Перспективи та розвиток банківської справи в Україні

Зміст 1

Вступ 2

Історія розвитку вітчизняної банківської системи за роки незалежності 2

ЕТАПИ СТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 2

І етап (1991-1992рр.): 2

процеси перереєстрації та реорганізації 2

II етап (1992-1993 роки): 2

поява банків “другої хвилі” 2

III етап (1994-1996 роки): 3

перші банкрутства 3

IV етап (1996-1998рр.): 3

стабілізація банків та впровадження національної валюти - гривні 3

КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ 6

ЕКСКУРС У ХХІ СТОЛІТТЯ 8

ВИСНОВКИ 10

Література 10

Розпад Радянського Союзу, чому сприяли, зокрема, прийняття Верхов­ною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської сис­теми. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський За­кон України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з ним на базі Ук­раїнської республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. 2001 року банківська система України свят­куватиме своє десятиліття.

Декларація про державний сувере­нітет України та Закон “Про еко­номічну самостійність Української РСР”, які законодавче закріпили за на­шою державою право на самостійне формування власної банківської систе­ми, стали фундаментом для появи ук­раїнських комерційних банків. Упро­довж 1989—1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти ук­раїнських банків.

Формування сучасної банківської си­стеми України відбувалося в кілька етапів.

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комер­ційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період “мі­ністерський” капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється рин­ковим капіталом спільних та малих під­приємств, акціонерних товариств. Дер­жавні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієн­тів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

На засадах різних бюджетних та по­забюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кре­дитів) виникає ціла низка нових ко­мерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Поста­нови Кабінету Міністрів “Про переда­чу міністерських пакетів акцій на уп­равління до Міністерства фінансів Ук­раїни” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка “міністерського” капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників ак­цій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому ж етапі спостерігалося ма­сове утворення дрібних малопотужних “кишенькових” банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непо­гано зростали на гіперінфляції, примі­тивно експлуатуючи цей зовнішній, не­залежний від них фактор.

Активна побудоваНаціональним банком України чіткої системи регулю­вання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфля­ційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбід­ного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого конт­ролю з боку НБУ, до зміни кон’юнкту­ри фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збан­крутілих банків; 1995 року — 20, серед яких і найбільші (“Інко”, “Відроджен­ня”, Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існу­вання. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функ­ціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизня­ної банківської системи істотно вплива­ли й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні пред­ставництва — всього їх було зареєстро­вано 14. З’явилися також ще 5 нових ук­раїнських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності бан­ківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників ба­гатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

Цей ключовий етап становлення віт­чизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підби­ти певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки. Протягом перших п’яти років існуван­ня незалежної держави в Україні:

створено основи дворівневої бан­ківської системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний так і не запрацював);

пройдено перший етап реформу­вання грошової системи країни, введе­но проміжну валюту — український кар­бованець;

створено національну платіжну си­стему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на ос­нові електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських роз­рахунків, значно підвищити їхню на­дійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скороти­ти до мінімуму термін проходження платежів. Систему визнано найшвидкіснішою в Європі;

введено в дію потужності з друку­вання банкнот та карбування монет;

розпочато реформування бухгал­терського обліку та звітності у банках;

НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політи­ки та банківського нагляду; вдосконале­но інструменти регулювання банківської системи;

завдяки зусиллям НБУ, його моне­тарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

Проте триваюча економічна, фінан­сова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень еко­номіки, інвестиційного процесу, серйоз­ні недоліки та прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розра­хунків, порушення багатьма з них еко­номічних нормативів, невпорядкова­ність і нестабільність нормативно-пра­вового регулювання, недосконалість по­даткового та фінансового законодавст­ва спонукають до поглиблення бан­ківської реформи.

Багато було зроблено для фінансової реорганізації банків, поліпшення умов їхньої діяльності. Однак системний ри­зик залишається значним унаслідок надмірної відкритості банківської систе­ми для слабких підприємств та неякісно­го менеджменту, диктату держави як по­зичальника. Не вдається належно задо­вольняти потреби приватного сектора, який сьогодні активно розвивається. Очевидно, без прискорення банківських реформ суб’єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім кредитних, їм бракуватиме також інших високо­якісних банківських послуг.

Остаточно не вирішені питання ді­яльності інших фінансово-кредитних установ (кредитних спілок, товариств взаємного кредиту, позичкових това­риств тощо), інституційного розвитку банківської системи, стандартів бухгал­терського обліку та аудиту (українські стандарти не повністю відповідають міжнародним щодо нарахування амор­тизації, консолідації звітності тощо), банківської таємниці й захисту інтере­сів клієнтури, програмних продуктів.

Висока вартість фінансового посе­редництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із рин­ковою економікою фінансової струк­тури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низь­ка життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний про­грес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду — усе це розширювало коло проблем, ви­рішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.

Тільки з 1999 року нарешті почали активно формуватися і накопичуватися страхові фонди за вкладами населення та кредитними ризиками, проблемними дебіторами. Продовжують панувати бар­терні розрахунки.

Розпад СРСР та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку вітчизняної банківської системи

Принципи, покладені в основу про­грами реформування та розвитку бан­ківської системи в Україні на цьому етапі, такі:

1. Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.

2. Необхідно відновити життєздат­ність (платоспроможність) фінансових інститутів.

3. Слід розбудовувати фінансову ін­фраструктуру, яка б налічувала інфор­маційні, правові системи та банківський нагляд.

4. Витрати фінансового посередни­цтва необхідно скоротити.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:

Забезпечення розбудови банків­ської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової еко­номіки.

Вдосконалення нагляду за діяль­ністю комерційних банків.

Встановлення клімату довіри до банківської системи.

Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.

Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.

Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження рин­кових відносин, а не за рахунок дирек­тивного розподілу кредитів.

Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.

Передача контролю за фінансо­вим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати актив­ну роль в ініціації реструктуризації під­приємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі не­обхідності — в ліквідації неплатоспро­можних підприємств).

Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.

Подальше вдосконалення та підви­щення ефективності платіжної системи.

Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних това­риств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився на­прям менеджменту, розподілено клієн­тів та ринок пасивів.

Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статут­них фондів частка малих банків (з обся­гом статутного фонду до 3 млн. гри­вень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоров­лення та стабілізацію української бан­ківської системи на цьому етапі.

Вирішальною стає процентна політи­ка комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично про­блема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертають­ся. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у неле­гальному бізнесі.

Унаслідок значного попиту на креди­ти та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 ро­ках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацю­ючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:

1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в дола­рах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).

2. 60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валово­го національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими кош­тами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.

3. Держава встановлювала та спла­чувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.

4. Ціну національних грошей визна­чає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної по­літики, але ціна на міжбанківських рин­ках постійно на 10—50 пунктів відхи­ляється від ставки НБУ.

5. Значні кошти банків “заморозили­ся” в державних примусових програ­мах. Очікуючи повернення боргів (гро­шей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розра­хунків клієнтів “зв’язувалися” значні ресурси банків.

6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національ­них грошей, загалом до банківської си­стеми не сприяла мобілізації додатко­вих пасивів і трансформування інве­стицій. За це маловір’я банки виму­шені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.

7. Значні кошти (80 мільярдів ра­дянських рублів) було “вивезено” в Росію після розпаду СРСР, що спричи­нилося до величезного дефіциту ресурс­ної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.

8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та ре­ально впливати на ціну грошей.

9. Відсутність законодавчої та норма­тивної бази захисту договірних прав ко­мерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та норматив­них актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.

10.Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від до­ходів).

11.Значні державні фінанси (бюд­жетні та позабюджетні) концентрува­лися у нечисленній групі банків.

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підго­товка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.

Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціа­лізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.

Створення конкурентного середови­ща, в якому функціонували б ко­мерційні банки, є ключовим момен­том реформування та головним факто­ром у вирішенні питання щодо універ­салізації чи спеціалізації.

Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:

як обслуговування галузей еко­номіки певними, чітко визначеними комерційними банками;

як вибір тими чи іншими банками напрямів фінансової діяльності (креди­тування, інвестування тощо).

Щодо галузевої спеціалізації,то впитанні вибору напряму розвитку вели­ких (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:

необхідність скасування адмініс­тративних обмежень, інакше кажучи, вимогу вести кредитну діяльність ли­ше в галузях, де ці банки свого часу працювали; більша диверсифікація портфелів активів допомогла б стабілізувати баланси та розірвати за­лежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою ознакою небажана як із точки зору конкуренції, так і з огляду на якість портфеля активів;

клієнт повинен мати право вибо­ру банку та змогу відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.

Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності — бути йому спеціалізованим чи універсальним.

Нагальною проблемою є підготовка сприятливих умов для створення інве­стиційних банків або заохочення до та­кої діяльності функціонуючих ко­мерційних банків. Для цього необхідно законодавче передбачити пільги в разі спрямування кредитів, насамперед дов­гострокових, на розвиток пріоритетних галузей економіки. Банкам варто нада­ти право брати участь у розподілі при­бутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування — інве­стиційні вкладення за рахунок власних спеціальних фондів банків.

Необхідно також:

1. Подбати про створення іпотечних банків, спрямовуючи головну увагу на дію інститутів права застави, власності та відповідні механізми їх реалізації. Необхідність цих установ обумовлена процесами переходу до ринкової еко­номіки. Та поки що не створено від­повідної фінансової інфраструктури (не завершено процесу розмежування влас­ності, не сформовано законодавчої ба­зи з регулювання правовідносин, по­в’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням об’єктами власності). Треба також враховувати, що іпотеч­ний банк може існувати тільки з працю­ючою фінансово-інвестиційною струк­турою: позичково-ощадними асоціація­ми, товариствами взаємного кредиту, страховими, трастовими компаніями, довірчими товариствами — та за умови реального використання в обороті век­селя.

2. Вирішити питання щодо іпотеч­ного кредиту для населення під будів­ництво житла та придбання обладнан­ня і предметів тривалого користуван­ня, а також щодо джерела коштів для за­значеної позички. Стосовно ж застосу­вання у господарському обороті такого кредиту, то слід ураховувати ряд його специфічних рис:

довгостроковість (на 5—10 років);

постійність контролю за станом розмірів застави — не лише за доку­ментами, а й фактично;

принцип обов’язковості іпотеки для будь-якого нового власника майна;

звільнення від оподаткування тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів за іпотекою;

обов’язковість нотаріального офор­млення та реєстрації всіх угод, гласність іпотеки;

Допущення повторних застав майна та землі, якщо їх цінність (вартість) не вичерпано попередніми заставами;

Принцип пріоритетності задоволення претензій кредиторів.

3. Створити “кадастри нерухомості” та відпрацювати загальну методику оцінки майна, яке є предметом застави (іпотеки).

4. Удосконалити діяльність кредит­них спілок (КС) в Україні, а саме:

розробити точну схему легалізації КС, змінивши структуру формування їх коштів (фізична особа стає членом спілки, сплативши один або кілька па­йових внесків, які формують частку власного капіталу спілки, а щомісячні внески спрямовуються на окремі ра­хунки, які функціонують як строкові або ощадні; саме на ці внески нарахо­вують проценти, які не повинні опо­датковуватися);

розробити схему взаємодії КС із профспілками;

до переліку операцій, які може здійснювати КС, необхідно додати опе­рації із цінними паперами;

звільнити КС від сплати процентів при зарахуванні готівки на розрахун­ковий рахунок та при зворотній опе­рації;

розробити схему контролю за КС та визначитися з тією роллю, яку в цій системі відіграватиме Національна асоціація кредитних спілок України, встановивши конкретний порядок ве­дення бухгалтерського обліку в спілках та нормативи їх діяльності;

усунути суперечності у норматив­них документах стосовно діяльності КС; розпочати страхову діяльність КС тощо.

Аналогічних заходів слід ужити також щодо інших фінансових інститутів дрібного кредитування — фондів, то­вариств взаємного кредиту, ощадно-по­зичкових товариств (обласних, район­них, міських). Ці інститути, на жаль, досі ще не стали навіть предметом тео­ретичної дискусії.

Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона не налічує ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також враховувати, що банківська система в нашій країні формувалася, зазнаючи впливу негатив­них чинників, які не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його. Йдеться про:

1. Макроекономічні чинники, які зменшують попит на фінансові послуги:

кількарічну тенденцію до знижен­ня ВВП;

доларизацію економіки;

низьку купівельну спроможність фізичних осіб;

бартеризацію взаєморозрахунків між суб’єктами підприємницької діяль­ності.

2. Економічні чинники:

інфляцію, спад виробництва та спричинене ними “звуження” кола клієнтів;

повільний розвиток приватного сектора в економіці, а отже, й невели­ку частку приватного капіталу в бан­ках;

податковий прес, який із часом не тільки не слабшає, а посилюється вна­слідок розширення бази оподаткування.

3. Законодавчі та нормативні чин­ники:

законодавчу неврегульованість ба­гатьох напрямів роботи;

відсутність чітких правил роботи, викликану частими змінами законодав­чих і нормативних документів та супе­речностями в них;

не передбачену нормативами про­зорість балансів банків, простір для пе­регрупувань, маніпуляцій, зловживань, захаращеність банківських “вішалок” — рахунків обліку дебіторської та кре­диторської заборгованості, — що при­зводить до появи штучних балансів, які демонструють уявну ліквідність капіта­лу банку.

4. Внутрибанківські (суб’єктивні) чин­ники, які здебільшого можна кваліфіку­вати як слабкий, некомпетентний ме­неджмент:

невиправдані кредитні, інвести­ційні та валютні ризики;

запаморочення від “шалених” гро­шей, отриманих у період гіперінфляції, а відтак — надмірні витрати на рекламу, спонсорство, підтримку невиробничих програм, що дало підставу навісити на банки ярлики “жирних котів” та “дій­них корів”;

недооцінку фактора незалежності банківського менеджменту та перетво­рення банку на “кишеньковий” під впливом акціонерів — “метеликів”;

гостре прагнення “універсалізації” банку, не супроводжуване побудовою відповідної його інфраструктури;

відсутність збалансованої політики управління філіями;

примітивну кадрову політику (85% працівників не мали досвіду банківської роботи, а 90% керівників були вихід­цями з компартійної та комсомольської номенклатури);

Пріоритетну орієнтацію на обслуговування російського капіталу, в тому числі й сумнівних програм.

Тепер зупинимося на проблемах, що постануть перед банківською системою України на початку XXI століття.

Насамперед — про збільшення кон­куренції на ринку. Закінчуються часи, коли банки України були монополіста­ми на вітчизняному фінансовому рин­ку. Незабаром з’явиться багато фінан­сових посередників, які загострять кон­куренцію. По-перше, активізуються іно­земні банки, які мають більше можли­востей та інструментів. По-друге, ве­ликий вплив матимуть небанківські фінансові установи — кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні фонди, ті ж таки кредитно-гарантійні установи, зареєстровані у 1999 році. Виникне ряд кооперативних банків, які працювати­муть на принципах товариств взаємно­го кредиту. Всі ці структури почнуть енергійно боротися за клієнтуру.

Швидко змінюватимуться інфор­маційні технології. Сьогодні багато хто просто не усвідомлює, яких змін ми за­знаємо, як і того, що банки мусять на­лежно до них підготуватися. Про які технології можна говорити, якщо в ба­гатьох установах дотепер працюють на 386-х комп’ютерах. Не всі встигають за вимогами сучасності, оскільки бракує коштів. Упровадження нових інфор­маційних продуктів має супроводжува­тися використанням абсолютно нових кластерних рішень, тобто новітнього устаткування, а воно — недешеве. Саме швидка зміна комп’ютерних технологій і буде причиною того, що цілий ряд ус­танов не зможе витримати конкуренції або просто бути сучасним банком.

Комп'ютерна мережа Інтернет стала головним інформаційним середо­вищем для мільйонів людей усього світу. Можливості Інтернету вража­ють. Перспективи Інтернет-економіки враховують найвищі урядовці та бізнесмени. Президент України Указом від 31.07.2000р. № 928/2000 "Про за­ходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної ме­режі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” визначив, що розвиток Інтернету в нашій країні — справа державної ваги. Тому можна сподіватися, що про­цес розвитку національного сегменту ме­режі Інтернету та зусилля щодо належного представлення в ній вітчизняних інфор­маційних ресурсів згодом отримають і за­конодавче забезпечення та фінансову підтримку. В підсумку все це сприятиме розвитку підприємництва та побудові відкритого демократичного суспільства.

За свою коротку історію Інтернету розви­нутих країнах став не менш популярним, ніж такі відкриття XX століття, як радіо і те­лебачення, і нині впливає практично на всі сфери життя. За останніми досліджен­нями Ради США з питань Інтернету рівень використання мережі зростає швид­ше, ніж прогнозувалося найоптимістичнішими аналітиками. Якщо 7 років тому в світі було близько 90 тисяч користу­вачів Інтернету, то в 1999 р. — 171 млн., а в березні 2000 р. — 304 млн. Рада про­гнозує, що в 2005 р. кількість користувачів мережі перевищить 1 млрд., із них майже 700 млн. налічуватиметься за межами Північної Америки. Інтернет стає багатокультурним, багатомовним та багатополюсним середовищем. І місце кожної нації в мережі взагалі та у сфері електронного бізнесу зокрема визначатиметься тісною співпрацею держави, громадськості, нау­ки та, звичайно, бізнесових кіл, передусім банківської сфери. Очевидно, що в умовах України бізнесові кола представлятиме банківська сфера, яка є найбільш підгото­вленою з числа зацікавлених.

Нині очевидно, що лідерами Інтернет-ринку є американські компанії та банки. У зв'язку з цим варто наголосити на думці західних експертів, котрі одну з важливих причин відставання європейських ком­паній вбачають саме в недостатній увазі їх вищого менеджменту до своєчасного застосування сучасних і н форма ці й них тех­нологій.

Жорсткішим стане регулювання банківської системи. Коли банки пе­рейдуть у режим щоденного контролю, доведеться звикати до постійної при­сутності державного регулюючого орга­ну. Лояльність, яку Національний банк донині виявляє щодо комерційних банків, краще було б залишити в мину­лому столітті. А вони в свою чергу ма­ють усвідомити, що постійна при­сутність НБУ в їхній діяльності — це не­обхідність.

В Україну дуже швидко приходять нові банківські послуги. Попри крихіт­ний розмір цього сегмента ринку за якихось рік-два клієнти вже не визна­ватимуть банків, у арсеналі яких бракує нових технологій. Сьогодні ними займа­ються 10—15 банків. Крапля в морі! Решті двомстам потім важко буде надо­лужувати прогаяне.

Проблемою номер один є обєднання банків. Хочуть вони цього чи ні, цей абсолютно нормальний, більше того, просто необхідний процес триватиме. Навіть у здорових американських, європейських, японських банківських системах відбувається злиття банків. В Ук­раїні ж половина банків “нездужає”. В результаті вони або будуть приєднані до потужніших структур, або викрес­лені з Реєстру банків. Близько 50 банків зараз потенційно поставлені перед ви­бором: приєднання або ліквідація.

Оптимізація ризик-менеджменту. Комерційні банки повинні здійснити інвентаризацію всіх існуючих ризиків. Донині серйозної оцінки ризикам ще ніхто не давав. Особливо накопиченим в інших галузях. У банківській системі налічується близько 300 різноманітних ризиків. Чотири з нихнині найакту­альніші:

Кожен банк повинен переглянути всі свої кредитні ризики. Рівень проблемних кредитів у банківській системі сьогодні сягнув 40—60% від усього порт­феля.

Необхідно переглянути позицію стосовно валютних ризиків, яких нині накопичилося надміру.

Потребує визначення операційний ризик. Ціни на банківські послуги ма­ють тенденцію до зниження.

Державний ризик. На відміну від розвинутих країн, державні зобов’язан­ня в Україні не є цілковито гарантова­ними вкладеннями, а отже, становлять глобальні ризики. Те ж стосується кре­дитування галузей, які містять велику частку державної власності. Ризик, до всього, посилюється незбалансованістю державних фінансів.

Особливу увагу слід приділити стра­тегічному плануванню. Більшість банків сьогодні йде за поточними вимогами клієнтів. Настав час замислитися над стратегічним плануванням своєї діяль­ності. Нині в нас усі банки універсальні. Законопроект про банки та банківську діяльність дещо змінює цю тенденцію. Банківські ліцензії поділено на повні, обмежені, ліцензії на виконання яки­хось окремих операцій. Дрібні ко­мерційні банки можуть перейти до роз­ряду кооперативних — відтак вимоги до них пом’якшаться. Вже зараз банкіри повинні розробляти стратегію, зважаю­чи на майбутні зміни нормативної бази, а можливо, й свого статусу.

Традиційне уявлен­ня про банки як інститути, що залуча­ють кошти у вигляді депозитів та розміщують їх шляхом кредитування, суттєво змінюється. З появою нефінан­сових банків чи небанківських інсти­тутів, які займаються банківською спра­вою, постає проблема виживання тра­диційних банків у нових умовах. Та вод­ночас зауважуємо й інші явища: значно розширюється спектр банківських по­слуг, а брак лояльності споживачів зму­шує банки переглядати свою стратегію діяльності на ринку, зосереджуючи ува­гу на дрібніших його сегментах та вузькоспеціалізованих послугах.

Висвітлені процеси руйнують межі, які відділяють банки від інших інсти­тутів, що надають фінансові послуги. Це фактично позбавляє їх унікальності, але й розкриває нові перспективи. Отож основне завдання банків — побудова опти­мальної стратегії для використання но­вих можливостей.

Телицька Т. Чи мають банки майбутнє? // Вісник НБУ. К.2000, № 3, с.37-39.

Колодізєв О. Становлення банківської системи України: минуле, світовий досвід, проблеми реформування. // Банківська справа. К. 2000. №2, с.28-29.

Аджевітін С. У переддень десятирічного ювілею: штрихи до історії розвитку вітчизняної банківської системи. // Вісник НБУ. К. 2000, №2, с. 41-45.

www.bank.gov.ua

10