Національно-державне відродження укр народу

1

.

Передумова державного відродження України :

а )

Причини та суть кризових явищ в економічному та духовному житті суспільства .

Післяхрущовське двадцятиріччя(1965–1985)нерідко називали періодом“застою ” , кризою системи . Д ва десятилітя “застою” харектиризувална міжнародній арені суперництвом двох воєнно-політичних блоків -

НАТО та ОВД .Відносини між ними інколи пом’якшувались, інколи загострювались. Вони мали форму воєнного, економічного, політичного протистояння.На23 зїзді КПРС у березні 1966р. Узяв курс на жорсткішу, ніж за часів Хрущова М. Зовнішню політику. Економічні ресурси СРСР мали спрямовуватися передусім на досягненняя воєнно-стратегічного паритету з країнами НАТО. Ставилося навіть перевищити ці країни за якістю та кількістю озброєнь. Справді, економічні показники в ці роки, за винятком «золо­того» (1966—1970) п'ятиріччя, знижувалися. Економічна рефор­ма, яка була започаткована у березні і вересні на пленумах ЦК КПРС (1965), була прискорена партійно-державною бюрокра­тією, її початковий розмах поступово слабшав. Глибока структурна перебудова економіки була необхід­ністю, але вона не здійснювалася. Як і раніше, в народному гос­подарстві домінувала важка промисловість. Кращі кадри пра­цювали на оборонних підприємствах. Ці підприємства погли­нали кращу сировину, їх обслуговували високо кваліфіковані кадри та вчені. А тим часом на підприємствах цивільних галузей швид­ко старіли основні виробничі фонди, і на їх оновлення кошти не виділялися. Україна перетворилася на полігон для еко­номічних експериментів центральних відомств, в результаті яких великі райони республіки стали зоною екологічного лиха. Концентрація в Україні атомних електростанцій, побудованих за недосконалими проектами, досягла критичного рівня.

Колгоспно-радгоспна система в 70—80-х роках продемонстру­вала свою повну неефективність. Аграрний сектор економіки поглинав величезні матеріальні ресурси, а його продуктивність знижувалася. Науково-технічна революція мало торкнулася сільського господарства України. Для забезпечення населення продовольством держава мусила в широких масштабах закупо­вувати зерно за кордоном. Українське село занепадало. Сотні тисяч гектарів найродючіших земель були виведені з госпо­дарського обігу. В 1972—1986 рр. з карти України зникло півто­ри тисячі сіл. Цьому штучному процесові не було ні економічно­го, ні соціального виправдання.

Народна освіта - підґрунтя культури й духов­ності — в 60-80-х роках перебувала в стані жорсткої політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва».

У 1966—1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити за 10 років. Окрім нових розділів фізики й загальної біології, свого часу заборонених (кібернетика, генетика), було запроваджено курси філософії та політекономії соціалізму, об'єднані в спе­ціальний предмет — суспільствознавство, у восьмих класах було введено новий курс «Основи Радянської держави і права».

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи». За­значений документ, а також прийняті в 1973 р. «Основи законо­давства СРСР та союзних республік про народну освіту» визна­чили основні напрями навчального процесу в наступні роки.
Їх прийняття означало, що віднині завданням шкіл та прирівняних до них закладів е надання середньої освіти кожно­му громадянинові України, незалежно від його бажання і здібностей. Запровадження обов'язкової загальної освіти вима­гало значних зусиль і коштів для реалізації.

Гучні заяви про охоплення всієї молоді середньою школою негативно вплинули на якість навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кіль­кісними показниками. Велася активна боротьба з другорічництвом, за збереження учнівського контингенту. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань, окозамилювання, оскільки високу оцінку керівництва міг дістати тільки той пе­дагог, учні якого мали високі оцінки. Заробітна плата вчителів
була низькою.

Особливий акцент у 60—80-х роках робився на трудовому ви­хованні учнівської молоді. Учні мусили оволодіти робітничими та сільськогосподарськими спеціальностями.

Антигуманною була акція із закриття, особливо у сільській місцевості, малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. У 60-х роках кількість загальноосвітніх шкіл у республіці змен­шилася на 3160, у 1980 р. в Україні їх було 20935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

Політична еволюція в Україні. Прийняття Верховною Радою УРСР “Декларації про системи в Україні ”

15Травня 199
0 р. в Києві вперше як постійний парламент розпочала роботу Верховна Рада УРСР нового скликання. Ця подія надала нового імпульсу всьому політичному життю республіки. "Ідея незалежності України, яка нещодавно вважалась «анти­народною», «націоналістичною», а значить і злочинною, на пов­ний голос зазвучала у стінах парламенту. До Верховної Ради вперше потрапили політики, безмежно віддані справі націо­нального відродження, готові відстоювати її в гострій парла­ментській боротьбі.

Приклад цього подавали інші союзні республіки. В 1988-1990 рр. декларації про державний суверенітет прийняли Ес­тонія, Латвія та Литва. 12 червня 1990 р., з ініціативи Б. Єль­цина, Декларацію про державний суверенітет прийняла Вер­ховна Рада Російської Федерації. Це була відповідь на прагнен­ня М. Горбачова реанімувати вплив союзних органів влади.

Ситуація, що складалася, надихнула українських парла­ментарів наприкінці червня 1990 р. поставити питання про правове закріплення державного суверенітету України.

Саме в цей час у Москві відкрився
XXVIII
з'їзд КПРС. 63 на­родних депутати України були обрані його делегатами. 5 лип­ня 1990 р. від імені парламентської опозиції В. Чорновіл за­пропонував їм повернутись до Києва і взяти участь в роботі ви­щого законодавчого органу України, який в цей час обговорю­вав питання державного суверенітету. Цю пропозицію підтри­мала більшість депутатів Верховної Ради Української РСР. Вперше позиція і більшість виступили солідарно.

Основна частина делегатів
XXVIII
з'їзду КПРС виконала ви­могу Верховної Ради і повернулась до Києва. Однак 9 липня, у зв'язку з майбутнім призначенням на посаду заступника гене­рального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку Голова Вер­ховної Ради України В. Івашко. При цьому він мотивував своє рішення тим, що не бачить у Верховній Раді «надійної опори для здійснення програми економічного, соціального та куль­турного відродження України».

Внаслідок відставки В. Івашка прокомуністична більшість парламенту залишилась без керівництва, що створило умови для переходу опозиції в наступ і активної роботи щодо прий­няття документа про державний суверенітет республіки.

б)

Політична еволюція в Україні

.

Прийняття Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет в Україні”.

Вперше, партійно-державне керівництво республіки зважи­лося на крок, який «не вписувався» в настрої, а тим паче у політику центру. 16 липня 1990 р. поіменним голосуванням Верховна Рада Української РСР прийняла історичного значен­ня документ –“ Декларацію про державний суверенітет Ук­раїни”. Цьому сприяли, перш за все, настрої широких мас, а та­кож зверхня, великодержавна політика імперського центру, що грубо ігнорував інтереси союзних республік і своїми діями сприяв дальшому поглибленню економічної кризи. Важливе значення мав приклад Російської Федерації, народні депутати якої, всупереч сподіванням «інтернаціоналістів», пішли на про­голошення державного суверенітету РРФСР.

Державний суверенітет України Декларація характеризува­ла як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність вла­ди республіки в межах її території та незалежність і рівноправ­ність у зовнішніх зносинах». Це найголовніше положення Дек­ларації, започаткувало рішучий злам системи усталених відно­син між Україною і союзним центром. Вона формувалась деся­тиріччями і передбачала верховенство законів СРСР над зако­нами усіх союзних республік, в тому числі УРСР, підпорядко­ваність усіх законодавчих і виконавчих органів України союз­ним структурам. «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя», - так сформульовано в Декларації основний принцип державотворення в республіці.

Розділ «Економічна самостійність» проголошував: «Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси... весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений суверенітету республіки і використовується з метою забез­печення матеріальних і духовних потреб її громадян». Дане по­ложення відкривало перспективи повернення українському народові його багатств: заводів, фабрик, копалень, електро­станцій тощо. Багатообіцяючою була й теза про те, що «Україн­ська РСР забезпечує захист всіх форм власності».

Підкреслювалась необхідність створення власних банків, проведення самостійної фінансової, митної і податкової політи­ки, формування Державного бюджету, а в разі потреби і впро­вадження власної грошової одиниці.

Декларація передбачала також такі неодмінні складові су­веренітету, як «безпосередні зносини з іншими державами» шляхом укладення з ними дипломатичних і консульських від­носин, а також право на власні Збройні сили. Проголошувався намір України у майбутньому стати нейтральною, позаблоковою, без'ядерною державою.

Декларації про державний суверенітет України не було на­дано статусу конституційного акта. Численні звернення опо­зиції до Верховної Ради УРСР з вимогою зважитися на це, від­кидалися більшістю депутатів. Це означало, що Декларація за­лишалася стратегією на майбутнє. У цьому проявлялася нері­шучість і половинчастість парламентської більшості, котра не хотіла йти на повний розрив із центром.

Але та ж більшість — і це її безперечно мужній крок — погоди­лася на внесення до Конституції УРСР статті, яка проголошу­вала верховенство законів Української РСР на її території над союзними законами. Інше важливе рішення — прийняття 3 серп­ня 1990 р. Закону УРСР про економічну самостійність Укра­їни. Закон проголошував принцип «власності народу респуб­ліки на її національне багатство і національний доход». Будь які дії, що суперечили цьому принципу, оголошувалися проти­законними і заборонялися. Це було винятково важливо для на­повнення положень Декларації реальним змістом.

Після прийняття Декларації відбулися вибори нового Голо­ви Верховної Ради. Перемогу здобув 56-річний другий секретар ЦК Компартії України Леонід Кравчук. Виходець з Рівненщи­ни, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропра­цювала в колгоспі, він зумів успішно закінчити Кооперативний технікум, Київський університет та Академію суспільних наук, стати кандидатом економічних наук. З 1960 р. займається партійною роботою, пройшовши шлях від консультанта методиста Будинку політосвіти обкому до другого секретаря ЦК КП України. Компартійне минуле на початковому етапі виклика­ло до нього недовіру національно-демократичної опозиції. На-^:
1юдові ж запам'ятались дискусії, які Л. Кравчук вів з ініціатором прийняття Декларації відбулися вибори нового Голо­ви Верховної Ради. Перемогу здобув 56-річний другий секретар ЦК Компартії України Леонід Кравчук. Виходець з Рівненщи­ни, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропра­цювала в колгоспі, він зумів успішно закінчити Кооперативний технікум, Київський університет та Академію суспільних наук, стати кандидатом економічних наук. З 1960 р. займається партійною роботою, пройшовши шлях від консультанта методиста Будинку політосвіти обкому до другого секретаря ЦК КП України. Компартійне минуле на початковому етапі виклика­ло до нього недовіру національно-демократичної опозиції. На-^:
1юдові ж запам'ятались дискусії, які Л. Кравчук вів з ініціаторами створення Народного руху , тимчасом як інші парт керівники не наважувались це робити .

Перша сесія Верховної Ради тривала майже 2 місяці, а не 2-3 дні як це було раніше, її засідання вперше в прямому ефірі транслювались по радіо та телебаченню, викликаючи активне обговорення в суспільстві. Саме Верховна Рада як вищий орган законодавчої влади в республіці стала основною ареною політичної боротьби і прийняття доленосних рішень.

в)

Кроки на шляху політичної реформи демократизації . Формування багатопартійної системи в Україні .

Загострення економічної кризи пришвидшувало реформи в політичній системі . Існуючі державні інститути були вже неспроможні уберегти країну від занепаду. Ця істина оволодівала свідомістю ініціаторів перебудови й спонукала їх до демократизації спільного життя , відмови від так званої керівної ролі КПРС у суспільстві. Очікувалося, що це розв'яже ініціативу громадян і сприятиме створенню стабільної соціально-економічної й по­літичної системи в рамках «оновленого» соціалізму.

Але, як уже бувало в історії, наміри керівництва демократи­зувати тоталітарну систему наштовхувалися на жорсткий опір консервативних елементів владних структур, які не бажали втрачати свого становища і пов'язаних з ним привілеїв. Полі­тична реформа буксувала, бо закони Верховної Ради СРСР бу­ли половинчасті, приймалися із запізненням, а часто-густо не виконувалися. Серед населення наростали розчарування, зневіра у здатність керівництва вивести країну з кризи. Вплив і авторитет КПРС та державних владних структур швидко й не-зворотно падав.

Утворення Руху як масової громадсько – політичної організації поклало край монополії КП України почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990) пленуму ЦККПРС , який під тиском обставин погодився вилучити з Конституції СРСР сумнозвісну статтю 6, що закріплювала керівну роль партії в радянському суспільстві.

За короткий час про початок своєї діяльності заявили Ук­раїнська національна партія (УНП), Демократична партія Ук­раїни (ДемПУ), Партія зелених України (ПЗУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) та ін.

Поява нових політичних партій відбувалася одночасно із на­ростанням внутрішніх суперечностей у Компартії України. У січні 1990 р. було заявлено про створення Демократичної плат­форми. Головною своєю метою вона проголосила перетворення КПРС на демократичну партію парламентського типу. Дем-платформа виступала також за перетворення КПРС на союз ком­партій республік, за ліквідацію її унітарного характеру. Впев­нившись у неможливості демократизації КП України, Дем-шіатформа виділилася в окрему політичну партію - Партію де­мократичного відродження України (ПДВУ).

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. продемон­стрували посилення впливу опозиції та послаблення авторите­ту і можливостей КП України. Незважаючи на нерівні умови, відсутність доступу до засобів масової інформації, опозиція, об'єднавшись у Демократичний блок, здобула майже третину місць у Верховній Раді. Згодом депутати від Демблоку оформи­лись в опозиційну Народну Раду.

2.Прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України . Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року про державну незалежність та вибори президента України .

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія
Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів.

Серед них — Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (Постанова: за — 321, Акт: за — 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію, про тактику поступки у гаслах з метою подальшого вихолощення змісту цих гасел. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь самостійності.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзницьких відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Росією і Україною від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватись цієї угоди.

Обурення демократичної громадськості Росії та народу України, а також безкомпромісна, але виважена позиція керівництва республіки призвели до термінового (28 серпня) приїзду у Київ державної делегації РРФСР на чолі з віце – президентом О. Руцьким . В результаті дводенних переговорів було прийняте комюніке , в одному з пунктів якого підтверджувалась закріплена договором від 19 листопада 1991 р. , територіальна цільність сторін .

Поступово світ призвичаювався до існування самостійної Української держави. Але повне її визнання провідні країни відклали до референдуму на підтвердження Акту про незалежність.

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн. громадян. З них майже 29 млн. (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього СРСР і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти.

Звичайно, було б ілюзією вважати, що 90,35% громадян України за короткий час стали свідомими самостійниками. Основна маса населення або проголосувала з надією на краще життя в незалежній Україні, або просто довірилась авторитетові Верховної Ради та її Голови. Однак незалежно від мотивів воля народу була виявлена чітко й однозначно.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення "До парламентаріїв і народів світу", в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтвер­джувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності. Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено невдалу спробу державного перевороту. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід, із Союзу, було проголошено ряд актів і декларацій

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР при незалежності України», що проголосив Україну незалежною державою. Було прийнято рішення про проведення всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України . Про Значущість референдуму свідчить звертання Верховної Ради України до народу: «Цей вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі».

В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідо­мості української-нації, збільшення прихильників ідеї національного відро­дження й суверенітету України, наростання економічної кризи 1 грудня 1991 року відбулися референдум і вибори Президента України..

До бюлетеня для голосування було включено шість кандидатів: В. Гребньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За Л. Кравчука проголосувало 61,8 % виборців, і Голова Верховної Ради України Леонід Макарович Кравчук став Першим Президентом України.

На референдумі понад 90 % громадян України проголосували за «Акт проголошення незалежності України», незважаючи на те, що на референду­мі СРСР 17 березня 1991 р. 70 % населення України висловилося за збереження єдності СРСР .

3

.Соціал – економічні, політичні, духовні процеси в Україні в 90–х 2000 – х рр.

Утвердження політичної незалежності неможливе без створення стабільної, високоефективної національної економіки, зорієнтованої на задоволення повсякденних потреб лю­дей.

Погіршення ж економічного становища в умовах соціальне політичної нестабільності неминуче ставить під загрозу її державність.

Власну життєздатну економічну систему України доводилося створювати на руїнах загальносоюзного економічного комплексу СРСР. З'єднати ці розрізнені «обрубки» колись могутніх союзник відомств, вдихнути в них життя, сформувати на їхній основі комплексну, цілісну й гармонійну національну економіку можливе було за умови вирішення кількох фундаментальних проблем.

По-перше, необхідно було докорінно реформувати економік} на ринкових засадах, роздержавити її, провести приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівно­правні умови для розвитку всіх її форм власності - державної, приватної, колективної.

По-друге, слід було розгорнути структурну перебудову про­мисловості України. І перш за все — подолання її однобічної орієнтації на важку індустрію; ліквідацію затратного характе­ру виробництва шляхом впровадження ресурсозбереження, но­вітніх технологій, досягнень науково-технічної революції; все­бічну переорієнтацію економіки на задоволення соціальних по­треб. Принцип «виробництво заради виробництва», на якому ґрунтувалося функціонування радянської економіки, повинен був поступитися місцем принципу «виробництво заради людей».

По-третє, потрібно на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації як в Україні, так і з державами близького і далекого зарубіжжя. Ця нова природна система економічної кооперації повинна була компенсувати розрив штучних, нав'язаних центром економічних зв'язків

України з Росією та іншими республіками колишнього СРСР. Демократичні процеси в суспільстві, крах комуністичної ідеології сприяли відродженню релігійного життя, розширенню ролі церкви формуванні духовності народу України проголошення незалежності активізувало в Російській право­ славній церкві в Україні ті сили, які прагнули відокремлення від Московського патріархату й консолідації православ'я на автокефальних засадах, розбудови в суверенній країні помісної церкви. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковано в Києві у
X
ст., а самостійна українська держава мусить мати н залежну від Москви церкву, як було до кінця
XVII
ст.

Виходячи з цього, частина духовенства УПЦ та УАПЦ дохо­дить згоди щодо необхідності об'єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП - так вона стала називатися після об'єднання) було обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником - Філарета (Денисенка).

Та єдина православна церква в Україні не склалася. По-пер­ше, об'єднавчий собор викликав незадоволення Московського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Спекулюючи на традиційні Демократичні процеси в суспільстві, крах комуністичної ідеології сприяли відродженню релігійного життя, розширенню ролі церкви формуванні духовності народу України. Проголошення незалежності активізувало в Російській право­ славній церкві в Україні ті сили, які прагнули відокремлення
від Московського патріархату й консолідації православ'я на автокефальних засадах, розбудови в суверенній країні помісної церкви. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковано в Києві у
X
ст., а самостійна українська держава муситьмати незалежну від Москви церкву, як було до кінця
XVII
ст.

Виходячи з цього, частина духовенства УПЦ та УАПЦ дохо­дить згоди щодо необхідності об'єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП - так вона стала називатися після об'єднання) було обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником - Філарета (Денисенка).

Та єдина православна церква в Україні не склалася. По-пер­ше, об'єднавчий собор викликав незадоволення Московського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Спекулюючи на традиційних уподобаннях зрусифікованої частини віруючих, прихильни­ки Московського патріархату зуміли взяти під свій контроль більшість українських парафій. Українську православну церк­ву Московського патріархату (УПЦ-МП) очолив митрополит Во­лодимир (мирське ім’я В. Сабадан).

По-друге, не визнав об'єднання, хоча номінальне очолював й УПЦ-КП, 92-річний Мстислав, за яким пішла частина автокефалістських парафій.

Після смерті Мстислава 1993 р. розкол поглибився. Його закріпив собор УАПЦ і обрання на ньому патріархом Димитрія (в миру - В. Ярема). До того він очолював одну з автокефалістських громад Львова.

У свою чергу, на соборі УПЦ-КП на звільнений після смерті Мстислава патріарший престол у жовтні 1993 р. було обрано Володимира (Романюка) - відомого богослова, видатного ук­раїнського правозахисника. Його заступником став згадуваний митрополит Філарет (Ценисенко).

Таким чином, українське православ'я виявилося розколотим на основні три гілки, що негативно впливало на міжконфесійні стосунки та духовне життя в цілому.

В західних областях розширювався вплив Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на чолі з Мирославом Іваном карди­налом Любачівським, котра об'єднувала 2,9 тис. громад. Активно діяло також близько 600 громад римсько-католицької церкви.

Кінець 80-х - початок 90-х років характеризувався зростанням впливу на релігійне життя республіки сектантства: євангельських християн-баптистів, Свідків. Єгови, адвентистів сьомого дня тощо. Поряд із християнською релігією в Україні існують іудаїзм [ та іслам. Громади вірних цих релігій активно діють у Києві, Одесі, Криму, Львові та інших містах. У республіці з'являються прихильники РУН-віри (Рідної української національної віри). Зорганізована в середовищі української еміграції, ця релігійна І течія ґрунтується на дохристиянських віруваннях слов'ян, стоїть на позиціях активного національного відродження. Усьо­го в Україні в першій половині 90-х років функціонувало понад 70 різних релігійних конфесій.

Наявні міжконфесійні суперечності не гальмують активі­зації релігійного життя народу України, який через релігію по­вертає собі втрачені духовні й морально-етичні орієнтири. Міль­йони людей уже зробили свій вибір. Протягом 1991-1995 рр. свій статус оформили понад 6 тис. релігійних громад. В Україні відроджено та засновано близько 40 нових монастирів, 10 ду­ховних семінарій і училищ, 2 духовні академії, 3 тис. храмів.

Справжня, а не декларована свобода совісті стала важливим елементом життя України, духовності українського народу, йо­го національного відродження.

4.

Становлення багатопартійності системи незалежності України

.

Необхідною умовою становлення України як демо­кратичної правової держави є багатопартійність.

Причини встановлення багатопартійності: зростання політичної активності народу, послаб­лення політичної активності народу , послаблення політичної та ідеологічної цензури, розви­ток національної самосвідомості, ліквідація економічного монополізму дер­жави, поява нових суспільних груп на базі нових форм власності. Загалом багатопартійність стала реакцією суспільства на занепад однопартійної моделі розвитку політичної системи, пошуком шляхів виходу з політичної те ідеологічної кризи.

Динаміка зростання політичних партій: у 1990 р. виникає 1 політична партія, у 1991 р. — ще 5, у 1992 р. — 7,. у1993 р — 15;. у 1995 р. — З, у 1996 р. — 5, у 1997 р. — 10 партій. На 1січня 1998 р. в Україні була 51 політична партія. Зараз їх більше 100, вони претендують повний спектр напрям­ків — від екологічних до релігійних, від демократичних до авторитарних.

Перший етап установлення багатопартійності в Україні почався в 1988 р. з виникнення опозиційних до КПРС рухів.Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народно­го фронту. Восени 1988 р. діяв ряд самостійних об'єднань(«Народний Рух України за перебудову» тощо).

Другий етап: 1989 р. — перший місяць 1990 р. Характеризується створен­ням багатьох партій, об'єднанням представників різних поглядів; поділ на «центр» та «радикалів». Межа закінчення другого й початку третього ета­пу припала на березень-квітень 1990 р коли відбулися вибори до Верхов­ної Ради УРСР. За їх результатами демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створює парламентську опозицію — Народну Раду.

Партії поділяються на три групи: праві, ліві й центристські. До пра­вих належать партії націонал-демократичного спрямування, в основі полі­тики яких лежить демократичній націоналізм. До центристських нале­жать партії соціал-демократичного спрямування з ліберальною ідеологією. До лівих належать партії комуністичної та соціалістичної орієнтації, їхня ідеологія — марксизм-ленінізм.

5.

Україна в сучасному світі

.

Самостійну зовнішню політику Україна стала проводити після проголо­шення незалежності. Принципи зовнішньої політики країни були викладені в Декларації про державний суверенітет (1990 р.) та документі Верхов­ної Ради “Основні напрямки зовнішньої політики України “ (1993 р.).

Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнарод­них організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. З 1972 р. Україна бере участь у програмі ООН з охорона навколишнього середовища — ЮНЄП.

Україна має 5 постійних представництв у міжнародних організаціях, е чле­ном більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з уча­стю в роботі цієї організації: подальшу інтеграцію до Європи. Постійним представником України в Раді Європи є Олександр Купчишин. Участь де­легації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократи та правопорядку в Україні. На­прикінці січня 2001р. в ПАРЄ відбулися слухавня про свободу слова в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітницт­ва дозволила нашій країні одержати гаранти безпеки, поваги до незалежно­сті й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Велико­британії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе пар­тнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО). Краї­ни НАТО визнали Україну невід'ємною частиною демократичних держав Європи.

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практич­не співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН і за відповідальності ОБСЄ). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, за­побігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Гене­ральної Асамблеї ООН.

У 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради
Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради
Безпеки ООН, що свідчить про високий рівень міжнародного авторітету на­
шої держави.

Україна брала активну участь у врегулюванні кризе на Балканах. Україн­
ські військові входять до складу міжнародних миротворчих збройних сил.
Український інженерний батальон бере участь у розмінуванні території Лі­
вану; українські миротворці у Сьєрра-Леоне сприяють врегулюванню місце­
вого міжетнічного конфлікту.

ПІсля терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США Україна взяла , актив­
ну участь у боротьбі з міжнародним тероризмом.

Україна цілком підтримує концепцію «нової Європи», основою якої є Єв­ропейський Союз, Рада Європи та НАТО. Співпраця з цими організаціями е підґрунтям європейського курсу України у новому сторіччі.

6.

Прийняття Конституції України – важлива віха її історії

.

У 1996 р. була прийнята Конституція України..Конституція — Основний Закон держави. (У перекладі з латинської «конституція» — «уста­новлення», «устрій».)

Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинського князівства діяла «Руська Правда». Під час перебу­вання українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Ста­тути» (1529, 1566, 1588 рр.). У роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з 1654р. — «Березневі статті», що визначали автономний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що ви­значали правовий статус України в складі Московської держави, були Пере­яславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коломацькі статті, «Вирішальні пункти».

Пам'яткою політичної та юридичної думки
XVIII
ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запо­розького», створена 5 квітня 1710 р.

У
XIX
ст. конституційне право продовжувало розвиватися. Був створений проект «Конституції Г.Андрузького»; з конституційними проектами напри­кінці
XIX
— на початку
XX
ст. виступили М. Драгоманов, М. Грушевський.

У роки Національно-демократичної революції 1917—1921 рр. була при­йнята, але не набрала чинності «Конституція УНР». Конституційне право поповнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради.

У радянській Україні діяли чотири Конституції — 1919 р., 1929 р., 1937 р., 1978 р.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституцій­ний процес розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди: І період — 1992—1994 рр.;
II
період — з 1994 р. до прийняття Консти­туції 1996 р.

7.

Підсумок виборів до Верховної Ради в 2002р.

У
I
період була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем; до комісії ввійшли та­кож учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проек­ту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жо­ден із них прийнятий не був.

ІІ період почався після позачергових виборів Президента України і фор­мування нового складу Верховної Ради. Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгос-трішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма прав­ління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки.

Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні пи­тання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституція України була прийнята, її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введен­ня в дію Конституції України.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (розділ 15 містить «Перехід­ні положення»):

Конституція України є демократичною і має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим Укра­їни як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цін­ністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України.

Міністерство освіти і науки України

Вінницький національний технічний університет

Реферат

З дисципліни :
“Історія України “

На тему :

“Національно – державне відродження

Українського народу. Україна в сучасному світі .

.

Вінниця-2004