Аграрна реформа П. А. Столипіна

Національний Авіаційний Університет

РЕФЕРАТ

Тема: АГРАРНА
РЕФОРМА

П. А. СТОЛИПІНА

Суліма Сергій

1 курс, ФЕН

Київ-2000

Зміст:

1.

Економічне і політичне становище в Росії в кінці 19 - початку 20 століття.

2.

Політична кар'єра Столипіна.

3.

Столипін і Дума.

4.

Столипінська реформа.

a) Руйнування общини і розвиток приватної власності

b) Селянський банк

c) Переселення селян

d) Кооперативне рушення

e) Агрокультурні заходи

5.

Результати реформи.

6.

Причини невдачі аграрної реформи.

Економічне і політичне становище в Росії в кінці 19

-початку 20 століття.

На рубежі 19 і 20 століттясуспільство вступило в нову фазу свого розвитку: капіталізм став світовою системою. Росія, що вступила на шлях капіталістичного розвитку пізніше за країни заходу, попала у другу групу, куди входили такі країни як Японія, Туреччина, Німеччина, США.

На початку 90-х рр. 19 с. в Росії почався промисловий підйом, який продовжувавсядекілька років і йшов дуже інтенсивно. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловість, яка до кінця століття давала майже половину всієї промислової продукції в її вартісному вираженні. По загальному обсягу продукції важкої промисловості Росія увійшла в число перших країн світу.

Промисловий підйом був підкріплений хорошими урожаями протягом ряду років.

Пожвавлення в промисловості супроводилося бурхливим залізничним будівництвом. Уряд вірно оцінив значення залізниць для майбутньої економіки і не жалів грошей для розширення їх мережі. Дороги зв'язали багаті сировиною околиці з промисловими центрами, індустріальні міста і землеробські губернії - з морськими портами.

Головною причиною промислового підйому 90-х рр. з'явилася економічна політика уряду, однієюз складових частин якою стало встановлення митних зборів на товари, що увозяться в Росію і одночасно усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземний капіталів. Ці заходи, за задумом їх ініціаторів, повинні були позбавити молоду вітчизняну промисловість від згубної конкуренції і тим самим сприяти її розвитку, якому допомагали закордонні гроші. У економічній політиці царизму кінця 19 - початку 20 століття, було немало сильних сторін. У ті роки Росія упевнено завоювала позиції на ринках Далекого і Середнього Сходу, витісняючи там своїх суперників. Однак, ця політика залишалася внутрішньо суперечливою. І не тільки тому, що в ній переважали адміністративні заходи і недооцінювалося значення приватного підприємництва. Головне полягало в тому, що самому курсу уряду не вистачалосбалансованості між потребами промисловості і сільського господарства.

Незбалансованість господарства стала однією з причин економічної кризи початку 20 століття, яка потім змінилася тривалою "депресією" 1904-1908 років. З 1909 по 1913 рік починається економічний підйом. Внаслідок минулої кризи слабі, маленькі підприємства розорилися, прискорився процес концентрації промислового виробництва. У 80 - 90 роки тимчасові підприємницькі об'єднання заміняються великими монополіями; картелями, синдикатами (Продвугілля, Проднафта і т.д.). Одночасно з цим йде зміцнення банківської системи (Російсько-Азіатський, Петербурзький міжнародний банки). На початку 20 століття Росія була середньо розвиненою країною. Нарівні з високо розвиненою індустрією в економіці країни велика питома вага належала ранньо - капіталістичним і напівфеодальним формам господарства - від мануфактурного до патріархально-натурального. Російське село як в дзеркалі відображало пережитки феодалізму: великі поміщицькі землеволодіння, відробляння, що виявляє собою прямий пережиток барщини. Селянське малоземелля, община з її переділами гальмували модернізацію селянського господарства. Соціально - класова структура країни відображала характер і рівень її економічного розвитку. Нарівні з формуванням класів буржуазного суспільства (буржуазія, дрібна буржуазія, пролетаріат), в ньому продовжували існувати і станові розподілу - спадщина феодальної епохи. Буржуазія займає ведучу роль в економіці країни 20 століття. До цього вона не грала якої-небудь самостійної ролі в суспільно-політичному житті країни, оскільки вона була повністю залежна від самодержавства і залишалася аполітичною і консервативною силою. Дворянство, яке зосередило більше за 60% всіх земель, було головною опорою самодержавства, хоч в соціальному плані воно втрачало свою однорідність, зближуючись з буржуазією. Селянство включало біля 75% населення країни. Воно складалося з: кулаків (20%), середняків (30%), бідняків (50%). І, природно, між ними виникали протиріччя. Наймані робітники, на початку 20 століття, складали біля 17 млн. чоловік. Цей клас був не однорідний. Велика частина робітників складалася з селян, що недавно прийшли в місто, що ще не втратили зв'язок із землею. Ядром цього класу став фабрично-заводський пролетаріат, що нараховував більш трьох мільйонів чоловік. Політичним устроєм в Росії залишалася абсолютна монархія. Хоч в 70-х роках 19 століття був зроблений крок по шляху перетворення державного устрою в буржуазну монархію, царизм зберіг всі атрибути абсолютизму. Закон свідчив: "Імператор російський є монарх самодержавний і необмежений". Вищим судовим органом був сенат. Виконавча влада здійснювалася двома міністерствами, що контролюються комітетом міністрів. Особливою проблемою в ці роки було національне питання. Біля 57 % населення Росії були не російського походження, вони зазнавали всякого роду дискримінації з боку російських чиновників. У цих відносинах Росія не тільки гнобила ті або інші народи, але і зіштовхувала їх між собою. Багато хто під тиском російськомовного населення емігрував в найближчі країни заходу, причому помітну частину емігрантів складали люди, які метою свого життя ставили боротьбу з царизмом. У ці ж роки Росія втручається в боротьбу за переділ ринків збуту. Війна між Росією і Японією за панування на ринку збуту в Китаї, що закінчилася поразкою Росії, чітко показала непідготовленість російської армії і слабість економіки. З поразкою у війні в країні наростає революційна ситуація ( 1905-1907 року ). Росії були потрібні як політичні, так і економічні реформи, які змогли б укріпити і оздоровити економіку. Ватажком цих реформ повинна була бути людина, для якої важлива була доля Росії. Ним став Петро Аркадійович Столипін.

Політична кар'єра Столипіна.

Службовий шлях, пророблений Столипіним в провінції, був звичайним, не відмінним від кар'єри інших чиновників, що стали губернаторами. Відбуваючись з старовинного дворянського роду, Столипін, закінчивши Віленськую гімназію, поступає на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Після його закінчення служить в міністерстві державного майна, але через рік переводиться в МВС ватажком дворян в Ковенську губернію. Такому призначенню Столипін був радий. Багато спілкуючись з селянами, він розумів їх розмови: про землю, про господарювання. Його дочка писала: "Мій батько любив сільське господарство… ".

Через 10 років Столипін призначається ковенским губернатором. У 1902 році - гроднецьким губернатором.

У 1902 році Столипін бере участь в нараді про розвиток сільськогосподарської промисловості, де він висловився за знищення громадськоїміжрядності і розселення по хуторах. Ця позиція була висловлена пізніше в 1906 році і в комбінації з іншими новинами була прийнята як "Столипінська реформа".

У березні 1903 року П. А. Столипіна призначають губернатором в більш велику і важливу Саратовську губернію. Тут і застала його перша революція, для придушення якої він застосував весь арсенал коштів - від прямого звертання до народу до розправи за допомогою козаків.

У квітні 1906 року Столипін призначається міністром внутрішніх справ, хоч і не чекав такого призначення. Боротьба з революцією лягає на його плечі. А 24 серпня 1906 року опубліковується урядова програма, що містить дві частини: репресивну ( методи боротьби з революцією, аж до створення військово-польових судів ) і реформістський, що є, по своїй суті, аграрною реформою.

Столипін

і Дума.

П.А.Столипін прийшов до влади в переломний момент, коли в правлячих колахвідбувався перегляд політичного курсу. Новий курс являв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією, зробивши ставку на селянство.

Столипіну було доручено забезпечити співжиття необмеженої влади самодержавства з народним "представництвом", тобто Думою.

Вибрана перша Дума виявилася наполовину лівою, а її центром стали кадети з програмою примусового відчуження - аграрного курсу, знехтуваного царем. Це було перша суперечність. Друге виявилося ще більш серйозним: трудовики і селяни відкинули свій власний проект 104-ий, зміст якого зводився до конфіскації поміщицькихземель і націоналізації всієї землі.

Дума була приречена і 8 липня 1906 року була розпущена.

Друга Дума почала свою роботу 20 лютого 1907 року, вже 6 березня Столипін виступив перед нею з урядовою програмою реформ, і дав зрозуміти, що режим не збирається ділитися своєю владою з "народним представництвом". 10 березня Столипін виступив з викладом урядової концепції вирішення аграрного питання.

У цей час в Думі йшли дебати з двох питань: аграрна політика і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд вимагав засудження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більш того 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дій поліції".

Сумніви не було, що друга Дума незабаром припинить своє існування. Не було тільки причини: її шукали і незабаромзнайшли. З допомогою двох провокаторів було створене обвинувачення соціал-демократичної фракції другої Думи в підготовці її військової змови.

Маніфестом 3 червня 1907 року друга Дума була розпущена. Акт 3 червня був справедливо названий державним переворотом, він був довершений в порушення маніфесту 17 жовтня 1905 року і основних законів 1906 року, згідно з якими жоден закон не міг бути прийнятий без санкції Державної Думи.

Позбувшись опозиційної думи, Столипін тепер міг провести політику авторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну і укріпити владу. Для цього грунт був підготовлений новим виборчим законом.

Думський довідник 1916 року показує таку картину: дворяни, що складають, по перепису 1897 року, менше за 1 % неселення, отримали в III думі 43 % від загального числа, тобто 66 місць, приблизно 15 % місць отримали поміщики. Обличчя ліберальних професій 84 (біля 20%), торговці 36 (7,5%), священики і місіонери отримали 44 місця (біля 10%) від загального числа. Робітники і ремісники отримали всього 11 місць.

Новий виборчий закон, обнародуваний також 3 червня 1907 року, робив відверту ставку на поміщиків і велику буржуазію. З цією метою закон різко збільшував від курії землевласників, що отримали 50 % місць. Дуже спритний хід був зроблений урядом проти кадетів на користь октябристів: міська курія була розділена на два розряди на основі майнового цензу.

У третій Державній Думі скупчилося дві більшості. При голосуванні за явно консервативні проекти фракція октябристів (154 депутати) голосувала разом з фракціями правих і націоналістів (147 депутатів), а при голосуванні за проекти реформ буржуазного характеру ті ж октябристи об'єднувалися з кадетами і фракціями, що примикали до них. Існування двох блоків в Думі дозволяло Столипіну провести політику лавірування між поміщиками і великою буржуазією.

Створення третьочервневої системи, яку втілювала третя Дума, нарівні з аграрною реформою було другим кроком перетворення Росії в буржуазну монархію (першим кроком була реформа 1861 року).

Соціально-політичне значення зводиться до того, що Дума "селянська" перетворилася в Думу "панську".

16 листопада 1907 року, через два тижні післяпочаткуроботи третьої Думи, Столипін виступив перед нею з урядовою декларацією. Першою і основною задачею уряду є не "реформи", а боротьба з революцією.

Другою центральною задачею уряду Столипін оголосив проведення аграрного закону 9 листопада 1906 року, що є "корінною думкою теперішнього уряду...".

Столипінська

реформа

.

Завдань у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відколовши їх від основної маси селянства і протиставивши їх їй; міцні господарства повинні були стати перешкодою на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у вигляді і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де її поглине зростаюча промисловість; економічна - забезпечити підйом сільського господарства і подальшу індустріалізацію країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до індивідуалізації землеволодіння і землекористування. Але скасування кріпацтва не привело до прогресу приватної власності. У 80-90-ті роки уряд прагнув до насадження громадських структур в селі, що суперечило в майбутньому вільній селянській власності. Подолати дані труднощі могли реформи, початі П.А.Столипіним. Його концепція "пропонувала шлях розвитку змішаної, багатоукладної економіки, де державні форми господарства повинні були конкурувати з колективними і приватними". Складові елементи його програм - перехід до хуторів, використання кооперації, розвиток меліорації, введення триступінчатого сільськогосподарського утворення, організації дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партії, котрі реально представляла інтереси дрібного землеволодіння.

Столипін висуває ліберальну доктрину управління сільською общиною, усунення черезполосиці, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій основі економічного зростання. По мірі прогресу селянського господарства фермерського типу, зорієнтованого на ринок, в ході розвитку відносин купівлі-продажу землі повинно статися природне скорочення поміщицького фонду землі. Майбутній аграрний лад Росії представлявся прем'єру у вигляді системи дрібних і середніх фермерських господарств, об'єднаних місцевим самоврядуванням і нечисленними по розмірах дворянськими садибами. На даній основі повинна була статися інтеграція двох культур - дворянської і селянської.

Столипін робить ставку на "міцних і сильних" селян. Однак він не вимагає повсюдної одноманітності, уніфікації форм землеволодіння і землекористування. Там, де внаслідок місцевих умов община економічно життєздатна, "необхідно самому селянинові обрати той спосіб користування землею, який найбільш його влаштовує".

Аграрна реформа складалася з комплексу послідовних і пов'язаних між собою заходів, що проводяться.

Розглянемо основні напрямки реформ.

Руйнування общини і розвиток приватної власності.

Для переходу до нових господарських відносин була розроблена ціла система по-господарському - правових заходів з регулювання аграрної економіки. Указ від 9 листопада 1906 року вводив дуже важливі зміни в землеволодінні селян. Всі селяни діставали право виходу зобщини, яка в цьому випадку виділяла землю, що відходить, у власне володіння. При цьому указ передбачав привілеї для заможних селян з метою спонукати їх до виходу зобщини. Зокрема, ті, що вийшли зобщиниотримували "у власність окремих домашніх господарств" всі землі, що "перебувають в його постійному користуванні". Це означало, що вихідцізобщиниотримували і надлишки понад норму. При цьому, якщо в даній общині протягом останніх 24 років не робилися переділи, то надлишки домогосподарств отримувались безкоштовно, якщо ж переділи були, то він платив общині за надлишки по викупних цінах 1861 року. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможним вихідцям.

Разом з тим, здійснювались заходи по забезпеченню міцності і стабільності трудових селянських господарств. Так, щоб уникнути спекуляції землею і концентрації власності, в законодавчому порядку обмежувався граничний розмір індивідуального землекористувння, був дозволений продаж земліне селянам.

Закон 5 червня 1912 р. дозволив видачу позики під заставу будь-якої наділеної землі, що придбалась селянами. Розвиток різних форм кредиту - іпотечного, меліоративного, агрокультурного, землевпорядного - сприяло інтенсифікації ринкових відносин в селі.

Одночасно з виданням нових аграрних законів уряд вживає заходів до насильницького руйнування общини, не сподіваючисьповністю на дію економічних чинників. Відразу після 9 листопада 1906 року весь державний апарат приводиться в дію шляхом видання самих категоричних циркулярів і наказів, а так само шляхом репресій проти тих, хто не дуже енергійно проводить їх в життя.

Практика реформи показала, що селянство в своїй масі було настроєне проти виходузобщини - принаймні в більшості місцевостей. Обстеження настроїв селян Вільно-економічним суспільством показало, що в центральних губерніях селяни негативновідносилися до виходузобщини (89 негативних показників в анкетах проти 7 позитивних).

В обстановці, що склалася для уряду єдиним шляхом проведення реформи був шлях насильства над основною селянською масою. Конкретні способинасильства були самі різноманітні - від залякування сільського сходу до складання фіктивних вироків, від скасування рішень сходу земським начальством, до винесення постанов повітовими землерозпорядними комісіями про виділення домогосподарств, від застосування поліцейської сили для отримання "згоди" сходу до висилки противників розділу.

У результаті, до 1916 року зобщин було виділено 2478 тис. домогосподарств, або 26% общинників, заяви ж були подані від 3374 тис., або від 35% общинників. Таким чином, уряду не вдалось досягнути своєї мети і виділити зобщини хоч би більшість домогосподарств. Саме це і визначило крах столипінської реформи.

Селянський банк.

У 1906 - 1907 року вказівками царя частина державних і питомих земель була передана селянському банку для продажу селянам з метою ослаблення земельного дефіциту. Крім того, з розмахом проводилася Банком купівляземель з подальшим перепродажем їх селянам на пільгових умовах, посередницькі операції по збільшенню селянського землеволодіння. Він збільшив кредит селянам і значно здешевив його, причому банк платив більший процент за своїми зобов'язаннями, чим платили йому селяни. Різниця в платежі покривалася за рахунок субсидій з бюджету, склавши за період з 1906 по 1917 рік 1457,5 млрд. карбованців.

Банк активно впливав на форми землеволодіння: для селян, що купувализемлю в одноосібну власність, платежі знижувалися. У результаті, якщо до 1906 року основну масу покупців земліскладали селянські колективи, то до 1913 року 79,7% покупців були одноосібними селянами.

Переселення селян

.

Уряд Столипіна провів і серію нових законів про переселення селян на околиці. Можливості широкого розвитку переселення були закладені вже в законі 6 червня 1904 року. Цей закон вводив свободу переселення без пільг, а уряду давалося право приймати рішення про відкриття вільного пільгового переселення з окремих місцевостей імперії, "виселення з яких признавалося особливо бажаним". Уперше закон по пільговому переселенню був застосований в 1905 році: уряд "відкрив" переселення з Полтавської і Харківської губерній, де селянський рух був особливо широким.

За наказом від 10 березня 1906 року право переселення селян було надано всім бажаючим без обмежень. Уряд асигнував чималі кошти на витрати по прилаштуванні переселенців на нових місцях, на їх медичне обслуговування і суспільні потреби, на прокладку доріг. У 1906-1913 роках за Урал переселилося 2792,8 тисяч чоловік. Кількість селян, що не зуміли пристосуватися до нових умов і вимушених повернутися, становила 12% від загального числа переселенців. Підсумки переселенської компанії були наступними. По-перше, за даний період був здійснений величезний стрибок в економічному і соціальному розвитку Сибіру. Також населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153 %. Якщо до переселення в сибір відбувалося скорочення посівних площ, то за 1906-1913 роки вони були розширені на 80%, в той час як в європейській частині Росії на 6,2%. По темпах розвитку тваринництва Сибір також обганяв європейську частину Росії.

Кооперативний рух.

Позики селянського банку не могли повністю задовольнити попит селянина на грошову масу. Тому значне поширення отримала кредитна кооперація, яка пройшла в своєму рушенні два етапи. На першому етапі переважали адміністративні форми регулювання відносин дрібного кредиту. Створюючи кваліфіковані кадри інспекторів дрібного кредиту і асигнуючи значні кредити через державні банки на первинні позики кредитним товариствам і на подальші позики, уряд стимулював кооперативне рушення. На другому етапі сільські кредитні товариства, нагромаджуючи власний капітал, розвивалися самостійно. У результаті була створена широка мережа інститутів дрібного селянського кредиту, ссудозберігальних банків і кредитних товариств, що обслуговували грошовий оборот селянських господарств. До 1 січня 1914 року кількість таких установ перевищило 13 тисяч. Кредитні відносини дали сильний імпульс розвитку виробничих, споживчих і збутових кооперативів. Селяни на кооперативних началах створювали молочні і маслені артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки і навіть селянські артільні молочні заводи.

Агрокультурні

заходи

.

Однієюз головних перешкод на шляху економічного прогресу села була низька культура землеробства і неписьменність переважної більшості виробників, звиклих працювати за загальному звичаєм. У роки реформи селянам надавалася широкомасштабна агроекономічна допомога. Спеціально створювалися агропромислові служби для селян, які організовували учбові курси по скотарству і молочному виробництву, впровадженню прогресивних форм сільськогосподарського виробництва. Багато уваги приділялося і прогресу системи позашкільної сільськогосподарської освіти. Якщо в 1905 році число слухачів на сільськогосподарських курсах становило 2 тисячі чоловік, то в 1912 році - 58 тисяч, а на сільськогосподарському читанні - відповідно 31,6 тисяч і 1046 тисяч чоловік.

У цей час склалася думка, що аграрні реформи Столипіна привели до концентрації земельного фонду в руках нечисленного багатого прошарку внаслідок обезземелювання основної маси селян. Дійсність показала зворотнє - збільшення питомої ваги "середніх шарів" в селянському землекористуванні. Це добре видно з даних, приведених в таблиці. У період реформи селяни активно купували землю і збільшували свій земельний фонд щорічно на 2 млн. десятини. Також селянське землекористування істотно збільшувалося за рахунок оренди поміщичих і казенних земель.

Результати реформи.

Результати реформи характеризуються швидким зростанням аграрного виробництва, збільшенням ємкості внутрішнього ринку, зростанням експорту сільськогосподарської продукції, причому торгівельний баланс Росії набував все більш активного характеру. У результаті вдалося не тільки вивести сільське господарство з кризи, але і перетворити його в домінанту економічного розвитку Росії. Валовий прибуток усього сільського господарства склав в 1913 році 52,6% від загальногоВП. Прибуток усього народного господарства завдяки збільшенню вартості, створеної в сільському господарстві, зріс в порівняльних цінах з 1900 по 1913 роки на 33,8%.

Диференціація видів аграрного виробництва по районах привела до зростання товарності сільського господарства. Три чверті всієї переробленої індустрією сировини поступало від сільського господарства. Товарооборот сільськогосподарської продукції збільшився за період реформи на 46%.

Ще більше, на 61% в порівнянні з 1901-1905 роками, зріс в передвоєнні роки експорт сільськогосподарської продукції. Росія була найбільшим виробником і експортером хліба і льону, ряду продуктів тваринництва. Так, в 1910 році експорт російської пшениці становив 36,4% загального світового експорту.

Однак не були вирішені проблеми голоду і аграрного перенаселення. Країна по колишньому страждала від технічної, економічної і культурної відсталості. Так в США в середньому на ферму приходилося основного капіталу в розмірі 3900 карбованців, а в європейській Росії основний капітал середнього селянського господарства ледве досягав 900 карбованців. Національний прибуток на душу сільськогосподарського населення в Росії складав приблизно 52 карбованці в рік, а в США – 262 карбованці.

Темпи зростання продуктивності праці в сільському господарстві були порівняно повільними. У той час як в Росії в 1913 році отримували 55 пудів хліба з однієї десятини, в США отримували 68, у Франції - 89, а в Бельгії - 168 пудів. Економічне зростання відбувалося не на основі інтенсифікації виробництва, а за рахунок підвищення інтенсивності ручної селянської праці. Але в досліджуваний період були створені соціально-економічні умови для переходу до нового етапу аграрних перетворень - до перетворення сільського господарства в капіталомісткий, технологічно прогресивний сектор економіки.

Причини невдачі аграрної реформи.

Ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервалистолипінську реформу.

Всього 8 років проводилася аграрна реформа, а з початком війни вона була ускладнена - і, як виявилося, назавжди. Столипін просив для повного реформування 20 років спокою, але ці 8 років були далеко не спокійними. Однак не складність періоду і не смерть автора реформи, були причиною краху всього підприємства. Головні цілі далеко не були виконані. Введення приватної подвірної власності на землю замість громадської вдалося ввести тільки у чверті общинників. Не вдалося і територіально відірвати від "миру" заможних господарів, так як на хуторських дільницях поселялися менше за половину кулаків. Переселення на околиці так само не вдалося організувати в таких розмірах, які змогли б істотно вплинути на ліквідацію земельної тісноти в центрі. Все це провіщало крах реформи ще до початку війни, хоч її вогнище продовжувало тліти, що підтримується величезним чиновничим апаратом на чолі з енергійним приємником Столипіна - головним керуючим землеустроєм і землеробством А.В.Кривошеїним.

Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпоряднихробіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозуневдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Пруссії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки не тільки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, але і соціальне законодавство робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рівно як і закон 1903 р. про страхування робітників, що отримали каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довір'ям серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно і помітно зростала. Нове покоління виявилося вельми прихильним до сприйняття соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не віддавав собі звіту в значенні робочого питання, яке з новою силою повстало в 1912 р.

Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання; одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що шанує за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістичну великоросійську політику і, природно, поставив проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипіна обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно з соціалістів і лібералів. У 1908 р. він безуспішно спробував обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів в країні колишні диктаторські методи. До 1914 р. неприязнь фіннів до "російських окупантів" стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було одностайним. Частина поляків під керівництвом Дмовського намагалася добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах насадив муніципальні установи з переважанням росіян що служать. На Україні, де преса і вищі учбові заклади зазнали насильницької русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, заснована на розумінні економічного могутності краю, що стала житницею і індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українських націоналістів, що організували Союз звільнення України і притулки, що знайшли в Галіції, що входить до складу Австро-Угорщини. Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко перешкодити російській владі в помсту за підтримку в Богемії і на Балканах антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів. При тих же причинах тюркські меншини на території Азербайджану, що об'єдналися в партію "Муссават" ( "Рівність"), рішуче пішли на зближення з оновленою після младотюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, що проживає на території Криму і на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрксько-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання нарівні з російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народи слаборозвиненими. Воно також заохочувало впровадження російських колонізаторів і переселенців в Середню Азію не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії і Африки. Столипін здійснив помилку і в питанні про запровадженню земств в західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб укріпити в них положення білоруського і російського населення, що складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала, однак державна рада зайняла зворотну позицію - класові почуття солідарності з шляхтою виявилася сильнішими національних. Столипін звернувся з проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи били припинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, що продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть самими помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували представники надто правих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно претило мати такого заповзятливого міністра, звинуваченими надто правими противниками, що користуються впливом при дворі, в бажанні "експропріювати всіх поміщиків взагалі" за допомогою аграрної реформи. 18 вересня 1911 р. Столипін був убитий у Києві одним з подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку останньої спроби свідомого і цілеспрямованого оновлення політичної системи в країні. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.

Використана література:

1. "Ковальченко И.Д. Столипінська аграрна реформа"; "Історія СРСР" N2 1992.

2. Глаголєв А. "Формування економічної концепції П.А. Столипіна"; "Питання економіки" N10,1990.

3. Рум'янцєв М. "Столипінська аграрна реформа: передумови, задачі і підсумки"; "Питання економіки" N10, 1990.