Микола Вороний як зачинатель українського модернізму

Реферат на тему:

Микола Вороний як зачинатель українського модернізму

Нові видання історії української літератури поповнюються іменами письменників, чия творчість довгий час була недоступною широкому колу читачів. Це стосується й авторів кінця ХІХ – початку ХХ століття, творчість яких упродовж тривалого часу з різних причин випадала з поля зору дослідників.

Це стосується і творчості Миколи Вороного, який одним із перших в країні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема.

На сьогоднішній день ми маємо лише поодинокі статті, присвячені творчості Миколи Вороного, вміщені у різноманітних збірках, які репрезентують авторів, чия творчість донедавна не була доступною широкому колу читачів, тобто так звані “повернені імена”. Це стаття І.Ільєнка “Микола Вороний”, вміщена у збірці “З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій” (К., 1991), стаття В.Кузьменка “Микола Вороний” у збірці “Гроно нездоланних співців” (К., 1997).

Також до особи поета привертають увагу передмови до видань творів М.Вороного О.Білецького (до видання 1926 р.), та дві передмови Г.Вервеса до видань 1989 та 1996 років. До огляду творчості М.Вороного звертались у дискурсах української літератури Т.Гундорова, С.Єфремов, М.Ільницький, С.Павличко, Я.Славутич, А.Ткаченко, В.Яременко та ін. У журналах друкували статті В.Лесик, О.Охріменко, Л.Фененко.

Але попри окремі дослідження творчого доробку М.Вороного на сьогодні не існує узагальнюючих монографічних праць, в яких би було розглянуто ідейно-стильові шукання поета, надто у тісному взаємозв’язку з французькими символістами.

У нашій статті здійснюється спроба окреслити місце і роль особи Миколи Вороного у започаткуванні в українській літературі такого складного явища як модернізм.

Микола Вороний, за ствердженням Г.Вервеса “належав до того покоління української інтелігенції кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., яке було підготовлене епохою І.Франка до створення нових національних і загальнолюдських культурних цінностей якому в нашій свідомості судилося стати “білою плямою” [1, 6]. Микола Вороний дійсно водив тісну дружбу з Іваном Франком, постійно листувався з ним, вважав його своїм учителем.

Феномен Миколи М.Вороного необхідно розглядати у тісному взаємозв’язку зі світовою літературою того складного періоду. Він творив на зламі двох століть, коли духовна криза усього світового суспільства спонукала шукати нові теми і шляхи втілення вражень від навколишньої дійсності. М.Вороний прагнув відійти від народницької традиції, що довгий час панувала в українській літературі, та вивести її на нові висоти художньо-поетичного мислення. Саме цей митець виступив із ідеєю створення літературного альманаху, який би відобразив ідейно-естетичні шукання в українській літературі того складного періоду.

Маніфестом українського модернізму критика назвала надруковану в “Літературно-науковому віснику” 1901 року “відозву” поета, у якій він звертався до “красного письменства” із закликом укласти “русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новіших течій та напрямків в сучасних літературах європейських” [4, 472].

М.Вороний застерігає письменників від “творів грубо-натуралістичних, брутальних” і закликає їх відійти від шаблонів, що склалися в літературі, відкинути сталі теми, відмовитись від тенденційності, “натомість бажало б ся творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажало б ся творів, де б було хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю...” [4, 472]. Наголошує автор на тому, що головним у творах альманаху має бути їх естетичність.

Окреслення позицій поета щодо завдань нового мистецтва, на думку С.Павличко, було досить поверховим та несміливим: “Головна особливість офіційного дискурсу М.Вороного – обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Він проповідує не свободу творчості в цілому, а таку свободу, яка б виключала натуралізм, “брутальність” зображення, а також надмірний естетизм” [7, 99]. З таким визначенням не можна не погодитись, адже в самому тексті “вдозви” постійно наштовхуємось на поступливі вирази типу “...хоч з маленькою ціхою...”, “...хоч клаптик...”, “...хоч трохи...” тощо. З цієї причини можна стверджувати, що заклик М.Вороного хоч і набув статусу своєрідного маніфесту модернізму, але не справив ефекту вибуху в літературі через поміркованість висловлюваних у ньому намірів.

Натомість Т.Гундорова, обстоюючи думку про ґрунтовність, глибину і послідовність явища модернізму в українській літературі, доводить її визначенням Д.Лукача, який “...підмітив важливу ознаку модернізму: те, що він фіксує вичерпаність, шаблонність раціональних форм комунікації і здійснює сві
домий
[виділення наше – Авт.] відбір та конструювання нових” [5, 47]. У цьому розумінні “відозву” М.Вороного незаперечно можна вважати маніфестом українського модернізму, адже сам поет неодноразово наголошував у своїх листах і спогадах, що втілював власні прагнення нового мистецтва із цілком певною метою – вивести українську літературу на європейський рівень. “Згадую про це, – писав Вороний, – лише для зазначення свідомості
своєї ролі піонера в українській літературі, що, очевидно, обумовлювалося і загальною моєю свідомістю в європейській культурі...” [3, 614].

Разом із маніфестом існував ще й “неофіційний дискурс” [7, 99] модерністських намагань М.Вороного. Ним були надіслані листи до провідних українських літературних діячів із запрошенням подавати до альманаху власні твори, в яких М.Вороний більш докладно і відверто пояснює свої естетичні позиції. Наприклад, у листі до М.Коцюбинського поет запрошує його до співпраці у альманасі, знаючи його “уміння малювати колоритні картини в зв'язку з власними почуваннями і все зображати в мягких та прозорих тонах” [6, 166].

Саме такі якості творів Коцюбинського, на думку М.Вороного, відповідають головним постулатам нового мистецтва, які він висловлює на початку листа, повторюючи думки, виказані у “відозві”: “Найбільшу увагу маємо звернути на естетичний
бік видання і усуваючи на бік моралізаторські і взагалі тенденційні заміри, обрали собі провідною зорею єдине – чисту штуку
! Художня виробленість форми і хоч трошки оригінальний зміст – се наші головні жадання. Бажалося б уникати творів грубо-реалістичного напрямку (хіба що з художнім публіцистичним поглубленням), а натомість були б раді творам з легким фільозофічним повоєм (пантеїстичним, метафізичним). В самій прозі бажалося б лірики більше” [6, 166].

Такі листи – з більшим чи меншим уточненням вимог до творів – були розіслані М.Вороним практично усім поважним українським літераторам тієї доби. У них автор чіткіше окреслював напрями ідейно-естетичних пошуків та власні орієнтири.

У листі до О.Білецького (написаного набагато пізніше, у 1928 як матеріал до статті О.Білецького до першого видання творів М.Вороного) поет зазначав, що “час вже відмовлятись від вузького партикуляризму в українському письменстві, час вже вступити на європейський шлях і, не обмежуючись побутовщиною, порушувати в своїх творах питання ширшої філософічної ваги” [3, 612]. Показовим для М.Вороного є акцентування уваги на французькому символізмі й творах Ш.Бодлера, П.Верлена, М.Метерлінка, С.Малларме. Натомість він стверджує, що не визнає “російського декадентства”, з якого вирізняє лише К.Бальмонта і говорить про вплив його поезії на власну творчість лише протягом недовгого часу.

Взагалі поняття декадансу на той період в Україні також неоднозначно сприймалося літературознавцями. Модерністські заклики М.Вороного деякими критиками сприймалися як занепадництво, відхід у чисте мистецтво. Натомість М.Вороний заперечував російський варіант декадентства у своїй художній практиці: “Може й Ви, як д. Єфремов, підозріваєте, що я хочу запровадити якусь декадентщину?.. Правда, такі вирази в моєму листі як “чиста штука”, “усунення тенденцій” можуть збаламутити людину, бо тепер сфера штуки досить збаламучена новими течіями і напрямками і репрезентант кожної такої течії по-своєму тлумачить і штуку і її завдання. Про себе скажу, що я признаю символізм і не визнаю скаліченого російського декадентства, бо се витвір нездарів” [6, 169].

У одному з листів до М.Коцюбинського Вороний знову формулює власне творче кредо: “Тенденційності в поетичній творчості не признаю (се вже буде фабрикація на марку), а ідейність (теж саме зміст) мусить бути, бо се ж душа твору. Формою надзвичайно дорожу, бо одно діло – псалом співати, друге діло – на волів гукати. Реалізм вважаю складовою частиною штуки, а неї цілістю. Грубого
реалізму в поезії цілком не визнаю (Терпіти не можу “Тюремних сонетів” Франка, але закохуюсь в його “Зів’ялім листі”). Всіх сих поглядів хотів би додержати й в
альманаху” [6, 170].

Взагалі М.Вороний вважав себе учнем І.Франка, завжди з повагою ставився до його думки. Але в оцінці модерністських шукань М.Вороного їх думки розходились.

Іван Франко у вступі до своєї поеми “Лісова ідилія” подає “Посланіє” до М.Вороного, називаючи його “ідеалістом непоправним” і наголошуючи на недоречному відході М.Вороного від активної громадянської позиції. М.Вороний у відповідь на звернення І.Франка створив поезію “Іванові Франкові” де у художній формі задекларував принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця домінуючою стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап естетичного розвитку, а й утвердження цілісної особистості поета-громадянина, що в умовах тогочасного стану українського самоусвідомлення було особливо цінним. Поет є у нього борцем, воїном, що закликає до бою “всіх тих, хто мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі”. Життя він повинен охоплювати в усіх його проявах – “радощі і жалі”, “боління і надії”.

Причому, треба зауважити, що полеміка з І.Франком, а краще сказати, обстоювання свого творчого кредо, продовжувалася М.Вороним і у його листуванні з видатним поетом. Дякуючи йому за “Посланіє”, в одному з листів М.Вороний писав: “До всього того я ще жадаю від поета ширшого обсягу, оригінальности і справжньої поетичної форми. Я не хочу виключно
забиватись в тихий залив свого серця, – я хочу бути лише цілим
чоловіком... Риторизму не визнаю” [2]. Митець виступає проти обмеження життя, його однобокості. Застерігає від впадання у крайнощі – або розум, або почуття. Хоча надалі згадує про право поета тікати від дійсності у світ мрій, забираючи туди з собою читача, поетично змальовувати ідилічні картини життя, які називає “чистою штукою”, “ідейною, а не тенденційною”, тобто народницькою. М.Вороний, наприклад, із захватом сприйняв етюд М.Коцюбинського “Пісня. Картка із щоденника” (інша назва “На крилах пісні”), де якраз були передані тонкі душевні враження від почутої якось уночі чумацької пісні, яка “... своїм змістом і чудовою мелодією навіває на нього [автора] ріжні думи, зворушує душу і заносить десь далеко в сфери щасливої
фантазії...” [7, 99].

Але у віршах самого М.Вороного часто проглядають мотиви народницької поезії, за що йому Франко не раз докоряв. У цілому власне поетичні поривання Вороного, за модерністською традицією, “ins blau” (“у блакить”) були багато в чому ще затиснутими в межах народницької свідомості, несміливими. Наприклад, у циклі “Балади і легенди” лише окреслюються прагнення поета надати нового звучання українській поезії. Символістські прийоми тут межують із характерними для фольклорної традиції тропами. Навіть у поезіях, написаних на сюжети середньовічної західноєвропейської історії часто трапляються традиційні народнопоетичні заспіви й тропи:

Ой, то не хижа сарана,

Не круки степ укрили,

То Конрад рушив у похід

Свої потужні сили.

(“Найдорожчий скарб”)

М.Вороний, слідом за одним із своїх найулюбленіших поетів французького символізму, Полем Верленом, обстоював перш за все красу поезії, її естетику. У тому ж листі до І.Франка він знову утверджує свою неприхильність до “егоїстичного декадентства”, натомість зазначає: “люблю навіть
щирий гарний сімболізм, який хоч часом не має певного змісту, але дає певний настрій
. Суть річи, котрі тяжко зрозуміти, але відчути їх можна. Адже ж поезія римами, ритмами, зворотами милозвучної мови близько стосується до музики, а музика раз-у-раз дає нам такі зразки. І коли се вільно допускати в одній сфері штуки, то чому ж не вільно допускати в другій?” [2].

Ця теза перегукується із думками П.Верлена щодо поезії. Головним для французького поета була милозвучність поезії, відшукування найтонших нюансів і відповідностей між звуком, тоном і почуттям. Такі постулати П.Верлен висловлював у власному поетичному маніфесті “Поетичне мистецтво”. Вороний також наголошував на дотриманні у власних творах зазначених принципів. Він згадував, що слідом за П.Верленом обрав своїм гаслом фразу “De la musique avant toute chose!” (“Музики передусім!”). Український поет, наприклад, сам відзначав схожість свого вірша “Мавзолей” із верленовою “Осінньою піснею” (подібність структури, ритміки, звукопису). Наголошував М.Вороний і на своєму тяжінні до комбінованих повторів, рефренів, що також, як йому здавалось, було даниною французькій традиції віршування.

Загалом Вороний у листі до О.Білецького визначав яскраві випадки впливу символістської поетичної традиції на свої поезії “Тіні, “Вечірні акорди”, “Я її в домовину живу поховав”, “Інфанті” тощо, а також на цикли “Осокорі”, “Рубіни”, “Лілеї”, “Разок намиста”, “Гротески”.

Хоча в поняття краси М.Вороний вкладає набагато ширше поняття. Він, слідом за Ш.Бодлером, П.Верленом, парнасцями вводить в українську лірику філософію краси страждання. Також він проголошує девіз “мистецтва для мистецтва”. Але це не означає у поета перехід до “ніжноголосого” оспівування краси природи та кохання. Мистецтво М.Вороний ставить на службу загальнолюдським ідеалам. У свої поезії він вкладає і філософські міркування, роздуми над недосяжними таємницями буття. І це також ріднить його твори з поезією французьких символістів.

Радянське літературознавство у оцінці Миколи М.Вороного часто посилалося на думки І.Франка, перекручуючи їх на власний розсуд, відповідно до тогочасної політичної ситуації. Насправді ж громадська лірика посідає значне місце у творчості М.Вороного. Поет, захоплений революційними ідеями Т.Шевченка, І.Франка, звертався до громадянської лірики як у перекладах, так і в оригінальних творах. Відомими були його переклади “Інтернаціоналу”, “Марсельєзи”, на музику було покладено чимало його власних віршів, що кликали український народ до волі (найвідомішим є марш “За Україну”). Хоча дослідники неоднозначно ставляться й до цих його віршів. Наприклад, С.Єфремов зазначає, що у громадянській ліриці М.Вороного пафосність поезій переважає над їхньою ліричною стороною. Більшість критиків визнають найсильнішим саме ліричний бік творчості М.Вороного.

Микола Вороний сповідує “чисте мистецтво”, постійно намагаючись примирити його зі “служінням громаді”, активною громадською позицією. Творча позиція М.Вороного часто непевна, характеризується спробами поєднати ідеалістичні та матеріалістичні погляди, кохання до жінки та любов до Батьківщини, верленівську “естетику страждання” та епікурейство.

Деякі критики називають М.Вороного поетом-естетом. С.Єфремов дорікає йому за надмірну увагу до форми поезій. С.Павличко наголошує на естетизмові як “осередді платформи М.Вороного та його модернізму” [7, 99].

Справді, М.Вороний, закликаючи укласти “український альманах”, наголошував, що найбільшу увагу необхідно звернути на естетичний бік творів. Він закликав відкинути “заспівані тенденції та вимушені моралі” на користь краси.

На думку М.Вороного саме поезія символізму найкраще може передати прагнення людини, її бажання краси, пошуки кохання, роздуми над сенсом життя. Справді у французьких символістів, особливо у П.Верлена, С.Малларме, філософські пошуки часто виступають осереддям поетичних творів.

М.Вороний одним із перших в українській літературі почав вводити в поезію урбаністичні мотиви. Можна відзначити відображення традиції імпресіоністичного світовідчуття у циклові “Співи старого міста”. Загальний настрій циклу доволі мінорний. Постійними супутниками образу міста у автора є дощі, тумани, хмари. Причому, звукопис поезії відсилає нас до імпресіоністської творчої традиції Поля Верлена. Схожі не тільки ритм, алітерації та асонанси, але й переживання. Часом трапляються навіть чіткі ремінісценції з творів французького поета:

А в шиби дощик січе дрібненько,

А серці туга...

(“Тіні”)

Пор.:

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом.

(“Так тихо серце плаче...”)

Душевні переживання є домінантними у більшості поезій Вороного. Але слід відзначити, що все ж таки український поет не затримується надовго у полоні смутку. Його лірика періодично наповнюється надією, сонцем, гімном життю. Показовим у даному сенсі є й те, що сам митець визначав бідність ідейних пошуків у поезії Верлена, його одноманітність: “зрештою прикро солодкий католицький
присмак і сентиментальне скиглення його мені надокучили, бо хоч який він не є тонкий в нюансах, а таки досить убогий ідейним змістом” [3, 601].

О.Білецький наголошує на спорідненості поезії М.Вороного з творами С.Малларме. Також він вбачає близькість творчих світів М.Вороного і П.Верлена. Дійсно, М.Вороний багато в чому дуже наближується до П.Верлена, зокрема у психологізмі вірша (двосвіт, роздвоєність душі, віра і зневіра), а також і у поетиці та техніці віршування (музичність поезій, схожість ритмізації та строфічної побудови).

М.Вороний зробив значний внесок у символіку та тропіку українського вірша. Хоча часом критики, зокрема той же О.Білецький, дорікають йому за бідність та банальність римування, надмірне вживання одних і тих самих улюблених метафор, епітетів, поетичних прийомів тощо. Першочергову роль М.Вороний відводить музиці вірша.

Але треба визнати, що в українському віршуванні поет виявився багато в чому піонером, збагативши його кращими зразками символічної поезії. Вороний і сам зазначав, що деякі види віршування, поетичні прийоми до нього в українській літературі ще ніхто не вживав.

До всього сказаного хотілося б додати, що суперечності у творчості М.Вороного, непевність його громадсько-естетичних позицій, шукання, намагання поєднати набутки української народної поезії зі здобутками світової модерністської естетики багато в чому пояснюються складним періодом суспільно-політичного життя України, неспокоєм душі, постійним пориванням до пошуків ідеалу і сенсу буття, характерними для періоду “fin de siècle”. І разом з тим не можна недооцінювати внесок М.Вороного у становлення українського модернізму, його конструктивне значення для розвитку дискурсу української літератури.

Перекладацький здобуток М.Вороного збагатив українську літературу кращими зразками світової поезії, зокрема й поезії французьких символістів, чиї впливи на творчість українського митця є незаперечними.

Наостанок хотілося б додати, що у такому складному явищі як український модернізм М.Вороний багато в чому виявився новатором. Із сучасної точки зору можна закидати митцю деяку повторюваність, багато в чому шаблонність, залишки традиціоналізму та непослідовність у вираженні критеріїв нового мистецтва, але сам поет, зробивши себе своїм суддею писав: “Що видається “банальним” тепер, очевидно не могло бути таким в той час, коли шаблонова критика нападалася на нього за ламання традицій та встановлених святощів. В той час, коли не видавалося ні одного українського журналу, поява альманаху “З над хмар і з долин” була явищем прямо визначним вже хоч би через те, що розійшовся він, ще не вийшовши з друку, завдяки лише попередній пренумераті, а наслідком його появи була поява “Молодої музи” в Галичині.” [3, 613].

ЛІТЕРАТУРА

1. Вервес Г. Микола Вороний // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – К.: Наукова думка, 1996. – 704 с.

2. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. – Ф. №3. – Од. Зб. №1614.

3. Вороний М. До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – К.: Наукова думка, 1996. – С.586-618.

4. Вороний М. “Український альманах” // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – К.: Наукова думка, 1996. – С.472.

5. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Постмодерна інтерпретація українського модернізму. – Львів: Літопис, 1997. – 297 с.

6. Листи до Михайла Коцюбинського. Том І. Айхельбергер – Гнатюк / упор. та ком. Володимира Мазного; Вст. ст. Валерія Шевчука. – К.: Українські пропілеї, 2002. – 368 с.

7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999. – 448 с.