Львів’яни – лідери Народного Руху України

Львівська академічна гімназія

при національному університеті

“Львівська політехніка”

Львів
’
яни – лідери Народного Руху України

Виконав гімназист 7–А(11)класу

Копильчак Богдан

Науковий керівник – вчитель історії

Мацуська О. М.

Львів-2009

План викладення теми

І. Сторінки з історії

ІІ. Довідка з історії Народного Руху за перебудову

ІІІ. Діяльність Львівського Руху

1. Причини створення Львівської регіональної організації Народного Руху України

2. Намагання діячів створити ЛРО Народний Рух України

3. Створення та початок роботи ЛРО Народного Руху України

4. Коментарі щодо теперішньої ситуації

Список використаної літератури

І. Сторінки з історії

народний рух україна львівський

- березень - вересень 1989 року - в областях пройшли установчі конференції4

- 8-10 вересня 1989р. – Установчий з’їзд у Києві під назвою “Народний Рух України за перебудову”;

- 22.01.1990р. – “Живий ланцюг” до дня Злуки ЗУНР та УНР;

- 7-12 вересня 1990 – Масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття запорізького – козацтва;

- 9 лютого 1990 р – Народний Рух України зареєстрований Радою Міністрів.

- жовтень 1990 р – ІІ з’їзд Руху;

- 28 лютого - 1 березня 1992 р. – ІІІ з’їзд. Вдалося запобігти Розколу Руху;

- 1 лютого 1993 року – НРУ зареєстровано як партію;

- грудень 1993 р. - березень 1994 р – V з’їзд в два етапи у Києві;

- 15-17 грудня 1995 р. – VI з’їзд відбувся в Києві;

- 28-29 жовтня 1997р. – VIІ з’їзд відбувся в Києві;

- 30 травня 1999р. – VIІІ з’їзд в Києві;

- 12-13 грудня 1999 – ІХ з’їзд відбувся в Києві;

- січень 1999р. частина керівництва Руху на чолі з Ю.Костенком пішла на розкол Руху;

- 25 березня 1999 р. – в автомобільній катастрофі при нез’ясованих обставинахзагинув Голова НРУ В’ячеслав Чорновіл;

- 31 березня 1999 р. – Центральний Провід Руху обрав виконуючим обов’язки Голови НРУ (до наступного з’їзду) Г.Удовенка;

- 14 травня 1999 р. – Х з’їзд Руху відбувся в Києві;

- 5-6 травня 2001р. – ХІ з’їзд НРУ відбувся у Києві;

- 3 травня 2003 року – ХІІІ з’їзд. Головою партії було обрано Бориса Тарасюка;

- 20 березня 2004 року – ХІV з’їзд Народного Руху України;

- 19 лютого 2005 року – XV Всеукраїнські Збори Народного Руху;

- 16 листопада 2008р. – перший етап XVIII позачергових Всеукраїнських Зборів НРУ;

- 25 січня 2009р. – другий етап XVIII позачергових Всеукраїнських Зборів НРУ.

ІІ. Довідка з історії Народного Руху за перебудову

Історики ще не взялися за фундаментальні дослідження, присвячені діяльності Народного руху в радянську добу. Не всі важливі документи того часу збереглися, а ті, що збереглися, опубліковано тільки частково. Чи зрушиться з місця справа після 20-річного ювілею? Рух вписав себе в історію і цим заслуговує на те, щоб увійти в історичну пам’ять громадян України.

«Перестройка та гласность» до середини 1987 року досить слабо відчувалася в Україні, якою керувала партійна номенклатура КПУ на чолі з Щербицьким. Значний вплив на українське суспільство мала Чорнобильська катастрофа 1986 року, коли спільна біда, від якої нема порятунку , сколихнула народ. Некомпетентність тодішньої влади, замовчування наслідків трагедії – усе це викликало незадоволення більшості громадян, особливо тих, кого безпосередньо зачепила ця катастрофа. Заборона проведення молодіжної дискотеки на проспекті Шевченка під час святкування Дня міста Львова у вересні 1986 року викликала протест, що перетворився у стихійну маніфестацію, коли кількасот молодих людей ходили ввечері центральними вулицями та проспектами Львова і співали українських пісень. У 1987 році в Україні вже діяли нечисленні організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб «Рідне слово» (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (Львів-Київ).

Протестуючий потенціал почав зростати, перш за все, в письменницькому середовищі. Хоча курс на «перебудову» було оголошено одразу після приходу М. Горбачова до влади, масштабна лібералізація в політичній сфері почалася тільки з 1988 року. Тоді в Україні й народилася ідея створення масової громадсько-політичної організації. 30 жовтня з ініціативи П. Мовчана і В. Терена у Спілці письменників України було скликано спільно з деякими науковцями Інституту літератури АН УРСР збори, на яких сформувалася ініціативна група для створення Народного руху в підтримку перебудови у складі І. Драча (голова), С. Гречанюка, А. Дімарова, В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, В. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка і В. Терена. Пленум правління СПУ наприкінці листопада розробив проект програми Народного руху України за перебудову і вирішив створити подібні групи в областях. 31 січня 1989 року в Будинку кіно зібралася майже половина київських письменників, яка схвалила цей проект. Решта членів письменницької організації висловилася проти створення Руху. В листі-доносі першому секретарю ЦК Компартії України В. Щербицькому забутий ще за життя поет Данило Бакуменко строго рекомендував: «Хоч нині й рік змії, але таку змію необхідно нищити негайно, доки вона не виповзла з яйця».

16 лютого 1989 року проект програми було опубліковано в газеті «Літературна Україна». Дозвіл на публікацію ЦК Компартії України дав, щоб розпочати викривально-засуджуючу акцію за участю громадських організацій і трудових колективів. Однак акція загальмувалася через втручання М. Горбачова: перебуваючи в лютому 1989 року в Україні, він пристав на бік письменників, тому що не вбачав в їхніх діях політичної небезпеки. Звітуючи на політбюро ЦК КПРС про поїздку, Горбачов зазначив, що в республіці дуже сильні інтернаціоналістські прихильності, і глашатаям «самостійності» доводиться їздити за вірусом у Прибалтику. Тим часом обговорення програми органічно перейшло в розбудову структур НРУ на місцях. Одночасно з Рухом відбувалася розбудова інших громадських організацій. На травень 1989 року в Україні нараховувалося вже півтора десятка неформальних організацій. Вони підтримували Рух, утворюючи з ним єдиний фронт боротьби з радянською номенклатурою.

Народний рух України почав розвиватися в якісно новій ситуації, що склалася після здійснення політичної реформи конституційного значення. В два етапи, на ХІХ конференції КПРС (червень 1988 року) і на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР (листопад-грудень 1988 року) М. Горбачов здійснив конституційну реформу. Смисл її полягав у перетворенні радянських органів влади на справжні владні структури, позбавлені підпорядкування компартійним комітетам. «Керівна і спрямовуюча роль» КПРС з 1989 року повинна була реалізовуватися шляхом виборів партійних функціонерів до рад та їхньої роботи у виконавчих комітетах рад. Задум полягав у тому, щоб поставити кожну ланку управління в залежність не тільки від рангом вищої структури, а й від волевиявлення виборців. У березні 1989 року відбулися перші з 1917 року вільні вибори в радянські органи влади. Всесоюзний з’їзд народних депутатів працював у Москві в травні-червні 1989 року. Кожен день його роботи висвітлювався засобами масової інформації і викликав величезний інтерес суспільства. Хоч керівникам КПРС вдалося сформувати «агресивно-слухняну» більшість, на з’їзді відбувалася гостра політична боротьба. Потім опозиціонери об’єдналися в Міжрегіональну депутатську групу (МДГ). Оцінюючи за свіжими враженнями І з’їзд, голова Всеукраїнського товариства репресованих Є. Пронюк зазначив: «Після з’їзду суспільство при всьому бажанні реакційних кіл вже ніколи не стане таким, яким було до нього».

З 1989 року держава і суспільство перебували в новій політичній реальності, хоч цього не усвідомлювали ні функціонери апаратних структур, ні виборці. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917 року право наділяти владою своїх керівників. Радянський Союз перестав бути тоталітарною державою.

У липні 1989 року Б. Єльцин оприлюднив програмні вимоги МДГ: визнання приватної власності, у тому числі на землю, децентралізація влади, економічна самостійність республік, досягнення республіками реального суверенітету. Під знаком цих вимог 8—10 вересня 1989 року у Києві пройшов установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Делегати з’їзду по-різному формулювали свою відповідь на головне запитання: в якій формі має проявитися реальний суверенітет України? Однак різниця у поглядах, яку відзначив В. Чорновіл, не мала, на його думку, істотного значення на початковому етапі діяльності Руху. «Те, — говорив він, — що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною, демократичною державою, а Драч і Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому Союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють тільки лібералізації партії, до якої вони належать, — ще не підстава до роз’єднання. Саме Народний рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля України, для конкретних щоденних справ».

Найголовнішою з конкретних щоденних справ НРУ стала боротьба за скасування недемократичної виборчої процедури, яка дозволила керівництву КПРС сформувати на І з’їзді народних депутатів СРСР «агресивно-слухняну більшість».Народні депутати СРСР від України, які були членами МДГ, утворили республіканський депутатський клуб, що підготував альтернативний проект закону про вибори. Проект передбачав прямі та пропорційні вибори до Верховної Ради УРСР, без гарантованого представництва від громадських організацій, отже, і без з’їзду народних депутатів. Народний рух організував масштабну кампанію на підтримку свого варіанту виборчого закону, не зупиняючись перед організацією несанкціонованих мітингів та інших акцій. Недемократичну процедуру, яка використовувалася під час загальносоюзних і республіканських виборів, в Україні не було застосовано. У доповіді С. Головатого на установчому з’їзді НРУ було сформульовано важливий висновок: неформальні, тобто незалежні від КПРС утворення у вигляді клубів, самодіяльних об’єднань та масових рухів слід розглядати як паростки майбутнього громадянського суспільства. Доповідач розумів, що народ, якому повернули право вибору своїх керівників, не зможе їх контролювати (на що й сподівалися реформатори Кремля), тому що він неорганізований. Упродовж трьох поколінь цей народ жив у суспільстві вертикальних зв’язків. Органи державної безпеки слідкували, щоб між людьми не виникали горизонтальні зв’язки, бо у такому випадку вони могли б організуватися проти влади.

Аналізуючи поточний момент, С. Головатий робив висновок, який здавався йому беззаперечним: створення громадянського суспільства є чи не першочерговим завданням революційної перебудови. Адже він і його колеги творили Народний рух — найбільш яскраве уособлення громадянського суспільства. Ніхто тоді не зміг збагнути, що будувати можна тільки штучне суспільство — комуністичне. Густа мережа економічно незалежних від держави організацій, яка становила на Заході фундамент демократичних суспільств, була продуктом тривалого еволюційного розвитку. Вона структурувала народ і тим самим перетворювала його на реального суверена, здатного не тільки обрати запропоновані кандидатури політичних діячів, але й повсякденно контролювати їхню діяльність.

Утім, не підлягало сумніву, що першим кроком до народження в Україні громадянського суспільства були вільні вибори в органи влади. Народний рух мав зробити все, щоб провести якомога більше своїх кандидатів у парламент республіки. 18 листопада представники 43-х неформальних організацій сформували Демократичний блок України. НРУ став одним із співзасновників блоку. Протягом трьох місяців, які залишалися до виборів, Рух розгорнув мітингову кампанію та інші акції. Найбільш вагомою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських республік у 1919 році.

За рік до того Українська Гельсінська спілка (УГС) звернулася до київських властей із проханням дозволити мітинг на Софійській площі у зв’язку з 60-ю річницею проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР. Шевченківський райвиконком не дав згоди: мовляв, УГС не є зареєстрованою громадською організацією. Ювілейні урочистості довелося влаштовувати з мізерною кількістю учасників. Проте минув лише рік, і 61-а річниця Акту злуки була відзначена з грандіозним розмахом. У неділю 21 січня 1990 року Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за явно применшеними даними МВС УРСР — 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки і утворили живий ланцюг, який символізував єдність українців Заходу і Сходу. В рамках акції «Українська хвиля» в шести областях відбулося 30 мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги мали місце у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис.). У листівці секретаріату Народного руху, яка закликала гідно відгукнутися на річницю Акту злуки, пролунало гасло «Виборюймо волю України, її незалежність економічну й політичну!».

У радянських підручниках Акт злуки замовчувався. Датою возз’єднання українських земель вважалося 17 вересня 1939 року, коли Червона армія приєдналася до гітлерівського вермахту, який окуповував Польщу. Але компартійно-радянське керівництво України не наважилося вступити в полеміку з Рухом з приводу Акта злуки після визнання на Другому з’їзді народних депутатів СРСР у грудні 1989 року факту радянської окупації Польщі у відповідності з таємним пактом Ріббентропа — Молотова. В опублікованому газетою «Радянська Україна» 19 січня 1990 року інтерв’ю секретар ЦК Компартії України Л. Кравчук примирливо зауважив: «Від того, що спробу об’єднання народу очолив буржуазний уряд, або ж Директорія, це прагнення не стало темнішим або світлішим. Воно залишилося прагненням українського народу до єдності».

Вибори відбулися 4 березня 1990 року. На виборчі дільниці з’явилося 85% тих, хто був занесений до списків. Лише у чотирьох округах (із 45-ти) бюлетені містили тільки одну кандидатуру. Демократичний блок здобув 111 депутатських місць. 15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання (за сучасною нумерацією — 1-го скликання) почала працювати на постійній основі. У парламенті сформувалися два депутатські блоки: очолювана О. Морозом комуністична більшість під назвою «За Радянську суверенну Україну» і опозиційна «Народна рада» на чолі з І. Юхновським. Компартія України впевнено контролювала парламент, у руках якого тепер зосереджувалася вся повнота влади. Тому здавалося, що влада Кремля над Україною залишалася непорушною.

Та події випереджали: Радянська країна розпадалася швидше, ніж існуючий у ній соціально-економічний лад. 12 червня 1990 року з’їзд народних депутатів Російської Федерації ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. За два тижні до цієї події Б. Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ґрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна в усьому, і рішення її повинні бути вище союзних». Зрозуміло, не йшлося про негайний вихід зі складу СРСР. Однак один із пунктів Декларації засвідчував намір Росії йти до кінця у протистоянні із союзним центром: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованим на ньому законодавстві». Хоча декларація про державний суверенітет України була схвалена майже одноголосно, комуністична більшість у Верховній Раді заблокувала зусилля Народного руху та інших опозиційних сил втілювати в життя її революційні положення. Тільки під організованим Народним рухом тиском громадськості Верховна Рада спромоглася 30 липня 1990 року ухвалити рішення про повернення в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних із території республіки.

Другий Всеукраїнський з’їзд НРУ звернувся 28 жовтня 1990 року до української громадськості із закликом відмовитися від Союзного договору і вимагати від Верховної Ради встановлення двосторонніх договорів між суверенними державами, в першу чергу із сусідами України — Росією, Польщею, Білоруссю, Румунією, Чехословаччиною, Молдовою та Угорщиною. «Відмова від Союзного договору — необхідна умова перетворення України на суб’єкт міжнародного права», — говорилося у відповідній резолюції з’їзду.

4 лютого керівництво Народного руху і парламентської Народної ради влаштували прес-конференцію, на якій обговорювалося питання про участь України в референдумі про те «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Михайло Горинь і Дмитро Павличко вказали на небезпеку «ковбасної свідомості» й висловилися за те, щоб замінити всесоюзний референдум на республіканський, в якому визначити ставлення населення до утворення незалежної України. Левко Лук’яненко відзначив правову недосконалість всесоюзного референдуму: центр звертався до населення через голови верховних органів республік. Тож він запропонував провести одночасно два референдуми: за бюлетенями М. Горбачова і Народного руху.

Блок рухівців і суверен-комуністів у Верховній Раді виявився досить плідним. Рухівці вели перед в ідеологічному обґрунтуванні державотворчого процесу, тоді як суверен-комуністи взяли на себе прагматику: переконували ортодоксів, визначали найбільш безпечну формулу референдуму. Небезпеку заміни всесоюзного референдуму республіканським вони зрозуміли одразу, і ця пропозиція навіть не обговорювалася. В результаті багатогодинних дискусій в українському парламенті сформувалися дві точки зору. Президія Верховної Ради висунула ідею помістити в одному бюлетені два запитання, щоб з’ясувати не лише майбутнє Радянського Союзу, а й право України брати участь у його реформуванні. Комуністична більшість схилялася до підтримки формули М. Горбачова, хоча деякі депутати з її середовища висловлювали серйозні застереження. Зокрема, голова комісії з питань законодавства і законності Олександр Коцюба вважав неправомірним із правової точки зору привласнення центром прав, що належали республікам. Підсумовуючи дискусію, Л. Кравчук вказав: «Верховна Рада СРСР повинна була порадитися з Україною та іншими республіками. Вона цього не зробила. Є їхнє право, є наше право... Ми не можемо далі перебувати у стані послушниці, заплющуючи очі на те, що порушуються наші права і з нами не хочуть до кінця рахуватися. Нехай Верховна Рада СРСР знає, що є Верховна Рада УРСР, яка має право говорити від імені українського народу, від народу України». Відштовхуючись від цієї тези, Кравчук одночасно врахував неправомірність включення однією з республік додаткових питань в бюлетень, запропонований Верховною Радою СРСР. У результаті визріла пропозиція провести одночасно із загальносоюзним референдумом республіканське опитування населення за такою формулою: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

17 березня громадяни України дали позитивну відповідь на обидва запитання переважною більшістю голосів. Отже, референдум не зупинив процес дезінтеграції СРСР. Більш-менш однорідна комуністична більшість у Верховній Раді розкололася, суверен-комуністи заручилися підтримкою народу. Тепер вони разом з Народною радою утворювали парламентську більшість щодо питання про незалежність. 5 липня 1991 року ця більшість зробила ще один крок в утвердженні незалежності — ухвалила закон про заснування посади президента України. Ця посада суперечила концепції тоталітарної влади. При всьому тому, що радянські органи влади завжди були підконтрольні компартійним, вони очолювалися колегіальним органом — президією, а не однією особою, щоб не створювати конкуренції партійним вождям. Вибори президента України призначалися на 1 грудня 1991 року.

Роль путчу 19—21 серпня 1991 року не треба абсолютизувати. Путч організовувався керівниками тих державних установ, які ставали зайвими після підписання договору. Не можна сумніватися в тому, що путч прискорив розпад СРСР, але рано чи пізно ця подія мусила відбутися й без путчу. Варто зауважити, як поставилася громадськість України до узгодженого керівниками республік проекту Союзного договору. Посилаючись на результати референдуму, комуністичні ортодокси у Верховній Раді вимагали підписати Союзний договір. Натомість Народний рух розгорнув кампанію засудження договору. В результаті Верховна Рада ухвалила рішення повернутися до розгляду Союзного договору 15 вересня 1991 року. Йшлося про відповідність договору Декларації про державний суверенітет. Оскільки невідповідність кидалася в очі, результат обговорення, якби воно відбулося, ставав прогнозованим.

Після путчу Верховна Рада голосами 346 народних депутатів ухвалила Акт проголошення незалежності України. Референдум на підтвердження Акта призначався на 1 грудня 1991 року одночасно з президентськими виборами. Невідомо, що показав би республіканський референдум на підтримку незалежності України, якби він був організований 17 березня замість всесоюзного на підтримку збереження СРСР. Однак у шоковій ситуації після путчу на підтримку Акта проголошення незалежності висловилися 90% громадян, які брали участь у голосуванні.

Це зумовило новий період в історії нашої держави, котрий триває по сьогодні і буде тривати вовіки вік. А тепер розглянемо наскільки активною була діяльність Львівського Руху і як вона вплинула на загальний підсумок діянь Народного Руху за перебудову.

ІІІ. Діяльність Львівського Руху

1.
Причини створення Львівського Народного Руху

Львівську регіональну організацію Народного Руху України творили ініціатори дуже відповідально і скрупульозно, усвідомлюючи важливість справи. Конкретна праця із підготовки установчої конференції тривала пів року. Ми ставили перед собою дуже масштабне і нелегке завдання спочатку створити розгалужену мережу груп підтримки Руху, низових осередків, виявити нових сміливих лідерів. Іншою складовою цього завдання був план об’єднати максимально можливу кількість визвольних, опозиційних комуністичному режиму, демократичних середовищ, течій, окремих поважних та авторитетних осіб.

Найзначніша громада українських патріотів та інтелектуалів, що сміливо виявила свою активну суспільну та національну позицію, була тоді зосереджена в осередках Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка. Вони і стали основою опорою для створення нової вже суспільно-політичної організації. Серед них були Р.Крип’якевич, З.Мазурик, Р.Зорівчак, В.Репетило, Г.Іваницька, І.Мельник, М.Косів, М.Базилюк, М.Бабій, Я.Петько, В.Іськів.

Спільна участь у підготовці, організації та проведенні мітингів, походів, культурно-національних і протесних акцій 1988-го особливо зблизили нас, активістів товариства рідної мови, із лідерами Української Гельсінської Спілки (УГС). Тісною була співпраця між Всеволодом Іськівим і Михайлом та Богданом Горинями.

Масштаби поширення УГС в Україні були менші ніж, скажімо, досить масові ряди Товариства рідної мови, але відігравали роль авангарду.

Не стояли осторонь визвольного процесу львівські письменники. Велику роботу проводив голова Львівського Товариства рідної мови Р.Іваничук, вагомою була діяльність полум’яного Р.Братуня і Р.Федорова. Разом з патріотичною громадою брали участь у створенні Руху Р. Лубківський, м. Петрененко, В. Романюк. Підвальчик Львівської організації спілки письменників на тодішній вул. Чернишевського став справжнім штабом як Товариства мови, так і осередку перших рухівців. Часто від цього приміщення ключі приходилося брати за конспіративною схемою на квартирі в Р. Лубківського.

Відшуміло перше бурхливе революційне літо 1988-го. Осінь минула без акцій на вулицях Львова. З давалося, що кагебістам і партійним функціонерам вдалося придушити свободу слова. Але це було затишшя перед бурею, а вона винуртовувала. Так, режим вже реально не міг контролювати підпільних священиків і забороняти збиратися греко-католикам, навіть більшими групами, в приватних помешканнях на Богослужіння.

У Львові пильно стежили за перебігом подій, що повіяли свіжим, могутнішим ніж досі, вітром перемін з Києва. Побачивши, що ідея Руху скерована проти всевладдя КПРС, за відродження України, стало зрозумілим – це те що треба. Тому Львів’яни долучилися до письменників і створили спільні групу та розпочали розробку проекту Програми Народного Руху України за перебудову.

2. Намагання діячів створити Львівський Народний Рух

Досі безуспішні намагання кількох ініціативних груп створити у Львові Народний фронт, здається тепер у цій Київській ініціативі почали отримувати новий імпульс та нове спрямування. За постановою цілей це був ніби крок назад, але він мав реальну перспективу масовості і реалізації. Львів’яни почали

активно вже не тільки ідейно-теоретично, а й організаційно розвивати та втілювати цю ініціативу. Вона давно була назрілою. Не будучи ні лібералами, ні «загальними демократами», ні «перебудовниками», а чіткими українськими патріотами, львів’яни сприйняли ідею Руху як свою, і як необхідність такої організації масового політичного руху.

Сама назва організації «Рух», а не Народний фронт не була для галичан новою. Вона як варіант назви вже проговорювалась у Львові влітку 1988 року. В Івано-Франківську діяло гарне культурологічне товариство «Рух». Та й взагалі українцям притаманно використовувати такий термін для означення масових народних зривів, скажімо як рух Хмельницького, рух національного відродження 1917-21 рр., бандерівський рух. Через це він був національною звучною і вдалою назвою.

Справа організаційного творення Народного Руху України найшвидше відгукнулась серед частини львівського активу Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка. Першим осередком Руху стала ініціативна група Руху з 8-ми членів Львівської обласної Ради Товариства мови для творення осередків Руху та налагодження їх роботи. Вона була протокольно створена 8 грудня 1988 року на бурхливому засіданні обласної Ради Товариства мови, яке тоді відбувалося у залі Львівського заводу низьковольтних електроламп по вул. Залізничній. У цю ініціативну групу увійшли М.Базилюк, М.Бабій, Я.Путько, Р.Крип’якевич, В.Іськів, І.Мельник, М.Драч, Г.Войтів. Керівником осередку обрали В.Іськіва. Фактично це означало, що він першим має підставити голову під удар. Перспектива бути репресованим тоді була абсолютно реальною. Їх, сміливців, що могли б повести за собою, було тоді зовсім мало. Так на Львівщині почав формуватися новий український варіант зразку Народних фронтів Прибалтійських республік, що вели вперед у визвольній боротьбі за свої законні права.

Надзвичайно важливою громадсько-політичною подією у Львові, та й в Україні стала конференція з питань статусу української мови підготовлена Львівською Радою Товариства рідної мови. Хоч конференція ще тоді мала архілояльну назву, яка викликала роздратування: «В.І.Ленін про розвиток національних мов і культур». Вона відбулася 18 грудня 1988 року у вщент заповненому залі Львівської філармонії, та стала вагомим етапом боротьби за державність нашої мови. В її резолюції передбачалось і незалежний державний статус української мови. І українське громадянство, і обов’язковість знання української мови при його наданні. Підсумкову резолюцію заздалегідь доручено було читати та винести на голосування В.Іськіву. Зал гаряче підтримав. Незважаючи і далі на деякі застереження керівників Товариства, саме цей документ, дещо відредагований і пішов як наша вимога до партійно-урядових чинів у Київ, та в маси нашої громадськості по всій рідній Україні. Ініціативна група створення Руху у Львові збиралась часто. Засідання проводили там де й засідав актив Товариства рідної мови – у підвальчику Львівської організації Спілки письменників. Часом у Пороховій вежі чи в Інституті суспільних наук. Іноді збирались у когось вдома, чи де була нагода. Це був період напружених пошуків однодумців та пропаганди самої ідеї. Ще жодних інших сформованих осередків підтримки Руху не було, але настрої підтримки в суспільстві зростали. Ми намагалися гуртувати до цієї справи кого тільки могли, активно відстежували визвольні процеси, як в Польщі і Прибалтиці, так і в інших республіках. Читали та поширювали самостійні видання як наші, так й інші. Зокрема, все частіше різними шляхами попадали до нас прогресивні громадські видання з Прибалтики.

Обговорення ідеї Руху спочатку давало результат ще далекий від бажаного. Признаючи потребу і рацію такої роботи і такої масштабної організації, усі ніби на щось очікували. Багато боялись. Дехто вважав що не надається до такої роботи, дехто казав що є важливіші справи. Можливо, дехто не довіряв мені, не знаючи глибше «чим дихає» ця людина. Ніхто не кликав до якоїсь ширшої за культурницьку, просвітницьку і системнішої за протестно-мітингову роботу окрім діячів радикальної Гельсінської спілки. Проте її діяльність обмежувалась нечисленним колом безстрашних людей. Адже революційні ідеї та кроки УГС, очолювану колишніми політв’язнями, зустріли фронтову атаку комуністичного режиму, та не готовність суспільства їх підтримати, що не давало їм можливості стати масовою організацією. Настала пора розгортатись значно ширшим, масив масивнішим загалом і організаційно по-новому. Час не ждав.

Потужний ідеологічний центр підготовки рухівської організації був в Інституті суспільних наук у Львові. Тут самовіддано для громади працювали такі учасники процесу національного відродження і творення Руху як Любомир Сеник, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Володимир Парубій, Микола Драч, Богдан Якимович, Марія Хомишин, Всеволод Іськів та деякі інші члени колективу, які правда досить швидко втратили зацікавлення даною справою, або зосередились на інших важливих ділянках національної роботи на благо України.

Перші рухівці постійно намагалися бути в контакті з усіма ядрами визвольного процесу в місті, області та й далі. Однією душею з рухівцями діяв такий чудовий чоловік і талановитий редактор львівського відділення видавництва «Радянська школа», колишній політв’язень Теодозій Старак.

Однією з демократичних течій при утворенні Руху були члени нечисленних ініціативних груп створення Народного фронту, що існували з літа. З цього середовища рухівці співпрацювали найтісніше з П.Каґуєм, А.Косянчуком, В.Патракеєвим, О.Пелехатим, В.Коржовим, В.Трубійчуком, О.Левадним. Найбільш оперативною опорою при створенні Руху серед творчої інтелігенції були вільні люди – художники.

Січень 1989-го був присвячений підготовці документів та матеріалів до загальноукраїнської Установчої конференції Товариства української мови ім. Т.Шевченка. Саме Рада Львівського Товариства рідної мови у своїх поправках до проекту республіканського статуту Товариства рідної мови (опрацьованих і підготовлених І.Мельником, В.Іськіво, М.Косівим) рекомендувала прийняти назву Товариство української мови. Ідеологи запропонували зняти пункт про іншомовні осередки Товариства, ставити основним завданням «повне відновлення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя України», і жодного поняття «національно-російської двомовності»1

Отець Михайлечко, котрий приїхав за запрошенням В.Іськіва, виступив на першому демократичному загальнонаціональному форумі – на Установчій конференції Товариства рідної мови із патріотичною ідеєю відродження незалежної Автокефальної Української Православної церкви. А скандування залу під час виступу І.Драча: «Народний Рух! Народний Рух!» було апогеєм зібрання. Створивши в Україні Товариство української мови, конференція також прийняла резолюцію про підтримку ідеї створення Народного Руху України за перебудову. Як і бурхливий хід роботи конференції, що проходила 11-12 лютого в Будинку кіно, так і її результати були реальним всеукраїнським кроком у боротьбі. Люди там чи не вперше відчули свій потенціал. Із цього могутнього зібрання кожен віз зі Львова чимало прибалтійських незалежних газет, зокрема «Атмоду» і завзятий настрій на створення Руху.

Проект «Програми Народного Руху України за перебудову» було оприлюднено в газеті «Літературна Україна» за 16 лютого 1989 року. І хоч наклад газети був всього 2 тисячі примірників, резонанс пішов могутній. Це вперше в офіційній пресі було надруковано документ за своєю спрямованістю до певної міри опозиційний владі. На багатьох він був вибухом бомби.

Певним символом пробудження львів’ян до самостійної участі в громадсько-політичному житті стало ім’я поета Ростислава Братуня, який офіційно підтримував Рух і виступав за економічну самостійність та політичний суверенітет України в складі СРСР, за демократизацію політичної системи в напрямку плюралізму. Р. Братунь був одним із організаторів більшості самодіяльних товариств у місті. Товариство Лева підготувало ряд листівок на підтримку висунення його кандидатом в депутати.2 Проте партком і територіальна виборча комісія заблокували висунення через ВО «Кінескоп», ВО «Львівсільмаш», а також і в університеті ім. І.Франка. Завдяки місячній боротьбі дванадцяти трудових колективів окружна передвиборча комісія змушена була визнати висунення Р.Братуня від двох трудових колективів: заводу «Електропобутприлад» та Інституту «Укрпроектреставрація». Ці події прискорили формування на заводах та інститутах ініціативних груп підтримки Народного Руху України за перебудову.

Львівський оргкомітет із представників УГС, ТУМУ, координаційного центру груп підтримки Руху та ініціативного комітету із створення Народного Руху запланувала мітинг на 12 березня 1989 року біля пам’ятника І.Федорову проте збутись йому не вдалося. Як тільки о 14.00 П.Кагуй відкрив віче, від міліції, яка з усіх боків окупувала мітинг, прозвучала вимога – розійтися. Влада дала наказ силою розігнати віче. Почався наступ силовиків, а далі сум’яття, побиття, арешти. Того ж дня було заарештовано понад двісті активістів, багато людей побито киями.

3. Створення та початок роботи Львівської регіональної організації Народного Руху України

Національно-демократичні сили вирішили використати першотравневу демонстрацію для утвердження наших прагнень, символіки і гасел. Окрім звичайної лояльної до влади колони «трудящихся», були вже й могутні сили національної опозиції. Масовою і організованою була колона Товариства української мови. Національні демократи з лозунгами «Свобода», «Єдність», «Ми за Драча», «Народному Руху – бути!» та синьо-жовтими прапорами прорвались на вул. Городоцькій крізь заслін міліції, в центр, а тоді ще крізь один міліцейський кордон і гордо пройшли центром увесь шлях. Таким був передостанній совєтський парад у Львові – демонстрація громадян 1 травня 1989 року. Тоді ж о 16.00 провели велике віче на стадіоні «Дружба».

На неділю 7 травня 1989 року кілька чітко визначених членів оргкомітету, запрошували заздалегідь визначені делегації, групи осіб чи когось зокрема у Порохову вежу. Зібрання відкрив голова оргкомітету із підготовки установчої конференції Львівської організації Народного руху В.Іськів та оголосив його склад.

У «Резолюції №1» ухвалено створення Львівської регіональної організації НРУ за перебудову. Вищими керівними органами було визначено: Конференцію, Раду, Президію Ради. Та ставилось завдання утворити десять комісій: редакційну, інформаційно-видавничу, зовнішніх зв’язків, науково-теоретичну, міжнаціональних стосунків, екологічну, соціальну, проблем села, свободи совісті, правову.

На конференції було обрано Президію Ради: співголовами організації стали професор О.Влох, член-кор М.Голубець, старший науковий співробітник Інституту суспільних наук Л.Сеник та членами Президії Р.Братунь, проф. І.Вакарчук, правозахисник М.Горинь, студент П.Кагуй, заслужений художник України В.Патик і робітник В.Пилипчук.

Конференція визначила керівним органом Президію, а Раду – координуючим. Для організаційного відділу було відведено функції організаційного забезпечення їх діяльності, створення первинних осередків, узгодження їх роботи з Радою і Президією, організацію масових заходів, встановлення контактів з іншими осередками Руху, які є в Україні, та з іншими існуючими рухами, майбутню координацію кандидатур делегатів на республіканський з’їзд Руху, кадрову роботу та інше.3

Відразу ж після конференції В.Іськів взявся за виготовлення печатки. Було схвалено її зміст: посередині тризуб, а навколо напис «Народ Рух України. Львівська регіональна організація». ЇЇ таємно і швидко виготовив учасник конференції художник Богдан Грибник.

Оцінюючи підготовку створення структур Львівської Ради Руху М.Голубець напише: « пізніші події підтвердили правильність тактики організаторів конференції: обрати до керівництва Регіональною організацією Руху титулованих діячів науки і культури, на її чолі поставити трьох співголів, що ускладнювало партійно-кагебістську розправу над ними. Наприкінці 1989р. вона вже виявилася неможливою».

19 травня в центрі міста Львова на місці обраному народом – тобто на «Клумбі», Рух встановив художньо оздоблений камінь з написом «Тут стояти пам’ятникові Т.Шевченку». Його виготовив рухівець скульптор О.Дзиндра на доручення керівника оргвідділу ЛРО НРУ. Він був встановлений рухівцями без усяких на те дозволів владою. Навколо нього завжди було море живих квітів і там гордо замайорів на флагштоку національний стяг.

Засідання ради ЛРО НРУ скликали на 22 травня. Розглядали політичну ситуацію, про вибори, про збір коштів на допомогу потерпілим від повені на Львівщині, обрали делегатів на республіканську нараду НРУ і прийняли вітальну телеграму установчій конференції Московського Народного Фронту. До ради було дообрано І.Мельника(заступника Голови Львівського ТУМ), к.і.н. М.Драча(осередок НРУ Інституту суспільних наук),д.ф-м.н. А.Прикарпатського (відділення НРУ Інституту прикладних проблем механіки і математики АН).

Наступна Рада ЛРО НРУ була 15 червня, яка обговорила та затвердила політичну «Деклярацію Львівської регіональної організації НРУ», підсумки виборчої компанії, наслідки роботи з’їзду народних депутатів СРСР та участь у ньому депутатів членів Руху.

В «Деклярації Львівської регіональної організації НРУ» підкреслювалось: «Організація виступає проти будь-якої монополії на політичну владу…». Головним змістом діяльності визначено «…відновлення державного суверенітету республіки» та «перетворення Української РСР у суверенну правову державу». Ставилась метою боротьба за «запровадження інституту громадянства Української РСР…», за «республіканську власність на засоби виробництва, природні та матеріальні ресурси». Цей документ яскраво засвідчив, що Львівська організація стала на послідовніші та радикальніші позиції, ніж зазначені в Київському проекті Програми НРУ.

Коли Львів повністю прокинувся до активного суспільного руху та політичного життя, тут весною 1989 сформувалося таке цікаве і знамените явище як «Клумба». Це було улюблене місце збору всіх небайдужих львів’ян в самісінькому центрі Львова, біля квіткової клумби, де мав би стояти і досі стоїть пам’ятник Т.Г.Шевченку. Цей колоритний Гайд-парк був місцем обговорення політичних новин, дискусій, палких суперечок, а часом і агітації всіх і вся. Вона була одним із центрів збору інформації що де робиться, а також «хто є хто» в тодішньому суспільному житті. Клумба мала своїх постійних аматорів та відвідувачів.

Як напише згодом у один із керівників руху на Волині, дослідник історії НРУ М.Тиский: «Власне успішне проведення 7 травня 1989р. у Львові установчої конференції НРУ дало привід означити Галичину як «Український П’ємонт »»

Після Львівської установчої конференції НРУ комуністичні ідеологи посилили діяльність спрямовану на дискредитацію Руху та його активістів. І на жаль ця боротьба була не тільки ідеологічною. Крайова рада вимагала від прокуратури роз’яснень і покарання винних у злочинах проти членів Руху.

Інтелектуальна, чітка, вчасна і наступальна політично вивірена позиція Львівського Руху одразу стала вагомим явищем в Україні. Це явище і досі набуває розгорнутого характеру в ЛРО НРУ.

4.
Коментарі щодо теперішньої ситуації

Попробуємо зрозуміти теперішню ситуацію за допомогою коментарів чільників НРУ.

А) Народний Рух України, як і вся Україна, переживає сьогодні кризу. Виключення з лав партії Ярослава Кендзьора дестабілізувало ситуацію у Русі. У розмові з Вголосом, депутат Львівської обласної ради, член НРУ Іван Рудницький, розповів, що ситуація в партії невеликими кроками, але покращується.

Пане Іване, після недавнього конфлікту, як виглядає сьогоднішня ситуація в Народному Русі України?

Це був неприємний конфлікт. Теперішня ситуація виглядає так, що, на жаль, крайові організації Народного Руху у Львівській, Тернопільській та Франківській областях попали в якусь немилість до керівництва НРУ в Києві. У нас в області ситуація ще якось врегулювалася. Ми провели крайову конференцію, вибрали своє правління і працюємо. Що стосується Тернополя і Франківська, то там складніше. В Тернопільській області лише чотири організації провели установчу конференцію. Всі інші не провели і не вибрали керівника Руху.

У Франківську досі не обрано голову крайової організації НРУ. Виглядає на те, що центральне керівництво Народного Руху не зовсім зацікавлене в стабілізації ситуації, хоча зрозуміло, що більшість рухівців залишилися тут. Ми сподіваємося, що часи зміняться і буде створена серйозна правоцентристська сила. Така сила повинна з’явитися з правоцентристських партій: Руху, Української народної партії, КУНу, «Собору». Яка воля і що саме потрібно, щоб їх об’єднати невідомо? Воля знизу є. Якщо взяти простих членів Руху або Української народної партії чи Конгресу українських націоналістів, то кожен скаже: так я за це. Я впевнений, що 100% виголосить думку «за».

В нас вже пройшло примирення. В середині нашої організації теж були свої нюанси. Зараз все ніби згладилося. Ми спокійно проводимо свої засідання і вже можна братися за серйозну справу, наприклад, за президентські вибори. Єдине, що лишилося, то перереєструватися. Чомусь центральний провід НРУ вирішив провести перереєстрацію саме у Львівській організації Народного Руху. То ми зараз не знаємо, чи то вже починати перереєстрацію діючих членів партії, чи підряджатися під виборчу кампанію. Зараз не зовсім відповідний час для реєстрування по новому членів Руху, оскільки починаються президентські вибори, потрібно створювати якісь штаби, проводити агітаційну роботу. Я думаю, що ми знайдемо порозуміння в цьому питанні. Сподіваюся, що інших якихось серйозних непорозумінь між обласною організацією і центральним керівництвом не буде.

Зараз Львівська організація НРУ у добрих стосунках з керівництвом?

Серйозні конфлікти в минулому. Зараз по деяких питаннях немає ще чітко вираженої позиції керівництва в Києві і обласної організації. Ми плануємо десь в 20-х числах вересня провести свою раду, чи обласну конференцію. Сподіваємося, що десь у вересні буде з’їзд Народного Руху, де будуть визначені акценти: яка наша участь у виборах? Чи буде спільний кандидат від всіх демократичних сил? Ми наполягаємо, щоб це була одна кандидатура, а не окремо від кожної партії.

Ми ще не маємо кінцевих рішень. Поки, що йде рутинна робота: випускаються газети, листівки, ставляться намети. Ми ще не маємо рішень центрального проводу щодо важливих питань, як наприклад, президентські вибори. По інших питаннях робота іде нормально. Ідеологічних суперечностей немає. Хоча наша позиція чітка: ми повинні триматися в купі. Навіть якщо не юридично, то фактично.

Як ви ставитеся до виключення Ярослава Кендзьора з НРУ?

Шкода, що так сталося. Я не думаю, що Ярослав Кендзьор зробив, щось такого, що б зашкодило інтересам держави. Таке виключення його і Івана Стойка, голови Тернопільської обласної організації НРУ, є великим-великим мінусом в діяльності Руху. Це дуже велика помилка. Можна було відсторонити від керівництва організацією, але не виключати з Руху. Можливо позиції Ярослава Михайловича, Івана Стойка не співпадали з керівництвом НРУ. Можливо згідно деяких питань зайшло задалеко, але це призвело до невтішного результату для Руху. Це помилка.

Зараз, коли лідером обласного Руху є Ярослав Пітко, то усе налагодилося?

Так, залагодилось. Треба віддати йому належне. Протиріччя, які були у нас всередині організації, між деякими районними організаціями і обласною, вирішилися. Я це відчуваю навіть по настрою людей, коли вони приходять на провід. Організація трохи згуртувалася і можна братися за серйозні справи.

Ви говорили про об’єднання з УНП і КУН. Поясніть, будь ласка, тут ідеться про об’єднання фракцій в обласній раді чи щось інше?

Йдеться взагалі про принцип, що не може бути так багато партій дрібних, які сповідують правоцентристську ідеологію. Немає ніякої різниці між “кунівцями”, “рухівцями” і “УНПістами”. Чи в обласній раді, чи серед простих людей, котрі належать до тих партій. Немає жодної різниці. В нас абсолютно однакові програмні цілі, статутні цілі. Абсолютно однакова мета. Шкода, що наші лідери цього не розуміють. Рано чи пізно, якщо не сьогодні, то через рік або через три роки, але це станеться. Правоцентристські сили мусять бути об’єднані. Принцип «в єдності сила» тут очевидний. В значній мірі вирішення цього питання залежить від вищого керівництва. А вище керівництво користується більше меркантильними методами. Поки що я не бачу зустрічних кроків один до одного, навіть Руху до УНП. Є декларація про спільні дії, але тут ще далеко до реалізації на практиці.

Тобто на місці є бажання об’єднатися і від НРУ, і від КУН та УНП, а нагорі ні?

Чим вищий рівень, тим складніші розмови. Відчувається небажання об’єднати наші партії. І навпаки: чим нижчий рівень, тим чіткіше бажання.

Чи є вже чітко вираженні акценти львівського обласного НРУ?

Головне питання для “рухівців” Львівщини – це спільний, один кандидат від усіх демократичних сил. Від Руху, УНП, “Свободи”, “Собору”...

Б) Про розвал Народного руху України як партії із двадцятилітньою патріотичною історією, «підступність» Бориса ТАРАСЮКА, безпрецедентний розпуск Львівської крайової організації НРУ, про запеклу боротьбу за посади, «кримінальне» минуле родини Андрія Корната як потенційного кандидата на крісло Львівської крайової організації НРУ в інтерв’ю для «МЕДІАСТАР» Ярослав КЕНДЗЬОР, екс-керівник Львівської крайової організації НРУ, народний депутат України.

Які політичні процеси стали причиною появи у НРУ заяви від голів районних організацій Львівщини?

Про проблеми у НРУ вже відомо усій Україні. Як це не парадоксально звучить, але на двадцятому році існування НРУ, можна говорити про похорони партії через діяльність голови НРУ Бориса Тарасюка та його заступників. Вони, зігнорували ідеологічні засади партії, закладені ще В’ячеславом Чорноволом, хоча формально вони це не визнають. Але їх діяльність свідчить, що керівництво забуло про ідеологічні засади партії, яку сторінку у новітній історії зроблено Рухом.

Що я маю на увазі, говорячи про відмову від ідеологічних засад. По-перше, Тарасюк як колишній представник центрального комітету КПУ, людина, котра вірою і правдою служила комуністичному режиму, по суті ніколи не був націонал-демократом, тим паче «рухівцем». Тому, такий голова партії НРУ боїться вийти публічно розмовляти з людьми, пропагувати національні ідеали НРУ. Це виявилося у політичному курсі партії, який окреслився повною орієнтацією на БЮТ. Яку ідеології сповідує БЮТ – ми усі знаємо. Це напівкримінальна структура, де є невеличка горстка націонал-демократів, які пішли туди з кон’юктурних міркувань. Саме, ця обставина породила конфлікт трьох Галицьких крайових організацій НРУ (Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської), котрі кажуть: будь-який союз із БЮТ є згубним для НРУ і призведе до повного його знищення.

НРУ в особі Бориса Тарасюка, В'ячеслава Коваля та Олександра Чорноволенка увійшов у демократичну коаліцію, яка до поняття «демократична» не має відношення, то НРУ потрапив у складну ситуацію. Коаліція набрали характеристик антиукраїнської. Прикладів цього твердження є чимало: голосування 2 вересня 2008 року, голосування за відставку Огризка, голосування за закон «Про Службу безпеки України», голосування за питання про спеціальні депутатські комісії, що спрощують процедуру імпічменту, а також нова заява представників БЮТ про імпічмент президента. Ніяких національних характеристик ця коаліція не має. І тут присутній НРУ, що є великою ганьбою. Саме, протестуючи проти входження у таку коаліцію, Тарасюк і його побратими організували моє виключення із НРУ.

Покоривши обласні організації НРУ (за винятком трьох Галицьких), Тарасюку необхідно було розбомбити три Галицькі крайові організації, а насамперед Львівську, як найпотужнішу структуру. Він хоче посадити у крісло голови Львівської крайової організації своє протеже - Андрія Корната, щоби організація повністю перейняла іншу політику і мораль теперішнього керівництва НРУ.

Хто визнає недійсними конференції крайових організацій НРУ, і чи не суперечить це задекларованому статуту партії?

Всупереч статуту НРУ, політрада партії і Центральний провід НРУ, розпустили провід Львівської крайової організації, крайову раду львівської організації. Сьогодні організація знаходиться без керівництва. Створено оргкомітет на чолі з Василем Куйбідою, який повинен керувати організацією. Підстав для розпуску керівних органів Львівської організації НРУ не було жодних. Адже статут передбачає: якщо провід чи керівний орган порушив статут і вказується зміст порушення, тоді це дозволено, згідно зі статутом. Жодних порушень керівні органи нашої організації не допустили.

Дратує сьогоднішнє керівництво НРУ тільки те, що керівні органи і вся організація тримається на ідеологічних засадах партії, має чітку позицію, котра базується на програмі НРУ.

Більше того, коли сім районних і міських організацій НРУ представили календар проведення конференцій, то політрада НРУ скасувала ці заходи. Такого мародерства, яке робить керівництво НРУ проти районних, міських організацій Львівської області, навіть більшовики собі не дозволяли. Це мене не дивує, бо Тарасюк – достойний учень марксистсько-ленінської ідеології.

НРУ у Львівській області має конфлікт із вищим керівництвом – поіменно це Тарасюком, народними депутатами - Ковалем та Чорноволенком. Відомо, ви добиваєтеся усунення цих людей із посад. Чи реально це зробити, зважаючи на те, що усі важелі впливу знаходяться саме у їхніх руках?

Я переконаний, що ці люди будуть вилучені із партії, бо вони завдали їй величезної шкоди. Чи можливо це зробити зараз? Я думаю, що зараз проходить період осмислення реальних подій у НРУ, а саме куди завели партію ці керманичі. Виникає питання: чим, саме Борис Тарасюк купив партійні осередки, окрім вищезгаданих трьох Галицьких та Харківської організації. Я відверто скажу, що купив обіцянками депутатських мандатів. Минулого року Борис Іванович, «сватаючись» до Тимошенко підписав угоду щодо участі у дострокових парламентських виборах. Тимошенко пообіцяла НРУ 10% місць у прохідній частині списку. Усі наші великі «рухівські» математики порахували, що НРУ буде мати 15 депутатських мандатів у Верховній Раді.

Тоді Борис Іванович чітко сказав: 5 мандатів для керівництва, а 10 - для голів обласних організацій партії. Однак, після подій у Тернополі, усі розуміють, що НРУ отримає у парламенті велику дулю, вони обмануті і обдурені, як школярики.. Найстрашніше те, що ця ганьба зроблена саме керівництвом НРУ.

Це аномалія, «абракадабра», коли національно-патріотичною партією керує вихованець центрального комітету комуністичної партії. Це те саме, коли Володимир Щербицький керував би Конгресом українських націоналістів.

Хто чинить на крайову організацію НРУ адміністративний і політичний тиск, аби посадити у крісло керівника нову людину? Хто ця людина?

Йдеться про Андрія Корната, якого наполегливо просуває керівництво НРУ. Але пройти на пост керівника Львівської крайової організації НРУ самотужки він не зможе. Це, зокрема, показують конференції районних організацій. У намаганнях зламати районні організації, Борис Тарасюк програє.

Можу сказати що в організації є 30 районних і міських осередків. З них, понад дві третини організацій працюють за патріотичними принципами нашого засновника В’ячеслава Чорновола. Власне, співвідношення сил є далеко не на користь тим, хто прагне знищити НРУ, завести їх «бютівськими» манівцями.

Розкажу про один факт. Тарасюк із Куйбідою були присутніми на конференції у Сокальському районі, де були присутні 170 делегатів.. Скажу, що на цій конференції Тарасюк із Куйбідою набралися інформації, як собака реп’яхів. А потім, поїхали безславно, покинувши цю конференцію.

Чим не влаштовує кандидатура Корната представників крайової організації? Зрештою, яким є його вклад у розвиток партійного осередку на Львівщині?

Корнат – молодий чоловік, дуже хворобливо-амбітний. Ця людина приїхала із Червонограда, прийшла до мене як до народного депутата, представившись великим українським патріотом. Він захотів створити так званий Молодий Народний Рух. Тоді було сформовано групу молодих «рухівців», яким я допоміг зайняти відповідне становище. Щойно губернатором став Олійник, з великими труднощами мені вдалося посадити Андрія Корната у крісло керівника управління молодіжної політики облдержадміністрації.

Але мене дуже насторожував цинічний прагматизм деяких молодих людей, які вже сьогодні поставили мені таке питання: «Пане Ярославе, що ви нам гарантуєте і пообіцяєте. Бо від тих обіцянок (посад, депутатських мандатів) ми будемо відповідно працювати».

Такий цинічний прагматизм мене страшно насторожив і обурив, бо ці люди хотіли б стати «президентами», не маючи досвіду. Я почав приглядатися до них і побачив: інтуїція мене не зраджувала. Як приклад до своїх слів, скажу Вам дуже неприємну і водночас тривожну інформацію.

У Андрія Корната є два молодші брати-близнюки. До мене приходили люди і сказали, що його брати працювали рекетом, «доїли» власників магазинів впродовж багатьох років. В це було важко повірити. Я жахнувся, коли це підтвердилося. Планую поспілкуватися із цими молодими людьми, уточнити деякі речі. В мене є запитання до Андрія Корната, наприклад, чи знав він, чим саме займаються його молодші брати-близнюки? Якщо так – то чому він не вирішив це з самого початку? Якщо знав і нічого не робив, то чи не був він особисто бригадиром у цій рекетирській справі?

Отримавши цю інформацію, я пов’язав її з ситуацією на Київщині. Там розгромлено доволі потужну партійну організацію НРУ. Всупереч статуту, зібравши авантюрну конференцію, на посаду керівника організації було призначено людину, колишнього міліціонера, який за рекетирство та інші правопорушення відсидів два роки. Сьогодні він очолює Київську обласну організацію НРУ.

Якщо обласні організації потрапляють у руки людей, котрі пов’язані із криміналом, тоді до чого докотився НРУ. Хто за це відповідатиме? І це ми констатуємо у двадцяті роковини народження НРУ. Ось уся трагедія НРУ.

Список використаної літератури

1. Марискевич Т. Народний Рух України // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001.

2. Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України. РЕФЕРЕНДУМ – К.,1995.

3. Три дні вересня (Матеріали установчого з'їзду Народного Руху України за перебудову). К.:Редакція "Україна. культура. Наука". 2000.

4. Л.Криса, І. Мельник. Альбом-фоторозповідь «Так було…», 2004р.

5. Бюлетень «Форум»//Історія і політика. №2 від 17 вересня 2009 р.

6. Приватний архів В.Іськіва.

7. www.mediastar.net.ua/prjama-mova/1159-kerivnikom-lvivskoyi-organizaciyi-nru-khochut.html.

8. www.vgolos.com.ua/politic/6297.html

9. М.Голубець. Народний Рух України. Львівщина. Рік перший.–Львів.1988 с.19

10. М.Тиский. Історія виникнення Народного Руху на Волині. – Луцьк. Ініціал. с.63

11. Щоденна всеукраїнська газета «День» №156 від 4 вересня 2009року

12. Щоденна всеукраїнська газета «День» №157 від 5вересня 2009року