Киево-Могилянська Академія

Що ви знаєте про письменників і поетів – вихованців Києво-Могилянської академії? Здобувши ґрунтовну філологічну гідготовку, оволодівши іноземними мовами, студенти переходили до класів humaniora — поетики (1 рік), затим риторики (1 рік), де «прилучались до справжньої гуманітарної освіти». Поетика, як і риторика, що певний час викладалися нероздільно, розглядалися як засіб опанування знаннями

словесності, літератури й красномовства. Основи поетики були розроблені ще в ренесансній Італії. Базувалися вони на античній спадщині літературно-теоретичної думки й літератури. Першоосновою їм послужили «Поетика» й «Риторика» Арістотеля й «Наука поезії» (Лист до Пізонів) Квінта Горація. Ренесансні італійські поетики й риторики швидко поширилися по всій Європі. В Україну вони потрапили, головним чином, через нільські

єзуїтські зразки. Але в Києво-Могилянській академії були добре відомі Арістотель і Горацій, і латинські, італійські й німецькі посібники, зокрема Марко Джіроломо Біди «Про поетичне мистецтво», Джуліо Скалігера «Поетика в семи книгах», Якова Понтано “Поетичні настанови» та ін. Професори Академії або суміщали два курси, або розділяли

їх «огорожею» на «поетичні квіти» й «корисні туліанові плоди». Кожен професор Академії складав свій рукописний курс лекцій. І найбільш ранніми виявленими на сьогодні підручниками риторики є («Оратор Могилянський, прикрашений найдосконалішими ораторськими розділами Марка Тулія Ціцерона»), прочитаний Йосифом Комоновичем-

Горбацьким 1635/36 навч. року. До його риторики входив також курс діалектики — («Вступ до дослідження діалектичного вчення»). Йосиф Кононович-Горбацький (р. н. невід.— лютий 1653). Професор риторики й філософії, ректор (1642-46) Академії. Знавець мов, класичної літератури, філософ, мислитель, богослов. Його курс «Оrator Mohileanus» визначні» зміст і стиль творчості багатьох його послідовників —

Інокентія Гізеля, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Георгія Кониського. Перший друкований посібник з красномовства був укладений професором і ректором Академії Йоаникієм Ґалятовським (бл. 1620—12.01.1688). Він був одним із найосвіченіших людей України XVII ст. Його посібник з красномовства мав назву «Наука албо способ зложеня казаня», входив як додаток до циклу

проповідей «Ключ розумінія» (Друкарня Києво-Печерської лаври, 1659). На думку Й. Ґалятовського, проповідь, зокрема церковна, повинна утверджувати людей у вірі, морально їх настановляти, але й — пробуджувати живу думку, розширювати уявлення про навколишній світ, примножувати знання. Одна з основних вимог до промовця: проповідь має бути зрозумілою і цікавою, для чого він має вдаватися не тільки до

Святого Письма й творінь отців Церкви, а й залучати приклади з історії, природи, народних переказів тощо. «Використовуй пише Ґалятовський,— гисториі і кройники о розмаітих панствах і сторонах, що ся в них діяло і тепер що ся дієт, треба читати книги о звірах, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, камінях і розмаітих водах, коториі в морю, в ріках, в студнях

і на інших місцях знайдуются і уважати їх натуру, властивості й скутки і тоє собі нотувати і аплікувати до своєи речі, которую повідати хочеш». 1705 р. Теофан Прокопович читає студентам Академії свій курс «Ое агіе Роегдсае ІіЬгі Аппо Оотіпі 1705», 1706 р лекцій, які справили величезний вплив на подальший розвиток теоретичної думки й виховали плеяду послідовників.

Серед них Ґедеон Сломинський, автор курсу поетики, слухачем якого був Григорій Сковорода; Митрофан Довгалевський. Поетика розглядалася як мистецтво (талант) викладу віршами людських дій і почуттів й одночасно як наука про закони і правила поетики. Академічні поетики не були простим повторенням європейських дидактичних теорій, їх практичний літературний напрямок був тісно пов'язаний з українською

поезією й драмою XVI— XVII ст що виділяло українську літературу у загальноєвропейському культурному контексті. Прикладна частина академічних поетик й риторик зосереджувалася на тих жанрах, що мали найбільше практичне застосування. Найважливішим вважалися трагедія, яка повинна зображати дії і вчинки великих мужів, комедія — зображення з жартами життя звичайних людей, і трагікомедія як «проміжний жанр». У класі поетики студентам викладалися загальнотеоретичні засади

предмета, їх знайомили з творами Гомера, Горація, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Ціцерона, Сенеки, Петрарки, поетів доби Відродження (латиномовна поезія), польських поетів, а також — із правилами складання віршів (до 30 видів) класичного, середньовічного й новітнього стилю. Це: епопея, трагедія, комедія, елегія, ода (буколічна чи

іделічна поезія), епіграма, сатира, також курйозний вірш, акровірш і т. ін. Найбільш студенти захоплювалися тими віршами, які можна було застосувати в житті: присвятити професорам, поважним особам, проголосити на різних урочистостях — громадських, церковних, академічних чи родинних святах, взяти з собою у мандри по містечках і селах для здобування коштів «на прокорм» тощо. Тобто студенти розділяли думку професорів, зокрема

Теофана Прокоповича, що поезія — наука потрібна, вона є джерелом пізнання життя народів, засобом натхнення громадян і воїнів, бо прославляє героїзм і мужність предків, а також відтворює різноманітні людські вчинки, побутові ситуації, взаємовідносини, що є повчальними у життєвих справах. Проте успіху поезія досягне тоді, коли буде мати певну форму й приноситиме насолоду.

Риторику в ті часи розглядали як універсальну науку про слово взагалі. Теофан Прокопович величав риторику царицею мистецтв, визначав її предмет як уміння добре говорити, володіти мистецтвом слова і мови, уміти дати відповідь на питання й переконувати. Красномовство, за Прокоповичем, має суспільну користь й одночасно виконує роль мистецтва, бо зворушує

почуття людини, приносить насолоду. Головним авторитетом у питаннях риторики академічні вчені вважали Арістотеля, який першим сформулював закони ораторського мистецтва, але й надзвичайно шанованими були Сенека, Ціцерон, Курцій, Салюстій, Тіт Лівій, Вергілій, Овідій, Горацій, Плавт, Теренцій та представники новолатинського красномовства Мельхіор, Кипріян, Лактанцій, а також Йоан Золотоустий.

Ось деякі поради з риторики, викладені Прокоповичем у розділі «Про закони і правила належного ведення диспуту» в курсі «Логіка для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладене у Києві, славній православній; Могилянській академії року 1706»: « Дуже важливо глибоко вивчити питання, про яке буде дискусія, а також точку зору супротивника.

Кожна сторона якнайбільше має піклуватися про ясність мови, уникати всього, що робить мову темною і двозначною. Не треба зловживати словесними прикрасами та показним блиском — це завжди викликає підозру в хитрощах. Відшукати істину можуть лише простота й щирість. Подумай також про те, що буде відповідати на твої запитання опонент, передбач його несподівані відповіді. Але насамперед необхідне суворе і старанне дослідження власних тезисів — на

істинність, на помилки. Дотримуватися миру й спокою, стримувати безладний крик Чи від крику аргументи стають переконливішими, а відповіді мудрішими? Скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається повинні зберігатися як непорушний закон Міра у всьому — найкраща річ!» Студенти жадібно ловили настанови своїх учителів, оволодівали мистецтвом складання промов — поздоровчих, вітальних, похвальних судових, урочистих — на

іменини, на одруження, на випадок перемоги, на одержання нагороди, титулу, а також — прощальних, на смерть тощо. Класи поетики й риторики завжди були переповнені, часом в них навчалося більше 270 осіб, як це було 1764/65 навчального року, тоді як в інших — від 90 до 160 учнів. В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання — читання віршів різних епох різними мовами, в їх числі й власних, викладачами та студентами; увінчання вправних віршотворців лавровими вінками

з присвоєнням звання «лавроносного поета» (лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменна подія в Академії чи місті не відбувалися без орацій і декламацій. Дні ангела митрополита-покровителей» ректора, префекта чи професора, церковні свята — особливо Різдво Великдень, Благовіщення й Богоявлення — відвідини Академії почесними гостями, вибори (промульгації) до студентського товариства (Конґреґації), обрання

й висвячення ректора й архімандрита, походи за місто — все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім поетичним святом для студентів і їхніх прихильників — киян. Прилучення до загальноєвропейської літератури й історії сприяло появі в Академії багатомовної поезії різних стилів. Проза й поезія творилися українською, польською, латинською мовами.

З кінця XVII ст. автори поетик все більше звертаються до вітчизняних джерел. У своїй поетиці Т. Прокопович зазначав: «За наших часів поширився звичай, аби професори обох гуманітарних дисциплін подавали своїм учням науку не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань». Український силабічний нірш поступово стає панівним (Теофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Ґедеон Сломинський та

ін.). Професор риторики Митрофан Довгалевський у поетиці «Сад поетичний » найбільш повно порівняно зі своїми попередниками виклав особливості українського силабічного вірша, дав пояснення його структури, краси та інших достоїнств. Український вірш завоював собі право в усіх видах літературної творчості. Віршування називали «мовою Богів», віршами пишуть передмови, похвали на шляхетські герби, віршують календарі, частини граматик, навіть цілі твори, як-то «Богородиця діво радуйся»

Йоана Максимовича тощо. Академічна поезія дедалі виразніше набуває громадсько-політичного змісту, живиться народною творчістю і, в свою чергу, справляє неабиякий вплив «на широкі кола людей на співців, боянів народу, козацтво». Від Олександра Митури і Касіяна Саковича до Григорія Сковороди творилася академічна, власне київська поетична школа Відомими її представниками були: Касіян Сакович, Лазар

Баранович, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Стефан Яворський, бароковий поет Іван Максимович, поет і етнограф Климентій Зіновіїв, славетний Григорій Сковорода й багато інших, їхня творчість справила великий вплив на літературне й загалом культурне життя не лише України. На «російський ґрунт» прищепили в

XVII ст. «руський вірш» могилянці Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович; на культурне життя Білорусі великий вплив мала творчість Георгія Кониського, Молдови — Стефана Почаського й Паїсія Величковського, Сербії — Михайла Козачинського та інших могилянців.

Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьсьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім». В рукописі, зробленому зі списку XV ст «Слово» зберігалося в одному з «Хронографів» в бібліотеці вихованця Академії Івана (Іоїля) Биковського (1706-25.08.1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до

Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі (С-Петербург), згодом мандритом архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і згодом став архітектором Ярославської семінарії. І завжди з Биковським була його бібліотека, якою він дозволяв користуватися всім книголюбам. Так «Слово” потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, відомого збирача давніх рукописів обер-

прокурора Синоду О. Мусіна-Пушкіна. Після опрацювання його палеографом та археографом М. Бантишем-Каменським, також вихованцем Академії, «Слово» було видане 1800 р. під назвою «Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгород-Северского Игоря Святославича » Поезія, що творилася в Академії і поза нею її вихованцями, була тісно пов'язана з народною творчістю.

Багато «шкільних» пісень стали народними. Це дума «Всі покою щиро прагнуть (Самі себе звоювали»), пісні «Ой, горе тій чайці», «Бідна моя головонька”, творцем яких вважається Іван Мазепа, «Дума козацька про Берестейську битву 1651, 31 липня», пісня «Їхав козак за Дунай» та багато інших. Деяким судилося довге життя і за межами України, зокрема в Австрії, Німеччині,

Франції. Так, пісня «Їхав козак за Дунай” і до сьогодні не залишає байдужими її виконавців і слухачів. А патріотичний зміст творів свідчить про те, що в Академії прищеплювалась вихованцям повага до народних героїв, любов до Батьківщини і її захисників. 2. Напишіть про навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії Навчальний рік в

Академії, як і в інших європейських університетах, розпочинався 1-го вересня. Але шукачі знань часом приходили «не за правилами»: у жовтні чи грудні, «після Різдва Христового», а то й у квітні чи травні. Але в Академії їх приймали. Не було й вікових обмежень. Так, у списках учнів граматичних класів можна побачити хлопців від 10-11 до 24 років. Деякі богослови закінчували навчання, маючи 30

і більше років. Тобто в Академії з розумінням ставилися до можливостей різних сімей відпустити дитину чи парубка з дому на навчання в той чи інший час. З новоприбулими префект проводив співбесіду — «отведывал память и остроумие». Академічні інструкції попереджали: «Якщо попадеться зовсім тупий, не приймати, бо літа втратить, а нічому не навчиться, а тим часом гадатиме, що він мудрий. А якщо котрий прикидатиметься тупим, щоб його відпустили додому, досвідчений вчителі знайде як його

спокусити й істину вивідати». Тобто Академія дотримувалася просвітницьких ідей — дати знання якнайбільшій кількості молоді. Після тестування префект направляв прибулого до того чи іншого класу. Там їхній учитель, він же наставник, записував до «реєстрів акуратних», зазначаючи «якого стану», «коли і звідки прибув” «скільки від роду літ» і «чий він син». Уроки (лекції) тривали 1 годину. З 8-ї ранку до 6-ї вечора всього було 8 уроків з перервою

на 2 години. Організацією навчання займався префект, він, як і ректор, мав право контролювати уроки й знання студентів. Зважаючи на те, що в граматичних класах завжди було багато учнів — до 100 і більше, учителю призначався помічник із старших студентів — аудитор. Обов'язком аудитора було перевіряти наявність учнів у класі та виконані ними домашні завдання — окупації.

В окупаціях аудитор зазначав: S (scit) — знає, ns (non scit) — не знає, еr — помилився, nt (non totam) — не все завдання, рns (рrorsus non scit) — не знає нічого, пr (non scit) — не здавав урок. З поміткою «соrrecta», аудитор здавав зошити вчителю. Старшим над аудиторами був аудитор аудиторіс також зі студентів. Були й інші виборні посади серед студентів: дзвінник — будив бурсаків

і дзвонив до початку і закінчення уроку; калефактор (від лат. робити гаряче) — призначався, як правило, з ледачкуватих студентів, він носив із собою щось на зразок сагайдака з різками й лінійками і за наказом учителя виконував дрібні покарання. Окрім того, він мав топити в класі й бурсі грубки. Кожної суботи учні граматичних класів тримали своєрідний іспит з матеріалу, пройденого за тиждень — суботівки.

Підсумовувалися домашні (окупації) й урочні (екзерциції) завдання, учні читали й перекладали з іноземних мов, демонстрували знання граматичних правил, статей Катехізису тощо. Студенти класів поетики й риторики зачитували зроблені ними переклади з іноземних мов, написані вірші й промови, розв'язували логічні й математичні задачі. Філософи й богослови не підлягали суботньому контролю,

їхні знання оцінювалися під час диспутів. Диспути вважалися складовою навчального процесу. Поділялися вони на ординарні, де в присутності академічного керівництва й професорів захищалися так звані малі дисертації, й урочисті, публічні, де студенти захищали свої філософські чи богословські дисертації перед опонентами в присутності покровителя Академії — митрополії ректора, префекта, усіх професорів і студентів старших класів, а також — усіх охочих взяти в них участь як опоненти або просто послухати

«вчене слово». Учасники диспуту повинні були проявити високі знання предмета й суміжних наук, уміння користуватися різними засобами впливу на слухачів, тонкощами логіки й риторичного мистецтва й, безумовно, культурою ведення дискусії. Здебільшого диспути присвячувалися тій чи іншій поважній особі, що зазначалося в тезах (конклюзіях) диспуту, які потім підносилися патрону та іншим знатним гостям. Проводилися диспути надзвичайно урочисто.

Митрополит виїздив з Лаври каретою, запряженою восьмериком, у супроводі золотої коругви магістрату, що знаменувало урочистий момент; за ним тягнулися у більш скромних каретах різного сану й рангу духовні й цивільні особи, а за ними котили вже вози обивателів київських і батьків студентів. На подвір'ї Академії гостей зустрічав хор та інструментальний оркестр студентів. Коли митрополит ступав на подвір'я, дзвонили у дзвони

Богоявленського монастиря, а за ними — всіх подільських церков. В конгреґаційній залі проголошувалися на його честь вітальні орації й декламації. Після цього розпочинався сам диспут. Німецький протестантський пастор Христофор-Вільгельм Хегельмайєр, який бував у Києві в 1730-х рр часто відвідував Академію, знав її професорів, проводив з ними тривалі бесіди на філософські й богословські теми, брав

участь у диспутах, про хід диспуту писав у своїй книзі «Безсторонні повідомлення про різноманітні визначні пам'ятники Російської імперії» (Штутгарт, 1739): «Коли закінчено зі звичайними (ординарними) опонентами, яких буває три, тоді виступають запрошені екстраординарні, серед яких часто бував і я. Не було жодного диспуту, на який я, коли перебував у Києві, не був запрошений деякими студентами. Це дозволяло мені як у філософських, так

і теологічних матеріях висловлювати свою думку, хоча мене могли сприйняти за єретика». Побоювання пастора були марними, бо в Академії панував дух толерантності, терпимості до чужих думок і людей іншої віри, що й відзначив Хегельмайєр. Завершувалися диспути урочистим богослужінням і сальвією (феєрверком). Загалом, оцінюючи стан ученості в Україні й Росії,

Хегельмайєр писав: «На підставі правдивих свідчень я вважаю цю націю схильнішою і здібнішою до вченості, ніж власне росіян» і що «в козацьких душах зростає потяг до високих і кращих справ та мудрого знання». В кінці року на основі поточного контролю виставлялися річні оцінки. Так, у графі студентського реєстру «какого учення» класу інфими за 1736/37 навчальний рік значаться: «доброго», «мерного», «худого», «тщательного», «не слабого»,

«слабого», «безнадежного»; у графі «какого состояния»: «мерен в состоянии, в учений мало надежен», «изрядного состояния й доброй надежды», «постоянен, к ученню иссело охочий», «добронравен, в учений скоропостижен» і т. п. Варто зазначити ще одну гуманістичну засаду Академії: невстигаючих студентів не виключали. Неатестованого учня не переводили до старшого класу, він ще й ще сидів у тому самому класі, аж поки, нарешті, не «встигав з середніми»,

і, якщо прослідкувати за документами, то часто учень, який починав з того, що «мало або нічого навіть не зрозумів» (клас граматики), вже як студент класу філософії мав характеристику «чесний, не нетямущий, не лінивий». І це було виправдано. Відірвана від дому дитина 1011 років потрапляла в екстремальні умови — інтенсивне навчання, бурсацькі звичаї, покарання, недоїдання, хвороби — все це вимагало певного часу, щоб звикнути, призвичаїтись, зібратися. Іноді самі студенти просили ректора дозволити

їм залишитися ще на один рік в тому самому класі, «підтвердити навчання». Найчастіше так робили студенти класу риторики, найпопулярнішого в Академії. Навчались в Академії хто скільки міг. Серед багатьох причин, які називають студенти полишаючи Академію, найчастіше це — неймовірна нужда, що гнала їх у пошуках шматка хліба, хвороби або сімейні обставини: «з примусу матері шлюб взяв», чи загинула

вся сім'я під час нападу татарської орди і т. ін. У другій половині XVIII ст. чимало студентів за наказами чи добровільно відходили до медико-хірургічних закладів, від'їздили за викликами до організованих києвомогилянцями шкіл у Росії вчителями тощо. Тим, хто скінчив навчання, видавався атестат за підписом ректора та префекта. В атестаті зазначалося: скільки вчився студент, в яких класах, які науки вивчав

і які мав успіхи, давалася оцінка його моральним якостям, його ставленню до товаришів-студентів, іноді — й рекомендація щодо використання його здібностей на тій чи іншій посаді. Освіта в Академії розглядалась не лише як набуття певної сум знань, власне, для себе, а й як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності, власної гідності. Молодь виховувалася на таких полемічно-публіцистичних працях, як «Палінодія»

Захарії Копистенського, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Протестація» Йова Борецького, «Хроніка» Теодосія Софоновича та історико-біографічних і панегіричних творах, присвячені Петру Конашевичу-Сагайдачному, Петру Могилі, Богдану Хмельницькому, Лазарю Барановичу, Іванові Підкові, Іванові Мазепі, на козацьких літописах,

історичних працях Петра Симоновського, Стефая Лукомського, Семена Дівовича. В них звеличувалося козацтво, оспівувалися гетьмани й козаки-лицарі, які здобували Україні волю й виборювали свою державу. Академічні вчителі рівняли молодь на ідеал козацтва — воля, хоробрість, відданість вітчизні. Твори, про які ця мова, були написані своєю, українською мовою.

Вона вивчалася в Академії, панувала у сфері культурного життя, у богослужінні. Це був вагомим виховним і націотворчим фактором. Та й сама історія, її творилася на теренах України на очах української молоді, сприяла її патріотичним настроям, відданості справі народу, вітчизні. Тож недаремно, здобувши освіту, а то й полишивши її, студенти часто йшли на

Січ, вступали до лав козацького війська, міняючи, як казали в той час каламарі на шаблі. Неабияке значення у справі виховання національної свідомості мало відновлення українських святинь, розпочате при Петрові Могили Софійського собору, церков: Десятинної, Спаса на Берестові (де до речі, залишився фресковий портрет Петра Могили, виконаний за його життя), Трьохсвятительської,

Михайлівської у Видубичах, храмів Луцька, Кременця, Куп'яничів та в інших містах і селах України; реставрація ікон, церковних розписів, канонізація і поклоніння святим. Виховні засади в Академії ґрунтувалися на давніх українські традиціях, християнській моралі, на досвіді вітчизняної педагогічної думки й новітніх її досягненнях в західних країнах, які з'являються епоху

Відродження та Нового часу. Деякі моральні принципи виховання були викладені вже в Статутах братських шкіл. Багато працював над питаннями виховання молоді Петро Могила. Його роздуми з цього приводу викладені насамперед у праці під назвою «Антологія, сиріч молитви і поученія душеполезная. В душевну ползу спудеов всіх благочестивих любомолитвених» (К 1636). Як бачимо, праця присвячувалася вихованцям його Колегіуму.

Питання моралі й виховання молоді піднімалися Могилою і в таких творах, як «Євангеліє учительне» (3 благословення Петра Могили, К 1637), «Літос» (К 1644) «Требник» (К 1646) та інших. Розробляючи морально-соціальні постулати поведінки людини зокрема студентів, Могила брав за основу звичаї, обряди й традиції українців.

У ті часи, коли не було української держави, це мало особливе значення для усвідомлення людьми своєї етнічної належності, збереження генетичного зв'язку поколінь. Визначаючи мету створеної ним Лаврської школи, Могила записав: « Аби молодь у справжній побожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була». Ці три поняття Могила розвинув у «Антології» у цілісну гармонійну систему

виховання. Закликаючи молодь засвоювати науку, він застерігав, що при цьому треба міцно триматися православної віри: «щоб в тих школах не тільки зверхні науки, але й, тим бардзей і понад усе, побожність в серцях ваших, молоді, впаяна була». Говорячи про набуття наук, Могила підкреслює значення праці, працелюбства. Бо це не лише тягар — «труд», але й засіб до задоволення потреб людини й роду (суспільства).

Це — спосіб життя, який стане радісним, коли праця для людини буде творчістю. І що саме праця, особистий доробок людини приносить їй, попри «знатність і старожитність роду», визнання й гідне становище в суспільстві. А «з лінощів народжується лежня, а з лежні розпуста, а з розпусти сваволя і вшеляке зло». Працелюбність Могила відносить до моральних категорій, як

і волю й совість (сумління), які треба удосконалювати через самопізнання. І радить вихованцям прискіпливо ставитись до себе, аналізувати свої думки, вчинки, огріхи вільні й невільні, як і все життя. При цьому митрополит вдається до цілком конкретних настанов: лягати спати і вставати завжди треба в певний час, спати не більше семи годин, а перед сном прозвітувати перед собою у справах пройденого дня, проаналізувати їх, щоб більше не повторювати негідних вчинків чи думок

і просити в Бога за них прощення. Могила попереджає і наставників, що формувати бажані риси у молодих потрібно через їх розум і серце, а не насильно, бо це може призвести до протилежних наслідків. Вболіваючи за своїх вихованців, Могила вперше вводить до «Требника» особливий чин богослужіння — «благословення отроков в училищі», в якому є прохання до Бога «низпослати на отроча сіє духа премудрості й разума й

отверсти ум й уста его й просвітитьі серце его к принятію наказанія добрьіх ученій». Могила склав також кілька молитв для спудеїв свого Колегіуму: «Молитва перед зачинанієм учитися», «Молитва входячому до школи» й інші, які помістив до «Антології». Багато думок і повчань Петра Могили знайшли відображення й розробку в працях могилянців, його послідовників, таких як «Мир

з богом людині» (1669) Інокентія Ґізеля, «Похвальне слово землеробству» Данила Туптала, у творі «Іфіка ієрополітика» (моральна філософія) (1712) невідомого автора, «Христові о блаженствах проповіді толкованіє» Теофана Прокоповича, «Арістотелівська філософія» (1743) Михайла Козачинського, «Об умной или внутренней молитве” (бл. 1760-го р.) Паїсія Величковського, численних працях

Григорія Сковороди — «Наркіс», «Алфавіт», «Кільце» й ін. Наставники студентів використовували як посібники такі праці як «Первое учение отроком» Теофана Прокоповича, праці відомою педагога Я на Амоса Коменського, «Юности честное зерцало», укладне Гавриїлом Бужинським 1717 р. як посібник світської поведінки для російської молоді.

1783 р. зроблено опис бібліотеки професора Іоїля Самойловича, який працював в Академії 24 роки — 1147 книг. Серед них багато присвячених вихованню молоді1: «Путешествия к премудрости», «О полезном с юношеством чтении», «Наставление младенцев», «Друг детей», «Способи учить й обуй чать господина Роллена», «Театр для пользы юношества» (М «Опыт народного воспитания» і т. ін. Відродження Церкви, становлення державності, розвиток

її структур, дипломатичні контакти, загальноєвропейські цивілізаційні процеси потребували людей раціоналістичного, а не емоційного поводження, вироблення певних манер спілкування. Наставники розробляли правила поведінки студентів у самій Академії, в товаристві, у церкві, гостях, за столом, у взаєминах зі старшими, наставниками, товаришами-спудеями тощо, дають рекомендації щодо уміння приховував почуття, а не виплескувати

їх через крик, грубість, вираз обличчя тощ Інструкцією 1734 р. вимагалося від викладачів бути у всьому взірцем для студентів, а студентам: дотримуватися «в одязі, обличчі, волос чистоти, одягатися просто й скромно, а якщо хтось і одягається по моді, то це не дає йому права порушувати академічні звичаї і сміятися над одягом інших», притримуватися правил «людськості й учтивості виказувати професорам і наставникам, чесним людям «повагу й пристойність у вітаннях, поставі, виразові обличчя».

Заборонялося «бродити по ночам», брати участь у бійках і «справах безчесних», носити в Академію зброю, знущатися над меншими й слабшими. Виходячи з того, що до Академії йшли діти з різних соціальних прошарків населення, Могила в «Антології” знайомив учнів з правилами пристойної поведінки на прикладі рекомендації ченцям: поступатися місцем на дорозі старшому, чекати товариша з яким

ідеш, не перебивати його, коли він з кимось розмовляє, не дорікати за затримку, за трапезою ніколи не брати собі їжі першим «перед дружиною твоєю», або перед гостем чи подорожнім. Коли, «кашляніє прийдет» або «прозіаваніє», то треба відвернутися від столу. Якщо змушений будеш сміятися, «да не явят ти ся зуби», а при розмові з жінками опустити очі додолу. Говорити з усіма треба лагідно й цнотливо. Вимагаючи від студентів «людськості й учтивості», виказування

професорам, наставникам і «чесним людям поваги й пристойності», академічні правила в той же час прищеплювали своїм вихованцям почуття власної гідності, захищали їх від зневажливого ставлення сторонніх. Так, посилаючи студентів на прохання обер-коменданта Києва Вігеля до військового суду для перекладу скарг польською мовою, ректор Самуїл Миславський застерігав: «Однако, покорно прошу, чтобы оный суд поступал с ними не повелительным

образом, но с благопристойностью, которую заслуживают благопристойные люди». Випадки побиття міщанами й особливо покарання студентів виконавцями магістрату (що було порушенням прав Академії на самоврядування і власний суд) призводили іноді до бурхливих виступів студентів, які таким чином захищали свою гідність. Так, у січні 1700 р. три дні під калатання на сполох

із дзвіниці Братського монастиря студенти воювали з міщанами, бурмистрами, які виконували поліцейські функції, і стрільцями, викликаними магістратом для оборони його від студентів, які збунтувались не на жарт. За порушення «правил честі» студенти підлягали покаранню. Щоправда, це було непростою справою. Більшість порушень зумовлені були нужденним становищем студентів. Тому Академічна інструкція від 1734 р. вимагала карати студентів «ні занадто суворо, ні занадто слабо,

а триматися середини, як велить обов'язок просвіченості і ввічливості». Суворо каралися студенти лише в тому разі, коли вони грубо й неодноразово порушували «правила честі»: за пияцтво, мордування товаришів-спудеїв, неодноразово виказану грубість і неповагу до викладачів і наставників. Інструкція 1764 р складена ректором Самуїлом Миславським, це положення тлумачила так: «Префект має право карати йому підлеглих учнів: малих

різкою, а середніх і старших спочатку — погрожуючим словом, другий раз — переведенням з вищої школи в нижчу, третій — позбавленням кондицій чи певного місця і, нарешті, про невиправних доповідати ректору. Ректор в Академії — верховна влада — всіх різним покаранням карати може» 3. 1784 р. префект доповідав митрополитові Самуїлу Миславському, що студент-богослов Антон Стасевич за пияцтво й бешкети був заарештований бурмистрами,

сидів у колодках і був на чорних роботах. Після повернення в Академію підпискою зобов'язався, що більше таких бешкетів учиняти не буде. Але, запевняв префект, що це вже не вперше, і що Стасевич і нині «від пияцтва й сварки не утримується, чим наводить порок на академічне зібрання». Резолюція митрополита не забарилася: «За постійне пияцтво студент

Антон Стасевич із Академії виключається, а префекту й учителям найсуворіше підтвердити, щоб за студентами в Академії завжди був найретельніший нагляд». Спільні зусилля ректора й префекта, наставників і протекторів митрополитів не були марними. Вихованці Академії полишали її освіченими, ґречними людьми, добре вихованими, вірними ідеалам Вітчизни й віри. У суспільному житті навколо них формувалося середовище, яке сприймало й продовжувало

освітні традиції, культуру поводження, інтелігентність, гідність, моральність. Створюючи Київську братську школу, її фундатори — Гальшка Гулевичівна, гетьман Петро Сагайдачний, Київське братство дбали про те, щоб учні виростали не лише добре освіченими, але й вірними синами Вітчизни й Православної церкви. Цій меті повинно було слугувати

і Младенчеське братство (так його називає у своїх грамотах 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан), тобто Студентське братство! Митрополит Петро Могила, створивши Колегіум, перейменував Младенчеське братство в Конгрегацію (від лат. зібрання, об'єднання). Вірогідно, свого часу Конґреґації занепали, бо є документи прв те, що ректор

Академії (в 1693—1697 рр.) Йоасаф Кроковський їх відновив. Студентська Конгрегація поділялась на Велику в ім'я Пресвятої Діви Марі і Малу в ім'я Св. князі Володимира Провідною була, закономірне старша конґреґація, до якої приймалися студенти, починаючи з класу поетики. Іменувалася вона ще як Маріїнське братство. Керували

Конґреґацією вибрані з числа її членів префект і віце-префект. Вибор були таємними. Імена кандидатів подавалися на картках. Обирався той, хто набрав більше голосів. Новообраних вітав ритор орацією, а піїт — віршованої гратуляцією. Префектам призначалися у поміч 2 асистенти (або віце префекти), 2 секретарі (нотаріус і віце-нотаріус). Наставником

Конгреґації був конґреґаційний патер, викладач, здебільшого класу риторики. Метою Конґреґацій було не лише морально-релігійне виховання, а й формування у студентів почуттів братства, взаємодопомоги, вірності академічним традиціям самостійності, гідності, вміння захищати свої інтереси в складних суспільних умовах. Вступаючи до Конґреґації (цей акт іменувався промульгація — від латинського оголошення, обнародування, малося на

увазі — вибори нових членів), новообрані складали присягу на вірність товариству, православній вірі, Церкві — «умерти, аще би за сіє не стояло», «учитися не ліносно, найпаче вільних наук» і ніколи не забувати свою рідну Академію, як би не склалася доля по закінченні навчання і виходу в широкий світ. Іноді й по закінченні навчання декотрі випускники залишалися членами Коґреґації, вірні її товариству, допомагали їй посильними внесками.

Конґреґації були самоврядними організаціями — мали свою печатку, скарбницю, яка поповнювалася за рахунок внесків благодійників, представляли інтереси своїх членів у суді, перед академічним керівництвом тощо. Турботою Конґреґацій була студентська Конґреґаційна церква в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці - Благовіщенська. Історія її простежується від гетьмана Петра Сагайдачного (1620)

і митрополита Петра Могили до гетьмана Івана Мазепи й митрополита Рафаїла Заборовського. Як зазначалося раніше, ще гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний заклав і збудував першу двоповерхову церкву Київського Братського монастиря й Братської школи в ім'я Благовіщення і Богоявлення. Згодом Благовіщенська церква вже

існує як окрема її описує Павло Алеппський у своїх спогадах про Київ початку 50-х рр. Збудував її, найімовірніше, Петро Могила, який був покровителем Колегіуму з 1632 по 1647 р і надавав величезні кошти на його утвердження, утримання й виховання студентів. Церква стояла біля головних воріт Братського монастиря.

Тоді вони виходили на сучасну вулицю Іллінську й за описами знаходилися на місці сучасних воріт, що виходять на цю вулицю з господарчого двору першого корпусу Академії. Церква простояла недовго: була знищена вогнем, як і Богоявленська, під час військових дій у Києві 1658 р. Згодом обидві церкви відбудовуються, але Благовіщенська — вже на новому місці.

При будівництві Мазепиного корпусу у 1703—1704 рр. церква, вірогідно дерев'яна, була розібрана, а її вівтарна частина перенесена на 2-й поверх Трапезної церкви, як вважалося, тимчасово, до завершення будівництва Мазепиного корпусу, при якому мала розміститися й студентська Конґреґаційна церква. Гетьману Мазепі не вдалося втілити свій проект у життя. Навчальний корпус залишився одноповерховим і без церкви.

Завершив цю справу покровитель Академії митрополит Рафаїл Заборовський. Відбудовуючи й реставруючи Мазепин корпус у 1730-х рр. він за проектом архітектора Й Г. Шеделя зводить другий поверх, півні денно-східна сторона була церквою. Освячена студентська церква була митрополитом 1 (11 за н. с.) листопада під традиційним ім'ям Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Історія пощадила

Благовіщенську церкву. Сьогодні вона прикрашає Мазепин корпус і всю садибу Києво-Могилянської академії. Освячена в грудні 1996 р. після тривалого занедбання (1919—1995), вона знову відкрила свої двері студентам Києво-Могилянської академії і всім охочим сотворити молитву в її древніх стінах, що зберігають пам'ять про Сагайдачного, Могилу Мазепу, Заборовського, про кілька поколінь могилянської молоді та

їхніх наставників. Традиції В Академії дотримувалися давніх національних традицій. З часом склалися вже свої академічні, яких свято дотримувалися і студенти, викладачі. Серед них — відзначення Престольних свят Богоявлення Господня і Благовіщення Пресвятої Богородиці. В ці дні студенти не вчилися. В Богоявленському соборі відбувалася служба

Божа, яку правили митрополит і архімандрит монастиря, він же ректор Академії Після служби вся Академія і, мабуть, всі кияни, йшли до Дніпра святити воду. Дорога до води була посипана піском, по боках її стояло військо магістратське в урочистих строях, а кілька оркестрів, змінюючи один одного, грали «Коль славен Господь наш ». На Дніпрі вже стояли льодяні хрести, пофарбовані в рожевий

і блакитний кольор. Дзвонили дзвони у всіх соборах і монастирях Києва, починаючи з Братського, а з фортеці старого міста розлягалася могутня сальва Не менш урочисто відбувалося свято Благовіщення, коли величезна процесія киян на чолі з митрополитом, в лавах якої були студенти і викладачі Академії, з гілочками верби спускалася від Ірининської церкви через Софійський собор до академічної

Благовіщенської церкви, це знову ж таки правилася урочиста служба Божа й освячувалася верба. Урочисто відзначали в Академії дні Ангела ректора, також — митрополита-покровителя. Студенти вітали іменинників ораціями й декламаціями різними мовами. Розчулений митрополит дарував їм гроші, а всіх професорів запрошував на святковий обід.

Щороку 22 грудня всією академічною громадою поминали Галаку Гулевичівну, фундаторку Академії, а 31 грудня — Петра Могилу. Згодом ці урочистості перейменували в дні поминання Петра Могили і всіх благодійників Академії. В Академії дотримувалися певних звичаїв при похороні вчителів, товаришів-спудеїв, певних сценаріїв при проведенні диспутів, виборах до

Конґреґацій, зустрічі іменитих і царствуючих осіб. Тричі на рік оголошувалися рекреації — дні короткого перепочинку від занять, обов'язково в будні, в гарну погоду. Студенти й викладачі виходили за місто, найчастіше — на Щекавицю, до урочища Глибочиця, до Кирилівського монастиря, тобто в місця чудової природи. Обов'язково — з оркестром, хором, вертепом, театральними виставами, спортивними знаряддями — кеглями,

м'ячами тощо. Дні студентських рекреацій були святом і для киян, які дружно йшли і їхали за «академіками», захоплено сприймали їхній спів, декламації, театральні дійства й щедро винагороджували виконавців цукерками, пряниками, горіхами, якими загодя запасалися. Взимку розваги відбувалися в Трапезній Братського монастиря й Конґреґаційній залі.

Гуманістичні засади, дух братства й рівності всіх у навчанні, непорушність традицій, відданість батьківській вірі, повага до науки, її -речників і наставників сприяли згуртованості академічної молоді, взаємоповазі, любові до своєї аlma mater й гарячому бажанню служити їй і Україні. 3. Бібліотека Києво-Могилянської академії Унікальною була бібліотека Києво-Могилянської академії.

Закладена вона була, вірогідно, ще в Братській школі. Свою бібліотеку, до якої входили й книги Йова Борецького і Тарасія Земки,— 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань — заповів Колегіуму митрополит Петро Могила. Так було започатковано традицію дарувати Академії книги. Значні книжкові зібрання передали до академічної бібліотеки

Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, митрополит Димитрій Ростовський, ректори Йоасаф Кроковський, Варлаам Ясинський, Давид Нащинський (129 книг), митрополити-покровителі Рафаїл Заборовський (137 книг), Тимофій Щербацький (144 книги), Гавриїл Кременецький (понад 70 книг), історики Микола

Бантиш-Каменський (150 книг) й Василь Рубан (154 книги), професори Іван Самойлович (1147 книг), Амвросій Юшкевич. Щедрим дарителем книг був гетьман Іван Мазепа. 1768 р. була заснована бібліотека при бурсі її вихованцем істориком М. Бантишем-Каменським. Урочисто звертався до бурсаків колишній вихованець Академії, відомий громадський діяч, письменник Семен

Гамалія, надсилаючи книги до бурсацької бібліотеки: «Милостиві панове! Люб'язні християни-брати! Жителі великих київських бурс! Прошу милостиво прийняти до вашої бібліотеки додані до цього книги: Готшедової німецької граматики — 3, історії імператора Феодосія Великого — 4. Ониє присвячує на вашу користь той, що проживав колись у вашому товаристві.

Ваш покірний слуга. Бібліотеки поповнювалися також за рахунок закупок, надходжень з видавництв України, Росії, Білорусі, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братислави, Данцига, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї та інших міст. Крім друкованих книг, в академічній бібліотеці зберігалися численні рукописи: невидані твори, хроніки, хронографи й хронічки, літописи, діаріуші, щоденники, а також лекції професорів

конспекти студентів, документи минулих віків, дарчі, грамоти, привілеї і поточна документація. Значне місце у бібліотеці займали періодичні видання. Справжнім святом для Академії і її студентів були щорічні Контрактові ярмарки в Києві. На ярмарки приїздили купці з книгами: різних країн. Особливо добрі контакти мала Академія з купцями: Ломбардії, які неодмінно розташовувалися зі своїми

книгами, естампами, картами, навчальними приладами біля самої академічної брами. У 60-80-х рр. XVIII ст. Академія придбала Французьку енциклопедій під редакцією Дідро, «Всеобщую историю» в 125 томах, історичні твори відомих зарубіжних учених Г. Роллена, Л. Гольберга, Г. Курас «Краткий российский леходисец» М. Ломоносова, праці професор Московського університету

І. Третякова «О происшествии й учреждений университетов в Европе», «О государственном правлений й разных родах оного из французской Знциклопедии» Ф. Туманського, Вихованця Києво-Могилянської академії, «Статьи о философии й части ее из Знциклопедии» також києвомогилянця Я. Козельського, популярну на той час книгу «Жизнь й приключения Робинзона Крузо» Д. Дефо й ін. В останні десятиліття

XVIII ст. був укладений каталог книжок бібліотеки за окремими блоками: Святе Писання, грецька та латинська патристика, історія Церкви, книги на теологічні теми, книги з історії, географії, поетики, риторики, граматики, філософії, гомілетики, юриспруденції, медицини, геометрії, арифметики, астрономії, психології, нумізматики, художньої літератури і т. п. В окремих випадках зазначена мова, якою або з якої видані книги, кількість примірників

тощо. Наставники навчали студентів, як треба поводитися з книгою: не класти її на коліна, не слинити, перегортаючи сторінки, а бережно, двома пальцями брати їх за верхній край, не загинати аркушів тощо. Любов до книги, прищеплену ще під час навчання в Академії, зворушливо висловив один із найвідоміших її вихованців Стефан Яворський. Працюючи в Росії й не маючи змоги повернутися в

Україну, задумав відкрити в його рідному Ніжині духовний центр — Колегію, яка готувала б високоосвічених, високоморальних священнослужителів. З цією метою він на власні кошти зводить осередок задуманого центру — Благовіщенський собор при Спасо-Преображенському монастирі. Основою цього закладу повинна була стати бібліотека його власних 609 книг, яку збирав він упродовж

життя. Відправляючи свою бібліотеку до Ніжина, Яворський склав власноручно їх реєстр і «Тестамент», в якому навчав, як зберегти книги від «огненого випадку, вологості, шашелів, крадіжок» і т. ін. Розстаючись із книгами, він написав свою знамениту елегію «Прощання з книгами», в якій зізнавався, що книги були його «любов'ю і скарбом, паче злата й срібла дорожчі » Книги, прощайте! Пора. Я гортав вас, леліяв і пестив,

Світло і гордість й утіхо моя! Іншим тепер прислужітесь достойнішим людям. Спрагу блаженних сердець ваш погамує нектар. Горе мені! Очі мої розлучаються з вами навіки. І остигаючу душу вже не зігріє ваш жар. «Прощальна елегія» полонила серця читачів, її переписували віршами й прозою, перекладали різними мовами в різних країнах аж до Англії. Бібліотека, що комплектувалась протягом двох століть, являла собою унікальне зібрання світового

значення, на якому вигострювали свій розум вихованці Академії. Вона відіграла важливу роль не тільки у формуванні знань і світогляду багатьох поколінь викладачів і студентів, а й мала вплив на розвиток української культури взагалі, її скарби були відкриті для всіх охочих. За академічними правилами « бібліотекок вчителям у всі дні й години користуватися не забороняється, а учням

іншим бажаючим — у визначені дні й години». З фондів бібліотек» Академії розпочали своє існування книгозбірні Переяславського Чернігівського колегіумів. А численні вихованці Академії, яким було прищеплено любов до книги, стали невтомними збирачами власних: бібліотек, які, у свою чергу, заповітами їх власників поклали почате численним бібліотекам навчальних закладів

України й Росії. На жаль бібліотека Академії не збереглася до нашого часу. Значно постраждала вона від пожеж. Тільки 1780 р. згоріло близько 9 тис. томів, 1811 р.т близько 1000, а з ними — ті цінні відомості, які, можливо, пролили б більше світла на нашу історію. У 1920-х рр. із закриттям Духовна академії бібліотека була розформована, її книги потрапили до різних книгосховищ. Частина

їх знаходиться нині в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. На деяких з них можна побачити автографи власників — професорів, ректорів Акадамії, її покровителів, меценатів. 4. Козацькі літописці – вихованці Києво-Могилянської академії Виділення історії в самостійний предмет відбувалося в Академії поступово, одночасно зі становленням самої

історичної науки, відокремленням її від історичної повісті й літописання. Певний час історичні знання студенти набували в класах поетики й риторики, де їм рекомендувалися окремі історичні праці для пере¬кладу або як взірець художнього стилю, красномовства тощо. Таким чином відбувалося знайомство з історією народів світу, їх суспільними відносинами, культурою, міфологією

і т. ін. З часом в Академії зростає інтерес до власної, української історії. Цьому значною мірою слугува¬ли ті політичні й культурні зрушення, які відбувалися в Україні на початку XVII ст.— боротьба за національну незалежність, пошуки вла¬сного місця серед європейських держав. До історичних фактів звертаються автори полемічних творів. Широкого розголосу набули «Протестація» (1621) Йова

Борецького, Копинського та Ієзекіїля Курцевича, «Палінодія» (1622) Захарії Копистенського, «Вірші на жалосннй погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича, Сильвестра Косова, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, низка творів Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького, членів Лаврського гуртка

Єлисея Плетенецького, Петра Могили та ін. Автори цих праць проводили ідею безперервності історичного поступу від Київської Руси до сучасної їм України, оспівували такі поняття, як Вітчизна, народ, його земля й віра, славили їх захисників — від руських князів до козацтва і його гетьманів. Такі праці пробуджу¬вали свідомість українців, спонукали до роздумів

і до дії. У другій половині XVII ст. зростає значення Академії як осередку історичної й суспільно-політичної думки. Історичні праці пишуть Інокентій Ґізель, Йоаникій Ґалятовський, Теодосій Софонович, Данило Туптало (Димитрій Ростовський). Визвольна війна українського наро¬ду під проводом

Богдана Хмельницького, творення власної незалеж¬ної держави, участь у цих історичних звершеннях усіх, кому була небайдужа доля вітчизни, викликали потребу розповісти про побаче¬не, почуте, пережите своїм дітям, нащадкам, історії. З'являється безліч різних творів на історичну тематику — переказів, повістей, легенд, історичних пісень, дум, щоденників, хронік, хронічок та літописів. Вони були найбільш правдивими. На жаль, більшість

їх втрачена. Деякі уві¬йшли до складу Густинського, Львівського, Київського, Острозького, Межигірського літописів. Почесне місце серед них посідає Теодосій Софонович (р. н. невід.— 1677). Вихованець Академії, її професор, пізніше, за сприяння Богдана Хмельницького, ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря.

1672—1673 рр. він пише свою «Кройніку з літописців стародавніх». Автор викладає в ній події в Україні з давніх часів до 1673 р. в контексті історії Литви й Польщі. Як зазначав сам Софонович, написав він свою «Кройніку» «руським синам, бо кожному потрібна річ про свою вітчизну знати, звідкіля Панство руське, з початку ставши, де цього часу йде, й іншим, питаючим, розказати, бо людей, що свого роду не знають, за дурних вважають».

Цілу епоху в становленні історичної науки в Україні складають так звані Козацькі літописи, авторами яких були вихованці Академії. Роман Ракушка-Романовський, або Самовидець (бл. 1622—1703). Брав участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Обіймав різні: військові посади від сотника до генерального підскарбія (за гетьманг

І. Брюховецького), виконував дипломатичні доручення в уряді гетьмана Петра Дорошенка. 1676—1702 рр. жив у Стародубі, де мав парафію. Саме тут написав свій «Літопис Самовидця» — одну з найвидатніших історіографічних і найдостовірніших пам'яток XVII ст яка лягла в основу багатьох пізніших літописів аж до «Історії Русів». Григорій Трав'янка (поч. 1670-х —1738).

По закінченні Києво-Могилянської академії розпочав службу як рядовий козак, згодом сотник, полковий осавул, полковий суддя, полковий обозний і полковниі Гадяцького полку. Брав участь у військових походах. Загинув 1738 р. І Російсько-турецькій війні 1735—1739 рр. у бою при Гайман-Долин (тепер с. Балки Запорізької обл.). Свій літопис, датований 1710 р

Граб'янка назвав «Дійствія презільної брані Богдана Хмельницького» і присвятив його « в пам'яті послідуючого роду щоб знаменні події не прийшли в крайнє забуття». Автор прагнув розкрити роль козацтва у Визвольній війні україн ського народу, визначити місце України у всесвітній історії, довести вагоме значення історичної науки у житті суспільства й особливо - знань з рідної

історії. Посилався на «Літопис Самовидця», поему польського поета Самуїла Твардовського й Веспасіана Коховського», на польських хроністів: Мартіна Кромера, Мартіна та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийкоя ського, німецьких істориків Йогана Гібнера й Самуеля Пуффендорфа розповіді очевидців. Праця Граб'янки являє собою предтечу науково монографії.

Збереглася в численних списках XVIII ст. Самійло Величко (бл. 1670 — після 1728). Навчався в Києво-Могилянській академії. Служив у Глухівській генеральній канцелярії старшим канцеляристом і в домі генерального писаря Василя Кочубея. Свій літопис «Сказаніе о войні козацкой з поляками через Зіновп Богдана Хмельницкого» (Літопис Величка), над яким трудився кількг років, завершив у селі

Жуки на Полтавщині 1725 р. Присвятив свою працю Визвольній війні 1648—1657 рр особі Богдана Хмельницького й добі Руїни. Як і попередники, використав численні матеріали: поема Самуїла Твардовського «Wojna domowa», яку виправив і доповнили даними з козацьких літописів, опрацював «Вступ в історію європейську» Самуеля Пуффендорфа, польські хроніки

Гваньїні, Мартіна Кромера; посилався на вітчизняних письменників-могилянців Данила Туптала, Йоаникія Ґалятовського, Симеона Полоцького; наводив уривки з поетичних творів Лазаря Барановича, Івана Величковського Праця Величка, як і Граб'янки, це і літопис, й історичне дослідження й художній твір. Всі три літописи написані книжною українською мовою

і являють собою прообраз сучасних наукових монографій. Автори їх, навчаючись у Києво-Могилянській академії, чудово оволоділи законами риторики, правилами версифікації, опанували методику викладу історичного матеріалу. 5. Що ви знаєте про випускника КМА Петра Івановича Прокоповича? Петро Іванович Прокопович (10.07.1775-3.04.1850).

Родом із с. Митченки, що на Чернігівщині. Після закінчення Академії повернувся в рідне село. Зайнявся бджільництвом. 1814 р. першим у світі винайшов рамковий вулик і отримав чистий мед без попереднього знищення розплоду й бджіл, 1828 р. у с Пальчики, неподалік Батурина, організував школу бджільництва. Вона була єдиною на той час у Європі. Тут учні набували практичних знань, вивчали медоносні рослини,

засоби лікування бджіл, створення їх кормової бази тощо. За 50 років існування школа підготувала 640 спеціалістів-бджолярів. Дослідники вважають, що «історія бджолярства після Арістотеля подібної подібної особистості не знала”.