
3. Глобальні проблеми сучасностіта шляхи їх розв’язку
Список використаної літератури
1. Політичні відносини яккомпонент політичної системи
Напевному етапі розвитку суспільства виникає політична система як одна із формсоціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей-політикою. На відміну від інших систем (економічних, соціальних, духовних),політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язаннітаких загальнолюдських завдань як інтеграція суспільства, розподіл у ньомуматеріальних і духовних цінностей; монополія на державний примус у масштабахусього суспільства і використання для цього спеціального апарату; доситьскладна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації,принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотнийзв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. У рамкахполітичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна,культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється політичнеуправління суспільством.
Отже,політична система суспільства визначається як організований вираз політичногокерівництва домінуючої частини населення, політична форма існування будь-якогосоціально-неоднорідного суспільства; сукупність організацій і установ, яківиражають інтереси наявних у суспільстві класів та націй; система державних інедержавних організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичнихвідносин у країні; взаємопов'язана сукупність партій, держави і громадськихорганізацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють управліннясправами суспільства; механізм здійснення народовладдя і управління справамисуспільства й держави. Інакше кажучи, у широкому розумінні — це система всіхполітичних явищ, сукупність матеріальн их і нематеріальних компонентів,зв'язаних політичними відносинами з приводу здійснення політичної влади, якііснують у соціально-неоднорідному суспільстві. А у вузькому розумінні — цесистема всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадськихоб'єднань і трудових колективів, що здійснюють функції з реалізації політичноївлади у соціальнонеоднорідному суспільстві.
Аналізполітичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організаціяцілісної системи специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, щоїї утворюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв'язку між елементами.
Доструктури політичної системи входять: політичні відносини, політичні суб'єкти — інститути (організації), політичні й правові норми, політична свідомість іполітична культура. Тільки сукупно ці компоненти (підсистеми) можутьзабезпечити політичну діяльність, функціонування політичного життя.
Політичнівідносини — це відносини між соціальними групами, націями і народностями, міжполітичними інститутами, між державою і громадянами з приводу влади у зв'язку звиробленням і здійсненням політики. Політичні відносини показують, яким чиномсоціальні суб'єкти можуть реалізовувати політичну діяльність через системуполітичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби і методи,регламентувати цю діяльність. Успіх перебудови політичного життя визначаєтьсятим, наскільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом,будуть втілені у практику, якою мірою під їх впливом оновиться функціонуванняінститутів політичної системи (держави, політичних партій, громадськихорганізацій тощо).
Носіямиполітичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути(організації) — держава, політичні партії, громадські організації, рухи,об'єднання тощо. Це система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей(особистостей), а також механізм керівництва і управління, за допомогою якихздійснюється політична влада. Через них соціальні суб'єкти здійснюють своюфункцію суб'єкта політичної діяльності.
Невід'ємнимкомпонентом будь-якої політичної системи є політичні й правові норми. Вонистановлять її нормативну основу. До провідних політичних норм належать державнінорми, головним чином правові, а також ті, що мають юридичну обов'язковість;норми громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, якірегламентують їх внутрішнє життя і норми громадських організацій, що стосуютьсяїх взаємовідносин з іншими організаціями -державними, партійними, громадськими;звичаї; традиції політичного життя. У системі нормативного регулюванняполітичних відносин важлива роль відводиться правовим нормам. Політика і правонерозривно пов'язані між собою. Проте право є не тільки вираженням політики, ай закріпленням її. Воно активно впливає на політичну діяльність, нібизливається з нею. Отже, правові норми — цезагальнообов'язкові правила поведінки, встановлені державою з метою регулюваннясуспільних відносин, забезпечені всією її силою, в тому числі примусовою.Система правових норм не тільки може впливати на політичні відносини у напрямкуїх зміцнення і розвитку, а й чинити певний деструктивний вплив.
До політичної системи суспільства входять якпідсистема, елемент — політична свідомість, політична і правова культура та їхдуховні компоненти.
Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії,погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичнихвідносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичноїдіяльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масовихорганізацій, рухів.
Політична культура передбачає придбання йнагромадження суб'єктами політичної системи спеціальних знань і досвіду уполітичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичнихцінностей, вироблення визначеного зразка поведінки.
2. Політичне управління. Його суб’єкти,функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень
Політичнеуправління є особливим механізмом, який постає з природи суспільного процесу,значною мірою визначаючи якість сучасного політичного, соціальноекономічногожиття. В Україні, де радикальні перетворення необхідні у найважливіших сферахсуспільства, політичне управління набуває особливої ваги.
Прогрессуспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать від рівняуправління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значнутрансформацію науки про управління, яка була спершу в основному наукою проорганізацію технологічних процесів і лише з часом стала наукою про управліннялюдьми. Вважають, коли об'єктами управління є люди, колективи, соціальні групи,то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і «керівництво» надалірозглядаються як тотожні).
Вихідна рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націямита іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру.
Цеозначає, що політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного владоюдля вдосконалення суспільних відносин.
Політичнеуправління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство вцілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування,вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.
Найвідчутнішісуспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалостіуправлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах певної структури,американці називають три причини: погане управління, погане управління, поганеуправління.
Радикальнаперебудова системи управління є складовою загального процесу оновленняукраїнського суспільства, в якому вкоренилися командноадміністративні форми іметоди управління. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особи, ціформи й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тоталітаризму.Цілком анахронічними стали вони в умовах науковотехнічної революції та переходудо громадянського суспільства. Проте ще й досі немало елементівкомандноадміністративної системи управління сприймаються багатьма як єдиноправильні, що живить ностальгію за «твердою рукою».
Справді,керувати суспільством демократичними методами значно складніше, ніжкомандновольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управліннявимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати«спрощені» методи управління, властиві командноадміністративній системі, євеликою небезпекою для суспільства.
Щодорозуміння ролі й місця управління не можна абсолютизувати дію об'єктивнихзакономірностей у суспільному житті, оскільки це послаблює свідому діяльністьлюдей, в тому числі й управління. Але науково неспроможними є й спробирозглядати суспільство як об'єкт всеохопного, «тотального» управління йпланування.
Яксвідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагаєтьсяохопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей черезрегулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільствазначною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з якимскладна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається такперебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.
Основнізавдання політичного управління:
—реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;
—регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів ісоціальних груп;
—захист державних інтересів на міжнародній арені;
—вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;
—забезпечення політичної стабільності та правопорядку;
—регулювання економічної діяльності;
—стимулювання науковотехнічного прогресу тощо. Ефективність управлінськоїдіяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.
Соціотехніка— сукупність форм, методів і засобів, які використовуються суб'єктами управліннядля досягнення поставлених цілей; стиль управління, який єсуб'єктивноособистісною формою реалізації певних методів.
Одині той самий метод дає різні результати, якщо використовується різнимисуб'єктами управління. Вперше типологію управлінських методів і стилів дослідиву 30ті роки XX ст. Курт Левін, запровадивши в науковий обіг поняття«авторитарне», «анархічне» і «демократичне» управління.
Авторитарнеуправління здійснюється з допомогоювольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб'єкт, використовуючивсю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. За анархічного типу управління всінамагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей типуправління називають ліберальним, пасивним, м'яким, млявим, що базується напотуранні. Демократичне управління передбачаєвзаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежуванняфункцій і сфер регулювання. Цей тип називають ще гнучким, універсальним,змішаним, симбіозним, що поєднує риси авторитарного й ліберального методів.
Історичнийдосвід, соціологічні дослідження свідчать про згубні наслідки для суспільстваяк авторитарнокомандного, так і анархічного типів управління. Вонидискредитували себе в моральнополітичному, матеріальному аспектах, оскільки всісфери суспільного життя вимагають гнучких методів і постійної демократизаціїуправління. Про найвищу ефективність демократичного типу керівництва свідчатьдослідження К. Бірта, X. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша, X. Ріхтера, В.Терещенка та ін. Існують й інші класифікації типів управління. Залежно відрезультативності розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативнийтипи управління. Виокремлюють також волюнтаристський, директивний і товариський(авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий типи.
Основнимиелементами процесу управління є збір та оцінка інформації, ухвалення рішення,організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дій,перевірка виконання та оцінка результатів. Стрижнем управлінської діяльності єухвалення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань єголовними в політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлюєрезультативність управління. Саме тому його нерідко характеризують якцілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень.
Навідміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать дотипу позапрактичних дій, які є абстрактним уявленням про бажані або можливірезультати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і всяполітика, ухвалення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок іпрогнозів: 1) рівень громадської думки (як розуміють процеси і якими бачатьїхнє майбутнє широкі верстви населення); 2) оцінки експертів, спеціалістів(економістів, соціологів, політологів, юристів та ін.). На жаль, частополітичні рішення ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а йнавіть ігноруючи громадську думку, що негативно позначається на їхнійрезультативності.
Політичнірішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей, можутьсприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загостренню,переростанню суперечностей у конфлікт. Правильні політичні рішення гармонізуютьрізнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують локальніінтереси із суспільними. Для вироблення такихрішень суб'єкт управління повинензнати: ооставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й настроїтих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення соціальних груп, потребита інтереси яких воно має задовольнити. Для цього кожна політична системаволодіє каналами передачі суб'єктові управління, який ухвалює рішення, сигналівпро динаміку суспільних потреб та інтересів. Таку передачу можна здійснювати,наприклад, через представницькі органи, політичні партії та громадськіорганізації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів ізвиборцями тощо. Сигнали в центри ухвалення рішень можуть надходити і черезнеофіційні канали.
Великийвплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадської думки(організація суспільних починань; комітети за участю осіб, кі користуютьсявеликим суспільним авторитетом; делегації від громадян; подання органам владипетицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення листівок іпрокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і до масовихакцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні дії —захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).
Врахуваннясуб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повиннодоповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого коласпеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп іполітичних сил. Тільки завдяки цьому можна виявити сильні та слабкі аспектипропонованих рішень.
Груповий,колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління — атрибутполітичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки, передбачаєперсональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину.Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить допомилок і прорахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать дослідження,висока згуртованість групи, яка виносить рішення, може спричинити порушенняправил раціональності. Саме тому до складу груп, з ких складається суб'єктуправління, обов'язково мають входити особи різних поглядів і позицій, здатніобстоювати їх.
Політичнірішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такийвибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістюголосів і консенсусом. Голосування запринципом більшості — один із найпоширеніших способів виробленняполітичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам.
Протенерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату,не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди всіхзавдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуваннямза більшістю голосів. Для цього необхідні хоча б частковий збіг інтересів інаявність спільної або вищої цінності. На національному рівні такою вищоюцінністю, що об'єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності йцілісності держави.
Виробленняполітичних рішень супроводжують такі труднощі:
—обмеження вільного і всебічного аналізу всіх мож4 ливих варіантів рішень ізведення їх до одного, який подається як єдино можливий і правильний;
—блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди дляреалізації обраної альтернативи;
—перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційнеакцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків. ;
Отже,тільки гласність про процес вибору альтернати! вного варіанта рішення, повнеуявлення про умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкритаінформація про ймовірні наслідки можуть забезпечити під» тримку рішеннягромадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.
Значноюмірою це залежить від умілого використання суб'єктами управління політичнихінструментів організації та регулювання соціальних відносин. Сучаснасоціотехніка управління охоплює комплекс інструментів впливу, основними середяких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання.Різняться вони між собою способом, який використовують суб'єкти управління, щобдомогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробленого рішення табажаної моделі поведінки.
Правовінорми є найефективнішим засобомвпливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіхкраїнах, у тому числі й тих, де вже сформовано правові держави, як додатковийчинник для стимулювання поваги до правових норм використовують і примус. Схилити до підтримки політичнихрішень органів влади можна також засобами тиску: позбавленням роботи, забороноюна професії, позбавленням певних прав, якими користуються слухняні або здатнідо компромісів люди (можливості їздити за кордон та ін.). З цією метоювикористовують і засоби заохочення: доступ до послуг та благ (спеціалізованихмагазинів, майстерень і поліклінік), надання інших переваг. Використаннясуб'єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що маютьпритягальну для людей силу, ставить їх часто перед непростим вибором: між поведінкою,що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або ж відсутністьзаохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага йпривілеї.
Частосуб'єкти управління для здійснення впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враженнядоцільності рішення, а отже, є вигідним індивідам і соціальним групам,відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основнихгруп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичнихданих, фактів, прагматичних аргументів тощо) і нераціональна аргументація(використання не сили аргументів, а сили авторитету осіб, які підтримуютьобрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинниказавдяки висміюванню, використанню національних почуттів тощо).
Одниміз видів регулятивного впливу є маніпулювання,яке використовують для корекції поведінки окремих громадян абосоціальних груп. Робиться це без їхнього відома шляхом утаювання інформації,яка могла б вплинути на людей, створенням, а потім насаджуванням стереотипів(класових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняттядійсності.
Сучаснасоціотехніка управління охоплює комплекс апробованих у різних країнах засобів,методів і способів підвищення ефективності управлінської діяльності. Особливоважливе значення має оптимізація його інформаційного забезпечення, оскількибудьяка керована система не спроможна функціонувати і виробляти відповіднірішення без повної, достовірної та оперативної інформації. Відсутність такоїінформації позбавляє суб'єктів управління можливості виносити адекватнірішення. Недостовірний характер інформації, намагання прикрасити її, породжуютьрізноманітні суспільні проблеми. Помилковим є також властиве деяким суб'єктамуправління прагнення мати якомога більше інформації з місць, що утруднює процесвироблення рішень, оскільки інформативними є лише сигнали (дані, повідомлення),які дають знання для зменшення ентропії (невизначеності ситуації). В Україні,наприклад, циркулюють сотні мільярдів різних документальних матеріалів (щорічнодо 4 тис. на кожну людину). Майже 90 відсотків такої «інформації», що надходитьу центральні органи, експерти визнали непотрібними.
Необхідноюумовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконаннямрішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічнопродумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері («у сферічистого мислення») і не знімають гостроти наявних проблем. Проте контроль неповинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і ревізій, яківідривають людей від практичної роботи, створюють на місцях ситуаціюнервозності. Контрольна діяльність має бути організована так, щоб у разівиявлення порушень і відхилень представники суб'єктів управління допомагалишукати способи їх усунення, як це робиться, скажімо, у багатьох західнихкраїнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави єздійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян абоорганізацій.
Неможливопідвищити ефективність управлінської діяльності, якщо не покласти край їїнадмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру необхідні вбудьякій політичній системі. Проте, як свідчить досвід, неможливо правильно ісвоєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За командноадміністративноїсистеми під прикриттям принципу «демократичного централізму» управління всімабільшменш важливими справами здійснювалося на рівні вищих центрів влади, щоперетворювало об'єкти управління в слухняне знаряддя виконання.
Наефективність політичного управління суттєво впливає участь в управлінськійдіяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичногомеханізму залучення до управлінських процесів народу, розкриття йогоініціативи. Водночас необхідні докорінна перебудова організаційних структуруправління, ліквідація зайвих ланок, скорочення управлінського апарату йпідвищення його ефективності. Цей процес вимагає підпорядкування апаратупредставницьким органам, оптимізації управління шляхом раціонального розподілуфункцій, висуненню або відбору вмілих і талановитих організаторівпрофесіоналів,їх змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою,відкликання осіб, які не виконують своїх обов'язків.
Управліннясуспільством неможливе без особливої категорії управлінців.
Життяне підтвердило марксистських прогнозів, що управління людьми буде заміненеуправлінням речами. Проте апарат управління має ґрунтуватися на високомупрофесіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такогоапарату мають володіти сучасною інформаційною технологією, постійно підвищуватирівень кваліфікації, освоювати управлінський досвід в інших країнах.
Створенняцілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення дляфункціонування демократичної політичної системи, формування громадянськогосуспільства і правової держави. Перехід від командноадміністративних додемократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичноїдіяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.
3. Глобальні проблемисучасності та шляхи їх розв’язку
політичний управління рішення глобальна проблема
Глобалістика — це система наукових знань про життєво важливізагальнолюдські проблеми.
Особливості глобальних проблем мають планетарний характер, тобтозачіпають інтереси усіх народів світу, загрожують деградацією й загибеллюусього людства, потребують невідкладних рішень та вимагають колективних зусиль,спільних дій усіх народів.
Після вивчення матеріалу студенти повинні вміти визначити предмет,структуру, категорії політичної глобалістики, розкрити політичні аспектиглобальних проблем сучасності, охарактеризувати проблему підтримки миру напланеті, розкрити специфіку демографічної проблеми та можливості її розв'язанняполітичними методами, а також розкрити проблему подолання відсталості івисвітлити загрозу розвитку глобальної екологічної проблеми.
Глобалістика — цесистема міждисциплінарних наукових знань про життєво важливі загальнолюдськіпроблеми. Політична глобалістика є одним із напрямків глобалістики. Вонавиникла на початку 90-х рр. ХХст. для вивчення політичних аспектів глобальноїпроблематики, політичних причин виникнення і загострення загальнолюдськихпроблем, а також для пошуку шляхів їх розв'язання, які пов'язані з політичноюсферою життєдіяльності суспільства.
У політичній глобалістиці виділяють чотири основні підходи допізнання феномена глобальних проблем людства під політологічним кутом зору:
1) дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем в цілому;
2) політологічний аналіз глобальних проблем;
3) вивчення проявів глобальних проблем у конкретних регіонахсвітового співтовариства та їх впливу на розвиток там політичної ситуації;
4) формування теоретико-методологічних основ політико-глобалітичнихдосліджень.
Розвиток політичної глобалістики розширює й збагачує спектрполітичних наук, а також дає новий імпульс до розширення й поглибленняглобалістики як системи міждисциплінарного знання. Політична глобалістиказдатна нетрадиційно й інноваційно висвітлювати чимало важливих проблемміжнародних відносин і світового розвитку.
2.Політичні аспекти глобальних проблем сучасності
Особливості інтеграційних процесів, що охоплюють найрізноманітнішісфери життя людей, найгостріше проявляють себе в так званих глобальних проблемахсучасності. Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які зачіпають життєвоважливі інтереси усього людства, усіх держав, народів, кожного мешканцяпланети, виступають в якості об'єктивного чинника розвитку сучасноїцивілізації, набувають надзвичайно гострого характеру й загрожують не тількипозитивному розвитку людства, а й загибеллю цивілізації у випадку незнаходженняконструктивних шляхів їх вирішення, та потребують для свого вирішення зусильусіх держав і народів, усієї міжнародної спільноти.
Поняття «глобальні проблеми» в сучасному його розумінні увійшло у широкий обіг наприкінці 60-хрр. XX ст., коли вчені багатьох держав розпочали дослідження змін, котрівідбуваються в глобальній системі, й можливі їх наслідки. У стислий чассформувалося нове наукове поняття — «глобалістика».
Учені-глобалісти виділяють три основні групи глобальних проблем:
1. Проблеми, пов'язані зі сферою міжнародних відносин, щовідображають протиріччя і об'єктивно необхідні перетворення.
2. Глобальні проблеми, сферу виникнення та прояву яких складаютьвзаємовідносини особи та суспільства.
3. Глобальні проблеми взаємодії людини та природи. Це проблеминезбалансованості потреб життєдіяльності людей і можливостей довкілля.
Отже, до найгостріших глобальних проблем можемо віднести:
— екологічну проблему;
— підтримання миру;
— освоєння космосу та світового океану;
— продовольчу проблему;
— проблему народонаселення;
— проблему подолання відсталості;
— сировинну проблему; міжнаціональну проблему та ін.
У науковій літературі значне різноманіття підходів дохарактеристики особливостей виникнення глобальних проблем. Одні дослідникипов'язують їх появу з останнім десятиліттям. Інші — вважають, що їх генезапроходила впродовж усієї історії людства, але глобальними вони стали у XX ст. Щеодна група дослідників наголошує, що чимало глобальних проблем виниклипервинно, деякі визрівали достатньо давно, але проявились виразно й наглобальному рівні лише з утвердженням в ХУП-ХУШ ст. капіталізму. На нашу думку,більшість проблем, які сьогодні ми пов'язуємо з глобальними проблемамисучасності, супроводжували людство впродовж усієї історії. До них, насамперед,відносяться проблеми екології, збереження миру, подолання бідності, голоду,неграмотності. Але після Другої світової війни, в результаті небаченихмасштабів діяльності людини, всі ці проблеми стали глобальними, виразилипротиріччя цілісного сучасного світу і поставили людство перед потребоюспівробітництва. Можна виділити такі особливості глобальних проблем:
— вони мають планетарний, загальносвітовий характер, за чіпаютьінтереси усіх народів світу;
— загрожують деградацією й загибеллю усьому людству;
— потребують невідкладних та ефективних рішень;
— вимагають колективних зусиль усіх держав, спільних дій усіхнародів.
Для розв'язання цих питань всесвітнього масштабу поруч ізполітичними вельми важливе значення набувають й науково-технічні передумови.Ефективна науково-технічна політика є важливою умовою розв'язання екологічної,сировинної, енергетичної та інших глобальних проблем.
3.Проблема підтримки миру.
Історія доводить, що ріст взаємодії між народами, обмін продукцієюпромисловості і сільськогосподарського виробництва постійно супроводжувалисягострими збройними сутичками. За період з 3500 р. до н. є. відбулося 14530воєн; лише 292 роки людство жило в мирі. У ХУІІ ст. у війнах загинуло 3,3 млн.осіб, у ХУІІІ — 5,5 млн. осіб, у XIX — 16 млн. осіб. За дві світові війни XXст. загинуло понад 70 млн. осіб; ці війни і позначили початок перетворенняпроблеми війни і миру в глобальну.
XX ст. показало, наскільки досвідченим стало людство в уміннівбивати. Протягом історії розвиток виробництва нової зброї йшов повільно, але уXX ст. його можна порівняти з лавиною. Сьогодні за допомогою комп'ютеризованихсистем наведення і супутникових датчиків реактивні снаряди можуть робити своюруйнівну дію з величезною точністю.
Звичайно, погляд і а війну з століттями змінювався. У XIII ст.Чингізхан казав: «Щастя полягає в тому, щоб підкорити ворогів, змусити їхсхилятися перед тобою, захопити їхню власність, утішатися їхнім розпачем,знущатися над їхніми дочками і жінками». Сьогодні складно уявити світовогокерівника, який би заявив щось схоже; практично неможливо знайти доказів напідтримку думки про те, що війна — справедливе заняття. Великомасштабні війни вважаються«дорогою примхою», і економісти це обґрунтовують так: могутні, багатідержави світу надзвичайно користають з економічної співпраці і матеріальноївигоди, якими вони користуються в мирний час, набагато перевищують будь-яківигоди, котрі може принести війна, тому, у могутніх держав є вагома причинапідтримувати мир між собою, у їх інтересах — об'єднувати сили для стримуваннябудь-якого конфлікту між менш могутніми державами, що загрожує економічномустатус-кво.
Бажання припинити війни висловлено в преамбулі до Статуту ООН, дедержави-учасниці постановили «оберігати наступні покоління від лиха війни,котрі двічі за нашого життя приносили горе людству». Це лягло у основуконцепції загальної безпеки, суть якої полягає в об'єднанні держав проти країни-агресора.
Проблема забезпечення безпеки займає центральне місце вглобалістиці.
4. Демографічна проблема
Населення Землі зростає надзвичайно нерівномірно. За 1975-2000 рр.з 2,2 млрд. приросту населення близько 90% приходиться на країни, щорозвиваються.
У європейських, північно-американських державах, навпаки,смертність вища за народжуваність, корінне населення зменшується і старіє.Основна дилема, яка постала перед керівниками держав — чи потрібно адаптуватинаціональні економіки, соціальні програми до меншої кількості населення ібільшої частки громадян похилого віку, чи варто компенсувати від'ємнийприродний приріст населення за рахунок еміграції. Реально багатші держави неможуть припинити потік емігрантів з менш багатих держав і отримати роботу вполітично стабільних державах Західної Європи та Північної Америки прагнутьсотні мільйонів осіб. Міграційні потоки в напрямку до Західної Європи таПівнічної Америки щороку зростають бо:
1) з кожним роком збільшується розрив в рівні життя міжнайрозвинутішими й найбіднішими державами;
2) у розвинутих державах одержують перемогу правозахисники, врезультаті чого керівництво цих країн не може повністю заборонити в'їздемігрантів;
3) високий природний приріст населення в багатьох країнах«четвертого світу»;
4) в основі масових міграцій населення можуть лежати й міжетнічні,міжконфесійні протиріччя.
Уже нинішній рівень міграції жителів Азії в країни Євросоюзу таПівнічної Америки викликає стурбованість у політиків. Чимало роботодавців,економістів закликають уряди своїх країн збільшити квоти на надання легальноїроботи емігрантам, натомість профспілки відстоюють протилежну точку зору, акрайні праві організації все частіше здійснюють терористичні акти протиемігрантів.
Чимало нелегальних емігрантів з Азії — торговці наркотиками,зброєю, людьми, члени терористичних організацій. Збільшення кількостінелегальних емігрантів призводить до росту рівня злочинності. Тому еміграційнаполітика сьогодні стає пріоритетним напрямком державного управління. Один ізнайважливіших сучасних напрямків європейської еміграційної політики — технічнета кадрове укріплення кордонів Євросоюзу з метою недопущення потоків нелегалівта імпорту злочинності.
Демографічна криза чітко проявляється й в Україні. Так, упродовжостаннього десятиліття XX ст. в Україні рівень смертності перевищує рівеньнароджуваності.
За прогнозами експертів — демографів ООН демографічні тенденціїпризведуть до зниження чисельності жителів України до 44 млн. осіб уже допочатку 2010 р. Зменшення частки дітей та молоді автоматично призводить дозменшення потреб у виховних, освітніх, розважальних та інших організаціях тазакладах, які орієнтуються у своїй діяльності на дітей та молодь. Природно,зменшуються і потреби у відповідних кадрах, а це в основному — жінки з вищоюосвітою: вчителі, лікарі та ін.
Демографічна депресія загрожує підвищенням середнього вікупрацюючих, а це означає зниження здатності кадрів та підвищення і зміникваліфікації. Збільшення в структурі населення частки осіб старшого працюючогоі пенсійного віку лягає важкою ношею на економіку країни.
Населення України зменшується не тільки внаслідок зменшеннянароджуваності і росту смертності, але й в результаті еміграції, що різкозросла з початку 90-х років. Окрім виїзду на постійне місце проживаннявелетенських масштабів досягла нелегальна трудова еміграція в Росію, Польщу,Італію, Іспанію. За даними соціологічних опитувань, кожен п'ятий респондентготовий виїхати на роботу за кордон на кілька років, а кожен десятий — готовийзалишити Україну назавжди.
5. Проблема подолання відсталості
Демографічна проблема безпосередньо пов'язана із проблемоювідсталості. Економіки країн, які розвиваються, сильно відстають від рівнявиробництва розвинутих держав, і скоротити цей розрив поки ще не вдається.Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав ізосереджені в «чорній» Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. Вкраїнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав, ВНП надушу населення складає 9386 доларів.
Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів — понад40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%.Гостра житлова проблема: з населення країн, які розвиваються, живуть вантисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях, 1,5 млрд. осіб неотримують медичної допомоги. Близько 2 млрд. осіб не мають доступу до безпечноїдля здоров'я води. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає30-40 млн., близько 15 млн. дітей помирає щороку до п'ятого року життя, причомуполовина з них від голоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 95 живе у біднихдержавах.
Згідно з даними Міжнародної організації праці, у країнах, щорозвиваються, кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 роківстановить 250 мільйонів.
Виділяють декілька причин, які заважають країнам «четвертогосвіту» подолати відсталість:
1) насамперед, потрібно мати на увазі, що це — аграрні країни. На їхчастку припадає 90% селян світу, але, як це не парадоксально, вони не спроможніпрокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріствиробництва продовольства;
2) необхідність освоювати нові технології, розвивати промисловість,сферу послуг, що потребує участі у світовій торгівлі, а це деформує економікуцих країн;
3) використання традиційних джерел енергії, які з огляду на їх низькуефективність не дозволяють суттєво підвищити продуктивність праці упромисловості, на транспорті, у сфері послуг, у сільському господарстві;
4) цілковита незалежність від світового ринку: прикладом цього єнафта, величезними запасами якої володіють деякі держави, але вони не можутьконтролювати нафтові ринки і регулювати ситуацію на свою користь;
5) швидко росте борг розвинутим державам;
6) розвиток продуктивних сил, соціально-культурної сфери неможливийбез підвищення освітнього рівня усього народу, оволодіння сучаснимидосягненнями науки та техніки.
Бідність і низький рівень культури неминуче тягнуть за собоюнеконтрольований приріст населення. Політична нестабільність, обумовлена,насамперед, низьким рівнем економіки, постійно створює небезпеку виникненнязбройних конфліктів у цих регіонах. Диспропорції у світовому розвитку роблятьвельми проблематичним безконфліктне співіснування різних держав і регіонівпланети в найближчому майбутньому. Чимало політологів бачать високу ймовірністьконфліктів між «багатою Північчю» й «бідним Півднем», атакож між Сходом та Заходом, що часто асоціюються з мусульманською тахристиянською цивілізаціями. Інша група дослідників акцентує увагу, щопротистояння, насамперед, буде проходити між західною євроамериканською тасхідною євразійською культурами.
6.Екологічна проблема
Господарська діяльність у багатьох державах настільки розвинута,що впливає не лише на екологію своїх держав, а й за її межами. На наших очахзавершується ера екстенсивного використання потенціалу біосфери, щопідтверджується такими фактами:
-сьогодні залишилось дуже мало неосвоєних земель для ведення сільськогогосподарства;
— систематично збільшується площа пустель;
— зменшується кількість лісів;
— експлуатація водних басейнів здійснюється у таких масштабах, щоприрода не встигає відтворити те, що забирає людина.
Очевидно, що не лише наші сучасники завдали шкоди екології, хоч їхвплив найочевидніший. Ще синантропи (бл. 300 тис. років тому ), які сталивикористовувати вогонь, спричинили велику шкоду природі, бо пожежі знищувализначні прощі рослинності.
Міжурядова комісія щодо кліматичних змін (ІРИС) прогнозує, що заXXI ст. температура підніметься на 3,5 С. Ця нібито незначна зміна можевиявитись катастрофічною. У деяких регіонах посухи можуть стати довшими, вІнших — дощі сильнішими, урагани — руйнівнішими… Хоч і сьогодні від повенейта голоду помирають мільйони людей, однак через глобальне потепління кількістьсмертей може значно збільшитись. Почастішають хвороби та смертні випадки,пов'язані із спекою. Може збільшитись частота та кількість лісових пожеж,підвищиться рівень моря.
Списоквикористаної літератури:
1. Політологічнийенциклопедичний словник. За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна. — Київ,видавництво «Генеза», 1977
2. Белов Г.А. Политология. — М.," Наука", 1994, с.76 — 79 (рос.)
3. Борисов В.К. Теорияполитической системы.- М.,1991 (рос.)
4. Політична система сучасноїУкраїни. — К.,1998 (рос.)
5. Політологія: підручник /Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. — К. : ВЦ «Академія», 2003