База лекций и рефератов КИМО www.kimo.non.ru
1. Початки людської цивілізації на терені України.
Приблизно 150 тис. років тому, за доби середнього палеоліту, наприкінці другого зледеніння на території сучасної України з'являються люди нового фізичного типу - палеоантропи (давні люди), або неандертальці. Про досить високий інтелект неандертальця свідчить спосіб його життя. Значно вдосконалюється виробництво крем'яних і кам'яних знарядь, мисливської зброї, з'являються крем'яні вістря на списи, ножі, шкребла. Неандертальці живуть у довготривалих таборах, розташованих на берегах великих рік, будують перші житла і користуються вогнем. Тоді ж зароджується мова, виникає родовий лад, з'являється рахунок та перші ознаки мистецтва, людина виготовляє перший одяг зі шкір. Значно зросло населення, неандертальці розселилися майже по всій території України. Відомо вже понад 200 поселень неандертальців: у Наддніпрянщині і Подесенні, в Наддністрянщині, Прикарпатті та Закарпатті, на Західному Поділлі та Донеччині. У Криму в скельних сховищах знайдені найдавніші в Україні поховання людей. Унікальні археологічні дослідження проведено на берегах Дністра у Чернівецькій області.
Приблизно 40 тис. років тому в Україні з'являється людина розумна. Це вже були люди сучасного фізичного типу, які інтенсивно розселились майже по всій Європі. В межах України відомо близько 800 пізньопалеолітичних пам'яток. Очевидно, Північна і Середня Наддністрянщина, Західне Поділля та південна частина Волині і Закарпаття були особливо сприятливими для життя, археологи тут виявили багато поселень і стоянок первісних людей. Жили також по берегах Дніпра, Десни, у східній частині України, а також у Криму. Локальні скупчення поселень свідчать про те, що люди в пізньому палеоліті вже об'єднувались у племена. Надзвичайну історичну вагу мають знахідки, можливо, найдавніших в Європі примітивних серпів і мотик з пізньопалеолітичних стійбищ Наддністрянщини, що може змінити дотеперішні уявлення про час і місце зародження первісного землеробства. Особливим явищем в історії людства є пізньопалеолітичне мистецтво. В Україні цінні мистецькі твори цього часу відомі з багатьох місць. Унікальними є знахідки, що свідчать про існуванння у пізньопалеолітичного населення території України музичного мистецтва. Племена, які жили на теренах України, зналися не лише між собою, а й з племенами Центральної та Західної Європи, обмінюючись знаряддями, прикрасами, сировиною.
2. Державні утворення неслов'янських народів на терені України.
Кочовики
Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції - ця типова особливість ранньої історії України,- ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.
Кіммерійці
Кіммерійці - перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.
кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;
вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;
завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;
зростання ролі кінних войнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті;
Скіфи
Скіфи з'явилися на початку VII ст. до н. в українському степу. Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.
Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V - на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати.
Сармати
Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е., у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. У II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.
Грецькі колонії на Україні
Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапей (нині Керч) - найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. У II ст. до н. е. загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів - і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни.
3. Проблеми етногенезу слов'ян та їх стародавньої історії в сучасній науці.
У І тис.н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни - одна з основних гілок давньоєвро-пейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них - дунайська - була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою - між Дніпром і Одером.
Та ймовірніше, на думку В. Барана, контури праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні у II тис. до н.е., з індоєвропейської спільноти і аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом ІІ-І тис. до н.е. праслов'яни могли займати різні території, переміщуючись, водночас не займаючи весь регіон у цілому. Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи з раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян - венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст.н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами.
Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до зарубинецької культури. Безпосереднє відношення до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури.
4. Основні слов'янські етнополітичні угрупування. Державність у східних слов'ян. Антська держава.
Наприкінці II тис. до н.е. за доби пізньої бронзи праслов'яни вже повністю розділилися на дві частини: західну - предків західних слов'ян і східну - предків східних слов'ян. Велика тщинецько-комарівська культура в Україні в XIII—XII ст. до н.е. перероджується в кілька окремих нових культур.
За даними літописів, у східних слов'ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об'єднань, половина з яких пов'язана з територією України.
Особливу роль в історії Київської Русі відіграли поляни. Літописець називає їх "мужами мудрими й тямущими". Головним центром полян, які розселилися у середньому Подніпров'ї, був Київ. За найновішими археологічними відомостями, в зону, заселену цим племенем, входили також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород. Поляни першими серед населення східнослов'янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави.
Анти і склавини були окремими слов'янськими племінними об'єднаннями, що мали своїх вождів, своє військо і проводили самостійну політику. Антських царів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. Антське царство було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали у рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин - зародки феодального ладу.
Після розгрому готів, що були сусідами антів у степовому Надчорномор'ї, гунською навалою і наступного просування гунів слідом за готами на захід наприкінці IV—на початку V ст. антське об'єднання залишилося єдиною важливою соціально-політичною організацією в Східній Європі, здатною протистояти Візантії. Протягом VI ст. внаслідок широкого наступу на балканські володіння Візантії (так звані Балканські війни) анти і склавини повністю слов'янізували північ Балканського півострова.
У середині VI ст. до Східної Європи нахлинула нова хвиля завойовників з Центральної Азії - авари. Протягом 558—568 рр. авари пройшли через південні степи до Карпатської котловини, де заснували свою примітивну державу Каганат. Внаслідок тривалих слов'яно-аварських воєн антське об'єднання припинило своє існування, але процес утворення держави у східних слов'ян неухильно йшов уперед.
Ще наприкінці минулого століття М. Грушевський дійшов висновку, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу.
5. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави.
Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості, що й відбито в літописі Нестора, підтверджується пам'ятками археології. Відмінності в культурі й побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХІІІ ст.).
Породження родоплемінного ладу - великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні княжіння. Їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння були додер-жавними об'єднаннями, що заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янській державі, що склалася навколо Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.
Могутність і влада глав племінних княжінь грунтувалися на розгалуженій системі укріплених поселень-градів. Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у УІП-Х ст. перетворилися на справжні феодальні міста. Можна припустити наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в них ще не існувало соціальне обособленої потомственої знаті з князем на чолі. Своєрідність суспільного поступу східних слов'ян характеризується й тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. „Світлі й великі князі" угод Олега з Візантією 907 і 911 рр. - не хто інші, як глави княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр. Х ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєднати землі племінних княжінь до складу держави.
6. Русь-Україна в період політичної єдності Київської держави (80-ті роки ІХ - перша половина ХП ст.).
Олег (пом. 912?).
Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.
Ігор (912—945).
Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів оплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи - торговельні чи теж грабіжницькі - на зразок тих, що проводив Олег.
Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Велике руське військо, йшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Кчязювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.
Ольга (945—962).
У 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.
Святослав (962—972).
Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів - східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.
У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець.
Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава.
Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встановленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою силою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів. Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у походах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання - Київську Русь.
Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть.
Володимир Великий (980—1015).
Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.
Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців. Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км. Найголовнішим досягненням Володимира було впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Християнство та іслам - релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там ,всіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.
Тіснішими ставали стосунки Володимира з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри - поляками.
Ярослав Мудрий (1034—1054).
За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ - це надзвичайно важливе для обох князів місто - лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останньою війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу - візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим і освіченішим. Особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду - Переяслав; четвертому, Вячеславу - Смоленськ, а молодшому, Ігорю - Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий. Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами - Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу - спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені управлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали першою документально засвідченою «революцією» на українській землі. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців.
Володимир Мономах (1113—1125).
На арену виходить новий видатний діяч - Володимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол, він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що шукали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування. Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і лишався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Свідченням популярності Володимира Мономаха було те, що після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв великокняжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого величезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпорошених руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, як за Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще більше зросла його популярність у народі. Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був останнім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості.
10.Політична роздробленість.
Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.
Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківськіх землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов’язане з удільним володінням, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою. З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюрикови-чів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні. Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.
11.Монголо-татари.
Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами) , який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар.
Політика
Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.
Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопоря-док. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.
Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.
7. Зовнішньополітичні пріоритети Київської Русі. Київські князі в європейській плітиці.
Див 6 білет.
8. Політичний і суспільний устрій Київської Русі. "Руська правда" - документ українського права.
Див 6 білет.
9. Основні етапи розжитку Київської Русі.
Див 6 білет.
10. Політична роздробленість Київської Русі.
Див 6 білет.
11. Вплив монголо-тарського іга на динаміку суспільного розвитку руських земель.
Див 6 білет.
12. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русь.
В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,- й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.
13. Основні риси та особливості розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. У середині XIII ст. князь Міндовг об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Ольгерда вони вступили на українські землі. До 1350-х років Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Проникнення. Включення. Приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. Існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.
14. Входження українських земель до складу Речі Посполитої.
15. Галмцько-Волинська держава - спадкосмниця Київської Русі (ХП - XI У ст.).
Наприкінці Х — в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині Підкарпаття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові, який був сином Володимира і Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і самим головним центром розвитку культури у регіоні. Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-ло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.
Об'єднання Волині і Галичини
незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.
Галицько-Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст.
Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій.
На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт Гедимінович.
В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе правителем Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства.
16. Роль Галицько-волинської держави в житті східних слов'ян.
Див 15 білет.
17. Берестейська унія 1596 р.: її етнічні та культурні наслідки.
Принцип свободи віросповідання мав особливе значення для Речі Посполитої — і не лише з огляду на приєднання населених українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке на той час панувало в житті православної церкви. За цих обставин на захист авторитету православ'я виступили міщанські організації - братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що узяло на себе функції контролю за діяльністю духовенства. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою. В боротьбі з нею братчики сперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієремії. Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразне протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед вищого духовенства, яке стало замислюватися „над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи" (М. Грушевський). Унія гарантувала їм повне визволення з „неволі константинопольських патріархів", і саме тому ідея переходу під супрематію римського папи почала поступово оволодівати умами православних владик.
Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з'їзді у Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). їх наміри були схвалені Сигізмундом III. Король своїм універсалом підтримав унію. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори. Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п'ять владик-уніатів і католицьке духовенство. Їм протистояли захисники ортодоксії - представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство замість того, щоб укріпити єдність Речі Посполитої.
18. Селянсько-козацькі повстання кінця ХVI - 20-30-х рр. ХVI ст.
Передусім значний громадський резонанс дістала Берестейська унія. Зусилля шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних вимог на сеймових засіданнях не мали помітного успіху. З часом опозиційність шляхти стала слабшати. На захист православ'я виступило козацтво, що вже наприкінці XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу. Це було наслідком як кількісного збільшення рядів козацтва, що поповнювались за рахунок селянських втеч, так і набуття ним певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва - Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобуло правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х рр. XVI ст. почали використовувати його для несення пограничної служби. У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очоленого Криштофом Косинським (1591—1593), учасники якого примушували населення присягати їм у „послушенстві". Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини повстання перекинулося на Волинь та Брацлавщину. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоча право на власну юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під козацьким „присудом" опинялися дедалі нові групи населення, а то й цілі міста. Зміцнювалися зв'язки козацтва з православним духовенством. Завдяки цьому 1620 р., за гетьманування Петра Сагайдачного, який задекларував свою позицію включенням усього Запорозького війська до складу Київського братства, було повністю відновлено вищу церковну-ієрархію, фактично втрачену 1596 р.
Широкий суспільний рух змусив сина Сигізмунда III королевича Владислава, схильного до віротерпимості, створити незалежну комісію, яка виробила „Статті для заспокоєння руського народу", затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим актом було легалізовано існування православної церкви та повернено їй частину маєтностей. Оновилася ієрархія. Митрополитом на сеймі був обраний визначний церковно-культурний діяч Петро Могила. І хоч не всі суперечності відійшли у минуле, а полеміка між православними та уніатами так і не вщухала, релігійне питання втратило після цього свою гостроту. Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зростання сили останнього та його суспільних і політичних амбіцій викликало занепокоєння в офіційних колах Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у численних воєнних кампаніях, у мирний час вони прагнули зменшити їхню чисельність до кількох тисяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально обмежити політичну ініціативу прикордонних „свавільників". Тож 1625 р. на Україну було виряджено війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чоловік (тобто подвоювалася порівняно з 1619 р.). Крім того, козакам заборонялося провадити самостійну політику щодо Криму й Туреччини та втручатись у релігійну боротьбу. Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій.
19. Визвольна війна українського народу, основні її етапи.
Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій.
Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.
Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярославі, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською мовами. В 1620 р. трапилася трагедія. У великій битві турків із поляками під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як заможний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях 1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-річному віці. У 1646 р., коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибічника пануючого ладу на бунтаря не було чимось несподіваним для його натури. За короткий час він здобуває підтримку запорожців. Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.
Перші перемоги. У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами, 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час, коли на півдні збираються юрми повстанців, Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв, і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії. Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів - Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан - Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо. Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира - людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я.
Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі переможного війська.
Ускладнення між повстанцями. Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.
Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили - 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневенького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана. Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні.
Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і надто дорогій молдавській кампанії. Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову , першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим полковником Філоном Джалалієм удалося вивести із польського оточення частину українського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали близько ЗО тис. козацького війська. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини. Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків.
Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком.
Зовнішні стосунки. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети.
Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, слід прийняти їх під свою високу руку.
В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя - й заявив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,- українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві.
Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії.
Такі історики, як Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д.
Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна політичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемістилися у Південно-Західну Україну.
Влітку 1655 р., скориставшись війною, яку вели поляки на півдні та сході, шведи напали з півночі, окупувавши велику частину Польщі. Захоплена шведами, росіянами та українцями Річ Посполита от-от мала розвалитися. Незабаром шведські та українські дипломати вже обговорювали проведення спільних походів проти поляків, а шведи пообіцяли допомогти Хмельницькому у створенні Київського князівства. Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й ускладнення. Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Московією. Напруження у стосунках між українцями і московитами стало вириватися назовні. Розміщення у Києві та інших українських містах московських залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно завойованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління, а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Перш ніж московитам удалося витіснити козаків із цього краю, минув деякий час. Найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в 1656 р. миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців. Гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди. Слідом за цим розчаруванням прийшли інші. Об'єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився катастрофічним провалом, а незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигирині.
20. Еволюція поглядів Б.Хмельницькго на процес державотворення в Україні.
Див 19 білет.
21. Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.
22. Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій.
23. Українська козацька християнська республіка: дипломатичні та військово-політичні зносини.
Див 19 білет.
24. Становлення Української козацько-гетьмаиської держави, її політичний устрій та конституційні засади.
Див 19 білет.
25. Зборівськнй, Білоцерковським та Жванецький договори, їх державно-правовий характер.
Див 19 білет.
26. Українсько-російський договір, історична та правова оцінка.
Див 19 білет.
27. Українсько-російський договір 1654 р., його історична та правова оцінка.
Див 19 білет.
28. Дипломатична діяльність Б.Хмельницької о в період серпня 1657 р.
Див 19 білет.
29. Гад. договір: його умови, правова оцінка та наслідки.
Див 19 білет.
30. Порушення Росісю договору 1654 р., його історична та правова оцінка.
Див 19 білет.
31. Руїна (1660-1687 рр.).
В 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького - генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Безсумнівно, прихід до влади І.Виговського припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. І.Виговський виявився нездатним зрозуміти значимість й незворотність перевороту, що стався в ході революції в сфері соціально-економічних відносин й вважав за можливе відновлення їх дореволюційної моделі. Другий - новий гетьман став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхетство), а також його традиційних принципів соціальної організації. Їх негативні наслідки виразно окреслилися уже наприкінці 1657 р. Уряд змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів. Здійснюється необачна спроба відновити шляхетське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків.
Воднораз серед запорожців і городових козаків шириться невдоволення тим фактом, що вибори нового гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх участі. Всі ці чинники й зумовили вибух опозиційного руху, який до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя і Полтавський полк. Зіткнувшись із серйозним спротивом, І.Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішучими діями (мав у розпорядженні 40—60-тисячне військо) придушити виступ, або шляхом поступок залагодити конфлікт, почав схиляти до його розв'язання (всупереч договору 1654 р.) російський уряд. До такого ж кроку вдається керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину імперії.
В зовнішній політиці до початку 1658 р. проводився курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзницьких відносин з Кримом й порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою і в жовтні укладається угода не розпочинати воєнних дій й дотримуватися кордону по р. Горинь. Протягом лютого-березня 1658 р. І.Виговський веде складну й в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. Визначальними були два напрями. З одного боку, він проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з другого - робилися такі поступки Москві, про які російський уряд міг лише мріяти.
Договір, укладений у Гадячі 16 вересня 1658 р., передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації — Великого Князівства Руського (з Київського, Чернігівського й Брацлавського восводств), верховна влада в якому, як цивільна, так і військова, належала гетьманові, якого обирали пожиттєво. Законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства. Судочинством керував би свій судовий трибунал з українським діловодством, фінанси, включаючи й карбування монет, також передбачались самостійними. Військо мало налічувати ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Щороку гетьман мав право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства). Унія мала бути скасована в усій державі, православ'я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті. В галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.
Ще під час переговорів у Гадячі гетьман видав ВІЙНА З МОСКВОЮ маніфест до народу, в якому пояснював причини
розриву з Москвою: "Цар не виправдав надій України, не подавав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав будувати фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі... Та зрада підступної Москви видна у всьому — вона готує нам ярмо — передусім домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. ...Ми примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася..." Цей маніфест Україна надіслала європейським урядам. Зі свого боку цар закликав народ не слухати Виговського й оголосив гетьмана зрадником.
Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Брат гетьмана Данило спробував вибити московитів з Києва, але зазнав невдачі, після чого воєвода Барятинський випалив околиці міста й повісив понад 3000 "зрадників". Сам гетьман разом з татарами пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського. Москва, злякавшись рішучості гетьмана, обіцяла забрати з України воєвод, визнати Гадяцький договір, гарантувала вольності старшині тощо. Водночас на Україну вирушила стотисячна армія Трубецького, Ромодановського й Пожарського, плюндруючи все вогнем і мечем.
Мужній опір агресорам вчинив зі своїми козаками КОНОТОПСЬКА БИТВА (Ніжинського й Чернігівського полків) Григорій
Гуляницький під Конотопом. Завдяки героїчній тримісячній обороні Конотопа Іван Виговський зумів зібрати всі наявні сили, дочекався союзників — татар і поляків Потоцького — і рушив на підмогу
Конотопу. Завдяки вмілому маневрові він непомітно наблизився до московського війська й у кривавому бою 8 липня 1659 р. розгромив ворога. На місці полягло ЗО тисяч московського війська, в полон потрапили воєводи, одного з яких, Пожарського, татари стяли за зухвальство перед ханом. Такої поразки Москва давно не бачила. Цар навіть наказав зміцнювати фортифікації столиці, побоюючись походу козаків.
Обставини не дали змоги Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу знову підняла голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи, плюндруючи околиці. Та найгірше — славний Сірко напав на Крим, і це змусило хана поквапитися додому. Вміло керована Москвою опозиція знову розпалила громадянську війну і звела нанівець усі політичні й воєнні здобутки Виговського.
Козацька старшина — Цюцюра, Золотаренко, ЗАКОЛОТ Сомко — організувала проти гетьмана заколот. ПРОТИ ВИГОВСЬКОГО Прихильників Москви підтримували деякі духовні
особи. Коло Ніжина селяни замордували соратника Виговського Юрія Немирича, інших підступно вбив Цюцюра, поодинці заманивши до себе. Внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто Виговського. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лиш ім'я Хмельницького може в цій ситуації знову об'єднати народ, Іван Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди й перейшов з України в Польщу. На цьому політична кар'єра Виговського завершилася, хоч він ще кілька років докладав усіх зусиль до визволення України, залишившись в історії як один з найосвіченіших і найпатріотичніших державних діячів, який за свої політичні прорахунки заплатив найвищу ціну. Слід зауважити, що соратники й послідовники Виговського ще довго перебували при управлінні Україною, але вже не зважувалися, як гетьман, відверто стати на боротьбу, намагалися досягти мети іншими способами.
ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАВЛО ТЕТЕРЯ
Юрій Хмельницький, який усе ще був замолодий до булави, за свідченням сучасника, був "маломовний, середньої освіти, рівний у поведінці, людина здержлива, що чим-небудь вдовольняється". Головними радниками юного гетьмана стали генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко й кошовий І. Сірко. Але й найкращі дорадники не допомогли б Юрасеві у ситуації, що склалася. Доки українці вирішували внутрішні справи, армія Трубецького знову оволоділа Лівобережжям і стала в Переяславі. Молодий гетьман і старшина, які мусили знову повертатися під владу царя, оточені в Переяславі московським військом, під натиском промосковської лівобережної старшини погодилися на ганебні Переяславські статті, взяті боярами буцімто з Переяславського договору Богдана Хмельницького. За цими статтями, московські воєводи з'являлися у Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, а їхні гарнізони мусило утримувати місцеве населення. Українські війська покидали Білорусію. Обрання гетьмана надалі залежало від волі царя. Москві поверталися конотопські трофеї й полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговського. Троє братів Виговських загинули в неволі. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові, як і гетьман, який без відома царя не міг здійснювати ніяких походів. Зрозуміло, ці статті не викликали особливого захоплення в Україні і стали джерелом майбутніх конфліктів і ворожості до Москви.
42. Український національний рух та виникнення політичний Україні.
1. Нове пожвавлення українського руху в Західній Україні було викликане прийняттям нової Конституції 1860 р., за якою краям було надано автономних прав і дозволено мати свої законодавчі органи — край-овї сейми. У Галицькому сеймові українцям вдалося зайняти 49 депутатських місць.
2. В суспільно-політичному русі існувало дві основні течії: москвофілів та народовців.
3. «Москвофіли» займали консервативні позиції в суспільно-політичній боротьбі. Ця течія об'єднувала представників консервативної інтелігенції, сільської буржуазії. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький, 1. Наумович. Друкованим органом москвофілів була газета «Слово».
4. Результати діяльності консерваторів виявились незначними. Ними не було знайдено контакту з селянами і не надано широким народним масам допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками феодальних пережитків.
5. Другою течією, що протистояла москвофілам, були «народовці» які відбивали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин.
6. «Просвіта» стала основою для виникнення нових товариств, що займались певними напрямками діяльності: економічним — «Сільський господар, Маслосоюз», «Крайовий Кредитовий Союз»; освітнім — «Руське Педагогічне Товариство»; молодіжним — «Січ», «Сокіл».
7. Велике значення для народовців мали зв'язки з діячами національного руху в Наддніпрянській Україні. Так, при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович народовці засновують .у Львові Літературне товариство! імені Тараса Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство і стало центром української науки. Друкованим органом народовців з 1880 р. стала газета «Діло». Лідером народовців був Д. Танякевич.
8. Переконавшись у неспроможності консерваторів виступити від імені українського народу народовці в 1885 р. створюють політичну організацію «Народну Раду» і почали діяти в галицькій політиці під гаслами національного розвитку, демократії та федералізму.
9. Представниками лівого, радикального крила національно-визвольногоруху Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, яке формується в 70-і рр. XIX ст. були українські революціонери-демократи І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які пов'язували вирішення українського національного питання із соціальним визволенням українського народу, а також воз'єднання усіх українських земель. Під впливом М. Драгоманова вони 4 жовтня 1890 р. засновують ПЕРШУ УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ПАРТІЮ — «Русько-Українську радикальну партію». Політична програма якої базувалась на основі етичного і наукового соціалізму, демократії, соборності України. Партія мала представників у Віденському парламенті.
10. Український рух розвивався і на Буковині, де діяли Руське товариство (1869), яке піклувалось питаннями культури, та Руська Рада — політична організація, що представляла українців на виборах. До 80-х рр. в цих організаціях переважав вплив русофілів, а потім ваги набувають українофіли (лідерами яких були С. Смаль-Стоцький, М. Василько).
11. Таким чином, український національний рух продовжує розвиватись, незважаючи на репресії з боку царату, і набуває найбільших успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «УКРАЇНСЬКИМ П'ЄМОНТОМ», базою для його подальшого поширення.
43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні напри початку XX ст. Виникнення українських політичний парі і
1. Початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком «відродження нації» називав цей час відомий український письменник та громадський діяч Володимир Винниченко.
2. Новими рисами цього періоду були: переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний та посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові.
3. Ліберально-демократичний рух в Наддніпрянській Україні мав опозиційний характер і розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статистики, агрономи та інші фахівці. Учасники земсько-ліберального руху висловлювали невдоволення реакційною внутрішньою політикою царського уряду і виступили за проведення реформ, скликання загальноросійського Земського собору, рішучого оновлення законодавства, надання усім громадянам політичних прав та свобод. Значно зросла роль земств у проведенні так званої «банкетної кампанії» 1904 р., влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Під час її проведення земствами у містах та містечках відбулися мітинги та демонстрації опозиційного характеру, нерідко з антиурядовими вимогами та гаслами. Були проведені масові культурно-просвітні заходи, у яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкриття пам'ятника І. Котляревському у місті Полтаві, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та Нечуя-Левицького.
4. Український національний рух на початку XX ст. набирає політичного характеру. Перші політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст. Це Русько-Українська радикальна партія (1890 р. ), заснована І. Франком, К. Трильовським, М. Павликом в Західній Україні. Пізніше, після розколу 1899 р.," Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. ВІтик заснували свою Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький, В. Охримович засновують Національно-демократичну партію. Остання незабаром стала найбільшою українською партією Галичини.
5. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні булаРеволюційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові. Вона в основному складалась із студентів, семінаристів, народних вчителів та представників інших верств інтелігенції. Програмою партії стала брошура, написана харківським адвокатом М. Міхновським і видана у Львові під назвою «Самостійна Україна». Автор ставив завдання: боротьбу за єдину,-самостійну, вільнуУкраїну від гір Карпатських до гір Кавказьких. Згодом від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію — Народну Українську партію на чолі з М. Міхновським. В 1904 р. після нового розколу в РУП утворилась нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка («Спілка»).
6. Представники ліберального руху восени 1904 р. об'єднуються в Українську демократичну партію, яка була близькою до російської партії кадетів. Згодом з неї виділилось радикальне крило і утворило Українську Радикальну партію (УРП), яка в 1905 р. знову об'єдналась з УДП і утворили Українську радикально-демократичну партію, лідерами якої були Б. Грінченко, С. Єфремов, Євген Чикаленко.
7. Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію, що після 1903 р. розкололась на два крила:
більшовиків та меншовиків; партію соціалістів-революціонерів та партії ліберального спрямування: конституційних демократів (кадетів), «Союз 17 жовтня» («октябристи»).
8. В Україні діяли також партії інших національних меншин. Серед них слід відзначити польські (Польська партія соціалістична) та єврейські («Бунд»).
9. Одночасно з піднесенням земсько-ліберального та національного рухів відбувається піднесення робітничого та селянського руху. Яскравими прикладами цього був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри, та селянські виступи протягом 1901—1902 рр.
10. Значно посилюється студентський рух з вимогами академічних свобод. У відповідь на виступи студентів Київського університету в грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183 студенти були віддані-в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло активну участь у загальноросійському студентському страйку.
11. Таким чином, в Україні на початку XX ст. виникають і розвиваються партії спрямування: радикального, поміркованого і консервативного. 1 хоча не всі з названих партій виступали за самостійність України і по-різному уявляли її майбутнє, в них було спільним те, що кохна з них захищала інтереси певної соціальної верстви населення, а це свідчило про формування демократичних засад в політичному устрої Російської імперії.
12. На початок XX ст. український національний рух вийшов за мехі культурно-освітні і набув політичного спрямування та певної організованості.
44. Україна в роки першої світової війни.
1.1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина.
2. Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.
3. Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
4. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.
5. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії — ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією.6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Перемишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтомбуло призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк.
7. На окупованих територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались українські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вислали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Навіть консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал».
Але і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії:
десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах — Те-~ лергоф, Терезієштадт, Гмюнді.
8. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.
9. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.
45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1
Наприкінці лютого 1917 р. несподіванно для Г" І багатьох сучасниікв, але цілком зако-Л „І- номірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.
Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію „на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її „свідомістю власних національних інтересів". Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р. мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися.
Відзначимо ще одну особливість Лютневої революції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували
політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.
Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого.
Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петроград підтвердити достовірність отриманої інформації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.
Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робітничих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.
Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З березня в клубі „Родина" Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції — С.Єфре-
мов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали:
Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою створення Української Центральної Ради.
Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду „всіх прав, які тобі природно належать", обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.
У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку революції.
На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним
партіям і організаціям. Грушевський вирішив зламати цей статус-кво.
Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України. Для чіткого визначення основних політичних гасел М. Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.
Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Товариство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.
Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.
Українська Центральна Рада і Тимчасовий уряд: від протистояння до компромісу
Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Іимчасо-вого уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де
легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з українцями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демократії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприяло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.
Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.
Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.
2 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Універсал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав перемогою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Порозуміння Української Центральної Ради з Російським центральним урядом, — писав М.Грушевсь-кий, —відкрило собою нову сторінку
46. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка.
1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України.
18 квітня (1 травня) під час святкування 1-го травня відбулося українське військове свято (за ініціативи клубу ім. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада заслухала доповідь Винниченка про створення полку, вирішено утворити Військовий комітет при ЦР (очолив С. Петлюра, М. Міх- мовський став лише одним з 18 його членів та помітної ролі не відігравав).
Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С.Єфремовим — лідерами найвпливовіших українських партій. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України.
У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 (23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В ньому заявлялося: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори". В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автономної України".
Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Ке-ренський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні.
Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — 1 Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. Лише абсолютна меншість російського суспільства виявляла об'єктивність і спокій. І все ж, 1 Універсал дав багато — хоч би те, що ТУ не посмів сліпо, за висловлюванням В. Винниченка, піти «за голосом чорної сотні, — це вже була перша перемога українства».Тимчасовий уряд, спостерігаючи, як Україна здобувала атрибути державності, почав виявляти деяке розуміння українських домагань, що відбилося у спеціальній його відозві до українського народу.
29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація ТУ у складі М. Терещенка і 1. Церетелі, до яких згодом долучився і О. Керенський. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб УЦР виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією ТУ в один і той же день.
У Петрограді відбулося бурхливе засідання ТУ, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Противники угоди з УЦР переконували, що вже сама поїздка була «помилкою», оскільки, мовляв, вона відкриє шляхи для здійснення української автономії законним шляхом. Але більшість ТУ все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 (16) липня. Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. ТУ також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився ТУ лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство... уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».
У відповідь на телеграму ТУ УЦР 3(16) липня 1917 р. видала свій II Універсал. Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні УЦР В. Винниченко оголосив II Універсал і Декларацію ТУ.
Основні положення Універсалу:
1. ТУ визнавав право України на автономію;
2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні;
3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами;
4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на повну державну незалежність;
5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України й розробить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії;
6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж торкається комплектування українських військових частин, Центральна Українська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями».
II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Мі'хновський.
Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій.
Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів.
До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй.
Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.
III Універсал Центральної ради
Вперше ідею проголошення УЦР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Майже тиждень після збройної перемоги українців над Тимчасовим урядом та більшовиками УЦР працювала над текстом III Універсалу, який мав оповістити світ про народження нової держави — УНР. Де-факто Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридичне оформити цей факт.
III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу:
1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Генеральному Секретаріату;
2. Україна стає Українською Народною Республікою;
3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів;
4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів;
5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день;
6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом;
7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами;
8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія;
9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд;
10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин;
11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р.
Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропозицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.
Після голосування було виголошено привітальні промови та заяви представників фракцій з мотивів голосування. Першим взяв слово заступник голови утвореної на З'їзді народів (вересень 1917 р.) Ради Народів грузин Берташвілі, який від імені грузинів привітав українців зі знаменною подією.
Далі зробили заяви з приводу голосування представники неукраїнських фракцій.
Закриваючи далеко за північ засідання, М. Грушевський сповістив, що у четвер 9 листопада о 12-й годині дня на Софійському майдані має бутм проголошено III Універсал УНР всьому народові. У цей святковий день відмінялися заняття у школах та гімназіях, а також робота в державних установах.
Близько 2-і години дня на Софійському майдані вдарили у дзвони. На майдан вийшло духовенство з хоругвами на чолі з преподобним Олексієм та чотирма архієреями. З трибуни біля пам'ятника Б. Хмельницькому М. Грушевський виголосив промову, в якій сказав, що ЦР у повному порозумінні з меншинами вирішила проголосити УНР і зачитав III Універсал (у різних частинах мітингу текст читали й інші промовці). Після хвилі схвалення духовенство почало правити молебень (українською мовою) і виголосило многоліття «христолюбивому війську», Республіці Українські, Центральній раді та Генеральному Секретаріатові.
На закінчення відбувся військовий парад. Його приймали В. Винниченко і С. Петлюра.
Оцінки III Універсалу:
М. Грушевський: «Це була грандіозна програма».
В. Винниченко: «Третій Універсал уже не зробив такого сильного враження на населення, як перший, хоча здобутки, зазначені в ньому, були без порівняння більші. Це через те, що Третій Універсал явився не результатом безпосередньої боротьби, великого напруження сил, що дає при успіху вибух радості».
Американський історик українець Т. Гунчак: «Проголошення Третього Універсалу Центральної ради було, безперечно, актом великої історичної ваги: уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави. ...Разом з тим, документ усе ж не вдалося витримати в єдиному дусі (заяви про «рятування Росії», про федерацію з Росією тощо). Чому так сталося?.. Я схильний думати, що такі заяви можна пояснити непрактичністю провідних членів Центральної ради, для яких федерація продовжувала залишатися романтичною мрією. Вони не розуміли, що більшовицький переворот у Росії фунтовно змінив політичні обставини, коли сама думка про федерацію ставала зайвою і треба було всіляко сконцентруватися на будівництві незалежної держави».
IV Універсал Центральної ради та його історичне значення.
Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявилася не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відомого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної діяльності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціональний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою державність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад.
На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», запропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР.
У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».
IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервенція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держави, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці проблеми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу».
Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР.
Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було перейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ.
Після війни ставилося завдання розбудови місцевого самоврядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міністрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма банками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії».
IV Універсал підтверджував усі демократичні права та свободи, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом меншин на національно-персональну автономію.
Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.
IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського народу за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.
47. Основні події Українського національно^-демократичного ;періоду Центральної Ради.
В Україні з ініціативи лідерів Товариства українських поступовців Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Є. Чи-каленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри 4 березня 1917 р. у Києві було створено національний орган державної влади —Українську Центральну раду. Очолив Цент ральну раду відомий історик, активний борець за національне відродження України М. Грушевський. Соціально-економічну політику Центральної ради слід характеризувати відповідно до прийнятого нею документа. Так, III Універсал, проголошений 7 листопада 1917 р., де йшлося про встановлення Української Народної Республіки, декларував демократичні принципи:
свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, справедливий суд. Цей Універсал встановив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловістю, проголосив право національних меншин на національне- | персональну автономію, а також реформу місцевого самовря- і дування. В галузі земельних відносин було оголошено про і скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монас- | тирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, були розвинуті й закріплені в окремих законах УНР. Зокрема, на початку грудня 1917 р. вийшло ряд законів про реорганізацію судів, про народні ради для євреїв. 9 січня 1918 р. ухвалено закон про охорону прав національних меншин України.
Наприкінці січня 1918 р. Центральна рада прийняла закони про соціалізацію землі та про 8-годинний робочий день. Згодом Мала рада ухвалила закони про Державний герб, про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему. Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 р. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були «державні кредитові білети» вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, «розмінний знак державної скарбниці УНР» вартістю 5 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надрукували в державній друкарні у Берліні. Дрібну розмінну монету— шаги (1/100 гривні) друкували на тих кліше, що й поштові марки, тільки на картонному папері, з написом на зворотному боці «ходить на рівні з дзвінкою монетою». В обігу були вартості 10, 20, ЗО, 40, 50 шагів.Український уряд проявляв нерішучість у розв'язанні основних соціально-економічних завдань. Конфіскували землі та передавали їх в руки селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала у недоторканності стару банківську систему. Не було встановлено належного контролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти і навчання.
Поступово Центральну раду перестали підтримувати основні верстви населення. Причинами цього були:
1. Криза соціалістичної політики Центральної ради й неприйняття цієї політики поміщиками та великими промисловцями;
2. Дискредитація уряду Центральної ради в очах широких мас населення, оскільки він виявився нездатним покласти край хаосові та безладдю й пограбуванню України окупаційними військами;
3. Зацікавленість окупантів у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині.
28 квітня 1918 р., коли Центральна рада обговорювала накази головнокомандуючого німецькими військами фельдмаршала Г. Ейхгорна, в будинок Педагогічного музею ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів. Наступного дня Центральна рада зібралась на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України. Після цього Центральну раду, яка не зробила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.
48. Відносини Центральної Ради з Радянською Росією.
Проголошення УНР спонукало російських більшовиків до рішучих дій. Не маючи підтримки в Україні, вони не могли розраховувати на захоплення тут влади за петроградським сценарієм, але й «відпускати» Україну не мали наміру. По суті, незалежно від свого ставлення до комуністичного режиму в Росії, УНР була приреченою на більшовицьке вторгнення. Заглушаючи голоси протесту демократичних партій, більшовики підняли шалену пропагандистську кампанію проти «буржуазної» Центральної ради, одночасно засилаючи в Україну озброєні загони. Коли ж Центральна рада стала їх роззброювати й відсилати туди, звідки вони прибули, ленінський раднарком звинуватив її у «контрреволюційності».
Врешті-решт, після такої «підготовки» 4 (17) грудня 1917 р. В. Ленін і Л. Троцький надіслали до Києва відомий «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» — неперевершений зразок лицемірства й словоблуддя. Підтверджуючи на словах визнання УНР, далі більшовики бездоказово звинуватили Центральну раду в усіх можливих «гріхах»: веденні «буржуазної політики», «дезорганізації фронту», «підтримці каледінського уряду на Дону» і т. п. На те, щоб Центральна рада змінила свою політику, їй відводилося 48 годин, після чого, говорилося в ультиматумі, РНК «буде вважати Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».
Керівництво України спростувало й рішуче відкинуло претензії більшовиків. Фактично з 6 грудня 1917 р. УНР і радянська Росія вже перебували у стані війни. Наприкінці грудня з Росії в Україну, переважно до Харкова, прибуло до 20 тис. російського війська (загони Хавріна, Сіверса, Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна). Загальне керівництво ними було покладено на В. Антонова-Овсієнка. 13 грудня більшовики захопили Лозову, 18 — Павлоград, 21 — Синельникове.
Для надання агресії видимості «внутрішньої» справи українців, 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові було проголошено радянську владу в Україні.
«Радянський уряд» України поспішив проголосити її складовою Росії. Отже, на початку 1918 р. в Україні постало відразу дві держави з однаковою назвою — УНР. Між ними розпочалася «війна декретів»— УЦР скасовувала «декрети» харківського «уряду», а той — рішення УЦР й Генерального Секретаріату. Проста людина нічого не могла зрозуміти, що й потрібно було творцям «радянської влади» як в Україні, так і в Росії. Більшовики також поставили за мету розчленувати Україну, для чого «виключили» з неї Донецько-криворізький район і «передали» його Росії, назвавши «Донецько-криворізькою Радянською Республікою» РРФСР. Далі настала ланцюгова реакція й такі «республіки» почали виникати, як гриби після дощу.
Проти України було кинуто 3 російські армії:
1-ша «революційна армія» М. Муравйова (лівий есер);
2-га «революційна армія» Р. Берзіна (більшовик);
3-тя «революційна армія» І. Кудинського (есер-максималіст).
У цілому за грудень 1917— січень 1918 р. прибуло 60 тис. російських військ. До них також долучилися ще 100 тис. «червоної гвардії» та «червоні козаки» Ю. Коцюбинського. Останні мали видавати себе за «українське військо».
15 грудня Генеральний Секретаріат утворив для відсічі агресії Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко), а 18 грудня призначив полковника Ю. Капкана командувачем усім українським військом. 26 грудня було прийнято постанову про створення на засадах добровільності та оплати армії УНР. Проте ці заходи не дали бажаного результату. Після взяття більшовиками у середині січня 1918 р. Миколаєва (14), Одеси (14-17) та Херсона (17-18),
49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.
Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:
1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку німцями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втручання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;
2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.
Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського гетьманського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було проголошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.
Першими кроками гетьмана були:
— ліквідація УНР та проголошення Української держави;
— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової;
— проголошення недоторканності приватної власності;
— формування нового уряду — Ради міністрів, який послідовно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).
У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:
1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експедиції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.
2. Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисельність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).
3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для національно-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйонів українських підручників.
4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи.
5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух.
6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарплати визначали власники підприємств.
На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегулювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верствах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після проголошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федерацію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.
50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ > в 1917.1920рр.
Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.
Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної української держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.
Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно підтримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у міжнародну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.
Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.
Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.
Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності у 1991 р.
Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.
Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.
Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.
Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси населення.
Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.
51. Основні події національно-демократнчної революції періо, і УНР.
Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського прискорила падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Український національний союз утворив для керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган під назвою Директорія у складі п'яти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. Обраного заочно С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР. Проголошення П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. федерації з небільшовицькою (у майбутньому) Росією прискорило початок повстання. 14 листопада С. Петлюра, а днем пізніше решта членів Директорії прибули до Білої Церкви, очоливши виступ дислокованих там Січових Стрільців під орудою полковника Є. Коновальця. Розбивши 18 листопада на станції Мото-вилівка під Фастовом віддані гетьману війська, армія УНР (понад 100, а за деякими даними — близько 300 тис. чол.) за умов угоди Директорії з командуванням німецьких військ у результаті запеклих дводенних боїв здобула Київ. 19 грудня 1918р.
І до української столиці урочисто прибула Директорія. Вже | 26 грудня було проголошено відновлення УНР й призначено її
новий уряд (Раду Народних Міністрів) на чолі з В. Чехівським. ' Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, у ' якій проголошувалося про повалення поміїїіицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Геть-I манату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: усі : дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало- і безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін. Після формальної Злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії : увійшов також представник ЗУНР Є. Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно : сприйняті заможною частиною українського суспільства. І Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу : України. Обраний у січні 1919 р., Трудовий конгрес уповнова-і жив Директорію на подальше верховне управління Україною. І Та у цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, : що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачею закінчилися і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже увесь Південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними— 11) лютого В. Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С. Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко й одноособова влада зосередилася в руках С. Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С. Петлюри) 32мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іноземними державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.
Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у
зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на заги- І бель ЗУНР. Після короткочасного успіку польсько-украінських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилася Ризьким мирним договором 1921 р., Директорія остаточно втратила контроль над Україною. У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а С. Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С. Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже на тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А. Лівицького.
52. Входження України до складу СРСР: ііолітнко-правовий .і
Ще влітку 1919 р. під приводом "зміцнення воєнно-політичного союзу" добилися злиг-тя найголовніших наркоматів Росії 1 національних республік. Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. В грудні 1920 року між Росіск/ та Украіі-юю було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачай об'єднання с&л-.і наркоматів обох держав І входження їх до складу уряду російської Федерації. На V му Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 року) проти цього договору виступили представники опозиційних партій (УКП та українських лівих есерів). Проте з'їзд ратифік/-вав договір.
Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським вдавалося зберігати певну автономність (наприклад, в укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі), Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.
В 1922 р. під приводом необхідності спільної боротьби проти "внутрішньої контрреволюції та міжнародного імперіалізму" об'єднання сил в "соціалістичному будівництві", лінія на централізацію управління всіма республіками активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з Сталіним розробила проект договору про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками. Передбачалось, що Україна, Білорусія і Закавказька Федерація увійдуть д.^ складу росії на правах автономних республік. Серед керівництва УСРР не було одностайності щодо цього. Так, Дмитро Мануїльський (за висловом Сталіна — "липовий украі'нець") підтримував сталінський план "автономізації", а М. Скрипник, X. Раковський були проти.
Проти "автономізації" виступив Ленін. З його ініціативи на жовтневому пленумі ЦК РКП(б) в 1922 р. було вирішено, що РСФРР, ЗСФРР, Україна та Білорусія утворять м=і рівних правах нову федерацію.
10 грудня на УИ-му Всеукраїнському з'їзді Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших республік негайно оформити створення СРСР.
ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився 1 з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Було створено Центральний Виконавчий Комітет СРСР і обрано 4-х голів ЦВК (від України — Г. Петровський). Процес конституційного оформлення СРСР продовжувався в 1923 році. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР остаточно затверджено Конституцію СРСР. В травні 1925 р. приймяго нобий текст Конституції УСРР.
В процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено "автономізацією". Республіка фактично втратила свою незалежність і поступово перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.
53. "Українізація": причини і наслідки
Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".
Проте керівний склад КП(б)У не виявляв бажання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в оволодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.
Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.
Раковський піддав ці відверто шовіністичні висловлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки.
Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-
українців не перевищувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців.
У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, патрія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.
З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.
Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.
З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останнього у Москву — поляк С. Косіор.
54. Зміцнення тоталітаризму в Україні в 20-30-х роках.
55. Особливості здійснення нової економічної політики в Укр<і
У перші після жовтневого перевороту роки більшовики свідомо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання «всесвітньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціональну допомогу» мав постачати їм промислові товари й устаткування, а коли революція так і не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селянський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змінять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повс- На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В. Леніна було прийнято рішення про «тимчасовий відступ» і запровадження нової (у порівнянні з «воєнним комунізмом») політики — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:
— відродження знищеної свого часу більшовиками грошово-фінансової системи і ринкових відносин взагалі;
— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав під своїм контролем) й приватної торгівлі;
— залучення іноземного капіталу для відродження промисловості й дозвіл на іноземні концесії;
— створення у промисловості госпрозрахункових об'єднань — трестів;
— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком й розвиток сільської кооперації.
В. Ленін та його оточення не мали чіткого плану здійснення НЕПу й навіть не уявляли, скільки це може зайняти часу, але іншого виходу у них практично не було. Перед ними постало гамлетівське «бути чи не бути».
Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х з'їзду РКП(б) й надзвичайна сесія ВУЦВК продублювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).
Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промисловість. Було, зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств, економічний потенціал яких був незначним. В Україні було ліквідовано затратні главки й створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський і 54 губернських. Оскільки більшість підприємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала й не відповідала за наслідки господарської діяльності трестів, що спонукало їх керівництво виявляти ініціативу й підприємливість у виробництві й збуті продукції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40-100 %.
На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєнного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністична політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи вже про кожного конкретного працівника, не знали результатів своєї діяльності й не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. До того ж значна частина продукції й прибутків з України вилучалися й кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.
Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розвиненою, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на українському селі прошарок населення, підданого більшовикам.
Проте заміна збитковими колгоспами і радгоспами приватного селянського господарювання не могла дати бажаного результату, й хоча на середину 20-х років валовий збір зерна в Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його поступило набагато менше. До того ж навіть голодного 1922 р. більшовики продали за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими коштами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.
Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподарського кредиту складалася з Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок і товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добробут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, які навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У цілому, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було охоплено 3,1 з 5,1 млн існуючих тоді господарств.
Таким чином, нова економічна політика сприяла економічному відродженню української економіки, яке, на жаль, було призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».
56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.
Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селян ької війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його и'очення вирішили зламати опір колективізації' шляхом винищення українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і організований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі'ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України непомірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 193) р. з'явились симптоми голоду,
В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спекуляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в містах І передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні зйгони з к/пеметдми, щоб не допускати сюди голодних селян.
Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібозаготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій мопотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тче. чол. Наступного року голод набув ще б;пьших розмірів. В 1933 р. до організації голод/ в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці.
Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людоїдства.
На початок 1927 р. в УСРР, згідно офіційних даних, проживало 29,04 мпн. жителів, на початок 1931 р. — 31,4, на початок 1933 р. — 31,9, на початок 1939 р. — 30,96. Населення України в 1927-1938 рр. - на 6,9%, в той час, як населення СРСР - на 15%, а РРФСР аж на 16,9%. За розрахунками Роберта Конквеста (США), в 1926 році в СРСР проживало 31,2 мли. українців (в УСРР — 22,7 та за межами республіки ~ 8,5). За переписом 1939 р. — в СРСР всього 28 млн, українців, Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів), Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік.
57. Західноукраїнські землі в системі радянсько-німецького дії і Їх правова оцінка.
Закарпатська Україна після закінчення першої світової війни перебувала у складі Чехословаччини. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок мюнхенської змови західних держав із Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина здобула автономію в рамках Чехословацької республіки. Відкрилася можливість надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволікав 20 років. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття врешті-решт одержало автономію.
Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р, відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) загальною площею 11 927 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб.
11 листопада угорськими військами було окуповано Ужгород, встановлено військову адміністрацію та заборонено усі партії української національної орієнтації. Невдовзі в Ужгороді виникла «Угорська національна рада».
Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили яскраву перемогу Українського Національного Об'єднання (УНО), яке отримало 86 % голосів. Головою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р, було проголошено самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. Долинай.
15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На його засіданнях було пр'чйнято історичної ваго документи: про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Державною мовою стала українська, прапор — жовто-блакитний. Була прийнята і Конституція. Президентом обрали Августина Волошина. Почалося формування Карпатської Січі — збройних сил нової держави.
Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської України були задоволені, й Птлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її.
Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населення і бойовиків УВО (Української Військової Організації) — ОУН змушені були відступити перед збройною силою Угорщини. Карпатська Україна не змогла вибороти волю. Із благословення Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу закарпатських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спочатку в Празі, а в травні 1954 р. радянська контррозвідка силоміць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту.Незважаючи на окупацію, яка знову опустилася над Закарпаттям, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.
58. Наслідки другої світової війни для України.
59. Радянізація західних областей України в 40-х - 50-х рр. Ру ^неукраїнських землях в П пол. 40-х - 50-х рр.
• 3- „: і: червня 1945 р. О.Довженко занотував у і> ї "своєму щоденнику: „Об'єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло якнайшвидше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колективізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з
7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.". Вже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для Західної України галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Протягом четвертої п'ятрічки з великих промислових підприємств СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловості, зросла із 138 тис. до 284 тис. чол. Особливість індустріалізації західних областей полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Якщо питома вага промислових підприємств західних областей в усій промисловості України становила в 1940 р. 4,7%, то в 1948 — 12,6%. Питома вага робітників у промисловості відповідно зросла з 5,9% до 11,8%. Змінився національний склад робітництва, в якому на початок 50-х рр. українці становили 70% (до приєднання Західної України
- 50%).
Ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. Ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно за більшовицькими стандартами колективізацію.
Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр. форсовано-примусові методи. Більшість колгоспів було насаджено у 1948—1949 рр. Якщо на початку 1946 р. у західних областях нараховувалось 158 колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо
пада 1949 р.— 6098. До середини 1950 р. у понад 7 тис. колгоспів було об'єднано майже 93%, а до середини 1951 р.— понад 95% селянських господарств. Влада постійно піклувалася, щоб до західних областей направлялися люди, здатні забезпечити курс на колективізацію. До кінця 4-ї п ятирічки сюди надіслали 15 тис. чол., які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи УІТС. У зв'язку з цим було ухвалено навіть спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. „Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР". Для роботи в них обкоми партії направили 1,7 тис. партійних функціонерів,
Повсякденними під час проведення колективізації стали порушення законності. Так, у Волинській області тільки за перше півріччя 1947 р. офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень (побиття громадян, вилучення в них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалась тим, що процесу колективізації крива-во протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих куркулів (заможних селян) та їх сімей.
Штучно колективізоване селянство зіткнулось із значними проблемами. Так, 1949 р. у 87 колгоспах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні, грошей не видавали 504 (21%) господарствам. Це не спонукало до праці, тому селяни часто ухилялися від роботи в колгоспах. У 1950 р. не виробили обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% колгоспників, що було значно більше, ніж по всій Ук-раіні. Справи не поліпшились і після укрупнення господарств. У 1952 р. 30% колгоспів видали на трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у 18% колгоспів хліба зовсім не одержали. Понад половину господарств видали близько 1 крб. грошей на трудодень, а четверта частина господарств грошей взагалі не нарахувала. В той час комуністична пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгоспного ладу.
Вже у 1945/46 навчальному році в західних областях налічувалось 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1233 тис. учнів. Швидко зростала мережа семирічних і середніх шкіл. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась майже в 7 разів. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому числі 3 університети), в яких було близько 34 тис.
студентів, і 110 с' (близько 29 тис.у народилися в захід ла 37%, а в 1953
Разом з тим значно посилився і процес русифікації. Наприклад,на початку 1953 р. у вузах областей переважна більшість західних областей читалася російською мовою.
60 . "Відлига" в культурному житті України. Поява нового пирків-критиків у 60-х - 80-х роках.
Так звана хрущовська «відлига» мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний розвиток України. В 1956р. було скасовано плату за навчання у старших класах середніх шкіл, а також у вузах. 1953 р. було прийнято закон про посилення зв'язку школи з життям та поєднання загальноосвітнього та виробничого навчання. Саме на піднесення ролі особистості та на індивідуальне виховання була спрямована система навчання, запроваджена видатним педагогом В. Сухомлинським у Павлиській середній школі на Кіровоградщині. Відлига виявилася насамперед у виступах представників різних верств населення з критикою національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви.
Зросла увага до відтворення правдивої історії українського народу, його самобутності. З 1957 р. став видаватися «Український історичний журнал». Почалася підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки. Для відродження рідної мови багато зусиль доклали М. Рильський, П. Плющ, М. Шумило та інші відомі письменники. Було переведено «Словник української мови» Б. Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від «російської передової культури». Демонстрацією піднесення національної свідомості українців у серпні 1956 р. стало широке відзначення у всій республіці сторіччя від дня народження І. Франка.
Українська творча інтелігенція вимагала реабілітації не-винно страчених і засуджених своїх колег, зокрема Л. Кур-
аса і М. Куліша. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України — В. Чубаря, Г. Петровського, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинською, В. Примакова та інших, не поспішаючи з реабілітацією десятків тисяч репресованих простих українців.
Спроби десталінізації суспільства, реабілітація багагьох партійно-державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, почастішали прояви критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Зріс інтерес до західної культури.
Українська література збагатилася новими художніми творами М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, О. Гончара, М. Стельмаха. Заявили про себе й нові імена: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, І. Дзюба, М, Вінграновський, Є. Сзерстюк, В. Чорновіл, І. Світличний, В. Мороз, М. Осадчий — представники того покоління, яке назвуть «шестидесятни'оми». У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечення українцями свободи вільного духовного розвитку.
Зросла популярність театрального мистецтва. Ряд високо-духовних вистав показали театральні колективи Києва, Харкова, Одеси, Львова. Світової слави зазнали народні артисти Н. Ужвій, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра та інші. Престижних міжнародних премій було удостоєно кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якому піднімались національно-культурні проблеми. Однак процеси, що відбувалися в науці, літературі та мистецтві, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори 3. Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа». Зазнали переслідувань В. Стус, М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, І. Дзюба. Почалися репресії, суди, арешти. У 1962-1963 рр. «відлига» завершилась.
32. Договір гетьмана {.Мазепи зі Швецією, його зміст, історична та правова оцінка.
33. Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина.
34. "Пакти й консгитуції прав та вольностей Військ.* Запорозького" ГІ.Орлика.
35. Характерні риси та особливості вступу російського царизму на агтоиомні права України у ХУШ ст.
36; роїіюділм Речі Посполитої та інтеграція українських кмельтн» складу Російської та Австрійської імперій.
37. Україна в XIX ст. Спробнмодернізаціх суспільного життя.
38. Кирило-Мефодивське товариство: програмні документи.
39. Українська ідея в державотворчім теорії М-Драгоманова.
40. Українська ідея М.Грушевського.
41. Український національним і культурний рух в другім половиш ХГХ ст. в Східній Україні.
42. Український національний рух тії виникнення політичний партій в Західній Україні.
43. Суспільно-політичний і національним рух в Україні наприкінці Х ЇХ - на початку XX ст. Виникнення українських політичний партій.
44. Україна в роки першої світової війни.
45. Центральна Рада: організації), склад, взаємовідносини 2 Тимчасовим урядом.
46. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка.
47. Основні події Українського національно-демократмчного ремолюційиого періоду Центральної Ради.
48. Відносини Центральної Ради і Радянською Росією.
49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.
50. Історичне значений та уроки боротьби українського народу за незалежність в 1917-1920 рр.
51. Основні події національно-демократмчної революції періоду Директорії УНР.
52. Входження України до складу СРСР: політмко-лравовий аспект.
53. "Українізація": причини і наслідки.
54. Зміцнення тоталітаризму в Україні в 20-30-х роках.
55. Особливості здійснення нової економічної політики в Україні.
56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.
57. Західноукраїнські землі в системі радянсько-німецького договору 1939 р. Їх правова оцінка.
58. Наслідки другої світової війни для України.
59. Радянізація західних областей України в 40-х - 50-х рр. Рух опору на західноукраїнських землях в П пол. 40-х - 50-х рр.
60. "Відлига" в культурному житті України. Поява нового покоління письменників-критиків у 60-х - 80-х роках.
61. Наростання застіійних явищ в Україні (друга половина 60-х - перша половина 80-х рр.).
62. Кризові явища в українському суспільстві у 70-80-х рр.: їх причини та наслідки.
63. Загострення кризи тоталітарної системи в Україні в П пол. 80-х рр.
64. Правозахисник рух в Україні.
65. Дисидентство в Україні (60-80-ті рр.).
66. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності. Проголошення незалежності України.
67. Розпад СРСР. Угода про створення СНД.
68. Характерні риси та особливості становлення багатопартійної системи в Україні.
69. Україна незалежна: труднощі та проблеми соціального-економічного
розвитку.
70. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та Акт про голошення незалежності України (24 серпня 1991 р.).
71. Політичні партії в сучасній Україні.
72. Зовнішньополітична діяльність суверенної України. Проблеми національної оезпеки.
73. Сучасний стан міжнародних відносин суверенної України і шляхи до духовного та культурного відродження нації.
74. Основні конституційно-лравові документи, прийняті в незалежній Україні.
75. Конституційний процес в Україні. Прийняття нової Конституції України 28 червня 1996р.
76. Значення Конституції незалежної України.
77. Взаємозв'язки суверенної України з українською діаспорою.
34
| ! |
Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов. |
| ! | План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом. |
| ! | Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач. |
| ! | Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты. |
| ! | Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре. |