--PAGE_BREAK--2.2Формування та використання трудових ресурсів підприємства
Розрізняють поняття «трудові ресурси» і «трудові ресурси підприємства (персонал)» підприємства.
Трудові ресурси — це частина населення працездатного віку, що володіє необхідним фізичним розвитком, знаннями і практичним досвідом для роботи в народному господарстві. До трудових ресурсів відносять як зайнятих, так і потенційних працівників.
Трудові ресурси підприємства (персонал) — це сукупність працівників різних професійно-кваліфікаційних груп, зайнятих на підприємстві і які входять у його обліковий склад.
Усі працівники підприємства поділяються на дві групи:
- промислово-виробничий персонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням;
- непромисловий персонал, зайнятий в основному в соціальній сфері діяльності підприємства.
По характеру виконуваних функцій промислово-виробничий персонал (ПВП) підрозділяється на чотири категорії: робітників, керівників, фахівців і технічних виконавців (службовців).
Робітники — це працівники, безпосередньо зайняті виробництвом продукції (послуг), ремонтом, переміщенням вантажів і т.п. До них також відносяться прибиральниці, двірники, гардеробники, охоронці.
У залежності від характеру участі у виробничому процесі робітники, у свою чергу, поділяються на основних (виробляючих продукцію) і допоміжних (обслуговуючий технологічний процес).
Керівники — працівники, що займають посади керівників підприємств і їхніх структурних підрозділів (функціональних служб), а також їхні заступники.
Фахівці — працівники, що виконують інженерно-технічні, економічні й інші функції. До них відносяться інженери, економісти, бухгалтери, соціологи, юрисконсульти, нормувальники, техніки й ін.
Технічні виконавці (службовці) — працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документів, господарське обслуговування (діловоди, секретарі-друкарки, табельники, креслярі, копіювальниці, архіваріуси, агенти й ін.).
Співвідношення працівників по категоріях характеризує структуру трудових ресурсів підприємства.
У залежності від характеру трудової діяльності персонал підприємства підрозділяють по професіях, спеціальностям і рівню кваліфікації.
Професія — визначений вид діяльності (занять) людини, обумовлений сукупністю знань і трудових навичок, придбаних у результаті спеціального навчання.
Спеціальність — вид діяльності в рамках тієї чи іншої професії, що має специфічні особливості і жадає від працівників додаткових спеціальних знань і навичок. Наприклад: економіст-плановик, економіст-бухгалтер, економіст-фінансист, економіст-трудовик у рамках професії економіста. Чи: слюсар-наладчик, слюсар-монтажник, слюсар-сантехник у рамках робочої професії слюсаря.
Кваліфікація — ступінь і вид професійної підготовки працівника, наявність у нього знань, уміння і навичок, необхідних для виконання роботи чи функцій визначеної складності, що відображається в кваліфікаційних (тарифних) розрядах і категоріях.
Для характеристики трудового потенціалу підприємства використовується ціла система показників.
Кількісна характеристика персоналу виміряється в першу чергу такими показниками, як облікова, явочна і середньоспискова чисельність працівників.
Облікова чисельність — це кількість працівників облікового складу на визначену дату з обліком прийнятих і вибулих за цей день працівників.
Для визначення чисельності працівників за визначений період використовується показник середньоспискової чисельності.
Середньоспискова чисельність працівників за місяць визначається як частка від розподілу суми всіх облікових даних за кожний день на календарне число днів у місяці. При цьому у вихідні і святкові дні показується облікова чисельність працівників за попередню дату. Середньоспискова чисельність працівників за квартал (рік) визначається шляхом підсумовування середньомісячної чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства в кварталі (року) і розподілу отриманої суми на 3 (12).
Рух працівників на підприємстві (оборот) характеризують наступні показники:
— коефіцієнт обороту по прийому — це відношення чисельності всіх прийнятих працівників за даний період до середньоспискової чисельності працівників за той же період;
— коефіцієнт обороту по вибуттю — це відношення усіх вибулих працівників до середньосписковаої чисельності працівників;
— коефіцієнт плинності кадрів — це відношення вибулих з підприємства по неповажних причинах (з ініціативи працівника, через прогули й ін.) до середньоспискової чисельності (визначається за визначений період).
Для оцінки персоналу підприємства можна використовувати також показники, що визначають:
Рівень дисципліни = ;
Відношення чисельності а)
окремих категорій працюючих = б)
Розрахунок чисельності працюючих — найважливіша задача визначення обґрунтованої потреби в кадрах для забезпечення безперебійного виробничого процесу на підприємстві.
Планові розрахунки по кожній категорії працюючих ведуться з застосуванням різних методів визначення необхідної їхньої чисельності.
Розрахункова чисельність промислово-виробничого персоналу на плановий період визначається виходячи з базисної чисельності (Чб), планованого індексу зміни обсягу виробництва (Jq) і відносної економії чисельності, отриманої в результаті пофакторних розрахунків росту продуктивності праці (ЭЧ):
Чп =Чб* Jq* ЭЧ.
Керування персоналом зв'язано з розробкою і реалізацією кадрової політики, основними цілями якої є:
— задоволення потреби підприємства в кадрах;
— забезпечення раціонального розміщення, професійно-кваліфікаційного і посадового просування кадрів;
— ефективне використання трудового потенціалу підприємства;
Реалізація цих цілей припускає виконання багатьох функцій, а саме:
- планування, наймання і розміщення робочої сили, включаючи добір, орієнтацію й адаптацію;
- навчання, підготовку і перепідготовку працівників, підвищення кваліфікації;
- оцінку персоналу (проведення атестації працівників, просування по службі й організація кар'єри);
- визначення умов наймання, праці і його оплати;
- мотивацію праці і дотримання дисципліни;
- забезпечення формальних і неформальних зв'язків, створення сприятливого психологічного клімату в колективі;
- реалізацію соціальних функцій (пільгове харчування на підприємстві, допомога родині, організація відпочинку й ін.);
- контроль за безпекою праці.
Роботу з кадрами на підприємстві здійснюють усі лінійні керівники, а також деякі функціональні відділи і менеджери: відділ кадрів, відділ праці і заробітної плати, відділ технічного навчання, керуючі (директора, менеджери) персоналом.
Наймання працівників здійснюється з зовнішніх і внутрішніх джерел.
До зовнішніх джерел відносять: регіональні біржі праці, державні центри зайнятості, вищі навчальні заклади і ПТУ.
Внутрішні джерела: підготовка працівників на самому підприємстві, просування своїх працівників по службі, прийом на роботу з рекомендації своїх співробітників і ін.
Для виміру продуктивності праці використовуються два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток — це кількість продукції, зробленої в одиницю робочого часу чи що приходиться на одного середньострокового працівника в рік (квартал, місяць).
Трудомісткість характеризує витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції чи роботи.
Виробіток — найбільш розповсюджений і універсальний показник праці. Для його виміру використовують натуральні, умовно-натуральні і вартісні (грошові) одиниці виміру.
У залежності від способу вираження обсягу продукції розрізняють три основних методи виміру продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний.
При натуральному методу рівень продуктивності праці обчислюється як відношення обсягу продукції у фізичних одиницях виміру до середньострокової чисельності персоналу.
При трудовому методу обсяг продукції обчислюється в нормо-годинах.
Рівень продуктивності праці вартісним методом визначається шляхом розподілу обсягу продукції в грошовому вираженні на середньострокову чисельність персоналу.
У залежності від складу витрат, що включаються в трудомісткість продукції, розрізняють наступні її види:
а) технологічна трудомісткість (витрати праці основних робітників);
б) трудомісткість обслуговування виробництва (витрати праці допоміжних робітників);
в) виробнича трудомісткість (витрати праці основних і допоміжних робітників);
г) трудомісткість керування виробництвом (витрати праці керівників, фахівців і службовців);
д) повна трудомісткість (витрати праці всього промислово-виробничого персоналу).
Фактори підвищення продуктивності праці можна класифікувати по трьох напрямках:
1) фактори, що створюють умови для росту продуктивності праці: рівень розвитку науки, підвищення кваліфікації працівників, зміцнення трудової дисципліни, скорочення плинності кадрів і ін.)
2) фактори, що сприяють росту продуктивності праці: матеріальне і моральне стимулювання, удосконалювання оплати праці, упровадження науково і технічно обґрунтованих норм праці, упровадження прогресивної технології й ін.
3) фактори, що безпосередньо визначають рівень продуктивності праці на підприємстві: механізація й автоматизація виробничих процесів, поліпшення якості праці, ліквідація простоїв, усунення браку, удосконалювання керування й організації праці й ін.
Базою підвищення рівня продуктивності праці є науково-технічний прогрес.
2.3
Формування фінансових ресурсів підприємства
Фінансові ресурси підприємства — це грошові доходи і надходження, що знаходяться в розпорядженні суб'єкта господарювання і призначені для виконання фінансових зобов'язань, здійсненню витрат по розширеному відтворенню й економічному стимулюванню працюючих. Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок власних і прирівняних до них засобів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку і надходження коштів від фінансово банківської системи в порядку перерозподілу.
Первісне формування фінансових ресурсів відбувається в момент становлення підприємства, коли утвориться статутний фонд. Його джерелами в залежності від організаційно-правових форм господарювання виступають: акціонерний капітал, пайові внески членів кооперативів, галузеві фінансові ресурси (при збереженні галузевих структур), довгостроковий кредит, бюджетні засоби. Величина статутного фонду показує розмір тих коштів — основних і оборотних, — які інвестовані в процес виробництва.
Основним джерелом фінансових ресурсів на діючих підприємствах виступає вартість реалізованої продукції (наданих послуг), різні частини якої в процесі розподілу виторгу приймають форму грошових доходів і нагромаджень. Фінансові ресурси формуються головним чином за рахунок прибутку (від основного й іншого видів діяльності) і амортизаційних відрахувань. Поряд з ними джерелами фінансових ресурсів також виступають:
— виторг від реалізації вибулого майна,
— стійкі пасиви,
— різні цільові надходження (плата за перебування дітей у дошкільних установах і т.д. ),
— мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві й ін.
Поряд з перерахованими вище важливу роль грає ще одне джерело фінансових ресурсів — пайові й інші внески членів трудового колективу.
Значні фінансові ресурси, особливо по знову створюваним і реконструйованим підприємствам, можуть бути мобілізовані на фінансовому ринку. Формами їхньої мобілізації є: продаж акцій, облігацій і інших видів цінних паперів, що випускаються даним підприємством, кредитні інвестиції.
До переходу на ринкові умови господарювання значні фінансові ресурси підприємства одержували на основі внутрішньогалузевого перерозподілу коштів і бюджетного фінансування. Однак принципи ринкового господарювання, упровадження комерційних початків у діяльність підприємств, природно, зажадали принципово інших підходів до формування фінансових ресурсів. Орієнтація на ініціативу і заповзятливість, повна матеріальна відповідальність обумовили дві найважливіших зміни в області фінансових взаємозв'язків підприємств з іншими структурами: по-перше, розвиток страхових операцій, і, по-друге, істотне скорочення сфери безоплатно одержуваних асигнувань. У цьому зв'язку при переході на ринкові основи господарювання в складі фінансових ресурсів, формованих у порядку перерозподілу, усе велику роль поступово будуть грати виплати страхового відшкодування, що надходять від страхових компаній, і все меншу — бюджетні і галузеві фінансові джерела. Підприємства зможуть одержувати фінансові ресурси: від асоціацій і концернів, у які вони входять (лише в тому випадку, якщо це передбачено механізмом використання відповідних грошових фондів); від вищестоящих організацій — при збереженні галузевих структур; від органів державного керування — у виді бюджетних субсидій на строго обмежений перелік витрат. Зате в умовах функціонування ринку цінних паперів з'являться такі види фінансових ресурсів, як дивіденди і відсотки по цінних паперах інших емітентів, а також прибуток від проведення фінансових операцій.
Використання фінансових ресурсів здійснюється підприємством по багатьом напрямкам, головними з який є:
- платежі органам фінансово-банківської системи, обумовлені виконанням фінансових зобов'язань. Сюди відносяться; податкові платежі в бюджет, сплата відсотків банкам за користування кредитами, погашення раніше узятих позичок, страхові платежі і т.д. ;
- інвестування власних засобів у капітальні витрати (реінвестування), зв'язане з розширенням виробництва і технічним його відновленням, переходом на нові прогресивні технології, використання «ноу-хау» і т.д.;
- інвестування фінансових ресурсів у цінні папери, що здобуваються на ринку: акції й облігації інших фірм, звичайно тісно зв'язаних кооперативними постачаннями з даним підприємством, у державні позики і т.п. ;
- напрямок фінансових ресурсів на утворення грошових фондів заохочувального і соціального характеру;
- використання фінансових ресурсів на благодійні цілі, спонсорство і т.п..
В даний час надзвичайно зростає не тільки роль керівників підприємств, членів правлінь акціонерних компаній, але і фінансових служб, що грали другорядну роль в умовах адміністративно-командних методів керування. Вишукування фінансових джерел розвитку підприємства, напрямків найбільш ефективного інвестування фінансових ресурсів, операції з цінними паперами й інші питання фінансового менеджменту стають основними для фінансових служб підприємств в умовах ринкової економіки. Досягнення успіху в області фінансового менеджменту багато в чому залежить від такого поводження працівників фінансових служб, при якому головними стають ініціатива, пошук нетрадиційних рішень, масштабність операцій і виправданий ризик, ділова хватка.
Мобілізуючи кошти інших власників на покриття витрат свого підприємства, працівники фінансової служби насамперед повинні мати ясне представлення про цілі інвестування ресурсів і уже відповідно до них давати рекомендації про форми залучення засобів.
Розділ 3. Проблеми та напрями підвищення ефективності формування та використання ресурсів підприємства
3.1 Проблеми формування та використання ресурсів підприємства
В останні роки в усьому світі спостерігається зниження ефективності ресурсовикористання. Проблема стає галузевою, міжнародною, державною. Причому проблема ресурсовикористання є актуальною для підприємств будь-якої форми власності та галузевої належності. Раціональність використання ресурсів формується на мікрорівні та залежить, беперечно, від досконалості процесів, які супроводжують використання ресурсів по всьому шляху їх споживання від нормування, під яким розуміється встановлення оптимальної величини витрат ресурсу на умовну одиницю (виріб, операцію і т. ін.)
Процес нормування ресурсовикористання свідчить про взаємопов'язанність великої кількості чинників, які можуть впливати на рівень ресурсовикористання і характер дії яких складно врахувати, оскільки зміни в зовнішньому та внутрішньому середовищах носять постійний характер. Процес нормування — ширший ніж виробничий, так як охоплює зовнішнє середовище підприємства: ринки сировини, ринки продукції, фінансові тощо. Умови використання нормативних чинників мають свої особливості, що залежать від призначення, використання, технологічного рівня продукції та інш. Так на кожному підприємстві споживається велика кількість різних видів матеріальних ресурсів. Тому окремі підприємства встановлюють норми шляхом укрупнення, за аналогією з іншими об'єктами, за звітними даними і т. ін., що зовсім неприйнятно з точки зору їх оптимальної величини [4, с. 257]. Встановлення норм витрат матеріальних ресурсів по мінімуму ще не гарантує мінімум витрат на продукцію. Інакше кажучи, між нормованою вартістю матеріалів, безпосередньо використаних на виготовлення одиниці продукції, та матеріальними витратами, що сформувалися фактично, є певний «розрив». У процесі аналітичних досліджень було з'ясовано, що коефіцієнт даного «розриву» становить від 1,02 до 1,3 [2, с. 96]. Управління цим розривом у розрахунках та можливість його регулювання повинно стати одним із завдань ресурсовикористання. В ринкових умовах завдання управління процесом ресурсовикористання починає включати не тільки розрахунок первісної натуральної норми, а й застосування нормування витрат ресурсів у вартісному виразі та відстежування тенденції зміни матеріалоємності протягом усього процесу, тобто створення системи моніторингу.
Поряд з обмеженістю процесу нормування етапу виробництва, було з'ясовано, що і в його межах на сучасному етапі функціонування виробничих систем не всі процеси супроводжуються нормуванням. Крім того, не проводиться аналіз впливу рівня існуючих норм на ефективність виробництва. Відсутній аналіз якості норм, їх аналітичне обгрунтування у складі завдань ресурсовикористання, а на стиках етапів виробничо-комерційного циклу він взагалі не проводиться. Це створює умови неврегульованності левової складової вартостівитрат. Теоретичне узагальнення існуючих методичних основ дозволяє стверджувати, що для їх більш глибокого аналізу потребується узагальнення і удосконалення організаційних та технологічних інструментаріїв, що використовуються.
Вирішенню даної проблеми сприятиме якісно новий підхід як до нормування, так і оцінки нормативної бази, який повинен відповідати діалектичному методу, передбачати та враховувати всі взаємозв'язки, а його процес розглядатися як сукупність багатьох елементів, пов'язаних між собою. Нормування окремих видів ресурсів залежить від складових комерційно-виробничого циклу виготовлення і реалізації продукції, причому кожен етап цього процесу має особливості свого нормування. Єдиний процес ресурсовикористання потребує системного розгляду формування норм з моменту їх розробки, можливих змін на етапі забезпечення виробничого процесу ресурсами, використання ресурсів у виробництві та на етапі реалізації готового продукту. При вирішенні проблеми підвищення ефективності використання ресурсів нагальним стає завдання створення механізму їх сукупної ефективності, що можливо за умов виокремлення проблеми нормування ресурсів в окрему обслуговуючу підсистему.
Формування технологічної схеми процесу ресурсовикористання та її застосування повинно здійснюватись з урахуванням системного характеру процесу ресурсовикористання, вона повинна передбачати чітко визначені параметри «входу» процесу і його «виходу», а також зміст, послідовність, систему показників і суб'єкти окремих етапів процесу ресурсовикористання. Слід відмітити, що характерною ознакою процесу є велика кількість учасників формування та використання норм витрат ресурсів, діяльність яких упродовж усього процесу не координується і не регулюється з точки зору кінцевого результату, що мотивує доцільність об'єднання цих завдань в одному структурному підрозділі під єдиним керівництвом. Підрозділ може спиратися на єдиний за принципами нормування та методичними підходами, показниками якості, відповідальності та ін. стандарт ресурсовикористання. Саме наявність об'єднуючого показника та механізму нормування з наступним його аналізом дозволить суттєво підвищити якість управлінських рішень щодо використання виробничих ресурсів.
Що стосується аналізу ефективності використання ресурсів підприємств, то вона оцінюється шляхом визначення «ціни» кожного виду ресурсу, тобто витрат підприємств на його придбання та віддачі (ефективності) цих витрат. На низьку ефективність використання ресурсів, крім відсутності якісного нормування, впливає і недосконалий аналіз ресурсовіддачі, який спирається на обмежену сукупність показників.
Узагальнюючі показники ресурсовіддачі (фондовіддача, матеріаловіддача і т. д. ) не дозволяють дати відповідь на питання, як вони використовуються. Навіть при аналізі рівня й динаміки цих показників, обчислених за товарною продукцією, спостерігається різна тенденція. Крім того, слід мати на увазі, що товарна продукція виготовлена на підприємстві, містить і ту частину вартості, яка створена за межами підприємства (уречевлена праця) і перенесена живою працею з засобів виробництва на виготовлену продукцію. Ця обставина може істотно змінити динаміку ресурсовіддачі без зусиль з боку підприємства. Показники ресурсовіддачі дають загальні характеристики процесу ресурсовикористання, а питання рівня якості, безпосередньої вартості й ефективності залишаються поза увагою. Разом з тим, їх рівень, як плановий, так і фактичний не достатньо використовується керівництвом та іншими фахівцями для оцінки якості системи нормування ресурсу. До того ж, серед них відсутні показники оцінки якості норм. Це вимагає глибокого аналізу формування норм, визначення всіх чинників, що впливають на даний процес.
У сучасних умовах традиційний аналіз і оцінка рівня використання кожного з великої кількості застосованих на підприємстві ресурсів не може задовольнити потреби управління ефективністю діяльності підприємства. Необхідно здійснювати цілісний комплексний аналіз ресурсовикористання на підприємстві та впливу цього процесу на кінцеві результати діяльності. Потрібен комплексний підхід до оцінки рівня ресурсомісткості, під якою розуміється сукупність витрат всіх видів ресурсів, що припадають на одиницю доходів.
Вирішення проблеми раціонального ресурсовикористання можливе за умови доповнення управління цим процесом функцією моніторингу зміни ресурсомісткості виробництва кожного з етапів виробничо-комерційного циклу та розширення завдань аналізу. Аналіз нормування і використання ресурсів підприємства має проводитися по двох основних напрямках: перший, пов'язаний із забезпеченням підприємства нормами витрат ресурсів та їх якості; другий — з їх регулюючим впливом на ефективне і раціональне ви користання ресурсів. Аналіз процесу ресурсовикористання слід здійснювати за етапами входження ресурсів у процес на підставі норм, розроблених для кожного його виду та кожного «кроку» їх просування, інформація для реалізації яких повинна спиратися на якісно нову систематизацію норм. Створення можливості визначення ефективності ресурсовикористання в практичній діяльності потребує відповідних нормативів, організації управлінських процесів, розширення аналітичної бази, інформаційної бази, в т. ч. і за рахунок збільшення кількості показників у процесі аналізу, використання нормативних показників вартісної оцінки процесу відтворення та загальної ефективності процесу ресурсовикористання.
продолжение
--PAGE_BREAK--