Українські землі наприкінці XVIII у першій половині XIX ст

Наприкінці XVIII — у першій— половині XIX ст. переважна більшість українських земель —Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.
У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. Водночас на Лівобережжі і Слобожанщині збереглася панівна верхівка — колишня козацька старшина, яка перетворилась на дворянство або шляхетство. Українські старшини дістали право на одержання загальноросійських цивільних або військових чинів, на зрівняння в правах із російськими дворянами.
Разом з цим царський уряд продовжував посилювати своє панування й гноблення народних мас. У 1796 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх сил проводили в життя гнобительську політику царизму.
Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.), була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці, міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи, військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%.
Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в чотири рази.
Посилення гноблення народних мас.
Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій на зміну феодалізму прийшла капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишалася феодально-кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури.
За часів царювання Павла І (1796—1801) і Олександра І (1801—1825) уряд, спираючись на російське дворянство, продовжував проводити політику зміцнення абсолютизму, поліцейсько-казарменого режиму, дальшого закріпачення все нових груп селянства, посилення феодально-кріпосницької експлуатації, нещадного придушення революційного руху й передової суспільно-політичної думки як усередині країни, так і поза її межами.
В Україні царський уряд, ліквідуючи залишки автономного адміністративного устрою і маючи своєю головною опорою насамперед російських поміщиків, яким він роздавав багато земель, разом з тим підтримував і захищав класові інтереси українських і польських феодалів.
У І796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну, Крим, Дон і приєднані райони Кавказу. Селянам було заборонено переходити з місця на місце, і вони були закріплені за поміщиками. На Правобережній Україні, яка після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі ввійшла до складу Російської держави, царський уряд урівняв місцевих поміщиків у правах з російським дворянством, зокрема надав їм право засилати непокірних кріпаків у Сибір на поселення та на каторжні роботи.
Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чол. припадало на Україну. Крім того, царський уряд роздавав поміщикам багато земель. На 1800 рік на півдні України було роздано близько 8 млн. десятин.
Царський уряд всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Дедалі сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. У рекрути брали переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих тягот зазнавало населення України в час численних воєн, що їх вела на початку XIX ст. Російська держава.
Україна в російсько-турецькій війні1806—1812 pp.
Російський царизм брав участь у коаліціях європейських держав (Англія, Австрія, Швеція, Пруссія), спрямованих проти Франції, його армії воювали проти наполеонівських військ. Він вів війни і з Іраном (1804—1813 pp.), зі Швецією (1808—1809 pp.) і Туреччиною (1806—1812 p.).
У цій російсько-турецькій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській і Катеринославській губерніях (по Росії в цілому —в 31 губернії) було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней, возів, погоничів, фураж, провіант. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тис. возів, 7 тис. пар волів, понад тисячу коней, близько 4 тис. погоничів.
Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї ряд перемог. Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір, за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Тут, поряд з територіями, населеними в основному молдаванами, були й землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський і Аккерманський повіти).
Переможне завершення війни з Туреччиною забезпечило Росії південні тили, вивільнило Дунайську армію й полегшило боротьбу проти Наполеона, який у цей час робив останні приготування до нападу на Росію.
Участь українського народу у війні Росії проти наполеонівської Франції.
Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і тепер поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, добитися світового панування. «Через п'ять років я буду володарем світу,— висловлювався Наполеон у 1811 році, — залишається одна Росія, але я роздавлю її». 12 червня 1812 р. наполеонівська армія переправилася через Німан і розгорнула наступ на Москву і Петербург.
Чільне місце в планах Наполеона займала Україна. Наполеон передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися з своїми союзниками за їх участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, — мав дістати Крим і Причорномор'я. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділити на кілька військово-адміністративних областей — «наполеонідів» — на чолі яких стояли б його маршали й генерали і звідки він міг би викачувати для французької армії фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси. Ще до початку війни !8!2 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти, з завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати і піднімати українське населення на повстання проти Росії. Але якщо магнатська верхівка Польщі прислужувала Наполеонові і сформувала для нього 70-тисячний корпус військ Понятовського, український народ залишився вірним Росії. Разом з російським, білоруським та іншими братніми народами він виступив проти наполеонівських військ.
Шестисоттисячним військам Наполеона, які розгорнули наступ у глиб Росії, протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше як 200 тис. чол. і були розтягнуті на 600 з лишком км із розривами в 100—200 км. 1-ша армія під командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П. Багратіон, розташувалася в Південній Литві між Німаном і Західним Бугом в районі міста Волковиська. 3-тя резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючи головним пунктом м. Луцьк.
Розгортаючи наступ, Наполеон ставив своєю метою розбити російські армії кожну окремо, до того, як вони з'єднаються. Одночасно з боями в Литві, Білорусі, в Центральній Росії влітку 1812 р. наполеонівські війська і австрійський корпус Шварценберга (35 тис. чол.) і польсько-саксонський корпус графа Реньє (17 тис. саксонських і польських солдатів) — мали захопити Правобережжя з Києвом та інші українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії на р. Стир їм удалося на
середину серпня 1812 р. зайняти західну частину Волинської губернії — Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Лубенського повітів. В окупованих місцевостях наполеонівські війська — німецькі, австрійські і польські — встановили жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, глумилися над релігійними почуттями українців. Лише матеріальні збитки, що їх завдали окупанти населенню зайнятих ними районів Волині, становили 2,5 млн. крб. Не менше, ніж наполеонівські війська, завдали горя жителям Волині польські феодали. Як писав до синоду волинський єпископ Даніїл, вони «не тільки перейшли на бік ворога і брали участь разом з ним у грабежах і руйнуваннях, але навіть перевершили його в жорстокості».
Населення Волині піднялося на боротьбу проти ненависних загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, не сплачували податків і контрибуцій, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, що нападали на офіцерів і солдатів наполеонівських військ, знищували їх, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв'язку, вели розвідку і її дані передавали російському командуванню. Високо оцінив патріотичну діяльність населення Волині командуючий 3-ю армією генерал Тормасов. 27 серпня 1812 р. у листі Барклаю-де-Толлі він писав: «Край цей переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, все порожньо; жителі... сховались у лісах та в болотах, де, перебуваючи, перетинають сполучення між військами, нападають на транспорти і партії, схоплюють кур'єрів».
Активна боротьба населення Волині, опір російських військ 3-ї армії, прибуття на початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П. Чичагова, внаслідок чого сили цих двох армій зросли до 55 тис. чол. — все це не дало змоги наполеонівським військам просунутися далі в глиб України. З'єднані 3-тя й Дунайська армії під командуванням Чичагова незабаром визволили Волинь і в жовтні основною масою своїх військ рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі залишків наполеонівської армії.
Нещадну боротьбу проти наполеонівських загарбників зело не лише населення Волині та інших районів, що стали безпосередніми театрами воєнних дій. Патріотичним піднесенням був охоплений весь український народ. Про це Т. Г. Шевченко у своїй повісті «Близнецы» писав так: «Наконец, разрешился от бремени своими чудовищными чадами страшный 12-ый год. Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная, и из- конца в коней, по всему царству раздался клич, чтобы выходил» и стзр и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский. Достиг этот судорожный клич и до пределов нашей мирной Украины. Зашевелилась ока, моя родная маты; зашевелилось охочекомонвое и охочепешее ополчение малороссийское».
Багато українських козаків, селян і міщан прагнули зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі проти ненависного ворога. Оскільки наполеонівські війська мали велику чисельну перевагу, а рекрутська система не могла швидке дати необхідних поповнень регулярній армії, царський уряд змушений був піти назустріч народній ініціативі і дозволити в ряді губерній, у тому числі й українських, створення ополчень.
В Україні ополчення було козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського набору, а на вільну козацьку службу. Оскільки, як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині, Хорольського повіту, 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки з задоволенням, охотніетю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24500 чол. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), що мали 4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650 чол. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв'язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської були створені загони «лісової варти» або, як їх стали називати, «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 чол.
Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині — 16 тис. чол., із них 6500 кінних. В числі цих ополченців-захисників було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян. Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чол.
Український народ піклувався також про матеріальне забезпечення фронту й тилу російської армії та будівництво оборонних споруд. Лише на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укріплення і будівництву моста через Дніпро в Києві працювало близько 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази України повністю постачали 3-ю й Дунайську армії і посилали багато провіанту й фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншим військовим з'єднанням. Військові заводи України — Шосткинський пороховий, Луганський ливарний, Київський арсенал збільшували виробництво гармат, стрілецької зброї і боєприпасів. За 1812 р. вони дали армії 90 тис. пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. рушниць, карабінів, пістолетів і багато холодної зброї. Крім того, українське населення жертвувало на задоволення потреб армії і ополчення коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж, грошові кошти. Тільки грошима в Україні для цієї мети було зібрано близько 10 млн. крб. Перевезенням військового спорядження займалися 23 тис. погонщиків, 25 тис. підвід, для цього було використано 34 тис. коней і 13 тис. волів.
У той час, коли в тилу відбувалася мобілізація нових людських і матеріальних ресурсів, на фронті російські армії з тяжкими, впертими боями відступали на схід, вимотуючи сили ворога. 22 липня 1-ша і 2-га армії з'єдналися під Смоленськом, і плани Наполеона про їх розгром поодинці зазнали краху. 8 серпня на вимогу громадськості головнокомандуючим буэ призначений М. Кутузов.
Із зайняттям наполеонівською армією Білорусі і виходом її на Смоленщину (Смоленськ був залишений російськими військами 24 липня) частина французьких військ стала просуватися на південь і наприкінці липня розпочала безпосередньо загрожувати північним повітам Київщини й Чернігівщини.
Російські війська, що прикривали підступ до України з півночі спиралися на Мозир і Бобруйську фортецю. Але оскільки їх було недостатньо, на відсіч ворогові піднялося місцеве селянське й ремісниче населення. У селах і містечках створювалися дружини самооборони по 100—150 чол.
На північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й козацькі полки, а на північ Київщини — Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець серпня — початок вересня був створений так званий «кордонний цеп», який тягся на 700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополченням Калузьким, по північній межі Чернігівської й Київської губерній майже до м. Овруча на Волині. «Кордонний цеп», в якому головними силами були українські ополченські й козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з північного заходу шлях в Україну і, нависаючи на їхньому правому фланзі, відіграв певну роль у досягненні перемоги.
26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на захід від Можайська, сталася вирішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зазнали величезних втрат і не змогли здобути перемогу. І хоч Кутузов наказав своїм військам відступати, сили французьких військ були підірвані.
У Бородінській битві, разом з російськими солдатами, героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тис. чол.). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів. Зокрема відзначилися своїм героїзмом і воїнським умінням вихідці з України — командири 27-ї піхотної дивізії Дмитро Петрович Невєровський, 1-го єгерського полку Мойсей Іванович Карпенко і гвардійської кінно-стрілецької роти Василь Григорович Костенецький.
Залишивши 2 вересня Москву, російська армія рушила Рязанським шляхом, а потім, повернувши на старий Калузький шлях, вийшла до Тарутіно, де й отаборилася. Поповнивши й зміцнивши армію, Кутузов підготував контрнаступ.
7 жовтня Наполеон змушений був із своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром переріс у безладну втечу.
У складі російських військових частин, зокрема в полках легкої кінноти, у козацьких і ополченських полках, сформованих на Україні, в. партизанських загонах Д. Давидова, О. Сеславіна, О. Фігнера та інших вірні сини українського народу пліч-о-пліч з росіянами, білорусами та синами інших народів громили й виганяли ненависних загарбників. Вони билися під Малоярославцем, Красним, Вязьмою, визволяли Білорусь, брали участь у боях під Могильовом, Пінськом, Бобруйськом, Мозирем, на Волині та в інших місцях. Солдати й офіцери кінних і піхотних полків — Київського, Полтавського, Ізюмського, Катеринославського, Сумського, Харківського, Волинського, Чугуївського, Маріупольського та інших виявили високі зразки мужності й героїзму, за що багато з них були нагороджені військовими орденами.
Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко.
Єрмолай Васильович Четвертак походив з кріпаків с. Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Будучи рядовим Київського драгунського полку, він від самого початку війни 1812 року брав участь у боях у складі 1-ї Західної армії. 19 серпня у бою під Царево-Займище він потрапив до полону, звідки незабаром утік. З'явившись у с. Басмани Смоленської губернії, Четвертак закликав селян до боротьби. Спочатку створений ним партизанський загін налічував близько 50 чол., потім близько 300 чол., а іноді доходив до 3000 чол. Партизани знищували французьких фуражирів, солдатів-мародерів, нападали на дрібні загони ворожих військ, виводили з ладу "їхні лінії зв'язку, мости й шляхи, захищали населення від пограбування й знущань окупантів. У районі села Семенівки загін Четвертака розгромив цілий батальйон військ Наполеона. Дістаючи підтримку місцевого населення, загін тримав під своїм контролем значну територію окружністю в 35 верст.
Коли у листопаді до Гжатського повіту підійшли регулярні війська, загін Четвертака очистив весь повіт від французьких окупантів. Четвертак знову повернувся до регулярної армії, за бойові заслуги отримав звання унтер-офіцера і був нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході.
Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Самусь, будучи в Бородінській битві пораненим, потрапив у полон. Втікши з полону, він в околицях Колоцького монастиря створив селянський партизанський загін, який спочатку нападав на обози і невеликі команди ворожих військ. А коли, — писав у спогадах один із офіцерів Єлисаветградського полку, — «зброї і патронів було достатньо, t загін його виріс до 3000 ратників, — то він, зосереджуючи свої війська по калатанню дзвонів, нападав уже на значні команди і один раз розбив вщент цілий батальйон». Всього загін Самуся знищив 3 тис. ворожих солдатів і офіцерів. За бойові заслуги Самусь дістав офіцерське звання і військовий орден.
Степан Єремієнко, стрілець 1-ї гренадерської роти Московського піхотного полку, був поранений у бою під Смоленськом і опинився у ворожому тилу. Вилікувавшись, він створив партизанський загін, який і знищував наполеонівських солдатів. За наказом М. Кутузова, Єремієнко за хоробрість і «истинное усердие к службе» дістав унтер-офіцерське звання і був нагороджений відзнакою військового ордена.
У спільній боротьбі проти наполеонівської навали спільно з російським, білоруським та іншими народами український народ вніс і свій вклад у захист Російської держави.
Аракчеєвщина. Військові поселення.
Після нелегкої перемоги у війні 1812 року і остаточного розгрому наполеонівських армій у 1813—1814 pp. дворянсько-аристократичні уряди Європи, в першу чергу Росії, Австрії і Пруссії, у 1815 р. створили «Священний союз» монархів Європи для боротьби проти революційних ідей і народних рухів. Російський царизм, який став жандармом Європи, вів реакційну як зовнішню, так і внутрішню політику, спрямовану на збереження кріпосництва, зміцнення самодержавно-поліцейського апарату, придушення визвольного руху, вільнолюбства, утисків преси, освіти, насадження казарменого режиму і військової муштри. Найближчим помічником царя Олександра І у насадженні цього деспотичного, поліцейського режиму став Аракчеев, який спочатку був військовим міністром, а потім начальником військового департаменту Державної ради і головним начальником військових поселень. Від його прізвища режим палочної дисципліни й безмежного свавілля дістав назву аракчеєвщини.
Одним із найбільш огидних проявів аракчеєвщини було створення військових поселень, яке мало на меті, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти революційних рухів, і, з другого боку, зменшення витрат на армію, перекладення утримання її на самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.
До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. В Україні протягом 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській (Харківській), Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотних полки. Ліквідовані військові поселення були в 1857 p., коли військові поселенці були переведені на становище державних селян.
Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах надзвичайно жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб'язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, їли, лягали спати, під невсипущим оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшу провину їх немилосердно карали різками. Дітей поселенців із семи до 12 років зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах, із 12 років зачисляли в резервні, а з 18 років — у військові частини.
Миколаївська реакція, Посилення гніту царизму в Україні
У другій чверті XIX ст. в ряді країн Європи прокотилася хвиля революцій. У Росії наростала боротьба селянських мас, поширювалися визвольні ідеї, поглиблювалася криза феодально-кріпосницької системи. Микола І (1825—1855), який почав своє царювання з придушення повстання декабристів, всіма силами прагнув зберегти й зміцнити самодержавно-поліцейський режим, владу дворян-кріпосникІв. Упертий, жорстокий і полохливий, деспот від природи, «фельдфебель-цар», який над усе ставив військову муштру, Микола І розглядав усю країну як величезну казарму, а народ як підпорядковану йому «команду». Життя всієї країни було поставлено під пильний контроль створеного в 1826 р. III відділу «власної його величності канцелярії» і корпусу жандармів, керівництво якими було доручено генералові з прибалтійських німців графові Бенкендорфу. Переслідувались преса, освіта, наука. Ідеологічною підвалиною миколаївської реакції стала висунута міністром народної освіти графом С. Уваровим теорія «офіційної народності» з її формулою «православ'я, самодержавства й народності», якою виправдовувалось і освячувалось як вічне й непорушне існування самодержавно-поліцейського, кріпосницького ладу і доводилось, начебто «народність наша полягає в безмежній відданості і покірності самодержавству».
В Україні царський уряд Миколи І посилав своїх чиновників зі свого бюрократичного державного апарату. Разом з тим, не визнаючи українського народу окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного гноблення. Особливо ця політика посилилася на Правобережжі після поразки польського повстання 1830—1831 pp., яке частково охопило й Правобережну Україну.
Україна була віддана під управління генерал-губернаторів: Правобережжя — Д. Бібікова, Лівобережжя — М. Долгорукова, Південна Україна, Бессарабія і Крим — М. Воронцова. Про їх діяльність в Україні в поемі «Юродивий» Т. Г. Шевченко писав:
Во дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
Оці сатрапи ундіра...
Царизм намагався ліквідувати навіть назви «Україна» і «Малоросія». З цією метою Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську (1835), а Малоросійське генерал-губернаторство — в губернаторство Полтавське і Чернігівське.
Для посилення своєї влади й гніту в Україні Микола І збільшував кількість розташованих там військ. У Київській і Подільській губерніях у 1837 р. було створено п'ять нових округів військових поселень. До Києва з Могилева було переведено штаб 1-ї армії. Під особистим наглядом Миколи І в Києві, на Печерську, від початку 30-х до 1852 р. будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому Південно-Західному краї.
Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. царський уряд піддав репресіям значну частину польських шляхтичів — учасників повстання і посилив русифікаторську політику на Правобережній Україні. Багато польських повстанців було віддано в рекрути або заслано у Сибір. Маєтки шляхтичів, які брали участь у повстанні, були конфісковані. Понад 80 тис. дрібних шляхтичів Правобережжя, переважно польських, було виключено з дворянських списків. У 1831 р. на Правобережжі були закриті польські школи і відкриті російські, а в 1832 р. російська мова була оголошена мовою діловодства в усіх адміністративних установах.
Польський Кремінецький ліцей було закрито, а замість нього у 1834 р. в Києві відкрито університет, що, на думку Миколи І, мав стати цитаделлю обрусіння України. «...Назначение университета, — говорив міністр народної освіти Уваров, — распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае Западной России». У 1835 р. у Києві було скасовано магдебурзьке право.
В 1840—1843 pp. в Україні було ліквідовано чинність Литовського статуту і в судах запроваджено загальноім-перські закони. 1839 р. на Правобережжі було ліквідовано церковну унію і царським указом силою обернено 130 тис. уніатів у православ'я.
Ставлячи метою збільшити число «умственных плотин» і «отодвинуть Россию на 50 лет от того, что говорят ей теории», царський міністр освіти Уваров робив усе для того, щоб не допустити розширення освіти народу. За новим шкільним статутом 1828 р. у середні й вищі учбові заклади приймали лише дітей дворян і чиновників. Уся справа освіти була підпорядкована генерал-губернаторам. У їх відання були передані учбові округи: в 1847 р.— Харківська, а в 1848 р.— Київська. В учбових закладах запроваджувався режим суворої регламентації й муштри. За студентами й учнями був влаштований пильний нагляд, в гімназіях учнів били різками.
Війна Росії з Туреччиною1828—1829 pp.
У 1828 р. турецький султан, підбурюваний Англією, почав війну проти Росії. Воєнні дії відбувалися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, долаючи опір турків, форсували Прут і Дунай, ввійшли в Молдову і Валахію, перевалили через Балкани, зайняли Адріанополь і викинули за 60 км від Константинополя свої авангарди. На Кавказі вони взяли Ерзерум і прямували до Трапезунда.
Зазнавши поразки, Туреччина 14 вересня 1829 р. в Адріанополі підписала з Росією мирний договір. Росія одержала острови в гирлі Дунаю і східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північних меж Аджарії. Було підтверджено право Росії вільно торгувати на всій території Туреччини і свободу плавання комерційного флоту по Чорному й Середземному морях і в протоках. Турецький уряд підтвердив автономію Молдови, Валахії та Сербії і незалежність Греції.
Повернення запорожців з-за Дунаю й утворення Азовського козацького війська.
Коли в 1828 р. почалася російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської армії. Тоді на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків перейшли під Ізмаїлом на 42 човнах на бік російських військ. З них було сформовано Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків, особливо при здобутті фортеці Ісакчі. Задунайська Січ турками була зруйнована, а задунайське військо ліквідоване.
Після закінчення російсько-турецької війни задунайські козаки, що перейшли в межі Росії, були поселені царським урядом на північно-західному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, до якого незабаром було включено частину місцевих державних селян. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством, виконували військову службу, зокрема служили у військовій флотилії, яка охороняла східне узбережжя. Зберігався козацько-старшинський устрій. Кошовим отаманом до 1853 р. був й. Гладкий, який цього року пішов у відставку в чині генерал-майора. Старшини збагачувалися, серед козаків посилювалось майнове розшарування. Гладкий поселився в м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя), у 1866 р. помер і похований там же, в Олександрівську.
У 1862—1864 pp. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей насильно були переселені на Північний Кавказ в станиці Анапського округу та Закубанської області. Азовці підняли повстання, яке було придушено. В 1865 р. за царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцери були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені в селян.