Географічний поділ праці

Все реальне різноманіття виробничої та невиробничої діяльності населення окремих місцевостей, поселень і навіть окремих підприємств чи закладів значною мірою формується як наслідок суспільно-географічного процесу, який називається географічним поділом праці. Географічний поділ праці є об’єктивним результатом розвитку суспільства, пов’язаним із зростанням товарного виробництва й обміну.

Методологічна розробка цього поняття належить М.М. Баранському. Підкреслюючи фундаментальну роль географічного поділу праці, він показав його системний, інтеграційний зміст: «Географічний поділ праці є дуже важливим поняттям, точніше кажучи, цілою системою понять, що пов’язує і галузі, і економічні райони, тобто весь «інвентар» економічної географії».

Зовсім не випадково М.М. Баранський назвав географічний поділ праці основним поняттям СЕГ, а Е.Б. Алаєв – наріжним принципом та стимулом розвитку всіх господарських територіальних процесів, таким джерелом зростання продуктивності суспільної праці, що створює умови, за яких продукт і його виробник удосконалюються.

Рис. 9.1 Поняттєво-термінологічна система «Географічний поділ праці»

Родовим поняттям у наведеній вище системі (рис. 9.1.) є суспільний поділ праці (це поняття можна вважати загальним політекономічним).

Поділ праці сам по собі – це якісна диференціація трудової діяльності в процесі розвитку суспільства, що спричиняє відособлення та співіснування її окремих видів.

Суспільний поділ праці – об’єктивний процес розвитку виробничих сил, за якого відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробляючих одиниць та обмін між ними продуктами своєї діяльності. Головний економічний наслідок розвитку цього процесу – зростання продуктивності суспільної праці. Першими прикладами такого поділу праці може слугувати поділ праці між чоловіком і жінкою у родині, між скотарями і хліборобами, між землеробами і ремісниками тощо.

Процес суспільного поділу праці є відображенням поступального розвитку продуктивних сил та визначається характером суспільного розвитку. Основні фактори поділу праці – це постійно зростаючі потреби суспільства у різних матеріальних продуктах і духовних цінностях, відмінності у фізико- й економіко-географічному положенні, економічних та природних умовах і ресурсах різних територій, економічні вигоди спеціалізованої праці.

Суспільний поділ праці може здійснюватися лише у вигляді географічного (територіального) поділу праці. «Суспільний» і «географічний» поділ праці співвідносяться як «зміст» і «форма». Тому їх вважають поняттями одного рангу, враховуючи лише певний пріоритет змісту над формою.

Географічний поділ праці – просторовий прояв суспільного поділу праці. Виявляється в закріпленні окремих галузей за відповідними територіями, в спеціалізації окремих країн (регіонів, районів, місцевостей) на виробництві якогось одного товару чи послуги з метою подальшого обміну.

Різновидами географічного поділу праці є міжнародний поділ праці (між країнами) і територіальний поділ праці (всередині країни, між економічними районами, всередині економічного району, нарешті, навіть всередині одного населеного пункту). Термін «міжнародний поділ праці» використовується географією світового господарства. В дослідженнях господарських комплексів окремих країни або їх частин користуються терміном «територіальний поділ праці» та його аналогами нижчих ієрархічних рівнів (див. рис. 9.1.).

Територіальний поділ праці – це об’єктивний і безповоротний процес виробничої спеціалізації, відособлення економічних районів й розвитку міжрайонної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Іншими словами, територіальний поділ праці можна розглядати як своєрідні системоутворюючі відношення в суспільно-географічному аналізі складної взаємодії усього народногосподарського комплексу та його складових частин (економічних районів, підрайонів, вузлів, центрів, пунктів).

Територіальний поділ праці формується лише за умови взаємодії місцевостей з різною народногосподарською спеціалізацією, тобто за умови товарного обміну спеціалізованих районів їх основною продукцією. Завдяки територіальному поділу праці в кожній місцевості (районі, пункті) розвиваються найбільш економічно ефективні, найбільш рентабельні галузі та виробництва.

Здавалося б, що в межах населеного пункту або окремого підприємства територіальні аспекти поділу праці мало істотні. Проте і в цьому разі поділ праці має територіальну форму: окремі робітники чи виробничі підрозділи територіально в тій чи іншій мірі локалізовані й розмежовані. Натомість взаємодія між ними проста і здійснюється за допомогою внутрішнього транспорту цеху або підприємства. Локальний поділ праці залишається територіальним.

І територіальний, і міжнародний поділ праці вимагають випуску продукції у розмірах, що значно перевищують власні потреби країни-виробника (або економічного району). Прикладами можуть бути Саудівська Аравія, яка експортує 90% видобутої нафти, або Японія, яка експортує 50% вироблених автомобілів.

Суспільний і географічний поділ праці – фундаментальні, стрижневі категорії СЕГ, які становлять теоретичну і методологічну основу географічних досліджень суспільної організації виробництва та розміщення продуктивних сил. Ці категорії роблять суспільну географію точною наукою, виступають об’єктивним підґрунтям для застосування системного аналізу, а отже слугують інструментом для пізнання складних цілісних географічних систем.

Найбільш розвинуті форми географічного поділу праці властиві товарному виробництву. Але виник географічний поділ праці ще на зорі людської історії і може зникнути лише разом з людством, оскільки територіальна диференціація є однією з постійних та необхідних умов життя суспільства. Отже, географічний поділ праці є категорією історичною, зміст його поглиблюється з розвитком науково-технічного прогресу.

За М.М. Баранським, економічний ефект є головним рушієм розвитку географічного поділу праці:

С₁
+ t < С₂
(нерівність 9.1)

де: С₁
– собівартість виробництва в країні-експортері;

t – транспортні витрати;

С₂
– собівартість виробництва в країні-імпортері.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим ефективніший і вигідніший географічний поділ праці (у вигляді міжнародного або територіального).

За умови виконання наведеної вище нерівності 9.1 буде відбуватися так званий відносний географічний поділ праці (в країну ввозиться продукт, який теоретично міг би вироблятися нею самостійно, але імпортований обходиться дешевше). Інколи цю нерівність в СЕГ називають «формулою М.М. Баранського». Звісно, існує й абсолютний географічний поділ праці – наприклад, коли Швеція купує каву, тому що місцеві природні умови не дозволяють її вирощувати в цій країні.

Різноманітність або відмінність виробленої продукції не слід ототожнювати з географічним поділом праці. Скажімо, якщо країна «А» вирощує жито й льон, а країна «Б» – рис і бавовник, то це ще не свідчить про наявність поділу праці. Є тільки факт різниці натуральної продукції, а факту участі в географічному поділі праці немає, якщо населення країни «А» харчується житнім хлібом та одягається у льняний одяг, а населення країни «Б» віддає перевагу рису й бавовняному одягу. Отже, власні потреби названі країни задовольняють самостійно, між ними не існує товарного обміну. А обмін спеціалізованих територій (країн, районів) певними видами продуктів є обов’язковою умовою географічного поділу праці.

Передумовою для економічно вигідної реалізації переваг географічного поділу праці в сучасних умовах є науково-технічний прогрес, який дозволяє залучати до виробництва нові джерела і види сировини, нові землі, кваліфіковані трудові ресурси тощо.

Найважливішими аспектами науково-технічного прогресу є розвиток нових технологій і транспорту, які дозволяють розвивати географічний поділ праці як вглиб, так і вшир. За допомогою технічно-транспортних засобів вдається скоротити час обігу товарів. Провідними засобами цього скорочення є концентрація виробництва та магістралізація транспорту.

Роль транспорту у розвитку географічного поділу праці важко переоцінити. По-перше, без транспорту географічного поділу праці просто не існувало б, адже саме транспорт виступає матеріальним носієм всіх господарських зв’язків. По-друге, необхідною умовою виникнення географічного поділу праці виступає той факт, що економія праці від його застосування перевищує витрати на додаткове перевезення (див. нерівність 9.1). Таким чином, революційні зміни на транспорті також позитивно впливають на географічний поділ праці (збільшення тоннажу торгового флоту, швидкості автомобілів, підвищення пропускної здатності залізниць, поява трубопроводів та ін.).

Окремими факторами поглиблення чи обмеження географічного поділу праці є особливості історичного розвитку окремих територій, форми землеволодіння, відстані до центрів споживання продукції, характер розселення, густота населення, його віковий та національний склад, традиційна специфіка споживання товарів, митні платежі та ін.

На останньому факторі слід зупинитися детальніше, щоб зрозуміти позитивні і негативні наслідки впливу мита на географічний поділ праці. Мито від початку свого виникнення носило так званий фіскальний (тобто відбираючий) характер. Мета таких митних зборів була одна – збільшити надходження у державну казну.

Але з часом держави почали використовувати мито як спосіб захисту власного виробника від іноземної конкуренції. Така політика отримала назву протекціонізму (протилежна політика суворого дотримання принципів вільної торгівлі – фритредерство). «Формула М.М. Баранського» отримує трансформований вигляд:

С₁
+ t + m < С₂
(нерівність 9.2)

де: С₁
– собівартість виробництва в країні-експортері;

t – транспортні витрати;

m – митні збори;

С₂
– собівартість виробництва в країні-імпортері.

Як бачимо із наведеної нерівності 9.2, високі митні збори можуть обмежувати участь країни у географічному поділі праці. Якщо географічний поділ праці підвищує продуктивність суспільної праці, то високі митні ставки однозначно пригальмовують цей процес, створюючи «тепличні умови» місцевим виробникам. Населення в цих умовах змушено споживати менш якісну та до того ж і дорожчу продукцію, але власного виробництва. Географічний поділ праці неначебто «заганяється» всередину країни.

Але не все так просто, як виглядає на перший погляд. Скажімо, були часи, коли Великобританія, яка першою стала на шлях індустріалізації, значно випереджала всі країни світу у конкурентній боротьбі. Великобританія була по суті монополістом у всьому, що торкалося великої машинної індустрії. США і Німеччина, Росія та Італія все обладнання для перших своїх залізниць і заводів купували у Великобританії. Молода промисловість цих та інших країн світу просто не могла «підняти голову» через британську конкуренцію. Ось тоді в США і Німеччині й народилася ідеологія протекціонізму. А вже трохи згодом й вони перейшли до фритредерства, принципу «відчинених дверей», коли власна буржуазія твердо стала на ноги.

США і Німеччина зуміли під захистом протекційного мита «випестувати» власну промисловість до такого рівня, що вона змогла випередити британську й перестала боятися її конкуренції, Цей приклад показує, що зв’язок між митними зборами та розвитком географічного поділу праці не такий вже й однозначний.

Високе мито може на короткий час «заховати» географічний поділ праці всередину країни. Це робиться для того, щоб розвинути виробничі сили, підготувати пізніший вихід на світовий ринок з конкурентоздатною продукцією. А вже після цього виникає залежність від світового ринку та, відповідно, принципів вільної торгівлі.

Відомі приклади нечесної конкуренції на світовому ринку і в умовах «вільної торгівлі». В даному випадку мова йде про демпінг. Демпінг – це «бросовий експорт», продаж товарів за дуже низькими цінами з метою розорення конкурентів. Збитки продавця при цьому покриваються або з надприбутків на власному ринку, або із спеціальних державних фондів. Демпінг – це своєрідна економічна війна. Часто демпінг використовувався при підготовці до справжньої війни (Німеччина перед Першою світовою війною свідомо поставляла до Великобританії артилерійські снаряди за демпінговими цінами).

Діалектично поряд з процесом географічного поділу праці діяльності людського суспільства йде процес інтеграції цієї діяльності в місцях з вигідним суспільно-географічним положенням (закони єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення). В результаті такої інтеграції виникають господарські вузли, промислові агломерації, територіально-виробничі комплекси, виробничі кластери, угруповання країн тощо.

Розвиток географічного поділу праці та світового господарства в останні десятиліття відбувається переважно вглиб. Поглиблення міжнародної спеціалізації та обміну товарами і послугами привело до утворення нової, найвищої сходинки міжнародного поділу праці – міжнародної економічної інтеграції. Вона проявляється у «зрощуванні» національних господарств багатьох країн світу.

Міжнародна економічна інтеграція – об’єктивний процес розвитку особливо глибоких та стійких взаємозв’язків окремих груп країн, заснований на проведенні ними узгодженої міждержавної політики. Існує два основних види інтеграції – галузева і регіональна.

Яскравим прикладом галузевої інтеграції є створення у 1960 році ОПЕК (Організації країн – експортерів нафти). Прикладами регіональної інтеграції слугують ЄЕС, АСЕАН, ОЧЕС та інші організації.

Важливим наслідком такої інтеграції стає інтернаціоналізація виробництва, яка проявляється у створенні транснаціональних корпорацій (ТНК). ТНК зараз контролюють практично всі провідні виробництва поза межами країн із неринковою централізованою економікою. На їх долю припадає ⅔ світового торговельного обігу, 80% патентів на нову техніку і технології, 40% світового промислового виробництва.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – великі (часто – глобальні) виробничо-розподільчі комплекси з розірваною географічною (територіальною) структурою.

Внаслідок існування ТНК виникла «двоїста» картина світової географії матеріального виробництва, за якої видимі місця прикладання праці, джерела сировини й енергії залишаються національними, тоді як кредитно-валютне та інші види регулювання стають інтернаціональними (транснаціональними), зосереджуючись у досить вузькому колі постіндустріальних країн.

Висновки

1. Географічний поділ праці має дві головних ознаки: 1) наявність місцевостей з різною господарською спеціалізацією; 2) товарний обмін таких місцевостей між собою.

2. В теоретичному плані географічний поділ праці дозволяє досягти такої ситуації, коли кожний продукт буде вироблятися в тій країні (країнах) або економічному районі (районах), де маються для цього найбільш сприятливі природні та економічні умови – тобто при мінімальних витратах.

3. Географічний поділ праці – це процес, що виділив із господарської виробничої діяльності сільське господарство, видобувну промисловість (первинний сектор економіки), обробну промисловість (вторинний сектор), а потім їх окремі види, підгалузі та ін. Транспорт, як діяльність по переміщенню господарських цінностей у просторі, і торгівля, як діяльність по розподілу цих благ і цінностей, найтіснішим чином пов’язані та утворюють третинний сектор. До нього відноситься й будівництво. Нарешті, четвертинний сектор економіки утворюють наука, освіта, охорона здоров’я, засоби масової інформації та ін. Географічний поділ праці відокремив їх територіально і водночас поєднав у єдину господарську систему.

4. Найвищою сходинкою міжнародного поділу праці стала міжнародна економічна інтеграція, як наслідок об’єктивного процесу розвитку особливо глибоких та стійких взаємозв’язків окремих груп країн. Міжнародна економічна інтеграція знаходить вираз у створенні галузевих та регіональних угруповань країн і транснаціональних корпорацій.

Для оцінки рівня економічного розвитку можна використовувати такі показники як валовий внутрішній продукт або валовий національний продукт. З метою порівняння різних за чисельністю населення країн ці показники розраховуються на 1 особу.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – макропоказник економіки, який розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг, вироблена на території країни, у т.ч. і тих підприємств, які належать іноземним власникам.

Валовий національний продукт (ВНП) – вартість товарів і послуг, вироблених національними суб’єктами підприємництва (заводами, фабриками, організаціями і приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна (1-2%).

Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР) спільно з Міжнародним Валютним Фондом (МВФ) розробили методику такої класифікації країн (див. табл. 13.2) на основі другого показника (ВНП на душу населення). Інколи цю класифікаційну схему так і називають «класифікацією Світового Банку», адже залежно від положення в ній країни можуть розраховувати на певні обсяги кредитів, різні терміни їх повертання, визначені розміри відсоткової ставки, деякі пільги тощо.

Вибір конкретних кількісних параметрів класів та підкласів країн зумовлений тим, що середньосвітовий показник наблизився до 5 тис.$ на особу за рік, а різниця між найвищим (Швейцарія[1]
– 36230 $) та найнижчим (Мозамбік – 70 $) значеннями ВНП на особу за рік становить більше 500 разів.

Найзначніший масив високорозвинених країн зосереджений в Європі, зокрема Західній: Люксембург – 35260 $; Швеція – 26780 $; Данія – 25930 $; Норвегія – 25800 $; Ісландія – 23670 $; ФРН – 23030 $; Австрія – 22110 $ та інші приклади. У Центральній, Південно-Східній та Східній Європі переважають середньорозвинені країни (серед них й Україна – 1690 $). В Європі є лише одна низькорозвинена країна – Боснія і Герцеговина (690 $).

В Азії найвищий показник має Японія – 28220 $ на людину за рік. До високорозвинених відносяться також Сінгапур (15750 $), Ізраїль (13230 $), Тайвань (10200 $), Кувейт (10010 $) тощо. Клас середньорозвинених країн репрезентують Бруней (8100 $), Саудівська Аравія (7940 $), Південна Корея (6790 $) та деякі інші. Найбільші країни світу за людністю – Китай (380 $) та Індія (310 $) – відносяться до низькорозвинених. Серед найбідніших країн Азії – Бутан (180 $) і Непал (170 $).

Серед африканських країн високорозвинених немає взагалі. Навіть нафтодобувні Лівія (7000 $) або Габон (4450 $), так точно як і країна з найбільш диверсифікованою економікою – ПАР (2670 $), є середньорозвиненими. Натомість в Африці найбільший масив низькорозвинених країн: крім згадуваного Мозамбіку, це – Ефіопія і Танзанія (ВНП по 110 $ на людину за рік), Західна Сахара (120 $), Гвінея-Бісау (210 $) та інші.

Значні внутрішні відмінності має й Америка. Один полюс представлений США (23120 $), Канадою (20320 $), Багамськими Островами (12020 $); на іншому – низькорозвинені Гондурас (580 $), Нікарагуа (410 $), Гаїті (370 $), Гайана (330 $). Найбільша латиноамериканська держава Бразилія (2770 $) відноситься до середньорозвинених, як і Мексика, Аргентина, Уругвай, Чилі.

В Австралії та Океанії безумовними лідерами за ВНП на душу населення є колонія США – Гуам (20230 $), Австралійський Союз (17070 $), Нова Зеландія (12060 $). Прикладом середньорозвиненої країни може слугувати Французька Полінезія (8000 $). Значною є група низькорозвинених країн – Соломонові Острови (710 $), Кірібаті (690 $) та інші.

[1]
До речі, Швейцарія є світовим лідером за часткою доларових мільйонерів – 2,7% від усього населення. За нею йдуть ОАЕ (1,8%), Сінгапур (1,7%), Норвегія (1,3%), Японія (1,2%). США і ФРН за цим показником поділяють 6-7 місця (по 1%). Загалом близько 10 млн. осіб в світі мають статки більше 1 млн. $.