М.Т. Рильський як теоретик та практик художнього перекладу

Міністерство освіти та науки України Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Факультет масових комунікацій Кафедра журналістики М.Т. РИЛЬСЬКИЙ ЯК ТЕОРЕТИК ТА ПРАКТИК ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ Реферат з дисципліни вступ до перекладознавства Перевірила: ст викл. Н.О. Панкова Луганськ-2006 Зміст

Вступ… 3 «Акт найвищої дружби»… 4 Висновки… 8 Література… 9 Вступ Максим Рильський – поет, учений, громадський діяч – один із невід’ємних елементів української культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків

психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, – усі ці риси цілком притаманні М. Рильському [2, 10]. Діяльність Максима Тадейовича як поета та громадського діяча є достатньо дослідженою. Однак особливої уваги заслуговує дiяльнiсть М.Т. Рильського як перекладача, її значення належною мiрою ще недостатньо оцiнено. А проте це новий етап у розвитку української мови i взагалi в розвитку української культури.

Тож метою цього реферату є розгляд саме перекладацької діяльності Максима Тадейовича Рильського. «Акт найвищої дружби» Максим Тадейович – один із найяскравіших представників радянської школи перекладачів. Авторитет його у цій галузі є безперечним, оскільки значущість доробку Рильського у перекладі справді вражає: «Євгеній Онєгін», «Мідний вершник» та

інші твори Пушкіна, «Пан Тадеуш» та лірика Міцкевича, «Орлеанська діва» Вольтера та «Мистецтво поетичне» Буало. Рильський перекладав Шекспіра («Король Лір» та «Дванадцята ніч»), Мольєра («Мізантроп»), Ґете та Гейне, Крилова та Грибоєдова, Лермонтова та Тютчева, Неруду і Блока. Цей список ще можна продовжувати, але й вже названого вистачає, щоб переконатись,

що Максим Тадейович дійсно був видатним перекладачем початку XX ст. [3, 3]. У Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як спала хвиля перекладів-переспівів, що ставили собі завдання «українізувати» іншомовного автора (згадаймо «Гараськові оди» Гулака-Артемовського, що недалеко відійшли від «Енеїди» Котляревського, пізніші перекладання «Іліади»

С. Руданського, «Антігони» Петра Байди-Ніщинського та ін.), над перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.) працював Куліш, взявши за мету «європеїзувати українську поезію», примусити її кинути «рідну письменницьку фальш» і вирушити в широкий океан світової культури. Та Кулішеві – при його буржуазно-націоналістичних тенденціях – бракувало поетичного таланту, щоб захопити

своїми перекладами широкі читацькі кола. Величезну заслугу в галузі поетичних перекладів мав Іван Франко. Але він брався за переклади насамперед як просвітитель, прагнув найбільшої точності і не надавав першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади

Франка були мало доступні українським читачам, які жили в межах царської Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню літературу українською мовою. Та й серед самих українських діячів було поширене переконання, що переклади – взагалі зайва розкіш; ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров радив М. Старицькому «дати Міцкевичам та Байронам спокій», бо вони непотрібні літературі, котра

існує, як тоді висловлювались, «для хатнього вжитку». Ось чому з перекладу «Гамлета», зробленого М. Старицьким, глузував навіть дехто з українців, вигадуючи на нього пародії. В той час особливо скептично ставились i росiйськi реакцiонери, i українськi лiберали до перекладiв на українську мову росiйських поетiв: навiщо це робити? Начебто українцi не можуть читати їх у росiйському оригiналi?

М.Т. Рильському належить заслуга i теоретичного, i практичного руйнування цих мало не вiкових передсудiв [1, 151-152]. Свої перші переклади Максим Рильський опублікував 1919 року у збірці «Гомін і відгомін». У ній, крім авторських віршів, були переклади творів Анрі де Реньє, Валерія Брюсова, Ван-Лерберґа, Поля Верлена, Стефана Маларме, Моріса Метерлінка, Адама

Міцкевича, Афанасія Фета. 1927 року Рильський видав свій переклад епопеї Міцкевича «Пан Тадеуш», який досі вважається одним з найкращих у світовій літературі. Особливо багато Рильський перекладав французьких авторів – від класиків ХVII століття до символістів. Це новели Ґі де Мопассана та Ґустава Флобера, твори Жан-Батиста Расіна і Мольєра, драма «Ернані»

Віктора Гюґо, героїчна комедія «Сірано де Бержерак» Едмона Ростана, трагікомедія «Сід» П’єра Корнеля, казка «Синя птиця» Моріса Метерлінка [2, 121]. Роботу над поетичними перекладами М. Рильський ставить не нижче вiд оригiнальної творчостi. Це не тiльки змагання поета однiєї нацiональностi з поетом iншої, це також наполеглива боротьба з матерiалом

рiдної мови, створення нових мовних, а отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i характеризують Рильського як перекладача слов’янських поетiв – Пушкiна, Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiальної поеми, створеної Київською Руссю, «Слово о полку Iгоревiм», сербських епiчних пiсень та французьких поетiв, а також як спiвавтора перекладачiв першої частини славетної поеми

Данте i комедiї Грибоєдова «Лихо з розуму» та перекладача багатьох iнших генiальних i талановитих творiв свiтової лiтератури [1, 154]. Ось як сам Максим Тадейович писав про роботу над перекладом: «Необхідно, щоб автора оригіналу та перекладача об’єднувала внутрішня спорідненість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому запропонують, а щоб неодмінно був момент творчого вибору» [3, 14]. М. Рильський дуже уважно та відповідально ставився до роботи перекладача.

Як справжній представник радянської школи він ставив зміст вище за форму: «Вважаю, що переклад передає головне з оригіналу, а це і є основною метою перекладу» [3, 37]. Це особливо яскраво видно в тих випадках, коли вiдмiннiсть граматичного строю не дозволяла точно вiддати оригiнал. Тоді поет майстерно змiнював образ, не руйнуючи його, залишаючи незмінним зміст. Наприклад, пушкiнськi рядки: Как величавая луна, Средь дев и жен блестит она

Рильський перекладає: Зорею ранньою вона Блищить серед зiрок одна, бо українська мова не дозволяє порiвнювати красуню з мiсяцем через незбiг граматичного роду [1, 157]. Серед проблем перекладу, що найчастіше зустрічаються, Максим Тадейович визначав рід іменників, «який мовою оригіналу може драматично або комічно не співвідноситися з родом аналогічного слова мовою, на яку робиться переклад» [3, 40], міжмовні омоніми (при перекладах

з близьких мов), наприклад, «рожа» російською – це «морда (пика)», а «рожа» українською – це «мальва» [3, 41]. Також складними Максим Рильський вважав питання передачі національного колориту в перекладі, наприклад, при перекладі фразеологізмів: «В зюзю пьяный» – «На хлюща п’яний» [3, 40]. Тож бачимо, що усі ті питання, які постають перед сучасними перекладачами, вивчалися ще на початку століття. Вони все ще є актуальними, оскільки єдиного та оптимального рішення ще не знайдено.

Керуючись глибоким розумінням ідейного задуму, духу і стилю оригіналу, Рильський широко використовує прийом творчої компенсації образу, коли образи або характерні стилістичні звороти, випущені в одному місці перекладу, переносяться у найближчі строфи чи рядки. Чимало прикладів цього можна знайти у видатних творчих досягненнях Рильського – перекладах «Євгенія Онєгіна» та «Мідного вершника»

Пушкіна і одного з найбільших творів польської літератури, романа-епопеї Міцкевича «Пан Тадеуш» [2, 125]. Максим Тадейович зауважував, що перекладач має бути «рішучим у створенні нових слів, коли словникового запасу мови не вистачає» [1, 150]. Говорячи про лексичну складову перекладу, слід також додати, що Максим Рильський був рішучим противником усілякого мовного «хуторянства», яке яскраво проявлялося у

бажанні повернути українську мову назад, наповнити її архаїзмами, діалектизмами та усілякими запозиченнями з іноземних мов, наприклад, «письмаки» – «автори», «крапчак» – «пунктир» тощо [3, 9]. Головним же для Максима Тадейовича було щире захоплення досягненнями інших літератур та намагання збагатити через творче освоєння культуру рідного художнього слова.

Без сумніву, саме цим надихалася перекладацька діяльність поета протягом усього його життя. Висновки Діяльність Рильського в галузі художнього перекладу – не епізод в його поетичній творчості, а великий подвиг поета і громадянина. Щороку розширювалася сфера об’єктів його поетичної діяльності: крім класиків світової літератури, він перекладав твори поетів-сучасників – М. Тихонова, М. Светлова, М. Ісаковського, Я. Купали,

Я. Коласа, М. Танка, Г. Табідзе, С. Чіковані, А. Ісаакяна, М. Миколайтіса-Путінаса та багатьох інших. А водночас із цим він продовжував і свою оригінальну творчість. В цілому він переклав з 13 мов понад чверть мільйона рядків поезії [1, 149]. Теоретичні погляди на переклад були висвітлені Максимом

Тадейовичем у статтях, нотатках, які потім були видані окремою книгою – «Искусство перевода» [3]. Він був послідовним і в теорії, і на практиці. Саме тому легко можна виділити основні практичні принципи Рильського-перекладача: o розуміння єдності форми та змісту оригінала; o переклад має головною метою передавати зміст оригіналу; o переклад має бути творчим процесом; o не слід боятися вводити нові слова, якщо словникового запасу мови замало для передачі змісту оригіналу; o буквалізму та вільному суб’єктивізму,

які однаково псують текст, слід протиставляти високохудожній переклад, з урахуванням колориту мови оригіналу; o у тих випадках, коли перекладач стикається з певними труднощами, слід шукати відповідності у мовах, не псуючи при цьому зміст; o переклад з будь-якої мови на будь яку мову принципово можливий – незалежно від того, на якому щаблі розвитку стоїть та чи інша мова; o переклад не може віддалятися від сучасного стану мови.

Література 1. Білецький О. Творчість М. Рильського. – К.: Дніпро, 1985 2. Колесник Г.М. Слово крилате, мудре, пристрасне. – К 1965 3. Рыльский М.Ф. Искусство перевода: Статьи. Заметки. Письма. – М.: Сов. писатели, 1986