Зброя й бойові формації

Реферат на тему

Зброя й бойові формації

Охоронна зброя

Зброя давніх часів мала назву оружжя  її можна поділити
на оборонну й зачіпну. До першого роду належала броня (панцир), шолом і щит.

Броня була для охорони тіла, як панцир. Назва її перейшла від
германців, чи кельтів (старонім. – груди ), — слов’яни у найдавніших часах панцирів
не вживали. До нас броню занесли, мабуть, варяги, що знали різні роди залізної
зброї. Панцирі з княжих часів знаємо з розкопів старовинних могил. Така броня
це щось, наче каптан, чи сорочка з отвором на голову та короткими рукавами.
Була вона більш, ніж метр завдовжки й сягала до колін. Зроблена була з дрібних
залізних кілець, посполучуваних одне з одним; пізніше (від XV. в.) такий панцир
звався кольчугою. Степовики носили теж броні, але інші, зі шкіри з нашитою
залізною лускою. Від печенігів та половців разом із іншою здобиччю приходили до
нас і такі панцирі. Могли бути в нас ще й інші роди панцирів, що приходили зі
Сходу, з Візантії або із Західної Європи. Так, у грамоті володимирського князя
Володимира Васильковича з 1287. р. згадано про якісь »броні дощатиє«. Згадок
про частини зброї для охорони ліктів, колін і взагалі ніг у тих часах немає.

Шолом, залізна покрова голови. Назва — німецького походження
(готське Іііітй). Мабуть, його в нас поширили разом із бронею варяги. Шоломи
княжих часів, вироблені з залізної бляхи, мають форму стіжка, що загострюється
до гори. З переду бляха здовжувалася в вузький виступ, що охороняв ніс. Деколи
з переду шолома причіплювали залізну маску, що закривала ціле обличчя. До
шолома можна було дочипити й охорону на шию. З такими заслонами на шию й вуха
бачимо наших воїнів на картинах із »Життям Бориса та Гліба«.

На княжих шоломах бували зображені святі, на шоломі Ізяслава
Мстиславича 1151. р. написаний був святий мученик Пантелеймон золотий«, на
шоломі Ярослава Всеволодича бл. 1200. р. — який зберігся до наших часів є св.
Михайло з написом Великий архистратиже Господень Михаїле, поможи рабові свойому
Теодорові«.

Не знаємо напевно, що воно таке означало слово прилбиця, що
тільки двічі подибується в літописах: чи була це частина шолома, що хоронила обличчя,
чи цілий шолом (у чехів »прилбиця« означає — шолом)'. Галицький літопис
оповідає, що коли 1241. р. карали бунтівничих бояр, пороздирано прилбиці їх
вовчі й борсукові«.

Щит служив до заслони тіла вже в давніх слов’ян. Як каже
Прокопій — слов’янські щити були невеликі. Більші щити поширилися в нас,
мабуть, за варязьких часів. Святославове військо в поході на Болгарію мало щити
довгі, »великі, для безпеки пороблені аж до ніг. Коли воївники йшли до бою, несли
спершу щити на плечах, потім ставили їх перед себе. На картинах нашого війська
в Життї Бориса та Гліба бачимо невеликі щити, що хоронять тільки груди, вгорі
ширші, в долині вужчі, вгнуті досередини. З чого й як вироблювано наші щити,
про це ми докладніше не знаємо. Деколи були вони дерев’яні, і зверху
помальовані. »Слово о полку Ігоревім« називає щити черленими«, — червоними. На
літописних картинах бувають червоні щити.. В галицькому війську XIII. в. щити
були вкриті бляхою, на сонці блищали, були як та зоря«. На щитах були різні
прикраси, може, й герби лицарів; Олег, за переказом літопису, завісив свій щит
на воротах Царгорода, щоб таким чином зазначити свою перемогу. Уживали теж
вислову: »взяти город на щит«, — пограбувати його.

Зачіпна зброя

До зачіпної зброї належить копя (копіє) з різними назвами,
меч, шабля, топір і лук зі стрілами.

Найраніше появилося копя. Знали його вже слов’яни, мали для
нього різні місцеві назви: копя (походить від »копати«, бити)", сул и ця
(від »сунути«, нападати), оскеп означає дрючок.

Але який вигляд мали різні роди списів, це вияснити нелегко.

Копя це була звичайна зброя тяжко озброєного війська, й
піхоти, й кінноти. З копями полки йдуть до наступу. Копя це й відзнака
полководця. В бою князь повинен перший сунути« копям а як князь умирав, то копя
ставили при його гробниці. Копя мало залізне вістря, в формі видовженого листка,
з отвором, щоб насаджувати оскепище, тобто деревяниіі дрючок. У бою ці деревця
часто ламалися. Копя бували
різної довжини; на картинах княжогс війська в піхоти вони виглядають короткі
(яких півтора м.)', в кінноти значно довші (до 2 і пів м.).

У XIII. в. в галицькому війську, а також у ятвягів.
(литовців), бачимо якийсь інший рід списів — сулиці. Це, здається, короткі або
легкі списи; воївники або держали їх у руках, наступаючи, або кидали їх із
віддалі.

Оскеп теж рід списа, згадується в нас. тільки раз, 1123. р. У
инших словян означав він примітивний, простий дерев’яний спис без
залізного вістря.

Рогатина це копя, що при вістрі має гак. Уживали її деколи в
бою. Так 1149. р. при облозі Луцька один із міщан-німців намагався, щоб князя
Андрія »просунути рогатиною«. Але рогатини вживали й на ловах: Данило вбив рогатиною
три дикі кабани в грубешівських лісах (1255. р.). Рід малої рогатини це —
рогатиця, чи рогтича. В бою з ятвягами 1256. р. »один воїн наладив праву руку,
взяв із пояса свою рогатицю;
кинув далеко й скинув із коня ятвязького князя, — і злетів він із коня на
землю, й душа нього вийшла з кров’ю в ад«.

Меч — назва запозичена в німців (готське шекеів). Давні
словяни мало вживали мечів. У могилах полян, кривичів, сіверян їх знаходимо
рідко. Поширили їх щойно варяги, а варяги перебрали їх із заходу від франків.
Араб Ібн-Фадлан з поч. X. ст. оповідає, що всі руси мають при собі меч, а мечі
їх франконського виробу. Інший араб Ібн-Дусте каже, що Русь має мечі »сулейманові«
— східнього походження. Окремий розслід одного з археольогів (Анучина) виказав,
що майже всі мечі, які познаходили в нас у розкопах могил, походять із
Скандинавії. Ці варязькі мечі так на 1.-мегер завдовжки. Вістря — завдовжки
поверх 80 цм., вгорі має ширину 6 і пів цм., додолу, трохи звужується. Ручка
була відділена від вістря перекладиною на яких 10 цм. завдовжки. Сама ручка
була масивна, не раз майстерно оброблена, часом посріблена та прикрашена
орнаментом. Мечі бували обосічні. Про це згадує вже найдавніший наш літопис у
оповіданні про поневолення полян хозарами. Коли поляни принесли наїзникам в
данині мечі, вони занепокоїлися, що »зброя в них із обох сторін гостра, тобто
меч«, бо хозари мали тільки шаблі. Меч носили »при бедрі«, в піхві, — з того
вислови: »виняти меч«, »обнажити«. Меч був, ознакою судової влади князя: »князь
недаремне носить меч — на помсту злочинцям, і на хвалу тим, що добро творять«.
В великій ціні були пам’яткові мечі — так князь Андрій Юрієвич переховував меч
св. Бориса.

Шабля прийшла до нас зі сходу, від степових народів. Літопис
ізгадує, що хозари мали шаблі з одного боку гострені. Щабля була довша від
меча, доходила до 1.20 м., була трохи закривлена,, мала легку ручку, і взагалі
була значно легша й зручніша від меча. Але ж мечі були тоді більше поширені,
ніж шаблі.

Топір’є здається іранського походження (пор. перське ІаЬаг).
Його вживали як зброї до наступу тільки в найдавніших часах головно варяги.
Ібн-Фадлан каже, що всі руси мали меч, ніж і топір. Варяги, що були на візантійській
службі, були озброєні в мечі, копя або топори. В описав боїв на Україні топори
ніде не згадані.. Але що вони були дуже поширені, про це свідчать часті знаходи
в могилах. Як підручної зброї вживали ще й топ і р ця (1071 р.)..

Лук, як зброя, був відомий давнім слов’янам. Слов’янські є теж
назви: тятива, стріла й ту л а — сагайдак на Стріли. Але краще опанували цю
зброю степовики й щойно від них поширився лук І в нашому війську. Під 968. р.
наш літопис згадує, що. коли склали мир із печенігами, печенізький хан дав
гостинця нашому воєводі: коня, шаблю і стріли. Пізніше, під впливом торків та
половців, повстали й поширилися в нас лучники, яких називали стрільцями. З
техніки володіння луком знаємо вислови »накласти стрілу« і напрягати лук. У
війську Данила 1251. р. появляється якийсь новий рід лука, рожанець: »стрільці
йшли з обох боків, тримали у руках свої рожанці й наклали на них-стріли на
ворогів«. Тули в галицьких бояр бували боброві.

Оружники

Відповідно до озброєння можна поділити військо на різні боєві
категорії. Головне значіння мали два роди війська — оружники та стрільці.

Оружниками називалося військо — озброєне повною зброєю,
оружжям. Назва »оружники« появляється в ХІ ст., але так озброєні воївники водилися
в нас від найдавніших часів. Оруж- никами можемо назвати тяжко-озброєних
варягів, пізніше княжу дружину і взагалі всі військові формації, що носили
тяжку зброю.. Повна зброя складалася з броні, шолома, щита, меча й копя.

Але не все й не всі воївники мали всі ті части озброєння. У
варязькій добі зброя була найповніша, це бачимо із згадок у договорах перших
князів із греками, в літописі та у грецьких описах Свягославових походів. У
договорі Ігоря з 945. р. згадані як звичайна зброя мечі, копя та щити. Воєвода
Претич 968. р. дає печенізькому ханові гостинця: броню, щит та меч.
Святославове військо в Болгарії 9'68 — 971. р. виступає в шоломах і панцирях,
зі щитами й мечами, або зі щитами і копями. Не знаємо тільки, чи кожний воївник
мав копя й меч, чи були окремі відділи колійників і окремі озброєні мечами.

В XI і XII ст. броні згадані рідко. Не знати, чи того, що
вони були загально поширені, чи — що їх недоставало. Рідко коли літописці
зазначують, що військо мало броні. Так 1151 р. на воєнних кораблях князя
Ізяслава на Дніпрі »борці стояли у бро нях і стріляли«. В 1176. р. полк дружини
князя Мстислава виступає — всі у бронях«. Але навіть і половці мали частину
війська в повнім озброєнні: 1151. р. »повсідали на коні у бронях, зі щитами, з
копями, наче до бою«. З того можна здогадуватися, що броні були досить
поширені.

Тяжко-озброєні війська з того часу виступають до бою все з
копями. Князь починав бій так, що перший кидав копям. Головний бій вирішував
усе наступ війська, озброєного копями. Силу війська рахували на число копій: »в
поганих (половців) було 900 копій; і в Русі 90 копій« (1169. р.). Один раз на
означення цього роду літопис уживає назви копійники (1180. p.).

Для охорони від ворога копійники мали щити. Так 1151. р.
князь Андрій іде в бій зі щитом; так само зі щитами бачимо ми половців.

Якщо копя в наступі поламалися, то воївники витягали мечі й
ними рубали ворога. Але чи всі копійники мали мечі, про це виразних немає
згадок. Треба радше думати, що тільки добірні частини мали обидва роди зброї.
Частіше воївники йшли до бою з самими копями.

В XIII. в., в Галичині, за Данила, вже знана назва оружники.
Літописець дає нам їх опис 1231. р.: на мурах города Володимира »стояли
оружники, — блищали щитами і зброєю, на сонце скидаючись«. На іншому місці —
подібний опис Данилового війська: »щити в них були як та зоря, шоломи в них як
те сонце, що сходить, у руках держали копя; як багато трости« (1251. p.)

Стрільці. Другий рід війська з іншим озброєнням це були — стрільці.
Відповідніша назва була б тут »лучники«, бо це військо було озброєне
луками. Але назва »лучник« у тих часах означає — ремісника, що вироблював луки.

Лук був уже відомий давнім слов’янам. Та чи були зорганізовані окремі відділи лучників, про
це відомостей немає. Варяги вживали теж луків, але в нас ця зброя ширше не
розвинулася. Формація лучників, як окремого війська, витворилася в нас аж підо
впливом степовиків, що все славилися добірними стрільцями. Наш літопис записав
цікаву хвилину обміну зброї. В 968 р. київський воєвода Претич склав мир із
печенізьким ханом і на знак приязності вони помінялися зброєю: Претич, як уже
було згадано, дав від себе броню, щит і меч, а половчин йому — коня, шаблю і
стріли. Але степовики не тільки доставляли нам цього роду зброї, але були Й
творцями легкого війська, озброєного луками. Уже Святополк Окаянний у боротьбі
з Ярославом Мудрим наняв собі був печенігів. Від 1070. р. різні князі починають
наймати собі на службу ватаги половців; найбільш уславився цим Олег
Святославич, якого і прозвали Гориславичем за те, що його союзники багато горя
навели на Україну. Знову ж у половині XII ст. київські князі зорганізували собі
помічне військо з останків печенігів і торків під назвою »чорних клобуків«. Ці
степовики ввійшли у наше військо під назвою »стрільців« і на їх зразок почали організувати
в нас і наших лучників. Так 1151. р. у боях над річкою Рутом, коли ворожі
війська почали уступати, князь Вячеслав і Ізяслав »пустили за ними стрільців
своїх, чорних клобуків і Русь«. У 1169 р. берендеї просять у князя Михалка: »ми
поїдемо наперед стрільцями«. В 1180 р. в бою з половцями знову виступають разом
»стрільці руські й чорні клобуки«.

У пізніших часах, у XII ст.,- степовики вже не згадуються.
Видно, стрільці рекрутувалися тільки з місцевого населення. До особливого
розвитку вони дійшли в галицько-володимирській державі за Данила. В різних походах
вони виступають у великому числі, як окремі відділи або при боці оружників і
здобувають собі славу доброго війська. Підчас походу на ятвягів 1235. р.
польські князі просили Данила, щоб дав їм у допомогу своїх стрільців.

Про зброю стрільців не знаємо ближче нічого; знаємо лише те,
що вони мали луки та стріли. У війську Данила 1251. р. стрільці мають, як було
вже згадано, якийсь особливий лук — рожанець.

Від 1232. р. в галицькому війську згадуються також стрільці
на соколів (»приїхавшим соколом стрільцем«).

Піхота

В найдавніших часах військо наше було піше. Слов’янські воїни йшли
до бою пішки зі щитами та копями. Варяги виступали теж у битвах, як піхота тяжко
озброєна в панцирі й шоломи, з мечами або копями. До кінця XI. в. тяжко-збройна
піхота творила головне військо на Україні. Тяжкі «опанцирені полки,
позахищувані щитами, понаїжувані копями» — це прикметний вигляд війська того
часу.

Пізніше тяжкозбройні воївники сіли на коні і головним
військом стала тяжка кіннота. Тоді піхота зайняла другорядне місце — в піхоті
служили тільки »прості люди«, незаможні, що не могли придбати для себе коня.
Дуже часто бувало це міське населення. При облогах різних городів бачимо, що з
міських воріт виходять »пішці« і тут порядкуються до бою. Так 1149. р. в Луцьку
»пішці вийшли з города« й почали стріляти на ворога. Та коли на них наступили
копійники, вони чимдуж утекли до города. Під Києвом 1151. р. поруч із кіннотою
беруть участь у бою »кияни-пішці«. З Чернігова 1152. р. »вийшли пішці з города
стрілятиси«, але князь Андрій наступив на них із дружиною та половцями й —
»одних повибивали інших увігнали в город«. Пізніше вони вже не виступали на
ворога, »не сміли вийти з города, бо були налякані«.

Піхота вела боротьбу найчастіше під охороною города. Були це
звичайно стрільці, що здалека обстрілювали ворогів. Але як на них пішов наступ,
вони не могли вдержатися на місці й ховалися за стіни города. У дальших походах
піхота рідко брала участь. Труднощі були з тим, як його доставити піхотинців на
місце. Коли була недалечко річка, то везли їх човнами, нпр., у похід на
половців 1103. р. Дніпром. Піхотинці не могли встигнути за кіннотою і треба
було залишати їх на місці. Це бачимо 1151. р. у боях під Києвом. Піхоти можна
було вжити тільки до другорядних завдань. Так 1152. р. Володимирко галицький
ставить пішців поруч із кіннотою боронити бродів. Піхота часом кінчала битву:
коли кіннота розбила ворога, то піхотинці вели ще боротьбу з останніми
відділами, роззброювали ворога, били втікачів, брали добич.

До нового розквіту дійшла піхота в галицько-володимирській
державі в XIII ст. Тут бачимо більші відділи піших військ. Так 1241. р.
печатник Курило в Вакоті на Пониззі мав значніший відділ пішців — на підмогу
Данилові він привів 3000 пішців і 300 кінноти. В 1245. р. князь Ростислав
зібрав селянську піхоту — »смерди многи пішці«; Данило повів на нього теж »вої
многи і пішці«. Піхота брала участь в бою під Ярославом 1249. р. по обох
сторонах. У бій із ятвягами 1251. р. йшла тяжко озбройна піхота. В 1253. р. під
Більськ Данило посилає знову піхоту й кінноту. У 1259. р. на татар з Володимира
виступили міщани — як піхотинці.

З цих звісток бачимо, що піхота в галицькій державі грала
важну роль, вона була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян
та з міщан. Але були це не слабо озброєні воїни, як у попередніх століттях, а
сильна формація — добре озброєна. Про це свідчать слова літопису з 1251. р.,
які вже вище наведено: »вої позсідали з коней і пішці з обозу озброїлися: щити
їх були як та зоря, шоломи блищали на сонці, держали в руках копії як багато
трости, а стрільці йшли/ з обох боків і тримали в руках рожанці (луки) свої й
понакладали на них стріли на ворога«. Отже до галицької піхоти належали й тяжко
озбройні оружники і стрільці-лучники. Була це нова сильна формація, але серед
яких обставин вона повстала, й як була зорганізована, про це, нажаль, ближче не
знаємо нічого.

Початки кінноти

В найдавніших часах на Україні кінноти не стрічаємо. У слов’ян тільки старшина
виходила в похід на конях. Варяги, як морський народ, відбували дальші дороги
водяними шляхами, на човнах. Україна взагалі не була багата на коні. Цісар
Костянтин Порфирородний (пол. X. в.) оповідає навіть, що на Україні ділком
коней немає, що їх купують у степових печенігів.

Але насправді в українських степах жив дикий кінь, тарпан. Як
із пізніших описів знаємо, був він невеликого зросту, доходив ледве до метра,
мав велику голову з короткою мордою, гострі вуха, коротку, товсту, шию, широкі
груди, простий зад; масти був мишастої, з темною або чорною смугою здовж
хребта, грива і хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами 50—60 штук. Лови на
них за княжої доби належали до улюбленого спорту. За найбільшу штуку вважали —
ловити їх і в’язати руками, певно з коня; такі лови влаштовував Володимир
Мономах. Але присвоїти дикого коня було дуже важко і, хоч пізніше коні
»вибивали з диків«, то рідко це справді вдавалося. Тим то найбільше коней слов’яни діставали від
степових кочовиків.

Перші звістки про коні в війську літопис подає вже в часах
Олега: в похід на Візантію 907. р. князь повів частину війська на конях,
частину човнами. Те саме читаємо про похід Ігоря на греків 944. р. Але в тих
часах коней уживали, мабуть, тільки до перевозу війська, не в боях. Воєнна кіннота
почала розвиватися аж у боротьбі з печенігами, що від початку X ст. непокоїли
наші границі. Дикі степовики налітали несподівано на українські оселі, заскакували
безборонних мешканців, загарбували, що було під рукою і швидко відбігали назад.
Щоб дорівняти скорій степовій кінноті, українці мусіли організувати хінне
військо.

Потреба кінноти виявилася також у перших стрічах з Візантією.
Греки мали тоді славну кінноту, тяжко озброєну: їздці виїздили на ворога кінно,
в панцирях і в шоломах, з довгими копями й проти їх ударів піхота була безборонна.
Це відчув князь Святослав у своїх походах на Болгарію 968—970. р. Грецька
кіннота так сильно напирала вперед, що навіть залізні лави варягів зі щитами й
копями не могли встоятися на місці. Святослав бачив це і під Доростолом
намагався поставити кінний полк проти греків. Про це оповідає Лев Діякон:
»Скити (українці), з кінцем дня на конях виїхали з города, вперше зявилися
кінними, бо звичайно виступають вони на ворогів пішки — не вміють вилазити на
сідла й так битися з ворогами. Ромеї (греки) чимдуж хопили за зброю, посідали
на коні, схопили копя (вони вживають довгих копій до бою), з запалом і напором
великим на них пустилися. Але ті не вміли й поводити коней вуздами, й коли
ромеї вдарили на"них копями, завернулися й забралися до міста«. Так перша
спроба вжити кінноту до бою не повелася.

Наступник Святославів, Володимир Великий, не кинув заходів
творити кінноту. В поході на волжанських болгар 985 р. він висилає степових
торків на конях, але його власне військо було ще піше, плило човнами: »Пішов Володимир
на болгар із Добринею, дядьком своїм, човнами, а торків берегом привів на
конях«. В 996. р. Він завів нові судові кари (т. зв. вири)' за вбивство на
зброю і на коні.

З Володимирових синів, Святополк (1015—1019) користувався
найманими печенігами, своєї, видко, кінноти багато не мав. Але: Ярослав Мудрий
до дальших походів уживав уже коней. Так під 1042. р. читаємо в літописі, що
підчас походу на Ям »вигинули коні в воїнів Володимира (Ярославового сина) так,
що коні ще дихали,, а з них здирали вже шкіри, — такий був помір на коней«. За
перших наступників Ярослава українська кіннота могла вже мірятися зо степовими
ордами. В 1060. р. Ярославичі ходили »на конях і човнами« на торків. В 1068. р.
Святослав Ярославич із 3000 коней розбив 12 тисяч половців. Літопис оповідає
про це так: »Святослав був у Чернигові, а половці воювали довкола Чернигова.
Святослав зібрав трохи дружини й вийшов на них під Сноськ. Коли половці
побачили, що військо йде, впорядкувалися на стрічу. Святополк бачив, що їх
велика сила і сказав до своєї дружини: »Рушаймо, нема вже нам куди діватися«. І
вдарили на коні, й переміг Святослав трьома тисячами, а половців було 12 тисяч.
Одних побили, а інші потонули у Снові, і князі ловили їх руками. Це було 1.
листопаду. І вернувся Святослав з перемогою у свій город«.

Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська
кіннота вже була зорганізована й могла мірятися навіть зі степовиками, які
давали їй перші зразки організації.

Збірної назви на кінноту у княжих часах не стрічаємо. Може
вживали тоді назви »комонник« (від давньогокомон ь = кінь),, але у княжих пам’ятках її не
бачимо, — вона появляється що-но в XVI—XVIII. в. Звичайно їздці звалися
конники, деколи ще й с н у з н и к и — від старого слова »сън — узникъ«, себто
зв’язаний із кимось
докупи, тут — із конем.

Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялася
(так само як піхота) на тяжку та легку. Тяжко озбройна кіннота, це оружники в
тяжких бронях, у шоломах, зі щитами й копями або мечами. До легкої належали
стрільці, без тяжкої зброї, з луками.

Коні

Наша кіннота мала коні місцевої годівлі і з добичі на половцях.
Коні в більшій кількості згадуються найчастіше у наддніпрянських землях. В
1107. р. половецький ватажок Боняк у поході зайняв коні біля Переяслава. Так само
в Переяславщині князі Ольговичі 1141. р. позабирали коні. В Чернігівщині в
Рахнах у лісі 1146. р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168. р. половці
пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині, 1176. р_ за Києвом.

Але ще частіше українці добували коні в походах на половців..
Так 1095. р. »Святополк і Володимир пішли на вежі (половецькі обози), і взяли
вежі, і полонили худобу й коні, верблюди і невільників, і провели до своєї
землі«. Так само в походах 1103., 1135., 1185. і інших років.

Більші стадними були власністю князів. Підчас нападу,
половців на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав від князя коней до
походу на степовиків — видко, князь мав більші стада. Так само княже було
велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила
велика стаднина
в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці,
Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки й тим
займалися, що доглядали княжі коні. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої
права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що,
мовляв, князь взяв їх »на службу нашу воєнну й для догляду наших коней
господарських (княжих) при дворі нашому перемиському« Ця грамота була
підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни
залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу
село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському
війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх
стаднин як конюхів.

Догляд над конюхами мав старійшина конюхом« або конюший. Цей
уряд згадується вже в часах Олега, а потім у XII. в. Володимир Мономах у своїй
Повчанні дітям зазначає, що сам особисто доглядав конюхів — стаднини мали
велике значіння для війська, і князь мусів про них пильно дбати.

Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в
літописі під 1103. р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина
князя Святополка противилася походові на весну, бо це завадить селянам у
роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: »Дивно мені, дружино, що вам
шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне
мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере,
поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його
самого вам не жаль!«. Нераз потім бачимо, що народні воїни виряджалися в похід
на конях.

Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, уі
XVI—XVII. ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх
родів збіжжя, на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих
часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в XIII ст. селяни платили
данину вівсом.

Лицарські вправи

Військо за княжих часів не відбувало ніяких
систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожний воївник
підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а
потім уже сам дбав про те, щоб не втратити вправності, і при різних нагодах
старався скріпити себе й вдосконалити.

До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці.
Святослав Ігоревич, славний лицар,почав воювати вже малою дитиною, за традицією
в бою перший кидав копя: »сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло
поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, — бо був він ще малий«. Володимир
Мономах ходив на лови від тринацятого року життя. Данило галицький уже
кількалітнім хлопчиком володів мечем. Коли бояри хотіли було розлучити його з
матір’ю та один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, »він вийняв меч,
і рубнув його, і коня порубав під ним«. Так само Данилів син, Лев, малим
хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр. Молодий воївник мусів пізнати
всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ мусів навчитися
кидати копям, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати тупором, їздити
верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорт
й підготовка до війни.

В ранніх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже
на перших сторінках літопису є оповідання про Кожемяку, молодого силача, що
рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру; з м’ясом.
Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: розміряли місце між обома
військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув
печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю. Як силач уславився був
тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях
переборов він Редедю, князя касогів (черкесів), що накликував його до борні:
»Не зброєю биймося, а поборімся«. Часом і бій двох військ переходив у таку
загальну борню. Так у битві на альтському полі була січа зла, якої ще не було
на Руси, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилися тричі«.

Копям орудували на двоякий спосіб. З тяжким копям, що мало
залізне вістря, воївник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався
противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким копям, кидали здалека.

Лук був здебільшого, зброєю легкої кінноти. Особливо молодь
вправлялася, стріляючи з лука.

Меч був важкий, і щоб ним зручно орудувати, треба було мати
вироблену силу в руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко.

Кожний воїн управлявся в їзді конем, мусів уміти наздогнати
швидких степовиків і з коня боротися копям, чи мечем.

Знаємо звичай, що хлопця вперше саджали на коня тоді, коли робили
йому постриги, — перший раз остригли волосся.

Підготовкою до війни були лови. На звіря йшли часто пішки з
рогатиною, особливо на ведмедя й кабана. За дикими кіньми гнали верхи й ловили
їх руками — такі лови описує Володимир Мономах.

У раніших часах, коли в більшому розвитку був флот, дуже поширене
було знання веслярства й орудування човном. Святослав у болгарському поході сам
веслував, переїжджаючи Дунай: приїхав якимось скитським човником, тримаючи
весло й разом із іншими гребучи, якби й усякий інший.

В тих часах бували вже й показові ігрища, де охотники хизувалися
зручністю й силою. Для таких змагань були окремі витоптані майдани, що теж
звалися ігрищами«. Один письменник описує, як охоче народ ішов приглядатися
таким показам: грища втолочені, й людей така велика сила, що починають пхати
один одного«. Пізніше відбувалися й лицарські грища, як це було в західноєвропейського
лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав
святкував тоді свою перемогу і справив святочний бенкет: тоді й угри на фарах
(конях) і на скоках грали на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися
числу угрів і зручності їх і коням їх.

Такі лицарські змагання
знаємо із Галичини. Князь Василько, Данилів брат, раз для
розваги почав борню з якимось угорським боярином: добув меча свого, играючи на
слугу королевого, а той ухопив щит, граючи«. Як видко з опису, лицарі ставали
один проти одного пішки, з мечами та щитами. Під мурами Ярослава 1245. р. князь
стрічався з угрином Воршем на коні: і як він зустрічався з Воршем, упав під ним
кінь і він розбив собі плече.

Також в
щоденному житті воївник повинен був заготовлюватися до витривалості та
здержаності, вміти витримувати холод і спеку, голод і невигоди. Він повинен був
уставати до схід сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отроків та
службу, ставити до себе якнайбільші вимоги. Зразками таких лицарів був
Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й інші визначні князі а
полководці.