Громадянська війна в Югославії

“Громадянська війна в Югославії.

Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах”

План

Вступ

1. Історія виникнення конфлікту

2. Переростання кризи в «війну на Балканах», участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

3. Аналіз Югославської кризи

Використана література:

Вступ

Регіональні конфлікти у світі не припиняються протягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесіональна неоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протиріч створює криза. Проявом кризи суспільства служить різкий підйом соціальної напруженості, загострення всіх протиріч.

Значну роль у регіональних конфліктах грає проблема національного самовизначення тих чи інших національних спільнот. Югославська криза виникла з такої проблеми. Проблема національного самовизначення відігравала значну роль, але крім того існувало ще багато інших нашарувань. Існує кілька причин, що спонукують людей різних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові, національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на які накладаються економічні причини і соціальна нерівність. Не всі проблеми цього ряду вдається розв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому Югославська громадянська війна. Черговий виток Югославської кризи – Косовський конфлікт не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у його світове співтовариство, загостривши багато протиріч.

1. Історія виникнення конфлікту

Варто нагадати, що після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні Італія, яка воювала на стороні Антанти, зажадала повернення своєї історичної області Далмації, де значну частину населення складали хорвати. Не бажаючи віддавати цю територію хорвати зволіли об'єднатися з родинними по мові сербами в єдину державу, названу Югославією.

У соціалістичній Югославії федеративним відносинам завжди приділялася велика увага. Югославія пишалася досягненнями в області міжнаціональних відносин. Особливо чуйне керівництво країни відносилося до 25 етнічних груп, національних меншостей. У краї Косово існувало безліч національних шкіл, університет, розширювалися права автономії. Після Другої світової війни Косово отримав статус національної області в складі Сербії. Але вже в 1963 р. Косово став автономним краєм. Конституція 1974 р. наділила край такими широкими повноваженнями, що він фактично став самостійним суб'єктом федерації. Представники Косово були членами колективного органу управління країною – президії СФРЮ. Автономний край мав рівні права з іншими республіками, крім одного – він не міг відокремитися від Сербії. Косово довгі роки намагався домогтися статусу республіки, мріючи про створення єдиної албанської держави. Останні 20 років албанці відмовлялися брати участь у переписі населення, тому дані про їхню чисельність різняться. По деяким даним албанці складають 77% усього населення, а серби – 13 %.

У СФРЮ націоналістична діяльність у краї Косово почалася відразу після війни і не припинялася ні на день. Підпільні організації усередині країни підтримувалися албанськими організаціями в усьому світі, такими як «Союз косоварів» (Рим, Туреччина), «Призренська ліга» (США, Туреччина, Австралія, Канада, Франція, Бельгія, Німеччина). У 1981 р. у Косово спалахнуло повстання, на ціле десятиліття підсиливши напруженість усередині Сербії, загостривши міжреспубліканські відносини в країні. Мітинги і демонстрації виступали під гаслами «Косово – республіка», «Косово – косоварам», «Ми — албанці, а не югослави». Посилення вуличної боротьби супроводжувалося активізацією діяльності по перетворенню Косово в «етнічно чистий» край. Націоналісти використовували різні методи, аж до погроз фізичного винищування сербів, чорногорців і миролюбних албанців. Процес витиснення, що неприпиняється, із краю жителів сербської і чорногорської національностей став найважливішим індикатором кризи. За даними газет сербське населення скоротилося до 1991 р. до 10%. Союз письменників Косово, що очолювався Ибрагимом Руговой з 1988 р., став рупором ідей національного відокремлення краю.

Влада використовували різні методи боротьби: вводився воєнний стан і комендантська година; розроблялися нові економічні програми рішення «проблем Косово», що містили в собі подолання замкнутості краю, зміна його економічної структури, зміцнення матеріальної основи самоврядування; починалися політичні спроби формування єдності на класовій, а не національній основі. Однак досягти позитивного результату не вдалося. Безрезультатність пошуку виходу з кризи привело керівництво Сербії до переконання, що тільки централізація влади і скасування деяких повноважень зможе стабілізувати ситуацію. У Сербії розгорнулася компанія за правову, територіальну й адміністративну єдність республіки, за скорочення прав автономних країв. Погроза розпрощатися з мріями про республіку вивела на вулиці Приштини, столиці краю, у січні 1990 р. 40 тисяч албанців. Гнівні, протестуючі, готові боротися за свої права вони являли загрозу для стабільності Сербії і навіть Югославії. Це відбувалося в той час, коли безрезультатні суперечки про майбутнє федерації дозволили Словенії і Хорватії відкрито говорити про незалежність. Все відбувалося на тлі кризи, що охопила всі сфери життя і структури влади. Введені в край військові підрозділи і поліцейські силою спробували утримати порядок у Косово. Це спричинило зіткнення і жертви. Кваплячи події, албанські депутати Скупщини проголосили Косово республікою. У відповідь Скупщина Сербії розпустила Скупщину Косово, обґрунтувавши це беззаконням, що панує в краї, і порушенням порядку. Але ці міри тільки збільшили ситуацію.

Прийнята в 1990 р. конституція Сербії звела правовий статус краю до територіальної і культурної автономії, позбавивши її всіх елементів державності. У знак протесту албанці почали компанію цивільної непокори: створювалися рівнобіжні структури влади (підпільний парламент і уряд), албанські учителі відмовлялися навчати новій шкільній програмі і почали учити по албанській шкільній програмі в підпіллі. В умовах підпілля займався й албанський університет. У результаті весь край розділився на два рівнобіжних суспільства – албанське і сербське. Кожне мало свою владу, свою економіку, свою освіту і культуру. В офіційній економіці безсумнівно домінували албанці, використовуючи частки фірми і приватний капітал. У політичній структурі були представлені винятково серби, тому що албанці бойкотували вибори. У вересні 1991 р. албанці провели референдум про незалежність Косово і створенні незалежної республіки й усі висловилися «за». 24 травня 1992 р. відбулися вибори президента і парламенту, серби не брали участь, а албанці вибрали президентом Ругову.

Улітку 1991 р. Югославія почала розвалюватися. З неї вийшли і проголосили незалежність Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія. У складі Югославії залишилися Сербія і Чорногорія. У момент відділення Хорватії, Боснії і Герцеговини серби, що там жили, заявили про своє прагнення виділитися з них і приєднатися до Сербії. Конфлікт прийняв збройний характер. У ході конфлікту проводилися «етнічні чищення», виселення з захоплених територій інших народів. Уже до початку 1993 р. у цьому конфлікті загинуло більш 160 тисяч чоловік. У Європі це був перший самий кривавий конфлікт після Другої світової війни.

2. Переростання кризи в «війну на Балканах», участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

Світове співтовариство з тривогою спостерігало за розвитком конфлікту в Югославії. ООН, ОБСЄ, Контактна група відзначали порушення прав людини на території Косово. Саму активну позицію зайняло НАТО, яке одержало в попередні роки в Боснії і Герцеговині карт-бланш на самостійну миротворчу діяльність. Західні ЗМІ говорили про «рух за автономію Косово» і численні порушення прав людини, але не про сепаратизм косовських албанців і терористичних дій ОАК. Укорінилася точка зору про винність тільки Белграда і необхідності застосування військової сили. Тим більше, що спроби дозволити кризу мирним шляхом через переговори, човникову дипломатію і навіть погрози застосування санкцій і повітряних ударів НАТО по Сербії ні до чого не привели. Розміщення сухопутних сил НАТО в Македонії на границі із Сербією свідчили про серйозність намірів.

Хронологічно можна простежити як наростала криза:

· березень 1998 — СБ ООН приймає резолюцію про збройовий ембарго у відношенні Союзної Республіки Югославії,

· квітень 1998 — Республіка Сербія висловлюється на референдумі проти міжнародного посередництва у врегулюванні косовської кризи,

· травень 1998 — президент СРЮ Мілошевич і Ругова домовляються про щотижневі зустрічі делегацій,

· червень 1998 — косовські албанці відмовляються від діалогу із Сербією (вони будуть бойкотувати зустрічі ще 12 разів),

· серпень 1998 — НАТО схвалило три варіанти військового врегулювання косовської кризи,

· 23 вересня 1998 СБ ООН приймає резолюцію, що наказує Белграду припинення бойових дій, відвід спецпідрозділів з Косово. Початок діалогу з косовськими албанцями і забезпечення умов для повернення біженців,

· 13 жовтня НАТО віддає наказ про прискорення підготовки операції на території Косово і дає Югославії 4 дні (ультиматум буде продовжений до 27 жовтня) для виконання усіх вимог світового співтовариства. Мілошевич підписав договір про відвід сербських військ з Косово, розміщення 2000 спостерігачів з ОБСЄ і контролі авіації НАТО повітряного простору Косово,

· 24 жовтня СБ ООН приймає резолюцію, що наказує Белграду виконати усі вимоги ООН,

· 30 жовтня НАТО починає контрольні польоти над Косово

· 13 листопада НАТО приймає рішення про розгортання 1700 військових у Македонії з метою надання допомоги, у разі потреби спостерігачам ОБСЄ в Косово,

1999 рік

· 15 березня виявлені тіла 45 албанців у Рачаке. Белград говорить про убивство в ході бойових дій терористів з ОАК, експерти заявляють про «злочин проти людяності»,

· 29 січня Контактна група виступає з твердою вимогою до Белграда і Приштині розпочаті мирні переговори не пізніше 6 лютого. Як основу пропонують 10 принципів, серед яких – повага територіальної цілісності Сербії і Югославії і виділення краю Косово істотної автономії,

· 7-23 лютого переговори в Рамбуйє між делегаціями уряду Сербії і косовських албанців про врегулювання на мирній основі. На останньому етапі США передають сторонам, що переговорюються, додаткові документи (які передбачають уведення військ НАТО), що офіційно не обговорювалися Контактною групою. США, підтримані всіма членами Контактної групи крім Росії вимагають підписання всього пакета документів,

· с 15 березня проходить другий раунд переговорів у Парижеві по врегулюванню в Косово. Переговори закінчилися нічим, підписала документи тільки албанська сторона.

· 24 березня блок НАТО почав першу фазу союзницької операції «Союзна сила», почалося бомбардування цілей у Сербії і Чорногорії. Белград оголосив про розрив дипломатичних відносин з чотирма ключовими країнами НАТО – США, Великобританією, Німеччиною і Францією.

· 16 квітня заява Ради по зовнішній і оборонній політиці Росії, у якому бомбардування Югославії розцінювалися як агресія НАТО проти суверенної держави. У ньому говоритися про те, що «якщо Росія втягнеться в конфлікт, ймовірна і сама небезпечна ескалація – на рівень глобального конфлікту». Це був один з численних документів осудливих агресію, прийнятих у Росії.

· 23 квітня виповнюється місяць із дня початку операції «Союзницька сила», що не увінчалася успіхом. На територію Югославії скинуто 5 тисяч тонн бомб, випущено 1500 крилатих ракет, убито близько 500 цивільних облич, близько 4 тисяч одержали поранення. У Вашингтоні відкривається ювілейний самміт НАТО, присвячений до 50-річчю організації і присвячена нової концепції НАТО, що передбачає самостійність воєнних дій альянсу на Європейському континенті. Єврокомісія затверджує заборону на постачання нафтопродуктів у СРЮ.

· 27 квітня в Москві проходять російсько-американські консультації по Югославії, при участі заступника держсекретаря США Телботта і спецпредставника президента РФ по Югославії Черномирдіна. НАТО продовжує наполягати на висновку з Косово усіх військ і поліції СРЮ і введенні 30 тисячного натовського контингенту. Президент США повідомляє про призов на службу резервістів. НАТО заявляє про збільшення військового контингенту в прикордонних районах до 55 тисяч.

· 6 травня проходить нарада міністрів закордонних справ «великої вісімки» у Бонні - по розгортанню в Косово міжнародних сил, по забезпеченню безпеки під егідою ООН. Офіційно оголошено сім принципів, з якими погодилася і Росія і країни НАТО.

· 7 травня ракети НАТО попадають у будинок посольства Китаю в Белграді (3 китайських журналісти загинули, 20 громадян КНР поранені). Пекін вимагає розслідування й офіційного вибачення.

· 10 травня в Гаазі починається слухання по позові Белграда до 10 країн НАТО, що приймають участь у бомбардуваннях Югославії. Представник СРЮ в Міжнародному суді заявляє, що за час бомбардувань загинуло 1,2 тисячі мирних жителів, більш 4,5 тисяч одержали поранення

· середина травня – пророблення планів наземної операції НАТО проти Югославії

· 2 червня Міжнародний суд ООН у Гаазі відхилив позов Белграда до країн НАТО, обвинуваченим СРЮ в порушенні міжнародного права. За результатами тривалих переговорів Черномирдін і Ахтісаарі вилітають у Белград, де представили Мілошевичу останній варіант «мирного плану», що фактично повторює умови НАТО.

· 3 червня парламент Сербії схвалив «мирний план» Черномирдін - Ахтісаарі, заснований на натовському трактуванні принципів «вісімки»: вивід військ і поліцейських СРЮ, міжнародна присутність зі значною участю НАТО під єдиним командуванням. Російські військові жорстко заявляють про незгоду з тим, що російські миротворці будуть знаходитися під командуванням НАТО, відносини з який у Росії «заморожені».

· 7 червня зривши переговорів між югославською владою і НАТО, серби припинили діалог у знак незгоди з вимогою вивести військовий контингент протягом тижня, а не 14 днів як передбачено планом, а також не погодилися підписати не тільки військове, але і політична угода з НАТО

· 8 червня глави МЗС «вісімки» на екстреному засіданні погоджували текст проекту резолюції СБ ООН. Прийнято рішення «про розміщення в Косово під егідою ООН цивільної присутності і присутності по забезпеченню безпеки». Формулювання про військову присутність НАТО не включені в текст резолюції, хоча згадування про нього є в додатку до резолюції, а саме в плані Черномирдіна - Ахтісаарі

· 9 червня підписана угода між сербськими і натовськими військовими на границі Югославії і Македонії

· 10 червня почався висновок військових і поліцейських з Косово. Генсек НАТО Солана віддає наказ про припинення бомбардувань. СБ ООН приймає резолюцію про розгортання в Косово цивільного контингенту і забезпеченні міжнародної присутності по безпеці в Косово. Представники ОАК заявили, що не складуть зброю в тих місцях, де будуть знаходитися російські миротворці. Починаються переговори російських і американських військових про розгортання миротворчих сил у Косово, про синхронне введення російських і американських військ.

· 11 червня представник НАТО заявляє, що відповідно до запевнянь Москви, російські миротворці не ввійдуть у Косово першими. Британський контингент, приведений у стан підвищеної готовності для введення в Косово після цього приділяється на вихідні позиції. Переговори російських і американських військових припиняються. Росію не влаштовує пропозиція розмістити її контингент в американському секторі Косово і що «вони повинні дислокуватися в північних районах Косово для захисту проживаючих там сербів»

· 12 червня вночі рота російських десантників входить у Приштину і займає аеропорт Слатіна. Ранком британські вертольоти з десантниками перетинають границю, уводиться британський і французький контингент і контингент США. Представник НАТО заявляє, що «не випробують занепокоєння з приводу прибуття в Приштину російських миротворців». Угорщина відмовляється надати Росії повітряний коридор для перекидання її миротворців. Пізніше відмовлять Румунія і Болгарія.

· 19 червня РФ і США на переговорах погодили питання про роль Росії в миротворчій операції в Косово. Російські миротворці будуть мати зони своєї відповідальності в американському, французькому і німецькому секторах, а також у районі Косово Поля. Аеродром Слатіна буде знаходитися під спільним контролем

· 20 червня Клінтон і Єльцин на зустрічі в Кельні офіційно оголосили про рішення питання про роль Росії у врегулюванні конфлікту в Косово. Генсек НАТО Солана повідомив про формальне припинення операції «Союзницька сила» проти Югославії.

· 21 червня ОАК підписала з НАТО угоду про роззброювання. У Косово виявлені масові поховання албанців. Одночасно починаються масове насильство з боку ОАК у відношенні сербів, росте потік біженців-сербів з Косово.

3. Аналіз Югославської кризи

Югославська криза виникла не раптом, а виросла із тривалого регіонального конфлікту, що потенційно міг перерости в глобальний конфлікт. Глобальний характер конфлікти приймають, коли їхня нерозв'язаність являє загрозу для всього людства («холодна війна», погроза третьої світової війни).

Косовський конфлікт – це складова частина серії балканських конфліктів, зв'язаних з розпадом Югославії на самостійні держави: СРЮ (федерацію Сербії і Чорногорії), Боснію і Герцеговину, Словенію, Хорватію і Македонію. По суті це внутрішній конфлікт між центральною владою Союзної Республіки Югославії і збройних сепаратистів провінції Косово і Метохія. В основі конфлікту лежить протистояння двох етнічних груп, сербів, що складають основне населення СРЮ, і албанців, що складають більшість населення провінції і користаються підтримкою ззовні. Ціль керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербських населень, — збереження територіальної цілісності держави. Ціль албанських сепаратистів – здійснення прав на самовизначення з наступним ймовірним приєднанням до Албанії.

У результаті тривалого процесу переростання конфлікту в збройне зіткнення сторін і неможливості світового співтовариства примирити сторони і знайти рішення кризи мирним шляхом, криза переріс у воєнні дії НАТО проти СРЮ. Рішення про початок війни було прийнято 21 березня 1999 р. Радою НАТО – регіональною військово-політичною організацією 19 держав Європи і Північної Америки. Рішення про початок операції прийняв Генеральний секретар НАТО Солана відповідно до наданого йому Радою НАТО повноваженнями. Як підставу для застосування сили назване прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликану політикою геноциду, проведеної владою СРЮ стосовно етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» була почата 24 березня 1999 р., припинена 10 червня, закінчення операції – 20 липня 1999 р.. Тривалість активної фази війни – 78 доби. Брали участь: з одного боку – військово-політичний блок НАТО, представлений 14 державами предоставившими збройної чи сили територію, повітряне простір надали нейтральні країни Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія; з іншого боку — регулярна армія СРЮ, поліція і нерегулярні збройні формування. Третя сторона – Визвольна армія Косово, що представляє собою сукупність напіввійськових формувань, що використовують бази поза територією СРЮ. Характер воєнних дій являв собою повітряно-морську наступальну операцію з боку НАТО і повітряно-оборонну операцію з боку СРЮ. Силами НАТО було завойоване панування в повітрі, бомбовими і ракетними ударами по військових і промислових об'єктах була знищено: нафтопереробна промисловість і запаси палива, порушені комунікації, зруйновані системи зв'язку виведені тимчасово з ладу енергетичні системи, зруйновані об'єкти промисловості й інфраструктури країни. Утрати серед цивільного населення склали 1,2 тисяч убитих і 5 тисяч поранених, близько 860 тисяч біженців.

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих НАТО ще до війни. Війська СРЮ виведені з Косово. Однак основна декларована політична задача – запобігання гуманітарної катастрофи в провінції – не тільки не виконана, але і загострилася за рахунок росту потоку біженців-сербів після виходу армії СРЮ і введення миротворчих сил. НАТО ініціювало рішення СБ ООН миротворчу операцію по поверненню албанських біженців у Косово, що дозволило закріпити перемогу у війні і вивести Косово і Метохію з-під влади уряду СРЮ. У миротворчому контингенті беруть участь близько 50 тисяч військовослужбовців під керівництвом НАТО. Росія представлена 2600 військовослужбовцями, що діє під національним контролем. У результаті союзницької операції етнічний конфлікт сербів і косовських албанців тільки загострився.

Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надання підтримки однієї зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославії і збройних сепаратистів провінції Косово і Метохія. Ця акція з боку ООН не була визнана агресією. Міжнародний суд у Гаазі відхилив позов Югославії до 10 країн НАТО. По суті НАТО з інструмента реалізації рішень Ради Безпеки ООН у дозволі регіональних конфліктів перетворилося в самостійний фактор. Вашингтон зумів довести своїм європейським партнерам, що вони не зможуть вирішити складні міжнародні питання без США.

Повертаючи до історії конфлікту, слід зазначити той факт що в період «закипання балканського казана» міжнародне співтовариство не мало єдиної думки. Ситуація на Балканах збільшувалася накладенням національних, політичних і конфесіональних фактора. Процес розвалу СФРЮ в 1991 р. почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії. Крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що протипоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії. Міжнародною громадськістю в той час висловлювалися пропозиції про проведення спеціальної європейської конференції з проблем СФРЮ, що не були реалізовані з багатьох причин. У той час СРСР жил передпутчовими дебатами, знаходячись у свою чергу в періоді напіврозпаду. Німеччина вирішувала свої проблеми об'єднання. Реалізуючи свою давню дружню прихильність, вона поспішила нарівні з Ватиканом першої визнати незалежність Хорватії і Словенії. Західна Європа під тиском Німеччини і США поділили всіх конфліктуючих на «своїх» і «чужих». Католицькі Хорватія і Словенія, природно, були зараховані в «свої». Вони протягом досить тривалого періоду знаходилися в складі Австрійської імперії й об'єктивно тяжіли до Австрії і Німеччини. Що вийшла потім зі складу СФРЮ православна Македонія теж була зарахована в «свої», оскільки її керівництво було набудовано протизахідно і швидко погодилося на розміщення на своїй території американських миротворців під егідою ООН. Складніше справа обстояла з багатонаціональної і багатоконфесійної Боснією і Герцеговиною. Історично тут проживали в основному три етно-конфессиональние групи: католики-хорвати, слов'яни-мусульмани (які пізніше почали називатися боснійцями) і православні серби. Боснійці відразу ж були зараховані в «свої», а православні серби в «чужі». Такий поділ відбувалося з кількох причин. По-перше, серби історично виступали союзником Росії на Балканах, тому їх випливало максимально послабити, що побічно послабляло вплив Росії в цьому регіоні. По-друге, підтримуючи мусульман американці й у цілому Захід думали про забезпечення своєї енергетичної безпеки, оскільки держави ісламського світу контролюють найбільшу частину нафтових світових запасів. Підтримуючи мусульман на Балканах, Захід побічно завойовував розташування багатих нафтою ісламських держав. Іншими словами західна політика на Балканах із самого початку будувалася виходячи зі своїх політичних інтересів, а не з позицій примирення сторін і врегулювання конфлікту, що розпалюється.

Югославська криза продемонструвала на скількох далеко просунулися американці на шляху до воєн майбутнього:

· ведеться пошук нетрадиційних форм застосування військової сили (наприклад, миротворчі операції),

· розробляється теорія і практика обмеженої війни, у ході якої уражається лише те, що самому Заходу без потреби (збереження злітної смуги приштинського аеропорту тому приклад).

· ударними темпами створюються високоточні засоби поразки, ведуться дослідження в області зброї, що не руйнує, (наприклад застосування в Югославії зброї, що тимчасово виводить з ладу енергетичні системи).

«Союзницька сила» задумувалася як безкровна операція по виведенню з ладу системи керування країною. Передбачалося, що демонстрація можливостей західної зброї зломить бажання народу і режиму пручатися. Перший місяць вона дійсно була такою. Високоточна зброя (ВТО) складало 95% від застосовуваних засобів поразки. Ніколи в історії людства такі масштаби напади не супроводжувалися настільки малими жертвами. Однак на початку травня положення різке змінилося. Не досягши ні політичних, ні військових результатів, більш того спровокувавши гуманітарну катастрофу в Косово, керівництво НАТО повернулося до перевіреним часом рецептам тотальної війни. У результаті частка ВТО складала 35%. Навряд чи є випадковим збігом, що Мілошевич капітулював після того, як почалося масоване знищення системи енергопостачання, характерне для традиційних воєн на поразку.

В оцінках цієї операції НАТО у світовому співтоваристві існує розкид думок. Але поступово на Заході складається новий підхід, заснований на приматі космополітичних прав людини над міжнародним правом, що спирається на фундаментальну категорію державного суверенітету. Існує розбіжність, якщо не пряме протиріччя, між правилами світового порядку, покладеними в основу Статуту ОООН і правами, сформульованими в Загальній декларації прав людини – другій опорі життєдіяльності. Статут забороняє застосування сили, що порушує державний суверенітет. Декларація ж захищає права індивідуума від державного придушення. Проблема «гуманітарного втручання» виникає з цієї розбіжності. У цей «зазор» і «утиснувся» блок НАТО зі своєю операцією в Югославії.

Югославська криза вкрай ускладнила і без того заплутані в той час російсько-американські відносини. Росія заморозила політичні і військові контакти з НАТО. У заяві Ради по зовнішній і оборонній політиці Росії бомбардування Югославії розцінювалися як агресія НАТО проти суверенної держави. У ньому говоритися про те, що «якщо Росія втягнеться в конфлікт, ймовірна і сама небезпечна ескалація – на рівень глобального конфлікту».[6] Зупинив ескалацію цієї кризи здоровий глузд і розуміння того, що «якщо в результаті югославської трагедії вибухнути ядерна війна, її жертвою стануть усі народи Югославії і всі інші народи світу. Чи готові ми піти на це для того, щоб зберегти авторитет НАТО чи престиж Росії?»

Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.

В основі Югославський кризи лежав конфлікт, головна причина якого – протиріччя між ростом національної самосвідомості, з однієї сторони (албанської в даному випадку), і бажанням зберегти територіальну цілісність, з іншої сторони (сербів). Косовський конфлікт подібний сотні таких же, але відрізняється особливою опуклістю проблеми в силу конкретних історичних особливостей: Косово для сербів те ж, що Куликове поле для росіян. Але все-таки нема рації в історичному виправданні претензій на ту чи іншу землю – її долю повинні вирішувати живучі на ній люди.

Розпад Югославії викликав безліч територіальних конфліктів, що вилилися у воєнні дії, етнічні чищення, утиски по конфесіональній ознаці. Конфесіональні групи були учасниками конфліктів у Сербії, Хорватії і Косово (мусульмани і християни), Відбувалося накладення національних, політичних і конфесіональних факторів. Процес розвалу Югославії почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії але крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що противопоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії.

Югославська криза виникла не раптом, а виріс із тривалого регіонального конфлікту, що міг перерости в глобальний конфлікт. У результаті тривалого процесу переростання конфлікту в збройне зіткнення сторін і неможливості світового співтовариства примирити сторони і знайти рішення кризи мирним шляхом, криза переріс у воєнні дії НАТО проти СРЮ. Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.

Внутрішній конфлікт у Косово, який призвів до Югославської кризи, міг обернутися зовнішнім конфліктом між США і Росією. Цей конфлікт припав на час, «коли став розростатися системну геополітичну кризу, викликана розпадом СРСР, яка привело до процесу світового перерозподілу центрів сил. Наслідок цього перехідного етапу в тому, що Росія – уже не імперія, а США ще не імперія, але США вважають, що вони вже імперія, а Росія – що вона ще імперія, тобто Росія і США помиляються у своїх можливостях впливати на інший світ». Переоцінка своїх можливостей і бажання зберегти престиж могли поставити увесь світ на межу катастрофи.

Югославська криза показала, що найважливішим фактором врегулювання є вірне визначення характеру конфлікту. Проводячи операцію «Союзницька сила» Захід, якщо усерйоз відноситися до оголошеною ним цілі операції – захист косовських албанців від геноциду, не зуміли цього зробити. У НАТО виходили з того, що в Косово має місце боротьба режиму з частиною населення. Звідси — помилкова посилка, начебто перші ж удари спровокують крах режиму Мілошевича і змінювати політику центральної влади СРЮ. Хід подій показав, що розрахунки не виправдалися. Причина в тім, що сутність конфлікту — у боротьбі двох етносів за територію й обмежені ресурси. З закінченням операції «Союзницька сила» цей конфлікт не закінчився і невідомо коли закінчитися.

Двадцяте століття не дало універсального рецепта рішення таких конфліктів. Єдине, що стало очевидним, — ці конфлікти не мають вирішення, якщо не досягнута згода між безпосередніми сторонами конфлікту. Третя сторона може виконувати або роль посередника, або – гаранта. А умовою мирної трансформації конфлікту може бути тільки відмовлення від застосування сили, саме тому, що в остаточному підсумку потрібна готовність до усунення ненависті між конфліктуючими сторонами.