Історія розвитку та краху Бретон-Вудської валютної системи. Реформування Німецького федерального банку

Київський національний економічний університет

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з предмету

"ГРОШІ ТА КРЕДИТ"

Виконала: студентка 2 курсу

Спеціальність: Банківська справа

Магістерська програма: Банківський менеджмент

заочна форма навчання Ратушна О.В.

Перевірила: доц. Заболотна Н.Г.

КИЇВ - 2010

Зміст

1. Причини кризу та краху Бреттон-Вудської системи

2. Німецький федеральний банк: реформування структури у зв’язку зі входженням до ССЦБ

1. Причини кризу та краху Бреттон-Вудської системи

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-Вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

Передумови Бреттон-Вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, заснованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-Вудської системи стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту. Основні характерні риси Бреттон-Вудської валютної системи:

* поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовуються дві національні валюти - долар США та (у значно меншому обсязі) англійський фунт стерлінгів;

* підтримання США розміну паперового долара на золото за офіційною ціною: 35 дол. США за одну тройську унцію (31,103 г) золота, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн;

* створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), що надає його членам кредитну допомогу для здійснення валютної інтервенції, і Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку);

* офіційні курси валют установлювалися через визначення їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара США. Вони могли відхилятися не більш як на 1% в обидві сторони без погодження з МВФ. Девальвації понад 10% відбувалися лише за згодою МВФ. Щоб забезпечити відповідність меж коливанням курсів валют, центральні банки були зобов'язані здійснювати валютну інтервенцію в доларах;

* міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасницями офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ;

" через обмін по централізованих каналах золота на валюту (у разі надмірного зменшення запасів останньої) або, навпаки, валюти на золото державні органи мали можливість здійснювати розрахунки з іншими країнами за платіжними балансами;

* у разі необхідності країни через механізм МВФ та іншими шляхами могли надавати одна одній кредити в іноземній валюті Для фінансування дефіциту платіжного балансу.

У результаті Бреттон-Вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромадження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

Бреттон-Вудська система протягом 50--60-х років сприяла розвиткові міжнародних економічних зв'язків. Водночас вона містила глибокі внутрішні суперечності. Розмін паперового долара на золото за офіційною ціною можливий лише в умовах стабільності його купівельної спроможності. Зазначена умова є також необхідною для підтримання сталості курсових співвідношень. Проте забезпечити це в умовах паперово-грошового обігу виявилося неможливим.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-Вудської валютної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу - все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Коли б власники доларових зобов'язань пред'явили їх одночасно для обміну, США були б змушені оголосити себе банкрутом. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна - 35 дол. за унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

Однією з підпор Бреттон-Вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення "регульованої валюти". США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР - спеціальні права запозичення у Міжнародному валютному фонді (SpecialDrawingRights) - штучно створені міжнародні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці виражаються курси національних валют, оцінюються валютні резерви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн-членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до долара СІЛА. Після девальвації долара в 1971 і 1973 pp. курс одиниці СДР підвищився до 1,2дол. З переходом до "плаваючих" курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини - "валютного кошика" - через ринкові курси валют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного "кошика" входять чотири валюти з питомою вагою: долар США - 39%, євро - 32% (замість німецької марки - з 21% та французького франка із 11%), єна - 18% та фунт стерлінгів - 11%.

Протягом 1971-1973 pp. розвалювалася Бреттон-Вудська система. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та вжиття "надзвичайних заходів" щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн-учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 p., стала основою створення четвертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридичне закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кризою Бреттон-Вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи.

Її визначальними рисами є:

- визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР. Після краху Бреттон-Вудської системи виявилася тенденція переходу до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як резервні валюти використовуються німецька марка, швейцарський франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала використовуватися японська єна, після чого питома вага американського долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Базою Ямайської валютної системи було проголошено СДР - спеціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, провідним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стандарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнародних розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних резервах, у валютному "кошику" СДР (39%);

- витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив приймати золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних валютних відносин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;

- офіційне визнання "плаваючих" валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервенцію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо раніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихійно складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за валютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

- Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму.

Міжнародна (регіональна) валютна система - договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн.

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979р. було створено міжнародну (регіональну) валютну систему - Європейську валютну систему (ЄВС) - форму міждержавного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної системи і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн-членів ЄВС. У зовнішньому плані - це створення західноєвропейського валютного полюсу у поліцентричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-Вудської валютної системи. ЄВС в основному використовувала елементи валютного регулювання, що були раніше напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціаторів її створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейської валютної стабільності на противагу Ямайській валютній системі та захистити "Спільний ринок" від експансії долара США, витіснивши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.

2. Німецький федеральний банк: реформування структури у зв’язку зі входженням до ССЦБ

Німецький федеральний банк (Дойче Бундесбанк - Bundesbank) є спадкоємцем Рейхсбанку, який було суттєво реорганізовано після Другої світової війни. Як відомо, в післявоєнний період союзники, симпатизуючи федералістським настроям у Німеччині, підтримали організацію 11 центральних земельних банків (Landeszentralbank - L.Z. В.) замість розпущеного де-факто Рейхсбанка. Пізніше для забезпечення єдиної емісії у 1948 р. був створений Центральний емісійний інститут (Вank Deutscher Lander - В.D.L.), що спочатку мав статус загальної філії 11 центральних земельних банків. Його керівний орган - Рада Центрального банку (Zentralbankrat) - складався на той час із президентів центральних земельних банків, і лише інші його члени кооптувалися. L.Z. В. відігравали роль головних банків у своїх землях. Однак із часом В.D.L., крім свого привілею щодо емісії, став перебирати на себе повноваження із централізації резервів та рефінансування L.Z. В

Після того, як у 1957 р. ФРН набула повного суверенітету, на зміну В.D.L. прийшов Deutsche Bundesbank. У цьому ж році був прийнятий закон „Про Німецький федеральний банк” на основі об'єднання Банку німецьких земель (створений у західних окупаційних зонах 1948 р.) та центральних банків земель. До його складу входить 9 земельних банків як головні управління та майже 200 головних відділень і філій, які знаходяться у великих населених пунктах. Центральне правління Німецького федерального банку знаходиться у Франкфурті-на-Майні.

Форма організації та статус Центрального банку.
Уставний капітал банку - 290 млн. німецьких марок - належить Федерації. На основі закону „Про Німецький федеральний банк” Бундесбанк має повну незалежність від уряду у проведенні грошової політики.

Органами управління Бундесбанка є:

Рада Центрального банку - визначає ділову політику банку, складається з президента Бундесбанку, членів Ради директорів, президентів Центральних банків земель.

Рада директорів - центральний виконавчий орган Бундесбанку, що відповідає за рішення Ради Центрального банка за виключенням питань, що є компетенцією Правління Центральних банків земель (операції з федеральними органами влади та їх фондами, операції з кредитними інститутами, міжнародні розрахунки, операції на відкритому ринку.

Правління Центральних банків земель - керівництво Центральних банків федеральних земель. Кожний Центральний банк землі відповідає за операції, які здійснюються із кредитними інститутами та властями відповідної території. При кожному Центральному банку земель є консультативна Рада, яка обговорює з президентом Центрального банку землі питання валютної та кредитної політики, функції Центральних банків федеральних земель у забезпеченні кредитної політики, спрямованої на зростання їх економічної та інвестиційної привабливості, та функції державного управління на місцях та підприємництва. Юридичною основою банківського бізнесу та фінансових послуг є Банківський Акт 1961 р., що передбачає єдині норми регулювання банківської діяльності.

Органом, який здійснює ліцензування фінансової діяльності є Федеральний офіс банківського нагляду (ФОБН).

ФОБН видає інструкції, які є обов'язковими до виконання. Банківським Актом передбачена щомісячна звітність банків, яка надається Бундесбанку для складання зведеної звітності для ФОБН.

Для здійснення перевірок кредитних установ запрошуються зовнішні аудитори, які не є співробітниками центральних органів банківського управління. Звіти про перевірку надаються до ФОБН.

Грошово-кредитну і валютну політику банку визначає Рада центральних банків - вищий орган Бундесбанку. До її складу входять президент Бундесбанку (голова Ради), віце-президент (заступник голови Ради), члени Ради директорів і президенти Центральних банків земель. Федеральний принцип побудови Бундесбанку проявляється в тому, що до Ради центральних банків входять як призначені центром члени Ради директорів, так і представники регіонів, кандидатури котрих висувають уряди земель. Рішення Ради приймаються простою більшістю голосів. Рада видає директиви, які відносяться до керівництва та управління банком, розмежовує сфери компетенції інших органів банку, якщо це не приписано Законом про Федеральний банк. Рада центральних банків призначається президентом за поданням Федерального уряду, а президенти банків земель - за пропозицією Федеральної Ради.

Вищим виконавчим органом Бундесбаку, який відповідає за практичну реалізацію рішень Ради центральних банків, є Рада директорів. Вона відповідає за операції з державою та її грошовими фондами, з кредитними установами, а також за валютні операції, операції на відкритому ринку. До складу Ради директорів входять президент Бундесбаику, віце-президент та інші його члени (до 6 осіб). Головою Ради директорів є президент Бундесбапку. Члени Ради директорів призначаються на термін 8 років Президентом Німеччини за пропозицією і за поданням Ради центральних банків.

Функції та завдання Центрального банку.
Бундесбанк є кредитором для комерційних банків та держави. До його компетенції належить управління золотовалютними резервами країни. Головним завданням банку, визначеним Законом, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - німецької марки.

З 1 січня 1999 р. Бундесбанк, виконуючи положення Маастрихтської угоди про створення Європейського валютного та економічного союзу та уніфікації інструментарію грошово-кредитного регулювання, передав значну частину своїх повноважень, особливо що стосується грошово-кредитної політики, спеціально створеному Європейському центральному банку, увійшовши до системи європейських центральних банків (ЄСЦБ).

Банк повністю відмовився від касового кредитування державних органів федерального рівня, надавши їм можливість вести свої бюджетні рахунки за вибором: або в системі центрального банку, або в приватних комерційних банках (до цього часу рахунки державних установ були лише в Бундесбанку). Основні функції Бундесбанку:

1. Емісія банкнот. Ця функція реалізується так, як і в більшості країн. Бундесбанк здійснює емісію банкнот, що випускаються в обіг через комерційні банки.

2. Керування золотовалютними резервами. Фетишизм стосовно золота не є характерним для Німеччини; золото складає лише біля 15 % від загальної суми резервів. Однак до запровадження євро німецька марка була стабільною валютою та використовувалась як інструмент для розрахунків із центральними банками інших країн.

3. Керування валютними курсами. Бундесбанк здійснює цю функцію в рамках угоди між розвиненими країнами про недопущення вільного коливання обмінних курсів, особливо стосовно долара. У цій сфері забезпечується висока конфіденційність відносно прибутків і збитків від валютних операцій.

4. Функція Державного банку. У ФРН рух надходжень на рахунки і виплат із державних рахунків здійснюється через Казначейство, а Бундесбанк лише реєструє їх. Разом з тим він відіграє пряму і непряму роль у фінансуванні органів державної влади і управління. Уряд має доступ до пільгових кредитів.

5. Функція головного банку. У Німеччині Бундесбанк використовує традиційні інструменти регулювання грошового ринку - здійснення інтервенцій та контроль за діяльністю комерційних банків. Варто, однак, підкреслити, що контрольна функція здійснюється в тісному співробітництві з Федеральним управлінням з контролю над банківськими установами, заснованим згідно із законом від 1961 р. Це - державна служба, що працює в тісному співробітництві з Бундесбанком та спирається на професійні структури, у числі яких - Асоціація німецьких банків (об'єднує 11 регіональних банківських асоціацій і 2 спеціалізованих - Асоціацію іпотечних банків та Асоціацію банків для суднобудування). Членство в асоціаціях є факультативним. Крім того, існують Німецька Асоціація ощадних кас, Асоціація німецьких народних банків і кас взаємного сільськогосподарського кредиту і нарешті, Асоціація банків державного сектора.

Грошово-кредитна політика Центрального банку.
Німецький федеральний банк поряд з монопольним правом випуску банкнот зобов'язаний забезпечити стабільність німецької марки. Для цього він використовує традиційний набір інструментів грошово-кредитного регулювання.

Коли, як і які з них застосовувати, банк вирішує самостійно. Він встановлює свою облікову ставку в рамках угод рефінансування кредитних установ, а для конкретних кредитних установ - певний контингент перерахування векселів, надає ломбардні кредити під заставу казначейських зобов'язань або цінних паперів на строк до 3 місяців. Умови банк може змінювати залежно від ситуації на грошовому ринку країни. Якщо потрібно вплинути на цей ринок, банк має право купувати або продавати певні векселі, коротко - і середньострокові казначейські зобов'язання, а також боргові зобов'язання, допущені до офіційної торгівлі на біржі.

Банк широко використовує політику обов'язкових мінімальних резервів, облікову політику, операції на відкритому ринку (тобто, операції з державними цінними паперами).

Банк здійснює касове виконання державного бюджету, операції з іноземною валютою і золотом, кредитує уряд і міжнародні організації.

Особливості організації кредитної системи у Німеччині.
Головним завданням Європейський валютний інститут вважає стримування темпів інфляції в межах 0-2 %. Інші цілі - сприяння стійкому зростанню, високій зайнятості, високому ступеню конвергенції національних економічних систем, підтримка економічного єднання й солідарності держав-членів ЄС - носять відверто допоміжний характер. Німецьку банківську модель було взято за основу функціонування Європейського центрального банку (ЄЦБ) у зв'язку із запровадженням нової валюти "євро" з 1 січня 1999р.

Німецька модель базується на основі норм мінімального резервування, усереднення цих норм і нечастих операцій на відкритому ринку з метою згладжування коливань ліквідності в банківській системі і стабілізації відсоткових ставок.

Особливістю німецької банківської системи є універсальність банківських установ незалежно від розмірів банків, різниці у правових формах та відносинах власності. Кожна з них виконує для своїх клієнтів усі можливі банківські операції.

Незалежність Бундесбанку від уряду та досконалість законодавства у цій сфері - можна сказати, єдиний випадок у світі. Центральний банк не ставить собі за ціль отримання прибутку, як це роблять інші центральні банки. Бундесбанк функціонує як корпорація громадянського захисту.

Резюме.

1. Німецький федеральний банк (Дойче Бундесбанк - Bundesbank) є спадкоємцем Рейхсбанку. У 1957 році був прийнятий закон про Німецький федеральний банк на основі об'єднання Банку німецьких земель та центральних банків земель. Центральне правління Німецького федерального банку знаходиться у Франкфурті-на-Майні.

2. Уставний капітал банку належить Федерації. Органами управління Бундесбанку є: Рада Центрального банку, Рада директорів Правління Центральних банків земель. Органом, який здійснює ліцензування фінансової діяльності є Федеральний офіс банківського нагляду (ФОБН).

3. Головним завданням Бундесбанку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - німецької марки. Основні функції Бундесбанку: емісія банкнот, керування золотовалютними резервами, керування валютними курсами, функція Державного банку, функція головного банку.

4. Німецький федеральний банк використовує традиційний набір інструментів грошово-кредитного регулювання: встановлення облікової ставки в рамках угод рефінансування кредитних установ, політика обов'язкових мінімальних резервів, облікова політику, операції на відкритому ринку.

5. Особливістю німецької банківської системи є універсальність банківських установ. Незалежність Бундесбанку від уряду не має жоден банк у світі. Німецька модель базується на основі норм мінімального резервування.

Розвиток системи валютного регулювання у Німеччині можна поділити на кілька етапів.

І етап - до 70-х років XIX ст. - срібний монометалізм: різні грошові системи (грошові одиниці - пфеніг, грошей, геллер, талер, гульден), в обігу також використовувалися банкноти та паперові гроші.

ІІ етап - 1875-1924 рр. - золотий монометалізм: створення єдиної грошової системи, єдина валюта - рейхсмарка із золотим вмістом 0,358423 г золота, в обігу також були банкноти. Після Першої світової війни посилилась інфляція, яка переросла в гіперінфляцію.

ІІІ етап - 1924-1931 рр. - у 1924 р. проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась на 1 трлн. старих. У результаті реформи відбувся перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась на 40% золотом та іноземною валютою.

IV етап - 1931-1948 рр. - скасовано золотий стандарт, утвердилася система паперово-кредитних грошей. Після Другої світової війни відбулося знецінення рейхсмарки, країна перебувала в глибокі економічній кризі.

V етап - 1948-2002 рр. - здійснено грошову реформу: в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку, переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. У 1949 р. в країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США (у вересні 1949 р. девальвація, курс - 4,2 марки за долар США). У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота. 1958 р. - запроваджено часткову конвертованість марки.

VI етап - з 2002 р. - марку замінено на євро.

З моменту створення ЄСЦБ Бундесбанк визначає своє завдання так: "Бундесбанк як Центральний банк ФРН є складовою ЄСЦБ. Він бере участь у цій системі, забезпечує цінову стабільність євро та здійснює платежі в країні та за її межами. Бундесбанк як центральний банк проводить спільну монетарну політику ЄСЦБ в Німеччині".

До функцій Бундесбанку належить монопольне право емісії грошей. Щорічно банк вирішує у якій мірі та у якому напрямку змінюється грошова маса у країні. Результати рішень банку зажди висвітлюються у засобах масової інформації. За допомогою відсоткових ставок банк має змогу у тій чи іншій мірі змінити кількість готівки в обігу.

Банк виконує забезпечення виконання платіжного обігу та контроль за діяльністю інших банків та впливу на них - прямо (участь у контрольних радах) та опосередковано (використання інструментів грошової політики).

Що стосується підтримки стабільності цін, то вона може здійснюватися двома способами. Перший - це регулювання короткострокових відсоткових ставок. Його недолік полягає в існуванні тимчасового лага (він становить близько 2-х років) між здійсненням заходів регулювання та їх результатом - впливом на ціни й обсяг виробництва.

Другий спосіб полягає в тому, щоб доповнити регулювання відсоткових ставок проміжним регулюванням грошової маси. Однак і цей метод має свої недоліки. Як показує практичний досвід, у динаміці саме грошової маси присутній значний елемент невизначеності, пов'язаної з не передбачуваними змінами в політиці приватних фінансових інститутів і в настроях населення. Це робить контроль над грошовими агрегатами з боку Бундесбанку не досить надійним. Крім того, і цьому методу регулювання властиві деякі тимчасові лаги.

Європейський Центральний Банк (ЄЦБ) заявив про свій намір зберігати наступність і використовувати всі форми кредитно-грошової політики національних центральних банків, що зарекомендували себе з позитивного боку.

Резюме.

1. Велику роль у регулюванні грошового обігу відіграє антиінфляційна грошова політика Бундесбанку. Грошові агрегати схожі до американських, але їх всього 3: М1 включає готівкові гроші в обігу та кошти на розрахункових рахунках; до агрегату М2 входить М1 та строкові і ощадні депозити у фінансових установах; до М3 належать М2 та депозитні сертифікати.

2. Розвиток системи валютного регулювання у Німеччині можна поділити на кілька етапів. І етап - срібний монометалізм, ІІ етап - золотий монометалізм, ІІІ етап - грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась на 1 трлн. старих, IV етап - скасовано золотий стандарт, утвердилася система паперово-кредитних грошей, V - етап проведено грошову реформу: в обіг було введено німецьку марку, VI етап - марку замінено на євро.

3. З метою збереження довіри до банків у Німеччині створена система добровільного страхування вкладів та резервування коштів банків. Бундесбанк активно кредитує-комерційні банки, організовує та здійснює розрахунки всередині країни та з іншими країнами.

4. Статутний фонд Бундесбанку належить уряду, якому й перераховується отриманий прибуток. Проте банк не зобов'язаний виконувати вказівки федерального уряду, але він має забезпечувати підтримку уряду щодо проведення загальної економічної політики.

5. Марка (Deutsche Mark) - вільноконвертована валюта ФРН до введення євро в 2002р. Курс німецької марки (DEM, DM, D-Mark) щодо євро: 1 EUR = 1,95583 DEM.

6. До функцій Бундесбанку належить монопольне право емісії грошей. Щорічно банк вирішує у якій мірі та у якому напрямку змінюється грошова маса у країні.

Банківські фінансові установи.
Другий рівень кредитної системи Німеччини складають універсальні та спеціалізовані банки. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інституціями. Лише приватні банки, як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов для вкладників.

Формальною метою публічно-правових кредитних установ є заохочувати накопичення заощаджень і сповна забезпечувати приватних клієнтів, а значить і економіки, дешевими банківськими послугами.

Універсальні банки посідають здійснюють усі види банківської діяльності (у тому числі операції з цінними паперами). До них належать приватні комерційні банки ("гросбанки", регіональні банки, приватні банкіри та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи ("Райфазен" та "Фольксбанк"), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - "гросбанки": "Дойче банк", "Дрезднер банк" і "Коммерцбанк". Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300 тис. акціонерів. Ці банки мають досить розгалужену мережу філій - 3,5 тис., їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів.

Усі банки прямо або через філії виконують весь набір банківських операцій. Крім того, зазначені вище три великі банки мають обов'язкові окремі філії в Берліні. Різноманітні міжнародні послуги великих банків здійснюються через потужні банківські відділення в самій Німеччині, які виконують операції за кордоном, і дочірні організації, розташовані в усьому світі, а також їхні філії та представництва в інших країнах.

Сектор приватних комерційних банків ФРН охоплює близько 350 більш-менш універсально діючих приватних установ, які мають більше як 7 тис. філій і більше 200 тис. співробітників. До складу цього сектора входять, окрім "гросбанків", близько 200 регіональних та інших банків, близько 80 приватних банкірів і приблизно 60 філій іноземних банків. Приватні банки часто мають форму повного торговельного товариства або командитного товариства. Основною діяльністю приватних банків є операції з цінними паперами, управління майном, операції з нерухомістю і спеціалізоване фінансування.

До групи приватних комерційних банків входять також філії іноземних банків. Загальний рівень діяльності інших країн на фінансовому ринку Німеччини досить високий. Про це свідчить той факт, що у ФРН функціонують більше як 300 іноземних кредитних установ з понад 50 країн. Вони мають майже 1000 філій, які функціонують у формі дочірніх кредитних установ, філій та представництв, участі в інших підприємствах.

Регіональні та інші комерційні банки - провінційні банки, їх діяльність донедавна була обмежена якимось регіоном або галуззю, нині вона поширюється на всю територію Німеччини та за її межі.

Функції універсальних банків також виконують державні кредитні установи: ощадні каси та жироцентралі. У пасивах ощадних кас - ощадні вклади, в активах - довгострокові іпотечні кредити. Важлива риса їх діяльності - кредитування комерційних банків. Установи ощадних кас ведуть 36,4 млн. жирорахунків. Жироцентралі, або земельні банки (12), також є філіями Німецького федерального банку, центрами ощадних кас та великими комерційними банками (наприклад, "Вестдойче ландесбанк", "Байерише ландесбанк"). Очолює систему ощадних кас та жироцентралей Німецька жироцентраль - "Німецький комунальний банк" ("Дойче жироцентрале - Дойче Комунальбанк"). Усі вони мають статус публічно-правових установ.

Статистика Німецького федерального банку до комерційних банків відносить також і приватні банкіри. Це приватні комерційні банки, які не мають статусу акціонерних товариств. Такі кооперативні установи, як сільськогосподарські кредитні банки - "Райфазен" та народні - "Фольксбанки", а також центральні кооперативні банки виконують функції універсальних банків. Вони обслуговують дрібних та середніх підприємців, конкуруючи з іншими банками, обмежуються прийманням депозитів та здійснюють розрахунки.

Резюме.

1. Другий рівень кредитної системи Німеччини складають універсальні та спеціалізовані банки. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інституціями.

2. До небанківських фінансово-кредитних установ належать: ощадні каси, будівельні ощадні каси, кредитні товариства, інвестиційні компанії, страхові товариства, пенсійні каси.

3. Як протягом історії змінилася роль фунта стерлінгів у ролі світової резервної валюти.

З середини 1977 року позиції фунту стерлінгів відносно зміцнилися, що було пов’язано із припливом капіталів у країну у зв’язку із початком видобутку нафти у Північному морі під час нафтової кризи. Завдяки цьому курс фунту стерлінгів в 1977 році підвищився майже до рівня 1971 року - з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. вперше з 1931 року було відмінено усі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-82 рр. розпочався відлив капіталів з країни, знову з"явилася тенденція до знецінення фунту стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією з причин, чому Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 року запровадили євро у безготівковий обіг.

Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різні інструменти. До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи: зміна процентної ставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методи контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом селективного регулювання були так звані кредитні стелі, тобто встановлення кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого кредитування та інш.

З середини 70-х років посилився вплив неокласичних та монетаристських концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю за банківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Для поширення продажу державних зобов’язань за межи банківської системи Банк Англії зробив ряд змін у механізм регулювання державного боргу, для того, щоб підвищити його. Важливішою метою грошово-кредитного регулювання стало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та співвідношення державних позик до валового внутрішнього продукту.

Відносно значний рівень інфляції у Великобританії у післявоєнний період призвів до зниження курсу фунту стерлінгів до долара США (з 2,02 долл.в 1975 до 1,64 дол. у1998) та інших валют.

Головним видом грошей у Великобританії є депозитні гроші. Готівкові гроші - банкноти та розмінна монета складають десь 32% всієї грошової маси в обігу.

В англійській статистиці використовується декілька агрегатів грошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обізі та касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в банках, за якими не сплачуються відсотки. М1 - це показник "вузьких грошей". М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити в банках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100000 ф.ст. з повідомленням не більш ніж за один місяць, та депозити в ощадних банках. Агрегат М3 включає окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитні сертифікати в фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитні сертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до М3 включає депозити та акції будівельних товариств.

Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у Великобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот в сумі, що визначається казначейством та затверджена парламентом.

Чи вигідне для бізнесу злиття банків? Наведіть приклади злиття банків внаслідок світової фінансової кризи 2008-2009 рр.

Реалізація комерційними банками механізмів злиття і поглинання є внутрішньо необхідним, еволюційним етапом розвитку банківських установ. Циклічність економіки і синергетична дія економічних законів призводить до того, що рано чи пізно економічно доцільним є ухвалювати рішення про злиття і поглинання. Ці механізми, як явища об'єктивної дійсності, потребують ретельного уточнення, аналізу та розвитку з метою їхнього удосконалення і підвищення ймовірності отримання позитивних економічних ефектів від злиття і поглинання.

На підставі уточнення сутнісних ознак понять "злиття" (досягнення компромісу інтересів між суб'єктами злиття; наявність конструктивної взаємодії між суб'єктами злиття у напрямку досягнення встановлених цілей; втрата, як мінімум, одним суб'єктом злиття права власності на активи) і "поглинання" (отримання стратегічним інвестором контролю над активами організації, яка є об'єктом злиття), а також встановлення взаємозв'язків між ними, ці поняття комерційних банків доцільно трактувати як форми реорганізації, що базуються на механізмі перерозподілу власності між інвесторами і реципієнтами. На відміну від механізму злиття, який передбачає досягнення компромісу інтересів і конструктивну взаємодію між зацікавленими суб'єктами, механізм поглинання банків може мати односторонній характер.

Незалежно від того, яка організаційна форма утворюється суб'єктами злиття чи поглинання, вони використовують механізм, складовими елементами якого є спонукальні чинники, цілі, суб'єкти й об'єкти, функції і методи злиття і поглинання, а також рішення щодо злиття і поглинання, інформація та комунікації.

До спонукальних чинників злиття і поглинання банків належать:

- недостатність власного капіталу ворганізації; приваблива для потенційного інвестора структура активів організації;

- нестійкий фінансовий стан організації;

- можливість доступу до вигіднихклієнтів або ринків;

- можливість заволодіння капіталом організацій, які контролює банк;

- можливість отримання кваліфікованих працівників, сучаснихтехнологій зберігання, оброблення і використання інформації,

- вигідно географічно розташованої організаційної структури управління тощо.

Ці чинники, за відношенням теперішнього до часу доцільно розглядати напредметїхньою актуальністю, а також на предмет черговості врахування.

Під впливом ідентифікованих чинників суб'єкти злиття і поглинанняухвалюють управлінські рішення, які, зазвичай, зводяться до рішень щодо: актуальності спонукальних чинників і цілей злиття чи поглинання банку; обрання механізму перерозподілу власності між інвесторами і реципієнтами; обрання методів реалізації встановлених завдань. Усі, без винятку, рішення,які ухвалюють суб'єкти під час функціонування механізму злиття або поглинання, доцільно класифікувати таким чином: за терміном реалізації (постійні; тимчасові); за способом формування (односторонні; двосторонні; колективні); за функціями управління (рішення, пов'язані з реалізацією функції планування; рішення, пов'язані з реалізацією функції організування; рішення,пов'язані з реалізацією функції мотивування; рішення, пов'язані з реалізацієюфункції контролювання; рішення, пов'язані з реалізацією функції регулювання); за методом оброблення інформації (оптимізаційні; евристичні); за результатом реалізації (раціональні; нераціональні). Практичне застосуванняцієї класифікації дасть змогу суб'єктам злиття і поглинання раціоналізуватипроцес вироблення, реалізації, аналізування та удосконалення управлінськихрішень щодо застосування тих чи інших механізмів злиття і поглинання. Національна правова доктрина, на якій базуються нормативно-правові акти, які регламентують застосування механізмів злиття і поглинання комерційних банків, а також механізмів забезпечення їхньої ефективності має функціональний характер. Відповідно до неї, визначення форм реорганізації банківських установ, а також порядок їхнього застосування здійснюють так, що відповідальність за наслідки реорганізації, зокрема у формі злиття і поглинання комерційних банків має корпоративний характер. Тобто з позиції нормативно-правових актів рішення про злиття і поглинання мають ухвалювати на основі аналізу економіко-соціального резонансу, який можуть спричинити суб'єкти реорганізації. Виконання комерційними банками економічної і соціальної функцій зумовлює корпоративізм у відповідальності за рішення, пов'язані зі злиттям та поглинанням.

Для забезпечення ефективності застосування механізму злиття і поглинання банків доцільно дотримуватись низки взаємопов'язаних принципів, а саме: системності; економічної ефективності; кумулятивності; послідовності;

каузальності; цілеспрямованості; інформаційної безпеки; збалансованості

рівня доходності та ризиковості; креативності. Дотримання суб'єктами злиття або поглинання банків цих принципів на практиці сприятиме ефективності механізму їхньої реалізації, тобто забезпечуватиме повне і своєчасне отримання ними очікуваних ефектів від злиття або поглинання.

Аналізування процесів злиття і поглинання комерційних банків в Україні засвідчило, що середній рівень ефективності злиттів і поглинань комерційних банків протягом 2005-2009 рр. був однаковим і становив 6 балів з десяти, тобто був не дуже високим. Найвищібали припали на 2008-2009 рр. Фахівцістверджують, що цей факт спричинений ускладненням фінансової ситуації через світову економічну кризу.

Експерти зазначають, що екстремальність умов, за яких ухвалювалирішення про злиття і поглинання призвели до того, що суб'єкти цих процесіввикористали максимум резервів із ліквідації непродуктивних витрат і покращання умов обслуговування основних клієнтів. Криза, певною мірою, призвела до більш "тверезого" погляду власників і керівників комерційних банківна реалізовувані стратегії розвитку організацій, зокрема у таких напрямах, як позиціонування на валютних і фондових ринках, трансфер кредитних ресурсів, участь у проектах лізингу тощо.

Загалом, аналізування процесів злиття і поглинання комерційних банків в Україні показало, що протягом останніх років спостерігали стійку тенденцію до зростання кількості злиттів і поглинань комерційних банків. У більшості випадків ці механізми реалізовують великі іноземні банки або їхні об'єднання. Окрім злиття і поглинання банків в Україні досить активно відбуваються процеси формування добровільних регіональних банківських об'єднань під егідою асоціації українських банків. Ці процеси супроводжувались низкою законодавчих ініціатив щодо зміни законодавства, яке регламентує процеси злиття і поглинання банків, а також застосування інших механізмів об'єднання організацій, які мають лібералізаційний характер. На сьогодні в колах банківської еліти активно обговорюють намір Нацбанку спростити для акціонерів невеликих банків процес об'єднання їхніх установ, внаслідок чого будуть знижені вимоги до статутного капіталу об'єднаних банків. Нещодавно НБУ оприлюднив проект змін до "Положення про особливості реорганізації банків за рішенням його власників", затверджений постановою №189 в червні 2008 р. Їхня практична реалізація стимулюватиме комерційнібанки до об'єднання.

Государственная корпорация "Банк развития и внешнеэкономической деятельности" приобрела 75% акций ЗАО "Проминвестбанк" за 1,08 млрд. долл. США. По итогам выкупа допэмиссии акций украинского банка ВЭБ получил контроль над 75% акций. Напомним, Антимонопольный комитет Украины предоставил разрешение государственной корпорации "Банк развития и внешнеэкономической деятельности" на приобретение свыше 50% акций ЗАО "Акционерный коммерческий промышленно-инвестиционный банк".

В экспертном сообществе существует мнение о стратегическом характере сделки. ЗАО "Проминвестбанк" - один из крупнейших кредиторов украинской экономики, который обслуживает промышленные предприятия, ориентированные на экспорт. Таким образом, покупка сильно подешевевших под влиянием кризиса акций ЗАО "Проминвестбанк" может способствовать увеличению доступа российских компаний на рынок Украины.

Привлечение Сбербанка в качестве стратегического инвестора в банковский сектор Беларуси через продажу 93,27% акций ОАО "БПС-Банк" за 280,8 млн. долл. США обеспечит расширение объемов кредитования экономики, рост конкуренции, а также появление на рынке новых банковских технологий и продуктов. Банковский сектор Беларуси является одним из наиболее привлекательных в СНГ ввиду умеренной распространенности банковских продуктов. Сделка была совершена в конце 2009 г.

В течение 2010-2014 гг. Сбербанк планирует расширить объемы бизнеса ОАО "БПС-Банк" и достичь 12% -ной доли рынка корпоративного кредитования. Также планируется существенно увеличить объемы розничных операций.

25 сентября 2009 г. было завершено оформление стратегического альянса, заключенного между ИК "Тройка Диалог" и Standard Bank (ЮАР) в марте 2009 г. Было получено одобрение всех регуляторов. Уникальная для российской и мировой финансовой индустрии сделка была закрыта.

Первым шагом к созданию альянса стало заключение сделки в марте 2009 года, по условиям которой Standard Bank становится владельцем 33% акций ИК "Тройки Диалог", выплачивает компании 200 млн. долл. США и передает Тройке 100% долю в своем российском дочернем коммерческом банке - "Стандарт Банке".

При рассмотрении сделок с иностранным участием, можно отметить некоторые тенденции российского рынка M&A. Первая связана с наличием политически мотивированных сделок. Это видно в том числе на примере крупнейших сделок, рассмотренных выше. Одно из приоритетных направлений деятельности Государственной корпорации "Банк развития и внешэкономической деятельности" - реализация инвестиционных проектов, направленных на устранение инфраструктурных ограничений экономического роста, то есть финансирование проектов, способствующим росту национальной экономики РФ. Покупка акций украинского банка на сумму более 1 млрд. долл. США, выглядит несколько выбивающимся из перечня приоритетных направлений деятельности госкорпорации.

Вторая тенденция российского рынка M&A в финансовом секторе - наличие некоторых участников рынка, которые даже в период неопределенности способны заключать крупные сделки и реализовывать стратегии развития. Это в первую очередь - госбанки, получившие в период кризиса большую часть ликвидности, направленной на поддержку банковского сектора. Это можно видеть на примере представленных выше трансграничных сделок: ОАО "Сбербанк" осуществляет выход на закрытый и ненасыщенный белорусский рынок, Внешэкономбанк осуществляет выкуп мажоритарного пакета проблемного банка в Украине.

Третья тенденция связана с тем, что при наличии влиятельных госбанков и неэкономических мотивов сделок, на российском рынке сформировались также отдельные компании ("Тройка Диалог"), достаточно устойчивые, чтобы реализовывать долгосрочные стратегии развития в противовес кризисным процессам, причем партнерами могут выступать глобальные игроки, такие как Standard Bank. Такие сделки являются свидетельством определенной стадии развития российской финансовой отрасли на пути сближения с мировыми стандартами.

На відміну від механізму злиття, який передбачає досягненнякомпромісу інтересів і конструктивну взаємодію між зацікавленими суб'єктами, механізм поглинання банків може мати односторонній характер. Щодоорганізаційно-економічних механізмів забезпечення ефективності злиттів тапоглинань комерційних банків, то їх доцільно трактувати як комплекс взаємопов'язаних організаційних змін і технологій управління інтелектуальними, фінансовими, інформаційними, матеріальними та іншими ресурсами, який спрямований на використання наявних резервів і пошук нових можливостей отримання позитивних економічних та інших (соціальних, технічних, емоційно-психологічних) ефектів від злиття і поглинання комерційних банків. За результатами виконаного дослідження, до організаційних змін і технологій управління ресурсами, які є елементами організаційно-економічних механізмів

забезпечення ефективності злиттів та поглинань комерційних банків, належать методичні рекомендації з ідентифікування ефективності реалізації механізмів злиття і поглинання, моделі контролювання і регулювання реалізації рішень і система інформаційного забезпечення підготовки управлінських рішень щодо злиття і поглинання комерційних банків, розроблена статико-динамічна модель створення системи моніторингу змін показників економічногорозвитку комерційних банків і чинників, які вплинули на них.

Wachovia
(англ. Ваковия
) - одна из крупнейших банковских сетей, пятый ^[1]
крупнейший банк США по рыночной капитализации. Ваковия входит в список Fortune 1000, занимая 58 позицию в 2006 году. Банк предоставляет как потребительские банковские услуги (банковское обслуживание, кредитование физических и юридических лиц, выпуск кредитных карт), так и услуги доверительного управления, инвестиционного банкинга, управления состояниями. Банк оперирует в 21 штате США и 6 странах Латинской Америки. Ваковия имеет 40 офисов по всему миру.

В связи с финансовым кризисом ипотечного кредитования, банк понёс значительные потери.

10 октября 2008 года, руководство банка согласилось на слияние с банком Wells Fargo, стоимостью в 15 миллиардов долларов.