Переваги і недоліки різних форм правління (в контексті парламентської реформи в Україні від 8 грудня 2004 р.)

Переваги і недоліки різних форм правління (в контексті парламентської реформи в Україні від 8 грудня 2004 р.)

План

Вступ

1. Загальна характеристика форм державного правління та їх видів

2. Республіканська форма правління: поняття та різновиди

3. Переваги і недоліки президентської, парламентської та змішаної систем

4. Роль інституту президента в президентській, парламентській та змішаній республіках

5. Наслідки парламентської реформи 4 грудня 2004 року

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Система правління дуже схожа на пару чобіт. Вона створюється для тих, чиї ноги підходять по розміру для цього взуття. Але варто пам’ятати на рахунок правління, що справедливо також по відношенню до взуття: чоботи повинні відповідати тій подорожі, яку планується здійснити.

Гарольд Ласки

Питання про переваги і недоліки різних форм правління обговорюється давно, хоча на протязі історії інтенсивність цих дискусій була неоднаковою. За останні три десятиріччя підвищення інтересу до цієї проблеми пов’язане з «хвильою» демократизації, яка охопила багато країн по всьому світі. Після падіння авторитарних режимів у всіх молодих демократіях постало питання про вибір форми правління. Це питання супроводжувалось дебатами про «плюси» та «мінуси» різних систем.

Історично виокремились і сформувались дві основні форми державного правління – монархія і республіка. В процесі розвитку цих форм виникали їх різновиди.

Дане питання торкнулось і України, та знайшло свій прояв у Законі України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року, відповідно до якого в Україні була встановлена парламенсько-президенська форма правління. Проте, на цьому вирішення проблеми вибору форми правління в Україні не було завершене. Вчені вважають, що вибираючи найбільш актуальну форму правління в Україні, слід опиратися не лише на досвід інших країн, а, в першу чергу, на ментальність та цінності власної держави, стан розвитку суспільства, рівень правової культури. Вчені, правознавці, політики та пересічні громадяни висувають різні погляди щодо пріоритетної форми правління в Україні. Щоб дослідити це питання, слід звернутися до того, що таке форма державного правління, які основні види форм правління виділяються і які їх переваги та недоліки.

1. Загальна характеристика форм державного правління та їх видів

Форма правління
являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

- як створюються вищі органи держави і яка їхня будова;

- як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами ;

- як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни ;

- якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і свободи громадянина.

2. Республіканська форма правління: поняття та різновиди

Республіканська форма правління
в остаточному виді сформувалася в Афінській державі. В міру розвитку громадського життя вона видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більше наповнялася демократичним змістом.

Серед сучасних видів республік вчені виділяють:

Парламентська республіка

Така форма, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту, що обирається населенням країни. Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом, з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів, і підзвітний йому. Президент обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). Процедура обрання глави держави в сучасних парламенських республіках неоднакова (наприклад, в Італії, президент республіки обирається членами обох палат на їхньому спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата з кожної області, обраних обласною радою). У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави, також розділяється з представниками членів федерації. Вибори глави держави в парламенській республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії. Глава держави в парламенській республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.

Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користується довірою парламенту. Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламенська форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм і законність громадського життя, свободу особи. До парламенських республік можна віднести ФРН, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію й ін.

Президентська республіка

Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Найбільш характерні риси президентської республіки :

- позапарламентський метод обрання президента (прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) і формування уряду;

- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

- більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки (в конституції США чітко визначено, що вища законодавча влада належить парламенту, виконавча - президенту, судова - Верховному суду). Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтність, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду та бере участь у формуванні кабінету міністрів. Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписання, призначає членів Верховного Суду та ін.. У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою, за принципом поділу влади, нормально функціонує законодавча і судова влада.

Змішана
(напівпрезидентська)

Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).

3.
Переваги і недоліки президентської, парламентської та змішаної систем

парламентська президентська республіка державне правління

Основні переваги і та недоліки президентської, парламентської та змішаної форм
правління були сформульовані Х. Лінцем (5). Навколо його імені, а головне – поглядів сформувалась ціла «армія» сторонників парламентської системи (і, відповідно, противників президентської форми). В стороні від двох «непримиримих таборів» стоять ті, хто підтримує змішані форми правління. І четвертий «табір» становлять вчені, які вважають що слід абсолютизувати переваги та недоліки різних форм правління, оскільки «одна і та ж форма правління може мати зовсім різне наповнення, функціонуючи в різних соціальних умовах та артикулюючи різні сторони політичного спектра» (3, с. 210).

До «небезпек» президентської форми Лінц (5) відносить наступні:

Відсутність тимчасової гнучності. Президенталізм не має жодних способів відправити у відставку правління,яке працює не достатньо добре та ефективно, нелегітимно, окрім виключної процедури імпічменту президента. В підсумку, «те, що при парламентській системі правління вилилось би в чергову урядову кризу, при президентській системі може переродитись у загальну кризу режиму» (5, с. 65).

Мажоритарні тенденції. Президенська система працює за принципом «переможець отримує все». Мажоритарний принцип робить політику грою з нулевою сумою, але подібні ігри, підмічає Лінц, спричинюють конфлікт. Президенські вибори дуже сильно піднімають ставки, що неминуче веде до загострення відносин в суспільстві та його подальшій поляризації.

Подвійна демократична легитимніть президента та парламента, кожен з яких вибирається всенародно, може стати джерелом конфлікту між законодавчою та виконавчою владою, настоює Лінц. В президентському режиму відсутні демократичні принципи вирішення спорів між гілками влади щодо того, яка ж з них фактично є «вираженням волі народу», «справжнім носієм демократичної легітимності».

Винагородження політичний аутсайдерів. Чітко встановлений строк президентських повноважень призводить до того, що політичний процес автоматично розпадається на жорстко розділені періоди, що практично не лишає можливості для проведення «політики тактичного коректування». Законодавчі механізми цієї системи можуть у випадку дострокового припинення президентських повноважень «винести» наверх людину, яка при звичайній виборчій процедурі не стала б главою держави, тобто влада переходить в руки політичних аутсайдерів.

Відсутність арбітражу. З одного боку, президент в президентській системі – глава держави і представляє інтереси всього народу; з другого року, він виражає цілком визначений політичний курс. Перша роль президента – символічна, друга – роль дійсної глави виконавчої влади і лідера певної партії. Лінц пише, що багато виборців і представників ключових груп еліти вважають, що виступ у другій ролі рівнозначний зраді по відношенню до першої, так як президент як глава держави повинен піднятися вище партійних інтересів, щоб являти собою символ нації і втілювати в своєму обличчі стабільність правління.

Схиляння до встановлення режиму особистої влади. Лінц категорично заявляє, що протиріччя між прагненням до забезпечення сильної та стабільної виконавчої влади і підозрюванням по відношенню до тієї ж президентської влади в рамках системи президентського правління впливає на загальну політику і стиль керівництва, на конкретні політичні рішення і вислови президента і його опонентів, і в цьому є зерно конфлікту.

Нестабільність. Зазвичай вважається, що часта зміна кабінетів і урядові кризи – це риси парламентської системи. Проте, Лінц вважає президентську систему менш стабільною по відношенню до парламентської. Дослідники питань стабільності правління випускають з виду нестабільність президентських кабінетів; мало хто помічає те, що парламентські системи – саме в силу своєї нестабільності, якої насправді немає – рідко впадають в глибокі кризи» (5, с. 64).

Неефективніть. Лінц переконаний, що ризик неефективного правління вищий в президентській формі правіління. «Відчайдушно бажаючи втілити свою програму націоналізації, чи провести земельну реформу до закінчення строку своїх повноважень, президент здатний до нерозумної трати грошових коштів чи ризикованих дій, що викликають поляризацію сил в країні, - і все це для того, щоб досягнути поставленої цілі» (5, с. 66).

Виділення цілої серії недоліків президентської форми правлння не означає, що президентська демократія не може бути стабільною: є яскравий приклад – США. Кількісний аналіз країн президенської та парламентської демократій, проведений А. Степаном і С. Скеч, доводить, що ступінь виживання демократії в умовах парламентської форми вищий, ніж в президентській (4). В основному критика противників президентської системи іде по лінії теоретичних, а не практичних аргументів. Переконливу критику аргументів Лінца і його сторонників дає Д. Горовиць (6, с. 74-75).

«Захищають» президентську форму М. С. Шугарт, Дж. Кері, С. Мєйнуорінг. На її захист вони висувають наступні тези:

Підзвідність електорату, яка характеризує ступінь та засоби, за допомогою яких виборні політичні керівники несуть відповідальність перед громадянами. Чим більш прямим є зв’язок між зробленим електоратом вибором і його очікуваннями відносно діяльності керівників, тим вищим є ступінь підзвітності (4).

Ідентифікаційність. За Шугартом та Кері, прямі вибори президента мають і інший позитивний аспект – здатність виборців передбачати можливий склад потенційного керівництва ще до підрахунку результатів виборів.

Взаємні стримування. Президентська система характеризується системою «стримувань і противаг», яка «не лише посилює контроль парламенту над виконавчою владою, але і навпаки» (4).

Арбітраж. Коли президент має підтримку парламентської більшості, йому немає причини виступати в якості більшості.

Незалежність конгресу (парламенту) в законодавчих питаннях. В силу того, що в президентській системі депутати можуть займатися законодавчими питаннями не турбуючись про те, що їх діяльність може призвести до падіння правління, правляча партія чи коаліція розглядає законопроекти з точки зору їх достоїнств, а не в зв’язку з ризиком вотума недовіри; тому законодавці тут незалежні в своїх судженнях (4).

Президенталізм може перешкоджати проведенню гри за принципом переможець отримує все». Попри тезу Лінца, Мейнуорінг і Шугарт переконливо доводять, що система стримувань і противаг блокує тенденцію, при якій «переможець отримує все». Якщо партія чи коаліція партій програє на президентських виборах, то вона цідком може контролювати голосування по ключових питаннях і міняти обстановку в парламенті (4).

Протиріччя доказів сторонників парламентської і президенської систем в сучасній науці, підмічає А. Н. Медушевський, «наводить на думку про їх схожість при якісно різних оцінках» (3, с. 208).

Напівпрезиденська форма правління усуває багато недоліків президентської системи.

По-перше, проблема тимчасової жорсткості в меншому степені виражена в напівпрезидентській формі у порівнянні з президентською тоді, коли президенту протистоїть опозиційно настроєний парламент;

По-друге, проблема мажоритарності пом’якшується завдяки способу формування кабінету. Оскільки кабінет потребує довіри з боку парламенту, то він не може бути лише представником інтересів президента, як при президентській формі;

По- третє, напівпрезидентська система згладжує проблему подвійної демократичної легітимності, оскільки може попереджати призупинення законодавчого процесу в умовах протистояння між президентом та парламентом;

По-четверте, функція арбітражу тут реалізується більш успішно. В умовах опори президента на парламентську більшість прем’єр-міністр може брати на себе роль арбітра, аж до залишення поста в якості «жертви» кризи.

Таким чином, напівпрезидентська система, зберігаючи деякі з переваг президентської форми, демонструє здатність згладжувати наявні в неї недоліки.

4. Роль інституту президента в президентській, парламентській та змішаній республіках

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну координаційну роль. Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето при прийнятті законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі. Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блоку партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні - наділений цим правом (7).

Суть парламентсько-президентської системи – взаємозалежнiстьвиконавчої i законодавчої влади. Прем'єр i його уряд не можуть бутипродуктивними i встояти бiля владного керма без пiдтримки (хоча бпасивної) парламентського бiльшостi. Сутнiсть жепрезидентсько-парламентської форми правлiння - незалежнiсть гiлоквлади одна вiд одної. При нiй Президент i парламент мають самостiйнiмандати вiд народу, що обирав їх на фiксований термiн. Якщо вонивходять у протирiччя, що трапляється нерiдко, то з нього вкрай складно буває вийтизаконним шляхом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).

5.
Наслідки парламентської реформи 4 грудня 2004 року

Згідно змін Конституції, що були прийняті Верховною Радою України 8 грудня 2004 року, Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління. Ця подія стала першою успішною реалізацією наміру змінити Основний закон у низці спроб, які розпочалися одразу ж після його прийняття 28 червня 1996 року.

Набуття чинності Законом «Про внесення змін до Конституції України» створило передумови для посилення ролі парламенту та уряду у здійсненні публічної влади (8). Парламент став більш політично структурованим, розширились контрольні повноваження Рахункової палати (ст. 98 ЗУ «Про внесення змін до Конституції України»), яка отримала право контролювати не лише використання, але і надходження коштів до Державного бюджету України, Верховна Рада України отримала право призначати на посади та звільняти з посад більшу частину членів уряду (п. 12, ст. 84 ЗУ), а уряд – призначати на посади та звільняти з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім керівників міністерств). Внаслідок внесення змін до Конституції відбулося ослаблення влади Президента України.

У той же час, головного завдання – врегулювання та розмежування компетенцій центральних органів влади – конституційна реформа не досягла.

Крім того, ті положення Основного Закону, які потребували удосконалення, у ході конституційної реформи переглянуті так і не були. Зокрема:

· системи адміністративно-територіального поділу та місцевого самоврядування (які не відповідають стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування);

· системи судочинства (яка перешкоджає ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду);

· запровадження імперативного мандату, який існує лише в країнах з авторитарною формою правління (Куба, Лаос, В’єтнам тощо), а з-поміж відносно демократичних країн – лише в Індії;

· у ході реалізації конституційної реформи також не було переглянуто обсяг депутатського імунітету, який в Україні має абсолютний характер.

Перш ніж говорити про необхідність подальшого конституційного реформування, слід зазначити, що потенціал Основного Закону 1996 року на сьогодні залишається значною мірою невикористаним, починаючи із загальних принципів і закінчуючи законами, прийняття яких або прямо передбачене Конституцією, або випливає з її норм.

В нинішній редакції Закон України „Про Рахункову палату” не може забезпечити ефективне виконання Палатою тих завдань, які визначено статтею 98 Конституції. Засади побудови системи центральних органів виконавчої влади, їх функції та повноваження, внутрішня організація діяльності визначаються підзаконними актами, що не відповідає частині другій статті 19 Конституції. Закони „Про судоустрій України” та „Про статус суддів” в існуючих редакціях не в повній мірі забезпечують принцип незалежності суддів, закріплений у ст. 126, 129 Основного Закону. Між тим, від гарантій незалежності та ефективності судової гілки влади значною мірою залежить реалізація загальних засад Конституції, зокрема – принципів поділу влади, верховенства права і т. ін. Суттєві розбіжності між практикою та змістом відповідних конституційних положень (Розділ ІІ Конституції) існують і в сфері забезпечення і захисту конституційних прав людини (8).

Вже зараз очевидно, що Конституція України потребує змін та доповнень, а вся конституційна система країни – нової правової культури, заснованої на принципах демократії та верховенства права. Так, пріоритетами майбутніх конституційних змін мають бути:

· врегулювання та розподіл компетенцій органів влади для вдосконалення механізму захисту Конституції;

· реформування адміністративного поділу, місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях;

· звуження обсягу депутатського імунітету;

· створення незалежної від корупції та політичного впливу юстиції.

Поглиблення конституційної реформи потребує не лише внесення змін до Конституції України, прийняття нових законів, спрямованих на її виконання, але і заходів, спрямованих на забезпечення виконання законів, зокрема – на підвищення рівня правової культури і освіти громадян, у тому числі посадових осіб, які застосовують право. Трансформація політичної та правової культури, орієнтація освіти насамперед на європейські стандарти і цінності є передумовою втілення в життя основоположних конституційних засад – принципів демократії, верховенства права, соціальної орієнтованості діяльності держави.

Висновки

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що українському менталітету відповідає парламентська республіка, але виходячи з об’єктивних умов, Україна ще не готова до цієї форми правління.

Усі політики посилаються на Європу, мовляв, там у більшості країн парламентська форма правління. Але вони забувають, що країни тої згаданої більшості у 3-4 рази менші за площею від України. А це, в свою чергу, означає, що в тих країнах регіональні відмінності і, відповідно, протиріччя між регіонами є незначними. Країнами відносно близькими за площею до України є Франція, Польща та Іспанія. У Франції та Польщі, як відомо, президент має досить широкі повноваження. А щодо Іспанії, то хоча вона монархія, але там король теж має ширші повноваження, порівняно із іншими європейськими монархіями.Тобто, виходячи чисто з географічного чинника - площі, в нашій державі все-таки повинна бути президентсько-парламентська республіка. Парламентську модель полiтичного устрою (так само як i президентську)не слiд вважати панацеєю вiд соцiально-економiчної стагнацiї iполiтичнiй нестабiльностi. Парламентська система не гарантуєрозправи з опонентами з боку «агресивно-слухняної» бiльшостi. Вона неможе стовiдсотково гарантувати нам того, що бiльшiсть автоматичноперетвориться в гаранта закону, прав власностi, свободи слова. Таксамо не варто сподiватися, що обмеження повноважень Президента Україниавтоматично збiльшить ступiнь демократiї в країнi.

Значна частина нашого населення прагне до, так званої, сильної руки, до сильного президента. Хаос та безвладдя набридли, люди хочуть політичної стабільності і сильної влади, незалежно від того, як вона називатиметься.

А з іншого боку, у президента нашої держави було надто багато повноважень. Адже для нормального управління країною більше повноважень повинні мати саме прем’єр-міністр і уряд. А президент, на думку деяких вчених, повинен мати представницькі функції: виступати гарантом конституції й представляти країну на міжнародній арені.

Отже, в науковому світі не існує однієї точки зору стосовно актуальної форми правління в Україні та аналізу проведеної реформи. Це свідчить про те, що парламентська реформа і відповідно до неї, зміна форми правління – це лише перші кроки на шляху змін в Україні.

Список використаної літератури

1. Конституція України 1996 р.

2.Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р.

3. Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические інститути. М., 2002;

4. Преимущества и недостатки президентской, парламенской и полупрезыденской систем / О. И. Зазнаев // Социально-гуманитарные знания. – 2006. - №5. – с. 133-144.

5. Linz J. The Perils of Presidentializm // Journal of Democracy. - 1990, Vol. 1. - №1.

6. Horowitz D. L. Comparing democratic systems // Journal of Democracy. - 1990, vol. 1. - №4.

7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. / Пер. з рос. – Харків: Консул, 2006. – 656 с.

8. Політреформа внесла в наше життя політичний хаос // День. – 2006. - №173.

9. Інститут парламентської відповідальності уряду в Україні за змістом Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року / Р. Мартинюк // Вісник правових наук України. – 2007. - №4. – с. 84-91.