--PAGE_BREAK--Рис. 1 Схема формування прибутку
1) Прибуток від продажу продукції є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою та її повною собівартістю (без урахування ПДВ і акцизного збору)
Пр=ВД – Sвир – ПДВ – Азб
де ВД – виручка;
Sвир – витрати виробництва на виготовлення і заробітну плату працівника;
ПДВ – податок на додану вартість;
Азб – акцизний збір.
У разі калькування за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і прибуток обчислюється:
Пр = ВР – Sрнв – Sн
де ВР – виручка;
Sрнв – собівартість реалізованої продукції на неповними витратами;
Sн – витрати, що не включені в собівартість, а віднесено на певний період.
Це так званий прямий метод обчислення прибутку. Існує ще аналітичний метод обчислення, за яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його фактичної (базової) величини. З урахування впливу певних чинників у плановому періоді. Чинниками може служити зміна обсягів виробництва та продажу, собівартість продукції і цін [6,c.81].
2) прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається з урахуванням витрат на продаж-демонтаж, транспортування, оплата агентських служб [6,c.83].
Пін = Цпр – Ц прид
де Цпр – ціна продажу;
Цприд – ціна придбання.
3) прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі у спільних підприємствах, здаванням майна в оренду, дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, надходження від економічних санкцій і обчислюється як різниця між доходами, отриманими внаслідок виконання цих операцій і витратами на їх виконання.
Ппр = Д – Sп.р.
де Д – дохід;
Sп.р. – витрати на виконання [6,c.86].
Отже, загальний прибуток підприємства
Пб = Пр + Ппр + Пін
де Пр — прибуток від реалізації продукції;
Ппр – прибуток від позареалізаційних операцій;
Пін – прибуток від іншої реалізації.
Обчислення величини загального прибутку має важливе значення для аналізу та господарської діяльності, тому що прибуток є об’єкт оподаткування.
Згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку” оподаткований прибуток обчислюється по формулі:
По = Дв – (Вв +АВ)
де Дв – валовий дохід;
Вв – валові витрати;
Ав – сума амортизаційних відрахувань [6,c.101].
Прибуток — це грошове вираження між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво
В умовах ринкової економіки він є узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності.
Розрізняють прибуток обліковий (бухгалтерський), економічний і нормальний (рис. 2).
Обліковий (бухгалтерський) прибуток — це різниця між ціною реалізованої продукції і витратами на її виробництво [7,c.186].
Нормальний прибуток — це винагорода за підприємницьку діяльність, складова витрат виробництва.
Економічний прибуток — це різниця між обліковим і нормальнимприбутком.
Головним критерієм визначення реальної прибутковості підприємств вважають величину економічного прибутку. Вона показує, наскільки обліковий прибуток перевищує нормальний:
ЕП = ОП — НП,
де ЕП, ОП, НП — відповідно економічний, обліковий і нормальний прибуток.
Отже, економічний прибуток виникає тоді, коли загальна виручка перевищує всі зовнішні та внутрішні витрати. До складу останніх входить нормальний прибуток на капітал у вигляді відсотка. Прагнення отримати якомога більший прибуток стимулює підприємців ефективніше використовувати економічні ресурси, знижувати витрати, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, освоювати нові виробництва[7,c.188].
Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балансовий прибуток (рис.3):
Рис.3 Утворення балансового прибутку
Балансовий прибуток — це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності
Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної виробничої діяльності.
Прибуток від допоміжної діяльності — це частина прибутку, утворена внаслідок виконання для інших підприємств непромислових робіт і послуг (будівельних, транспортних тощо), реалізації продукції підсобного сільського господарства, надання платних послуг населенню [7,c.193].
Прибуток від позареалізаційної діяльності — це різниця (сальдо) між штрафами, пенею, неустойками, одержаними і сплаченими, доход від операцій з тарою, орендна плата від падання в оренду приміщень тощо.
Засновницький прибуток — це доход, який отримує засновник акціонерного підприємства (товариства) при відкритій підписці на акції
Засновники підприємства продають акції за курсом, який визначається з урахуванням дивідендів і позичкового відсотка.
Інакше кажучи, власник акції продає її за певною ціною, отримані гроші кладе у банк і одержує доход, який дорівнює сумі дивіденду.
Величину засновницького прибутку (Вз.и) розраховують за формулою
ВЗІІ = СДа-СДа.н,
де СДа — сума доходів, отриманих від реалізації акцій за курсом; СДа „ — сума доходів, що дорівнює сумі вартості акцій за номіналом (реалізаційний капітал).
1.3
Розподіл та використання прибутку на підприємстві
Механізм впливу фінансів на господарство, на його економічну ефективність знаходиться не в самому виробництві, а в розподільних грошових відносинах. Характер їх впливу на виробництво залежить від того, наскільки конкретна система розподілу, форми і методи її організації відповідають об’єктивним потребам суспільства, рівню розвитку виробничих сил, економічним інтересам держави, підприємств і кожного робітника. При порушенні цієї відповідності процес підвищення ефективності виробництва починає стримуватись.
Розподіл прибутку являється складовою та невід’ємною частиною загальної системи розподільних відносин підприємств.
Конкретні форми і методи розподілу прибутку постійно видозмінюються і розвиваються з розвитком суспільного відтворення і з зміною задач і цілей, що стоять перед економікою. Кожний етап в взаємовідносинах між бюджетом і підприємством з приводу розподілу прибутку породжує нові форми і методи цього розподілу [8,c.128].
По суті розподіл прибутку слід розглядати в трьох напрямках. Він розподіляється між державою, власниками підприємства і самим підприємством. Пропорції цього розподілу в значній мірі впливають на ефективність діяльності підприємства як позитивно, так і негативно.
Взаємовідносини підприємства і держави з приводу прибутку будуються на основі оподаткування прибутку. Розподіл балансового (валового) прибутку між державою і підприємством є першим етапом його розподілу.
Досить суттєвим є те, що податком на прибуток оподатковується не той прибуток, який відображає результат фінансово-господарської діяльності і показаний в бухгалтерській звітності. Вихідною базою для вирахування оподаткованого прибутку являється валовий прибуток як сума прибутку від реалізації продукції, прибутку від реалізації власності і доходів від не реалізаційних операцій. В решті решт, прибуток, який підлягає оподаткуванню, помітно відрізняється від фактичного фінансового результату господарської діяльності. При цьому не рідко нарахований податок на прибуток перевищує суму балансового прибутку. Тобто, джерелом сплати такого податку разом з прибутком служать і оборотні кошти [8,c.136]…
У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому.
Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб’єктів господарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні об’єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг.
Було б раціонально, якщо б розмір податкових платежів з прибутку не перевищував третини балансового прибутку. В протилежному випадку втрачаються стимули до підвищення ефективності роботи підприємства і отриманню прибутку [9,c.205].
Ті дві третини, що залишилися б у підприємства, могли б бути розподілені між власниками (акціонерами, засновниками) і самим підприємством.
Цей розподіл залежить від багатьох факторів. В період технічного переоснащення і модернізації виробничих фондів, освоєння нових видів продукції і нових технологій підприємства потребує найбільше фінансових ресурсів, і надати їх повинні в першу чергу власники підприємства. Однак це не означає, що вони повинні відмовитись від своїх очікувань і не отримувати дохід на вкладений капітал. Ці очікування мають бути відкладені і тоді власники зможуть отримати свої дивіденди після виходу виробництва на проектну потужність, коли підприємство почне отримувати прибуток в достатньому розмірі. Дивіденди за період очікування повинні бути не менше процентної ставки на банківський вклад за цей же період, але меншими ставки за кредит.
Другий етап розподілу прибутку – це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет і виплати дивідендів. З цього прибутку також сплачуються деякі податки в місцеві бюджети і стягуються економічні санкції [8,c.109].
Розподіл цієї частини прибутку відображає процес формування фондів і резервів підприємства для фінансування потреб виробничого і соціального розвитку. В умовах ринкового господарства держава не втручається в процес розподілу прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків. Тим не менше за допомогою надання податкових пільг вона стимулює спрямування прибутку на капітальні вкладення виробничого призначення і будівництва житла, на благодійні цілі, на проведення науково-дослідних робіт. Законодавчо затверджений мінімальний розмір резервного капіталу для акціонерних товариств, регулюється порядок створення резерву по сумнівним боргам та під знецінені цінні папери.
Розподіл прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства, регламентується внутрішніми документами підприємства, як правило, в звітній політиці. Деякі аспекти розподільного процесу фіксуються в уставі підприємства. В відповідності до уставу чи до рішення керуючого органу на підприємстві можуть створюватися такі фонди: фонд нагромадження, споживання, соціальних потреб та інші. Якщо ж фонди не створюються, то в цілях забезпечення планових витрат коштів складаються кошториси витрат на розвиток виробництва, соціальні потреби трудового колективу, матеріальне заохочення робітників і благодійні цілі [10,c.157].
До витрат, пов’язаних з розвитком виробництва і фінансуються з прибутку, відносять: витрати на науково-дослідні, проектні, дослідно-конструкторські і технологічні роботи, фінансування розроблення і освоєння нової продукції і технологічних процесів, затрати на вдосконалення технології і організації виробництва, модернізацію обладнання, затрати, пов’язані з технічним переозброєннями реконструкцією діючого виробництва, розширенням підприємства і будівництвом нових об’єктів, проведенням природоохоронних робіт.
Розподіл прибутку на соціальні потреби включає в себе витрати по експлуатації соціально-побутових об’єктів, що знаходяться на балансі підприємства, фінансування будівництва об’єктів невиробничого призначення, проведення оздоровчих і культурно-масових заходів.
До витрат на матеріальне заохочення відносять: виплату премій за особливі досягнення в праці, витрати на надання матеріальної допомоги, одноразові виплати ветеранам, пенсіонерам, компенсації підвищення вартості харчування в столових і т.д.
Якщо прибуток не витрачається на споживання, то він залишається на підприємстві як нерозподілений прибуток минулих років і збільшує розмір власного капіталу підприємства. Наявність нерозподіленого прибутку збільшує фінансову стабільність підприємства, свідчить про наявність джерела для майбутнього розвитку [9,c.254].
Важливу роль в забезпеченні фінансової стійкості підприємства відіграє і розмір резервного капіталу. В ринковому господарстві відрахування в резервний капітал носять першочергове значення. Наявність і приріст резервного капіталу забезпечує збільшення акціонерної власності, характеризує готовність підприємства до ризиків, з якими пов’язана вся підприємницька діяльність, забезпечує можливість виплати дивідендів по привілейованим акціям навіть при відсутності прибутку в поточному році, покриття непередбачених витрат і збитків без ризику втрати фінансової стабільності.
Проте, прибуток що залишається в розпорядженні підприємства, не слід ототожнювати з чистим прибутком. Чинні нормативні акти визначають, що за рахунок прибутку підприємства повинні також сплачувати ще і штрафи в різних випадках (за порушення господарських договорів із суб’єктами господарювання, за затримку перерахування коштів у бюджет і державні цільові фонди, за приховування прибутку від оподаткування, заниження інших податків, за невиконані квоти зі створення робочих місць для інвалідів та ін.). З урахуванням особливостей фінансово-господарської діяльності підприємств, що функціонують у різних сферах економіки, можуть стягуватись за рахунок прибутку досить широке коло штрафів. Особливо це стосується комерційних банків, страхових компаній. Отже, чистий прибуток – це частина прибутку, що залишається на підприємстві після сплати податків і штрафів (унаслідок застосування фінансових санкцій ) [9,c.257].
Використання чистого прибутку підприємство може здійснювати через попереднє формування цільових фондів. Існує також і більш простий варіант використання прибутку, коли не утворюються планові фонди, а кошти спрямовуються безпосередньо на фінансування витрат. Однак на великих підприємствах наявність фондів допомагає раціонально розподіляти фінансові ресурси і здійснювати контроль за їх ефективним використанням. Можливий також розподіл чистого прибутку частково для формування цільових фондів, а частково на безпосереднє фінансування витрат.
Як уже було сказано, за рахунок прибутку підприємство формує ряд цільових фондів, кошти з яких спрямовуються на фінансування певних витрат, задоволення відповідних виробничих і соціальних потреб. Використання чистого прибутку на виплату дивідендів здійснюється безпосередньо. Зупинимось детальніше на головних фондах грошових коштів, що формуються на підприємстві у процесі використання чистого прибутку [10,c.193]..
Фонд нагромадження, що утворюється за рахунок чистого прибутку, використовується на придбання і будівництво основних фондів виробничого і невиробничого призначення і здійснення інших капітальних вкладень, які не носять безповоротний характер. Частина коштів фонду нагромадження, спрямовані на довгострокові інвестиції, не витрачаються безповоротно.
Крім того, за рахунок фонду нагромадження фінансуються витрати, які носять безповоротний характер: на проведення науково-дослідних робіт, на природоохоронні заходи, витрати на випуск цінних паперів, внески на створення інших підприємств, сплата штрафних санкцій у випадку приховування прибутку, витрати на підвищення кваліфікації працівників, відсотки за кредит і т.д. Для контролю за рухом коштів рекомендується у складі фонду нагромадження виділяти фонд нагромадження утворений та фонд нагромадження використаний.
Фонд споживання використовується на фінансування соціальних потреб і матеріальне заохочення робітників: виплату премій, не пов’язаних з виробничими показниками (за довгострокову працю, у зв’язку з ювілеєм та ін.), надання матеріальної допомоги, оплату путівок, лікування, медикаментів для робітників і членів їх сімей, виплату дивідендів та ін [7,c.148].
Витрати з фонду споживання носять безповоротний характер.
У розподілі чистого прибутку принципове значення має досягнення оптимального співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання. Ці фонди умовні, безпосередньо на підприємстві вони не утворюються, а їхню величину можна встановити на підставі розрахунків використання прибутку на фінансування певних витрат чи заходів. За адміністративної системи управління економікою здійснювалось державне регулювання співвідношення фондів нагромадження і споживання. Нині використання чистого прибутку і співвідношення між фондами підприємства визначається і здійснюється самостійно кожним суб’єктом господарювання [3,c.218].
Резервний фонд призначений для покриття непередбачених втрат, викликаних стихійними лихами, і балансових збитків. Формування резервних фондів акціонерних товариств і спільних підприємств має деякі особливості пов’язані з виключенням з оподаткування частини прибутку, що направляється у резервний фонд, розміри резервних фондів повинні відповідати статутним документам. Верхня межа величини резервного фонду не встановлюється. Більш детально значення резервного капіталу розкрито вище.
У наступному розділі ми детальніше розглянемо джерела формування оборотних коштів підприємства, зокрема, вплив прибутку на розширення обігових коштів.
Висновки до розділу 1
1.Прибуток – найважливіша фінансова категорія, яка виконує ряд важливих функцій і відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості.
2. В ринковій економіці прибуток являється рушійною силою і основною метою підприємств та є джерелом оновлення виробничих фондів.
3. Прибуток, як головний фінансовий результат діяльності підприємства, формується поступово протягом фінансово-господарського року від усіх видів звичайної та незвичайної діяльності і є системою прибутків і доходів.
4.Прибуток підприємства формується за рахунок трьох основних джерел: продаж(реалізація) продукції, продаж іншого майна, позареалізаційні операції.
5. Розрізняють прибуток обліковий(бухгалтерський), економічний і нормальний
6. Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балансовий прибуток
7. розподіл прибутку слід розглядати в трьох напрямках. Він розподіляється між державою, власниками підприємства і самим підприємством.
8. Пропорції розподілу прибутку в значній мірі впливають на ефективність діяльності підприємства, тому він здійснюється на декількох етапах.
Розділ 2. Сучасний стан та динаміка формування та розподілу прибутку підприємства України
2.1 Аналіз факторів, що обумовлюють формування прибутку підприємства в сучасних умовах
Прибуток є об'єктивною економічною категорією. Тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.
Водночас прибуток – це підсумковий показник, результат фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання. Тому прибуток відбиває їх результати і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин.
На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відбивається в бухгалтерському обліку, в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності; обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат; визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій, іншої діяльності[12,c.256].
Отже, на формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають: результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності; сфера діяльності; галузь господарства; установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.
Прибуток, який визначається в бухгалтерському обліку підприємств, формується як фінансовий результат операційної діяльності (зазвичай це основна частина загального фінансового результатові діяльності), інвестиційної діяльності, фінансової (у вузькому розумінні слова) діяльності. Крім цих джерел формування прибутку (вони об'єднані поняттям «звичайна діяльність»), у певних випадках підприємство може мати прибутки (частіше — збитки) від надзвичайних подій — повеней, пожеж та інших природних катаклізмів[12,c.258].
Велике значення у формуванні прибутку виробничого підприємства відіграє прибуток від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг, який входить до таких ланок як прибуток від основної діяльності, від операційної і на самому початку є складовою прибутку від звичайної діяльності.
Отримання прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) залежить від здійснення основної діяльності суб'єктів господарювання. Прибуток є складовою виручки від реалізації. Однак на відміну від виручки, надходження якої на поточний рахунок підприємства фіксується регулярно, обсяг отриманого прибутку визначається тільки за певний період (квартал, рік) на підставі даних бухгалтерського обліку [11,c.144].
На рис. 4наведено структурно-логічну схему формування прибутку від реалізації продукції, а також основні показники, що впливають на прибуток від реалізації.
Рис. 4Структурно-логічна схема формування прибутку від реалізації продукції
Прибуток від реалізації продукції безпосередньо залежить від двох основних показників: обсягу реалізації продукції та її собівартості. На зміну обсягу реалізації продукції впливає зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції, частки прибутку в ціні продукції (рентабельність продукції).
Треба звернути увагу на те, що зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції справляють вплив не тільки на обсяг реалізації продукції, а й на її собівартість, оскільки змінюються умовно-постійні витрати (за зміни обсягу виробництва продукції); витрати на зберігання продукції, інші витрати (за зміни залишків нереалізованої продукції) [11,c.146].
Істотний вплив на обсяг реалізації продукції, а також і на прибуток від реалізації справляє розмір прибутку, що включається в ціну виробів. За умов формування ринкової економіки державного регулювання рентабельності продукції, як правило, уже нема. Отже, створюється можливість збільшення прибутку підприємства за рахунок збільшення частки прибутку в ціні окремих виробів. Цьому сприяє недостатня конкуренція, монопольне становище окремих підприємств у виробництві та реалізації багатьох видів продукції.
Отже, можна зробити висновок, що спроможність підприємств впливати на обсяг прибутку від реалізації, змінюючи обсяги виробництва продукції, залишки нереалізованої продукції, її рентабельність, є досить суттєвою.
Розглянемо вплив на формування прибутку собівартості продукції (робіт, послуг). Собівартість є узагальнюючим, якісним показником діяльності підприємств, показником її ефективності. Є певні особливості у формуванні собівартості продукції (робіт, послуг) залежно від сфери діяльності, галузі господарства.
Собівартість продукції (робіт, послуг) — це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (виконання) [11,c.146-147].
Витрати на виробництво продукції утворюють виробничу собівартість.
Як уже було сказано, підприємство може суттєво впливати на формування собівартості. Однак при цьому необхідно взяти до уваги таке: по-перше, склад (перелік) витрат, що їх можна відносити на собівартість, регламентований законодавством.Витрати виробництва, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг), групуються за такими елементами: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів і нематеріальних активів інші витрати; по-друге, у складі витрат, що включаються в собівартість, розмір деяких із них також регулюється державою через визначення нормативів відрахувань. Це передусім стосується таких елементів витрат [13,c.389]:
· відрахування на соціальні заходи (державне пенсійне страхування, соціальне страхування);
· амортизація основних засобів і нематеріальних активів;
· інші витрати (податки на землю і на транспортні засоби, комунальний податок).
Вплив підприємств на названі елементи витрат є обмеженим. Однак він можливий через належне управління показниками, до яких застосовуються встановлені нормативи відрахувань: витрати на оплату праці; вартість основних виробничих фондів, що належати підприємству, їх структура та визначений підприємством строк їх корисного використання.
Без обчислення собівартості неможливо визначити фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства. Скорочення витрат на виробництво продукції, тобто зниження її собівартості, є важливим резервом збільшення прибутку від реалізації. Цього можна досягти за рахунок використання численних факторів, що впливають на зменшення таких витрат. Для цього необхідно знати: повний перелік витрат, особливості складові і формування витрат з урахуванням сфери й галузі діяльності підприємства[13,c.392].
Слід зазначити, що нині підприємства усіх форм власності отримали більше самостійності в прийнятті рішень з формування собівартості. Однак не можуть порушувати чинних законодавчих і нормативних документів, що регламентують ці питання.
Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що набули чинності з 2002 року (зокрема за положенням бухгалтерського обліку 16 “Витрати”), собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, які було реалізовано протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.
З розвитком ринкових відносин з’являються нові фактори формування прибутку, які потребують врахування підчас проведення економічного аналізу. Характерною негативною рисою сучасного становища підприємств є зростання їх дебіторської та кредиторської заборгованості. Дисбаланс між дебіторською та кредиторською заборгованістю перетворюється на важливий фактор формування прибутку. Враховуючи те, що частина підприємств України працює зі збитками, вимагає розгляду питання ефективності залучення банківських кредитів, виходячи з мінімуму збитків. Встановлено, що найбільший ефект від використання залучених коштів досягається на підприємствах, де є високою частка умовно-постійних витрат[13,c.400].
Прибуток має не тільки функціональний, а й інституціональний характер, який виявляється передусім у податковому законодавстві. Тому комбінування або спеціалізація виробництва, приводить до зміни суми сплачених податків. А це, разом зі зміною необхідного розміру обігових коштів, безпосередньо відображається на прибутку підприємства. Методи аналізу прибутку, які враховують вплив цього фактора, підвищують обґрунтування управлінських рішень у галузі утворення господарюючих об’єднань та розукрупнення підприємств. У процесі дослідження було встановлено: якщо розглядати структуру виробництва на підприємстві з позицій обсягу виготовленої продукції, то спостерігається така закономірність: чим більше за розміром підприємство, чим більше воно виготовляє продукції, тим вищий в нього рівень комбінування виробництва. В зв’язку з цим для забезпечення рівних умов господарювання усім суб’єктам ринкових відносин необхідно удосконалити податкове законодавство, передбачивши в ньому встановлення залежності розміру податкової ставки від обсягу одержуваного прибутку[13,c.400-401].
Чинні методики аналізу прибутку не достатньою мірою враховують вплив фактора часу. Як правило, це здійснюється за допомогою дисконтування витрат та прибутку, тобто приведення різночасових витрат до одного моменту часу. Необхідність такого підходу диктується тим, що капітал — це зростаюча за часом вартість[13,c.403].
У сучасній економіці вплив фактора часу на фінансові результати діяльності стає більш різнобічним. Його вплив відображається також через встановлені законами часові інтервали розрахунку прибутку та сплати з нього податків, термін реалізації продукції та віднесення витрат виробництва на собівартість продукції. Таким чином, не фактор часу сам по собі впливає на фінансові результати діяльності підприємств, а різні фактори виробничої та фінансової діяльності, які виявляють себе з перебігом часу. За інших рівних умов у випадку менших встановлених інтервалів часу розрахунків прибутку підприємство сплачує більшу суму податку на прибуток і навпаки. Це пов’язано з тим, що чинне законодавство здебільшого не дозволяє спрямовувати прибуток поточного року на покриття збитків минулого періоду. Складається парадоксальна ситуація, яка полягає в тому, що фактично за чинним законодавством оподаткуванню підлягає не тільки прибуток, а й збитки.
продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Аналіз прибутковості вітчизняних підприємств
Функціонування підприємства, незалежно від виду його діяльності і форм власності, в умовах ринку визначається його здатністю приносити достатній прибуток.
Прибуток – один із основних господарських показників роботи підприємства. За його допомогою визначаються рівень рентабельності, тобто прибутковості, а також ефективність функціонування підприємства. Прибуток формується, як різниця між виручкою від реалізації продукції і витратами на виробництво та її продаж. Якщо власні витрати перевищують грошові надходження від реалізації, мають місце збитки від реалізації [14, c. 53].
Фінансові результати діяльності підприємства характеризуються сумою отриманого прибутку та рівнем рентабельності. Прибуток підприємства отримують головним чином від реалізації продукції, а також від інших видів діяльності ( здача в оренду основних фондів, комерційна діяльність на фінансових та валютних біржах та ін.).
Об’єм реалізації і величина прибутку, рівень рентабельності залежать від вибраної маркетингової і фінансової діяльності підприємства, ці показники характеризують всі сторони господарювання.
Основними задачами аналізу фінансових результатів діяльності є:
· Систематичний контроль за виконанням планів реалізації та отримання прибутку;
· Визначення впливу, як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів на фінансові результати;
· Вплив резервів збільшення суми прибутку і рентабельності;
· Оцінка роботи підприємства за використання можливостей збільшення прибутку та рентабельності;
· Розробка заходів, що до використання виявлених резервів.
Рентабельність характеризує відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. У загальній формі рентабельність як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів[14, c. 54-56].
Рентабельність застосованих ресурсів є рентабельністю підприємства. Цей показник може бути визначений, як відношення прибутку підприємства до сукупності виробничих фондів, балансових активів, власного чи акціонерного капіталу. Останній показник цікавить насамперед акціонерів і майбутніх інвесторів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.
Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Перед усім обчислюється рентабельність усієї реалізації, як відношення прибутку від реалізації до повної собівартості реалізованої продукції. Рентабельність продукції можна розрахувати також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції [15, c. 202].
У багато номенклатурному виробництві в процесі аналізу рентабельності виробів слід застосовувати спосіб групування. Насамперед усі вироби групуються за ознакою, рентабельна чи нерентабельна продукція. При цьому визначають кількість нерентабельних видів продукції розраховують частину у % до загальної кількості виробів, а також їхню частку в обсязі реалізованої продукції.
Треба також визначити, чи є серед нерентабельних виробів такі, що ходять до складу найважливіших профільних видів продукції, чи є нові перспективні вироби[15, c. 203-204].
Дуже важливо здійснити групування продукції, що виробляється, за рівнем рентабельності: а) вироби з низькою рентабельністю; б)вироби з середньою або нормальною рентабельністю; в) вироби високорентабельні.
При цьому потрібно дати оцінку частки кожної групи в загальному обсязі реалізації.
За даними Державного комітету статистики України рентабельність операційної діяльності підприємств за видами економічної діяльності за січень-вересень 2009 року складав:
— Промисловість – 2,0 %
— Будівництво — -0,3%
— Діяльність транспорту і зв’язку – 11,5%
— Освіта – 9,1%
— Фінансова діяльність — -2,2% [17].
Також здійснюють групування виробів за ознакою ступеня та напрямку зміни рентабельності порівняно з попереднім періодом. При цьому визначають кількість виробів, по яких: -рентабельність помітно зросла; -рентабельність суттєво не змінилась;- рентабельність знизилась.
Групування виробів за названими та іншими ознаками дає змогу краще зрозуміти існуючі проблеми та визначити напрями збільшення прибутковості виробництва. При цьому треба врахувати дію на рентабельність продукції таких чинників:
· Зміну ринкових цін на продукцію даного підприємства;
· Зміну податку на додану вартість;
· Зміну рівня собівартості виробу з усіма факторами, які впливають на неї.
Серед чинників, які впливають на собівартість продукції, треба звернути особливу увагу на час випуску продукції. Однією з причин зростання рентабельності або супровідним їй чинником може бути збільшення обсягів виробництва цієї продукції[15, c. 211].
Показник рентабельності продукції в цілому по окремих видах продукції та асортиментно-структурних зрушень у реалізації продукції.
Рентабельність підприємства – найбільш узагальнюючий показник його діяльності. В ньому синтезуються всі фактори виробництва і реалізації продукції, оборотність господарських коштів і позареалізаційних фінансових результатів[16, c.123].
Отже показники рентабельності більш повно ніж прибуток, відображають кінцеві результати господарювання, тому що їх величина показує співвідношення факту з дійсними або використаними ресурсами. Їх використовують для оцінки діяльності підприємства і як інструмент в інвестиційній політиці та ціноутворенні.
Показники рентабельності можливо об’єднати у декілька груп:
· Показники, що характеризують окупність витрат виробництва та інвестиційних проектів;
· Показники, що характеризують прибутковість продажів;
· Показники, що характеризують прибутковість капіталу та його частин.
Всі показники можуть розраховуватись на основі балансового прибутку, прибутку від реалізації продукції та чистого прибутку.
Отже, рентабельність як показник дає уявлення про достатність прибутку порівняно з іншими окремими величинами, що впливають на виробництво, реалізацію і взагалі на фінансово-господарську діяльність підприємства.
2.3 Характеристика розподілу прибутку за кризових умов
Проблема ефективності розподілу прибутку підприємств — одна з найбільш дискутованих в останні роки.
Процес розподілу прибутку підприємства має багаторівневий характер і залежить від багатьох факторів. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, має бути розподілено на дві основні частини: а) фонд виплати винагороди власникам підприємства у формі дивідендів на акції або процентів на пайові внески; б) фонди розвитку підприємства в наступному періоді. Процес такого розподілу прибутку називається дивідендною політикою підприємства, варіанти якої визначають його власника та фінансові менеджери.
Наступним етапом розподілу прибутку є формування за рахунок нього конкретних фондів розвитку підприємства. Сучасна практика поділяє ці фонди на три основні групи: а) фонд стимулювання персоналу підприємства; б) фонд інвестування приросту активів підприємства; в) резервний або страховий фонд. Кожен із цих фондів має суто цільове призначення у напрямках майбутнього використання. Формування резервного фонду підприємств регулюється в Україні діючим законодавством[18].
На завершальному етапі розподілу прибутку планується розподіл коштів кожного із сформованих фондів за окремими напрямками витрачання їх. Так, фонд стимулювання персоналу підприємства може бути розподілено на додаткове преміювання працівників за рахунок прибутку, додаткові соціальні виплати персоналу відповідно до колективних та індивідуальних трудових угод тощо. Фонд інвестування приросту активів підприємства може бути розподілено за видами цих активів — основних фондів, нематеріальних активів, власних оборотних коштів тощо.
Серед найбільш складних і принципових питань, пов’язаних із розподілом прибутку, головне — формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формування фондів розвитку підприємства у наступному періоді.
Остаточна політика дивідендних виплат формує механізм розподілу прибутку підприємства, за яким, у першу чергу, відповідно до потреби мають бути сформовані необхідні фонди його розвитку в наступному періоді, а лише після цього за рахунок суми, що залишилася, формується фонд дивідендних виплат. Цей тип дивідендної політики формується під пріоритетним впливом інвестиційних можливостей підприємства і загальної суми прибутку, що підлягає розподілу. У зв’язку з тим, що такий підхід забезпечує переважне реінвестування прибутку на цілі розвитку підприємства, його ринкова вартість зростає високими темпами. Але за цим типом дивідендної політики власники отримують, як правило, більш низький рівень доходу на вкладений капітал, ніж склався на фінансовому ринку, а в деяких випадках і зовсім не отримують дивідендів. Цього типу дивідендної політики притримується зараз переважна більшість державних виробничих підприємств України з метою забезпечення самофінансування свого розвитку[19, с.153].
Політика стабільного розміру дивідендних виплат характеризує стабільну суму дивідендів на акції протягом певного періоду часу. Як правило, розмір дивідендів відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал і не залежить від економічних результатів діяльності підприємства. Такий тип дивідендної політики створює умови передбачуваності отримання доходів акціонерами. Але провадити таку дивідендну політику підприємства можуть за умови стабільної економіки і кон’юнктури ринку. Брак таких умов на сучасному етапі економічного розвитку України не дає змоги виробничим підприємствам ефективно провадити цей тип дивідендної політики[19, с.155].
Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди поєднує в собі риси обох раніше розглянутих її типів. Встановлений мінімальний стабільний розмір дивідендів дає змогу підприємству забезпечити необхідні інвестиційні потреби, а в ті періоди, коли воно одержує більший розмір прибутку або не має ефективних інвестиційних проектів, що передбачаються до реалізації, розмір дивідендів може бути збільшено. Такий тип політики розподілу прибутку дає змогу підприємству найбільшою мірою врахувати економічні умови своєї діяльності і створює в акціонерів відповідні очікування отриманні ”екстра-дивіденду”. Але мінімальний розмір дивіденду, що сплачується акціонерам протягом тривалого періоду, веде до зменшення рівня їхніх доходів (у порівнянні з альтернативним інвестуванням капіталу) і не забезпечує відповідно високих темпів зростання ринкової вартості підприємства. У сучасних економічних умовах лише деякі з виробничих підприємств обирають такий тип дивідендної політики, бо вони не можуть гарантувати акціонерам стабільних виплат дивідендів навіть у мінімальних розмірах.
Політика постійного розміру дивідендів заснована на прирості їх у кожному періоді. У практиці західних країн вона набула певного розвитку на підприємствах, що освоїли нову ринкову нішу і перебувають на ранніх стадіях свого життєвого циклу, для яких постійне зростання власного капіталу є нагальною потребою. Ця потреба задовольняється шляхом постійних додаткових емісій акцій, інвестиційна привабливість яких забезпечується постійним зростанням розміру дивідендів. В Україні цей тип дивідендної політики декларували деякі новостворені акціонерні товариства, але зростання дивідендних виплат забезпечувалось ними не приростом виробничої діяльності (і, відповідно, приростом суми та рівня прибутку), а приростом акціонерного капіталу (тобто за принципом дії так званої ”фінансової піраміди). Така політика призвела до банкрутства більшості таких акціонерних товариств, а решта їх відмовилася від цього типу дивідендної політики.
Для оцінювання ефективності дивідендної політики застосовується коефіцієнт дивідендних виплат, який характеризує частку чистого прибутку підприємства, що спрямована на дивідендні виплати. Розраховується цей показник за такою формулою:
де КДВ — коефіцієнт дивідендних виплат, %; ФДВ — сума фонду дивідендних виплат, сформованого в процесі розподілу прибутку за обраним типом дивідендної політики; ЧП — сума чистого прибутку підприємства, отриманого в звітному періоді, який підлягає розподілу.
Кошти прибутку, спрямовані на розвиток підприємства в наступному періоді, розподіляються за окремими фондами і напрямками відповідно до умов діяльності і конкретних потреб цього розвитку. При цьому пріоритетними мають вважатися напрямки розвитку підприємства, пов’язані з реалізацією його інвестиційних можливостей. Це дає змогу збільшити суму власного капіталу, що використовується, і відповідно, підвищити ринкову вартість підприємств.
Висновки до розділу 2.
1.Прибуток – це підсумковий показник, результат фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання. Тому прибуток відбиває їх результати і зазнає впливу багатьох чинників.
2. Велике значення у формуванні прибутку виробничого підприємства відіграє прибуток від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.
3. Собівартість продукції — це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво.
4. Існують сучасні фактори формування прибутку: фактор часу, дисбаланс між дебіторською та кредиторською заборгованістю, та ін
5. Прибуток – один із основних господарських показників роботи підприємства. За його допомогою визначаються рівень рентабельності, тобто прибутковості, а також ефективність функціонування підприємства.
6. Аналіз фінансових результатів діяльності підприємства має декілька основних задач.
7. Рентабельність підприємства – найбільш узагальнюючий показник його діяльності. В ньому синтезуються всі фактори виробництва і реалізації продукції, оборотність господарських коштів і позареалізаційних фінансових результатів.
8. Процес розподілу прибутку підприємства має багаторівневий характер і залежить від багатьох факторів.
10. Головне питання пов’язане з розподілом прибутку — формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формування фондів розвитку підприємства у наступному періоді.
Розділ 3. Основні напрями підвищення прибутковості вітчизняних суб’єктів господарюванпя
3.1 Вдосконалення управління прибутком підприємтсва
Кінцевим результатом, який формує фінансові ресурси торговельного підприємства, забезпечує його стабільність і конкурентоспроможність на ринку товарів і послуг, є прибуток. Саме на основі одержаного прибутку будь-яке підприємство незалежно від форми власності та виду діяльності виконує свої функції, спрямовуючи кошти на власний розвиток, на соціальні потреби, у фонд матеріального заохочування та на ін. Тому у сучасних умовах прибуток стає не тільки важливим показником, а й метою роботи комерційних підприємств, об’єднань та інших ринкових структур.
В економічній літературі управлінняприбутком підприємства широко розглянуте як у теоретичному, так і у практичному аспектах у працях таких зарубіжних вчених, як А. Бабо, А. Томпсон і Д. Формбі, М. Фрідман, Д. Соломон та ін. Серед українських дослідників варто назвати І. Бланка, В. Іващенка, О. Орлова та ін. Однак у сучасних умовах необхідний інший підхід до дослідження теми, який грунтується на освоєнні керівниками підприємств і фінансових менеджерів системи сучасних методів ефективного управління формуванням і розподілом прибутку[20c.57].
Управлінняформуванням прибутку містить етапи його аналізу в передплановий період і прогнозуванняобсягів та оптимального складу його формування у плановому періоді. Основними типовимиелементами аналізу прибутку підприємства в передплановий період є: аналіз загальної сумиприбутку і показників рентабельності в динаміці; визначення складу загальної суми прибуткуза основними його видами; аналіз основних напрямів використання прибутку з метою оцінкидостатності прибутку звітного періоду у фінансовому забезпеченні розвитку підприємства таін. Прогнозування прибутку підприємства проводиться лише в межах його звичайноїдіяльності в аспекті визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операційта іншої звичайної діяльності [21,c.76].
До методів формування прибутку підприємства від основної діяльності необхідно віднести прямий поасортиментний розрахунок, аналітичний метод планування прибутку та систему аналізу «взаємозв'язок затрат, обсягу реалізації і прибутку».
Поширеними у фінансовому менеджменті способами максимізації і темпів зростанняприбутку є:
— метод граничного аналізу з оптимізацією затрат, обсягу виробництва продукції іприбутку, в основу якого покладено зіставлення граничної виручки з граничними витратами;
— метод операційного лівериджу.
Метод операційного лівериджу побудовано на зіставленні виручки від реалізації іззагальними витратами, а також змінними та постійними витратами. Використовуючи механізмопераційного лівериджу, підприємства можуть цілеспрямовано управляти постійними тазмінними витратами з метою визначення такої їх комбінації, за якої б отримувавсянайбільший прибуток.
Одержання максимального прибутку можливе за оптимального поєднання обсягуреалізації та ціни на продукцію, що випускається. Існують прості і ефективні визначенняоптимального співвідношення цін і обсягів реалізації, основною умовою застосування яких єпопередній поділ витрат на постійні та змінні. Для підприємства, яке прагне досягти стійкогостановища на ринку, встановлення ціни має ключове значення для успіху обраної стратегії.Ціна є інструментом стимулювання попиту і одночасно головним фактором довгостроковоїрентабельності.[21c.174].
Приймаючи управлінське рішення, щодо використання одержаного прибутку, власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрями першорядних вкладень, фінансових ресурсів, з огляду на фінансовий стан підприємства, рівень його матеріально-технічної бази, соціальний розвиток колективу, можливості прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кредитній сфері тощо.
Політика управління прибутком– це процес напрацювання і прийняття управлінських рішень з усіх основних аспектів його формування, розподілу та використання на підприємстві. Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються формування і використання прибутку підприємства. Забезпечення ефективного управління прибутком підприємства визначає низку вимогдо цього процесу, основними з яких є:
— інтегрованість із загальною системою управління підприємством. В якій би сферідіяльності підприємства не приймалося управлінське рішення, воно прямо впливає наприбуток. Управління прибутком безпосередньо пов’язане з менеджментом виробництва,менеджментом персоналу, інноваційним, інвестиційним, фінансовим та іншими видамифункціонального менеджменту. Це визначає необхідність органічної інтегрованості системиуправління прибутком із загальною системою управління підприємством;
— комплексний характер формування управлінських рішень. Всі управлінські рішенняу сфері формування і використання прибутку тісно взаємопов’язані і прямо або часткововпливають на кінцеві результати управління прибутком. У деяких випадках такий вплив можемати негативний характер. Так, наприклад, здійснення високоприбуткових вкладень можевикликати дефіцит фінансових ресурсів, що забезпечують виробничий процес, і як наслідок –відчутно знизити величину операційного прибутку. Тому управління прибутком повиннерозглядатись як комплексна система дій, що забезпечить розробку взаємозалежнихуправлінських рішень, кожне з яких робить свій внесок у результативність формування івикористання прибутку на підприємстві загалом;
— високий динамізм управління. Навіть найефективніші управлінські рішення у сферіформування і використання прибутку, розроблені і реалізовані на підприємстві в наступномуперіоді, не завжди можуть бути використані знову на подальших етапах його діяльності.Насамперед це пов’язано з високою динамікою факторів зовнішнього середовища, зокрема зізмінами кон’юнктури товарного та фінансового ринків. Крім того, змінюються в часі івнутрішні умови функціонування підприємства, особливо на етапах переходу до наступних
стадій його життєвого циклу[20c.138];
— багатоваріантність підходів щодо розробки окремих управлінських рішень.
Реалізація цієї умови передбачає, що підготовка кожного управлінського рішення щодо формування, розподілу та використання прибутку повинна враховувати альтернативні можливості дій. За наявності альтернативних проектів управлінських рішень їх вибір для реалізації повинен ґрунтуватись на системі критеріїв, що визначають політику управління прибутком підприємства. Система таких критеріїв встановлюється самим підприємством;
— орієнтованість на стратегічні завдання розвитку підприємства. Якими прибутковимине здавалися б ті чи інші проекти управлінських рішень у поточному періоді, вони повиннібути відхилені, якщо суперечать меті підприємства, стратегічним напрямам його розвитку,підривають економічну базу формування високого рівня прибутку в наступному періоді.
Головною метою політики управління прибутком є забезпечення зростання добробуту підприємства, підвищення його ринкової вартості. У процесі діяльностіпідприємство повинно проводити політику максимізації прибутку, що охоплює управління формуванням прибутком; управління розподілом прибутку[20 c.412].
Метою управління прибутком є забезпечення максимізації благополуччя власниківпідприємства в поточному і перспективному періодах. Вона покликана забезпечуватиодночасно гармонізацію інтересів власників з інтересами держави і персоналу підприємства.
Отже, система управління прибутком повинна вирішувати такі основні завдання(табл. 1.).
Таблиця 1
Головними напрямами політики максимізації прибутку в процесі фінансової діяльності є забезпечення підприємства необхідними обсягами капіталу на найбільш вигіднихумовах із зовнішніх джерел і обґрунтування оптимального співвідношення власних ізалучених коштів.
Управління використанням прибутку охоплює формування дивідендної політики, якавідіграє значну роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівеньдобробуту інвесторів (вкладників капіталу) у поточному періоді; визначає розміриформування власних фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвиткупідприємства на основі самофінансування; впливає на фінансову стійкість підприємства, навартість використовуваного капіталу і ринкову вартість підприємства [2 c.452].
продолжение
--PAGE_BREAK--