Философия абсурда Альбэра Камю

З М І С Т 1. Вступ 2. Розділ І. Концепція абсурду у теоретико - філософській спадщині А.Камю: есе “ Міф про Сізіфа” 3. Розділ ІІ. Абсурд у драматургії та прозі Камю 4. Висновки 5. Список використаної літератури 26 В С Т У П У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов”язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю

Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі. Таке поєднання літератури і філософії є явищем невийнятковим, адже література Франції, як жодна інша, змогла наблизитися до філософії. Філософічність літератури - це давня традиція, яка розвивається ще з часів Середньовіччя та Відродження, а в епоху Просвітництва вона досягла значного злету, варто назвати хоча

б імена Ж Ж. Руссо, Монтеск’є, Д. Дідро, Вольтера та ін. Саме у Франції зародився жанр есе, який функціонує на стику філософії та літератури а Камю був митцем - есеїстом. Д. Наливайко зауважив, що “навідміну від Марселя і Сартра, Камю не прагнув до витворення філософських систем. Камю тяжіє до образного типу мислення, що простежується

і в його есеїстиці”.1 Камю неодноразово повторював, що він не є філософом. Ще в молодому віці Камю записав у своїх записниках: “Думають тільки образами. Хочеш бути філософом - пиши романи”. Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а також у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські праці не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом.

Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна мати достатній матеріал для аналізу. Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко зміна його філософських поглядів безпосередньо ¬ 1.Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза Альбера Камю / А. Камю. Твори у 3-х т. Т.З Харків, 1997 С.593. пов’язана з

історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.). Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”. С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі.2 Отже, першим витком спіралі є коло “Абсурду”. Другим витком

є “Бунт”. Цей етап утворюють твори: “Чума”, “Праведні”, “Бунтуюча людина”. Третій виток - твори написані у 50-ті роки. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: “Падіння”, “Вигнання і царство”. С. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву “Вигнання”.3 Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав

їх незрілими. Оскільки тема обмежена лише філософією абсурду, то до розгляду ми візьмемо твори першого етапу, але у контексті усієї творчості А. Камю. Проблемою абсурду у творчості А. Камю цікавились, починаючи з часу написання його ранніх творів. По-перше, це була не тільки досить нова проблема, а й актуальна, по-друге, у Камю проблема абсурду знайшла досить цікаве й неоднозначне тлумачення.

Камю підніс проблему абсурду до рівня найважливіших проблем людства. У філософський науці є уже певна кількість досліджень філософії абсурду у Камю. Багато досліджень стоять, як і сама творчість Камю, на межі філософії та літературознавства, і прагнуть охопити при аналізі усю творчість в усіх її аспектах. Серед найвідоміших дослідників 2.Див.:

Великовський С.И. “Проклатые вопросы” Камю / А.Камю. Избранное М 1988 С.9. 3.Див.: Там же С.9. слід згадати імена С. Великовського, В. Карпушина, Н. Маньковської, С. Семенової, А. Руткевича та ін. Найбільш інтенсивно займалися цією проблемою у 70і, 80і рр. На сучасному етапі, а особливо в українській науці ця проблема недостатньо широко досліджується.

Дана робота складається з двох розділів: дослідження поняття абсурду у теоретичних працях Камю (зокрема у “Міфі про Сізіфа”) та дослідження філософії абсурду у драматургії та прозі. Розділ І Концепція абсурду у теоретико-філософській спадщині Альбера Камю: есе “Міф про Сізіфа”. Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у

Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю ¬– мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”.4

Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природньо, що кожен з філософів - екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття - релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя. Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе

і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини таким відчуттям

є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття. Що ж таке абсурд? 4.Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3х т. т.3 Харків,

1997 С.600. Саме поняття абсурд у його сучасному філософському значенні ввів філософський письменник А. Мальро, тобто абсурд, як характеристика існування людини в сучасному світі. У певному розумінні і Камю, і Сартр вважали Мальро своїм наставником. Камю перетворив абсурд на фундаментальне поняття своєї філософської системи. Сам термін “абсурд” ( від лат. absurdus ) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.

Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. “Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові вона є породженням самоусвідомлення людини в світі”.5 Поняття абсурду у Камю і у Сартра відмінні уже в самій своїй основі. Ще в 1938 р. у своїй рецензії на роман Сартра “Нудота”

Камю писав: “Виявити абсурдність життя - аж ніяк не завершення, а тільки початок Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають “6. А уже в 1940-41 рр слідом за “Стороннім” Камю взявся за філософську працю “Міф про Сізіфа”, щоб викласти в логічних викладках свій задум - проаналізувати абсурдність життя як початок усього, “відправну точку”: “абсурд, з якого досі все висновувалося, в моєму есе розглядається як відправна

точка”.7 5.Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3-х т. т.3 Харків, 1997 С.600. 6. Див.:Там же С.602. 7. Камю А. Вибрані твори у 3-хт. Т.3 Харків, 1997 С.72 (Далі цитуватиму за цим виданням, у дужках зазначатиму лише том і сторінку). Абсурд розглядається Камю не як висновок з аналізу дійсності, а як “ вихідний постулат,

з яким треба співставити дійсність, включаючи в неї людину”.8 У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д. А.Камю ще на початку своєї праці зауважує, що мова йтиме про “абсурдну чутливість, а не про філософію абсурду” ( ІІІ, 72). Відчуття абсурду з’являється з усвідомленням дійсного місця людини у світі, за

Камю, абсурд - “метафізичний стан людини в світі”. У першу чергу Камю звертається до проблеми самогубства. Ця проблема цікавила Камю ще зі студентських років, а в кінці 30х р. для Франції вона стала особливо актуальною, тому Камю у “Міфі про Сізіфа” акцентує: “Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема - проблема самогубства.

Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим отже, відповісти на головне питання філософії ( ІІІ,72). У Камю самогубство тлумачиться як явище соціальне, але причини його заховані у глибоко суб’єктивних переживаннях. Почуття абсурду, до якого людина здатна дійти внаслідок розладу між самою собою і своїм життям, на зразок розладу “між актором і його лаштунками” ( ІІІ,74), може стати для людини причиною самогубства.

Саме зв’язку між абсурдом та самогубством і присвячене есе “Міф про Сізіфа”. Камю найперше розглядає питання, чи спонукає абсурд до смерті і висуває на перший план питання про виходи з цього “метафізичного стану”. Абсурд за Камю - це розлад. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина 8.Див.: Москвина Р.Р. “Метод абсурда” А.

Камю как феномен неклассического философствования / Вопросы философии 1974 N10 С.137. також. “Абсурд народжується стверджує Камю з їхнього зіткнення” ( ІІІ,91). Тобто, абсурд не міститься ні в людині, ні в світі, а лише в їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людський розум.

Якщо на початку дослідження Камю ще пробує константувати абсурдність світу, то у процесі роботи він все-таки доходить до висновку, що “сам по собі світ є нерозумний, і це все, що про нього можна сказати” ( ІІІ,85), а абсурд однаковою мірою залежить і від людини, і від світу. Людина, яка усвідомила абсурд, на думку

Камю, уже навіки від нього залежна. У таких ситуаціях філософи - екзистенціалісти пропонують втечу. Ясперс знаходить вихід в акті віри, у Шестова - це також “стрибок” до Бога і т.д. На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом пише

Камю немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості. Зникає людська свідомість ( сама людина) - зникає абсурд, але це не той вихід, який прагне знайти Камю. Камю вивів з абсурду три наслідки, якими

є “бунт”, “свобода”, “жага”. “Однією лише грою свідомості читаємо у Камю я перетворюю в правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство” (ІІІ,114). Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування. Усвідомлення абсурду для Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду.

Але важливіше інше - якщо життя не має сенсу, то який інший вихід, крім самогубства? Цьому питанню Камю присвятив останній розділ своєї праці - притчу про Сізіфа. Метод Камю, який виходить з нездоланності абсурду, з початкового розуміння абсурдності буття отримав назву “ абсурдного методу”.9 У філософських дослідженням “Міф про Сізіфа” нерідко називають маніфестом філософії абсурду.

Камю вдалося розробити детальний аналіз явища абсурду в усіх сферах буття, він надав йому універсального характеру. “Міф про Сізіфа” - теоретичні роздуми про абсурд. У цьому філософському есе Камю розглядяє всі аспекти “відчуття абсурду”, обгрунтовує “поняття абсурду”, трактує проблеми абсурдної творчості, і, нарешті, завершує притчею про Сізіфа - своєрідною “міфологемою абсурду”.9 У своєму романі “Нудота”

Сартр також впритул підійшов до ідей абсурду. Його Антуан Рокантен є для Сартра “героєм абсурду”, тобто людиною, яка пізнала абсурдність життя і вже не може відвернутися від усвідомлення цього. Камю визначає “людину абсурду” як людину, “яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її” ( ІІІ, 115). Це людина, яка віддає перевагу здоровому глуздові.

Камю зупинив свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету “вичерпати себе до решти”. Що ж це за люди? У Камю це Дон Жуан, Кирилов, Сізіф та актор. Коротко зупинимось на кожному з них. На прикладі Дон Жуана Камю показує, що абсурдна людина відкидає сум. Дон Жуан не відає, що таке сум, печаль чи журба. Його геніальність проста: його розум ніколи не переступає

своїх меж. Абсурдна людина не вірить у глибокий зміст речей, він здатен лише колекціонувати своє минуле без жалю і вірити у майбутнє. Оскільки Камю вважає, що абсурд є протилежністю надії, то людина 9.Див.: Семенова С. Метафизика искусства А.Камю /Теории, концепции, школы M 1975 С.92. абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію.

Ще одним “лицарем абсурду” Камю називає актора, визначаючи абсурдним не стільки самого актора, скільки його долю: “ акторові відведено три години, щоб побути Яго або Альцестом, Федрою або Глостером. У цьому куцому проміжку часу, на п’ятдесяти квадратових метрах кону він вдихає в них життя й змушує вмерти. Ніколи ще абсурд не демонструвався так вдало ” ( ІІІ, 124). І Дон Жуан, і актор можуть змиритися зі своєю долею, адже “ навіть звичайні люди вряди-годи

кінчають тим, що погоджуються на ілюзію”. Але, зауважує далі Камю: “ Завойовник або актор, творець або Дон Жуан можуть забути, що їхній спосіб життя неможливий без усвідомлення властивої йому безглуздості” ( ІІІ, 139). У своїй роботі Камю звертається до творчості Ф. Достоєвського, бо усі герої Достоєвського запитують себе про смисл людського буття.

Герой “Бісів” Достоєвського Іван Кирилов ставить питання про самогубство, “вище самогубство” заради ідеї. Кирилов теж є людиною абсурду, він не вірить у майбутнє, але вірить у вічне теперішнє. Камю доходить до висновку, що тема самогубства у Достоєвського є темою абсурду, його герої у щоденних вчинках втілюють абсурдні істини. На думку Камю, твори Достоєвського не є абсурдними творами, а лише творами які піднімають проблеми

абсурду. Яку ж творчість вважає абсурдною Камю? Творчість, яка твориться не для майбутнього ,яка може бути будь-якої миті зруйнована, знищена, забута і водночас вільна, яка не належить часові, є абсурдною. Людина абсурду аж до “ Міфа про Сізіфа” швидше камінь у групі камнів. Він споріднений з іншими хіба що своїм випадковим існуванням 10. У “Міфі про Сізіфа” з”являється, як ми уже простежили, цілком нове тлумачення 10.Див.

: Великовський С.И. “Грани несчастного” сознания М.1973 С.88. “абсурдної людини”. Абсурдною людиною постає у філософії Камю і античний Сізіф, покараний богами на довічну даремну працю - “ викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу” ( ІІІ, 149). Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так

і в своїх муках. Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Але така участь не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює так само як і Сізіф - щодня монотонна і марна праця, якій не видно кінця.

Його доля, на думку Камю, не менш абсурдна. Але висновок, який робить філософ - оптимістичний: “ Немає такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі” ( ІІІ, 151). До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю наводить приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що “

все гаразд”. Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння. Сізіф, у розумінні Камю, теж стверджує, що все добре, він заперечує богів і надає нового сенсу своєму життю і своїй приреченості. “Самої боротьби за вершину підсумовує філософ

досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим” ( ІІІ, 152). Сізіф зумів повернути свою кару у звинувачення богів, у засвідчення сили непокірного духу. У безглуздя він вніс зміст своїм викликом: “єдина правда – це непокірність.”11 Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, яка приречена на вічне протистояння абсурду. Усвідомлення абсурду у даному випадку приводить не до самогубства, про яке

Камю говорив на початку есе, а, навпаки, до перемоги, до щастя. Отже, як вдало зауважив Д. Наливайко ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, ала й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі “Міфа про Сізіфа” екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм”.12 У своєму дослідженні про Камю А. Моруа писав: “Міф про

Сізіфа” - символ людського життя. Щож ми робимо на землі, якщо не виконуємо безнадійну роботу? Коли нам вдається з неймовірною працею підняти камінь на вершину, хвороба чи війна знову скидає його до підніжжя, і, щоб там не було, життя все рівно закінчується смертю, падінням. Усвідомити безглуздність цієї суєти - означає побачити абсурдність людського життя. В цьому світі, де немає надії, немає ілюзій, людина почуває себе “сторонньою”13.

Камю не приймає відчаю, і тому, як визначив Моруа, “велич людини в знанні, що вона смертна”. І відповідно: “велич Сізіфа в знанні, що камінь неодмінно скотиться вниз”. У своєму есе Камю стверджує, що абсурд може заполонити будь-яку людину, навіть рядову, звичайну, яка особливо переймається сенсом буття. Абсурд - це доля не лише таких як Сізіф, Дон Жуан та інших. Але абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не згоджуються.

На відміну від філософів, 11. Великовський С.И. Грани “несчастного сознания” М.1973 С.88. 12. Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3х т. Т.3 Харків, 1996 С.602. 13.Див.: Моруа А. От Монтеня до Арагона М 1990 С.355. які у принципі не визнають пізнаваності світу,

Камю вважає його пізнаваним, але це пізнання завжди буде гіпотетичною теорією людської свідомості, іншого результату досягти неможливо. Пізнання світу межує з пізнанням абсурду. В 1939 - 1940рр працюючи одночасно над “Калігулою”, “Стороннім” і “Міфом про Сізіфа”, Камю закінчує перший етап своєї творчості, (“ першу частину” за його словами), який він називає “циклом абсурду”. А у лютому 1941 року

Камю з полегшенням відзначить у своєму щоденнику: “Закінчив Сізіфа. Три абсурди закінчено. Початок свободи”.14 Окремим додатком до праці А. Камю є його дослідження: “Надія і абсурд у творчості Франца Кафки”. У своїх дослідженнях як літературознавстві так і науковці-філософи неодноразово звертали увагу на спільність світоглядних позицій

і творчого методу у А.Камю та Ф.Кафки. Кафківські герої такі ж відчужені від суспільства, як і камюсівські, їх переслідує таке ж трагічне відчуття абсурду. У праці Камю темі абсурду у Кафки присвячене окреме дослідження. У першу чергу Камю звертає увагу на символи у Кафки, оскільки саме за допомогою символізації письменник і передає своє розуміння абсурду життя. Метод Кафки відмінний від методу

Камю, для нього не важливе реалістичне зображення, правдоподібність подій і т.д. Для Кафки має значення інше - правдивість, натуральність оповіді. Ситуації абсурду, які створює Кафка нічим не відрізняються від щоденних, побутових. Кафка вважає щоденне життя людини таким же абсурдом, який приймається як норма. Саме в цьому і полягає абсурд. Персонажі Кафки навіть не намагаються знайти пояснення,

і тим більше - якось діяти. Вони не здатні навіть усвідомити проблеми, яка перед ними стоїть. Його герої, потрапляючи в абсурдну ситуацію, поводяться ще абсурдніше. 14.Див.: Кушкин Е.П. Альбер Камю. Ранние годы Л 1982 С.153. Сам же автор створює ситуації, які неможливо пояснити, вони здатні розчавити будь-якого персонажа, особливо якщо він не усвідомлює того абсурду, який на нього звалився.

Як правило, герої Кафки ще й не знають причини того, що відбувається, у них відсутня логіка пояснення тих чи інших явищ (це і Йозеф К. у “Процесі” і Грегор Замза у “Перевтіленні”). Камю звертає увагу, що “чим незвичайніші пригоди героя, тим краще видно природність, натуральність ( ІІІ,154). Окрім цього, Камю стверджує, що у послідовності творів Кафки є своя логіка, що відповідає К’єркегоровому: “

Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній” ( “Чистота серця”). З цього випливає, що: “ необхідно було написати “Процес”, щоб узятися за “Замок” ( ІІІ,159). У свій час Камю писав “Не існує любові до життя без відчаю від життя”. Так поряд з абсурдом з’являється надія. Надія як завершення абсурду наявна і в К’єркегора, і у Шестова. Камю теж шукав виходу з абсурду.

Як уже було сказано вище, філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. У Камю філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої і незрозумілої долі людини. Камю приходить до усвідомлення, що “ для того, щоб жити, людина повинна бунтувати”. З усвідомленням і прийняттям бунту творчість

Камю набуває нового характеру. Це вже новий “виток” спіралі, цілком віддмінний від етапу абсурду, але саме в абсурді і є корені бунту. Етап бунту є логічним продовженням абсурду, його новим переосмисленням. У своєму дослідженні творчості Камю С. Великовський зазначив: “Всі книги Камю претендують на те, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: в них розум намагається пробитися крізь товщу минущого, крізь житейсько – історичний пласт до якоїсь життєвої правди

існування і призначення особистості на землі. До правди споконвічної і кінцевої, на рівні міфа – правди заповіді, завіту”14. 14 Великовський С.И. “Проклятые вопросы” Камю/ Камю А. Избранное М 1988 С.11. Розділ ІІ Абсурд у драматургії та прозі Камю. “Міф про Сізіфа” та роман “Сторонній” були надруковані у 1942-1944рр.

Вони були написані у часи, коли Франція була у відчаї. Тоді ці твори були сприйняті як екзистенціалістські. Для французів у роки катастрофи і відчаю виклик, який кидає абсурдові мисляча людина у Камю, був явищем на яке чекали і сподівалися. Вище ми уже розглянули основні положення есе “Міф про Сізіфа”. Сартр назвав “Міф про Сізіфа” теорією роману “Сторонній”.

І хоча у “Сторонньому” немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.15 Камю досліджує абсурд у двох романах - “Щаслива смерть” і “Сторонній”, але перший свій роман він не дозволив друкувати. “Щаслива смерть” досліджує “щоденний абсурд”, адже саме щоденне життя людини, приреченої померти, позбавлене сенсу, воно абсурдне. Мерсо ( зі “Щасливої смерті”) відчуває монотонність

і непотрібність своєї праці, а це і є причиною, грунтом для абсурду. Перший твір не реалізував задум Камю, але продовження образу головного героя є Мерсо у романі “Сторонній”. Саме цей роман ми розглянемо детальніше. Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат – 15 Долгов К.М. От Киркегора до Камю М 1990 С.348. людину абсурду. Відчуженість Мерсо має свої підстави.

Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина (як і Калігулі), що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті

однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства. А. Камю писав: “Він відмовляється від брехні. Брехати - це не просто говорити те, чого не було насправді. Це також і головним чином - говорити більше ніж було насправді, а в тому, що стосується людського серця говорити більше ніж почуваєш Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя.

Він говорить те, що є насправді, він відмовляється від фальшу, і ось усе суспільство почуває себе під загрозою”. “Сторонній” - життєва реалізація “Міфа про Сізіфа”. Його герой - людина приречена на смерть за абсурдний злочин і врятована тим, що його згубило”. У І розділі ми уже згадували, що на думку Камю абсурд є фатумом не тільки вибраних людей, він може звалитися на будь-яку людину, навіть “рядового

службовця”. Такими “маленькими ” людьми є герої Кафки, що потрапляють в абсурдні ситуації, таким “дрібним” чиновником є і Мерсо у повісті Камю. Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цього суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник це відмова від брехні. “Для молодого Камю жити правдою - означає жити абсурдом”.17 У своєму романі

Камю свідомо підтримує враження “Розладу між людиною і її життям, між актором і дикораціями”, йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. В основі правди Мерсо лежить факт смерті. Є.Кушкін приходить до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, яка врешті заважає їй жити і руйнує її природу, то у “Сторонньому” Камю, навпаки,

іде шляхом “роздягання” особистості, щоб показати її природу.18 Герой Камю - природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але він близький до природи. Фокін зауважив, що “думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини і світу в природі; ніколи не заперечуючи “природу”, вона тим самим зуміла зберегти поняття “природи людини”, його суті, знищене в екзистенціалізмі

Сартра. Абсурд, як вихідне положення думки Камю означає переживання цього розладу між світом і людиною”.19 Якщо порівняти естетику Камю і Сартра, то вони у своїй філософії розходяться у першу чергу у ставленні до абсурду та у ставленні до природи. Героєві Сартра, Антуану Рокантену, світ природи не тільки втратив органічний зв’язок з людиною, а й бунтує проти людини. Бунт речей як реакція абсурдної людини на світ.

Головне - це відраза і огида, яку відчуває герой до довколишньої дійсності, і як наслідок - нудота. Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках з суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, з ким одружитися, йому байдуже до смерті його матері, йому байдуже до моралі суспільства Але йому не чужий і не байдужий світ природи, він обожнює сонце.

Мерсо живе у світі елементарних почуттів ( ІІІ, 603). 18.Див.: Кушкин Е. П. Альбер Камю. Ранние годы Л 1982 С.153. 19.Див.: Фокин С.Л. Камю и Сартр // Весник Ленинград. унив. Серия2. История, языкозн литерат 1991р Вып. 4 С.76. Камю ставить свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок,

і хоча вони не схожі на ситуації Кафки, вони мають спільну мету - викриття абсурдного світу. Але це неодностороннє явище - ми маємо ще й абсурдну людину. Мерсо живе не за тими законами, які сповідує суспільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами “вилізе йому боком” (І,41), але не приймає її. Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: “В мене було бажання переконати

його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий,як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки (І, 42). Мерсо не цінує життя, він мислить як людина, що не має сенсу життя, вже нічого не чекає від майбутнього. Його мислення позначене трагізмом: “Ну що ж, я умру. Раніше ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає : життя не варте того, щоб чіплятися за нього.

Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ - все одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. < > А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, немає великої ваги, як і коли ти помреш. А отже ( пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу змиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні” (І,69). Не вживаючи слова “абсурд”

Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усе згущається. Тут немає ні правих, ні винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але і нічого не пояснює. Як справедливо підсумував Великовський: “ В оповідачі “ Стороннього” почергово відкривали злодія і великомученика, нерозумну тварину і мудреця, виродка

і робота, недолюдину і надлюдину”.20 А може усе це разом? Єдине, що тут неможливе - це середина. Подібно до того, як Сізіф зміг піднестися над своїм стражданням до відчуття щастя ( “Сізіфа слід уявити щасливим” 20.Див.: Великовский С.И. Грани “несчастного сознания” М 1973 С.48. А.Камю), Мерсо теж підноситься до “стоїчної величі людини абсурду” - радіти життю навіть страждаючи.

Герой Камю пройшов через усі етапи абсурду, він збагнув світ, уже відчуваючи і усвідомлюючи смерть. Але він теж прийшов до щастя: “ я відчуваю - я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення своєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів - і хай вони зустрінуть мене криками ненависті”. Так завершив свій твір

А.Камю. Оскільки Камю вважає, що людина є першою і єдиною причиною своєї трагедії, то звісно випливає, що сторонній Камю не лише був, а й хотів бути стороннім суспільству, він не лише відчував абсурд, але й не підкорявся йому. Ще одним героєм Камю який повстав проти безглуздя і абсурду є Калігула. Саме п’єсою “Калігула” відкривається у творчості

Камю “коло Абсурду”. У драмі протест проти абсурдної долі концентрується у винятковій ситуації. Якщо у “Сторонньому” автор не дає нам причини перетворення Мерсо у людину абсурду ( адже у молоді роки він був звичайною людиною, то причини зміни у світогляді і поведінці Калігули Камю пояснює пізнанням істини. У чому ж полягає істина Калігули? Це істина проста: “Люди помирають

і тому вони нещасливі” (ІІ, 13), але саме вона стала причиною безглуздя, яким Калігула хотів пояснити людям їх участь. Абсурд, який Калігулі відкрився “ першому”, втілився у насильство і вбивство задля щастя. Усі знущання, вбивства та ін. злочини Калігула робить лише для того, щоб люди зрозуміли абсурдність світобудови, щоб

і їм відкрилась істинна, що вони смертні, приречені і нещасливі, що “життя не таке, яким має бути”, Калігула прагне зробити абсурд, який йому відкрився очевидним, адже це істина, яку мусять зрозуміти люди. Хаос, який Калігулі відкрився, панує скрізь - і на землі, і на небі, тому він прагне неможливого: “Я хочу небо розчинити в морі,змішати красу

і потворність, і щоб горе пирхало реготом” (ІІІ,20). У Калігули раптом прокинулося бажання возвеличитися над усіма і усім, керувати всім на свій лад. Він прагне зруйнувати абсурдний світ у самій його основі. Калігула розігрує виставу, жорстоку і криваву, щоб вбити в тупі голови “ правду цього світу, яка полягає в тому, що її в ньому немає”. С.Великовський зазначив, що

Калігула - “ вбивця не за натурою, а з філософського принципу. Калігула у Камю парадоксальний: він правий проти всіх у думках, але злочинець перед усіма на ділі”.21 Калігула у Камю не має наміру коритися абсурдній долі, він сам прагне стати долею і божеством, він одержимий ідеєю просвітити “сліпців” які довкала нього, у тому що життя абсурдне. Але ще абсурдніше те, що Калігула так і не зміг нічого

їх навчити, навіть цей жорстокий абсурд його жертви приймали як “норму”. Чи зміг Калігула “ зняти з неба місяць”, тобто досягти неможливого у своєму повстанні проти абсурду? Ні Камю приводить свого героя до висновку: “ Я не знайшов істинного шляху, ні до чого не прийшов. Моя свобода була не повна” (ІІІ,67). Уже новим етапом у світоглядній еволюції Камю стає етап “Бунту”, він послідовно виводиться з абсурду,

є його наслідком, новим переосмислен- ням. Це трактат “Бунтівна людина”, роман “Чума” і драма “Праведні”. “Чума” – роман філософський. За звичкою, літературні твори Камю мають жанрове визначення роману, хоча сам письменник шукав для них якихось інших визначень, наприклад, “міф”, “хроніка”, “притча”, адже художня творчість була для Камю справжньою філософією. Для роману – притчі характерне узагальнено – універсальне трактування зла

в контексті людського буття (чума для героїв роману – це зло, абсурд, щось невіддільне від існування людини). Але на цьому етапі творчості для Камю важливим стає бунт, тобто боротьба проти зла. Величезне значення тут мають паралелі , проведені до історії, фашизму як найбільшої чуми ХХ ст. У цьому випадку

Камю цікавить уже не кінцевий результат, адже зло незнищенне, а сама позиція людини , коли вона опиняється перед обличчям зла. Бунт, вважає Камю, породжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої, незрозумілої долі. А його метою є перетворення. Естетика бунту, яка прийшла на зміну естетиці абсурду, перейняла її досвід і розвинула з міркування у дію. Бунт у Камю – це дія.

У трактаті “Бунтівна людина” Камю досліджує історію бунту протягом двох століть. Це історичний бунт і метафізичний бунт. “Я бунтую, значить ми існуємо” – для того, щоб жити людина повинна бунтувати. Метафізичний бунт – це повстання людини проти своєї долі, свого призначення, це бунт проти самого світопорядку, це виклик несправедливості, це і виклик абсурдові.

Таким чином і герої Камю – літератора, і сама філософія Камю логічно виводять з абсурду ідею бунту як єдино можливу і правомірну. 21.Див.: Великовский С.И. Грани “несчастного сознания” М 1973 С.35. В И С Н О В К И Уся рання творчість А. Камю аж до 1941р включаючи і філософські праці і художні твори, присвячена проблемі абсурду.

Кожен з етапів творчості Камю, як уже зауважили науковці, включає в себе певний триптих: філософське есе, роман і драму. Камю зумів поєднати для реалізації свого задуму філософію, літературу і театр. Ми розглянули лише перший триптих, присвячений абсурдові. Абсурд як філософське поняття, як основа буття розглядається не лише А.Камю, але таке значення, якого надав абсурдові Камю, не має аналогів.

Теоретичною розробкою філософії абсурду є ”Міф про Сізіфа”, у якому Камю розглядає зв’язок абсурду і самогубства, абсурдну людину, абсурдну творчість, абсурдну свободу. Камю визначив абсурд як фундаментальну проблему буття. Філософ стверджує, що абсурдним не є ні світ, ні людина - абсурд виникає лише у їхній взаємній присутності, адже це “метафізичний стан людини в світі”.

Головна відмінність Камю у підході до проблеми абсурду полягає в тому, що абсурд розглядається не як висновок, а як початок роздумів. Камю прагне не просто константувати факт абсурду, а саме ті наслідки, до яких він приводить. Камю також шукає виходи зі стану абсурду. Таким виходом з абсурду став бунт. Бунт як логічне продовження філософії абсурду. На особливу увагу у камюсівському “Есе про абсурд” заслуговує “Міф про

Сізіфа”. Нове тлумачення образу абсурдного героя зводиться у Камю до висновку, що Сізіф зміг піднятися над своєю долею: “Сізіфа слід уяляти щасливим”- стверджує Камю. Реалізація теорії абсурду у літературі - роман “Сторонній”. Філософія абсурду у романі має неоднозначне тлумачення. З одного боку, створений філософом образ втілює ідею абсурдної людини, з

іншого - викриває абсурдність світу. Але, як уже згадувалось, Камю вважає, що абсурд народжується з зіткнення людини і світу, він є розладом між людиною і світом. Свою реалізацію абсурд має і у театрі. Абсурд втілився в п’єсі “Калігула”, яка власне, хронологічно і є першою з творів абсурду. ЇЇ герой, усвідомивши абсурдність життя прагне відкрити очі усім підлеглим;

методи, які використовує для цього “просвітлення” Калігула не приносять нічого крім лиха. Калігулі не вдалося стати божеством, він не зміг досягти неможливго. Концепція абсурду А.Камю постає цілісно лише при розгляді усіх творів циклу, вони не тільки доповнюють один одного, але є взаємопов”язані, так само як і цикли творчості Камю. Логічне завершення цикл абсурду знайшов у творах

ІІ етапу творчості - другого “витка” спіралі, який має назву “Бунт”. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Борев Ю. Спор идет о смысле жизни// Иностранная литература 1960 №5. 2. Великовский С.І. Від анархічного бунтарства до моралістичного гуманізму// Всесвіт 1972 №8. -С.142 -154. 3. Великовський С.И.

В поисках утраченого смысла - М 1979. 4. Великовський С.И. Грани “несчастного сознания” ( театр, проза, философская эссеистика, эстетика А. Камю) М 1973. 5. Великовський С.И. “Проклятые вопросы“ Камю./ КамюА. Избранное М 1988р. 6. Долгов К. Красота и свобода в творчестве Альбера Камю/ Камю А. Творчество и свобода. Сборник

М 1990. 7. Долгов К.М. От Киркегора до Камю. Философия. Эстетика. Культура М 1990. 8. Зарубіжна філософія ХХст. у 6 кн. Кн.6 / Під ред. Волинки Г.І К 1993. 9. Евнина Е. Судьбы экзистенциалистского романа// Вопросы литературы 1959 №4 10. Камю А. Вибрані твори у 3-х т Харків, 1996 -1997, т.1

Проза, т.2 Театр, т.3 - Есе 11. Камю А. Диалог с глухими // Слово 1991 №3 12. Карпушин Б.А. Концепция личности у Альбера Камю// Вопросы философии 1967 №2. 13. Кутасова И.М. Альбер Камю: нигилист против нигилизма// Вопросы философии 1975 №7 14. Кушкин Е.П. Альбер Камю. Ранние годы Л 1982 15. Маньковская

Н.Б. Проблема “человек и природа” в философии Камю/ Весник МГУ Сер.8. Философия 1973 №4. 16. Маньковская Н.Б. Счастливая смерть постороннего// Вестник МГУ 1973 №2. 17. Моруа А. Од Монтеня до Арагона М 1990. 18. Мотылева Т. Альбер Камю и его концепция романа/ Мотылева Т.

Зарубежный роман сегодня М 1966. 19. Москвина Р.Р. “Метод абсурда” А.Камю как феномен неклассического философствования.// Вопросы философии 1974 №10. 20. Наливайко Д. Трагічний гуманізм А.Камю / Камю А. Вибрані тв К. 1991. 21. Наливайко Д. Інтелектуальна проза А.Камю / Камю А. Вибр. твори у 3-х т.

Т.3- Харків, 1997. 22. Попович М. Бунтівливий Камю// Зарубіжна література 1998 Ч.20/ 84/. 23. Попович М. Похід проти розуму К 1960. 24. Руткевич А.М. Философия А. Камю/ А.Камю. Бунтующий человек М 1991. 25. Сартр Ж П. Нудота. Слова. Мур - К 1993. 26. Семенова С. Метафизика искусства

А.Камю/ Теории, концепции, школы М 1975. 27. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями К 1996. 28. Унамуно М.де. О трагическом чувстве жизни у людей и народов / Философские науки 1991 № 10. 29. Философский словник К 1986. 30. Фокин С. Л. Камю и Сартр: // Начало трудного диалога // Вестник ЛГУ. Сер2. История, языкознание, литература 1991

Вып.4.