1.  
Вступ…………………………………………………………………………….2

2.  
Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2

3.  
Визначення постмоденнізму
та його поширення……………………………..4

4.  
Постмодерністська
філософія історії………………………………...………..5

5.  
Обставини розвитку
постмодернізму II в сучасній
історичній науці України……………………………………………………………………….….8

6.  
Внесок постмодернізму до
методології української історичної науки….…10

7.  
Висновок…………………………………………………………………….....12

ВСТУП

    Торкнемося хоча б
поверхово таких пи­тань: початок та еволюція постмодернізму, визна­чення
постмодернізму та його поширення, пост­модерністська філософія історії,
обставини роз­витку постмодернізму II в сучасній
історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології ук­раїнської історичної
науки.

    При цьому
свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням
принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків
постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких
постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а
може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

    Перші розмови
відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося,
інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років під час
неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині
покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже
критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм,
розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та
дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло
Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of
Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си
постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише
через звичний державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського
руху.

    Викладаю, в
основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських
діячів.

ПОЧАТОК І
ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

    Сам термін
виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої
світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття
лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у мистецтві, літературі,
науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою
найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модер­нізм став
тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-соціалізм). Тому, між
іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто
про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму
І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та
Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у
Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій
модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й
дійти до при­родного завершення, постмодернізм також було насадже­но
насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла
Епштейна, який да­тує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без
такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній
Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з
сучасни­ми т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей
«громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського)
суспільства у нас в Україні, як­що взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то
це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом,
комуністом, релігійним фанатиком, фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму
І.

    Захід добре розумів
постмодерністський характер роз­витку культури і науки при тоталітарних
режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і
термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи
його не­зручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву
лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого
постмодернізму - від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у
свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для
виникнення тоталітаризму.

    Поширення
постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від
мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до
політики й економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів,
при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація
Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про
свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, го­ворити
важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

    І якщо тепер
починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й
економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва,
літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня яких у сучасному
«постіндустріальному» суспільстві незначне.

    А питання, яке
щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та
ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в
Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним
посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного
антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо
це добре пояснює ситуацію на місцях.

    Узагальнюючи й
уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II пере­творюється
знову (як свого часу) постмодернізм І з на­пряму та тенденції на ідеологію,
спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

    Для цього ще раз
треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи
від 60-х років:

    1) мистецтво і
література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

    2) філософія з
виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією
постмо­дерністської філософії історії;

    3) засоби
масової інформації для популяризації те­орії та практики постмодернізму II (наприклад,
у музи­ці, театрі, кіно);

    4) гуманітарні
науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

    5) політика й
економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових
ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та че­ченізацією.

    Як ідеологія,
постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців,
що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді, заперечують лібераліза­цію
мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в
основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

    Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило
останніми часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО
ПОШИРЕННЯ

    Відверто кажучи,
якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм немає і воно не
передбача­ється. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліо­тар, що
вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення
на філософію та гумані­тарні науки і який написав збірку статей під
претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмо­дернізм
пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке
постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом,
обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом
II сукупність певних тенденцій, що про­явилися, починаючи від 60-х років XX ст., у
культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках)
самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

    У цьому понятті
поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у
розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією
«сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм,
локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або
Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або
література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми
експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст.
Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з
одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з
відкиненням ідеї проґресу).

    Що це саме так,
легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі -
повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи
виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму,
навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому
мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це
із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також
філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та
філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно
сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної
(прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами
проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така
інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в
ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

    Можна
підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не
вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

    Постмодернізм II дав себе
відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у
другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти
своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що
відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в
активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера»
(Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти
постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія»,
1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії.
Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатніший представник західного
постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає
своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської
термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і
принципово від­мінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження
до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися
слухати такі лекції.

    Здається, що
саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як
теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи,
або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше
серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить,
однак, що вульґаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть
послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

    Є глибокі
підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з
багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури,
насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і
невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає)
деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму II лише
підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до
релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих,
постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної
ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах
світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала
небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також
застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та
економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики
від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

     Філософія не
наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб
конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані
зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетво­рення: філософія -
світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо
заполітизова­ною стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не
вимагає також пояснення і те, що постмо­дерністична філософія історії - це не
наука, але вона на­магається, незважаючи на те, що не може претендувати на
науковість, здійснювати тиск на методологію та мето­дику історичної науки.

     Не будемо тут
розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні­ше, перелічимо)
вузлові питання постмодерністської філо­софії історії, які не лише вплинули -
чи намагалися впли­нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й
цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви­щим досягненням постмодерністської
історичної науки.

    При цій нагоді
слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних
«традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія історії
вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині
XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел - писемних,
аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього
вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні
питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також саме
співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

    На
постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього напряму,
постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не
називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов­нюють
певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст цього кошика
не піддається системати-

зації - трохи через
гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір
Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

     Для того, щоб
зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної
науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської
філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та
голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.

    За Фуко: маю на
увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і
речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія
знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в
минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між
реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія
історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять
дискурсні фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання
безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не
існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати
«альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації подій.

    Вайт у низці
праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in
XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»],
1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна
історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст
цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований.
При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та
суб'єктивного, по­ступово зникає значення історичного джерела.

    Ось як змальовує
Вайт процес
історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається при­мітивною
працею: підшукує відомості з джерел та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на
підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика:
реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється
при допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та ідео­логізації.
Вайта немов
переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного
взаємо­пов'язання тексту. Історик творить, уважає філософ, або роман, або
комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру. По­слуговується чотирма способами
аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом.
Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, кон­серватизм, радикалізм,
лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як
націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм. За Байтом, історик з переліче­них
на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, у
кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

    Далі є чотири
трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які застосовують для
конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші
тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт не
згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського
рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта та де­яких
інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний
твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

    Далі є ще чотири
парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки фактографічної історії (це
ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична й контекстуальна) та дві з
історіософської історії (які постмодерністи відки­дають: органістнчна і
механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генераль­ної
історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й
відкидає також закони історії, за­являючи, що немає явного причинного зв'язку
між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики
починають підшукувати для них причини.

    У Анкерсміта - з
такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of
History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності
в писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry;
and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення
про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття
історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді
мета­фори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті
форми наррації.

    Наслідком таких
масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму.
Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову
оголошують неадекватною дійсності, лише її замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо
«традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось
трапи-

лося в минулому, то
постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до
іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

    У даній статті
не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх
(якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це
справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто
навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism,
Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характе­ристику:
«Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в
терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові
можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмо­дернізм формою релятивізму,
Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм непотрібний не тому, що веде до морального
нігіліз­му (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в
інших випадках. Релятивізм непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який
є фальшивим по­суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до
розуміння суспільств і культури».

    Постмодернізм II в
історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність,
але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ
РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ
ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

    Це, насамперед,
інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки, згідно зі звичкою,
що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава, суспіль­ство, наука -
отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити марксизм, історичний
матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що філософія - не наука, а
спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відпо­відальності - ані
перед суспільством, ані перед наукою -на себе не беруть. А з іншого боку, що
керувати політи­кою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без
такої прикладної філософії.

    Далі, захоплення
всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але
вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмо­дернізму П.

    У важкі для
суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання чогось
містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприй­мають
утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського) суспільства,
політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як
відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та
ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною
лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською»
термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її
здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґла­ментованою,
великі.

     Постмодерністська філософія історії як
прояв інтелек­туальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму
не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець
застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих
нефахових і ди­летантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти
написання праць.

    Тому й дуже
привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху» наукової
літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б
докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформа­ції», яку неможливо
осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним
інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від використання значної частини
пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення
баз відповідних даних. Таке «на­уково» санкціоноване полегшення «наукової»
праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спе­ціальність
без внутрішнього покликання і без дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях»
знову запанувала перева­га позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх
робіт, без перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел.
Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно
поєдна­лося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації
во ім'я попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер
уже підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти
можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним або
спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи кон­цептуальна
історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного (відповідно до стану джерел)
історичного змісту, іс­торією не є і не може нею бути.

    Антиісторичні
тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав
принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити ета­лоном,
виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики позбавлені можливості
орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою.
Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

    Таким чином,
прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму
методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог па­нівного
партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним
підґрунтям для посткому­ністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмо­дернізму
І до постмодернізму II.

    Є єдиний
позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у
вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глиб­ше
за попередні історіософські течії проаналізувати спів­відношення історик -
історичне джерело - історичний твір. Однак постмодернізм лише взяв до відома
деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до від­кинення
фальсифікацій і вдосконалення методів та крите­ріїв історичних досліджень.
Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК
ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

    Так чи так,
виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла
Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні.
Такими «новинками» можна вважати:

    1) руйнування
межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською,
псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем).
Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину
неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до
фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних
істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де істо­ричні джерела не в силі
висвітлити подію в усій її багато­плановості - але й в таких випадках
розрізняють досто­вірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з'явилися в
історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з Біблії, Be-лесова
книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької
Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що
здійсню­вався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Вели­кий, а по суті
гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють
історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

    2)
десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й
деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел
можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння
різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї
інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те,
що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба
застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування
відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити
заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною історією,
ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті
здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу
гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й ненайкращого
рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

    3) дискредитація
макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та псевдоісториків
сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією,
адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало
не лише важким, та­ким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо
небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним, . особливо щодо новітньої
історії. Відбулося фіктивне по­ширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку
дослід­жувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення
постмодернізму II, ще при «традиційній» іс­торіографії,
будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin,
«Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і
жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта
жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що
сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну
макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення
мікроісторією відійти від

макроісторичних
аналітично-синтетичних досліджень;

    4) надання
переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких висвітлення явищ,
подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо
обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не
є обов'язковою вимо­гою для історика;

    5) вишукування
позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння
насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції;
українські голодомори -наслідок стихійного лиха); запровадження математизації
історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до де­сяти сторіч) у
трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри
«що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий
спосіб проявляється нахил до безцільного і без­плідного конструювання
неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді
дослід­ницького методу (наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для
визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору,
голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися
інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке
конструювання неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації
та політизації;

    6) проголошення
кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище, бо був
Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона
не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними націями,
націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець історії, бо
є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End
of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання людина»],
1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий;

    7) зведення
історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття його, нібито,
завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі
тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що
багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в
удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення
тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму,
тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з відривом від
історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмо­дернізму II) дослідженні
тексту відбилася також спадщи­на постмодернізму І, коли виникла практика писати
езо­повою мовою;

    8) заперечення
достовірності історичних знань з по­зицій крайнього релятивізму та з
ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та роз­глядається
від початків виникнення теорії пізнання, от­же, ще від античних часів;

     9) рішуче і
безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих націй, які XIX ст.
визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національ­ної
історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні
звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische
Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній, нібито,
викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає
змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах);

    10) проголошення
темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій,
заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випад­ку
зрозумілий.

    Про інші
віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не
вважаю за хворобу на за­гал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспіро­ваною
дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно
в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в істо­ріографії
(представників постмодернізму І вистачає і во­ни продовжують свою
деконструкцію) незалежно від то­го, чи ці послідовники використовують вивіску
постмо­дернізму, чи від неї відмовляються.

    В Україні
спостерігаємо також таке явище, коли при­хильники постмодернізму II, усвідомлюючи
його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагоро­дити
течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер­нізм II, не має
жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що
лише постмо­дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що
інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо­дернізму II; що до його
заслуг належить глибокий джере­лознавчий аналіз. Постмодернізмові II для
порятунку йо­го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було.
Компаративізм - це не винахід постмодер­нізму II, а етнології
середини XIX ст. Синтезування істо­ричного процесу
постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав
відношення до виникнення струк­туралізму. Він, постмодернізм, як вже
підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнен­ня нових
методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді
дали, а чого не дали і да­ти не могли постмодернізм І та П.

    Необхідно врешті
відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати -
не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під
сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

ВИСНОВОК

    На закінчення
можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати
«традицій­ну» історичну науку також через нездатність філософів історії
написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію
як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль
істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не
треба поспішати з загальними оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у
заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких
деструктивних змін, до відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації
старих імперій, те­пер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на
історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати
свою долю та утворювати незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову
включати в імперські структури.

    Де опиниться Україна? Запитання
поки що без відпо­віді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти
відповідь можна передбачити.