Культ особи Мао Цзедуна та соціально-економічні експерименти комуністів Китаю

Культ особи Мао Цзедуна

та соціально-економічні експерименти комуністів Китаю.

Події, які відбулись у другій половині 50-х років у СРСР, позначились на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова – “Наздогнати і перегнати США в галузі економіки”, “Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі” та інші – відбилися у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п’ятирічки. У травні 1958 р. компартія Китаю проголосила так званий курс трьох червоних знамен: “генеральна лінія” (до комунізму), “великий стрибок”, “народні комуни”. Стрибок передбачав досягнути за п’ятиріччя (до 1962 р.) високих промислових показників, зокрема довести виплавку сталі з 5,4 млн. т щорічно. З цією метою створювали “малу металургію”: всюди – у селах, містах, на подвір’ях інститутів, шкіл, лікарень, театрів, установ – споруджували сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей, які цілодобово виплавляли схожий на метал продукт. Для виробництва цієї непридатної для застосування “сталі” було марно витрачено 80 млн. т вугілля, 40 млн т залізної руди і працю длизько 100 млн чол.

З серпня 1958 р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. “народних комун”. Характерною рисою була воєнізація праці, створення трудових армій. Селяни, об’єднані у роти, батальони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була “залізна миска рису”. І хоч державна статистика рапортувала про зростаючі успіхи, гостра нестача продуктів харчування в країні призвела до голоду та мільйонних жертв у КНР.

Соцально-економічні експерименти КПК загострили національні проблеми. У районах, де проживали національні меншини, провадилася жорстка політика насаджування “народних комун” бех урахування конкретних умов. У березні 1959 р. спалахнуло збройне повстання у Тібеті, а також відбулися заколоти у провінціях Південно-Західного Китаю. Політика “трьох знамен” завершилась повним провалом.

У січні 1961 р. пленум ЦК КПК проголосив новий курс – на “урегулювання” економіки. На основі рішень пленуму було реорганізовано “комуни”, селянам повернули присадибні ділянки, худобу, хатнє майно. Згорнули капітальне будівництво, багато підприємств переорієнтували на випуск сільськогосподарського реманенту. Із міст у села примусово переселили 20 млн чол. Основним гаслом країни стало: “Сільське господарство – основа народного господарства.

На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відносини. Мао Цзедун виступив проти розвінчання культу особи Сталіна М. Хрущовим. Більш того, він почав претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Суперечки радянських і китайських комуністів призвели до згортання економічних, торговельних зв’язків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років.

Антирадянська політика керівництва КПК викликала невдоволення певних сил у партії, державному апараті, інших ланках управління КНР. Десятки тисяч китайців, головно членів КПК, здобули освіту чи підвищували кваліфікацію в СРСР. Після повернення вони займали високі посади. Це, очевидно, наштовхнуло Мао Цзедуна та його найближче оточення на ідею грандіозної чистки у партії і держапараті під назвою “велика пролетарська культурна революція”.

“Велика культурна революція” проводилася у 1965-1976 рр і стала апогеєм культу особи Мао Цзедуна. У грудні звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна були висунуті проти керівників пекінського міському КПК, відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих членів армії. Розправи йшли по всій країні.

У серпні 1966 р. на мільйонному мітингу у Пекіні було оголошено про створення молодіжної організації хунвейбінів (“червоногвардійців” Мао.) Вони створювали нові органи партійної та адміністративної влади, які мали назву ревкомів. Хунвейбіни виконали свою роль, і нова влада, не гаючи часту, з ними розправилась. Мільйони їх було вислано на “перевиховання” у віддалені села. У результаті кампанії по створенню ревкомів, завершеної восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю.

ІХ з’їзд КПК, що, як і наступні, відбувся в умовах суворої секретності, закріпив новий політичний режим. З’їзд прийняв новий статут партії, який містив безпрецендентний пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао ще за його життя був оголошений Лінь Бяо. Однак невдовзі міністра оборони було оголошено ворогом народу, і він зник з політичної арени.

Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, яка налічувала близько 30 млн. осіб. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися.

1976 р. позначений бурхливими подіями у житті Китаю. 8 січня помер прем’єр Державної ради, один із засновників КПК, авторитетний політик Чжоу Еньлай. У день пам’яті померлих, 4 квітня за традиційним місячним календарем на площі Тяньаньмень відбулось несанкціоноване владою масове покладання квітів у пам’ять Чжоу.

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалась гостра боротьба за владу, в результаті якої багатьох з найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили “бандою чотирьох”, звинувативши їх у проведенні руйнівної “великої культурної революції”. Судовий процес над “бандою чотирьох” засвідчив причетність мао Цзедуна до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн. осіб.

Процес над “бандою чотирьох” тимчасово примирив молодих висуванців культурної революції на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао зайняв усі керівні посади в партії та державі, і стару гвардію, очолену реалібітованим Ден Сяопіном. Однак поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена з усіх посад. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан.

Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею “чотирьох модернізацій” Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідея не була схвалена у вищих ешелонах влади, однак стала популярною в народі.

Курс реформ Ден Сяопіна.

Грудневий пленум ЦК КПК став етапним в історії КНР. Його рішення дали початок реформам, скерованим на побудову у країна “соціалізму з китайською специфікою”. І хоч Ден Сяопін постійно повторював китайську приказку, що “не має значення якого кольору кішка – чорного чи білого, аби вона добре ловила мишей”, все ж комуністична ідеологія залишалась основою проведення реформ.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював “чотири принципи”, які згодом увійшли до оновленої конституції КНР 1982 р. Це: 1) дотримуватись соціалістичного шляху; 2) дотримуватись диктатури пролетаріату; 3) дотримуватись керівної ролі Компартії; 4) дотримуватись марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

З 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент створення підприємств зі змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на узбережжі Китаю створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою зоною “економіко-технологічного розвитку” – така їх офіційна назва – є Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об’єктів. Капіталовкладення у зону на початок 1988 р. перевищили 100 млн доларів, з яких 44% належить китайській стороні. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі.

З 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої – відмовитися від централізованого директивного плану і впровадити ринкові відносини.

Закликаючи до збагачення, Ден переконує: “Бідність – не соціалізм”, не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. За роки реформ більш ніж у чотири рази збільшився валовий національний продукт і значно зріс життєвий рівень народу. Це не означає, що розбагатіли усі китайці. За офіційними даними, 80 млн чол. Не можуть забезпечити свої потреби в харчуванні та одязі.

Формула Ден Сяопіна – “соціалізм із китайською специфікою” майже не зачепила партійну систему. Партійний контроль і надалі пронизує усі сфери суспільства.

Розвал “світової системи соціалізму” вселив у народи Китаю надію на послаблення тоталітаризму всередині країни. У березні 1089 р. посилився широкий демократичний рух молоді за права людини. На центральній площі Пекіна відбувались демонстрації, мітинги, сотні студентів голодували на знак протесту проти репресивної політики влади.

У травні 1089 р. у Пекіні було запроваджено воєнний стан. У ніч з 3 на 4 червня 1989 р. проти демонстрантів на площі тяньаньмень направили танки і бронемашини. Пролилася кров. За офіційними даними, серед мирного населення було 200 вбитих та 3 тис. поранених. Однак за оцінками західних засобів масової інформації, кількість жертв була значно більшою (близько 35 тис. осіб).

Зовнішня політика КНР.

У перше десятиріччя комуністичної влади свою зовнішню політику Китай будував, озираючись на Москву, яка міцно тримала важелі економічної військової допомоги Пекіну. І СРСР, і КНР приймали спільні рішення відносно агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.

Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримкою СРСР спробувало вирішити проблему “двох Китаїв” – возз’єднати тайвань з КНР. Воєнна сутичка комуністів і гоміньданівців у Тайваньській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу.

Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи “суворе й останнє попередження” за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили і територію та акваторію тайваню. Кількість попереджень зростала, і рахунок йшов на сотні.

Одночасно змінювалась радянсько-китайська дружба, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаєві десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї.

Перші незгоди у радянсько-китайських стосунках виникли у зв’язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. На рубежі шістдесятих років керівництво економічно зміцнілого Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту між КНР та Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР у 1962 році розпочала війну проти Індії і окупувала північну частину її території, що похитнуло престиж СРСР як “господаря” соціалістичного табору.

Іделогічні суперечки з початку 60-х років між компартіями Китаю та Радянського Союзу за лідерство у міжнародному комуністичному русі, безкомпромісність лідерів – М. Хрущова та Мао Цзедуна – підштовхнули уряди обох країн до конфронтації.

Китай займав жорстку позицію по відношенню до союзників Москви у Азії. Так Пекін відмовився надати обіцяну військову допомогу ДРВ у американо-в’єтнамській війні, виступив за негайне виведення радянських військ з території Монголії. КНР, проголосивши себе лідером “третього світу”, включилась в активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки.

У середині 60-х років у пекінського керівництва склалась зовнішньо-стратегічна концепція, сутність якої, за словами Мао Цзедуна, полягала в тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички “двох тигрів” – СРСР та США, а “мудрій мавпі”, Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї така концепція загрожувала світовою катастрофою. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів з Заходом. Важливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у ООН. Восени 1971 р. її було визнано спадкоємницею Республіки Китай, однієї із засновників Організації.

Антирадянський курс Пекіна схвально зустріли правлячі кола США. Відповідно до принципу “ворог мого ворога – мій друг”, США охоче пішли на нормалізацію стосунків з КНР. У 1972 р. за попередньою домовленістю президент США вперше відвідав Пекін. Того ж року Пекін відвідала урядова делегація Японії. Неодмінною умовою нормалізації відносин Китай ставив припинення офіційних контактів з тайванем. Японія, а згодом і США виконали умову і перевели свої стосунки із тайванем у ранг неофіційних, хоча це й не позначилось на економічних зв’язках з острівною республікою.

У 1978 р. був підписаний мирний договір між КНР та Японією, а у січні наступного року Китай та США встановили дипломатичні відносини. Того ж 1979 р. Китай відмовився продовжити Договір про дружбу з СРСР 1950 р., 30-річний термін якого закінчувався, рішуче засудив агресію СРСР проти незалежного Афганістану і підтримав поставками зброї афганський партизанський рух опору.

У лютому 1979 р. війська Китаю напали на Соціалістичну Республіку В’єтнам. Вперше у світовій історії розпочалась війна між соціалістичними державами. Ден Сяопін оголосив, що Китай вирішив “дати урок” В’єтнамові за його втручання у камбоджійські справи. Однак перший же місяць кровопролитних боїв продемонстрував силу і впертий характер “учня”. Зі значними втратами війська КНР відступили.

У березні 1996 р. армія КНР провела масштабні манери біля тайваню, продемонстрували можливість воєнного вирішення проблеми “двох Китаїв”. Ще ніколи ракети з материка не долітали так близько до Тайваню. Для захисту острівної республіки США вирядили найбільше з часів в’тнамської війни бойове угрупування. Тайванська криза тривала недовго і завершилася демонструванням “м’язів” обох великих держав, однак суттєво попсувала їхні взаємовідносини. За цих умов під час візиту російського президента Бориса Єльцина у Китай в квітні 1996 р. було продемонстровано зближення позицій Москви і Пекіна з багатьох проблем міжнародного життя, а саме: сприяння модернізації армії; надавання допомоги у справі запуску людини у космос; у побудові АЕС в провінції Ляолін; у прокладанні газо- та нафтопроводів; а також у розробці найбільшого гідротехнічного проекту століття – каскаду ГЕС “Санься” (“Три міжгір’я”) на річці Янцзи.

Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торговим партнером України. Президент України Леонід Кучма, перебуваючи з офіційним візитом у КНР в грудні 1995 р., зазначив, що є всі можливості вже до кінця цього століття збільшити обсяг двосторонньої торгівлі, довівши до 2-3 млрд американських доларів на рік. Президент України назвав конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви розширення зв’язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно- і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство.

Сільське господарство – важлива проблема сучасного Китаю. За оцінками демографів у 2000 р. в країні буде понад 1,3 млрд населення. Уже нині у Китаї проживає понад 20% населення планети, яке обробляє лише 7% світових орних земель.