Становище на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. кмвід Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналамипро напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінські генералиприпустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надтоблизько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона арміязазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаючи самого Сталіна, охопила паніка, в уряді запанував хаос — падіння РадянськогоСоюзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуваннямфельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. Подї на фронті розвивалися надзвичайно швидко. Уже 18 липня була повністю окупована територія Кам’янець-Подільської області. А 19 липня внаслідок нетривалих боїв було захоплено місто Вінницю[1]
.У Вінниці, як і в інших тимчасово окупованих українських містах і селах, був встановлений жорстокий режим кривавого терору, грабежів та знущань над жителями. Мешканці області, як і скрізь на окупованій території України, розглядалися німцями як безправні раби, тубільці, «недолюди», яких потрібно знищити. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши таємну промову райхсфюрера СС Г. Гімлера, прочитану перед підлеглими в січні 1941 року. Зокрема в ній йшлося що, «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян»[2]
. В іншому циркулярі, підписаному ним же, йшлося, що «у разі успіху німецької політики на Сході» вони разом з усіма «українцями, гораками, лемками» мали щезнути з лиця землі[3]
. Проти них і було запроваджено кривавий терор.

У подільських містах і селах слідом за діючими військами, що просувалися на Схід, з’являлися представники німецьких окружних адміністрацій, призначались старшини, створювалися комендатури, які повинні були забезпечити здійснення “нового порядку” на підвідомчій їм території.

Крім цих органів "нового порядку" діяли гестапо, жандармерія, поліція, різні спеціальні групи, які спиралися на військові частини. Надзвичайно розгалуженим був цей апарат у Вінниці, яка в планах гітлерівців посідала особливе місце. У зв'язку із спорудженням поблизу міста (біля с. Коло-Михайлівка) польової ставки Гітлера «Вервольф», штабного комплексу Люфтваффе (ставки Г.Герінга «Штайнбрух»), ряду вищих військових установ[4]
. Так, у ставці «Вервольф» по приїзду фюрера розміщувались: штаб Головного командування збройних сил, служба безпеки, партійна канцелярія. У Вінниці в комплексі теперішньої психоневрологічної лікарні ім. О. І. Ющенка дислокувалося Головне командування сухопутних військ. У ряді населених пунктів, зокрема в с. Гущенцях Калинівського району, функціонували створені нацистами спеціальні шпигунські розвідувально-диверсійні школи. У самій Калинівці у зв’язку з обслуговуванням ставки «Вервольф» та штаб-квартири Герінга особливого статусу набув місцевий аеродром. Навколо згадуваних об’єктів було запроваджено винятково жорстокий охоронний режим. Вінниця та прилеглі до неї райони були буквально нашпиговані підрозділами таємної поліції, каральними загонами СС, які кожен найменший супротив придушували з особливою жорстокістю. Вінниця мала стати опорним пунктом німецької нації, їх центром в Україні. Тому встановлені тут окупаційною владою порядки, без перебільшення, можна назвати еталонним фашизмом.[5]

Уже 29 липня на 10 день окупації в місті Вінниці було розтріляно 25 заручників у кар’єрі цегельного заводу...[6]
Заручництво стало одним із основних методів масового знищення людей. Сутність його полягала в тому, що фашисти заздалегідь оголошували певну кількість людей заручниками, яких негайно ж розстрілювали при появі навіть найменшого опору «новому порядку» на території даного населеного пункту чи його околицях, хоч визначені для розправи люди не мали ніякої причетності до «інциденту». Зрозуміло, що серед заручників найбільше було розстріляно українців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччині в передвоєнний період, та й під час окупації. Так, 42-х заручників української національності було розстріляно в с. Трибухах Літинського району.[7]

У середніх числах серпня 1941 р. було розтріляно... 350 чоловік у... П’ятничанському кар’єрі. 19 вересня були по звірячому знищені в П’ятничанському лісі 15000 чол. із населення Вінниці[8]
.

«... У Тиврівському районі Вінницької області виявлено 7100 розстріляних і умертвлених німцями мирних громадян і військовополонених... Знищення військовополонених і мирних громадян... проводилося шляхом масових розстрілів з автоматів, тупою зброєю (лопатами, прикладами та ін.)...»[9]
Гітлер бажав зробити катами цивільного населення не тільки спеціалізовані загони (айнзац- і зондеркоманди), а й увесь особовий склад вермахту. Верховне головнокомандування вермахту (ОКВ) видало таємну директиву «Про особливу підсудність у районі «Барбаросса» і про особливі заходи військ». Директива категорично забороняла притягати до відповідальності солдатів і офіцерів вермахту за будь-які злочини проти цивільного населення. Не задовольнившись цим, командуючий 6-ю німецькою армією генерал-фельдмаршал В. Рейхенау 10 жовтня 1941 року видав спеціальний наказ «Про поведінку військ на Сході». Він наказував своїм підлеглим застосовувати жорстокі заходи щодо чоловічого населення окупованих районів, щоб попередити випадки нападу на німецьких солдатів. Гітлер розпорядився розіслати копії наказу в інші армії на Усій території СРСР як зразок для наслідування.[10]
Наслідком цього стало те, що німецькі солдати перетворились на справжніх катів українського народу.

16 квітня 1942 року за розпорядженням штадткомісара Марінфельда на Вінницькому стадіоні було зібрано 10000 населення і загнано в П’ятничанський ліс, де старі люди, жінки, діти були розстріляні, а працездатне населення у кількості 1000 чол. заточено в тюрму, звідки відправили на роботу 500 чол. у Вінницький концтабір, 500 чол. вивезено у Житомирський концтабір. Заточені в концтабір і тюрму знищувались, а саме: 25 серпня 1942 року було розстріляно 500 чол. (керував розстрілом начальник табору Отто Грос), а інші були розстріляні у вересні 1942 року.[11]

Збільшення кількості репресованих німцями вінничан, як і українців загалом, саме в 1942 році, пояснюється тим, що в квітні 1942 року райхсфюрером СС Гімлером було підписано остаточний варіант плану «Ост»[12]
, за яким в максимально короткий час передбачалось обезлюднити якомога більші території України. А на землі, звільнені від місцевого «тубільного» населення, передбачалося поселити німецьких колоністів, які мали стати оплотом подальшого просування «вищої» німецької раси на Схід. Так були визначені 8 окремих пунктів «германізації» – регіонів тотального заселення німцями. Зокрема, у південній частині Житомирщини почали створювати поселення «Хагевальд». Інший аналогічний район – Форстенштадт – нацисти розмістили північніше «Вервольфу» – неподалік Калинівки. Для реалізації своїх планів у липні 1943 року вони насильно депортували населення сіл Майдан-Бобрика та Бруслинова.[13]

Крім українців, головного об’єкту німецького геноциду, на окупованих землях постраждали й інші народності. До жахливих злочинів нацистів належить і винищення євреїв та циган. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне – ліквідація. У вересні 1941 року було відібрано все непрацездатне єврейське населення Немирова – 3460 чоловік, розбито на дві групи і розстріляно в 0,5 км від м. Немирова, у ямі колишнього цегельного заводу (у двох могилах).

„7 листопада 1941 року прибув у Немирів спеціальний загін фашистів, оточив м. Немирів, зібрав усе єврейське населення, із якого були відібрані найкваліфікованіші спеціалісти, а решта – в кількості 2680 чол. протягом доби була відправлена у вищезгадане місце і розстріляна...”[14]

Подібні розправи відбувалися й в інших населених пунктах краю.

У грудні 1941 року газета «Вінницькі вісті» опублікувала наказ коменданта німецької поліції про відправлення в гето українських громадян єврейської національності. Ці заходи мали єдину мету: ізоляцію та подальше знищення євреїв. Так, на території Вінниччини окупанти утворили 126 гетто – своєрідних концтаборів для тимчасового примусового їх утримання. Найбільша кількість гетто існувала в Копайгородському (14), Бершадському (11), Шаргородському (10), Могилів-Подільському (8), Тростянецькому (7), Барському (6), Крижопільському (6), Ободівському (6) районах, їх в'язнями були десятки тисяч людей – як місцеві євреї, так і насильно пригнані з Бессарабії та Буковини. Відомі випадки, коли в гетто утримувалися й українці – в основному ті, котрі мали змішаний шлюб.[15]

Найменше часу на Вінниччині проіснували гетто, розташовані в німецькій зоні окупації, – через прискорену, цілковиту ліквідацію їх в'язнів. Більше шансів на життя мали євреї «Трансністрії», де окупаційний режим у певній мірі відзначався не такою жорстокістю, хоча смерть безпощадно косила їх і тут. Так, у Бершадському гетто знищено 13871 особу єврейської національності, у с. Печера Шпиківського району – 9989 (із них 166 дітей), у гетто Могилева-Подільського – 4394, Копайгорода – 2808, с. Вільшанки Крижопільського району - 1300 чол.[16]

Одразу після окупації України власністю фашистського рейху було оголошено Усі землі та їх надра, ліси і води, підприємства промисловості і транспорту, радгоспи і машинно-тракторні станції, державні та громадські будівлі, запаси продовольства та сировини, торговельні підприємства, товарні склади та інші життєво важливі об’єкти.

2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території:

«1. Війну можна вести тільки за умови, що... Усі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії.

2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду».[17]

У плануванні економічного пограбування України бралися до уваги лише потреби армії та економіки Німеччини. Приймалися економічні плани інтенсивного використання ресурсів окупованих областей шляхом активної експлуатації господарства та широкого використання робочої сили населення захоплених районів.

Окупована Вінниччина стала одним із багатьох сировинних придатків Третього Рейху. Усі економічні закони, розроблені сталінським тоталітарним режимом, повністю вписувались в розроблену німцями концепцію онімечення окупованих територій. Ці закони давали можливість ефективно викачувати з населення все необхідне для забезпечення вермахту та поставок у саму Німеччину. Усі працездатні жителі окупованих міст і сіл повинні були працювати і сплачувати податки майже так само і в тих же розмірах, як і в роки радянської влади.

Колгоспи не ліквідовувались, а перетворювалися на “громадські господарства” або “загальні двори”. Було організовано вибори голів господарств, що проходили в місцевих комендатурах реєстрацію, затвердження та отримували настанови.[18]

Що стосується худоби і сільськогосподарського реманенту, то вони були оголошені власністю німецької держави, але роздавалися селянам для догляду і зберігання під розписку. Ці розписки зберігалися у старости господарства. Селянам, які отримали худобу під охоронну розписку, заборонялося користуватися нею для обробки присадибної ділянки.

Норм здачі зерна німецькій державі для громадських господарств не встановлювалось. Планувалися лише показники врожайності. Так, наприклад, у с. Іскрині Літинського району в 1941 році гітлерівцями намічалося зібрати з одного гектара поля: жита – по 14,5 ц, пшениці -
по 18, ячменю – 12, овес – 11, гороху – 10, гречки – 8, проса – 15 центнерів. Що ж стосується зібраного врожаю, то він здавався повністю, за винятком посівного матеріалу.[19]

Економічне життя на Поділлі в роки окупації було чітко регламентовано. Усе передбачалося та контролювалося новою владою. Але, використовувався і радянський досвід. Німці, наприклад, не відмовилися від колективної форми господарювання. Вона вже була відпрацьована, та й ніколи було займатися реформуванням. Хоч деякі зміни передбачалися. З директиви гауляйтера Коха від 26.08.42 р. дізнаємося про найближчі завдання аграрного порядку:

1) збільшення присадибних ділянок;

2) утворення спілок землевласників, які до кінця 1942 року мають охоплювати 10% господарств;

3) проведення аграрного порядку не повинно перешкоджати збиранню осіннього врожаю, навпаки це має бути стимулом для старанного обробітку земель.[20]

Для забезпечення проведення польових сільськогосподарських робіт відновлювалися машинно-тракторні станції та майстерні. У них збирались усі покинуті під час евакуації трактори, а також поставлені з Німеччини нові трактори, сільськогосподарські машини та причіпний інвентар. Для виконання сільськогосподарських робіт залучалися місцеві жителі.

Усі ці заходи були спрямовані лише для збільшення поставок сільськогосподарської продукції, якої постійно потребував Вермахт, а не для покращення життєвого рівня подолян. В інструкції для цивільної адміністрації Еріх Кох вимагав: “Введена фюрером у цій країні цивільна влада знає одну велику мету — забезпечення фронтовиків усім, чого вони потребують, та передати в розпорядження батьківщині додаткову кількість продуктів, сировини та робочої сили”.[21]
Заради цієї корисної мети і допомагали Україні технікою, займалися підвищенням кваліфікації українських спеціалістів у Німеччині, завозили устаткування на заводи і фабрики Поділля.

Після нападу Німеччини на СРСР у війну вступили її союзники: Румунія, Угорщина, Словаччина, Італія. Окупована територія України перетворилася на зону їхніх інтересів. Гітлерівці «великодушно» дозволили взяти участь у розграбуванні захоплених багатств своїм сателітам. Територія Поділля стала безпосередньою зоною інтересів Румунії. У відповідності до «Угоди...», підписаної ЗО серпня 1941 р. у Тігіні (Бендерах) представниками німецького та румунського командування, Румунія отримала мандат на здійснення тимчасової «адміністрації» та економічної експлуатації території між Дністром і Південним Бугом. До цього штучного адміністративно-територіального утворення, що отримало назву «Трансністрія» (Задністров’я), увійшла значна частина південної та південно-західної Вінниччини (Бершадський, Крижопільський, Могилів-Подільський, Ольгопільський,
Піщанський, Станіславчицький, Тростянецький, Томашпільський, Тульчинський, Шаргородський, Шпиківський, Чернівецький, Чечельницький, Ямпільський райони; до «румунських володінь» належали також майже весь Копайгородський район, дві третини Тиврівського, більше половини Брацлавського, половина Жмеринського та Яришівського районів, майже половина Барського, деяка частина Мурованокуриловецького та Немирівського районів, які територіально увійшли до північної частини Трансністрії).[22]
Перед цим, ще 19 серпня 1941 року І. Антонеску видав декрет про встановлення румунської адміністрації на території між Дністром та Південним Бугом. Своїм повноважним представником у «Трансністрії» він призначив професора Г. Алексяну. Румунські чиновники, зазначалося в декреті, отримуватимуть подвійну платню – в леях та в марках. На румунську армію покладалась охорона військових і промислових об'єктів, шосейних і залізничних шляхів, мостів, аеропортів, портів, телефонного та телеграфного зв'язку, і головне – вона мала «запобігати повстанням, страйкам, саботажу, шпигунству...»[23]

Фактично Румунія отримала цю територію тільки в економічну експлуатацію за свою «лояльність» до Німеччини. Але І. Антонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942р. говорив: «Я не схильний випустити з рук те, що придбав. «Трансністрія» стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення». Підтримуючи у своїх союзників ілюзії про «Велику Румунію», Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 року фюрер своїм наближеним особам заявив: «Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав.»[24]

Незважаючи на те, що Румунія була сателітом і стратегічним партнером Нацистської Німеччини, з ряду позицій румуни намагалися проводити незалежну політику, особливо в «Трансністрії», яку вважали своєю військовою здобиччю. Так, якщо на територіях, що потрапили під німецьку окупацію, вирішення «єврейського питання» означало поголовне знищення людей цієї національності, то в «Трансністрії» єврейські гетто проіснували всю війну. Гетто «Трансністрії» мали можливість користуватися підтримкою Міжнародного Червоного Хреста та єврейської общини Румунії.[25]
На території, підпорядкованій румунській адміністрації, здебільшого дотримувалися правила: євреїв масово не розстрілювати.

«Надмірний» лібералізм румунських союзників стосовно євреїв не схвалювався німцями. Зокрема, у листі до служби безпеки рейху від 14 січня 1942 р. імперський радник Ф. Шмідт доповідав: «Румунський уряд на своєму кордоні, який знаходиться в 35 км від Вінниці, зібрав 60 000 євреїв, що становить украй небезпечну силу ворожого шпіонажу й саботажу, а також є розповсюджувачами епідемій та інфекційних захворювань... Необхідно краще охороняти кордон або запропонувати румунському урядові так вирішувати єврейське питання, як це робиться в німецькій зоні...»[26]

Головною ознакою перебування румунських окупантів на Вінниччині були масові пограбування, заборона українських шкіл, румунізація. На українських землях, які перейшли до «Трансністрії», ліквідовувалися МТС, державні фабрики і заводи. Усе їхнє рухоме майно вивозилося до Румунії, а нерухоме роздавалося колишнім власникам чи політичним прихильникам окупантів. Якщо німецькі окупаційні власті для задоволення інтересів Німеччини проводили політику відновлення виробництва, організації економічного життя на загарбаній території, то румунська влада виявилася нездатною для такої ролі.

Румунські окупанти, як і німецькі, зберегли колгоспну систему господарювання, лише проголосивши колгоспи общинами та замінивши їх назви румунськими (так на вінницькій землі з'явились общини «Фурніка», «Албіна», «Плугатар», «Вікторія»та ін.). Левова частка виробленої в них продукції вилучалася «губернаторством».

20 березня 1942 р. губернатор Г. Алексяну запровадив обов'язкову трудову повинність для жителів Трансністрії. Усі особи віком від 16 до 40 років мали «використовуватися на різних роботах воєнного характеру, на роботах для установ і підприємств – громадських і приватних, а також на сільськогосподарських роботах екстреного характеру».[27]
Проте, на відміну від німців, румуни не переміщували населення з обжитих місць, більше того вони не дозволяли цього робити і самим німцям. Так з Бершадського, Крижопільського, Могилів-Подільського, Ободівського, Ольгопільського, Піщанського, Станіславчицького, Тростянецького, Томашпільського, Тульчинського, Шаргородського, Шпиківського, Чернівецького, Чечельницького, Ямпільського районів вивезено в нацистське рабство лише 1388 чол., тоді як із сусіднього з Трансністрією Гайсинського району, що перебував під німецькою окупацією – 4862, не говорячи про Вінницю, звідки вивезено 13 400 чол.[28]
Особливо інтенсивно грабувалося сільське населення напередодні відступу румуно-німецьких загарбників. Причому як румунами, так і німцями.

Відступаючи під нищівними ударами Червоної армії, ворог руйнував міста, села, забирав у рабство населення. Перетворення в зону пустелі території України було стратегією Вермахту. Польові роботи належало припинити, зернові й олійні культури – вимести повністю, включаючи насіннєвий фонд. Трактори, молотарки, інша сільськогосподарська техніка й запасні частини повинні бути вивезені. З України до Німеччини та Румунії потяглися незліченні ешелони, навантажені мільйонами тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурними цінностями. Розпочалося тотальне пограбування України. За період окупації з одного лише Ямпільського району було забрано 87 тракторів, 39 вантажних автомобілів, 9 комбайнів «Комунар», 4075 голів коней, 719 – волів, 2565– корів, 4914 – свиней, 8046 – овець, 855 – лошат, 1880 – телят, 30 946 – птиці, 1391 віз, 748 саней, 59 265 ц зерна, 1600 ц цукру.[29]
За румунськими даними, наприкінці війни загальна вартість награбованого в СРСР майна становила близько 948 млрд. лей у довоєнній валюті (для порівняння: видаткова частина державного бюджету Румунії в 1941-1942 рр. становила всього 160 млрд. лей).[30]

Звільнена від німецько-фашистських загарбників Вінниччина лежала в руїнах. Промисловість, транспорт області були зруйновані. З 579 підприємств повністю були зруйновані 376, серед них Вінницький суперфосфатний завод, швейна фабрика ім. Володарського, взуттєва фабрика, більшість цукрових заводів. Величезних матеріальних збитків окупанти заподіяли в сільській місцевості. Вони спалили і зруйнували 44230 будівель, в тому числі 4898 будинків виробничого призначення, 5455 житлових, 7166 тваринницьких ферм. Вивезли або зіпсували 4670 тракторів, 840 комбайнів, сотні інших сільгоспмашин, знищили 345 тис. голів великої рогатої худоби, 178 тис. коней, 450 тис. свиней, 151 тис. овець. Прямі збитки, заподіяні фашистами народному господарству області, становили 24,1 мільярда карбованців (у довоєнних цінах)[31]

За період окупації розстріляно і закатовано 204 781 подолянина, 49 972 військовослужбовця, кинуто до в’язниць 34 439 чоловік[32]
, 78 650 громадян силоміць вивезли на каторжні роботи до Третього рейху й в гетто.[33]

Окупаційний режим в Україні був одним з найстрашніших явищ в багатовіковій історії нашого народу. Він являв собою концентрований вираз сутності фашизму – криваву диктатуру. Окупанти організовано і планомірно здійснювали масові злочини. Україна була відкинута на десятиріччя назад у своєму розвитку.

В цілому німецькі та союзні їм окупаційні війська у свідомості населення Вінниччини залишились як злочинці, що чинили масові криваві розправи над мирним населенням, грабували й екслуатували його, караючи за найменший непослух чи зневагу до завойовників.

[1]
Мельничук І.П. Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці// Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вінниця. – 2000, вип. 2, С.174.

[2]
Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.ІІІ.— С.358

[3]
Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941 - 1945: Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегії І. О. Герасимов. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000. – С. 174.

[4]
Вінницька правда. - 1944. - 8 жовтня.

[5]
Гальчак С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Вінобллдрукарня», 2004. – С.5.

[6]
Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1945 рр. Збірник документів і матеріалів. - Одеса, 1971.-С.68

[7]
Гальчак С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Вінобллдрукарня», 2004. – С.7.

[8]
Мельничук І.П. Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці// Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вінниця. – 2000, вип. 2, С.175.

[9]
ДАВО, Ф.Р-1683. - Оп.1. - Спр. 10 - Арк. 282.

[10]
Литвин В. Україна в роки окупації (З циклу статей «Україна в Другій світовій війні»)// Історія в школах України. – 2005. - №1. – С. 55.

[11]
Гальчак С.Д. Пограбування та експлуатація сільського населення Вінниччини німецько-фашистськими окупантами в період Великої Вітчизняної війни. – Вінниця, 1996. – С. 6.

[12]
Литвин В. Україна в роки окупації (З циклу статей «Україна в Другій світовій війні»)// Історія в школах України. – 2005. - №1. – С. 54.

[13]
Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941 - 1945: Наук.-публіцист. Видання. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2000. – С. 181.

[14]
ДАВО, Ф.Р. – 136. - Оп. 15. - Спр. 473. - Арк. 7.

[15]
Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – С. 63.

[16]
Гальчак С. Німецько-фашистський окупаційний режим на Вінниччині: цивільне населення – жертва терору і насильства// Книга скорботи України, Вінницька область. – Т.1. – Вінниця, 2001. – С. 13.

[17]
Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.ІІІ.—С.392

[18]
Петрова А.І. Становище на Поділлі в роки німецької окупації (1941-1944)// ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2005. – Вип. 9.-С. 267.

[19]
ДАВО, Ф.Р. – 1411С. - Оп. 1С. - Спр.3 - Арк. 100.

[20]
Петрова А.І. Становище на Поділлі в роки німецької окупації (1941-1944)// ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2005. – Вип. 9. С. 268.

[21]
Там само.- С. 270.

[22]
Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – С. 66.

[23]
Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941 - 1945: Наук.-публіцист. – К.:«Книга Пам'яті України», 2000. –

С. 177.

[24]
Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941 - 1945: Наук.-публіцист. Видання. – К.: «Книга Пам'яті України», 2000. – С. 177.

[25]
Винокурова Ф.А. Протистояння особистості політиці нацистського геноциду в Україні: документальні свідчення, інтерпретації, роздуми// Архіви України. – 2001. - №4. – С. 120.

[26]
Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – С. 113.

[27]
ДАВО, Ф.Р. – 1417. - Оп. 3. - Спр. 12 - Арк. 112.

[28]
Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – С. 120.

[29]
ДАВО, Ф.Р. – 425. - Оп. 1. - Спр. 16 - Арк. 131.

[30]
Загорулько М., Юденков А.Крах плана «Ольденбург»: О срыве экономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР.-М.: Экономика, 1974.- С. 378.

[31]
Книга Пам'яті України. Вінницька область. - У 9-и т. / Гол. редколегії М. М.Ільчук (1; 2; 7 тт.). – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1994 -1997. – С. 18.

[32]
Там само. С. 11.

[33]
Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Віноблдрукарня», 2003. – С. 111.