Видатні вчені Стародавнього Риму

Великого розвитку в I - II століттях нашої ери отримали освіта й наука. У Римі і багатьох провінційних центрах було зорганізовано навчання для дітей. Так, приватні вчителі або у себе вдома, або в громадських місцях, або просто у садах збирали групи дітей і за плату навчали їх читати, писати і рахувати. Це відбувалося так: вчитель вимовляв букви і слова, а учні повторювали їх вголос, потім він на навощеній дощечці писав букви і слова, а учні списували їх. У подібних початкових школах вчилися діти віком від 7 до 12 років. Наступною ланкою освіти була “граматика”, де курс навчання тривав чотири роки. Приміщення таких шкіл прикрашалисяпогруддями письменників і філософів. Тут учні читали і коментували уривки зтворів поетів і письменників, робили письмові вправи. Грецька і латинська літератури вивчалися як окремі предмети. Досягши 36 років, учні переходили до школи “риторики”, яку можна порівняти із сучасною вищою школою. Подібні школи користувалися великою популярністю, оскільки, незважаючи на посилення імператорської влади, в країні продовжувало цінуватися мистецтво красномовства. Самі імператори надавали кошти на утримання шкіл латинської і грецької риторики. “Ритори” – вчителі красномовства були частими гостями в маєтках аристократії. Вони вчили своїх слухачів мистецтву побудови фраз, вишуканості мови, організовували змагання слухачів, переможцям, як правило, дарували книгу.

У Римській імперії продовжували розвиватися історичні центри наукової думки - власне Рим, Александрія, Пергам, Родос, Афіни, Карфаген, Массилія. В Александрії існували Музейон і бібліотека, в Афінах - славнозвісні філософські школи, засновані ще Платоном (Академія) і Арістотелем (Лікейон). Великими культурними центрами залишалися Пергам і Родос, куди приїздили діти римської знаті завершувати свою освіту. А біля міста Пергам виник крупний науково-медичний центр - Асклепіон.

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній Секунд написав велику “Природну історію”, яка була першою енциклопедією з фізичній географії, ботаніки, зоології і мінералогії. У кінці I – на початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах “Діяння Публія Валерія Агріколи” і “Німеччина” описав побут і суспільний устрій племен Центральної Європи, які продовжували зберігати свою незалежність від Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще під час правління імператора Августа в Римі було створено школу для підготовки лікарів. Такі школи існували і в Малій Азії. У кінці II ст. прославився лікар Гален, який проводив досліди з вивчення дихання, діяльності спинного і головного мозку.

Нарівні з природними науками набули подальшого поширення астрономія та астрологія, але тут успіхів було не так багато, як в інших областях знань. Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно з якою центром Сонячної системи була Земля, а Сонце й інші небесні тіла оберталися навколо неї. Пізніше ця теорія була запозичена християнськими теологами і стала основою середньовічного розуміння устрою Всесвіту. Астрологія була занесена в Рим з Месопотамії і була популярна у II і особливо у III століттях.

Головним філософським центром у I - II століттях залишалися Афіни. На перших етапах великою популярністю користувалися стоїцизм та епікурейство. Серед плебса популярністю користувалися бродячі філософи - кіники, які часто виступали з різкою критикою представників аристократії. Найбільш відомим філософом-стоїком у II ст. був імператор Марк Аврелій Антонін (121 - 180 р.р.). Роки його правління знаменні тим, що у цей час кризові явища всередині імперії ставали все більш інтенсивними, вищі суспільні класи відмовлялися будь-що змінювати для того, щоб зберегти існуючий суспільний лад. У стоїчній етиці вони бачили певні засоби морального відродження суспільства. У своїх роздумах “До самого себе” імператор проголошував: “Єдине, що перебуває під владою людини, - це її думки…Заглянь у своє нутро. Там, всередині, знаходиться джерело добра, яке здатне бити, не вичерпуючись, якщо до нього постійно докопуватися”.

Природною, виразно матеріалістичною для свого часу філософією античності в Римі було епікурейство, яке значно розповсюдилося в останні роки Римської республіки і на початку імператорського правління. Основоположники цієї філософської течії, як, наприклад, Тіт Лукрецій Кар (95 - 55 р.р. до нашої ери), підтримували переконання ранніх представників атомістичного вчення і захищали основні принципи атомізму. Вони говорили про нестворюваність матерії як такої. З незнищенністю і нестворюваністю матерії, тобто з її нескінченністю у часі, вони пов'язували і нескінченність матерії у просторі. Атомам, згідно Лукрецію, властивий рух. Лукрецій намагався обгрунтувати відхилення від прямолінійного руху атомів. Разом з величиною і формою атомів, рух, на думку філософа, є причиною строкатості і різноманітності речей у світі. Душу Лукрецій вважає матеріальною - особливою сполукою повітря і тепла. Вона протікає через все тіло і утворена найтоншими і найменшими атомами.

ЛУКРЕЦІЙ, ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР
(Titus Lucretius Carus) (біля 99 – біля 55 до н.е.), римський поет, автор дидактичного епосу Про природу
(De rerum natura
). Лукрецій – римський громадянин, можливо шляхетного походження, судячи з виражень, у яких він присвячує свою працю видному державному діячу Гаю Меммію (претор у 58 до н.е.). Усе, що ми знаємо про життя Лукреція, зводиться до повідомлення св. Ієроніма, що, по всій імовірності цитуючи Світонія, говорить: «Наповнений любовним зіллям, Лукрецій позбавився розуму, у світлі проміжки він написав кілька книг, пізніше виданих Цицероном, і позбавив себе життя». Історія божевілля і самогубства Лукреція (що надихнула Теннісона на створення поеми Лукрецій
) і роль Цицерона в його літературній долі зробилися предметом жарких суперечок. У листі брату Квінту, написаному в лютому 54 до н.е., тобто незабаром після смерті поета, Ціцерон згадує його поему, але лише для того, щоб визнати в ній «багато проблисків генія, але також і чимале мистецтво».

Поема Про природу
є самим великої з викладів філософії, що дійшли до нас, Епікура (ок. 340–270 до н.е.). Вона складається із шести книг. У перших трьох установлюються фундаментальні принципи («Ніщо не виникає з нічого», «Ніщо ніколи не гине»). Далі Лукрецій систематично викладає навчання про Уселеної, що складається з нескінченної кількості малюсіньких неподільних часток (атомів) і нескінченного порожнього простору, через которое вічно падають ці частки. Лукрецій затверджує також, що атоми не мають ніякі якості, крім визначеного розміру і форми, а всі інші сприймані нами властивості об'єктів (колір, запах, тепло і т.д.) виникають у результаті впливу на людські органи почуттів різних сполучень атомів. Усе, що утворено з атомів, у тому числі земля і небо, людські розум і душа, піддано руйнуванню, безсмертя душі – вигадництво. У наступних книгах ці принципи застосовуються для пояснення різних явищ. IV книга присвячена зору, слуху й іншим почуттям, а також любовної пристрасті, що дає автору можливість вибухнути обуреною сатирою з приводу божевілля закоханих. У V книзі розглядаються питання космогонії, походження рослин, тварин і людину, а також суспільства і цивілізації. У VI книзі, очевидно незакінченої, Лукрецій звертається до настільки різноманітних явищ, як блискавка, магнетизм і вулкани. Неодмінна основна ідея усього викладу – фундаментальний принцип Епікура, що говорить, що єдиним джерелом знання є почуттєве сприйняття. Лукрецій формулює цю думку з повною виразністю (книга I 422–425, IV 469–521) і підтверджує вірність даному принципу постійними звертаннями до свідчень почуттів, уводячи їх в оповідання у виді мальовничих картин із самих різних областей.

Очевидно, Лукрецій знаходив навчання Епікура як таке цікавим і привабливої і вірив, що його істинність може бути доведена. Однак у ліричних відступах, а також у вступах і висновках окремих книг Лукрецій дає зрозуміти, що він цінує це фізичне навчання ще і як надійна підстава морального навчання, відповідно до якого добре лише те, що здається «гарним» почуттям (тобто приємно для них). Однак Лукрецій не починає ніяких спроб розв'язати моральних проблеми. Будучи епікурейцем, Лукрецій не мав потребу в таких абстракціях, як платонівська «ідея блага» чи «борг» стоїків. Люди представляються поету жорстокими, жадібними, нездатними насолоджуватися радостями життя, і він шкодує про їхнє неуцтво. Лукрецій зберіг загострену чутливість до людського страждання, він співчуває навіть корові, що позбавилася теляти (II 352–366). Лукрецій вірив, що, як тільки люди позбудуться від неуцтва і породжуваних їм безглуздих страхів і марних бажань, природженої їм доброти і здатності до співчуття (порівн. V 1019–1023) виявиться досить для того, щоб стримати властивий їм егоїзм, що зробить їх здатними вкушати «життя, гідну богів» (III 322).

Те деяке, що нам відомо з ранньої літератури епікуреїзму, не дозволяє судити про ступінь оригінальності Лукреція як мислителя. Сам він анітрошки не претендував на це звання, заявляючи, що його ціль – пояснити співгромадянам «загадкові відкриття греків» (I 136). Своє рішення писати у віршах Лукрецій виправдує надією, що мед Муз зробить ліки солодшими (I 945–947). При цьому зразком Лукрецию могла послужити поема Про природу
сицилийского грека Емпедокла (ок. 450 до н.е.), про яке він відзивається з замилуванням (I 729–733). Деякі розділи поеми, у тому числі похмурий фінал, що восходит до опису афінської епідемії 429 до н.е. у Фукідіда, можуть бути з усією визначеністю простежені аж до своїх грецьких прототипів. В інших випадках згадування таких недавніх винаходів, як водяний чи млин театральна завіса, дозволяють припустити, що тут Лукрецій ґрунтувався на власному досвіді. Про найбільш цікаві місця поеми, наприклад про зображення «примітивної людини» у V книзі, можна сказати, що на них стоїть печатка генія. Окремі ідеї Лукреція можна вважати запозиченнями.

Твердження Лукреція, що він є першопрохідником в області латинського віршування (I 926–930), здається цілком виправданим. В епічного поета Еннія (239–169 до н.е., порівн. I 117–119) він запозичає деякі архаїчні обороти мови і традиційну фразеологію героїчної поезії. Лексикою і технікою Лукрецій почасти зобов'язаний і Явищам
Арата (у перекладі Цицерона), можливо, були в нього й інші зразки, про які нам нічого не відомо. Деякі з найбільш уживаних термінів Лукреція, такі, як primordia rerum (першооснови речей) замість «атомів» Епікура чи sensiferi motus (доставляющие відчуття руху), так і не ввійшли в число общеупотребимих. Античні коментатори визнавали вплив Лукреція на Вергілія, однак прийнята Вергілієм схема гекзаметра виключала багато типові для Лукреція малюнки вірша, а пізніші поети античності, хоча і виражали замилування Лукрецием, як це робили Овидий (43 до н.е.–17 н.е.) і Стацій (ок. 45–96 н.е.), як зразок незмінно обирали Вергілія. Деякі метричні і фонетичні ефекти Лукреція, наприклад рядок horrida contremuere sub altis aetheris oris (III 835), своєю витонченою алітерацією і точною відповідністю метричного і звичайного наголосу передбачають середньовічні явища в поезії. Це подібність, однак, зв'язано з пожвавленням у більш пізній поезії народної тенденції, на час заглушеною класичною традицією. Свідомого наслідування тут бути не могло, оскільки в Середні століття Лукрецій не тільки не користався впливом, але був просто невідомий.

Християнські автори, наприклад Лактанцій (біля 325), користалися випадами Лукреція в боротьбі проти язичеських марновірств. Однак позитивне навчання Епікура представлялося всякому розуму, сформованому ортодоксальною теологією, не просто блюзнірським, але незбагненним у своїй перекрученості. Лукрецій як поет був заново відкритий Відродженням (перше друковане видання його поеми вийшло ок. 1473), коли в нього знайшлося багато шанувальників і наслідувачів. Але репутація мислителя стала затверджуватися за Лукрецием тільки із середини 17 в., коли Пьер Гассенди (1592–1655) приступив до серйозного вивчення епікурейської філософії, а праці Галилея, Бекона і Декарта підготували розум людей до нового способу сприйняття «природи».

Тим часом поему Про природу
продовжували читати і любити; поза всяким сумнівом, вона вплинула на Ґете і Вольтера, її вплив очевидний у всій сучасній європейській літературі (мабуть, особливо в англійської – від Е.Спенсера до А.Е.Хаусмана). Однак більшість читачів, які захоплювалися Лукрецієм як поетом, ні в що не ставили – як дитячу і безглузду – його фізику і люто відкидали його релігійне і моральне навчання, причому зовсім не з одного святенництва. Навіть Г.Дж.Манро в передмові до свого видання поеми (1864), визнаючи, що «для Лукреція істинність його філософії стояла на чолі кута», усе-таки зауважує: «Для нас, однак, чи істинність хибність його системи значить надзвичайно мало, вона цікавить нас лише остільки, оскільки виявляється... лише інструментом для вираження крас його мови і добірності поетичних представлень». Лише на зорі 20 в. з'явилася можливість розглядати поезію, науку і філософію Лукреція як єдине ціле. У 1900 У.Г.Меллок переклав на англійський витяги з Лукреція (Лукрецій про життя і смерть
). У 1918 у книзі Г.Вудза Про природу речей
була почата спроба показати, що навчання Лукреція цілком погодиться з останніми даними науки. Незважаючи на безсумнівно властивій епікурейській етиці індивідуалізм, Лукреція вітали навіть правовірні марксисти.

Епікурейство жило в римському суспільстві досить довго. Однак коли в 313 р. християнство стало офіційною державною релігією, почалася наполеглива і безжалісна боротьба проти епікурейства і, зокрема, проти ідей Лукреція Кара, що зрештою привело до поступового занепаду цієї філософії.

Також до відомих вчених того часу відносять Асклепіада.

АСКЛЕПІАД (128-56 до н.е.) – давньоримський лікар, по походженню грек, засновник методичної школи, медичної системи, заснованих на атомістиці Епікура. Рекомендував простої, згідне з природою лікування ("лікувати надійно, незабаром і приємно"). Вважається, що Асклепіад ввів у медицину трахеотомію.