Інститути державної влади Ізраїлю

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Реферат на тему:

Інститути державної влади Ізраїлю

Ужгород 2006

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. Інститут глави держави

РОЗДІЛ ІІ. Інститут Кнесету

РОЗДІЛ ІІІ. Інститут уряду

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ І. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

Згідно з пунктом 1 Основного закону «Про главу держави», главою держави в Ізраїлі є президент, Він обирається парламентом (Кнесетом) терміном на 5 років. Правовий статус президента визначається Основним законом «Про главу держави», прийнятим в 1964 р. Згідно з цим законом президент Ізраїлю не може входити до складу парламенту, він також не може займати іншу оплачувану посаду. Президент не може належати до якої-небудь партії. За формулюванням Основного закону президентом Ізраїлю може бути будь-який громадянин, що проживає на території держави (п. 1). Безпосереднє переобрання допускається тільки один раз. Новий президент обирається протягом 30-90 днів до закінчення терміну повноважень попереднього президента. У разі дострокового припинення його обов'язків, новий президент повинен обиратися протягом 45 днів з моменту закінчення терміну повноважень попереднього президента. Згідно з Основним законом «Про главу держави» голова парламенту призначає точну дату виборів президента, про яку він повинен письмово повідомити членів парламенту за 20 днів до виборів (як мінімум). Обраним вважається кандидат, за якого проголосувала абсолютна більшість (61 член) з числа членів ізраїльського парламенту. У разі, якщо жоден з кандидатів не одержав такої більшості на спеціальному засіданні кнесету проводиться другий тур, після якого обраним вважається кандидат, що отримав просту більшість.

А що стосується повноважень президента, то вони визначені не тільки Основним законом «Про главу держави», але і закріплені в інших законах. Президент підписує закони, прийняті Кнесетом, а для їх дійсності необхідна контрасигнація прем'єр-міністра і компетентного міністра (за винятком законів, що стосуються самого президента).

Згідно з Основним законом (п. 11 а) президент підписує міжнародні договори, прийняті Кнесетом і затверджені урядом, призначає дипломатичних і консульських представників держави за пропозицією міністра закордонних справ, приймає вірчі грамоти.[1]

Президент призначає прем'єр-міністра і приймає відставку уряду, за поданням міністрів юстиції та релігії він призначає і звільняє з посади державних і релігійних суддів, а відповідно до закону «Про центральний банк Ізраїлю» президент призначає голову цього банку за поданням уряду.

На підставі (п. 11 б Основного закону) президент володіє правом помилування, яким він може користуватися на свій розсуд. Це право означає, що президент може скасувати, пом'якшити або замінити покарання за кримінальний злочин, а його рішення не підлягає оскарженню. Цим правом президент може користуватися без будь-якого обмеження, бо повноваження глави Держави Ізраїль за своїм характером є чисто представницькими.

Президент має професійний і особистий імунітет. Перший означає, що президент не може бути заарештований або притягнений до відповідальності за справи, пов'язані з його професійною діяльністю як під час здійснення своїх повноважень, так і після. Особистий імунітет припускає, що будь-який позов, пред'явлений президенту може бути розглянуто тільки після закінчення його повноважень. Згідно з Основним законом, у разі дострокового звільнення президента з посади або в силу будь-яких перешкод для здійснення повноважень президента їх виконує голова парламенту.

Крім добровільної відставки, президент може бути позбавлений своїх повноважень, якщо здійснить проступки несумісні з його посадою. Однак Основний закон «Про главу держави» встановив складну процедуру усунення президента з посади. Ініціатива у висуванні обвинувачення президентові повинна належати не менш ніж 20 членам кнесету. Рішення про пред'явлення звинувачення вимагає більшості - 3 / 4 голосів від загального числа членів цього комітету. Рішення про усунення президента від посади вважається прийнятим, якщо за нього проголосує не менше 3 / 4 (тобто 90) членів кнесету. Глава Держави Ізраїль може бути усунений з посади за станом здоров'я, при цьому його нездатність виконувати свої обов'язки повинна бути доведена спеціальним медичним висновком. Президент може бути звільнений з посади, якщо за це проголосують 2 / 3 (80) членів парламенту.[2]

Необхідно відзначити, що вивчаючи правове становище президента Ізраїлю ми знаходимо явну паралель з правовим статусом президента ФРН.

ІНСТИТУТ КНЕСЕТУ

Відповідно до Декларації «Про незалежність», яка була оголошена 14 травня 1948 Народна рада, що діяла до утворення Держави Ізраїль, була замінена Тимчасовою державною радою, одним з повноважень якої було проведення виборів Установчої ради до 1 жовтня 1948. Однак у зв'язку з надзвичайним станом ці вибори відбулися лише 25 січня 1949 Їх підсумком стало обрання Установчої ради. 16 лютого ці ж збори прийняли закон, відповідно до якого орган законодавчої влади став іменуватися кнесетом. Парламент тоді складався з релігійних діячів (рабинів) і письменників чисельністю від 85 до 120 депутатів.

Структура кнесету. Кнесет складається з:

1) президії кнесету, до складу якого входить голова і його заступники. Голова обирається на першому засіданні кнесету нового скликання всім його складом шляхом відкритого голосування. До моменту обрання голови його обов'язки виконує старший за віком член кнесету.

Повноваження голови кнесету визначаються регламентом наступним чином: управління справами кнесету і його представництво на міжнародній арені, а також дотримання порядку засідання відповідно до регламенту.

Голова очолює засідання парламенту, представляє питання для обговорення й оголошує результати голосування щодо порядку денного та інших питань.

Голова кнесету відповідає за виконання закону і недоторканність будівлі Парламенту та його членів. Голова кнесету приймає відставку його членів. Голова кнесету відповідно до Закону «Про главу держави» 1964 заміщає посаду глави держави у разі його відсутності.

Голова кнесету відповідає за діяльність апарату кнесету як в адміністративній, так і в сфері безпеки, а також за його бюджет за згодою фінансового комітету та комітету з кнесету. Голова кнесету вправі заборонити його члену виступ після триразового попередження. Голова кнесету визначає місця членів за партійними фракціями та блокам, так щоб великі блоки і партії сиділи ближче до президії. Голова не бере участь у роботі комітетів і комісій, за винятком консультативного комітету, проте він може брати участь в обговоренні різних питань цих комісій.

У голови є кілька заступників. Вони обираються парламентарями зі свого складу, при цьому регламент кнесету не визначає їх число. Воно залежить від партійного складу кнесету. До сьогоднішнього дня число заступників голови коливається від двох до восьми. У разі відсутності голови кнесету його роботу очолює один з його заступників. Голова має право уповноважити одного з заступників для ведення засідання кнесету, який, у свою чергу, володіє всіма повноваженнями голови за його відсутності. Заступники голови, як правило, представляють найбільші політичні партії. Голова кнесету та його заступники обираються на весь термін повноважень парламенту;

2) членів кнесету, число яких одно 120. Повноваження депутатів кнесету визначені Основним законом «Про кнесет» від 1958.[3]

На своїх засіданнях члени парламенту обговорюють будь-які питання, що стосуються всього єврейського народу, здійснюють контроль за діяльністю уряду та державної адміністрації. Кнесет визначає розмір прямих і непрямих податків, обирає голову кнесету та його заступників, а також членів 10 постійних комітетів. Члени парламенту проводять таємне голосування для обрання східного і західного лідерів єврейського духовенства. Одним з важливих повноважень кнесету є обрання, а також звільнення з посади президента країни і державного контролера. Крім того, кнесет стверджує призначення нових міністрів, визначає розмір заробітної плати вищих посадових осіб (таких як глава держави, голова уряду, міністри та їхні заступники, судді, члени кнесету і т.д.). Кнесет ратифікує міжнародні договори і приймає закони, що дозволяють уряду оголошувати надзвичайний стан в країні. У структуру кнесету входять тимчасові і постійні комісії і комітети. Крім традиційних для інших парламентів комісій і комітетів (фінансовий, економічний, комітет з регламенту і інше), в кнесеті сформовані комісії і комітети, що відбивають специфіку ізраїльської держави. Так, наприклад, комітет з міжнародних справ і безпеки. Крім зовнішньої політики і дипломатії він займається проблемами державної безпеки, питаннями війни і миру, розвідкою та ін Комітет проводить закриті засідання на які звичайно запрошуються прем'єр-міністр, міністри оборони, внутрішніх справ, закордонних справ і головнокомандуючий збройними силами. Вищевказані посадові особи повинні представити комітету доповіді про свою діяльність. Питання, обговорювані на засіданнях комітету, розголосу не підлягають. Винятковою актуальністю володіє комітет переселення і прийому, до компетенції якого входять питання, пов'язані з веденням агітації серед євреїв в інших країнах світу для їхнього переселення в Ізраїль. Даний комітет займається також прийомом нових переселенців і їх працевлаштуванням.[4]

Комітет переселення і прийому був сформований у кнесеті в 1990 р. у зв'язку із змінами, внесеними до Закону «Про державних контролерів». Основне завдання цього комітету полягає в наданні допомоги державному контролерові при виконанні його обов'язки. У цьому комітеті обговорюється все, що пов'язано з діяльністю державного контролера. Крім того, комітет має право допитувати будь-яка посадова особа, в тому числі і прем'єр-міністра.

Що стосується чисельності членів комітетів, то закон її не визначає. Проте він дає парламентарям можливість працювати одночасно більше ніж в одному комітеті. Крім постійних комітетів, для вирішення поточних проблем у кнесеті формуються тимчасові (допоміжні) комісії, члени яких обираються членами постійних комітетів. Треба відзначити, що тимчасові комісії мають ті ж повноваження, якими володіють і постійні комітети. Крім обговорення законопроектів та їх підготовки до другого читання, комітети вправі обговорювати підзаконні акти, прийняті міністерствами для реалізації законів. Кнесет формує також тимчасові комісії, які називаються парламентськими, для вирішення надзвичайних проблем. Термін та обсяг повноважень парламентських комісій такою ж, якою й у тимчасових. Крім того, кнесет має право утворювати комісії щодо розслідування або уповноважувати один з постійних комітетів, або формувати комітет з числа членів кнесету для розслідування справи. Він же визначає завдання і компетенції комітетів з розслідування. У складі кожного з комітетів повинні працювати представники партій, які не беруть участі у формуванні уряду. Представництво партій пропорційно до їх чисельності в кнесеті.

ІНСТИТУТ УРЯДУ

Найважливіша роль в житті ізраїльського суспільства належить уряду. Він належить до числа парламентських урядів, так як його доля нерозривно пов'язана з долею органу, який його формує. Правове становище, спосіб формування, структура і відповідальність уряду регулюється Основним законом «Про уряд», який був прийнятий в 1968 р. і скасовано новим законом 18 березня 1992 р. (Основний закон «Про уряд»), відповідно до якого прем'єр-міністр почав обиратися загальним прямим голосуванням.

Згідно з Основним законом, уряд складається з прем'єр-міністра і міністрів. Прем'єр-міністр обирається Кнесетом за пропозицією президента (п. 6) терміном на 4 роки (термін повноважень парламенту). Кандидат на пост прем'єр-міністра протягом 21 дня повинен сформувати уряд. У разі, якщо кандидат не може цього зробити, президент має право продовжити цей термін ще на 21 день, якщо ж не справляється з поставленим завданням протягом цього терміну, то президент має право запропонувати Кнесету іншу кандидатуру. Практика показує, що в цьому випадку уряд формується лідером партії, що має більшість мандатів у парламенті. Основний закон «Про уряд» встановлює, що представники політичних партій, які мають більшість у кнесеті, має право письмово звернутися до президента з пропозицією про доручення одному з членів парламенту сформувати уряд.

До цієї заяви додається письмова згода запропонованого кандидата. У такому випадку новому кандидату дається 14 днів для формування уряду. Згідно з пунктом 14 Основного закону «Про уряд», цей ж кандидат повинен очолити уряд. Кандидат вважається обраним на посаду прем'єр-міністра, якщо за нього проголосувала абсолютна більшість членів парламенту. Основний закон «Про уряд» визначає число членів уряду: їх не повинно бути менше 8 і більше 18. За Основним законом не менше 50% міністрів повинні бути членами кнесету. Основний закон передбачає, що якщо число членів уряду не перевищує 8, то відсторонення від посади навіть одного міністра не допускається (п. 33). У разі, якщо число міністрів стало менше 8, то прем'єр-міністр призначає нових міністрів протягом 72 годин.

Міністр може стояти на чолі певного міністерства чи бути міністром без портфеля. Міністри за свою діяльність несуть подвійну відповідальність: вони відповідають і перед прем'єр-міністром, і перед Кнесетом.

Міністр має право призначити одного заступника з числа членів кнесету за згодою прем'єр-міністра. Заступник міністра йде у відставку разом з міністром. Крім того, втрата статусу члена кнесету тягне за собою втрату посади заступника міністра. У парламенті заступник міністра діє від імені міністра (п. 34-36).

Крім прем'єр-міністра, міністрів і їх заступників при уряді формуються тимчасові і постійні міністерські комісії (п. 27). Серед них: комісія з економічних питань, комісія економічного планування, комісія координації та управління, комісія з підготовки законопроектів та ін Найбільш важливою з них є комісія з національної безпеки, до складу якої входять прем'єр-міністр, міністр оборони, міністр юстиції, міністр закордонних справ, міністр внутрішньої безпеки і міністр фінансів. До складу цієї комісії можуть бути включені і інші міністри, однак її чисельність не повинна перевищувати 9 осіб, вона проводить закриті засідання для обговорення питань, що стосуються державної безпеки, зовнішніх відносин держави і т.д. (П. 41). У цьому ж пункті Основний закон «Про уряд» закріплює відкритий характер засідання уряду.

Як вже говорилося, на підставі нового Основного закону «Про уряд» міністр почав обиратися загальним народним голосуванням. Цей закон закріплює, що прем'єр-міністром може бути обраний будь-який громадянин Ізраїлю, який досяг 30-річного віку та володіє пасивним виборчим правом у кнесет.

Кандидат на пост прем'єр-міністра може бути висунутий як громадянами, так і політичними партіями і блоками. Основний закон закріплює, що блок, що має не менше 10 членів у складі попереднього парламенту і має список кандидатів до нового парламенту, може висувати свого кандидата на цю посаду. Крім того, 50 000 громадян має право висувати кандидата на пост прем'єр-міністра.[5]

Згідно з Основним законом обраним вважається кандидат, за якого проголосувала абсолютна більшість виборців. А у випадку, якщо жоден з кандидатів не отримає такої більшості, проводиться другий тур. Щоб зайняти пост прем'єр-міністра, у другому турі потрібно отримати просту більшість голосів. Обраний повинен представити Кнесету склад свого уряду і його програму протягом 45 днів з дня опублікування результатів виборів.

Відповідно до п. 5 Основного закону, один або два міністри можуть бути заступниками прем'єр-міністра, при цьому треба відзначити, що до 1977 р. пост заступника голови уряду міг займати один міністр. Для досягнення політичного компромісу між партіями в 1977 р. була прийнята поправка до Основного закону, на підставі якої прем'єр-міністр став мати двох заступників.

До компетенції уряду входить:

- Визначення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

- Складання та виконання бюджету;

- Управління державним апаратом;

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. – К.: Право, 2006. – С. 244

2.Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юристъ, 2007. – С. 274-275

3.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, 2005. – С. 258

4.Федоров І.В. Історія держави і права зарубіжних країн, К.; Вища школа,2004. – С. 263

5.Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -М.:Наука, 2006.- C. 152-153

[1]
Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. – К.: Право, 2006. – С. 244

[2]
Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юристъ, 2007. – С. 274-275

[3]
Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -М.:Наука,2006.- C. 152-153

[4]
Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, 2005. – С. 258

[5]
Федоров І.В. Історія держави і права зарубіжних країн, К.;Вища школа,2004. – С. 263