КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

Декабристський рух України

ПЛАН

ВСТУП.

1.
ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ В РОСІЇ ТА УКРАЇНІ.

2.
ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ НА УКРАЇНІ.

3.
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Це була дивовижна молодь. Такого кола людей талановитих, чистих, розвинених, розумних і самовідданих я не зустрічав... Молоді люди, налякані жахливою дійсністю, залишали все і йшли шукати виходу. Вони жертвували всім, до чого прагнуть інші, - суспільним становищем, багатством, усім, що давало їм традиційне життя.

О. ГЕРЦЕН.

Так говорили про декабристів сотні відомих їх сучасників та нащадків. Ними захоплюються і сьогодні. Для багатьох вони стали зразком, оскільки прагнули втілити в життя мрії багатьох людей того часу: повалити самодержавство й скасувати кріпосне право. На довгі роки ці завдання стали актуальними лозунгами визвольного руху.

Декабристи свої повстанням показали наступним поколінням, що без участі народних мас перемога над царизмом неможлива, що народ може втілити споконвічні свої мрії тільки шляхом активної боротьби за них.

Саме тому проблеми декабристського руху в Росії і Україні були є і будуть актуальними та вивчатимуться і обговорюватимуться не тільки істориками-науковцями, але й серед студентів та учнів.

Автор даної роботи розкриваючи питання декабристського руху в Україні, перш за все намагатиметься проаналізувати соціально-економічне та політичне становище у тогочасній Росії та тій частині України, яка входила до складу Росії. Це, на думку автора, допоможе зрозуміти причини декабристського руху та ідеї, за які вони боролись.

Щодо декабристського руху в Україні, то слід зазначити, що це стало можливим завдяки наявності передових, прогресивних ідей серед населення нашої країни у той час. Це зайвий раз переконує нас у тому, яке важливе значення мало для нашого суспільства це дворянське постання. Про це також свідчить той відгомін, який воно викликало в суспільстві. Декабристами захоплювався Т.Г. Шевченко, який особисто був знайомий з ними і у своїх творах яскраво змальовував образ благородного революціонера-патріота, який прагнув визволити Росію і її народи від деспотизму і рабства.

ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ В РОСІЇ ТА УКРАЇНІ.

Визвольний рух проти самодержавства й кріпосни­цтва в Росії, як і безумовно в частині України, яка входила до складу Росії, мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Вінстав найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.

Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумо­вив об'єктивну необхідність революційної ломки фео­дально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порів­няно з феодальним способу виробництва — капіталіс­тичного.

Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні ви­робничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устатко­вана машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов най­маний робітник.

В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.

В першій чверті ХІХ ст. прискорювався розвиток про­мисловості. Якщо у 1804 р. в кріпосній Росії діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р. чисельність їх досягла 5261[1]
. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом 1815—1825 рр. випустив 11 парових машин для пароплавів вітчизняного виробництва[2]
. Кількість підприємств на Україні зросла з 355 (1813 р.) до 649 (1825 р.)[3]
.

Розвиток промисловості обумовив і зростання чисель­ності робітників у Росії — з 95202 (1804 р.) до 210568 (1825 р.). Серед робітників поступово збільшувалась кількість вільнонайманих: якщо у 1804 р. їх було 48% від загальної кількості, то в 1825 р. — 54%. Кріпосні й вільнонаймані робітники жили в злиднях, нестерпних житлових умовах, піддавалися жорстокій експлуатації з боку підприємців та адміністрації фабрик і заводів. Вони були частиною пригнобленого класу і мало чим відрізнялися від селян-кріпаків.

Поряд з промисловістю розвивалася торгівля. Яр­марки, базари, постійна торгівля в містах сприяли кон­солідації всеросійського ринку. Кількісно і якісно збіль­шувався загальний обіг товарів у внутрішній торгівлі. Експорт товарів за кордон та імпорт протягом 1800— 1825 рр. зросли майже в 4 рази[4]
.Одночасно в Росії на­роджувався й міцнів клас промислової і торговельної буржуазії.

Товарно-грошові відносини проникали в панщиннесільське господарство й спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків помі­щики продавали, міняли як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в Сибір.

Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії від­стояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта.

Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівника­ми Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства.

Війна 1812 року загострила суперечності в суспільстві Росії, в першу чергу між селянами й поміщиками, класом пригноблених і гнобителів. Самодержавство й кріпосни­цтво зазнавали осуду не лише селянства, а й передових людей з дворян.

Однак царський уряд відстоював права і привілеї по­міщиків, що залишалися вірною опорою самодержав­ства. Після Вітчизняної війни 1812 р. кріпосницький гніт в Росії посилився: збільшувалася норма панщини й чис­ленних повинностей, зберігалася жорстока поміщицька сваволя, темнота і політична безправність селян, запро­ваджувалися військові поселення з їх каторжним режи­мом і нечуваним визиском, ще важчою стала військова служба для солдатів.

Політика царизму спрямовувалась на те, щоб три­мати трудящих у темряві неписьменності й покорі, про­повідуваній церквою. Царським мані­фестом від 24 жовтня 1807 р. міністерство народної освіти перетворювалось у міністерство духовних справ і народної освіти. Система освіти будувалась в інтересах дво­рянства, для якого засновувались університети, ліцеї, гімназії, повітові училища. Лише заможна частина селян і міщан мала змогу віддавати своїх дітей у початкові (парафіяльні) школи, мережа яких була надзвичайно обмежена.

Щоб не допустити в учбових закладах поширення революційних ідей, царський уряд заохочував викла­дання наук в дусі релігії, пропагував містицизм, пере­слідував прогресивних професорів, забороняв викладан­ня природного права, філософії та інших наук, запро­ваджував поліцейський нагляд за студентами й учнями гімназій, вимагав від них регулярного відвідування церкви і т. п.

Передова суспільна думка зазнавала переслідування царського уряду. За вільнодумні вірші поетів О. С. Пуш­кіна і А. Міцкевича було відправлено на заслання. Заборонялись навіть помірковані масонські ложі. Від чиновників підпискою вимагали не брати участі в таємних товариствах. В Петербурзі, Москві, Харкові та інших містах створювались так звані біблейські товариства на чолі з відвертими реакціонерами, які проповідували ідеалізм, релігію, містику, насаджували офіційну ідео­логію самодержавства.

З кожним роком кріпосне рабство в Росії та Україні набирало все потворніших і жорстокіших форм.

Щоб скоротити витрати на утримання великої армії, царський уряд з 1816 р. шляхом жорстокого примусу і насильства запроваджував військові поселення, куди пе­реведено понад півмільйона державних селян (375 тис. дворів).

Військові поселення насаджувалися по країні, охо­пивши Могильовську, Новгородську, Харківську, Катери­нославську, Херсонську, Київську, Подільську губернії. В самодержавно-кріпосницькій Росії вони стали особливою формою військової організації, коли селяни-чоловіки і їх діти-хлопчики перетворювалися в спадкових солдатів, а військова муштра в них поєднувалася з за­няттям сільським господарством і промислами. Суворій регламентації піддавалось все життя родин військових поселенців. Це був чи не найтяжчий вид кріпосної екс­плуатації селян в Росії за всю її історію. Режим вій­ськових поселень витав жахливим привидом над усім селянством, загострював класові суперечності та викли­кав загальне невдоволення в країні[5]
.

Особливо жорстоко й запопадливо запроваджував військові поселення царський міністр О. А. Аракчеев, якого ненавидів увесь народ Росії.

Головною причиною, що спонукала дворянських революціонерів до активної боротьби, було складне і напружене внутрішнє становище в Росії.

Передові люди Росії не мирилися з нестерпним ста­новищем. Гостра критика кріпосництва й деспотизму самодержавства містилася в прокламації «До преобра-жениів» (1820 р.).Царя в ній названо «розбійником». Але особливо гостро піддано осудові гноблення селян поміщиками.

Передові люди Росії шукали шляхів для корінного перетворення суспільства і насамперед — знищення ненависного кріпосництва й самодержавного деспотизму. І на цьому сходилися люди радикальних і поміркованих поглядів.

Нестерпні умови життя і безправність спричинилися до посилення селянського антифеодального руху в Росії.

В 1801 —1825 рр. в Росії відбувся 651 активний ви­ступ селян-кріпаків проти поміщиків. Особливо тривалі й вперті були хвилювання селян за останнє десятиріччя (1816—1825 рр.), які охопили 42 губернії[6]
. Вони створювали певні елементи революційної ситуації в країні, сприятливі умови для виникнення й діяльності таємних товариств дворянських революціонерів.

Виступи селян проти своїх гнобителів — поміщиків були стихійними й локальними, але вони наростали, створювали реальну загрозу панівному класові.

Антифеодальний рух на Дону (Катеринославська гу­бернія і війська Донського земля) в 1818—1820 рр. охопив 256 сіл і 45 тис. селян, які прагнули будь-що здобути собі волю. В с. Мартинівці, де зібралось близько 20 тис. повстанців з 60 сіл, вони утворили своє управління — «Громадську канцелярію». Повстанці обрали собі керівників і вирішили «уперто стояти, щоб бути пов­ністю вільними»[7]
.

На Правобережній Україні в 1813—1835 рр. відбу­вався селянський рух під проводом Устима Кармалюка. В ньому брали участь 20 тис. селян, які вчинили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, а також на двори купців, лихварів, царських урядовців, сільських глитаїв. Після придушєгіня цього руху 138 селян було віддано до суду й покарано[8]
.

Державні селяни (серед них колишні козаки) від­мовлялися ставати військовими поселенцями. У 1817 р. проти переведення у військові поселенці повстали бузькі козаки в Херсонській губернії. Повстання очолював учас­ник Вітчизняної війни1812 р., відставний капітан Барвінський. Три полки царських військ, озброєних артиле­рією, придушували це повстання. Повстанням було охоплене і Новгородське військове поселення.

Значного розмаху набуло повстання військових посе­ленців на Україні в Чугуївському і Таганрозькому улан­ських полкух (1819 р.). На його придушення царський уряд послав значне військо. Було арештовано понад 2000 повстанців, з яких віддано до суду 350 чоловік. За­суджено до смертної кари, заміненої побиттям шпіцру­тенами, 275 повстанців[9]
. Нелюдську жорстокість проя­вив сатрап О. А. Аракчеев, який особисто керував розправою над повстанцями.

В першій чверті XIXст. помітного розмаху набуває рух робітників і селян, приписаних до заводів і фабрик. Протягом 1800—1825 рр. відбулося близько 70 заво­рушень. Серед гірничо-заводських робітників Уралу протягом 1820—1825 рр. мало місце 10 великих виступів проти утисків адміністрації, які охопили 14 заводів. Іноді в таких виступах брало участь по кілька тисяч робітниківодночасно. На Україні у 1809—1822 рр. робітники Луганського ливарного заводу вели боротьбу проти тяжкої експлуатації та утисків. За поліпшення умов життя боролися робітники фабрик і заводів Петербурзь­кого, Московського та інших промислових районів Росії.

Посилювався визвольний рух серед солдатів росій­ської армії,яка тисячами ниток була зв'язана з експлуа­тованими масами народу.

16—18 жовтня 1820 р. в Петербурзі відбувся виступ солдатів Семенівського гвардійського піхотного полку проти жорстокого режиму військової служби. Семенівці брали участь у визвольному поході в Європу 1813— 1814 рр.Поширювалися прокламації, звернені до солда­тів Преображенського полку (кінець жовтня 1820 р.) і до військ гвардії (грудень 1820 р.),де містився прямий заклик до повстання проти самодержавства й кріпосни­цтва. Відважні солдати Семеніьського гвардійського піхотного полку, покарані засланням на службу у від­далені гарнізони, рознесли ідеї боротьби за свободу по всій російській армії, яка виявилася ненадійною опорою самодержавства.

Багато офіцерів-семенівців співчували виступові сол­датів, серед них члени «Союзу благоденства»: С. І. Муравйов-Апостол, М. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та ін.

У 1816—1825 рр. відбулося 15 солдатських завору­шень, спрямованих проти утисків і жорстокої муштри в царській армії.Виступи солдатів відбувалися в Охот-ському, Катеринославському, Саратовському, Фінляндському, Камчатському та інших полкух[10]
. Вони породжували упевненість дворянських революціонерів, що і арміюможна використати для боротьби проти самодержавства.

Передові сили Росії вже мали можливість скористатися у своїй діяльності багатими революційними традиціями, що походили від Великої Французької буржуазної революції 1789—1794 рр.

Вітчизняна війна 1812 р. збудила народи Росії, вия­вила їх стійкість, героїзм, патріотизм, глибоку віру з неминучість перемін в суспільному житті країни. Пере­дові офіцери-дворяни, які вели на бій з ворогом солдатів-селян, замислювалися над їх тяжким становищем.

Визвольний похід російської армії в Європу (1813— 1815 рр.)показав офіцерам і солдатам новий світ, віч-на-віч звів їх з позитивними наслідками Французької буржуазної революції 1789—1794 рр.Франція вже давно не знала кріпацтва й розвивалася як буржуазна країна. Сприйняття цих ідей допомагало їх політичному розвиткові, усвідомленню необхідності боротьби за революційне перетворення сус­пільного ладу Росії.

Передові офіцери сприймали визвольні ідеї, револю­ційні надбання народу Франції — громадянські свободи, конституційні права. «У багатьох, — писав декабрист А. Є. Розен, — з'явилася думка про можливість передати рідній країні кращі з благих перетворень...»[11]
.

Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйов-Алюстол дав глибоку характеристику причин, які спонукали передових людей до рішучої бо­ротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визво­лила Європу від ігаНаполеона; її наслідки, запрова­дження представницького правління в деяких державах: політичні твори, що безперервно з'являлися в цю епоху і жадібно читалися молоддю; дух часу, що зрештою при­вернув уми до спостереження законів внутрішнього влаштування держав — ось джерела революційних ду­мок у Росії»[12]
.

Міжнародні події сприяли поширенню революційних настроїв серед передових людей Росії. У 1820—1821 рр. Європа палала у вогні повстань і революцій. В січні— березні 1820 р. перемогла військова революція в Іспанії, На чолі повстанців стояли полковники Рафаель дель Рієго і Антоніо Квірога. Іспанський король змушений був підписати маніфест про скликання кортесів (парла­менту) і відновлення конституції 1812 р. В Неаполітан­ському королівстві революція відбулася в липні 1820 р. її підготувало таємне товариство карбонаріїв на чолі з генералом Гульєльмо Непе. Король мусив погодитися на введення конституції, але водночас звернувся по до-1 помогу до реакційного Священного союзу, який послав війська в Неаполь для придушення революції. В серпні—вересні 1820 р. відбулося переможне повстання в Португалії й проголошена конституція. В лютому 1821 р. вибухнуло визвольне повстання в Греції, яке очолив керівник таємного товариства «Феліке Гетерія» Олександрі Іпсіланті[13]
. Майже одночасно почалося повстання в П'ємонті (Італія),де військові проголосили конституцію, що обмежувала абсолютизм.

Революційні події в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах Європи справляли певний позитивний вплив на розвиток антимонархічних і антикріпосницьких настроїв у Росії.

Економічні, соціальні й політичні умови сприяли народженню визвольного руху в Росії, біля колиски якого стояли дворянські революціонери, майбутні декабристи.

ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ НА УКРАЇНІ.

Повстання декабристів відбувались не тільки у Росії, через два тижні після виступу і поразки військ на Петровській площі вибухнуло військове повстання на Україні, підготовлене Південним товариством. Це було повстання Чернігівського піхотного полку.

На Україну 13 грудня поїхав з цим листом прапор­щик І. І. Муравйов-Апостол, призначений на службу в 2-у армію. С. П. Трубецькой доручив йому заїхати в Москву і передати другого листа генерал-майору М. Ф. Орлову з запрошенням прибути в Петербург. І. І. Муравйов-Апостол повинен був також повідомити Південне товариство про плани Північного товариства. По дорозі до Москви він дізнався про події 14 грудня в Петербурзі, спалив листа до Орлова і негайно помчав до своїх братів Матвія і Сергія у Васильків[14]
.

Таким чином, обидва посланці Північного товариства виїхали з столиці надто пізно і виконати завдання не змогли.

На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити Тульчинську управу і значно осла­бити Директорію Південного товариства. До Тульчина був командирований генерал-ад'ютант О. І. Чернишов для арешту П. І. Пестеля, а також вилучення «Руської Правди»[15]
. Напередодні С. І. Муравйов-Апостол наді­слав Пестелю записку: «Товариство викрите. Якщо хоч один член буде взятий, я починаю справу»[16]
. А 13 грудня 1825 р. П. I. Пестеля було заарештовано в
Тульчині. Але «Руська Правда», надійно схована членами това­риства, в руки царського уряду потрапила пізніше. Слідом за керівником Південного товариства арештовано О. П. Юшневського, О. П. Барятинського, братів Крю­кових, М. І. Лорера та ін.[17]
На волі залишався член Директорії С. І. Муравйов-Апостол, якого П. І. Пестель призначив начальником над військами, які передбача­лось підняти на повстання, а М. П. Бестужева-Рюміна його помічником[18]
.
Васильківська управа ще не зазнала втрат. Тульчинська фактично вже не існувала. Кам'янська не мала сил для виступу. С. Г. Волконський, який з 1821 р. командував 1-ю бригадою 19-ї піхотної дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера — члена товариства і тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до повстання не були підго­товлені.

Як і слід було чекати, організацію повстання взяв на себе підполковник С. І. Муравйов-Апостол, який коман­дував батальйоном в Чернігівському піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та авторитетом серед офіцерів.

До району діяльності Васильківської та Слов'янської управ Південного товариства входили війська 3-го піхот­ного корпусу, розквартировані у Волинській, Київській та Полтавській губерніях: 3-тя гусарська дивізія (Охтирський, Александрійський, Маріупольський і принца Оранського полки, кінно-артилерійська бригада); 7-а піхотна дивізія (Муромський, Нижегородський, Низов-ський, Симбірський, 13-й і 14-й Єгерські полки, 7 арти­лерійська бригада); 8-а піхотна дивізія (Троїцький, Пен­зенський, Тамбовський, Саратовський, 15-й і 16-й Єгер­ські полки, 8-а артилерійська бригада); 9-та піхотна дивізія (Чернігівський, Полтавський, Алексопольський, Кременчуцький, 17-й і 18-й Єгерські полки, 9-та артилерійська бригада). З них лише 7-а піхотна дивізія знахо­дилась на Лівобережжі[19]
.

Щоб виклопотати М. П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю, С. І. Муравйов-Апостол (з бра­том М. І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825 р. поїхав до м. Житомира в штаб 3-го піхотного корпусу (генерала Л. О. Рота) і звідти мав намір відвідати пол­ки, де служили члени товариства і готувалися до пов­стання. 25 грудня вони дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але це не похитнуло рішення про виступ на півдні. С. І. та М. І. Муравйови-Апостоли, повертаю­чись з Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира Александрійського гусарського полку О. 3. Муравйова, а потім в м. Любар, де стояв Охтирський гусарський полк під командуванням члена това­риства А. 3. Муравйова. Однак А. 3. Муравйов не нава­жувався негайно розпочати повстання[20]
.

В цей час до м. Любара приїхав М. П. Бестужев-Рюмін з повідомленням про те, що до Василькова прибули два жандармських офіцери з наказом військового мініст­ра (від 20 грудня 1825 р.) про арешт братів Муравйових-Апостолів. С. І. Муравйов-Апостол заявив: «Якщо доберусь до батальйону, то живого не візьмуть». Отже, він прийняв рішення підняти солдатів на повстання не­гайно. Тоді М. П. Бестужев-Рюмін звернувся до А. 3. Муравйова: «Ти справді не відстанеш з полком?». І він «обіцяв сприяння». Йому доручалось також пере­дати записку М. П. Бестужева-Рюміна членам Слов'ян­ської управи про початок повстання. Однак А. 3. Мурав­йов не виправдав сподівань: полк на повстання не підняв і записку знищив[21]
. В умовах поразки виступу в Петер­бурзі він, очевидно, не вірив в успіх повстання на півдні.

Брати Муравйови-Апостоли і М. П. Бестужев-Рюмін вирішили повертатися до Василькова і 28 грудня при­були до с. Триліс, де квартирувала одна з мушкетерських рот Чернігівського піхотного полку. Офіцери зупинилися у квартирі командира роти А. Д. Кузьміна, який саме тоді перебував у Василькові. С. І. Муравйов-Апостол викликав на нараду до Триліс офіцерів А. Д. Кузьміна. І. І. Сухінова, В. М. Соловйова, М. О. Щепилла. А М. П. Бестужев-Рюмін негайно виїхав до інших се лиш, де квартирували військові частини, очолювані членами товариства[22]
. В цей час командир Чернігівсько­го піхотного полку підполковник Г. І. Гебель, який мав наказ заарештувати С. І. та М. І. Муравйових-Апостолів, а також М. П. Бестужева-Рюміна, разом з жандарм­ським офіцером прибув до Триліс і заарештував братів Муравйових-Апостолів.

Ранком 29 грудня до Триліс зібралися викликані С. І. Муравйовим-Апостолом чотири офіцери, які спільно з прапорщиком О. П. Мещерським і рядовим Ф. Г. Башмаковим звільнили арештованих, поранивши в сутичці Гебеля. Гебелю і жандармському офіцеру вдалося втек­ти. Цей день і став початком повстання Чернігівського піхотного полку[23]
.

Дізнавшись про звільнення з-під арешту свого ба­тальйонного командира, солдати вітали С. І. Муравйова-Апостола вигуками «ура!». Мушкетерська рота члена товариства А. Д. Кузьміна першою повстала й стала опорою повстання всього Чернігівського піхотного пол­ку[24]
.

На чолі повстання став підполковник С. І. Муравйов-Апостол — освічений, талановитий і хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному товариству своєю іні­ціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю та відданістю справі революції. Він користувався заслу­женою популярністю серед солдатів і повагою офіцерів, не щадив життя для блага своєї батьківщини. Навіть Микола І, якому С. І. Муравйов-Апостол на допиті смі­ливо назвав свій намір «благим і чистим», мусив визна­ти, що цей офіцер і дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в усіх своїх думках зухвалий і самовпевнений до божевілля, але водночас потайний і над­звичайно твердий»[25]
.

Сподвижником С. І. Муравйова-Апостола виступив М. П. Бестужев-Рюмін, відданість якого революційній справі таємного товариства була відома всім офіцерам. їх єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів і планів боротьби за краще майбутнє Росії.

29 грудня С. І. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання також і гренадерську роту, яка квартиру­вала в с. Ковалівці. Командир роти поручик В. М. Петін, який не був членом таємного товариства, мусив приєднатися до повстання[26]
. Надвечір того ж дня обидві роти об'єдналися в с. Ковалівці. С. І. Муравйов-Апостол відправив офіцерів Щепилла і Соловйова до своїх рот з наказом підняти їх на повстання і вести до Василькова.

Зранку 30 грудня загін повстанців рушив через села Середню Слободу, Мар'янівку і Митницю в похід на Васильків. Біля Митниці до загону приєднався М. П. Бестужев-Рюмін, який повернувся з-під Радомиш­ля без будь-яких результатів своєї місії[27]
.

У Василькові в цей час зосереджувались три роти. За наказом Г. І. Гебеля і командира батальйону майора С. С. Трухіна вони були приведені в бойову готовність, щоб не допустити повстанців у місто. Під арештом пере­бували згадані вище офіцери Щепилло і Соловйов[28]
.

Авангард повстанського загону на чолі з Бестужевим-Рюміним і Сухіновим надвечір безперешкодно вступив до Василькова. Солдати зібраних там рот, вітаючи пов­станців, перейшли на їх бік. До міста прибули і основні сили повстанців. Гебель утік. Арештовані офіцери-повстанці були звільнені, а на їх місце посаджений майор Трухін і два жандармських офіцери. Вони були звільнені лише другого дня після виходу полку з Василькова[29]
.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола на площі Василькова вишикувалися 5 повсталих рот Чернігівського піхотного полку. Унтер-офіцери І. Лазикін та І. Корчапн урочисто винесли на площу полкові прапори в супроводі взводу гренадерів під командуванням офіцерів І. І. Сухінова та В. М. Петіна. Солдати вітали їх криком «ура!». Командир повстанців звернувся до солдатів з полум'яним закликом стати в ряди борців за свободу. Саме тут по­над 800 солдатів і кілька офіцерів Чернігівського піхот­ного полку дали клятву не складати зброї, поки Росія не буде визволена від тиранства і неволі[30]
.

Ніч з 30 на 31 грудня офіцери й солдати Чернігів­ського піхотного полку готувалися до походу, оголоше­ного у вечірньому наказі С. І. Муравйова-Апостола. Унтер-офіцери й солдати чистили гвинтівки, готували запас бойових патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у всіх був підне­сений[31]
.

Квартира С. І. Муравйова-Апостола перетворилася в штаб повстання. Там розроблявся бойовий план дій Чернігівського піхотного полку. В розвідку до Києва штаб послав прапорщика О. Є. Мозалевського в супро­воді унтер-офіцера і трьох солдатів, щоб з'ясувати обста­новку і поширити там агітаційні документи[32]
. Офіцери розглянули три можливі напрямки походу: на Київ, Білу Церкву і Житомир, щоб підняти на боротьбу інші вій­ськові частини. Не маючи зв'язку з ними, С. І. Муравйов-Апостол обрав напрямок на Брусилів, звідки можна було б, залежно від обстановки, податися на Житомир або Київ.

За кілька днів до повстання С. І. Муравйов-Апостол відвідав Київ і зустрівся з обер-квартирмейстером 2-ї армії полковником К. П. Ренненкампфом, якому запро­понував взяти участь в повстанні. Подібні пропозиції було зроблено також квартирмейстерським офіцерам, що перебували при штабі 4-го корпусу. Офіцери вага­лися і не приймали пропозицію С. І. Муравйова-Апосто­ла, який обіцяв їм знову приїхати через п'ять днів[33]
. Розвідка Муравйова-Апостола і Мозалевського свідчила про те, яку велику увагу повстанці приділяли Києву як стратегічному центрові.

С. I. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін на­передодні повстання склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання — «Право­славний катехізис» і відозву, бони використали релігійну форму викладу ідей, цитатами зі святого письма доводили справедливість і законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного рабства та вста­новлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості «Православний катехізис» С. І. Муравйов-Апостол побудував у формі запитань і відповідей. В документі обстоюється необхідність сво­боди російського народу, бо «без свободи немає щастя». Документ, наскрізь пройнятий антицарським і антисамодержавним змістом, рішуче підривав царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків. Царі поступають «всупереч божій волі», коли «ти­ранять» народ. Тому царям люди не повинні коритися.

Автор «Православного катехізису» вказував солда­там форму і мету боротьби: «взяти зброю і сміливо йти»
за тими, хто їх закликає, скинути «неправду і нечестя
тиранства», встановити правління, де «немає царів», бо
вони «гнобителі народу». Відтак «присяга царям» оголошувалася незаконною, бо «царі вимагають примусовоїприсяги народові для пагуби». Солдатам пропонувалось:
«Для визволення страждальних своїх сімей і своєї батьківщини... ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії»[34]
.

Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було написано текст відозви, в якій повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозва оголошувала повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут рабства і свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити «народне правління».

В розмноженні «Православного катехізису» брали участь два унтер-офіцери (І. Дмитрієвський, Й. Шевель), три писарі (М. Потутов, С. Щелкалін, А. Васи­льєв) і два рядових (І. Хоперський, Д. Белянкін). Вони написали 11 примірників, що були вранці 31 грудня передані С. І. Муравйову-Апостолу[35]
. З переписувачів лише І. Дмитрієвський взяв участь у поході повсталого полку, за що пізніше був покараний шпіцрутенами і за­сланий в Кавказький корпус[36]
.

Відозва до народу не переписувалась і збереглася лише в одному примірнику.

31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні.

В цей час до Василькова прибув прапорщик І. І. Муравйов-Апостол, посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм і віру солдатів у справедливість задуманої справи. Поразка повстання у Петербурзі не зломила мужності й рішучості офіцерів і солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявив: «Мій приїзд до вас в урочисту хвилину... приму­сив мене забути про минуле. Може ваша справа вдасть­ся, але якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то не переживу невдачі і клянусь честю впасти мертвим на фатальному місці». Ці слова зворушили присутніх, а по­ручик О. Д. Кузьмін рішуче заявив: «Клянусь, що мене живого не візьмуть! Я давно сказав: «Свобода або смерть!»[37]
. І молоді патріоти, сповнені надій і револю­ційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола було прочита­но перед строєм Чернігівського піхотного полку револю­ційний документ, що закликав солдатів до збройноїборотьби, — «Православний катехізис»[38]
. Цей документ вперше похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу, засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу. С. І. Муравйов-Апостол закликав солдатів зброєю відстоювати свої права[39]
.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справи, рушив у похід з вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів, зичили їм успіху, і ця підтримка підбадьорювала офіцерів і солда­тів. Надвечір того ж дня полк вступив до Мотовилівки, де наступного дня повстанці отримали поповнення — мушкетерську роту під командуванням підпоручика А. А. Бистрицького[40]
. Тепер повстанців налічувалося близько 1000 чоловік, їх очолювали 19 офіцерів, у тому числі члени таємного товариства: М. П. Бестужев-Рюмін (підпоручик Полтавського піхотного полку), А. П. Кузьмін (поручик Чернігівського піхотного полку), С. І. Муравйов-Апостол (підполковник Чернігівського піхотного полку), М. І. Муравйов-Апостол (відставний підполков­ник), І. І. Муравйов-Апостол (прапорщик квартирмейстерської частини), В. М. Соловйов (штабс-капітан Чернігівського піхотного полку), І. І. Сухінов (поручик Чернігівського піхотного полку), М. О. Щепилло (по­ручик Чернігівського піхотного полку); примкнули до повстання, але до таємного товариства не належали: Є. І. Апостол-Кегич (прапорщик Чернігівського піхотного полку), А. Д. Белелюбський (прапорщик Чернігівського піхотного полку), А. А. Бистрицький (підпоручик Чер­нігівського піхотного полку), А. С. Войншгович (підпо­ручик Чернігівського піхотного полку), В. Я. Кондирєв (підпоручик Чернігівського піхотного полку), К. К. Маевський (штабс-капітан Чернігівського піхотного полку), О. П. Мещерський (прапорщик Чернігівського піхотного полку), О. Є. Мозалевський (прапорщик Чернігівського піхотного полку), В. М. Петін (поручик Чернігівського піхотного полку), В. М. Рибаковський (підпоручик Чер­нігівського піхотного полку), В. О. Сизиневський (поручик Чернігівського піхотного полку)[41]
. Якщо всі члени таємного товариства залишилися до кінця відданими початій справі, то більшість тих, що примкнули до по­встання (за винятком А. А. Бистрицького і О. Є. Мозалевського), не витримала суворого екзамену.

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін з 20 солдатів на чолі з офіцером для підготовки квартир для Чернігів­ського піхотного полку, С. І. Муравйов-Апостол споді­вався приєднати до повстання Кременчуцький піхотний полк, штаб-квартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав І маршрут походу повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир'єрів у Бишеві, цей загін 1 січ­ня 1826 р. рушив на розшуки полку. 2 січня київський судовий чиновник при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полку заарештував чернігівців-квартир'єрів[42]
.

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів[43]
. Так було в усіх селах, де проходив полк. Головнокомандую­чий 1-ю армією Ф. В. Сакен 12 січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстан­цями[44]
.

Офіцери — учасники таємного товариства і основна маса солдатів проявили справжню відданість революції. Але кілька офіцерів, втягнутих у повстання, ганебно втекли з повсталого полку, справивши гнітюче враження на солдатів своєю зрадою. Тоді С. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів з палким закликом мужньо три­матися й залишатися відданими справі боротьби за сво­боду[45]
. Промова повернула солдатам упевненість і довір'я до офіцерів, що залишилися з ними.

С. І. Муравйов-Апостол не дочекався повернення з Києва розвідки прапорщика О. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п'ять розвідників, які розповсюджували у Києві примірники «Православного катехізиса», при поверненні в полк були арешто­вані властями в с. Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва[46]
.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід. Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С. І. Муравйов-Апостол змінив маршрут, повер­нувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не було артилерії[47]
. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів під­тримку. О 4-й годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви. Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк царське командування відправило з Білої Церкви в не­відомому напрямку. В Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на Житомир[48]
. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний час втрачено і царське військове команду­вання вжило заходів, щоб відвернути ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігів­ського піхотного полку, генерал-майор Ф. К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з чотирьох ескадро­нів кавалерії Маріупольського і принца Оранського гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артиле­рійської роти на висотах між селами Ковалівною і Устимівкою[49]
.

Коли колона повсталого полку з'явилася на відкри­тому засніженому полі, Ф. К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до лісу і розташованих поблизу сіл[50]
.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С. І. Муравйов-Апостол наказав солдатам зарядити руш­ниці, а офіцерам — построїти полк в каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані проти них війська. Але вони поми­лилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних пострілах повстан­ці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але після 7—8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко поранений в голову С. І. Му­равйов-Апостол з прапором в руках намагався зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойо­вий порядок і відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила кавалерійська атака[51]
.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями про­ти своїх. Але ганебний приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. О. Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідо­мивши другу поразку повстання, не витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими[52]
.

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 сол­датів та унтер-офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в Триліси, а звідти 4 січня — в Білу Церкву під посиленою варто[53]
. Поранений в бою О. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя само­губством — пострілом з пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні: декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність само­державству; збройні повстання відбувалися без ураху­вання елементарних принципів, що повинні забезпечити перемогу.

В Росії середини 20-х років XIXст. революцій­на ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу» ¹²⁴
. Боротьба декабрис­тів не спиралася на масовий антифеодальний рух пригнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ.

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, пере­важили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Го­ловною катівнею слідства над декабристами стала Петропавлівська фортеця з її похмурими казематами[54]
.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Члена­ми комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департа­менту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу гене­рал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов[55]
. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них спра­ведливості й законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного де­кабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зі­знання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кож­ного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Сперанського (декабристи висували його кандидатом у Тим­часове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства[56]
. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.

До смертної кари засуджено п'ятьох найактивніших діячів руху і повстання декабристів: П. І. Пестеля,К. Ф. Рилєєва, С. I. Муравйова-Апостола, М. П. Бестужева-Рюміна і П. Г. Каховського[57]
. Решту декабристів поділено на 11 розрядів й засуджено на каторгу, заслан­ня і поселення в Сибір, розжалування в солдати тощо. Більшість їх були позбавлені дворянства, нагород і чи­нів, здобутих тривалою службою в армії та участю у війнах[58]
.

В ніч на 13 липня 1826 р. в Петропавлівській фортеці царський уряд здійснив свій злочин — п'ятьох декабри­стів було повішено. Реакція торжествувала, влаштову­вала «очисні» молебни в Петербурзі й Москві. А в цей час під вартою відправляли до Сибіру борців, що сміливо й безстрашно підняли руку на самодержавство й крі­посництво.

За рішенням спеціальних слідчих комісій понад 3 тис. солдатів Московського піхотного полку, Гвардійського морського екіпажу і Гренадерського полку, які зі зброєю в руках вийшли на Петровську площу, було відправлено в діючу армію Кавказького корпусу. Найактивніших солдатів-декабристів покарано шпіцрутенами й заслано в Сибір на каторгу[59]
.

Для розгляду справ учасників повстання Чернігів­ського піхотного полку в м. Могильові 18 січня 1826 р. створено спеціальну військово-судову комісію під голо­вуванням командира 3-ї піхотної дивізії генерал-майора І. О. Набокова. Тут розбиралися справи офіцерів Черні­гівського піхотного полку, а з 1 лютого по ЗО березня 1826 р. відбувався військовий суд і винесено суворий вирок 16 офіцерам, причетним до повстання[60]
. Потім цей вирок 10 липня 1826 р. розглядався аудиторіатським департаментом військового міністерства. Штабс-капіта­на В. М. Соловйова, поручика І. І. Сухінова і прапор­щика О. Є. Мозалевського засуджено на смерть; загиб­лих поручиків О. Д. Кузьміна і М. О. Щепилла, прапорщика І. І. Муравйова-Апостола Виключено зі списків, на їх могилах заборонено ставити пам'ятники; підпору­чика А. А. Бистрицького позбавлено чинів і дворянства, заслано в Сибір на каторжні роботи; штабс-капітана К. К. Маєвського, поручиків В. М. Петіна і В. О. Сизиневського, підпоручика А. С. Войниловича позбавлено чинів і дворянства, переведено в рядові й відправлено в далекі гарнізони; підпоручиків В. М. Рибаковського і В. Я. Кондирева, прапорщиків О. П. Мещерського, Є. І. Апостола-Кегича і А. Д. Белелюбського посаджено на півроку до фортеці, а потім призначено на військову службу. Цар, затверджуючи вирок, замінив Соловйову, Сухінову і Мозаленському смертну кару довічною ка­торгою[61]
.

18 лютого 1826 р. в Білій Церкві створено військово-судову комісію під головуванням командира 2-ї бригади 12-ї піхотної дивізії генерал-майора М. М. Антропова для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офі­церами, які брали участь у повстанні на Україні. З Чер­нігівського піхотного полку 121 засуджено до тяжкого фізичного покарання шпіцрутенами, каторжними робо­тами і переводом у Кавказький корпус. 805 солдатів та унтер-офіцерів цього полку відправлено у військові час­тини на Кавказ без попередньої екзекуції[62]
.

Білоцерківська військово-судова комісія ретельно розглянула справи 177 солдатів та унтер-офіцерів інших полків, у тому числі ПО колишніх гвардійців Семенівського піхотного полку. Всі вони були визнані учасника­ми руху декабристів і покарані. Особливо суворого по­карання зазнали солдати-семенівці, з якими зустрічалися С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін і яких згодом залучили до участі в таємному товаристві. Вони служили в Саратовському, Тамбовському, Пензенському, Троїцькому піхотних, 15-му і 16-му Єгерських полках. Багатьох з них жорстоко покарано шпіцрутенами і тих, хто залишився живими, відправлено на службу в Кавказький корпус[63]
. Солдатів Саратовського піхотного полку, серед яких вів пропаганду М. М. Спиридов, також покарано шпіцрутенами і відправлено на службу в Кав­казький корпус[64]
.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм на­магався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в май­бутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців ви­звольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визволь­ного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші мо­менти цього досвіду:

Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержав­ства і скасування кріпосного права, що сприяло б роз­виткові капіталізму й нових суспільних відносин.

Визнання безумовно необхідним елементом револю­ційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організо­ваності й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.

Усвідомлення необхідності проведення соціальної ре­волюції в інтересах всього народу.

Проголошення вперше б історії Росії лозунга рес­публіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.

Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

Спроба здійснення революційного перевороту не шля­хом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних на­родних представників.

Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в не­рівній боротьбі проти старого ладу.

Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху.

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі на­родних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції[65]
.

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на про­гресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здат­ний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною під­тримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політичним ру­хом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, ца­ристськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, під­готувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.

Орієнтація декабристів лише на військове повстан­ня — хибна тактика, що не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існу­вала й відповідала умовам того часу[66]
.

Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в се­редовище панівного класу — поміщиків і царизму.

Наявність в ідеології й тактиці дворянських револю­ціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейова­ної касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони заради інтересів народу, зокрема се­лянства, знехтували власними привілеями й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умова­ми кріпосної епохи.

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже напевне знаючи наперед чи відчуваю­чи приреченість своєї благородної справи на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством від­бувся й означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою револю­ціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике полум'я російської революції.

Головну слабкість повстання декабристів О. І. Герцен справедливо вбачав у тому, що «народ залишився байдужим глядачем 14 грудня[67]
. Щодо цього не могло бути якихось ілюзій: декабристи не готували народ до революції, а лише військовими силами здійснити її не змогли. У відриві від сил народу полягала трагедія дво­рянських революціонерів. Але невелика частина народу Росії — кілька тисяч солдатів — все ж підтримала де­кабристів збройною рукою.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності ,гємних товариств дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на ІІетровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами.

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушую­чи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загину­ли. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу. І серед цих борців пер­шим став О. І. Герцен, на долю якого випало здійснення зв'язку двох поколінь — дворянських революціонерів і революційних демократів.

Ще юнаками О. І. Герцен і М. П. Огарьов на Воробйових горах в Москві заприсяглися продовжувати поча­ту декабристами боротьбу, пожертвувати життям задля великої справи визволення Росії.

Подвиг декабристів укарбувався у вічність. Дворян­ські революціонери зайняли належне місце у визволь­ному русі Росії як його фундатори і перші самовіддані борці.

Збройні повстання декабристів у Петербурзі і на Україні — найяскравіша сторінка історії дворянського періоду визвольного руху в Росії. Революціонери, підго­тувавши план військового перевороту й програму корін­них соціально-економічних та політичних перетворень в суспільстві, зробили спробу практично здійснити свої наміри.

Трагічним був фінал десятирічної напруженої діяль­ності декабристських організацій в Росії. Але справа декабристів не загинула. Вони збудили до активної бо­ротьби нові покоління революціонерів.

ВИСНОВКИ.

Декабристський рух – суспільне явище, що виникло в результаті соціально-економічного, політичного, культурного розвиту Росії кінця ХVІІІ – першої чверті ХІХ ст. Він знаменував початок глибокої кризи старого феодально-кріпосницького самодержавного ладу.

В тяжкий час довелось діяти декабристам. Вони були першопрохідниками революції, засновниками визвольного руху, шукачами шляхів до свободи і оновлення Росії, пригнобленої самодержавним деспотизмом і придушеної кріпосним правом.

Таємні організації дворянських революціонерів діяли протягом десятиріччя (116 – 1825), зростали чисельно, удосконалювали програми і тактику боротьби, зуміли втягти в її русло сотні передових людей переважно з дворян і тисячі солдатів, колишніх селян. Але декабристи виступили тоді, коли в країні ще не склалась революційна ситуація. Незважаючи на дворянську обмеженість, помилки і промахи, нерозуміння об’єктивних законів розвитку суспільства, декабристи були безумовно революціонерами і внесли визначний вклад у розвиток визвольного руху в Росії та Україні.

Повстання декабристів – перший організований і цілеспрямований штурм самодержавно-кріпосницького ладу передовими силами суспільства. Декабристи, започаткувавши перший етап визвольного руху, спонукали до активної революційної боротьби нове покоління діячів, сприяли загальному пробудженню народу.

Декабристи ставили великі і складні завдання – здійснити буржуазно-демократичні перетворення в країні. Вони готували соціальну революцію, але без участі народу, і цим прирікали її на невдачу. Повстання декабристів, як і багато інших військових виступів у країнах Європи, зазнало поразки. Але справа декабристів не загинула. Їх визвольні ідеї і традиції сприйняло нове покоління, яке й надалі розвивало програму боротьби за оновлення держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. А. В. Поджио. Записки декаб­риста. М.—Л., 1930.

2. А. Е. Розен.Записки декабриста. СПб., 1907.

3. Восстание декабристов. Материалы, т. ІV, VI, VIII, IX. М. – Л., 1927.

4. Г.С. Габаев. Солдаты — участники заговора и восста­ния декабристов. Декабристы и их время, т. II. М., 1932.

5. Г.Я. Сергієнко. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. К., 1975.

6. І. О. Гуржій. Зародження робітничого класу України. К., 1958.

7. І. Гуржій. Устим Кармалюк. К., 1955.

8. И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963.

9. История СССР с древнейших времен до наших дней, т. IV. М., 1967.

10. И. Игнатович. Крестьянское движение на Дону в 1820 г. М., 1937.

11. Записки декабриста Н.И. Лорера.

12. Записки князя С. П. Трубецкого. СПб., 1907.

13. Крестьянское движение в России в 1796—1825 гг. Сборник Документов. М., 1961.

14. М. В. Нечкина. Движение декабристов, т. II. М., 1955.

15. М. Лисенко. Декабристський рух на Україні. К., 1954.

16. М. Лисенко. Повстання Чернігівського полку.

17. П. П. Евстафьев. Восстания военных поселян в 1817— 1831 гг. М., 1935.

С. Б. Окунь.Нариси з історії СРСР. Кінець ХVІІІ – перша чверть ХІХ ст. К., 1957.

[1]
С. Б. Окунь. Нариси з історії СРСР. Кінець XVIIIша чверть ХІХ століття. К.., 1957, стор. 11.

[2]
История СССР с древнейших времен до наших дней, т. IV. М., 1967, стор. 24.

[3]
I. О. Гу ржі й. Зародження робітничого класу України. К., 1958, стор. 13.

[4]
М. Лисенко. Декабристський рух на Україні. К., 1954, стор. 8.

[5]
Записки князя С. П. Трубецкого. СПб., 1907, стор. 14—16.

[6]
Крестьянское движение в России в 1796—1825 гг. Сборник Документов. М., 1961, стор. 18, 19.

[7]
И. Игнатович.Крестьянское движение на Дону в 1820 г. М., 1937, стор. 191.

[8]
I. Г у р ж і й. Устим Кармалюк. К., 1955, стор, 35.

[9]
П. П. Евстафьев.Восстания военных поселян в 1817— 1831 гг. М., 1935

[10]
С. Б. Окунь. Нариси з історії СРСР. Кінець XVIIIша чверть ХІХ століття. К.., 1957, стор. 306.

[11]
А. Е. Розен.Записки декабриста. СПб., 1907, стор. 57.

[12]
Восстание декабристов. Материалы, т. ІV. М. – Л., 1927, стор. 273.

[13]
Записки декабриста Н.И. Лорера, стор. 60, 65, 67.

[14]
Восстание декабристов, т. VIII, стор. 131.

[15]
Восстание декабристов, т. ІV, стор.8—10, 28—29, 34—37.

[16]
С. Б. Окунь.Нариси з історії СРСР. Кінець ХVІІІ – перша чверть ХІХ ст. К., 1957, с. 11.

[17]
Восстание декабристов, т. VІ, стор. 11.

[18]
Восстание декабристов, т. ХІ, стор. 112, 117.

[19]
Восстание декабристов, т. VI. «Дислокационная карта Третьему пехотному корпусу на 1823-й год».

[20]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 106; т. VIII, стор. 132.

[21]
Восстание декабристов, т. VI, стор. З, 105; т. XI, стор. 110, 116.

[22]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 5.

[23]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 124—125.

[24]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 125 – 126.

[25]
М. Лисенко. Повстання Чернігівського полку. стор. 64.

[26]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 157.

[27]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 34.

[28]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 131—132.

[29]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 126—127, 133.

[30]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 69—70.

[31]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 69—72.

[32]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 127.

[33]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 17.

[34]
Восстание декабристов, т. IV, стор. 255.

[35]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 276, 278.

[36]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 275.

[37]
И. И. Горбачевский.Записки. Письма. М., 1963, стор. 72.

[38]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 363.

[39]
Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов, т. I, стор. 197.

[40]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 127.

[41]
Восстание декабристов, т. VIII, стор. 33—34, 46, 106, 129—131, 179, 182, 212, 221—231.

[42]
Рух декабристів на Україні, стор. 41—42.

[43]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 79, 80.

[44]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 68—69.

[45]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 81 – 82.

[46]
Рух декабристів на Україні, стор. 29, 30.

[47]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 82.

[48]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 83 – 84.

[49]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 69.

[50]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 69.

[51]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 70, 74. І22.

[52]
Рух декабристів на Україні, стор. 75.

[53]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 70.

[54]
Восстание декабристов, т. VIII, стор. 220.

[55]
А. В. Поджио. Записки декаб­риста. М.—Л., 1930, стор. 16—17.

[56]
М. В. Нечкина. Движение декабристов, т. II. М., 1955, стор. 402.

[57]
М. В. Нечкина. Движение декабристов, т. II. М., 1955, стор. 404.

[58]
И. И. Горбачевский. Записки. Письма. М., 1963, стор. 164—183.

[59]
М.В. Нечкина. Движение декабристов, т. II, стор. 412.

[60]
Восстание декабрист, в, т. VI, стор. 75, 124—194.

[61]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 195—198.

[62]
Г.С. Габаев. Солдаты — участники заговора и восста­ния декабристов. Декабристы и их время, т. II. М., 1932, стор. 361.

[63]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 266—269.

[64]
Восстание декабристов, т. VI, стор. 269—270.

[65]
Г.Я. Сергієнко. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. К., 1975, стор. 141.

[66]
Г.Я. Сергієнко. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. К., 1975, стор. 142.

[67]
А. И, Герцен. О развитии революционных идей в России, стор. 78.