Видатні діячі

Зміст 1. Розділ 1: «Микола Михайлович Амосов» 2. Розділ 2: «Палладін Олександр Володимирович» 7 Використана література 10 Розділ 1: «Микола Михайлович Амосов» Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 р. в селі Ольхово Вологодскої губернії. У 1932 р. закінчив Череповецький механічний технікум, після чого 3 роки працював змінним механіком

на Архангельскій електростанції. У 1939 році з відзнакою закінчив Архангельский медичний інститут, а у 1940 році - з відзнакою Всесоюзний заочний індустріальний інститут. У період Великої Вітчизняної війни був на фронті провідним хірургом польового госпиталю. З 1947 по 1952 рік працював головним хірургом Брянського облздороввідділу и у цей час почав широко

зайиматися грудною хірургиєю, вів велику наукову роботу і у 1953 році захитив докторську дисертацію. У 1952 році М. М. Амосова, як великого фахівця з грудної хірургії, було запрошено У Київський інститут туберкулезу для керівництва спеціально створенною кліникою торакальної хірургії. Тут з особливою повнотою розкрився його різносторонній талант хірурга та дослідника, фізіолога та

інженера, стала особливо плідною наукова, організаторська, практична, педагогічна та суспільна діяльність. М. М. Амосов був одним з ініціаторів широкого впровадження у нашій країні хірургії при захворюваннях легенів, вніс багато нового у розвиток цієї проблеми. Його дослідження сприяли підвищенню ефективності лікування хвороб легенів. У 1961 році роботи Н.М. Амосова з легеневої хірургії були відмічені

Ленінською премією. Надалі основним напрямом роботи М. М. Амосова стала серцева хірургія. У 1955 році він вперше в Україні почав лікування вад серця хірургічним методом, у 1958 році одним з перших в Радянському Союзі упровадив в практику метод штучного кровообігу. У 1963 році Микола Михайлович першим в Радянському

Союзі провів протезування клапана митри, а в 1965 році створив і вперше в світі упровадив в практику антитромботічні протези серцевих клапанів. М. М. Амосовим створено цілий ряд нових методів хірургічного лікування пороків серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу. Його роботи з хірургічного лікування хвороб серця були відмічені Державною премією України (1988 р.), Золотими медалями (1967 р 1982 г.) та

Срібною медаллю (1978 г.) ВДНГ СРСР. У клініці, створеній М. М. Амосовим, проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95000 операцій з приводу хвороби серця, зокрема близько 36000 з штучним кровообігом. У 1983 році керована М. М. Амосовим клініка серцевої хірургії реорганізована у Київський научно-дослідний інститут серцево-судинної хірургії

і є Українським республіканським кардіохірургічним центром. Щорічно в інституті проводиться близько 3000 операцій на серці, зокрема близько 1500 - з штучним кровообігом. Ведеться розробка найважливіших проблем серцевої хірургії. М. М. Амосов був першим директором а з 1988 року - почесним директором інституту. У 1955 році М. М. Амосов створив і очолив першу в

СРСР кафедру грудної хірургії для удосконалення лікарів. Потім з неї виділилася кафедра анестезіологиі. Ці кафедри підготували понад 700 фахівців для України та інших республік. Разом з хірургією М. М. Амосов велику увагу приділяв сучасним проблемам біологічної, медичної та психологічної кібернетики. З 1959 р. по 1990 р. він очолював відділ біологічної кібернетики

Інституту кібернетики НАН України. Під керівництвом Н.М. Амосова проведені фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця і розробка питань машинної діагностики хвороб серця, розробка і побудова фізіологічної моделі "внутрішнього середовища організму", моделювання на ЕОМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини.

Нетрадиційність підходу, оригінальні погляди М. М. Амосова отримали широке визнання у нас в країні і за кордоном. За дослідження в області біокібернетики у 1978 р. і 1997 р. його удостоєно Державної премії України. М. М. Амосов - автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій.

Ряд монографій перевидані в США, Японії Німеччині, Болгарії. У створеному ним інституті підготовлено 40 докторів і понад 150 кандидатів наук, багато хто з яких очолює великі наукові центри. М. М. Амосов був членом президії правління Українського суспільства хірургів і кардіологів Міжнародної асоціації хірургів і кардіологів,

Міжнародної асоціації хірургів і Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів, Міжнародного товариства медичної кібернетики, Наукової ради з кібернетики України, членом редколегії, редакційних рад низки вітчизняних і зарубіжних журналів. Свою наукову роботу М. М. Амосов поєднував з великою суспільною діяльністю, був депутатом Верховної Ради СРСР п'яти скликань. У коло

інтересів видатного хірурга Миколи Михайловича Амосова входили не тільки медичні проблеми, а й проблеми пізнання людини в цілому. Загальносистемний підхід до дослідження природи людини знайшов своє відображення в наукових напрямах, ініційованих М. М. Амосовим в галузі кібернетики: моделювання фізіологічних функцій організму людини (фізіологічна біокібернетика), моделювання розумових і психічних функцій людини (психологічна біокібернетика), моделювання людини як соціальної

істоти ( соціологічна біокібернетика). У 1964 р. Микола Михайлович Амосов запропонував гіпотезу про механізми переробки інформації мозком людини. У рамках цієї гіпотези були сформульовані системні уявлення про структуру і механізми мозку, функціонування яких породжують психічні функції людини. Принципово важливим було те, що об'єктом моделювання ставали не окремі структури, механізми чи функції

(наприклад, пам'ять, сприйняття, навчання тощо), а мозок людини як соціальної істоти - мозок homo sapiens. Саме в цьому й полягав пафос опублікованій в 1965р. монографії "Моделювання мислення і психіки", яка на пару десятиліть стала "біблією" для декількох поколінь дослідників, що працюють у Відділі (і не тільки для них). Реакцію радянських наукових кіл на появу цієї монографії в цілому можна оцінити як мляво агресивну.

З одного боку, фізіологи і філософи "від фізіології" до цього часу були помітно стомлені широкої дискусією щодо непорушності основних постулатів вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність, яка проходила на сторінках журналу "Питання філософії" і була ініційована відомим фізіологом А. Н. Бернштейном. У цій дискусії традиційні фізіологи зазнали хоч

і не нищівної, але дуже відчутної поразки. Багато чого стало "можна", зокрема був похитнута тезу про що не зводиться вищих функцій мозку до нижчих. З іншого боку, психологи і філософи "від психології" були на той час вже грунтовно "заражені" общекібернетіческімі уявленнями, з'явилися роботи, що прямо трактують психічні процеси як процеси переробки інформації, були вже розхитані, хоча ще й досить сильні,

ідеологічні канони, довлевшіе над психологією протягом багатьох років. (Цікаво відзначити, що література з психології в ті роки ще виставлялася в книжкових магазинах під рубрикою "Теорія марксизму-ленінізму".) У цих умовах поява монографії М. М. Амосова не викликало офіційного відторгнення (що ще 5-10 років тому було б абсолютно немислимо) та Відділу була надана можливість спокійно працювати.

Зіграло, мабуть, свою роль і те обставина, що М. М. Амосов був депутатом Верховної Ради СРСР, що на ті часи було вагомим аргументом на користь "ідеологічної прийнятності" його теорій. Ідеї, викладені М. М. Амосовим в книзі "Моделювання мислення і психіки" отримали подальший розвиток у його наступних роботах ("Моделювання складних систем", "

Штучний розум", "Алгоритми розуму", "Природа людини"). Микола Михайлович широко відомий, як письменник. Його повісті "Думки та сердце", "Записки з майбутнього", "ППГ-2266", "Книга про щастя та нещастя" неодноразово видавалися у нас в країні і за кордоном. М. М. Амосова відмічено багатьма високими урядовими нагородами

СРСР і України. Микола Михайлович був талановитою, яскравою, різносторонньою людиною, блискучим хірургом, вченим і громадським діячем. Він ніколи не залишався байдужим до проблем держави, нації, окремої людини. Світла пам'ять про академіка М. М. Амосова назавжди залишиться в серцях його учнів, співробітників, багатьох тисяч врятованих хворих, всіх, кому пощастило зустрічатися з цією чудовою людиною. Постановою Кабінету Міністрів України № 128-р від 12 березня 2003 року

Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України присвоєно ім'я академіка Миколи Михайловича Амосова. Розділ 2: «Палладін Олександр Володимирович» 10.09.1885, Москва — 6.12.1972, Київ [Н. 29 серпня. (10 верес.) Тисячу вісімсот вісімдесят п'ять] Засновник української школи біохіміків.

Академік АН СРСР з 1942 року, академік АН УРСР з 1929 року, президент Академії наук Української РСР (1946-1962), Заслужений діяч науки України з 1935 року. Герой Соціалістичної Праці (1955). Лауреат Премії ім. В.І. Леніна (1929). Деп. Верх. Ради СРСР 2-5-го скликань. Чл. КПРС з 1932. Закінчив у 1908

Петербург. ун-т. З 1916 - проф. Ін-ту сільського господарства та лісівництва у Харкові; з 1921 - проф. Харків. мед. ін-ту. З 1925 - дир. створеного з його ініціативи Українського біохіміч. ін-ту (з 1931 - Ін-т біохімії АН УРСР), одночасно (з 1934)-проф. Київ. ун-ту. З 1946 П президент АНУРСР. Син академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка

і фізіолога рослин В. І. Палладіна, учень М. Є. Введенського й І. П. Павлова. 1908 року закінчив Петербурзький університет. У 1909 р. поліпшував освіту в Гейдельбергському університеті. Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909—1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914—1916 рр.), професор

Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916—1923 рр м. Харків), водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. У 1925-1970 роках — директор Інституту біохімії Академії наук Української РСР, у 1934-1954 — також завідувач кафедри Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1935-1938 роках — неодмінний секретар

Президії АН УРСР, у 1939-1946 — віце-президент АН УРСР, у 1946-1962 — президент Академії наук Української РСР. Наукові праці стосуються біохімії нервової системи і м'язової діяльності. Синтезував вікасол. Встановив біохімічну топографію нервової тканини. Заклав основи функціональної біохімії нервової системи. Наукова школа О. В. Палладіна налічує понад 150 докторів

і кандидатів наук, які працюють у рiзних кiнцях свiту. О. В. Палладін — засновник "Українського біохімічного журналу" (1926 р.), автор "Підручника фізіологічної хімії" (1924 р.), що витримав 25 видань дев'ятьма мовами. Член багатьох академій наук. Президією Академії наук України засновано премію ім. О. В. Палладіна. Його

ім'я присвоєно Інституту біохімії АН України. Праці П. присвячені важливих розділів біохімії тваринного організму. Сполу. з співробітниками їм вперше в СРСР були розпочаті сістематіч. експериментальне вивчення біохімії вітамінів, а також розробка проблеми проміжних Химич. перетворень у процесах обміну речовин (внутрішньоклітинний вуглеводний і фосфорний обмін). У своїх ранніх роботах, присвячених вивченню креатину, вперше відзначив

значення цієї речовини для організму; їм досліджено освіта креатину, його зв'язок з вуглеводним обміном і ін Особливе значення мають його праці в галузі біохімії м'язової та нервової систем. П. із співробітниками були виявлені біохіміч. відмінності окремих функціонально відмінних ділянок центральної нервової системи; проведені порівняльно-біохіміч. дослідження тканин нервової системи різних видів тварин; вивчений Химич. складу тканин нервової системи в процесі ембріонального розвитку тварин

і ін Відомі дослідження П. з біохімії головного мозку при різних функціональних станах, зокрема при збудженні і гальмуванні. Його праці з біохімії м'язової діяльності лягли в основу сучасних уявлень функціональної біохімії про процеси стомлення, відпочинку та тренування м'язи, що має велике значення для висвітлення ряду практич. питань фізіології праці і спорту. У галузі біохімії вітамінів займається вивченням процесів їх перетворення в тканинах тваринного організму, питаннями розлади обміну речовин при різних авітамінозах,

гіповітамінозах та ін; створив сінтетіч. вітамінний препарат "вікасол", який використовується в мед. практиці. Автор багато разів перевидавався "підручника біологічної хімії" (1924, 12 вид 1946), переведеного на ряд мов народів СРСР і країн народної демократії. У 1926 за ініціативою П. був заснований перший в СРСР біохіміч. журнал - "Hayковi записки Українського біохемічного інституту", перейменований з 1934 в "

Український біохемічній журнал", редактором к-рого він є в даний час. Соч.: Дослідження над освітою і виділенням креатину у тварин, Харків. 1916; Основи харчування, 3 вид М 1927; Дослідження з біохімії м'язів і нервової системи при різних умовах, в кн.: Ювілейний збірник, присвячений тридцятиріччю Великої Жовтневої соціалістичної революції, ч. 2, М

Л 1947 ; Хімічна природа вітамінів, 3 вид Київ. 1941; Обмін речовин у головному мозку при різних функціональних станах,"Вісник АНСРСР", 1952, № 10. Використана література: 1.Олександр Володимирович Палладін, М Л 1948 (АН СРСР. Матеріали до біобібліографії вчених СРСР. Серія біохімії, вип.

2); 2.Фердман Д. Л Наукова педагогічна і громадська діяльність академіка О. В. Палладіна, "Успіхи сучасної біології", 1955, т. 40, вип. 1; 3.Гулий М. Ф До сімдесятіріччя 8 дня народження i п'ятдесятіріччя наукової діяльності героя соціалістічної праці академіка О. В. Палладіна, "Biснік Академії наук УРСР", 1955, № 9.