Комуністична партія України

Реферат на тему:

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [КПУ; до 1952 - Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У] - частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України,  керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У грунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства. КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), що діяла в Україні. До революції 1917 вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики, як і всі інші російські партії, не визнавали українців окремою нацією, вважаючи Україну органічною частиною Росії. Тому питання про створення окремої територіальної організації ніколи не ставили.

    З поч. революції 1917 більшовицькі організації України мали вплив тільки в індустріальних центрах. Ставлячись до української національної революції байдуже, а часто вороже, більшовики трактували національний рух як зовнішню щодо України колонізаторську силу. Але в місцевостях, де українське національне відродження розвивалося особливо бурхливо, окремі більшовицькі діячі поступово змінили своє ставлен­ня до цього суспільно-політичного процесу. Так стали на позиції самостійності України діячі РСДРП(б) В. Шахрай і С. Мазлах в Полтаві, Ю.Лапчинський і М. Скрипнику Києві. Більшовики південно-східних міст України (Одеса, Донбас, Харків, Катеринослав), де було багато неукраїнського пролетаріату і куди хвиля національного відродження доходила повільніше, продовжували ігнорувати національно-визвольний рух в Україні. З літа 1917 у більшовицьких організаціях України виникають тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру. Про це прийняв рішення 2.7.1917 Київський комітет більшовиків. У виділене комітетом оргбюро ввійшли Г. П'ятаков (голова), В. Затонський та І. Крейсберг. Однак його не визнали більшовики південно-східних міст України. Напоч. грудня 1917 обласний з'їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю ухвалив рішення про створення організації «Соціал-демократія України» як складової частини РСДРП(б). Більшовицькі організації України за вказівкою ЦК РСДРП(б) 11-12(24-25).12.1917 створили на противагу УЦР свій власний уряд УНР у Харкові., УЦР вони оголосили поза законом, розпочали проти неї війну. Раднарком РСФРР, підтримуючи харківський Народний Секретаріат, теж вступив у війну проти Української Центральної Ради. Більшовицькі організації південно-східних областей України не визнавали навіть радянського уряду України і поборювали українську державність, створюючи сепаратистські республіки (Донецько-Криворізька, Одеська, Донська і Кримська). Проти цієї політики виступив Народний Секретаріат, який спеціальною декларацією від 7.3.1918 засудив цей сепаратизм і оголосив усю територію України в межах III і IV Універсалу Центральної Ради неподільною державою. Під час перебування німецьких військ на території України більшовики провели 18-20.4.1918 у Таганрозі партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла пропозицію М. Скрипника про утво­рення КП(б)У як самостійної партії, не зв'язаної з РКП(б), а також обрала оргбюро для скликання І з'їзду КП(б)У на чолі з Г.П'ятаковим. Таким чином, Таганрозька нарада оформила існування окремої більшовицької партії України. І з'їзд КП(б)У, що відбувся 5-12.7.1918 в Москві (на ньому були представлені 4,4 тис. членів партії) під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна скасував постанову Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК. Проте в пресі було повідомлено про нібито самостійне існування КП(б)У з мотивів боротьби партії проти німецьких військ в умовах Берестейського миру 1918. Як і на цьому з'їзді, так і на двох наступних точилась запекла боротьба між Київською і Харківсько-Катеринославською групою більшовиків з питань тактики революції в Україні. В цілому КП(б)У не користувалася серед українського населення авторитетом, бо й за своїм складом не була українською. На час І з'їзду КП(б)У в партії було близько 7% українців. У травні КП(б)У нараховувала близько 36 тис. членів, з яких 10 тис. припадало на Донбас, по 5 тис. - на Харків і Катеринослав. Донецькі робітники були в основному переселенцями з Росії. В сільських губерніях України більшість у партійних організаціях становили євреї. Далекими від українського життя були й партійні працівники, прислані з ЦК ВКП(б). Антиукраїнська політика КП(б)У стала особливо активною після відновлення в лютому 1919 радянської влади. Продрозкладка, насадження комун та інших колективних форм господарювання, ігнорування національного питання викликали широкий протест українського населення, що вилився в масові антибільшовицькі повстання, які прискорили падіння радянської влади у серпні 1919. У період денікінської окупації України, як і в період перебування при владі гетьмана П. Скоропадського, більшовики діяли в підпіллі. Мотивуючи загальним розкладом КП(б)У ЦК РКП(б) ухвалив 2.10.1919 рішення про розпуск ЦК КП(б)У, а керівництво підпільною роботою в Україні було передано створеному Зафронтовому бюро КП(б)У. Але й ця реорганізація керівництва партії не допомогла налагодити широкі зв'язки з українським суспільством. Після кожної невдалої спроби знайти підтримку місцевого населення, в КП(б)У виникали українські національні опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, боротьбисти), що вимагали відокремлення КП(б)У в самостійну українську партію. РКП(б) і російська більшість в КП(б)У швидко їх ліквідовували як ворожі прояви українського націоналізму. КП(б)У відновила свою діяльність в Україні в кін. 1919 після остаточної окупації її військами РСФРР. Тим разом політика більшовизму на Україні стала більш обережною в порівнянні з першою пол. 1919. Було зроблено поступки в національному, земельному питаннях, у ставленні до селянства, однак КП(б)У продовжувала сприйматися в Україні як зовнішня окупаційна сила. Партія й надалі залишалася нечисленою (на листопад 1920 в ній перебувало 42 тис. членів, з них 19% українців) та малоавторитетною. В політичному відношенні КП(б)У залишалася сектантською, її соціально-економічна політика натрапляла на народний опір. У 1920 в КП(б)У виникла робітнича опозиція, підтримана робітничими страйками, яка також була ліквідована ЦК РКП(б).

    КП(б)У зміцнила своє становище у зв'язку із саморозпуском підтиском Комінтерну уберезні 1920 Української Комуністичної Партії (боротьбистів) й злиттям її з КП(б)У (було прийнято близько 4 тис. членів, серед них О. Шумський, В.Блакитний (Еланський), М, Полоз, Г. Гринько, П. Любченкоп інші). КП(б)У вдалося схилити на свою платформу і керівний складдіючої в Україні з літа 1918 Української Комуністичної Партії. Це дало можливість, з одного боку, позбутися політичних суперників, які теж стояли на марксистській платформі, а з другого боку - зміцнити партію ідейно. Влада КП(б)У стабілізувалася лише в період НЕП-у, коли в Україні склалася остаточно однопартійна система. Перехіддо НЕП-у мав значний вплив на політику КП(б)У, яка проводилася за російським зразком, орієнтуючись лише на господарський характер НЕП-у і не враховуючи національного моменту. Це виявилося і в проведенні чистки в КП(б)У в 1921, і в русифікаторській політиці в галузі освіти та культури, і в самому складі партії (в 1923 в ній нараховувалося лише 24% українців), й особливо позначилося в період створення СРСР. Хвиля національно-культурного відродження в Україні, створення національних економічних, у першу чергу кооперативних, організацій змусили ЦК КП(б)У зайнятися національним питанням. Значну роль у цьому відіграли резолюція XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923) з національного питання та всесоюзна нарада з національного питання (червень 1923), які розпочали українізацію. Проте керівництво КП(б)У, очолюване Е. Квірінгом та Д.Лебедем, чинило впертий опір висуванню українських кадрів у керівництво партії та республіки, поширенню української мови та культури. На місцях партією керували такі ж противники українізації. Хоча формально українізація розпочалася від XII з'їзду РКП(б), але фактично -вона стала можливою тільки після усунення з поста першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга (1925). Важливим чинником українізації став апарат Наркомату освіти, очолюваний по черзі Г. Гриньком, О.Шумським, М. Скрипником. Подією що значно прискорила українізацію, був червневий (1926) пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, який ухвалив «Тези про підсумки українізації». Тези ствердили, що в 1917-20-х рр. партія робила помилки в національній політиці в Україні, і вимагали прискорення українізації, створення більшовицьких кадрів на українському культурному грунті. Передбачалося збільшити видання української літератури, підкреслювалася потреба боротьби проти порушень конституції союзними органами. Головною небезпекою в Україні тези вважали російський націоналізм і закликали усіма силами поборювати його. Однак наймогутнішим поштовхом українізації було масове українське відродження знизу, що охоплювало мільйони українців, кероване українською інтелігенцією. Доба українізації була найсвітлішою сторінкою історії України під більшовицькою диктатурою. Цей період в історіографії дістав назву «Українського відродження». Здійснювана у 1920-х рр. українізація зустріла широкий спротив російського шовінізму. Проти нього гостро виступила національна опозиція в КП(б)У, очолена О.Шумським та М. Хвильовим, що мала широку підтримку української інтелігенції та молоді, а також М.Скрипника. З цією опозицією вміло розправився Л. Каганович, який в 1925 був присланий в Україну замість Е. Квірінга. Він успішно виконав інструкцію ЦК ВКП(б): українізацію не спиняти, але одночасно українських націонал-комуністів розколоти і приборкати.Скрипник і частина українських комуністів виступили проти 0. Шумського та М. Хвильового, що висунули лозунг «Геть від Москви». Протягом 1926-28 з КП(б)У було виключено 36 тис.членів (12,5% усього складу). Було розгромлено і керівний склад Комуністичної Партії Західної України, що підтримав політичну лінії 0. Шумського. КП(б)У повела боротьбу проти троцькістської опозиції у своїх лавах. Після розгрому троцькістської опозиції і встановлення з 1929 диктатури Й. Сталіна розпочався наступ на національне відродження в союзних республіках, у т. ч. й на Україні. Першим етапом ліквідації українізації став удар по старих діячах національної революції 1917-21. У 1930 ДПУ розпочало серію інспірованих процесів першим з яких став процес Союзу Визволення України. Підчас процесу було засуджено до різних строків ув'язнення, апізніше знищено, 45 діячів культури. Серед них Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й.Гермайзе, М. Слабченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Одночасно було репресовано декілька тисяч українських діячів на місцях, зокрема колишніх членів українських національних партій, було здійснено чистки в КП(б)У, внаслідок яких у 1929-30 з партії було виключено 26,7 тис.членів, у 1932-33 - ще 51 тис.

    КП(б)У стала виконавцем політики ВКП(б) на здійснення суцільної примусової колективізації сільського господарства. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) визнав Україну регіоном зразкового проведення колективізації, що завдало непоправних затрат сільському господарству України. Вимоги М. Скрипника та інших керівників КП(б)У знизити надто високі плани хлібозаготівель були оцінені Й. Сталіном як нехтування інтересами будівництва соціалізму в ім'я особистих інтересів українських селян, їх звинувачено в українському націоналізмі. Це звинувачення стало офіційним приводом припинення українізації, та розгортання політичних репресій проти державних і культурних діячів УСРР. Масовий терор здійснювався під керівництвом присланих з Москви II секретаря ЦК П. Постишева та великої групи членів ВКП(б). Протягом 1929-33 було виключено й репресовано 46% членів КП(б)У, в т. ч. й 49% членів її ЦК. І хоча чисельність КП(б)У на квітень 1933 зросла до 469,8 тис. членів, а кількість українців в її складі до 60%, ці цифри відображають радше ріст конформізму в українському суспільстві. Майже 20% чисельного складу партії були партійними функціонерами. Чисельність робітників у партії зменшилася із 58,5% у 1921 до 41,1% у 1933. 3 цього часу «монолітність» і дисципліна в партії трималася на кар'єризмі й страху. В 1937-38 КП(б)У пережила другу кризу. Виходячи із власної теорії загострення класової боротьби з розгортанням будівництва соціалізму, Й. Сталін вирішив знищити заздалегідь усіх «потенційних зрадників» у можливій майбутній війні з Німеччиною та Японією. Впродовж 1936 з КП(б)У було вичищено 45 тис. членів, а в 1937-1938, коли НКВС очолив М. Єжов, - ще 162 тис. членів, що становило понад 50% усього складу партії. Було репресовано 61 члена ЦК КП(б)У (із 62 обраних на XII з'їзді партії в 1937). Були знищені й самі організатори репресій в Україні П. Постишев й С. Косіор. Новий склад ЦК КП(б)У на чолі із скерованим з Москви М. Хрущовим остаточно довершив погром українського національного відродження та забезпечив умови для всебічної русифікації України. В кін. 1930-х рр. КП(б)У остаточно втратила усі зв'язки з українським; народом, а Україна була включена в єдину імперську систему.

    Після приєднання в 1939 західних областей України до УРСР діяльність КП(б)У була поширена і на цей регіон. 9.12.1939 ЦК КП(б)У затвердив склад керівних органів усіх шести областей Західної України. Одночасно здійснювалися масові арешти та репресії місцевого населення, в першу чергу представників інтелігенції, членів заборонених тепер місцевих політичних партій. На це були направлені рішення пленуму ЦК КП(б)У 28-30.11.1940, який ухвалив запровад ження в Західній Україні надзвичайних заходів: приборкати селянство шляхом колективізації, прочистити школи і вузи від націоналістів. Цей і терор з наростаючою силою тривав аж до нападу Німеччини на СРСР.                      І
З окупацією території України німецько-фашистськими військами керівники КП(б)У очолили більшовицькі партизанські загони, які вели боротьбу не стільки з німецькою окупацією, скільки з українськими повстанськими загонами, створеними Організацією Українських Націоналістів. КП(б)У не змогла організувати численого підпілля на окупованій німцями території та очолити народний опір окупантам. Майже всі члени партії евакуювалися в тил або були мобілізовані до армії. В Україні лишилося не більше 1% членів КП(б)У, які в основному перебували у партизанських загонах на Поліссі, а не в підпільних організаціях. Чисельність КП(б)У за час війни зменшилася втричі й становила 200 тис. членів на 1945. В той же час діяльність українського революційного підпілля та діяльність УПА зіграли значну роль у піднесенні національної свідомості українців.

    У післявоєнний час, завдяки досконалій адміністративній машині, опертій насамперед на каральні органи, КП(б)У досить швидко спромоглася стабілізувати свою владу та організувати відбудову народного господарства. Партійні організації приділяли чимало уваги питанням зростання своїх рядів і поліпшення партійно-політичної роботи. Напоч. 1951 КП(б)У налічувала вже 715 тис. чоловік, об'єднаних у 46 тис. партійних організацій. Партія поповнювалася в першу чергу за рахунок інтелігенції. Не виявляли великого бажання до вступу в ряди КП(б)У робітники і селяни, особливо західні українці. У 1951 серед 90 тис. членів партії західних областей України 82,8% становили прибулі зі Сходу. Вкрай незначним був прошарок комуністів на селі. В кін. 1940-Х рр. КП(б)У за вказівкою А. Жданова і Л. Кагановича знову розгорнула боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Було проведено широку чистку серед діячів науки і культури. Лідери командно-адміністративної системи намагалися нав'язати українській громадськості своє розуміння ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. Л. Каганович очолював КП(б)У з березня по грудень 1947, а потім знову першим секретарем ЦК КП(б)У був обраний М. Хрущов, якого в грудні 1949 змінив Л. Мельников (1949-53). За вказівками останнього із звинуваченням в українському націоналізмі було виключено з рядів КП(б)У 22175 членів. Масові репресії здійснювалися проти населення західних областей України. За період з 1944 на 1951 звідси було депортовано в концтабори і на поселення до Сибіру і Казахстану 65906 селянських сімей (203662 чол.). Отже, в повоєнний період КП(б)У перетворилася на відвертого носія російського шовінізму; звеличуючи все російське, вона культивувала комплекс меншовартості в українців, систематично гальмувала і нищила українську культуру, допустила до значної русифікації шкільництва.

    Після смерті Й. Сталіна (5.3.1953) наступила нова доба в житті КПРС та її складової частини КПУ. М. Хрущов, який очолив партію, взяв курс на поступове реформування існуючої системи. Була припинена підготовка нових політичних процесів, почалася реабілітація репресованих, ліквідація системи концентраційних таборів. Політику М. Хрущова підтримував І секретар ЦК КПУ О. Кириченко (1953-57). При проведенні різноманітних реформ М. Хрущов намагався спиратися на підтримку української партійної організації. При цьому відбувалося загравання з почуттями українців, робилася спроба піти на деякі поступки. У період так званої «хрущовської відлиги» було зроблено чимало спроб провести кардинальні реформи в галузі сільського господарства, промисловості, вдосконалення партійного і державного керівництва, перебудови роботи партії і громадських організацій, розвитку освіти і культури. Однак вони зустріли впертий опір партійно-державної бюрократії. Активним провідником політики М. Хрущова в Україні став М. Підгорний, який очолював КПУ з грудня 1957 до липня 1963. Хоча в цей період і були підірвані позиції сталінізму, але повністю зруйнувати командно-адміністративну систему не вдалося. Жертвою став і сам реформатор. На жовтневому 1964 пленумі ЦК КПРС він був усунутий, а замість нього партію очолив Л. Брєжнєв.

    У добу Л. Брежнєва ще більше утискалися автономні права КПУ, очолюваної в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М. Підгорного. Офіційно керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника, типового провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист української мови і культури, але в той же час проводилася ліквідація українських шкіл, відбувався утиск української мови. Цілеспрямована русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко зменшуватися приріст корінного населення. Партійно-державна верхівка ігнорувала або перекручувала проблеми, які виникли в реальному житті суспільства. Адміністративно-бюрократичний апарат остаточно перетворився у замкнутий клан, який був справжнім вершителем долі народів і кожної людини зокрема, діяв поза законом і поза критикою, користувався всілякими привілеями. Проповідуючи серед простих трудівників віру в комуністичні ідеали, ця панівна верства жорстко придушувала будь-яке інакомислення і незадоволення існуючим станом. На словах без кінця декларувався лозунг розквіту національних культур, а насправді ліквідувалася національна самобутність, насаджувалося насильницьке «зближення націй».

    Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. бО-х рр. виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед інтелігенції, почала рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків, захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури українського народу став рух шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Відбулися робітничі страйки в Криво­му Розі, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Тер­нополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секре­тарювання в КПУ В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта голова КДБ України В. Федорчук.

    У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів представників опозиційної інтелігенції. Вироки були набагато суворішими, ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти, дисидентський рух не припинявся.

    З приходом до влади нового генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова (березень 1985) було проголошено про початок кардинальних змін в економічній, соціальній та зовнішній політиці СРСР. Долаючи опір своїх супротивників, М. Горбачев та його прихильники взяли курс на так звані перебудову і гласність. У цей час в Україні в умовах погіршення соціально-економічної ситуації і зростання невдоволення народних мас виникають різного роду клуби й громадські організації, які розпочали критику політики КПРС - КПУ. На активізацію опозиційного руху значний вплив зробила Українська Гельсінська Спілка та Народний Рух України. КПУ, яка сліпо вірила в непорушність своєї монополії на владу, тепер все більше зазнавала поразок і осуду з боку населення. У жовтні 1989 підтиском громадскості В. Щербицький залишив посаду першого секретаря ЦК КПУ. Його місце зайняв В.Івашко, а після його від'їзду на роботу до Москви першим секретарем став С, Гуренко. Це був останній лідер КПУ доби радянського тоталітаризму. КПУ підтиском опозиційнихсил втрачала владу, вплив і авторитет. Серед рядових комуністів шириласядеморалізація, вони не мали переконливих аргументів для відстоювання застарілих ідеологічних догм. Почався процес масового виходу з партії, особливо інтелігенції та рядових трудівників. Після спроби державного перевороту 19-21.8.1991 прихильники і за­хисники тоталітарного режиму були остаточно скомпрометовані. Верховна Рада України 24.8.1991 прийняла Акт проголошення незалежності України. Президія Верховної Ради України спочатку припинила діяльність КПУ, а потім, 30.8.1991, прийняла указ про повну її заборону.

    Після заборони КПУ частина колишніх кому­ністів вступила до новоствореної Соціалістичної Партії України. В той же час окремі комуністичні групи заявили про свій намір відродити партію. Влітку 1993 засновники КПУ порушили перед міністерством юстиції питання про реєстрацію відновленої КПУ, але міністерство відмовилося реєструвати заборонену партію. З'їзд КПУ, що відбувався у Донецьку 19.6.1993, вніс певні зміни до резолюції і статуту партії, поставивши питання про створення нової партії. На час реєстрації в жовтні 1993 КПУ налічувала 46 тис. членів. Очолює партію П.Симоненко. Весною 1994 ряд кандидатів від КПУ були обрані депутатами Верховної Ради України. В жовтні 1994 вони поставили на сесії Верховної Ради питання про відміну постанови Президії Верховної Ради від30.8.1991 про заборону КПУ, яке не знайшло підтримки більшості депутатського корпусу.