--PAGE_BREAK--Диспропорційний регіональний розвиток економіки України обумовлює негативну тенденцію регіонального характеру бідності в Україні. Притаманна більшості слаборозвинених країн ситуація неврівноваженого економічного розвитку, розвитку лише одного регіону, як правило столиці, має місце в Україні також.
Привертає увагу значний розрив в рівні заробітної платні між столицею та областями, особливо тими, що розташовані на заході країни (станом на кінець 2002 року найвищий рівень зарплати зареєстрований у Києві — 658 грн., а найнижчий — у Тернопільській області -264 грн.). Загалом, мешканці великих міст, передусім столиці, де рівень безробіття найнижчий в країні, найменше ризикують потрапити до когорти бідних.
Внаслідок економічних катаклізмів цілі регіони, раніше економічно високорозвинуті, переважно східні області, потрапили до переліку бідних регіонів з високим процентом зубожілого населення — як сільського, так і міського. Останнім часом спостерігається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення при тому, що чисельність населення із доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, збільшилася практично у всіх областях. Помітною особливістю є те, що диференціація грошових доходів населення між областями збільшується швидше, ніж відбувається розрив у їхньому економічному потенціалі.
В межах самих регіонів наявне розшарування на бідні сільські райони та багаті міські, і це попри те, що Україну прийнято вважати аграрною державою, яка має значні земельні ресурси. Згідно статистиці, сільські мешканці потерпають від бідності значно більшою мірою, ніж жителі міст. Частка сільського населення серед злиденних становить 41,7%, тоді як серед всього населення країни цей відсоток становить 32,4%. Разом з тим реально оцінювати бідність сільських мешканців України виходячи із показника $4,3 вартості добового споживання також не є доцільним, оскільки більшість сільських родин живуть так званим натуральним господарством, переважно споживаючи продукцію, вироблену самостійно.
Захищеними від найгостріших форм бідності, тобто від злиднів, можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків. При цьому частка сімей з однією дитиною серед бідних також збільшується протягом останніх років (приблизно на 10% 2001 p.). [11]
Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних становлять 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до трьох років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці
Що ж стосується родин з трьома або більше дітьми, то їхня частка серед населення, яке перебуває у крайній бідності, сягає відповідно 17,6 і 17,3%, тоді як серед загальної чисельності населення України вони становлять 5,1 і 8,5%. Лише протягом 2001 року кількість багатодітних сімей серед злиденних збільшилася у 1,8 рази, а частка сімей з дітьми до трьох років — у 1,5 рази. І це при тому, що загальна кількість сімей з дітьми до трьох років в Україні скоротилася.
Якщо всі вищезазначені тенденції зберігатимуться й надалі, то рівень відносної бідності може зрости в Україні до 45-47%, а глибина бідності сягнути 50-55%. Усунення держави від цілеспрямованих дій в напрямку підвищення рівня життя широких верств населення і зниження майнового розшарування призведе до посилення негативних тенденцій навіть за умови загального економічного зростання. Розрахунки показують, що для того, щоб до 2011 р. досягти рівня 1991 p., необхідно протягом наступного десятиліття середньорічні темпи підвищення реальних доходів довести з 9,4 до 11,3%. З іншого боку, якщо становище бідного населення не покращиться, зокрема не зростуть його реальні прибутки, то масштаби бідності у країні неминуче збільшаться, підсилиться розшарування суспільства І, як наслідок, погіршиться соціально-економічне становище в країні, що може викликати соціальні заворушення і протидію обраному напряму економічних реформ. [11]
Завдання подолання бідності передбачає втілення низки заходів для підвищення рівня життя бідного населення й усунення найбільш гострих проявів бідності. Основним завданням по подоланню бідності в Україні до 2015 року повинно стати викорінення самих гострих її форм. За зазначений період необхідно цілком ліквідувати гострі форми бідності у країні, що визначена за критерієм добового споживання на рівні $4,3 по паритету купівельної спроможності. Втім, не послаблюючи піклування про малозабезпечених, головні зусилля спрямовуватимуться на створення умов для підвищення добробуту працюючого населення.
3. Соціальний захист населення, регулювання доходів та споживання
Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів управління, направлених на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання трудових заощаджень та інше. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який дозволяє забезпечити людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров'я, власного добробуту й добробуту сім'ї, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, каліцтва, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людей причин.
Особливістю соціальної політики України у перехідний період є надання пріоритету проблемам соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу і ліквідації системи утримань, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери. [2]
З рахуванням кризового стану економіки в Україні метою державного регулювання доходів та споживання є соціальний захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Для цього вживають таких заходів:
– визначають мінімальні споживчі бюджети, прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату;
– створюють пенсійні фонди і фонди соціальної допомоги;
– змінюють умови оплати праці, розробляють нову систему пенсій, допомог, стипендій, ставок і окладів у бюджетних організаціях з їхнім фінансовим забезпеченням;
– запроваджують систему індексації зарплати, доходів і збережень населення у зв'язку з інфляцією;
– розробляють загальнодержавні І регіональні програми допомоги окремим верствам населення;
– реалізують заходи щодо захисту внутрішнього споживчого ринку;
– створюють в окремі періоди систему нормованого розподілу продуктів за картками або бонами;
– формують державні страхові фонди продовольства і промислових товарів, якщо б виникла потреба запровадити карткову систему.
Засобами й умовами реалізації державного соціального захисту (підтримки) населення є такі:
–прийняття відповідних законодавчих актів;
–формування соціальних прогнозів;
–визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту й рівня життя в державних індикативних планах;
–розробка та реалізація соціальних цільових комплексних програм;
–удосконалення системи оподаткування доходів населення;
–регулювання відсоткових ставок на вклади, запровадження системи фіксованих або граничних цін на деякі види товарів і послуг населенню.
На макрорівні функції державного регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики України.
За умов недосконалості ринкових механізмів головною формою державного регулювання є планові розробки системи показників, які характеризують матеріальні основи, стан і розвиток рівня життя населення. Серед них можна назвати такі:
–рівні та структури доходів, споживання населенням матеріальних благ і послуг;
–стан споживчого ринку;
–соціальні гарантії малозабезпеченим верствам населення.
Показники рівня життя та соціальних гарантій населення щодо доходів та споживання показані на рис.1. [2]
Доходи населення формують на підставі їхніх складових: грошових (включаючи оплату праці, грошові виплати з суспільних фондів споживання) і натуральних. Для розрахунків грошових доходів складають баланс грошових доходів і видатків населення. Цей баланс відображає обсяг і джерела грошових надходжень, обсяг і структуру їхніх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень.
Реальні доходи, як узагальнювальний показник рівня життя населення, відображають частку національного доходу, яку безпосередньо використовують на споживання і нагромадження. До реальних доходів належать усі види грошових доходів населення, натуральні доходи колгоспників, фермерів, натуральні доходи від особистого підсобного господарства і доходи, отримувані у вигляді безоплатних послуг з суспільних фондів споживання (не враховуючи зношення основних невиробничих фондів).
Таблиця 1
Система показників рівня життя населення та соціальних гарантій у сфері доходів та споживання
Узагальнені показники рівня життя населення
Індекс вартості життя
Реальні доходи на особу населення Суспільні фонди споживання на особу населення
Розподіл населення за рівнем середнього сукупного доходу на особу
Індекс споживчих цін прожиткового мінімуму
у тому числі
індекс цін на товари
індекс цін на послуги
Оплата праці та доходи
Рівні споживання основних продуктів споживання (на особу за рік)
Грошові доходи на особу населення Середньомісячна оплата праці робітників і службовців
Сердньомісячна оплата праці колгоспників
Середній розмір стипендій
Середня зарплата
Середній розмір пенсій
Натуральні доходи на особу
М'ясо та м'ясопродукти
Молоко та молочні продукти
Яйця
Хліб та хлібопродукти
Картопля
Овочі
Платні послуги на особу (на місяць)
Соціальні гарантії у сфері доходів та споживання
Мінімальний рівень споживання матеріальних благ та послуг Прожитковий мінімум
у тому числі
продукти харчування
непродовольчі товари
оплата послуг
обов'язкові платежі та внески
Рівень мінімальної заробітної плати Рівень мінімальних пенсій
Рівень мінімальної допомоги
у тому числі безробітним
Показник реальних доходів населення за економічним змістом відповідає фонду споживання у національному доході без тієї частки, яку споживають у галузі науки й управління. Тому прогнозні та планові розрахунки цього показника безпосередньо пов'язані з розрахунками національного доходу та його розподілу.
У практиці інших держав показник реальних доходів населення визначають шляхом коригування показника грошових доходів населення на індекс споживчих цін. В Україні прогнозування І планування реальних доходів пов’язане з розрахунком і використанням таких трьох показників: номінальні доходи, реальні доходи, кінцеві (реально використовувані) доходи.
Номінальні доходи — це сума, грошових, натуральних і доходів у вигляді так званого безплатного споживання суспільних благ.
Реальні доходи визначають на підставі величини кінцевих (реально використовуваних) доходів. Кінцеві доходи менші від реальних на величину приросту заощаджень населення і внесків до державних і громадських організацій, фондів.
Розрахунок кінцевих доходів населення потребує послідовного визначення таких складових: номінальних доходів (грошових, натуральних, матеріального споживання в закладах, що надають суспільні послуги); грошових доходів, не використаних для придбання товарів, зміни заощаджень населення; сальдо операцій за переказами та акредитивами.
Кінцеві (реально використовувані) доходи населення спочатку розраховують у цінах відповідних років, а пізніше — у порівняльних цінах. Для перерахунку кінцевих доходів у порівняльних цінах їх коригують на прогнозований індекс споживчих цін.
В Україні за сучасних умов суми коштів, які держава виділяє на фінансування заходів, що стосуються суспільних фондів споживання, безперервно зменшуються.
Тому для цього доцільно залучати спонсорські пожертвування, які вже сьогодні у деяких випадках є суттєвими.
Важливе значення має розрахунок середнього сукупного доходу сім'ї та середнього сукупного доходу на особу. Останній показник є основою для визначення щомісячної допомоги на дітей до 16 років (учнів — до 18 років), грошових виплат матерям (батькам), що доглядають троє і більше дітей віком до 16 років тощо.
Індекси споживчих цін прожиткового мінімуму визначають стосовно фіксованого набору матеріальних благ та послуг, що введені до мінімального споживчого бюджету. Державний комітет статистики України ці індекси розраховує за власною методикою, а прогнозно-плановий період оцінює у зв'язку з інфляційними очікуваннями.
Показники рівнів споживання товарів і платних послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м'ясо, молоко, яйця, хлібопродукти, картопля, овочі) та платних послуг Визначати середні рівні споживання продовольчих товарів на перспективу дають змогу балансові розрахунки валових ресурсів зерна, картоплі, овочів, м'яса, молока, яєць, які ведуть під час складання прогнозів розвитку агропромислового комплексу. Обсяг споживання платних послуг визначають відповідно до прогнозу доходів та структури витрат населення на підставі планів споживчих бюджетів і балансу грошових доходів і видатків.
Основою системи державного регулювання добробуту і доходів населення є показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомог та ін.
До системи державного регулювання належить, звичайно, індексація грошових доходів населення. Головна її мета — збереження життєвого рівня населення у випадку зростання цін або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Держава може застосувати два варіанти індексації. Один повністю зберігає рівень життя населення, інший передбачає компенсацію лише для частини населення. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності.
Для індексації грошових доходів населення використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, що входять до МСБ.
На відміну від індексації, компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і виплату різниці у цінах громадянам або їхнім окремим групам.
Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.
Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки. В країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, суб'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувач соціальних виплат. Вирішення питання про фінансування соціальних програм виявляється надзвичайно важливим з точки зору рівня заробітної плати, тому що дає змогу приєднувати до неї кошти, які витрачаються централізовано із суспільних фондів споживання.
В країні повинна бути вироблена система соціального забезпечення на рівні, необхідному для ратифікації Конвенції №102 Міжнародної організації праці щодо мінімальних норм соціального забезпечення.
4. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості
Категорії «межа малозабезпеченості», «мінімальний споживчий бюджет» і «прожитковий мінімум» мають власний економічний зміст і виконують власні економічні функції.
Межа малозабезпеченості — це вартісна величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання найнеобхідніших продовольчих, непродовольчих товарів та послуг на мінімальному рівні, встановленому чинним законодавством. Причому межу малозабезпеченості розраховують на основі нормативно-статистичного методу: набір продовольчих товарів визначають відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку, а вартість непродовольчих товарів та послуг і вартість утримання житла — відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами.
продолжение
--PAGE_BREAK--