Аграрна реформа уряду Франца-Йосифа 1848 р

Вплив аграрної реформи уряду Франца-Йосифа 1848 р. на розвиток економіки у західноукраїнських землях. Селянська реформа 1861 р. у Наддніпрянській Україні. Зміни в сільському господарстві. капіталізація. Ринкові відносини

ЕКОНОМІКА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Подумайте, як впливає економіка на політику, як політика визначає економіку. Наведіть приклади з української та європейської історії.

Вплив аграрної реформи 1848 р. на розвиток економіки в західноукраїнських землях

Поразка революції 1848 р. в Європі забезпечила Габсбургам можливість подальшого панування над усіма складовими своєї «клаптикової імперії», уключаючи й західноукраїнські землі. Проте незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів, поразки у війнах із сусідами все ж примусили офіційний Відень удатися до модернізації суспільно-політичного й економічного життя.

МОДЕРНІЗАЦІЯ (від фр. modernisation оновлення) — удосконалення, надання нового вигляду. Організований владою відсталої країни ряд реформ і перетворень з метою наздогнати розвинуті країни, зберігши при цьому владне становище провідних верств.

Австрійський уряд, особливо після воєнних поразок, усвідомив: або в ході оновлення він наздожене провідні держави Європи, або втратить свої позиції та не втримає в покорі поневолені народи. Тому в 1860 р. (після поразки у війні 1959 p. з Францією та П'ємонтом) австрійський уряд змушений був розширити права національних регіонів і пообіцяти їм на майбутнє ще ширшу автономію. Національні провінції отримали право обирати свої законодавчі органи — крайові сейми. Щоправда, обрані в 1861 р. Галицький і Буковинський крайові сейми, відповідно до конституції, мали займатися тільки місцевими справами. Виборча система забезпечувала повне домінування шляхетства над буржуазією і селянами.

Якщо ж урахувати, що шляхетство Галичини та Буковини було не українським, стане зрозуміло, що проголошена рівноправність націй не визволила українців із національно-пригнобленого становища. Використовуючи свою кількісну перевагу, польська більшість і надалі отримала можливість ущемлювати українську національну культуру.

Зокрема, у 60-х роках XIX ст. польський сейм прийняв закон про навчання польською мовою в початкових і середніх школах. Польська утвердилася і як крайова урядова мова.

Після поразки 1866 р. у війні з Пруссією австрійський уряд, поступившись вимогам угорської аристократії та буржуазії і в 1867 p., перетворив Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію. її територія ділилася на дві частини. Галичина й Буковина ввійшли до складу австрійської частини, а Закарпаття — до угорської.

Офіційно нова конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також «право на вільний розвиток». Однак фактично над українством, як і раніше, збереглася влада його поневолювачів.

Революційні події 1848 p., які охопили Австрію та багато інших країн Західної та Центральної Європи, спричинили скасування панщини в західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р. парламент революційної Угорщини звільнив від неї селян Закарпаття.

17 квітня свободу від панщини та інших феодальних повинностей отримали селяни Галичини — «хлібної комори» Австрії. 1 липня 1848 р. дія цього закону поширилася й на Буковину.

7 вересня 1848 р. віденський парламент звільнив селян від примусової купівлі горілки та інших алкогольних напоїв, правом на виробництво яких володіли поміщики. Унаслідокреформи селянин, як і поміщик, мав право на володіння землею. Щоправда, селяни страждали від мало- та безземелля так само, як і раніше.

РЕФОРМА (від латин, reformo — перетворюю, поліпшую) — політичне, економічне чи інше перетворення, що його здійснює влада заради зміцнення чинного ладу.

Історичний факт. На час звільнення селян 50 тис. польських та інших панів-дідичів володіли 43 % орних земель. Решта 57 % землі належала аж 2 млн 700 тис. селянам. Через це 2/3 селянських гос¬подарств мали в середньому менше 10 моргів землі кожне, а близько чверті — менше 2 моргів. Лише десята частина селянських господарств мала не менше 10 моргів землі, які тоді забезпечували прожитковий мінімум.

До того ж селянин ставав господарем свого наділу не безоплатно. Держава викуповувала в поміщиків селянські землі, а селяни за це мусили, починаючи з 1858 p., сплачувати їй борг протягом 40 років.

Історичний факт. У Галичині щорічні платежі селян перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Англійський вчений У. Петті підрахував, що в XIX ст. ціна землі в Англії дорівнювала сумі 21 урожаю, зібраного з неї. Отже, галицьких селян протягом 40 років примусили переплатити за свою ж землю майже вдвічі.

Діаметрально протилежну політику проводив австрійський уряд щодо поміщиків. Аби максимально пом'якшити перехід до нових умов господарювання, уряд видавав їм компенсацію (відшкодування) за скасування панщини, тобто за втрату дармової робочої сили. Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випадок стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні володіння — ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них.

КОМПЕНСАЦІЯ (від латин, compensatio — винагорода) — відшкодування, винагорода за що-небудь.

СЕРВІТУТ (від латин, servitus (servitutis) — підпорядкованість, повинність) — у римському, а потім у феодальному та в праві деяких сучасних країн — обмеження права користуватися чужим майном, наприклад заборона проїзду через приватні володіння тощо.

Щоб захистити себе, 15 тис. сільських громад подали позови на землевласників до суду. Однак майже всі судові процеси виграли поміщики.

Подібний зміст мала й реформа на Буковині та Закарпатті, де звільняли від панщини із землею лише тих селян, які до реформи користувалися наділами з правом передачі їх у спадок. Тому більшість закарпатських селян після реформи не одержала землі взагалі або дістала невеличкі наділи, недостатні для забезпечення життєвих потреб їхніх сімей.

Поміщики зберегли свою земельну власність, а за наділи, надані ними в користування селянам, держава сплатила їм велику грошову компенсацію. Селяни ж змушені були повертати ці кошти державі, що призвело до різкого збільшення податків і різних поборів.

За початковим задумом, реформа мала на меті скасування феодальних відносин у сільському господарстві та утвердження замість них капіталістичних. Проте вона виявилася далекою від задуманого.

Селяни, аби сплатити податки та борг державі, утримувати власні господарства, прогодувати свої сім'ї, змушені були орендувати в поміщиків орну землю, пасовища, сінокоси та інші угіддя. Не справляючись із безліччю труднощів, вони позичали хліб, дрова тощо. За це селяни і в пореформені роки виконували відробітки в поміщицьких господарствах.

Лише наприкінці XIX ст. в сільському господарстві вже використовувалася переважно вільнонайманаробоча сила. її застосування поволі стимулювало розвиток поміщицьких і заможних селянських господарств.

Історичний факт. Наприкінці XIX ст. в сільському господарстві та суміжних із ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. сезонних робітників. Подібна картина спостерігалася і в інших західноукраїнських землях.

В окремих господарствах поміщиків і заможних селян почала застосовуватися нова землеробська техніка: кінні сівалки, молотарки, віялки, парові плуги, локомобілі тощо.

Однак розвиток капіталістичного виробництва відбувався повільно. Селянські господарства зазвичай не виходили за межі напівнатурального виробництва і з ринком мали лише епізодичні зв'язки. Основну частину товарної продукції на ринок постачали поміщицькі господарства. Проте до кінця століття вони так і не перетворилися на справжні товарні господарства.

Потворним явищем капіталістичного розвитку Західної України стало лихварство. Не вміючи господарювати, значна частина землевласників потрапила в боргову залежність до лихварів. Ще частіше їхніми боржниками ставали селяни. Лихварі на власний розсуд установлювали виплату за позику, яка іноді досягала 500 %. Не маючи змоги розрахуватися, селяни втрачали і своє убоге майно, і земельну ділянку.

Промисловість Західної України

Промисловий розвиток Австро-Угорщини здійснювався з явним відставанням від розвинутих європейських країн. Показовим свідченням цього є те, що австрійський уряд скасував середньовічні цехові відносини і дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність лише в 1859 р.

Західноукраїнські землі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток розвинутіших частин імперії. Яскравим підтвердженням цього стало запізнення з промисловим переворотом. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХст. він уже завершувався, то в Східній Галичині тільки розпочинався. Промислові підприємства Галичини почали переобладнувати паровими двигунами лише з 70-х років XIX ст.

Історичний факт. Якщо в 1851 р. потужність парових двигунів у Східній Галичині становила 52 кінські сили, то в Австрії — 8288.

На середину XIX ст. в Західній Україні найрозвиненішими були традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішими галузями залишалися ґуральництво й цукроваріння. Однак через відставання промислового перевороту її промисловість потрапила в надзвичайно скрутне становище.

Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості німецьких і чеських провінцій імперії.

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії

На розвиток краю негативно впливала також колонізаторська політика австрійських властей. Усвідомлюючи, що Західна Україна на випадок війни з Російською імперією неминуче перетвориться на театр бойових дій, австрійські урядовці не планували промислового зростання західноукраїнських земель. Тому, якщо сюди й вкладалися капітали, то насамперед заради видобування сировини, її первинної обробки, виготовлення напівфабрикатів.

У Східній Галичині найінтенсивніше розвивалося видобування нафти. Для буріння нафтових свердловин тут із 1869 р. розпочали використовувати парові машини. Незважаючи на те, що видобування нафти безперервно зростало, вона вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини, оскільки австрійський уряд тривалий час забороняв споруджувати в Східній Галичині нафтопереробні заводи.

Одночасно в Східній Галичині та Закарпатті активізувалося видобування бурого вугілля. Його значна частина використовувалася для задоволення потреб західних провінцій. Розвивалося добування озокериту (гірського воску).

Розширювалося традиційне видобування кам'яної солі, яку виварювали дідівcьким способом. Лише на трьох солеварнях — у Калуші, Косові й Стебнику — використовувалися парові машини. Великого значення набуло видобування кам'яної солі в Солотвині на Закарпатті — найбільшій соляній копальні в Україні. Наприкінці століття тут її видобували 200 тис. тонн щорічно. Це становило майже 20 % від усієї соляної продукції України.

В останні десятиріччя XIX ст. на Закарпатті розпочали видобування граніту, каоліну, мармуру, вогнетривкої та гончарної глини, вапняку тощо.

Набагато повільніше розвивалася переробна промисловість, що було закономірним явищем для колоніального становища Західної України. Дуже наглядно це проявлялося в деревообробній промисловості.

Східна Галичина, Закарпаття й Північна Буковина мали значні запаси деревини, однак власної меблевої та інших галузей деревообробної промисловості вони фактично не мали, а тому завозили цю продукцію з інших місцевостей. Разом із тим лісопильна промисловість Західної України працювала на повну потужність і швидко переоснащувалася паровими двигунами. Так, у Східній Галичині в 1900 р. працювали 123 лісопильні. Із них 56 були паровими. Виробництво дощок, брусів, інших заготовок призводило до винищення масивів цінних порід дуба, смереки, граба. Багато західноукраїнської деревини сплавлялося або вивозилося в Угорщину, Німеччину, Австрію, Італію, Францію та інші країни Центральної та Західної Європи.

У 70-х роках XIX ст. в Закарпатті почала розвиватися хімічна промисловість. Капітали в її розвиток укладали підприємці США, Англії, Німеччини, Франції. Підприємства хімічної промисловості виготовляли з деревини деревне вугілля, ацетон, метил, оцет та інші хімічні речовини.

У складному становищі перебувала харчова промисловість. Незважаючи на вирощування значної" кількості зернових культур, борошномельна промисловість Західної України перебувала в занепаді. Причиною цього була митна політика австрійського уряду, який не обмежував вивезення зерна, зате накладав високі мита на експортування борошна. Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість.

Будівництво залізниць

Протягом 60-70-х років XIX ст. Західна Україна була з'єднана залізницею із Західною Європою. У 1861 р. завершилося будівництво залізниці Краків— Перемишль, яка з'єднала Західну Україну з Віднем. У 1864 р. вона була прокладена до Львова.

У наступні десятиліття залізнична транспортна мережа охопила Чернівці, Стрий, Тернопіль, інші міста й містечка. Проте будівництво залізниці в Західній Україні не викликало бурхливого розвитку важкої індустрії, як це відбувалося в Західній Європі чи Росії. У західноукраїнських землях дещо пожвавилася лише лісова промисловість та виробництво будівельних матеріалів.

Прокладання залізниць перетворило Західну Україну на легкодоступне джерело сировини та ринок збуту для західних промислових провінцій Австро-Угорської імперії.

Кооперативний рух

Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виниклакооперація — рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво.

КООПЕРАЦІЯ (від латин, cooperatio — співробітництво) — підприємство, створене на основі об'єднання власності осіб для підприємницької діяльності.

Швидко розвивався кооперативний рух і в Західній Україні. Кооперативи очолили молоді національно свідомі священики, учителі, юристи. Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р.

Наприкінці століття активно діяло товариство «Сільський господар». Дуже швидко воно перетворилося на розгалужену мережу господарських спілок, які вели роботу майже в кожному повіті Східної Галичини. Товариство мало свої дослідні поля, станції, видавало часописи. «Сільський господар» допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію.

Товариство вело й широку просвітницьку роботу: відкривало хати-читальні, книгозбірні, сільськогосподарські та промислові школи, організовувало курси, виставки, з'їзди, віча, пропагувало сільськогосподарські знання серед населення.

Найпотужнішим економічним бастіоном дрібних господарів став «Молочарський союз». Через його крамниці селяни зручно й вигідно збували молочну продукцію як на території Західної України, так і за кордон.

Союз зумів налагодити продаж українських молочних продуктів у Німеччині, Англії, Іспанії, Туреччині. Кооперативна спілка також займалася просвітницькою роботою. Вона будувала народні доми, громадські крамниці й комори. Зміцнівши, «Молочарський союз» почав займатися й національно-освітніми справами: відкривав школи з українською мовою навчання, брав їх на своє утримання.

Розвивалася також і кредитна кооперація. її основою став «Крайовий союз кредитовий». На зламі століть розпочали свою роботу перші українські банки та страхові товариства: «Віра» (1894), «Дністер» (1895), «Земельний банк» (1901) та ін. На Буковині в 1903 р. було створено кредитну спілку «Селянська каса». її очолив професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький.

Кооперативний рух у Східній Галичині активно підтримувала й греко-католицька церква. її архіпастир Андрей Шептицький в одному з послань прямо зобов'язував священиків очолити кооперативи у своїх приходах.

Отже, кооперативи не лише зміцнювали українських господарів економічно, а й долучалися до виховання національної самосвідомості, ставали школою організаторських навичок для багатьох молодих українських патріотів.

Працюємо з джерелами

Прочитайте уривок зі статті І. Франка «Як живеться селянинам-хліборобам». Чим ви поясните нужденне становище селян Західної України?
«Половина наших мужиків все з року в рік голодує і мусить голодувати, бо не має на чому вижити, а друга половина мужиків, хоч як-так дихає, то, однако, живе так бідно, як мало де в котрому краю. ...Половина майже кожного села — то такі бідаки, що навіть чорного хліба не мають, а лише пісною бараболею та борщем живляться, а скороми, то й на Великдень не кожний побачить. Стара убога одежина дірами світить, а в хаті діти босі, голі й навіть верітки нема. Такої бідноти або, як то звичайно називають, пролетаріїв, множиться у нас чимраз більше...»

СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 р. В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Пригадайте з історії середніх віків, чому так сталося, що землі, на яких споконвіку жили й господарювали селяни, стали власністю сеньйорів, бояр, магнатів, шляхтичів. Як було потрібно звільняти селян, аби відновити історичну справедливість?

Україна в Кримській війні 1853-1856 pp.

У середині XIX ст. Україна знову була втягнута у воєнний конфлікт Російської імперії з Туреччиною, Францією та Англією. Виношуючи імперські плани поширити свій вплив на Балкани, заволодіти Босфором і Дарданеллами, Росія, унаслідок цієї війни, утратила право на власний флот і військові бази на Чорному морі. Вона змушена була здати противнику й ущент зруйнований Севастополь — головну військову базу Чорноморського флоту, а також віддати Туреччині Південну Бессарабію, заселену українцями.

Як і в попередніх війнах, українці проливали піт і кров за чужі імперські інтереси Росії. Десятки тисяч молодих чоловіків були рекрутовані до армії та флоту. У складі Українського, Полтавського, Чернігівського, Житомирського, Подільського, Галицького полків і флотських екіпажів вони захищали Севастополь. У воєнних діях узяли участь і тисячі добровольців-ополченців.

Історичний факт. Відомо, що лише на Полтавщині до народного ополчення вступили 9,5 тис. добровольців. Мешканці Волині пожертвували на потреби війни 113 тис. рублів.

На Україну було також покладено головний тягар постачання армії та флоту. тереважно в її мешканців реквізовували (відбирали) або закуповували за безцінь продовольство й фураж для армії. Багато шкоди завдали українцям і російські резервні війська, що йшли на Кримську війну через Україну.

Українська військова промисловість забезпечувала більшість військових припасів для потреб діючої армії. Заради цього Луганський завод збільшив випуск снарядів майже в чотири рази, а Шостківський пороховий завод — виробництво пороху в шість разів і виробляв його майже стільки, скільки всі заводи Росії. Надзвичайно обтяжливим для українських господарів Херсонщини та Катеринославщини стало транспортування військових вантажів. Десятки тисяч чоловіків і жінок відривали від термінових сільськогосподарських робіт і примушували перевозити для армії харчі, фураж, військові припаси. Міцні господарства терпіли значні збитки, а слабкі занепадали. Зате багатіли військові постачальники, на всіх військових рівнях процвітала корупція — прояв гнилості тодішнього державного устрою.

Усвідомлення потреби модернізації царським урядом

У середині XIX ст. петербурзькі владні кола все глибше усвідомлювали, що економічне, соціальне й військове становище Російської імперії, ґрунтоване на підневільній праці кріпаків, стає все ненадійнішим. Адже ця праця була вкрай непродуктивною. Унаслідок цього поміщицькі господарства занепадали, селяни зубожіли. Сільське господарство не могло забезпечити виробництва тієї кількості продукції, що потребувала промисловість, яка саме переживала промислову революцію. З іншого боку, сільське населення не могло купити вже випущені промисловістю товари. Отже, торгівля, промисловість, міста та й саме сільське господарство не сприяли одне одному в загальному економічному розвитку.

Навіть реакційні політичні діячі визнавали, що російська дійсність — це «згори — блиск, а знизу — гниль». Усю нікчемність тодішнього становища Російської імперії продемонструвала поразка в Кримській війні 1853-1856 pp.

Смерть царя Миколи І в 1855 р. послабила поліцейський репресивний режим у Росії і дала змогу заявити про необхідність соціально-економічних перетворень. До негайних змін спонукали й масові антикріпосницькі рухи, що розгорнулися тоді в Україні. Комплекс цих причин підштовхнув царя Олександра II негайно провести реформи «зверху», щоб не допустити революції «знизу». У 1856 р. він уперше офіційно заявив про необхідність ліквідації кріпацтва та закликав дворян проявляти в цьому ініціативу.

Проти кріпацтва виступила й ліберально налаштована інтелігенція, яка вважала його антигуманним (нелюдським) явищем. Твори Т. Шевченка й Марка Вовчка були суцільним звинуваченням кріпацької неволі. Проти кріпацтва виступали й заводчики та фабриканти. Адже воно надто обмежувало чисельність найманої робочої сили, призводило до підвищення ціни на неї. З іншого боку, безоплатна підневільна робота на поміщика позбавляла селянина можливості купувати товари. Тому кріпацтво стримувало розвиток промисловості, торгівлі й міст, через що буржуазія не могла успішно господарювати й багатіти.

АНТИГУМАННИЙ — той, хто нехтує потребами людини, заперечує її цінність як особистості.

Підготовка селянської реформи

За таких історичних обставин прогресивні суспільні верстви й влада усвідомили необхідність модернізації всіх сфер суспільного життя і насамперед звільнення селян із кріпацтва. У 1857 р. створювалися особливі губернські комітети для підготовки проекту селянської реформи. З наступного року всі проекти, надіслані з губерній, почали розглядати й редагувати Головний комітет і Редакційна комісія, якими керував особисто Олександр II.

Інтереси українських поміщиків найбільше задовольняв полтавський проект. Полтавські поміщики пропонували звільнити селян із меншими, аніж у них були, земельними наділами, узявши при цьому з них викуп за землю. Прив'язавши селянина до невеликого клаптика власної землі, поміщики створювали для нього такі умови, за яких він перетворювався на наймита з наділом. Заради свого виживання селянин мусив би обов'язково орендувати землю на умовах, продиктованих землевласником.

Скасування кріпацтва

Наслідком проведеної роботи стало «Положення», підписане царем 19 лютого 1861 p., та офіційний «Маніфест» про скасування кріпацтва. Зміст цих документів був обнародуваний в Україні протягом 9 березня — 2 квітня. У «Маніфесті» стверджувалося, що реформа покликана полегшити долю селян і проголошувалося, що вони звільняються від особистої та судової залежності від поміщика. Учорашнім кріпакам надавалося право займатися торгівлею, купувати та продавати майно, за власним бажанням одружуватися, віддавати в науку дітей.

Одночасно реформа проводилася так, щоб максимально врахувати інтереси поміщиків. Вона повністю зберегла поміщицьке землеволодіння і навіть збільшила його розміри та покращила якість земельних площ поміщиків. Адже за умовами земельної реформи поміщик отримував право впродовж двох років самовладно визначати розміри земельних наділів, із якими селяни мали звільнятися. Звичайно ж поміщики віддавали селянам землю гіршої якості, а подекуди й взагалі непридатну для землеробства. До того ж наділ міг складатися з кількох окремих ділянок у різних місцях. Селян позбавили можливості користуватися пасовищами, луками, лісами та іншими угіддями. Зовсім без землі були звільнені дворові селяни, які мусили два роки відпрацювати на поміщика або заплатити йому оброк. Після цього їх фактично викидали на вулицю без засобів для існування. Зрештою, це призвело до того, що внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили майже 20 % загальної площі земель, які раніше були в їхньому користуванні.

Історичний факт. В окремих місцевостях Степової України селяни * внаслідок «прирізок» до поміщицьких маєтків протягом двох років утратили навіть по 50-70 % своїх наділів. Унаслідок такого грабіжницького звільнення 94 % колишніх поміщицьких селян одержали наділи, що були менші 5 десятин. Це означало, що вони прирікалися на «вільне життя» на рівні, нижчому прожиткового мінімуму.

Проте й ці урізані наділи селяни мали викупити. Поміщики аж ніяк не вважали, що селяни за них «давно вже відробили», як вважали учасники «Київської козаччини». Викупити землю було надзвичайно складно. Адже поміщики, скориставшись ситуацією, установили викупні ціни набагато вищі від реальних. На Лівобережжі викупні платежі перевищували передреформені ціни на землю в 1,5-2,5 раза. За землю загальною вартістю 648 млн рублів поміщики встановили плату 867 млн рублів. Селяни виплатили поміщикам 20 % від визначеної ціни. Решту 80 % сплачувала поміщикам держава. Ці гроші розглядалися як позика селянству і мали бути повернуті державі. Так селяни потрапили в боргову кабалу до держави на довгі 49 років. За 1862-1906 pp. колишнім кріпакам довелося сплатити понад 1,5 млрд рублів. При цьому уряд уважав, що селяни не повністю повернули свій борг державі.

Тимчасово зобов'язаний стан

Положення про реформу також зобов'язувало селян терпляче чекати, поки поміщик упродовж двох років вирішить, яку землю віддати звільненим кріпакам. До того часу селяни проголошувалися «тимчасово зобов'язаними» і змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. У багатьох місцевостях на такому становищі селяни перебували ще впродовж багатьох років.

Історичний факт. Оскільки надання селянам дозволу на викуп їхніх наділів повністю залежало від бажання поміщика, то в багатьох випадках вони перебували на становищі «тимчасово зобов'язаних» до 1883 p., тобто понад 20 років.

Окремим законом від 1866 р. дозволялося викупити свій наділ у держави й державним селянам. До того часу вони були зобов'язані сплачувати до державної скарбниці щорічний податок (оброк). Державні селяни порівняно з поміщицькими потрапили в краще становище. їхні земельні наділи не «прирізувалися» до поміщицьких володінь. Тому вони, за винятком наділів селян Слобожанщини, збільшилися на 15 %. Площі наділів державних селян майже вдвічі перевищували наділи колишніх кріпаків.

Зміни в сільському господарстві. Капіталізація

Після реформи 1861 р. в Україні відбувався перехід від феодального до буржуазного володіння землею. Селяни ставали власниками своїх земельних наділів. Земля перетворилася на предмет купівлі-продажу. Це привело до того, що поміщики, які були нездатні господарювати, почали продавати свої земельні володіння, а купували землю заможні селяни та купці. Лише за останню чверть XIX ст. заможні селяни збільшили площі своїх земель майже в 4 рази.

Реформа 1861 р. також створила умови для перетворення робочої сили селянина на товар. У ході цих перетворень сільське господарство та економіка перейшли на ринкові відносини. Так було закладено основи капіталізації сільського господарства, унаслідок чого виникли широкі можливості вкладати кошти в сільськогосподарське виробництво для отримання прибутків.

КАПІТАЛІЗАЦІЯ - процес перетворення певної галузі господарювання на прибуткову шляхом активного вкладення капіталів для отримання прибутку.

Шляхом капіталізації розвивалися успішні магнатські й поміщицькі господарства, які перетворювалися на великі сільськогосподарські підприємства, де використовувалася наймана праця. Вони ставали подібними до агрофірм, які на базі власних маєтків організовували прусські поміщики, через що цей шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві отримав назву прусський. На капіталістичні господарства фермерського типу поступово перетворювалися господарства заможних селян. Такий шлях розвитку капіталізму на селі отримав назву американський.

Виникнення капіталістичних господарств сприяло застосуванню новітніх знарядь праці та машин. У таких господарствах були механізовані більшість видів сільськогосподарських робіт: сівба, жнива, обмолот, віяння. Особливо це було помітно на Півдні та Правобережжі, де рівень механізації різних видів робіт випереджав інші українські губернії в 1,5-4 рази. Найбільший попит мали парові двигуни, жниварки, молотарки, віялки. Застосування машин вело до підвищення продуктивності праці й товаризації заможних господарств.

Ринкові товарно-грошові відносини

Розвиток капіталістичних відносин щораз глибше втягував поміщицькі й селянські господарства в товарно-грошові відносини. Почали розширюватися площі під посіви таких основних товарних культур, як пшениця та ячмінь, які користувалися найбільшим попитом на міжнародному ринку. Наприкінці XIX ст. українська пшениця становила 90 % експортованого зерна з Російської імперії. Незважаючи на те, що в 90-х роках XIX ст. сільське господарство Європи через постачання дешевого зерна з Північної Америки й Аргентини охопила економічна криза, Україна вирощувала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи.

Потреби українського та світового ринків сприяли все ширшому виробництву технічних культур, насамперед картоплі та цукрових буряків на Правобережжі та Харківщині. На Полтавщині й Чернігівщині вирощували тютюн. На півдні України селяни сіяли льон-кудрявець, з якого виготовлялася олія. Наприкінці XIX ст. ) замість нього все частіше висівали нову олійну культуру — соняшник.

Чинники, які стримували розвиток пореформеного села

Разом із чинниками, які сприяли розвитку сільського господарства, в Украні протягом пореформеного періоду були й такі, що стримували його. Насамперед капіталізація сільського господарства та розвиток товарно-грошових відносин зовсім не означали зміцнення економічного становища селянських господарств і покращення умов життя селян.

Значні суми зароблених грошей ішли на різноманітні виплати й податки державі. Окрім надмірної плати за отриману землю, селяни сплачували ще й юдушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу. Наприкінці століття державні статистики підрахували, що, з урахуванням виплат за землю, селяни сплачували в 10 разів більше податків, аніж дворяни.

На становищі селянства негативно позначилися наслідки демографічного вибуху (швидкого зростання чисельності населення), які протягом другої половини XIX ст. переживала більшість країн Європи. За 1861-1897 pp. чисельність населення в Україні зросла на 72 %.

ДЕМОГРАФІЯ - наука, яка вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку.

Оскільки більшість українців проживала в селі, наслідки демографічного вибуху проявилися самегам: у 1890 р. на кожну десятину орної землі припадало майже вдвічі більше населення, аніж у 1860 р. Слабко розвинуті сільське господарство, промисловість, торгівля і транспорт не потребували такої кількості робочих рук, які мала тогочасна Україна.

Історичний факт. У 90-х роках XIX ст. кількість працездатного населення становила 10,7 млн чоловік. При цьому сільське господарство потребувало 2,3 млн, а інші галузі — ще 1,1 млн. Решта 7,3 млн, або 68 % робочої сили, була надлишковою. Більшість із них були безробітними чи неповністю зайнятими.За таких обставин 90 % населення України жило в умовах постійної нестачі необхідних життєвих засобів. Через це більшість селян не мали можливості повноцінно харчуватися, а безробітні жили впроголодь.

Історичний факт. Українські селяни навіть не їли вдосталь хліба. У 1900 р. середньостатистичний житель Данії протягом року споживав 2166 фунтів хліба, німець — 1119, угорець — 1264. В Україні ж — житниці Європи, де хліб становив найвагомішу частину харчування, його середньорічне споживання становило лише 867 фунтів.

Більшість селян не могла придбати додаткову землю чи якісні знаряддя праці, реманент, а тим більше сільськогосподарські машини. Майже половина господарств Ліво- та Правобережжя не мали тяглової худоби.

Працюємо над народними приказками як історичним джерелом

На який прояв селянської реформи вказують гірко-глузливі народні приказки: «Дожилися до того, що хоч серед хати ори», «Поле — курці лапою ніде ступити», «Тіснота така, що зі стріхи на чужий город капає». Можливо, вам відомі місцеві приказки того часу.