Сутність підприємства та його роль в економіці.

Курсова робота на тему “Підприємство – основна ланка економіки”
Виконав Олександр Нещенко
Дата виконання 28/03/2000 19:40:00
ПЛАН
Вступ
1.Сутність підприємства та його роль в економіці.
2.Види підприємства та особливості їх діяльності.
3.Проблеми та перспективи розвитку підприємства в Україні.
Висновок. Вступ
Одним з основних елементів ринкового господарства є підприємство. Під підприємством розуміється економічний суб’єкт, що займається виробничою діяльністю і має господарську самостійність. Підприємство об’єднує ресурси для виробництва економічних благ із метою збільшення прибутку.
Подивившись на історію розвитку підприємства, бачимо, що її коріння сягають сивої давнини, коли разом з розвитком перших мануфактур відбувався перехід від натурального господарства до товарно-грошових відносин. З того часу підприємство сильно змінило свою зовнішність, ускладнилася його організаційна структура, але суть і мета залишалася незмінною – одержання прибутку.
В роботі буде розглянено суть поняття та роль підприємства в економіці країни, зокрема стосовно нашої держави та особливостей функціонування та розвитку в ній вітчизняних підприємств.
Сьогодні, тема розвитку вітчизняних підприємств є однією з найактуальніших для України, розгяд цієї теми запропонований в даній роботі.
1. Сутність підприємства та його роль в економіці.
Підприємство — це юридична особа й одночасно господарська та фінансова одиниця.
Закон України «Про підприємства в Україні» дає таке визначення
підприємства:«Підприємство— самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) ».
З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере в кредит, користуючись безготівковим обігом, свої товари продає чи тимчасово складає. Шляхом інкасування готівки або занесення на банківський рахунок своїх претензій (заявок на права володіння) підприємство перетворює продукцію в ліквідні засоби, якими сплачує борги чи тримає її як ліквідний резерв для покриття нових закупівель. Так здійснюється повторення процесу виробництва, і кругообіг починається знову.
Одночасно поряд з організаційною формою господарювання, підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.
Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Чинниками виробництва його є робоча сила і виробничі фонди.
Як економічне явище, підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчену серію операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності.
По-друге, підприємство — це певна підсистема виробничих відносин. Засоби виробництва можуть бути в різних формах власності:
різних видів приватної та державній. Відносини власності на рівні підприємства реалізуються безпосередньо через працю та управління. На рівні підприємства реалізуються суспільна форма праці та різноманітні форми її організації: спеціалізація, кооперація, зміна праці, комбінування, усуспільнення тощо. Відносини розподілу конкретизуються в розподілі за вартістю робочої сили, за працею і за власністю. Подолання викривлень командно-адміністративної системи і створення сприятливих умов для ринкової діяльності підприємств-товаровиробників можливі тільки за наявності різних видів підприємств з різними формами власності на засоби виробництва.
Підприємство, як і будь-яка складна система, складається з комплексу більш простих систем, що виконують визначені функції.
У виробничо-технічному відношенні підприємство являє собою техніко-технологічний комплекс, систему робочих машин і механізмів, підібраних пропорційно по кількості і потужності відповідно до видів продукції, що випускається ( виконуваних робіт, послуг), технологією її виготовлення й обсягами випуску.
Організаційно підприємство являє собою первинною ланкою економіки, виробничу одиницю народного господарства з визначеною внутрішньою структурою, зовнішнім середовищем, закономірностями функціонування і розвитку. Організаційна система підприємства включає його виробничу й організаційну структуру керування підприємством, а також зв'язку між виробництвом і керуванням, між підприємством і зовнішніми організаціями.
У соціальному відношенні підприємство виступає в якості соціальної підсистеми товариства, саме на ньому здійснюється взаємодія суспільних, колективних і особистих інтересів, укладаються відношення приятельської взаємодопомоги.
Економічно підприємство є відособленою ланкою економіки, що володіє визначеною оперативно-господарською самостійністю і здійснює своєю діяльністю на основі повного господарського розрахунку. Економічна система підприємства включає економічні відношення підприємства з державою, що вище стоячою організацією, постачальниками і споживачами, фінансовими організаціями.
У інформаційному відношенні підприємство — складна динамічна система, що характеризується великим обсягом, інтенсивністю і різнонаправленістю інформаційних зв'язків між підсистемами й елементами, що постійно обмінюється з зовнішнім середовищем
різноманітного роду інформацією. Інформаційна система підприємства включає звітну і нормативно-технічну документацію, а також різноманітну інформацію, що характеризує стан і напрямок компонентів підприємства.
У адміністративно-правовому відношенні, підприємство виступає в якості юридичної особи з установленими державою в законодавчому порядку правами й обов'язками.
Підприємництво — це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення для нього права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної та технічної творчості і новаторства. У центрі даної системи знаходиться підприємець — компетентний господарник, здатний забезпечити організацію ведення господарства на базі найновіших досягнень економічної та технічної науки.
Підприємцем може бути: дрібний власник, керівник акціонерного товариства, кооператор, орендар і т.д. Підприємницькою діяльністю може займатися, як окрема особа, так і група людей (колективне підприємство). Законом України «Про підприємництво» передбачено, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у працездатності або дієздатності, а також юридичні особи усіх форм власності, установлені Законом України «Про власність».
Відомо, що серцевину будь-якої економіки складає виробництво, створення економічного продукту. Саме підприємства випускають продукцію, виконують роботи і послуги, тобто створюють основу для споживання і збільшення національного багатства.
Економіку держави спрощено можна розглядати як сукупність усіляких підприємств, що знаходяться в тісному виробничому, кооперативному, комерційному й іншому взаємозв'язку між собою і державою.
Від того, наскільки ефективно працюють підприємства, який їхній фінансовий стан, залежить здоров'я всієї економіки й індивідуального здоров'я держави. Якщо схематично уявити всю систему господарського керування в країні у виді піраміди, те її підставною частиною є підприємства. Державне, регіональне, відомче керування може розглядатися стосовно процесів, що відбувають на рівні підприємства, тільки як надбудовні, другорядні явища.
Будь-які зміни в системі господарського керування будуть безглуздими, якщо вони благотворно не відображаються на діяльності підприємства.
Підприємство як юридична особа — це підприємство, що відповідає визначеним ознакам, установленим законодавством країни. До числа ознак юридичної особи відносяться: наявність свого майна; самостійна майнова відповідальність; право одержувати, користуватися і розпоряджатися власністю, а також здійснювати від свого імені інші дозволені законом дії; право від свого імені бути позивачем і відповідачем у суді й арбітражі, мати самостійний бухгалтерський баланс, розрахунковий рахунок і інші рахунки в банку.
При будь-якій формі господарювання підприємства грають найважливішу роль в економіці держави. З мікроекономічних позицій підприємства є основою для:
• збільшення національного прибутку, валового внутрішнього продукту, валового національного продукту;
• можливості існування всієї держави і виконання єю своїх функцій. Це пов'язано з тим, що значна частина державного бюджету формується за рахунок податків і зборів із підприємств;
• забезпечення обороноздатності держави;
• простого і розширеного відтворення;
• розвитки національної науки і прискорення НТП;
• підвищення матеріального добробуту усіх верств громадян країни;
• розвитки медицини, культури, мистецтва та ін;
• вирішення проблеми зайнятості;
• вирішення багатьох інших соціальних проблем. Цю роль підприємства будуть виконувати тільки в тому випадку, якщо вони ефективно функціонують.
Вся історія розвитку суспільного виробництва свідчить і доводити, що найбільше ефективно підприємства функціонують в умовах цивілізованого ринку, для якого характерна наявність різноманітних форм власності, здорова конкуренція, демонополізація економіки, вільне ціноутворення, наявність розвиненої ринкової інфраструктури, перевага споживача в порівнянні з виробником і інші необхідні атрибути.
Перехідний період в Україні від планової економіки до ринкової затягнувся. Цей затяжний перехідної період обумовлений також політичною і соціальною нагіруженістю в країні. Багато громадян країни, особливо середнього і пристаркуватого віку, у психологічному плані не були готові до переходові на ринкові відносини, за цей період вони багато чого втратили як в матеріальному (знецінення внесків населення), так і в соціальному плані. Природно, багато хто з них проти переходові на ринкові відносини. Є і досить міцні політичні сили, що проти ринку і за повернення до соціалізму.
Перехідний період характеризувався не тільки негативними наслідками, але і деякими позитивними моментами:
До позитивних моментів слід насамперед віднести: усе більше підприємств адаптуються до ринку і починають випускати ту продукцію, що дійсно влаштовує покупця. Адаптація господарської діяльності підприємств до ринкових умов стає ключовою проблемою української економіки, від її вирішення залежать як найближчі, так і віддалені перспективи соціально-економічного розвитку країни;
• багато підприємств зрозуміли, що зниження витрат виробництва і реалізації продукції, поліпшення її якості в умовах спасу інфляції — єдиний шлях для забезпечення фінансового добробуту; --PAGE_BREAK--
• ринки насичуються товарами, з'являється в деяких сферах економіки здорова конкуренція;
• збільшення числа спеціалістів самого різноманітного напряму, які спроможні ефективно управляти підприємством в умовах ринку, і ін.
З усього цього можна зробити висновок, що в нашій країні створені деякі умови для переходу до дійсно ринкової економіки. Чим швидше це буде впроваджуватися, тим краще для економіки країни і кожного окремо узятого підприємства.
2. Види підприємств та особливості їх діяльності.
Види підприємств і їх розвиток за умов становлення соціальне орієнтованої економіки. У Україні в процесі роздержавлення економіки найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящіх від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо.
Законами України визначено три основних види підприємств:
державне колективне та індивідуальне. При цьому остання група має можливість створення індивідуального, сімейного та приватного підприємства.
Малі підприємства.
Малий бізнес здійснюється шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно із Законом України «Про підприємства» до малих відносяться такі підприємства:
у промисловості й будівництві — з числом працюючих до 200 чоловік;
у науці й науковому обслуговуванні — до 100 чоловік;
в інших галузях виробничої сфери (крім роздрібної торгівлі) — до 50 чоловік;
у галузях нематеріального виробництва — до 25 чоловік;
у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.
У нашій країні в залежності від природно-кліматичних, національних, технологічних та інших особливостей регіонів можуть бути різні критерії виділення малої економіки.
Законодавство України надає широкі права щодо створення малих підприємств. Так, засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також громадяни, члени сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство. У зв'язку з цим будь-яке створене мале підприємство, зберігаючи пріоритет свого засновника, є відповідно і державним, колективним, приватним. Діяльність кожного з них регулюється діючим законодавством. Отже малі підприємства — це не якийсь конкретний тип підприємства, а частина наявних, виділена тільки за критерієм їхнього розміру й наділена додатковими правами та пільгами.
Малі підприємства — досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємство здатне
найоперативніше реагувати на кон'юнктуру ринку і таким чином надавати ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів та послуг.
Крім того, малий бізнес мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення ( у тому числі трудові й сировинні), які за його відсутності не були б використані. Про можливості малого бізнесу в цьому плані свідчить досвід економічно розвинутих країн. На малий бізнес тут припадає до 90-95% усіх підприємств і до 20-60% валового національного продукту. Особливу роль відіграє мале підприємництво в сфері послуг і торгівлі (варто зазначити, у найзанедбанішій у нас галузі господарського життя).
Розвиток малого бізнесу також виступає дійовим чинником, що пом'якшує соціальну напругу і сприяє демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою формування «середнього класу», а отже, й послаблення властивої ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації.
Отже, значення малого бізнесу в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу ринкова економіка ні функціонувати, ні розвиватися не в змозі. Становлення та розвиток його є однією з основних проблем економічної політики в умовах переходові від адміністративно-командної економіки до нормальної ринкової економіки. Малий бізнес у ринковій економіці — головний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту.
Істотний внесок вносити малий бізнес у формування конкурентного середовища, що для нашої високомонополізованої економіки має першорядне значення. Не можна також забувати, що малі підприємства менше впливають і на екологічне становище. Немаловажна роль малого бізнесу в здійсненні прориву в ряді найважливіших напрямків НТП, насамперед в області електроніки, кібернетики й інформатики.
У нашій країні цю роль важко переоцінити. Всі ці і багато інших властивостей малого бізнесу роблять його розвиток істотним чинником і складовою частиною реформування економіки України.
Малі підприємства спеціалізуються і на випуску кінцевої продукції, орієнтованої в основному на місцеві ринки збуту. В основному, це швидкопсувні продукти, ювелірні вироби, одяг, взуття і т.д. і т.п.
У розвинутих країнах саме малому бізнесу приділяються увага в державному масштабі. Держава підтримує малий бізнес як грошима, так і різноманітними пільгами, у сфері податкової політики. Проте, із великим жалем, залишається констатувати, що більш над усе не повезло в ході економічних перетворень, що розгорнулися в Україні, малому бізнесу. Діючої системи стимулювання створення малих підприємств не існує, як і немає господарського механізму їхньої підтримки. Не розроблена державна програма розвитку малих підприємств.
Види малих підприємств.
За характером діяльності в малому бізнесі можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні або сімейні підприємства. Індивідуальне — це підприємство, що засноване на особистій власності окремої особи та виключно на її праці; сімейне ж підприємство засновується на власній праці членів однієї сім'ї які проживають разом. Отже, такі підприємства передбачають індивідуальну трудову діяльність окремих осіб або сімей.
Майно індивідуального підприємства формується з майна громадянина (сім'ї), одержаних доходів та інших законних джерел. Індивідуальне підприємство може бути створене також у результаті придбання громадянином (сім'єю) державного або комунального підприємства.
Власник індивідуального підприємства несе відповідальність щодо забов'язань підприємства в межах, визначених його статутом.
Інший вид малих підприємств — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених обмежень. Кооператив являє собою об'єднання декількох громадян для спільної господарської діяльності на основі договорові між ними. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової часткової власності.
Крім названих вище, можуть створюватися й Інші малі підприємства. Законодавством передбачається можливість утворення на території України інбземних, а також спільних підприємств.
Акціонерні підприємства.
Важливою формою підприємництва, є організація акціонерних підприємств. Ця форма господарювання в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, не розвивалися. Якоюсь мірою вона існувала лише до 1929р. Пізніше аж до 80-х років акціонерних підприємств у нас не було.
Акціонерні форми господарювання базуються на створенні акціонерних товариств. У Законі України «Про господарські товариства» зазначається, що акціонертім товариством називається організація, яка має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства.
Акціонерне товариство — це одна з організаційно-правових форм підприємств. Воно створюється шляхом централізації коштів (об'єднання капіталу) різних осіб, проведеної за допомогою продажу акцій із метою здійснення господарської діяльності й одержання прибутку.
Головною метою створення акціонерних товариств у нашій країні є залучення до господарського обігу вільних коштів (грошових і матеріальних) трудящіх, а також підприємств для виконання певних господарських завдань. Акціонерне товариство створюється на основі купівлі-продажу акцій.
У якості учасників об'єднання капіталу шляхом створення акціонерного товариства можуть виступати фізичні і юридичні особи.
Внеском учасника товариства в об'єднаний капітал можуть бути кошти, а також будь-які матеріальні цінності, цінні папери, права користування природними ресурсами й інші майнові права, у тому числі право на інтелектуальну власність.
Вартість внесеного каждим засновником майна визначається в грошовій формі спільним рішенням учасників товариства. Об'єднане майно, оцінене в грошовому вираженні, складає статутний капітал (фонд) товариства.
Останній розділяється на визначену кількість рівних частин. Свідченням про внесення таких частин є акція, а грошове вираження цієї частки зветься номінальної вартості (номіналу) акцій.
Таким чином, акціонерне товариство має статутний капітал, розділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, що випускаються товариством в обертання на ринок цінних паперів.
Функціонування акціонерного товариства здійснюється з обов'язковим дотриманням умов господарської діяльності, встановлених українським законодавством.
Товариство має повну господарську самостійність у визначенні форми керування, прийняття господарських рішень, збуту, встановлення цін, оплати праці і розподілу прибутку.
Термін діяльності товариства не обмежений або ж установлюється його учасниками.
Акціонерне товариство відповідає за своїми обов'язками всіма наявними активами. Проте по зобов'язаннях окремих своїх учасників (акціонерів) товариство не відповідає.
Зі своєї сторони акціонер приймає на собе відповідальність по зобов'язаннях товариства в межах розміру свого внеску — частки капіталу, вкладеної в справу, або кількості наявних у нього акцій.
Після вкладення своєї частки в капітал, тобто після придбання акцій, акціонер не вправі чекати від товариства повернення свого внеску, за винятком випадків, передбачених законодавством або статутом товариства.
Акціонерні підприємства поділяються на два види: акціонерне товариство відкритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купівлі-продажу на біржах; акціонерне товариство закритого типу (або ТОВ), акції якого поширюються лише серед його засновників.
Функціонування акціонерного товариства закритого типу відрізняється й іншими особливостями, що в обов'язковому порядку повинні бути відбиті в його статуті. Акціонерні товариства закритого типу — це в основному невеличкі приватні підприємства з невисокою чисельністю акціонерів, такі, як магазини, ательє, майстерні, гаражі і т.п.
Основними характеристиками акціонерного товариства відкритого типу є масштаби об'єднаного капіталу і велика кількість власників. Основна ідея, що звичайно переслідується при створенні такої форми приватного підприємства, полягає в притягненні і концентрації великих коштів (капіталу) населення й інших підприємств із метою їх використання для одержання прибутку.
Акціонерне товариство закритого типу являє собою об'єднання не тільки капіталів, але і конкретних учасників (фізичних і юридичних осіб).
У Законі про акціонерні товариства передбачене: у закрите АТ може входити не більш 50 учасників (фізичних і юридичних осіб). З моменту перевищення цієї межі товариство буде признаватися відкритим незалежно від запису в статуті і зобов'язано перереєструватися в якості відкритого.
І Акціонерні товариства відкритого і закритого типів -підприємства засновані на об'єднанні капіталів. Для обох обов'язкова наявність статутного капіталу, що розділяється на паї й акції; взаємовідносини між учасниками (акціонерами) щодо керування підприємством, розподілом його прибутків і майна в обох випадках будуються в залежності від розміру внесеного ними капіталу.
Об'єднує ці два види акціонерних товариств і та обставина, що вони засновані на принципі обмеженої майнової відповідальності. За своїми обов'язками відповідає акціонерна компанія або ТОВ, як самостійний суб'єкт права, а акціонери ризикують лише втратити належні їм акції (паї).     продолжение
--PAGE_BREAK--
У АТ акція не просто свідчить про внесень у капітал компанії внеску, а означає ще і відсутність права витребувати повернення цього внеску. У власників акцій, що хочуть розтатися з даним АТ, є лише один вихід — переуступка акцій іншим власникам. Ця обставина принципово відрізняє акціонерну компанію від ТОВ.
Пай у ТОВ, на відміну від акції, має властивість повернення, тобто може бути затребуваний учасником у випадку його виходу з підприємства. У ТОВ передбачається процедура виділення частки учасника з вартості майна підприємства.
Акції можуть переходити з рук у руки, але реально функціонуючий капітал товариства залишається в цілості. Історично АТ виникнули поряд із ТОВ як більш стійка форма підприємства з практично не обмеженою життєздатністю.
Акція - це цінний папір, що підтверджує право її утримувача на частку в статутному капіталі акціонерного товариства і, отже, на усі права, що випливають із права власності на її.
Акції випускаються акціонерним товариством, як було відзначено вище, із метою притягнення додаткових коштів для своєї діяльності, здійснюваної через їхню реалізацію фізичним і юридичним особам.
Акція є безстроковим документом. Термін її обертання обмежений тільки терміном існування товариства, що випустило її. Право акціонера на участь в керуванні акціонерним товариством реалізується: у праві брати участь у Загальному збори акціонерів -вищому органі керування акціонерного товариства, що визначає основні напрямки його діяльності; а також у праві обирати і бути обраним в органи керування товариства.
При цьому одна звичайна акція надає своєму власнику один голос у керуванні справами товариства, який акціонер може використовувати на загальних збори акціонерів.
Мети придбання акцій у різноманітних груп осіб не збігаються. Таким чином, різноманітні категорії акціонерів мають різноманітні інтереси. Перевага того або іншого інтересу серед акціонерів товариства, що визначається в залишковому підсумку тим, якій групі акціонерів належить більший пакет акцій, багато в чому і визначає політику, що здійснюватися акціонерним товариством.
Контрольний пакет акцій - це кількість звичайних акцій у власності акціонера, що забезпечує можливість практично одноособового
прийняття або блокування рішень із питань діяльності товариства на загальних зборах акціонерів.
( Теоретично розмір контрольного пакета акцій відповідає (50% +1) звичайних акцій товариства. )
Орендне підприємство — це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором.
Об'єктами оренди є: 1) цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їхні структурні підрозділи; 2) окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, організацій.
Орендарями можуть бути:
1. організації орендарів, створені членами трудових колективів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів;
2. громадяни та юридичні особи України;
3. громадяни іноземних держав;
4. міжнародні організації;
5. особи без громадянства.
Отже, оренда як економічна категорія є формою відносин між власником, котрий безпосередньо не веде господарство на даному державному підприємстві, в організації, та юридичне вільним і економічно самостійним суб'єктом — підприємцем, якому власник (орендодавець) передає за орендну плату майно на основі договорові в строкове платне володіння і користування.
Існують два типи орендних відносин: 1) оренда як форма приватизації об'єктів державної власності; 2) оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки. Інший тип оренди сьогодні ще не дуже поширений, хоч підприємства, які базуються на недержавних формах власності, і почали активно розвивати орендні відносини.
Головною умовою розвитку й ефективного функціонування оренди є перетворення відносин власності і системи соціально-економічних відносин у цілому, ліквідація адміністративно-командної системи управління. Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе перейти від державно-монополістичної власності до різноманітних форм власності вільного підприємництва.
Договірні товариства. Договірне (повне або змішане) товариство досить поширене, як організаційно-правова форма у розвинутих країнах,
а в нашу практику воно лише починає входити. Його не слід путати з статутним товариством — акціонерним товариством відкритого або закритого типу, учасники якого утворюють юридичну особу.
Договірне товариство утворюють юридичні та фізичні особи, коли вони знаходять вигоду в спільних діях на ринку, але не бажають втрачати своєї самостійності — зливати свій капітал або створювати нову юридичну особу.
Учасники поділяються на дійсних членів і членів-вкладників.
Всі дійсні члени рівноправні, їм на стадії укладання договорові надана можливість вибору: кожний із них буде діяти від імені товариства, може доручати це одному або декільком дійсним членом, розділити між собою обов'язки та сферу компетенції, передбачити види і розміри справ, по яких необхідна згода всіх або більшості. Члени-вкладники таких прав не мають. Кожний дійсний член має один вирішальний голос, а член-вкладник — лише дорадчий.
У повному товаристві відповідно до договору необмежену солідарну відповідальність по забов'язаннях товариства несуть усім своїм майном всі учасники, а в змішаному — один або декілька дійсних членів, а члени -вкладники відповідають по забов'язаннях товариства лише в межах своїх вкладів.
Спільне підприємство - це організація, що має широкі права в галузі експортно-імпортних операцій, погодження цін, укладання контрактів, працює на принципах повного госпрозрахунку, валютної самоокупності. Діяльність спільного підприємства як юридичної особи регулюються Законами України. Важливе значення для створення та розвитку спільних підприємств має Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
При створенні спільного підприємства паї участі в ньому визначаються самими партнерами.
Підприємство з іноземними інвестиціями створюються і діють у формі акціонерних І інших господарських товариств і товариств, передбачених законом на території України.
Спільне підприємство може бути створене або шляхом його заснування, або в результаті придбання іноземним інвестором частки участі (паю, акцій) у раніше заснованому підприємстві без іноземних інвестицій або придбання такого підприємства цілком.
Статутні документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні визначати предмет і цілі діяльності підприємства, склад учасників, розмір і порядок формування статутного фонду, розмір часток
учасників, структуру, склад і порядок прийняття рішень, перелік питань, що потребують одноголосності, порядок ліквідації підприємства.
Внески в статутний фонд оцінюються учасниками на основі цін світового ринку. При відсутності таких цін вартість внесків визначається за домовленістю учасників.
Підприємства з іноземними інвесторами вправі здійснювати будь-які види діяльності, не заборонені законом. Іноземні інвестори і підприємства наділяються землею, мають право орендувати майно, набувати частки участі, акції й інші цінні папери на фондових біржах, брати участь у біржових угодах у порядку і на умовах, установлених законодавством. Іноземні інвестори можуть брати доля в приватизації державних і муніципальних підприємств на території України.
Іноземні громадяни можуть входити в органи керування підприємства на умовах, обумовлених індивідуальними договорами.
Державне підприємство— це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності в різних галузях народного господарства.
Відповідно до Закону України «Про підприємства» діяльність державного підприємства будується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів самоуправління трудового колективу.
Державні органі, що уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не мають права втручатися в його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення підприємства і визначення мети і напрямку його діяльності, його організації чи ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного підприємству майна.
Державні підприємства поділяються на два види: державне комунальне, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць, і республіканське, засноване на державній власності, а також інших типів підприємств, включаючи орендне, що не суперечить законодавчим актам України.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на правах повного господарського ведення. Здійснюючи це право, підприємство користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд може здійснювати стосовно нього будь-які дії що не суперечать Закону.
Воно має право продавати, передавати, надавати в позику, обмінювати, здавати в оренду тощо засоби виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, організаціям, громадянам (іноземним також), випускати і реалізовувати цінні папери: акції, облігації та ін.
Керівні функції держава здійснює через встановлення підприємствам контрольних цифр, економічних нормативів і лімітів, замовлень на продукцію, укладання контрактів тощо.
У своїй економічній діяльності підприємство повинно керуватися принципами комерційного розрахунку та самофінансування, забезпечуючи відшкодування потокових та капітальних витрат виключно за рахунок власних коштів та банківських кредитів. Водночас воно має право самостійно вирішувати питання матеріального стимулювання.
Державне підприємство несе повну відповідальність за свої забов'язання перед державою та іншими підприємствами, організаціями, установами за дотримання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яку не виконує свої забов'язання за розрахунками, може бути оголошене банком, що його обслуговує, неплатоспроможним (банкрутом).
Об'єднання підприємців.
Великомасштабному бізнесу властиві форми організації, в основі яких лежить об'єднання підприємств, фірм у сукупні структури. Це збірні асоціативні форми.
Роздивимося окремі типи асоціативних організаційних структур.
Корпорація - це акціонерне товариство, що об'єднує діяльність декількох фірм для досягнення їхніх загальних цілей або захисту привілеїв. Як юридична особа, корпорація відповідає по боргах і податках за усі вхідні в її підприємства і виступає в якості самостійного суб'єкта підприємницької діяльності
Господарські асоціації - договірні об'єднання підприємств і організацій, утворювані для спільного виконання однорідних функцій і координації загальної діяльності. Асоціації ставляться до однієї із самих м'яких форм об'єднань, що мінімально обмежують дії вхідних у них членів асоціації. Учасники асоціації мають право входити в будь-які інші асоціації.
Концерни - форма договірних значних об'єднань звичайно монопольного типу, що дозволяє використовувати можливості великомасштабного виробництва, комбінування, кооперування, завдяки наявності виробничо-технологічних зв'язків.
Ці організаційно-господарські структури завдяки масштабам концентрації капіталу, виробничим потужностям, широким можливостям, диверсифікации виробництва мають визначену усталеність до коливань ринкової кон'юнктури, спроможні вигідно перерозподіляти інвестиційні ресурси, концентрувати їх на найбільш рентабельних, прибуткових напрямках. Виникнення концернів у країнах із розвиненою ринковою
економікою історично було обумовлено насамперед концентрацією капіталу, його перенакопиченням в окремих товаровиробників. Найважливішою ознакою концернів стала єдність власності вхідних у них фірм, підприємств банків. Таким чином, учасники концернів взаємозалежні не за договором, а по сутності економічних відношень.
Холдінгові компанії - характеризуються тим, що вони мають контроль над іншими компаніями або за рахунок володіння їхніми акціями і грошовим капіталом, або в зв'язку з правом призначати директорів підконтрольних компаній.
Механізм прийняття рішень в акціонерних товариствах дозволяє холдінгу впливати на господарські, комерційні рішення підприємств, що входять у холдінгові об'єднання. Хоча ці підприємства залишаються в правовому відношенні самостійними, холдінг спроможний спрямовувати їх у русло інтересів великої компанії, як великої цілісної структури. Крім цього холдінг може здійснювати ряд функцій, пов'язаних із загальною підприємницькою діяльністю. У тому випадку, коли це обумовлено необхідністю і загальною користю, холдінг спроможний централізувати і перерозподіляти фінансові засоби своїх учасників.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Консорціум - тимчасове добровільне об'єднання підприємств, організацій, утворене для вирішення конкретних задач і проблем, здійснення значних інвестиційних, науково-технічних, соціальних, екологічних проектів. У консорціум можуть входити і великі, і дрібні підприємства, що бажають взяти участь у здійсненні проектного або іншого підприємницького задуму, але не маючи самостійних можливостей його здійснення. Консорціум надає потенційно ефективний організаційно-структурний засіб тимчасової інтеграції кадрів, потужностей, матеріальних і фінансових ресурсів. Підприємства можуть об'єднуватися в консорціум заради здійснення привабливого проекту, але потребуючого для своєї реалізації значних капіталовкладень, що відволікаються на тривалий термін при високому ступені ризику.
3. Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні.
Головним напрямком політики ринкової трансформації економіки України є створення умов становлення та розвитку національного підприємства, у першу чергу малого і середнього бізнесу. Його місце і роль у структурі ринкової економіки визначаються тим, що цей бізнес становить основу дрібного виробництва. Він відіграє важливу роль у процесі формування ринкової конкуренції рівноваги цін, забезпеченні зайнятості населення, заповнює ринкові «ніші», неефективні для великих підприємств. Незважаючи на те, що малі і середні приватні підприємства постійно стикаються з проблемою захисту своєї економічної незалежності, як дрібні суб'єкти ринку мають досить нетривалий термін ділового існування, в той же час добрих результатів вони досягають саме в співробітництві з іншими компаніями. Світовий досвід і практика господарювання доводять, що саме існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств, їх природно регульоване (у тому числі і за рахунок антимонопольного законодавства) оптимальне співвідношення становлять характерну рису ринкової економіки. Як особливий сектор ринкової економіки мале і середнє підприємництво здійснює швидку окупність витрат, широку свободу ринкового вибору, забезпечує насичення ринку товарами, послугами та додатковими робочими місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці тощо.
Особливе значення малого і середнього бізнесу виявляється під час перехідного періоду до ринкової економіки в стимулюванні структурної перебудови економіки, формуванні нового соціального прошарку підприємців-власників як соціальної бази ринкової трансформації економіки, які забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку. У умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституціональних перетворень в економіці України, де базовими є радикальні зміни у відносинах власності, формування приватного сектора з критичною масою, що надавала б йому сили реального конкурента державних підприємств, створення ринкових механізмів саморегулювання економічних процесів тощо, проблема становлення і розвитку національного підприємництва набуває неабиякого значення. Тому перебільшення або недооцінка ролі і місця підприємництва в народному господарстві України, ігнорування його економічного потенціалу і завищення реальних можливостей, суспільних очікувань можуть призвести до стратегічних прорахувань у здійсненні політики ринкової трансформації української економіки.
Соціально-культурний грунт становлення українського підприємництва. Кожному часу, кожній епосі відповідала своя культура, своя етика, зрештою — своя ідеологія. Які ж етичні принципи мають бути провідними за наших днів. Від яких етичних посилок слід рухатися, щоб робити висновок про ступінь культурності українського підприємництва і перспективи його розвитку в процесі ринкової трансформації економіки та формування громадянського суспільства в Україні.
Становлення, функціонування і розвиток вітчизняного підприємництва в Україні відбувається не в соціальному вакуумі й грунтується не на абстрактному суспільному базисі. Ці процеси здійснюються в конкретному суспільному контексті й під впливом конкретно-історичних умов, які, з одному бокові, сприяють розвиткові, а з іншого, — гальмують їх. У свою чергу підприємництво як соціальне явище не тільки піддається впливу суспільних процесів, але й саме торкається цих процесів, що також впливає, видозмінює, трансформує їх. Розгляд проблем підприємництва в контексті суспільних, насамперед політико-економічних, відносин, що створюють соціальне середовище його буття, дозволяє говорити про перспективний простір наукових досліджень щодо сутності підприємництва, нового для незалежної України суспільного явища; реального змісту й відповідності цивілізаційним стандартам його потенційних можливостей як реального конкурента державного господарювання; ефективного пошуку адекватних політико-правових механізмів забезпечення його всебічного розвитку тощо.
Насамперед слід враховувати, що українське підприємництво зароджується в умовах так званого пост-тоталітарного суспільства, тобто суспільства, яку поки що спонтанно переборює обмеження колишньої радянської державно-монополістичної системи господарювання та управління, спираючись головним чином (як це не сумно, але природно) на ті самі політичні сили, структури, теорії, масову свідомість, соціальну психологію та ін., що склалися в рамках цієї системи на певній стадії її еволюції та функціонували протягом понад сімдесят років.
У спадщину від колишнього Радянського Союзу та Радянської України, з характерним для них тотальним одержавленням практично всіх суспільних відносин, незалежна Україна одержала монопольно-державну, керовану бюрократичним способом власність замість громадської (яка виключає приватну власність), структурно-деформовану економіку у формі певної складової частини "єдиного народногосподарського комплексу" СРСР; неструктуроване громадянське суспільство, у якому основна роль належала не особі, а трудовому колективу; трудову етику, побудовану головним чином на
принципах позаекономічної мотивації трудової активності, що, безперечно, руйнувало господарську мотивацію й самоцінність праці, тощо.
Проте найзначніша проблема сьогодення полягає в тому, що розв'язання завдань перехідного періоду, і насамперед ринкової трансформації економіки, розвитку підприємництва і формування приватного сектора ринкового господарства покладено, по суті, на успадковані від адміністративно-командної системи бюрократичні кола (чиновників нового типу існує велика кількість, але відповідної якості поки ще немає). Природно, смердоти не бажають, та й заради істини скажемо, не вміють «рубати» адміністративно-директивний «сук», на якому сидять і яких їх годує.
Розвиток малого підприємництва
У 1997 році функціонувало 3,7 кооперативів з 82,5 тис. працюючих, близько 1 млн. індивідуальних підприємців. У агропромисловому комплексі створено 35,5 тис. фермерських господарств, де зайнято 90 тис. чол. \/
У цілому в секторі малого підприємництва працює понад 2 млн. чоловік, що становить майже 10% зайнятого населення України. Підприємства малого бізнесу створюються в різних галузях економіки.
Результати проведеного аналізу структури малого підприємства за формами власності свідчать про те, що найбільша частина малих підприємств — з колективною формою власності (64,1%). Питома вага підприємств з приватною формою власності — 34,5%, з державною — лише 1,3%.
Малі підприємства з приватною формою власності забезпечують 22% усієї виручки (валового прибутку) від реалізації продукції підприємств малого бізнесу та 24% — балансового їх прибутку, а з колективною формою власності — 77 та 75% відповідно. У сучасних умовах розвитку підприємництва в Україні малі підприємства з колективною формою власності стають життєздатними за рахунок об'єднання капіталу кількох засновників, спільного ведення бізнесу, привабливих умов обмеженої відповідальності порівняно з підприємствами інших форм власності.
Розвиток малого підприємництва здійснюється в результаті проведення послідовної державної політики в цьому важливому секторі ринкової економіки.
Державна політика розвитку малого підприємництва є частиною загальної економічної та соціальної політики України і визначає основні
принципи, напрями і форми економічного та адміністративно-правового впливу, які передбачаються урядом у сфері малого бізнесу.
Основними принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва, зокрема забезпечення:
системності та комплексності механізмів державного регулювання розвитку малого підприємництва;
цілеспрямованості та адресності підтримки' суб'єктів малого підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації.
рівноправного доступу суб'єктів малого підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних інформаційних та інших ресурсів.
Останніми роками в Україні прийнято ряд важливих рішень щодо державної політики як у сфері підприємництва в цілому, так і малого бізнесу. Кабінетом Міністрів України затверджено Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва (від 3 квітня 1996р. № 404), головною метою якої є досягнення належного рівня координації діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної із забезпеченням розвитку цього сектора ринкової економіки. У Концепції визначено стратегічні напрямки державної підтримки та регулювання малого бізнесу. З метою прискорення розвитку малих форм господарювання та подальшого забезпечення їх державної підтримки Кабінет Міністрів України на 1997-1998 рр. (від 29 січня 1997р. № 86). У ній передбачено здійснення цілого комплексу конкретних заходів з питань формування правової бази малого підприємництва, вдосконалення фінансово-кредитної підтримки, забезпечення матеріально-технічних та інноваційних розумів розвитку малих підприємств, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів малого підприємництва, інформаційного та кадрового забезпечення бізнесу.
Незважаючи на ряд прийнятих останнім часом вищими органами державної влади й управління нормативних документів, розвиток малого підприємництва в Україні здійснюється в несприятливому макро- та мікросередовищі, є багато проблем, які необхідно вирішувати на різних рівнях. Аналіз діяльності суб'єктів малого бізнесу свідчать про те, що значна кількість новостворених малих підприємств не може розпочати свою роботу через відсутність достатнього статутного капіталу, сировини та матеріалів, власних площ і обладнання, практичних навичок та підприємливості працівників у здійсненні бізнесу. Вони мають проблеми виробничого характеру, труднощі в реалізації продукції, формуванні відповідної клієнтури. Через невеликі обсяги господарської
діяльності деякі малі підприємства неспроможні залучати кваліфікованих фахівців, наймати здібних робітників і забезпечувати їм високу оплату праці.
Негативно впливають на розвиток малого бізнесу такі стримуючі фактори, як загальний спад вітчизняного товарного виробництва, зростання цін, інфляція, низький рівень платоспроможності населення, рекет, корупція тощо. Частка малих та середніх підприємств у валовому внутрішньому продукті України становить лише 9%. Виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) виробничих малих підприємств дорівнює лише 2,3 % від загального обсягу продукції промисловості України.
На думку багатьох фахівців, основними напрямками дальшого розвитку малого підприємництва в Україні в найближчій перспективі є:
формування належної законодавчої бази, сприятливої для розвитку малого бізнесу; вдосконалення фінансово-кредитної підтримки;
забезпечення матеріально-технічних та інноваційних умов розвитку малих підприємств; інформаційне та кадрове забезпечення бізнесу;
стимулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів малого підприємництва.
Формування відповідної законодавчої бази розвитку малого підприємництва передбачає, насамперед, встановлення правових гарантій для забезпечення свободи і захисту приватної власності; розробку дійових законодавчо-нормативних актів, спрямованих на стимулювання малого бізнесу; усунення правових суперечностей і скасування положень, що гальмують розвиток приватної ініціативи.
Сьогодні найактуальнішими проблемами є розробка нових та вдосконалення діючих законодавчо-нормативних документів з питань визначення чітких підходів до власності та форм її захисту; створення сприятливішого податкового, інвестиційного, інноваційного та цінового режимів для суб'єктів малого підприємництва; упорядкування механізмів державного регулювання та контролю підприємницької діяльності.
Важливе значення має фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва. Державну політику щодо його фінансового забезпечення слід проводити в напрямі створення розвинутої мережі фінансово-кредитних установ, страхових фірм, інвестиційних та страхових фондів;
розвитку товариств взаємного кредитування та страхування; розробки і впровадження системи стимулювання комерційних банків, які надавали б пільгові кредити малим підприємствам. Доцільно активізувати діяльність Українського фонду підтримки підприємництва, сприяти розвитку регіональних фондів (відділень) для фінансової допомоги суб'єктам малого підприємництва; розробити чіткий механізм направлення певної
частини коштів, отриманих від приватизації державного майна, на підтримку малих підприємств; створити систему гарантій для забезпечення кредитів, що надаються фінансово-кредитними установами суб'єктам малого підприємництва, які функціонують у пріоритетних напрямках господарської діяльності. І, безумовно, для зміцнення та подальшого розвитку позитивних тенденцій становлення малого підприємництва в Україні, сталого розширення «поля» його функціонування потрібна, перш за усе, певна активізація державної підтримки малого підприємництва, яка передбачала б кардинальне розширення інноваційної діяльності малого підприємництва, що нині було б на користь інтересам усіх сфер вітчизняної економіки.
У цьому плані доцільно обгрунтовано і виважено використовувати ті механізми, які напрацьовані в традиційних ринкових економіках, де стимулювання та підтримку малого підприємництва вже давно визначено як одне з найголовніших завдань економічної політики. Ця підтримка може забезпечуватися завдяки дерегулюванню, зменшенню адміністративного тягаря і податків, які на сучасному етапі доцільно законодавче встановити для малих підприємств у вигляді єдиного податку на прибуток у розмірі 30%, що дозволити створити сприятливе середовище для функціонування підприємництва, зменшить міру соціально-політичної нестабільності в суспільстві.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Винятково важливою проблемою є питання поліпшення доступу до зовнішніх джерел фінансування, створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в сфері малого підприємництва, що передбачає створення та підтримку регіональних бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо, формування сітки фінансово-кредитних установ, інвестиційних та інноваційних фондів.
Взагалі розвиток малого підприємництва — важлива економічно-політична проблема, розв'язання якої потребує цілісної системної методології розвитку малого підприємництва з точки зору як бюджету і податків, так і ставлення держави до малого бізнесу. Початок дійсного піднесення в розвитку малого підприємництва в цілому є неминучим, проте воно значною мірою детермінуватиметься реальним піднесенням та пожвавленням розвитку всієї економічної системи України.
Становлення малого підприємництва в Україні — тривалий процес, який повинен мати певну етапність, виходячи з економічного стану країни, існуючих проблем на макро- та мікрорівнях.
Розвиток АТ в Україні
Одним із найбільш помітних явиїіі в економіці України останніми рками стало масове створення акціонерних товариств. Так, зокрема, переважна частина комерційних банків України має саме таку організаційно-правову форму. До того ж у ході приватизації середні та великі підприємства перетворюються в акціонерні товариства з подальшим продажем акцій фізичним і юридичним особам.
Як свідчить світовий та певною мірою і вітчизняний досвід, корпорації домінують серед усіх інших організаційно-правових типів підприємств. Так, наприклад, частка продукції корпорацій у валовому внутрішньому продукті США становить приблизно 90%. У Україні на початок 1998 рку акціонерні підприємства виробляли 56% загального обсягу промислової продукції. При порівнянні треба враховувати перехідний стан української економіки, а також ті, що питома вага акціонерних товариств у національному продукті України постійно підвищується, а тому є всі підстави вважати, що й в Україні в найближчому майбутньому остаточно визначиться вирішальний вплив результатів діяльності акціонерних товариств на стан та динаміку національної економіки.
У Україні, як відомо, здійснено масову приватизацію підприємств. Однак вона, й зокрема перетворення підприємств в акціонерні товариства, поки що не забезпечила підвищення ефективності функціонування їх. Приватна власність у вигляді акціонерних товариств, створених у результаті приватизації в Україні, не довела ще своїх переваг перед державною. Така ситуація значною мірою пов'язана з незадовільною в цілому організацією корпоративного управління цими підприємствами. Тому розв'язання питання, яким буде реальний ефект приватизації в цілому та для окремих її учасників-інвесторів, вирішальною мірою залежить від того, наскільки ефективно буде організовано корпоративне управління. Треба зважати також на те, що ефективність будь-якої економіки значною мірою залежить від її здатності залучати інвестиції — внутрішні та зовнішні. Ринок корпоративних цінних паперів — один із найголовніших інструментів мобілізації інвестиційних ресурсів у сучасних умовах. Українська економіка відчуває зараз обмежені можливості внутрішніх інвесторів, у тому числі й комерційних банків. Разом з тим, не виявляють поки що достатнього інтересу до України зовні інвестори.
Аналізуючи причини стриманого ставлення іноземних інвесторів до України, як правило, зосереджують увагу на параметрах макроекономічного рівня: недосконалості та нестабільності «правил гри»,
зокрема податкового законодавства, великій ресурсній залежності від інших країн, невизначеності перспектив тощо. Але поряд з цим, слід бачити й інші, не менш важливі, причини, а саме:
недостатню професійну підготовку багатьох керівників АТ для забезпечення ефективного використання інвестицій;
низький у цілому рівень відповідальності менеджерів АТ перед акціонерами;
складність отримання повної та достовірної інформації про стан підприємств;
недостатня захищеність інвесторів у питаннях прав власності;
відсутність певних навичок і традицій в організації корпоративних відносин;
низький у цілому рівень кваліфікації представників судової влади в питаннях фондових відносин та приватизації.
Розв'язання цих та деяких інших проблем — одна з умов створення більшої зацікавленості іноземних інвесторів до української економіки.
Структура та організація управління АТ є найбільш складаними з усіх Інших організаційно-правових типів підприємств. АТ є, як правило, середніми або великими за розмірами підприємствами. Власники АТ у цілому дуже обмежено займаються управлінням підприємством. Їхня роль зводиться, головним чином, до визначення що виють менеджерів підприємства (шляхом виборів або призначення), організації контролю за їхньою роботою та встановлення загальних напрямків діяльності підприємства.
Досвід функціонування корпорацій у різних країнах світу дає підстави вважати вищих менеджерів (адміністрацію) корпорації ключовим елементом у структурі управління підприємством. Саме від них вирішальною мірою залежить ефективність функціонування підприємства. Причому головне не форма власності — приватна чи державна, — а ті, як приватні особи або держава зуміли організувати управління підприємством. Форма власності визначає перш за все, хто і як здійснює добір вищих менеджерів підприємства. Практика свідчить також, що менеджери мають певну схильність до отримання особистого зиску за рахунок інтересів корпорації. Тому важливе значення має не тільки добір менеджерів, а й організація ефективного контролю за їхньою діяльністю.
Масштабне використання в Україні безплатної приватизації призвело до створення на багатьох підприємствах акціонерних моделей інсайдерного типу. Інсайдери - це люди, які є співробітниками корпорації — від директора (голови правління) до звичайного робітника. Аутсайдери - це фізичні та юридичні особи, які безпосередньо не пов'язані з АТ. У моделі інсайдерского типу значну роль в управлінні підприємством відіграють працівники АТ. Пов'язане це, насамперед, із тим, що значна частина українських підприємств приватизувалася через оренду з викупом.
Окрім того, законодавством було надано пільги працівникам та керівникам підприємств, що приватизувались, у придбанні додаткової кількості акцій своїх підприємств.
Проаналізуємо тепер більш детально склад акціонерів, їхні економічні інтереси та перспективи окремих учасників корпоративних відносин в Україні.
Працівники підприємства. Ці люди стали акціонерами під впливом:
а) державної пропаганди;
б) пропаганди і тиску з бокові керівників підприємств;
в) перебування в складі колективу орендарів, який здійснював оренду підприємства з правом викупу;
г) відсутності будь-якої кваліфікації для оцінки інвестиційної привабливості інших підприємств, порівняння їх з «власним» підприємством.
Цю групу акціонерів у цілому потрібно віднести до «пасивних» акціонерів. Головний інтерес акціонерів — робітників полягає в збереженні своїх робочих місць та регулярному отриманні заробітної платні.
Тяжке економічне становище більшості сімей, усвідомлення свого дуже незначного впливу на функціонування АТ, відсутність дивідендів призводять до того, що в цілому працівники досить легко продають свої акції, якщо виникає така можливість.
Керівники підприємства. Їхній головний інтерес полягає в збереженні своїх посад та влади.
У Інсайдерській корпоративній моделі керівники АТ значну увагу приділяють роботі з трудовими колективами. Можливими напрямками цієї роботи є:
а) патерналізька діяльність: керівники АТ виявляють зовнішню турботу про працівників підприємства, схильні ігнорувати вимоги ринку заради того, щоб не допустити погіршення свого іміджу в трудовому колективі, навіть якщо при цьому інтереси працівників ставляться вище інтересів АТ і його акціонерів. Така нездатність усвідомити ринкові реалі та діяти відповідно до них може взагалі призвести до фінансового краху АТ та його банкрутства;
б) репресивна діяльність', керівники АТ погрожують працівникам-акціонерам звільненням, якщо ті продадуть свої акції аутсайдерам.
Юридичне такі дії є порушенням прав акціонерів. З економічної точки зору, це вияв невпевненості діючих керівників АТ у тому, що аутсайдерів (насамперед юридичних осіб) задовольнить рівень їхніх управлінських здібностей, готовності ефективно керувати підприємством у ринкових умовах;
в) створення перепон відчуженню акцій інсайдєрами. Це може відбуватися шляхом перетворення відкритого АТ у закрите. У статуті закритого АТ формулюються положення, які ускладнюють реалізацію акціонерам свого права на відчуження акцій, зокрема на продажів їх аутсайдерам;
г) організація додаткової емісії акцій в інтересах інсайдєрів, насамперед керівників АТ. У цьому разі акції нової емісії купуються за номінальною вартістю лише (переважно) інсайдєрами, у результаті чого частки аутсайдерів у статутному фонді АТ зменшуються, а частки інсайдєрів, навпаки, зростають.
Аутсайдери — фізичні особа. До цієї групи, зокрема, належать і комерційні банки. Вона потребує особливої уваги. Як відомо, її складають портфельні та стратегічні інвестори. Тепер в Україні серед юридичних осіб — акціонерів значне місце належить портфельним інвесторам. Причому серед них є такі, котрі в перспективі так і залишаться портфельними інвесторами, але є й такі які потенційно можуть перейти до розряду стратегічних інвесторів.
У Україні держава залишила за собою пакети акцій певної частини приватизованих підприємств. Як правило в АТ, у яких держава зацікавлена, вона залишила у своїй власності пакети акцій у розмірі 26% статутного фонду. Володіння такими пакетами дає можливість блокувати небажані зміни в статуті АТ, проведення його реорганізації. Тобто в держави залишилися певні важелі реального впливу на діяльність АТ. Але враховуючи економічну реальність слід констатувати, що держава в Україні е поки ще не пасивним акціонером. До цього часу не створено механізму ефективного управління державними частками корпоративної власності.
Держава має чітко визначити, хто та на яких умовах буде управляти державними пакетами акцій. Суб'єктами управління можуть виступати як державні чиновники так і приватні особи. Щоб забезпечити певні умови довготривалої стабільності в роботі підприємства, дуже важливим є продаж великих пакетів акцій саме стратегічним інвесторам, а не випадковим інвесторам спекулятивної організації.
Без досягнення якісно нового рівня корпоративного управління неможливо розраховувати на досягнення істотних результатів ринкових перетворень, подальший прогрес української економіки. Висновок
Отже, підсумовуючи все викладене в даній роботі, можна ще раз наголосити на деяких моментах.
Підприємства є основною ланкою. Де відбувається ринкова трансформація економіки. Воно являє собою виробничо-
технологічну, організаційну й економічну єдність.
Серед великої кількості організаційних форм підприємства однією з найбільш ефективних та корисних для країни, яка розвивається в ринковій економіці є мале та середнє підприємство, розвиток якого нажаль залишається незадовільним в нашій державі. Цю проблему можна назвати, як одну з найголовніших для української економіки на сучасному етапі тому її вирішення повинна приймати держава, забезпечуючи необхідні умови та підтримуючи вітчизняного малого та середнього виробника.
Чекає на вирішення також проблема розвитку та функціонування великих державних підприємств, а також тих, які було приватизовано без отримання бажаних результатів.
Звичайно, вирішення цих проблем вимагає певної програми комплексного розвитку та реструктуризації економіки. Основним важелем цієї програми повинна бути ефективна податкова система, спрямована на стимулювання розвитку підприємств. Але ми не повинні також забувати про те, що подібний процес вимагає відповідного бажання та політичної волі керівників нашої держави.
І, все ж таки, не зважаючи на ці та багато інших проблем, які стоять на заваді розвитку економіки України, відбуваються деякі позитивні зрушення в результаті яких проходить поступове пристосування людей до ринкової економіки.