--PAGE_BREAK--Проте внаслідок геополітичних, економічних та соціальних трансформацій промисловий сектор України не лише не став на шлях вирішення стратегічних завдань, але й в ньому розгорнулися процеси деградації промислового потенціалу.
Головними чинниками промислового спаду протягом 1990-х рр. стали:
— загальноекономічна та політична криза в країні;
— помилки в стратегії впровадження елементів ринкових відносин в економіку;
— неефективні процеси роздержавлення промислових підприємств, які призвели до дезорганізації управління на мікрорівні;
— руйнування системи управління промисловістю при свідомому дистанціюванні держави від активної участі в розвитку промислового потенціалу;
— непослідовна та не адекватна новим умовам господарювання податкова, митна, фінансово-кредитна політика;
— руйнування сталої системи коопераційних і торгівельних зв’язків внаслідок розпаду СРСР;
— різке підвищення цін на енергоносії;
— висока залежність від імпортних поставок вузлів, комплектуючих та сировини.
В результаті, за 1990-1995 рр. падіння обсягів промислового виробництва склало майже 48 %, товарів народного споживання — майже 55 %, а обсяги капіталовкладень зменшилися майже на 62 % (табл.2, 3.). Поряд із загальним занепадом, відбувався процес структурної деформації: різко скоротилася частка машинобудування (з 30,5 % до 16,0 %), легкої (з 10,8 % до 2,8 %) та харчової (з 18,6 % до 15,1 %) промисловості (табл. 1). Ці ж процеси були властиві і наступним п’яти рокам.
Таким чином, в українській економіці набрали силу процеси деіндустріалізації, а сегменти промисловості, що мали б стати «точками прориву» в постіндустріальну економіку, практично припинили своє існування.
Таблиця 3
Динаміка основних показників розвитку промисловості, у 1991-1999 роках, %
Розбудова і криза експортоорієнтованої моделі промислового розвитку (1999-2005 роки). З кінця 1990-х років розвиток української промисловості відбувається на підґрунті експортоорієнтованої моделі. Цьому сприяли:
— сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура щодо продукції вітчизняної металургії, хімічної, лісової промисловості, сільського господарства низького ступеня обробки;
— впровадження комплексу заходів щодо податкового стимулювання розвитку експортоорієнтованих галузей (насамперед, «економічний експеримент» в гірничо-металургійному комплексі 1999-2001 рр.);
— девальвація гривні в результаті фінансової кризи 1998 року;
— цінова стабільність постачання енергоносіїв.
Покращення фінансових і виробничих показників експортоорієнтованих галузей на першому етапі позитивно вплинуло на національну економіку:
— збільшило податкові надходження;
— дало змогу підвищити реальну заробітну плату працівників;
— дещо розширило попит на продукцію вітчизняного машинобудування і паливно-енергетичного комплексу.
Проте в цілому цей вплив носив обмежений характер та не набув належного поширення через невирішеність стратегічного завдання використання зиску, отриманого від випереджального розвитку експортоорієнтованих секторів промисловості, для розвитку суміжних галузей машинобудування та пріоритетних високотехнологічних проектів. В цьому ключову роль мала б зіграти держава:
— спонукаючи експортерів до широкомасштабної технологічної модернізації при одночасному розміщенні замовлень на вітчизняних машинобудівних підприємствах;
— поширюючи умови „економічних експериментів” на підгалузі машинобудування;
— формуючи за рахунок надприбутків від експорту «бюджет розвитку» як джерело інвестування пріоритетних високотехнологічних проектів.
Через відсутність політичної волі можливість створити в сприятливий для цього період ефективну систему міжгалузевого перерозподілу інвестиційних ресурсів як на корпоративному, так і на державному рівнях в Україні було втрачено. Без такої системи розвиток експортоорієнтованих галузей ставав самодостатнім, відривався від завдань розвитку внутрішнього ринку і консервував структурні диспропорції промислового потенціалу (табл. 4). Значні кошти, отримані від експорту, були залишені за кордоном і фактично виведені з національного господарського обігу, в тому числі через втрату державою контролю за індикативними цінами. Інвестиційний потенціал значною мірою було витрачено на потреби поточного споживання, або вивезено за межі країни.
Таблиця 4
Розподіл продукції промисловості за видами діяльності, %
В результаті, сформована експортоорієнтована модель надто залежить від коливань зовнішньоекономічної кон’юнктури, сприятливої тарифної політики природних монополій всередині країни, цінової стабільності поставок енергоносіїв з-за кордону.
2005 став роком розгортання кризи експортоорієнтованої моделі промислового розвитку:
— темпи зростання промислового виробництва сповільнилися до 2,9 % (за результатами 11 місяців 2005 року);
— металургійна галузь вперше з 1999 року має від’ємні показники розвитку (-2,1 %);
— слідом за гірничо-металургійним комплексом сповільнилися темпи розвитку машинобудування (до 6,1 %), при цьому падає частка експорту продукції галузі (до 13,2 % від загального обсягу експорту в січні-вересні 2005 проти 18,6 % за аналогічний період 2004 року);
— в зовнішньоторговельному балансі до 51,8 % зросла частка експорту сировинної продукції (металургійної і хімічної галузей) проти 48,4 % в січні-вересні 2004 року.
Причиною промислового спаду, крім погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури, стали поспішні, непродумані і помилкові рішення влади, зокрема:
— ревальвація гривні;
— різке підвищення тарифів на залізничні перевезення;
— ліквідація спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку;
— скасування програм галузевої підтримки у низці підгалузей машинобудування.
Довгострокове погіршення зовнішнього попиту на українську промислову продукцію, посилення конкуренції на традиційних ринках вітчизняної промисловості (Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Ближній Схід) через появу аналогічної продукції інших виробників, підвищення цін на енергоносії робить модель розвитку, спеціалізовану на експорті низькотехнологічної та сировинної продукції, безперспективною.
Таким чином, десять років кризи промисловості і п’ять років реалізації експортоорієнтованої стратегії призвели до глибокої деформації промислового потенціалу України. Відбувається накопичення негативних явищ, в тому числі в галузях, що в найбільшій мірі пристосувалися до нових умов і робили найбільший внесок в економічне зростання національної економіки. Не встановилося ефективної структури власності та управління в промисловості: промислові підприємства державної форми власності значною мірою використовуються для “приватизації” прибутку політико-економічними групами: обіймаючи 24 % основних фондів та виробляючи 13,5 % реалізованої продукції промисловості, вони завдали в офіційному секторі економіки у 2004 р. 236,2 млн. грн. збитків. Збереження таких тенденцій загрожує новим обертом системної кризи і, відповідно, черговою хвилею деіндустріалізації. Тому нагальною потребою є кардинальна зміна орієнтирів промислової політики і активізація ролі держави в усуненні структурних диспропорцій.
3. Стратегічні орієнтири якісних структурних змін в промисловості України
Стратегія гармонізації структури промислового виробництва має на меті відновлення пропорційного розвитку економіки і передбачає такі напрями:
— забезпечення достатнього обсягу сировинних ресурсів та інвестиційних товарів для стійкого розвитку національної економіки;
— забезпечення достатнього обсягу товарів народного споживання для підтримання соціально прийнятних рівнів споживання населення;
— нарощування експортного потенціалу, розвиток вітчизняних експортерів продукції високого ступеня переробки, та виробників імпортозамінної продукції в обсягах, достатніх для забезпечення позитивного сальдо зовнішньоторговельної діяльності;
— підвищення ефективності і конкурентоспроможності національної промисловості на внутрішніх і зовнішніх ринках;
— здійснення кардинальної модернізації виробництв та розвиток наукомістких галузей, збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалів України;
— створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції.
Відродження промислового потенціалу України має відбуватися в контексті загального просування національної економіки по шляху розбудови правових засад та інститутів ринкової економіки, підвищення її відкритості, зростання місткості внутрішнього ринку, підтримання макроекономічної стабільності, поступового зниження фіскального навантаження. Ці процеси, безперечно, сприятимуть розвиткові української промисловості. Проте вони не замінюють розробку та впровадження цілеспрямованої промислової політики, орієнтованої на виконання стратегічних завдань відродження вітчизняної промисловості.
Довгостроковий характер Концепції відродження промислового потенціалу України обумовлює необхідність виходу за межі прямого визначення галузевих пріоритетів структурних перетворень. Засоби прямої підтримки галузей, обраних в якості пріоритетів, украй обмежені через зобов’язання, які Україна бере на себе як член світового співтовариства: у стосунках з партнерами по Єдиному економічному простору, в рамках стратегії сусідства з ЄС, вступаючи до Світової організації торгівлі.
Проте такі обмеження в жодному разі не можуть сприйматися як привід для відмови від активних дій держави у сфері промислової політики. Досвід провідних країн світу демонструє, що лише цілеспрямований розвиток національної промислової структури дозволяє посісти гідне місце у глобальній економіці.
Ключовою відмінністю цієї концепції від попередніх програм, які обмежувалися визначенням галузевих пріоритетів, проте не пропонували конкретних механізмів їх реалізації в різних сферах економічної політики є її інтегральність.
Головним змістом промислової політики новітньої доби має стати створення умов для розвитку галузей, які вважаються пріоритетними, за допомогою комплексу важелів бюджетно-податкової, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, інституційної політики, які належать до визнаного та випробуваного світовою практикою інструментарію, проте спроможні спрямувати розвиток промислового потенціалу відповідно до визначених стратегічних пріоритетів.
Такий підхід дозволяє застосовувати гнучкі інструменти реалізації структурних пріоритетів, адаптовані до поточної макроекономічної ситуації, змін світової економічної кон’юнктури, стану конкурентного середовища, з метою оптимального пристосування структури промислового потенціалу до завдань досягнення наступних стратегічних орієнтирів у промисловості України:
- забезпечення конкурентоспроможності через модернізацію економіки;
- поступова переорієнтація промисловості з зовнішніх на внутрішні ринки збуту та імпортозаміщення;
- поширення ресурсо- та енергозбережних технологій;
- радикальна гуманізація вітчизняної економіки.
Досягнення зазначених стратегічних орієнтирів має забезпечити подолання розриву в рівнях життя, продуктивності праці, ефективності та конкурентоспроможності економіки України та країн – членів Європейського Союзу, сформувати готовність національної економіки та суспільства в цілому до практичної реалізації завдань європейської інтеграції.
3.1 Напрями та інструменти промислової політики в Україні
Основними напрямами забезпечення оптимального використання наявного промислового потенціалу України та стимулювання його структурної перебудови є активізація:
— податкової політики;
— бюджетної політики;
— грошово-кредитної та фінансової політики;
— зовнішньоекономічної політики;
— організаційно-інституційної політики;
— регуляторної політики;
— соціогуманітарної політики.
Податкова політика: Головними орієнтирами податкової політики щодо здійснення відродження промислового потенціалу України є:
— зниження податкового тиску на інвестиційні ресурси;
— реабілітація та формування сучасної системи податкових стимулів;
— стабільність податкового законодавства.
Бюджетна політика: Державний та місцеві бюджети потенційно є потужними важелями стимулювання економічного розвитку та структурної перебудови промислового потенціалу України. Реалізація цього потенціалу відбуватиметься шляхом:
- активізації державного інвестування та посилення його ефективності й цільової спрямованості;
- цільового формування системи державних закупівель.
Грошово-кредитна та фінансова політика; Відродження промислового потенціалу неможливе без перебудови грошово-кредитної політики на засадах забезпечення макроекономічної стабільності внаслідок консолідації фінансових ресурсів та зростання частки довгострокових капіталовкладень. Така перебудова відбуватиметься через застосування наступних інструментів:
- розвитку системи довгострокового інвестиційного кредитування;
- радикального підвищення ролі небанківських фінансових установ у фінансуванні промислового розвитку;
- диверсифікації інструментів фондового ринку;
- розвитку національного фінансового капіталу;
Зовнішньоекономічна політика: Відкритість національної економіки є як додатковим викликом конкурентоспроможності національних виробників, так і, одночасно, можливістю виходу за рамки наявних національних ресурсних обмежень. Промислова політика передбачатиме активне використання можливостей, які надає участь України у світогосподарських процесах, для здійснення позитивних структурних зрушень у промисловому потенціалі та підтримання збалансованості зовнішньої торгівлі шляхом:
продолжение
--PAGE_BREAK--