Українська політична думка кінця XIX - початку XX ст

Українська політична думка кінця XIX - початку XX ст.» Зміст 1. Демократичне народництво…3 2. Інтегральний націоналізм… 9 3. Лібералізм… 4. Консерватизм….14 5. Націонал-комунізм…20 6. Національна ідея в діяльності українських партій….23 Висновки…27 Список літератури….1. Демократичне народництво

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського націо-нального відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декаб-ристським рухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була

Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва: ворожість до кріпацтва й самодержавства; думки щодо демократизації суспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії; створення демократичної панслов'янської федерації. Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний

із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних (немарк-систських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму — український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М. Костомаров (1817—1885), П. Куліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчиків Г. Андрузький (1827—?) вперше в новітній

історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії («Начерки конституції республіки»). Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму).

Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської

місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці «Закон Божий (Книга буття українського народу)», написаній М. Костомаровим, та в численних поетичних творах Т. Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців являла собою синтез романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими

ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно). Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888),

М. Чайковський (1804—1886), В. Антонович (1834—1908); другий, впливовіший, започаткував М. Драгоманов (1841—1895). У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності

вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу — з трудовим селянством. М. Драгоманов (основні праці — «Переднє слово до «Громади», 1878; «Шевченко, українофіли і соціалізм», 1879; «Історична Польща і великоруська демократія», 1881—1882; «Вольный

Союз (Вільна Спілка)», 1884; «Лібералізм і земство в Росії», 1889; «Чудацькі думки про українську національну справу», 1891; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадівства), який, щоправда, не був революційним, радикальним,

і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив «безначальство» — анархо-соціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних

інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для М. Драгоманова була думка про те, що «не народи

існують для держав, а держави для народів». Ідейними спадкоємцями М. Драгоманова виступили С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, С. Петлюра, М. Грушевський та ін. Цікаво, що С. Подолинський і М. Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти драгоманівської програми, І. Франко і С. Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а

М. Грушевський навпаки — від на¬ціонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського за¬барвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціаліс¬тичні ідеї розвивали Л. Юркевич-Рибалка, Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Порш, М. Шаповал, В. Винниченко. Народницько-демократичну традицію України кінця XIX — початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи; 2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості. З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання

М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність в українському народництві була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння «правил гри» в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим.

Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 рр. Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обґрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М. Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 рр.) Р. Лащенко (1878-1929; основні праці — «Лекції з історії українського права»,

1923; «Автономний статут демократичної Української республіки») та С. Шелухін (1864-1939; основні праці — «Монархія чи республіка?»; «Україна»; «Право України на свою державність»; «Шляхи до української соборності»). Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні

ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на ґрунті національної та регіональної автономії. Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість.

Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави. М. Грушевський, Р. Лащенко та С. Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими

Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С. Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої

України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що «прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої

Росії у вільну правову державу», і навіть «забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей децентралізації і національно-територіальної автономії» (М. Гру¬шевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання «всіх наших сил в

ідеї народного суверенітету та народоправства «без холопа і без пана». Се нам диктує сама наша українська нація» (С. Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний

досвід та історичні традиції. Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х рр. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «уламками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому — в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних

змаганнях 1917— 1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів. 2. Інтегральний націоналізм Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під¬става організованого (чинного) націоналістичного руху проми¬нув у своїй еволюції три стадії: 1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873-1924); 2) класичну, або власне

інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883-1973), М. Сціборський (1897-1941), С. Бандера (1906-1959), Я. Стецько (1912-1986); 3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя. Уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати

ідеологічні постулати своїх поперед¬ників. Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УНП», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для

України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран¬ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са¬мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бакинсь¬кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1890) та знач¬ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці¬онал-демократії (праця «Поза

межами можливого», 1900). Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се¬ред широкого загалу». Завдання-мінімум, поставлене перед ук¬раїнством М. Міхновським, — відновлення історичного легіти¬мізму й повернення до умов

Переяславської угоди 1654 р — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре¬альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не¬від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх¬новський визначив нову («четверту») українську

інтелігенцію. Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор іде¬ології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби

за незалежність. Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обсто¬ював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос¬новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна

і опортуністична», 1928; «Дур¬ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957; «Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при¬нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі¬цистичних

творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз¬му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни¬чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь¬ким

цінностям, імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів. Свою модель май¬бутньої української державності запропонував один із чіль¬них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націократія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції)

Ук¬раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра¬тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство¬рення альтернативної державної форми — націократії як «ре¬жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств, об'єднаних — відпо¬відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ¬ницьких органах державного управління». М.Сціборський, об¬стоюючи гасло «держава вище партій

і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз¬глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав¬ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На¬селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в

органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга¬нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер¬жавної Ради. Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль¬но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу.

Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу¬ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо¬вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо¬відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок¬ратизація» інтегрального націоналізму. 3. Лібералізм Поширення ліберальних

ідей в Україні не мало такого ро¬змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй¬няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай по¬вільне сприйняття ліберальної доктрини україн-ською інтелі¬генцією та широкими колами українського суспільства обумовлю-валися наявністю авторитарного типу

політичного ре¬жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь¬кого революціонаризму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів.

Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштуван¬ня суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж XIX—XX ст. Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер¬ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло¬вині

XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред¬ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії

та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником. Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуаль¬них праць Б. Кістяківського («Держава правова і соціалістич¬на», «Соціальні науки і право»), жоден

із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці. Центральними в системі координат українського лібера¬лізму були такі погляди: існування демократичної держави можливе лише за умо¬ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить¬ся як сукупність конституційно закріплених прав громадян; домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус¬пільство — держава»

є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»; в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Тугай-Барановський); визнання верховенства права в суспільному житті, вза¬ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці¬альної та правової ідей (Б. Кістяківський); пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність

раціонального влаш¬тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); децентралізація держави як засіб обмеження держав¬ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря¬дування (М. Драгоманов); популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здій¬снення національних прагнень українського народу та захис¬ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра¬тизованої федеративної Росії. Осягнувши в особі своїх кращих представників (зок¬рема Б. Кістяківського) необхідність створення правової дер¬жави, український лібералізм кінця XIX — початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності

України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-х рр. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та про¬грамних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості. 4.

Консерватизм Процес становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснювалося особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз’єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок – велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та

її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму. Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня організація консервативної

доктрини на початках її становлення. В Україні консерватизм набув ще меншого поширення, ніж лібера¬лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід¬ченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосе¬редня його поява була викликана необхідністю захисту націо¬нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі¬каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині).

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму, адже саме в цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Український консерватизм отримав реальне втілення у документах політичних організацій, і, таким чином, закріпився у політичній сфері суспільства. Для порівняння – в країнах Західної Європи такі партії з’явилися на 50-70 років раніше.

Лише в першій половині ХХ ст. з’являються перші спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини. У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний. Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного

спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому – відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднува-лися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерва-тизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії,

Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду. Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала

Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз. Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо. Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу

монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в

Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Основою матеріальної і духовної свободи людини була приватна власність.

Національне виховання та освіта мали засновуватися на моральних, релігійних засадах. Радикальний напрям українського консерватизму від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання

Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту насе-лення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті. Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія

Русів» (1818-1822 рр.) — полемічна праця з виразним антиросійським спряму-ванням. У XIX ст. до консервативної течії української полі¬тичної думки нале-жали Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д. Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771 ),

Й. Лозинський (1807-1889), Й. Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особ¬ливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила «Руська трійця» — М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які поєд¬нували неприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого. Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена

існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро¬падського (1918). Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни¬ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так

і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва¬тивної концепції. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму — В. Липинського (1882-1931), С.Томашівського (1875-1930), В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині

XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883—1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944) Найбільшим і найвпливовішим представником українсько¬го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі»,

1657-1659; «За¬мітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь¬кого монархізму», 1926). Провідними цінностями політичної філософії В. Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі

її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа¬ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук¬раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж¬ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою гетьманською владою — монархії англійського взір¬ця.

До такої форми правління як оптимального способу органі¬зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана¬лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу¬дівництва: демократія з республікою, охлократія з диктату¬рою, класократія з правовою — «законом обмеженою і зако¬ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу¬мій нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством,

під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом. Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність (релігійну, регіональну, полі¬тичну, національну, організаційну). Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) —

єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до тво¬рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечити

стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільств¬ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри¬яти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національ¬ної революції 1917-1920 рр. В. Липинський розглядав як зако¬номірні результати хибного курсу, неправильної стра¬тегії та браку об'єднавчої національної ідеї. Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці — «Під колеса-ми історії», 1925; «Про історію, героїв і політику», 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції

Га¬лицько-Волинського князівства, апології діяль-ності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерика¬лізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917—1920 рр. мислитель важав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом

і селом, політичну гіпертрофію українського народу (над¬мірну політизацію мас). С. Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвро¬пейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має рунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн

Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В. Липинського, С. Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолют¬ною; республіка є прийнятною для України формою правлін¬ня, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної мо¬нархії — гетьманату. В. Кучабський (основні праці — «Більшовизм

і сучасне за¬вдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархіч¬ної держави мають відігравати люди військового духу та орга¬нізації. Програма В. Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти, підвищення освітнього рівня, насампе¬ред молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової

еліти з представників різних верств сус¬пільства, усунення декласованої інтелігенції від проводу в на¬ціональному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на Гали¬чину. Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона¬лізму та російського більшовизму, визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових

мето¬дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред¬ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про¬цесі Український консерватизм у 1900-1930-х рр. викристалізувався як ідейно-політична доктрина. Попри внутрішню складність і недостатню організованість, значну ідейно-просторову диференціацію, він відіграв величезну роль в

житті української нації як доктрина збереження національних традицій, мови, культури, освіти, захисту релігії та церкви, відродження історичних форм державності. Його принципи розглядалися як наріжний камінь побудови нової незалежної Української держави, характерними рисами якої були б міцність, стабільність та порядок. 5. Націонал-комунізм Поява й поширення націонал-комунізму спричинені насамперед слабкіс¬тю, незрілістю

та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук¬раїнізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українсь¬ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано¬вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком¬промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав¬ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на

ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо¬нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди¬ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку. Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль¬ка напрямів: 1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 рр.; головні представники —

П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович); 2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 рр.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев¬ною мірою М. Скрипник); 3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис¬ти) (1918-1920 рр.; головні представники —

Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський); 4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 рр.; головні представники — М. Авдієнко, А. Драгомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко); 5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-1920 рр.; головні представники — Е. Касьяненко,

Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов); 6) закордонна група УКП (1920-1922 рр.; головні пред¬ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель). Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гострополемічні та публіцистичні твори В. Шахрая (1888-1919; «Революція на Україні»,

1918), С. Мазлаха та В. Шахрая («До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?», 1919), М. Хвильового (1893—1933; «Камо грядеши», «Думки проти течії»; «Україна чи Малоросія?»; «Апологети писаризму»). Політичну концепцію націонал-комуністів підпирали еко¬номічні дослідження М. Волобуєва, Г. Гринька, С. Діманштейна і В. Доброгаєва про колоніальний статус української еконо¬міки в системі народно-господарського комплексу

СРСР та істо¬ричні праці М. Равича-Черкаського і М. Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї «двокорінності» КП(б)У та потреби не¬залежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933 рр.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М. Скрипник (1872-1933) та

О. Шумський (1890-1946). Найяскравішим представником націонал-комунізму є пись¬менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде¬алу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму,

творця культурних і сус¬пільно-політичних цінностей та рушія історії. Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, про¬голошене М Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч¬ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли¬тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад¬щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични¬ми,

він вважав боротьбу за самостійність української культу¬ри складовою процесу кристалізації української нації та ство¬рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор¬ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви¬явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос¬тійної комуністичної України. Націонал-комуністичні

ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті рр.). Їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І. Дзюби «Інтер¬націоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій викривалися від¬хилення радянської національної

політики в Україні від ле¬нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада¬лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною. 6. Національна ідея в діяльності українських партій і утворення молодіжних партій Українці, аналогічно росіянам та

іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо

власної національної належності й гордо назиали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему.

Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберально настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад, київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів

і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури. Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку,

що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму

і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. І. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників

наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських. Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.

Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної

федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях. Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи

Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання

до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв І. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р в яких взяли участь кілька тисяч представників української

інтелігенції, в т. ч. з Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали

інші меншості, скажімо, євреї та поляки політичної партії. І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Ю. Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу.

Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.

До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало

до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію. Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення націоальних,

політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відпо-відних переконань вступати до російських консервативних

партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку. Висновки Отже, на початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона повязана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової

інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування / підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними. Особливості української політичної думки XIX-XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний

спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство. Україна впродовж XIX-XX ст. перебувала майже вик¬лючно в російській (радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму

тощо. З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX-XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм. Важливим стимулом розвитку політичних концепцій та угруповувань стала поява

нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Однак вже у 20-х роках XX ст. майже всі політичні теорії підпали під вплив комуністичної концепції та партії і були фактично заборонені. Список літератури 1.

Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенко. – К Видавничий центр "Академія", 1998. 2. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку М "Логос", 1997. 3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко М Изд-во МУ, 1997. 4. Мальцев

В.А. Основы политологии. М ИТРК РСПП, 1997. 5. Енциклопедичний політологічний словник К Вища школа, 1997.